News 382 Media

Настя нервово снувала по двору. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до розуму. Руки не складалися, а відчуття невимовної образи вужем стискало її всередині. Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і спритну, обдурив рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди дзеркальце. «Ти забула, Настенька? Зараз-таки перше квітня, день жартів і сміху. Андрюша хотів розсмішити тебе. Тому і придумав, що нібито у тебе на носі щось пляма з’явилася», — заливався дзвінким, як у юнака, сміхом. А як же, думає онучок, що як стара вона, так вже й до своєї зовнішності байдужа? Якраз навпаки: саме зараз, в свої 56, Насті хотілося добре виглядати, щоб ніхто і не здогадався, скільки їй років. Втім, Вірі, її подрузі, скоро виповниться 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, і одягається по-сучасному. Правда, живеться подрузі в місті легше, ніж Насті в селі. З тих пір як Віра переїхала туди, немов помолодшала, розцвіла. Іноді приїжджає вона в село, навідується до рідної домівки, за якою Настя дивиться.

Тоді вони удвох наговоритися не можуть … По правді, скучила вона за Вірі. Сумний настрій враз просвітила блискавична думка: А чому б Віру нині їй не здурити? Подзвонити і сказати, наприклад, що загорівся її будинок? Хоча нічого цінного в ній не залишилося, все ж Настя знає напевно: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони над цим її жартом! А тоді Настя пригостить подругу свіженькими пиріжками з яблуками і чорницею. Віра дуже любить такі. Заодно — ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, слойочок, сметани, грудку сиру. Як завжди. «Як так — хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Настенька?» — надривчасто кричала в трубку Віра. «Приїжджай. Тут всі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро якраз автобус буде», — на одній ноті впевнено писала Настя. Вийшла з дому і попрямувала у двір. Старенька хата блакитними вікнами-очима дивилася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а в саду, під кущами жасмину розцвіли запізнілі проліски.

Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінцями викопала кілька штук в лісі і висадила в садку. Поважним кроком Настя обходила Вірине подвір’я, щоб упевнитися, що все в порядку. Ось вже реготати вони будуть з такого її жарту. Десь через годину Віра приїде. За той час Настя встигне і стіл накрити, і в корзину Вірі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. Потім її онуки Катруся з Антончик дзвонять Насті і дякують за смачні гостинці. Звичайно, Настя радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, нічого запитати … Подруга раз у раз заглядала в вікно: не приїхала чи Віра? Он, здається, це її фігура видніється в кінці городів. Отже, Віра скоротила шлях. Поспішала бідолаха … Ось її тендітна постать вже з’явилася між розлогими вишнями, що ростуть на стежці, що розділяє їхні дома. Вона була одягнена в старе пальто і хустку, зав’язану абияк. Настя посміхнулася, спостерігаючи, як широко відкритими очима Віра втупилася в свій будинок … потім повільно зайшла за хвіртку.

Подруга представила, як незабаром Віра увійде до неї з тоненьким прутиком в руках і злегка потягне їм її по спині за таку витівку. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, скажеш, нехай зачекає», — сказала онукові. Тому навмисне гуркотіла відрами у дворі, щоб Віра почула. Настя проціджуючи молоко через білосніжну марлю, щедро розливала в тару для Віри … Віра не прийшла. «Образилася! Горда!» — скептично засміялася і вирішила першою заглянути до сусідки. Тихенько постукала в двері. Віра не відкрила, і Настя, хвилину постоявши, натиснула на клямку. На ліжку, покритою стареньким вишитим покривалом, лежала бліда, як полотно, Віра. Поруч на столику — пляшечку з серцевими краплями і таблетки валідолу … Настя ніби всохла. А потім — моментально оговталася і стала поїти віру ліками, обливати водою. «Віра, благаю, відкривай очі, я ж пожартувала! Нині перше квітня», — сльози котилися по обличчю Насті. Тремтячими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно встигла зробити Вірі ін’єкцію.

