News 382 Media

Як там в кіно говорили — життя в 40 років тільки починається, ось так і у Міли розпочалася раптово нове життя, не в 40, а в 45 років, головне, що почалася. Мілі 45 років, і кілька місяців тому у неї почалося нове життя з новим чоловіком. Для всіх знайомих і родичів Міли це було шоком, адже у Міли була така гарна сім’я, чоловік, двоє дітей, двоє онуків. А вона все кинула і пішла. Пішла вона раптово, просто не прийшла ввечері з роботи. Рішення Міли ніхто зі знайомих і родичів не підтримав. Батьки їй сказали, щоб вона навіть не з’являлася у них на порозі, поки не повернеться в сім’ю. Але, незважаючи ні на що, Міла щаслива, і каже, що вперше за двадцять з гаком років живе по-справжньому. Якось увечері, коли вже майже закінчився робочий день, Міла раптом зрозуміла, що не хоче йти додому, от не хоче і все. Що на неї чекає вдома? Чоловік, який сприймає її як прислугу, дорослий син, якого від неї треба тільки, щоб завжди були чисті сорочки і що поїсти, доросла дочка з онуками, якій потрібно всього лише залишити дітей і піти у своїх справах. І ось уже 18:30, і робочий день закінчився, а Міла сиділа на місці.

Піти їй було нікуди. І тут в кабінет до неї зайшов Петро Олексійович: він працював в їх організації в відділі ПТО інженером. Зайшов за розрахунками, запитав, чого це Міла на роботі засиділася. А Міла візьми і скажи, що не хоче йти додому, а більше і нікуди йти. Петро Олексійович зніяковів, і раптом запропонував Мілі піти до нього додому: він неодружений, квартира своя. Петру Олексійовичу давно подобалася Міла, але він розумів, що вона заміжня, і далі компліментів у них справа не йшла. Мила на пропозицію Петра Олексійовича теж спочатку зніяковіла, а потім відповіла згодою. Так, падіння моралі на обличчя, скажіть, ну може, тільки у Петра Олексійовича вона спала в кімнаті одна, він спав на кухні. А вранці вперше за її свідоме життя не она кому-то готувала сніданок, а їй приготували. Для Міли це було дивом, адже вдома у них було зовсім по-іншому. Міла вставала раніше за всіх, в 6 ранку, готувала сніданок чоловікові, і збирала йому поїсти на роботу, потім вставав чоловік, снідав, збирався і йшов на роботу, попутно висловлюючи, що знову Мила не так чай налила, або, що омлет НЕ додержано.

Коли чоловік йшов, Міла готувала сніданок синові, син прокидався, снідав, Міла йому приносила чисту білу сорочку, і він теж йшов. Наступала черга приготування сніданку для онуків і дочки, поки дочка приводила себе в порядок, Міла годувала онуків сніданком, потім їла дочка, а Міла одягала онуків, і вони йшли, дочка на роботу, внуки в дитячий сад. Якщо Міла встигала, то теж снідала, а в основному, пила чай на роботі. Увечері після роботи їй треба було зайти в магазин, і не один, приготувати поїсти на вечерю, чоловікові з собою на роботу, випрати речі, трохи забратися, позайматися з онуками, тому що з садка їх забирала найчастіше вона, а не дочка. Зрозуміло, що все так живуть, але ось милі в якийсь момент це набридло, набридло, що в родині її сприймають як хатню робітницю і прислугу. Мілі всього 45 років, а вона відчувала себе на 60, тому що крім роботи, будинка і городу у батьків у неї нічого не було. Вона навіть забула, коли востаннє ходила по магазинах, по магазинам одягу, а не продуктовим. У неї була непогана зарплата за мірками їх міста, трохи більше 30 тисяч рублів, але вона її не бачила, все йшло на продукти і господарство. Речі, якщо і купувала, то дешевше і на ринку.