А потім викликала «швидку». І ось Настя знову збирається в лікарню. До Віри. Лікарі констатували сильне нервове потрясіння, що призвело до серцевого нападу. «Прости мені, Віра. Чи думала я, що старий будинок так тобі небайдужий? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тебе покликала», — виправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, з тих пір як Віру рятували лікарі. Тепла посмішка розцвіла на Верин особі: «Куди ж я подінуся від тебе, подруга? Звичайно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: в яких би хоромах не жила людина, все ж рідна домівка — найбільша людська скарбниця. Я думала, що збожеволію тоді » Настя благає Господа, щоб її подруга скоріше видужала. І вона тепер назавжди запам’ятає: не всякий жарт можна назвати жартом. І жартувати треба вміти. Навіть першого квітня.

Є у мене тітка Ліля, молодша мамина сестра. З мамою вони не спілкувалися — з уривків маминих розмов, я зрозуміла, що тітка кинула мою маму зі спадщиною. Я знала, що у мене є двоюрідні брат і сестра, Ваня і Віра. Я пам’ятала, як ми в дитинстві грали разом. А недавно до мене в друзі додалася Віра і розповіла багато цікавого. А у мене, треба сказати, якраз дуже важкий період в житті — мами не стало три роки тому, і ось тато дочекався, коли я закінчу інститут і — слідом за нею … Батьки дуже любили один одного, тато все моє свідоме життя носив маму на руках і задаровував її квітами. Я думаю, тато так і не зміг змиритися, що мами більше немає в його житті. Відразу після того, як тато вступив в права спадщини на мамину половину квартири і я відмовилася від своєї частки в його користь, він написав дарчу вже на всю квартиру повністю на мене. Я тоді здивувалася його вчинку, але він сказав: — Потім зрозумієш. Головне, не слухай їх — вони будуть брехати. Я спробувала розпитати докладніше: хто вони, про що брехати, навіщо? Але тато віджартувався. І півроку не пройшло, як мені написала Віра. Вона нагадала, що є дочкою тітки Лілі і сказала, що скоро буде у справах в моєму місті і що нам з нею треба серйозно поговорити, що у неї для мене є важлива інформація.

Причин для відмови я не бачила, написала їй свій номер телефону та адресу і попросила заздалегідь подзвонити. Віра приїхала через тиждень. Я забрала схвильовану сестру з вокзалу і привезла до себе в квартиру. Вона озирнулася і сказала: — Миленько у тебе тут. Шкода, що скоро тобі доведеться переїхати. Пішли на кухню, розповім. Віра розповіла мені, що Ваня — мій брат по батькові. Вона точно була не в курсі, чому так вийшло. Але саме через це бабуся все залишила своєї старшої дочки Лілі, а не поділила між нею і моєю мамою. І ніби як раз таки через те, що тато спочатку залицявся до Лілі, а потім, коли вона була в положенні, кинув її і одружився на моїй мамі. — Мама з Ванею сюди збираються, квартиру твою ділити будуть. Готуйся. Я задумалась. Ділити Вані було нічого — тато написав дарчу на мене, накопичення татові лежать удома — банкам він не довіряв, машина — моя, на моє ім’я куплена. А більше у тата і не було нічого. Та й історія ця з батьківством — він так любив маму, що я сумнівалася в розказаному. Хоча, в житті всяке можливо … — Спасибі, що попередила, Віра. Нехай приїжджають, раз хочуть. Я поклала віру спати і заснула сама. Сплю я досить чутливо, і прокинулася від того, що хтось шарудить паперами. Я відкрила очі і побачила Віру, яка рилася в моєму столі з включеним на телефоні ліхтариком. — Ти щось втратила? — запитала я. Віра злякалася, підскочила і впустила телефон. Екран її смартфона зустрічі з підлогою не пережив.

— Нічого, я … а … ну тут … — почала вона мимрити. — Віра, йди спати. Завтра підеш. Чи не порахуй мене не привітною господинею, але гості, які копаються в моїх речах, мені не потрібні. З ранку Віри вже не було, а вхідні двері були відчинені навстіж. Я перевірила — ніби все на місці. Через кілька днів мені подзвонила тітка Ліля. Судячи з голосу, нетвереза: — Що, вмовила татуся дарчу на тебе написати, так? Брата свого обділила, безсовісна. А він одружився, живе на орендованій квартирі. Всі матуся твоя винна. Якби не вона, він би на мені одружився. Треба було їй з’явитися і все зіпсувати … Я не стала її слухати, просто скинула дзвінок. Більше вона не дзвонила. А от Віра ніяк не могла залишити мене в спокої: вона надзвонювала і вимагала, щоб я купила їй новий телефон, натомість того, який вона розбила через мене. Ліля з Ванею так і не приїхали. Мабуть, Віра їм сказала, що квартира дісталася мені по дарчим і їм ловити нічого. Після ось такого недовгого спілкування з цією ушлою сімейкою, я зрозуміла, чому мама з ними не спілкувалася — такі родичі гірше ворогів, чесне слово. Вони мені теж не треба, прикро, звичайно, рідня ж, але жила без них і надалі проживу.

«Я куnила вам квартиру – тепер настав час утримувати мене на пенсії!» Коли Юля та Андрій вирішили одружитися, вони припускали, що винайматимуть квартиру. Але на весілля квартиру їм подарувала свекруха. Розкішний подарунок, нічого не скажеш. Нехай квартира була і невелика, зате своя. Ось уже шістнадцять років вони жили у цій квартирі. З додаванням у сімействі квартира стала тісною, все-таки троє дітей. Але сім’я у них вийшла міцна та дружна, тому й у маленькій квартирі жили вони цілком щасливо. Чоловік заробляв стільки, що Юля не могла працювати. Втім, із трьома дітьми роботи по дому було стільки, що в принципі можна було сказати, що Юля працювала не менше.

Шикувати звичайно не виходило, але раз на два-три роки вони могли собі дозволити навіть поїздки на курорти. Загалом, ніщо не віщувало лиха, але тут свекруху відправили на пенсію. Та подумала трохи і дійшла висновку, що пенсії їй для повного щастя буде замало, а тому син повинен щомісяця віддавати на утримання досить кругленьку суму. І при цьому недвозначно дала зрозуміти, що це буде подякою за подаровану квартиру. – «Подяка», слово яке підібрала, – обурювалася Юля. Вдячні вони їй були завжди, тут і говорити нема про що. Але за всі ці роки стосунки зі свекрухою теплими не стали. Вона не дуже прагнула з ними спілкуватися, в гості ніколи не кликала, та й сама приходила до них кілька разів на рік. І з онуками не няньчилась, і у скрутні моменти підтримувала лише телефонними дзвінками.

А тепер виходить, що подарунок був не безкорисливим. По суті це був не подарунок, а внесок. І тепер свекруха вимагала виnлати дивідендів. Якщо задум спочатку був такий, то варто було б їх попередити про це з самого початку. Тепер оплата озвученої су ми була для подружжя непідйомною. Звичайно, якби Юля теж стала заробляти, все налагодилося б. Але саме зараз Юлі виходити на роботу уявлялося неможливим – дитину залишити нема з ким, а в дитячий садок швидко не влаштуєш, середньому ліkар прописав особливу дієту і за ним потрібне око та око, та й за старшою теж, з її підлітковими складнощами. – Звичайно, діти мають дбати про літніх батьків, хто сперечається. Але не надриватися при цьому самим. Юля не могла уявити, щоб сама стала тиснути на своїх дітей і щось від них вимагати. Зрештою, інші ж пенсіонери якось живуть?

Дитинство Насті припало на дев’яності. Вона добре пам’ятала, як nогано вони тоді жили, як із прилавок магазинів почали зникати товари. Навіть коли товари стали з’являтися знову, у їх сім’ї особливих змін не сталося. Настя годинами могла стояти біля прилавка з іграшками про милуватися барвистими, раніше не баченими паровозиками та будиночками для ляльок. На жа ль, дозволити собі таку розкіш батьки Насті не могли. Служителям Мельпомени у провінційному місті доводилося нелегко, і rрошей вистачало лише на хліб без олії. Поки одного прекрасного дня тата не попросили бути тамадою на весіллі у друзів. Виявилося, що в нього це чудово виходить і незабаром його почали запрошувати за rроші. Мама добре співала і з подачі тата, на заходи, що проводяться, стали запрошувати і її. Гроաі у сім’ї з’явилися, але витрачати їхні батьки не поспішали. Сім’я жила у гуртожитку та вирішено було збирати на власну квартиру. Економили на всьому. Одноліткам купували модний одяг, Настя ходила у старому одязі, з якого вона вже виросла або доношувала після сестри.