За сніданком Петро запропонував Мілі жити у нього, що він її ні до чого схиляти не буде, нехай все йде своєю чергою. Міла промовчала. Увечері вона пішла додому, де на неї чекав грандіозний скандал і від чоловіка, і від сина, і від дочки. А вранці наступного дня, коли всі пішли на роботу, Міла покидали в сумку трохи речей, і пішла на роботу з твердим наміром більше сюди не повертатися. Через кілька днів вона подала на розлучення, додому її більше не пустили, не давши навіть забрати інші речі. А потім її чекали відкриття, та не одне. Коли вона пішла в магазин з Петром, щоб купити собі необхідне, її чекало приємне … Вона, як завжди, пішла до речей з розпродажу, а Петро сказав, що не справа це економити на собі, що вона жінка і одяг для жінки — це замість ліків.

Чоловік Міли до покупки одягу підходив за принципом: які чоботи, ти ще ковзани не зносити. Петро не цурається домашніх справ, самостійно завантажує прання, готує їжу, миє підлогу, і на корені припинив спроби Міли зібрати вранці обід на роботу, сказавши їй, що він і сам не безрукий. Милі таке життя в новинку, але ця новинка дуже подобається. Через п’ять місяців після її відходу з будинку вони зареєстрували свій шлюб, батьки як і раніше з нею не спілкуються, втім, як і інші родичі. Але дочка вже починає робити спроби до спілкування, тому що їй хочеться проводити час однієї, а дітей залишити ні з ким. Як там в кіно-то говорили — життя в 40 років тільки починається, ось так і у Міли розпочалася раптово нове життя, не в 40, а в 45 років, головне, що почалася.

Справжнє Чудо в маршрутці. Ми їхали з роботи. На зупинці зайшла бабуся Ми з другом їхали в автобусі з роботи додому. На зупинці зайшла непримітна бабуся — і в салоні сталося диво.Що не кажіть, а чудеса на світі існують, і недавно я черговий раз в цьому переконався. Ми з Андрієм давно працюємо разом. Людина все свідоме життя спорту присвятив. Він і в легкій атлетиці, і в футболі, і в хокеї.

До 30 років здоров’я стало підводити. Традиційна медицина руками розвела: відправляють до Німеччини на серйозну операцію. Коліна у Андрія болять так, що стояти боляче.Близько місяця тому їхали ми з ним після робочого дня в автобусі. Андрій знайшов вільне місце і сіл. Через кілька зупинок увійшла бабуся. Старенька. Ніхто не встав з присутніх, і мій колега запропонував їй сісти на його місце.

Бабуся подякувала хлопця, а Андрій схопився і їде стоячи. Коліна в нерухомому стані ниють ще більше, біль стає нестерпним. Але він і знаку не подає.Бабуся довго придивлялася до Андрія і мабуть помітила відбиток дикого болю на його обличчі. Після чого, мовчки, поклала свою руку йому на коліно. Спочатку Андрій зніяковів, а через кілька хвилин здивовано і полегшено зітхнув.

Ми вийшли незабаром на своїй зупинці, а Андрій все ніяк відійти не міг від того, що сталося. Каже, так легко не було ніколи.Залишається здогадуватися, що це було. Але частка дива тут точно присутній.

З Віктором ми рік тому одружилися, жити стали в моїй однокімнатній квартирі. Я тоді якраз працювала на дуже гарній роботі і отримувала хорошу зарплату. Моя кар’єра йшла вгору, і я сказала своєму чоловікові, що не хочу поки йти в декрет, а буду працювати, ми будемо відкладати гроші, купимо більшу квартиру, а потім будемо думати про діток. Віктор зі мною погодився. Але єдиний мінус в моїй роботі, що я часто їжджу у відрядження, навіть іноді можу не бути вдома днів 4-5. Якось я, коли поверталася з останніх відряджень, стала помічати, що в моїй квартирі щось не так. Господиня це завжди відчуває. Те каструлі стоять не там, то речі не так лежать.

Мій Віктор зовсім готувати не вміє; я, їдучи, завжди залишаю йому приготовлену їжу, розфасовану по контейнерах, а кілька разів приїжджала і бачила, що каструлею користувалися, сковорідка теж недавно вимита, а їжа в холодильнику так і стоїть, як я її залишила: чоловік нічого не їв. — Можливо, є у нього хто? — припустила подруга, з якою я поділилася своїми сумнівами, — ти за поріг, а він її в ваше сімейне гніздечко веде? Мені ця думка здавалася такою негарною, але нічого не було більше: ні таємних дзвінків, ні смс, ні паролів на ноутбуці або телефоні. І я вирішила перевірити. У чергову поїздку я сказала чоловікові, що повернуся в п’ятницю ввечері, хоча знала, що приїду в четвер. Я спеціально взяла квитки так, щоб приїхати вже практично перед сном. Відчинила двері своїм ключем, тихенько увійшла. По квартирі пливе запах свіжоспечених пирогів, на кухні чути жіночий голос … А потім я швиденько туди пішла. Чоловік здивувався.

— Ой, ти повернулася, — а навпроти нього за столом сидить в піжамі і бігудях — мама мого Дмитра. Виявляється, це мама так хвилювалася за сина, що як тільки двері за мною закривалися — вона бігла до нас. І борщі свіжі варила, і пироги пекла, і ночувати залишалася. Подруга мені сказала, щоб я раділа, але я не знаю — радіти чи мені. Виходить, що мені ніхто про це ніколи не говорив. Чому? — Ну що тут такого, — виправдовувався Дмитро, — мама ж приходить, коли ти не вдома, не дратує, не втручається в наші справи. Але мені якось не хочеться цього, адже це квартира моя, а мама Дмитра лізе всюди, бере всі мої речі, риється в шафі. Хіба це нормально?

Залишену в пологовому будинку Юлю хотіли забрати відразу три родини. Тільки ось одного разу Юлі стало погано. Лікарі почали обстеження — і ці люди як крізь землю провалилися — жодна з трьох сімей не захотіла її бачити у себе вдома. Весь персонал плакав, коли дізналися, що вже готуються документи …

Від неї відмовилися прямо в пологовому будинку.Від цієї дівчинки мати відмовилася відразу ж — прямо в пологовому будинку. Молода, сама ще майже дівчинка — їй дитина була не потрібен. Але ми були впевнені, що надовго Юля — так назвали дівчинку — в пологовому будинку не затримається.

Дуже красива дівчинка, з величезними блакитними очима і густими віями, здоровенька — на таких діток завжди є черга з бажаючих. І в цей раз три сім’ї захотіли взяти Юлю в свою сім’ю. Тільки ось одного разу Юлі стало погано.Лікарі почали обстеження і з’ясувалося, що у дитини — тяжкий генетичне захворювання. Дівчинці все життя буде потрібно спостереження лікарів, медичні препарати, регулярні курси лікування.

Всі бажаючі її усиновити, дізнавшись цю новину, як крізь землю провалилися — жодна з трьох сімей не захотіла пов’язувати своє життя з хворою дитиною. Ми вже змирилися з тим, що Юля залишиться в будинку малятка, як раптом дізналися, що на неi готуються документи на удочеріння.

Але ще більше ми здивувалися, коли дізналися, що нова мама Юлі — та сама акушерка, яка і допомогла дівчинці з’явитися на світло. Жінку діагноз малятка зовсім не злякав.І, до речі, коли нова мама дівчинки почала їздити по лікарях, з’ясувалося, що діагноз був поставлений помилково. Звичайно, лікуватися доведеться — але далеко не все життя.

— Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято … Вся справа в тому, що в сім’ї чоловіка, п’ятниця — час їхати на дачу. У свекром шістнадцять соток у власності. І всі вони засаджені від краю і до краю, жоден квадратний метр землі не пустує. І це в той час, як я — типовий міський житель. І для мене це копання в городі з світанку і до заходу — абсолютно неприйнятно. А вихідні, на мою думку, створені для того, щоб людина відпочила від роботи. Тому в родині чоловіка я вважаюся білоручкою. Але їздити на дачу було обов’язковим. І саме ці поїздки на дачу почали відкривати мені очі на мій шлюб. Почали спливати всякі дивні речі в його відносинах з мамою: чоловік не приймав ніякого рішення, не порадившись з мамою. Навіть в магазині, коли хліба, який ми зазвичай брали, не було, він дзвонив їй і вони півгодини обговорювали, який же хлібець краще взяти. Якось я приготувала салат з каперсами, так відразу пішов дзвонити мамі — їстівне це чи ні.

Якщо щось його цікавило, він дзвонив мамі, і вже свекруха шукала потрібну інформацію, хоча у нього є комп’ютер. Поки відносини зі свекрами були більш-менш нормальні, я їздила на дачу, щоб чоловіка не засмучувати. Після ще кількох таких випадків я зрозуміла, що мій шлюб приречений. І ні, щоб відразу розірвати відносини, в яких немає ні краплі поваги, я вирішила розтягнути агонію нашого шлюбу, сподіваючись на диво. Свекруха, в четвер увечері, подзвонила моєму чоловікові і повідомила, у скільки вони за нами заїдуть. Просто подзвонила і повідомила час, як зазвичай, навіть не поцікавившись нашими планами. Я вперлася — не поїду і все тут. — Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято, — повідомив мені чоловік. — А ти не думаєш, що про те, як прийнято у вашій родині, мене треба було попереджати до того, як ми одружилися? — поцікавилася я.

-Ті півроку, що ми зустрічалися до шлюбу, поїздки на дачу носили необов’язковий характер. І мені ніхто не сказав, що постійно працювати на городі коли-небудь буде моїм обов’язком. Чоловік, під час цукерково-букетного періоду, був нечастим гостем на городі — ми проводили вихідні разом, якщо мої вихідні випадали на суботу-неділю. Але, відразу після весілля, чоловік жодного разу не залишився зі мною вдома під час садово-городнього сезону. Чоловік поїхав зі своїми батьками колупатися в земельці. А я зібрала речі і подала на розлучення. А адже свекруха не для себе все вирощує — а на продаж. Вона мені якось обмовилася, з натяком, що колишня дівчина мого чоловіка навіть торгувала їх урожаєм, стоячи на вулиці близько їх машини. Ех, треба було свекрухи робітницю шукати, а не її синові зі мною одружитися. Шкода звичайно, що так все вийшло. Але я мріяла бути коханою дружиною, а не робітницею на городе.

У селі не переставали обговорювати новину: Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка … У селі не могли перестати обговорювати новину — Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка. — Ольга, навіщо тобі це все? Вона колись вкрала у тебе чоловіка, а тепер ти будеш виховувати її дітей? Ольга не хотіла слухати такі слова, їй було неприємно і гірко. — Так, я розумію, що я роблю, це — діти чоловіка. Іван уже нагулявся і повернувся до мене. А Анна, вже назовсім на іншому світі. Їй тепер точно байдуже, що робиться на цьому світі. Діти не винні, що так сталося. Мають батька, який точно не дасть їм пропасти. А я — жінка, своїх дітей не маю. Так хоч про цих сиріт буду піклуватися, — відповідала Ольга здивованим сусідам. Іван сподобався їй ще тоді, коли вона була студенткою вузу, відмінниця. Він викладав у них право. Гарний, розумний і неодружений. Ольга завжди таємно мріяла мати такого нареченого.

Але Іван доглядав за Анною, секретаркою. Анна була молода, але за плечима мала один невдалий шлюб. Іван їй сподобався відразу, крутилася біля нього як могла. Але Ольга втрутилася в їх відносини, почала набридати викладачеві своєю настирливістю до науки. Одного разу Іван запросив її на каву. Так вони познайомилися ближче. Ольга жива в своїй власній квартирі. Тому часто запрошувала до себе Івана, готувала смачні вечері. Згодом, вони зійшлися, стали жити в тій квартирі. Але Анна не давала їм спокою. Ольга мала власну двокімнатну квартиру, яку залишила їй бабуся. Тому часто запрошувала Івана Степановича на щось смачненьке, яке сама любила випікати. Так і зійшлися вони, стали жити в тій квартирі. — Ти забрала в мене нареченого! — одного разу крикнула вона в коридорі університету. Але Ольга відреагувала на це з гумором: — Треба було свого нареченого тримати в кишені. Всі, хто був у коридорі, почали сміятися, Ганні стало соромно, але вона не опускала руки. — Ти не будеш з ним щаслива! — вигукнула Ользі прямо в очі. Ці слова були як би прокляттям. Так і сталося. Іван десь затримувався, пізно приходив додому. Насправді ж забігав в гуртожиток ВНЗ, де жила Анна, на побачення. Він дійсно любив Анну, можливо, що це було перше кохання в його холостяцького життя. Деякі подруги радили Ганні не здаватися і йти до кінця, інші, говорили забути і почати життя заново. Анна слухала ті балачки, а серце підказувало інше: нехай живе з тією, іншою, але буде її.

Одного разу Ольга дізналася, що Анна вагітна. Почала дуже злитися, тому що сама ж ніколи не могла мати дітей. Анна народила хлопчика. Іван перестав приходити додому. Цілими днями сидів з сином, купував дорогі речі, іграшки, ходив на прогулянку. Коли дізналися, що Анна чекала другу дитину, Іван втомився бігати то сюди, то туди. — Я йду до неї, — відверто сказав Ользі. — Там мої діти, я повинен бути з ними. Ти — розумна, молода, ще влаштуєш своє життя. Зрозумій мене вірно. Коли Анна народила третю дитину, Ольга зрозуміла, що немає сенсу тримати більше чоловіка. Але життя-непередбачувана річ. Сталася трагедія: Анна незабаром померла. Ольга спочатку раділа, що чоловік знову повернеться до неї, але потім в її душі все перевернулося. Вона поговорила з Іваном, і обидва домовилися виховувати дітей разом. Разом з Іваном Ольга ростила дітей свого чоловіка і своєї суперниці. Вона зовсім не звертала уваги на плітки за спиною. Діти не були для неї чужими, вони називали її мамою, а вона — їх, як рідних синів. Зараз у Ольги є все, про що вона мріяла. Двоє старших синочків вже мають свої сім’ї, а молодший Олег, тільки закінчує університет. Ольга покладає на нього великі надії, тому що має батьківський характер. Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ольга?

В той день дзвінок чоловіка застала Інну зненацька. Вони з чоловіком жили в різних містах. Чи не були ро зведені, просто чоловік поїхав на заробітки і залишився там надовго. Іноді повертався додому, але не назавжди. Не хотів кинути високооплачувану роботу. Інна не ображалася за це. За кілька років такого способу життя вона вже звикла до того що вона начебто заміжня, але одна. Їхня донька давно була одружена, і сенсом життя Інни стала турбота про двох онуків. Інна готувалася до приїзду чоловіка. Напекла млинців і пирогів, все сновигали по дому і не могла сидіти на місці. Останні хвилини очікування — найважчі. Вона зауважила, що на столі немає серветок, хотіла поставити, але тут пролунав дзвінок у двері. Вона побігла, відкрила двері і очманіла. Поруч з чоловіком стояв чотирирічний хлопчик. З вуст Інни вирвалися тільки два слова: — Це хто? — Наш син,

— відповів чоловік. Ноги Інни стали раптом ватяними. Вона майже впала, але її підхопив чоловік. Але тут Інна почала кричати на чоловіка: — Іди, безсовісний! — закричала Інна. — Як ти міг так зі мною вчинити? У стільки то років! Думати тільки про себе … Чоловік Інни і хлопчик стояли на порозі. Вони не вимовляли ні слова. Інна раптом згадала про серветки. Вона одягла чоботи, пальто, накинула на плечі і голову хустку і вийшла з дому. Всю дорогу до магазину вона думала, як міг її чоловік таке наробити. Вісім років тому чоловік Інни втратив роботу, один йому порадив поїхати на заробітки в інше місто, гроші б йому там платили пристойні. Так і було. Інна раділа: нарешті-то вона могла багато в чому себе не відмовляти.

А тепер вона звинувачувала себе в тому, що пиляла чоловіка зі своїми претензіями до його зарплати. Вона купила серветки, хоч вони і були у неї вдома, і повернулася додому. Чоловік курив на кухні, хлопчик спав у кріслі у передпокої. — Хто його мати? Де вона зараз? — Загинула в аварії. Інна, я, звичайно, багато в чому винний — почав розмову чоловік. — Дурень я. Чи не варто було нікуди їхати тоді. Я б і тут роботу знайшов. Ані пари з вуст, Інна зняла з себе пальто, взяла хлопчика на руки і повела в спальню. Інна поклала хлопчика в ліжко, зняла з нього верхній одяг і прикрила ковдрою. — Ти моя нова мама? — хлопчик прокинувся. — Я, малюк, я. Пішли млинці пекти?

Після пологів я злегка поправилася. Вага не особливо збільшиалася, але … Від чоловіка почалися претензії — що це, мовляв, таке і все в такому дусі. Замість того, що б сказати — «Все добре улюблена, ти все одно краще за всіх» і почекати, коли я прийду в себе, він пішов «наліво». Так так пішов, що в один прекрасний день взагалі не повернувся. Залишилася з дитиною на руках, тут подробиці ні до місця, думаю — все зрозуміло. Зрештою я втомилася побиватися і знайшла в собі сили повернутися до життя. Завела собаку, почала пробіжки вранці разом з нею. Стала качати прес. Хоч це дуже важко морально, але відмінно відволікає від похмурих думок .

Звикла до спорту, і з часом, влаштувавшись на роботу, записалася у фітнес зал. На відміну від тренера в нашому спорткомплексі, фітнес-тренер виявився уважним і терплячим чоловіком. За пару років постійного відвідування залу, я не тільки повернула собі гарну фігуру, але і поліпшила її місцями. Мінімум в 1,5 рази. Полюбила себе знову, полюбила своє тіло. Одного разу, повертаючись додому зі спортивною сумкою і в спортивній формі, помітила, що біля під’їзду стоїть мій колишній чоловік. З квітами та цукерками Мабуть, в домофон дзвонить, а син йому не відкриває. Тут я розумію, що у мене — прямо тут і прямо зараз — є шанс виконати мрію багатьох покинутих. Зробити так, щоб він плакав від каяття.

Руки за голову закинула, присіла раз п’ять швиденько, груди поправила і зробила крок до нього назустріч. А він мені знаєте, що говорить? — Дівчина, ви в цьому під’їзді живете? Можете двері відкрити? Гірко засміявшись, я закрила обличчя руками і, відчуваючи невимовне торжество, відійшла в сторону — Я щось смішне сказав? — раптом занервував він — що вас насмішила? — Сказав. в РАГС Коли клявся любити і захищати.. — повертаючись до нього прямо обличам сказала я — До сих пір, ржу не можу! — Ліда? Ліда! — він витріщив очі дивлячись на мене. — У тебе є 10 секунд, щоб забратися з цього двору, — вже невесело оголосила я. — Можна хоч сина побачити? Пашка! — благав він. — Пішов геть! Пішов Дивилася йому вслід, він часто оглядався А толку? Мрії збуваються, якщо захотіти

Я володію невеликою ділянкою за містом. На ній я нічого не саджу, а просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на догляд за городом. Поставив там мангал, щоб смажити м’ясо, альтанку для посиденьок і укриття від дощу. А в найближчому майбутньому планував побудувати лазню і встановити паркан навколо моїх володінь. Тому туди я їздив посмажити шашлик, попити смачного чаю з самовара і відпочити від міської суєти. Сусіди мені попалися нормальні, непроблемні і небалакучі. Лише одна сусідка, Ірина Петрівна, мене іноді діставала. Весь час її дивувало, як же я живу без посівів взагалі. На її ділянці якраз навпаки — все щільно засаджено всякими розсади і квітами, з якими вона поралася день безперервно.

Оскільки паркан поки був відсутній між нашими ділянками, сусідка іноді могла зайти до мене без жодних проблем. Скажу чесно, мені це не подобалося. Іноді тільки під’їжджаю до своєї ділянки і бачу її на ньому, все вона там ходила і розглядала щось. Я її питаю: — Ірино Петрівно, що трапилося? — Нічого, дивлюся, де у вас можна було б цибулю посадити. У вас стільки вільного місця, а ви все одно нічого не вирощуєте. Думаю, може я щось посаджу. Ви ж не будете проти? Я навіть не знав, що на це відповісти. Не хотів її ображати, подумав і відповів: — Можете одну грядку посадити. Пізніше я був дуже не радий, що дозволив.

Півдня вона поралася на моїй дільниці і не давала розслабитися, її присутність мене напружувало. А тепер, ймовірно, почне сюди весь час ходити, перевіряти свій лук. Думаю, ладно, все одно вже дозволив. На роботі, нарешті, настала моя черга йти у відпустку, і я поїхав на море, а про цю дрібницю забув. Коли повернувся додому, то в перші вихідні відразу поїхав на свою ділянку. І як я був здивований, коли на своїй ділянці побачив парник і ще кілька грядок з огірками і томатами. Я прекрасно знав, хто це зробив, тому питати не довелося ні в кого. Мене це вивело з себе, тому я вирішив, що пора закінчувати.

Друга попросив допомогти: ми з’їздили в той же день в будівельний магазин і обнесли ділянку сіткою. Тепер Ірина Петрівна не зможе вільно переміщатися по моїй дільниці і робити все, що їй заманеться. А на наступних вихідних вона приїхала і питає: — Ви навіщо паркан поставили? Я ж тепер не можу потрапити до своєї розсаді. Ви самі за нею доглядати збираєтеся? Це я вже вважав нахабством, тому ввечері розібрав парник і перекинув матеріали через паркан. З тих пір Ірина Петрівна зі мною навіть не вітається. А як ви вважаєте, чи правильно я вчинив?

Син наш Мирослав після школи поїхав вступати аж до Києва, там і залишився. Живуть вони з дружиною Зіною і сином в невеликому місті поруч зі столицею, а ми з чоловіком аж в іншій області в селі. Бачимося, зрозуміло, ми з сім’єю сина не часто. Ми їздили до них на народження онука, а вдруге, коли мені невістка допомагали пройти кількох столичних фахівців, та й все на тому. Взагалі ми з чоловіком не аматори міського шуму, не звикли ми до цього всього, нам краще в селі. Діти ж до нас приїжджають буквально два рази в рік, зазвичай на якісь сімейні свята. Так і живемо.

А це минулого тижня невістці Зіні виповнилося 35 років, і вони нас заздалегідь запросили на святкування. Ми з чоловіком вирішили поїхати, поміняли в райцентрі гроші на долари, тому що Мирослав сказав, що краще дарувати конверти. Святкували в ресторанчику, чоловік 20 було, майже всі нам, крім сватів, незнайомі люди. Подарунки дарували якимось дивним способом: на окремому столику стояв ящик для «конвертиків», туди ж на столик клали подарунки ті, хто дарував щось інше, а не гроші. Але зіпсувало нам з чоловіком свято не це, а те, що їсти у невістки на ювілеї нам було з чоловіком нічого.

Знаєте, ми люди прості, звикли до нормального їжі, а у них на святі ні картоплі, ні салатів нормальних не було. Зате були суші, якісь салати з водоростей і морепродуктів, руколи тощо, шашлички з мідій і ще якась нісенітниця. На солодке навіть торт не подали, все пили каву з якимись чізкейками, а ми замовили собі чаю. З напоїв — якісь фраголіно і коктейлі, ні нормальних вин, ні біленької. Словом, ви зрозуміли. Тому, в кінці свята, коли молодь танцювала, а старші вийшли подихати на свіже повітря, я з чистою совістю тихенько витягла наш конверт з 200 доларами зі шкатулки з подарунками. Не знаю, чи помітила Зіна.

Але мені все одно, ми їхали здалеку не для того, щоб просидіти голодними. А гроші ці ми з таким трудом відклали, а нам і хлів треба ремонтувати, і мотоблок барахлить, новий доведеться навесні купувати … Коротко кажучи, будь-яка копійка нам не зайва, тому нехай так. Яке свято — такий і подарунок від нас, я так вважаю.