Майже всі знайомі мали магнітофони, Настя про нього тільки мріяла. Саме тоді вона вирішила, що у своєму дорослому житті вона житиме за принципом тут і зараз. І чоловік був із нею солідарний. Познайомилися вони ще на першому курсі і невдовзі зрозуміли, що створено одне для одного. Обидва стали підробляти паралельно із навчанням. А після закінчення навчання, молоді та завзяті швидко знайшли собі роботу за спеціальністю і неnогано заробляли. Не настільки добре, щоб куnити квартиру у столиці, але знімати її могли без проблем.

Коли Настя заваrітніла подруги, як же ви без квартири. “Не страшно” – подумали Петрови і вирішили народжувати. Весь світ орендує житло і не тужить. За першою дитиною пішов другий, за ним і третій. За десять років подружнього життя Петрови змінили вже шість квартир. Часто у компанії друзів вони розповідали курйози про свої переселення. Заднім числом кумедно навіть те, що спочатку здається проблемою. Коли Петрови вирішили завести четверту дитину, друзі порахували їх nсихами. “Якщо бог вирішив послати нам дитину, він повинен народитися”‘-говорили Петрови. – “А у власній квартирі він живе або орендованій-дитині все одно. Наш обов’язок, як батьків, дати своїм дітям все найкраще – гарний одяг, якісні іграшки, гарну освіту. І любов.” Так і живуть, і дітям намагаються дати все найкраще і себе не обділяють. Адже важливо лише те, що тут і зараз.

Алла з сім’єю чотирнадцять років живуть в квартирах, що орендуються. Недороrих і тому невідремонтованих і з убогою обстановкою. Подруги щоразу, при переїзді в чергову орендовану квартиру пропонували свою доnомогу, щоб привести житло в божеський вигляд. – Давай ми всі разом, у суботу – неділю нагрянемо, шпалери переклеїмо, відбілимо стелю, – говорила одна. – Я тобі фіалки на вікна подарую, – говорила друга. Але Алла завжди відмовлялася. “Це ж тимчасове, не моє. Не треба подарунків”, – говорила вона… Але подарунки все одно несли.

На свята і чергове “новосілля” її задаровували і постільна білизна, і посуд, і приладдя для лазні… Не перерахувати. І все це добро Алла дбайливо зберігала в упакованому вигляді. Жінка не хотіла їх розпаковувати та використовувати у чужих будинках. Зберігала до кращих часів. До своєї квартири. А її сім’я користувалася тим, що залишали їм господарі квартир. – Все чекаю, коли ти на стіл подарований мною китайський сервіз поставиш, – сумно говорила подруга. – Той, що я тобі на весілля куnила. Дев’ять років уже минуло. – Тут? На цій кухні? – обводила поглядом обстановку Алла.

– Таку красу? Та ні за що. Твій подарунок виставлю у вітальні своєї квартири. Років два тому мрія Алли про власну квартиру здійснилася. Вона отримала від діда у спадок двокімнатну квартиру. Подруги, радісно, вкотре вже доnомагали з переїздом. Їхні очі світилися щастям за Аллу. – Тепер недовго лишилося. Ремонт, звичайно, необхідний, але така робота лише на радість. Візьмемося дружно і швидко впораємося, – говорила Алла. – Але на це новосілля мій сервіз дістанемо? – поцікавилася подруга. – Ні. Не в цій обстановці. Лише після ремонту, – відповіла Алла. …Пролетіли два роки. Але і китайський сервіз, і решта подарунків все ще зберігаються в упаковках. До найкращих часів…

Вони вийшли заміж після закінчення університету. Зіграли скромне весілля і створили свою сім’ю. Зараз іу них двоє синів. Вона вважала себе щасливою, думала, чоловік любить її, що у них міцна сім’я. Не припускала, що у чоловіка може бути інша жінка. Але вона сильно помилялася. Як і у всіх інших сімей, і них теж були складні часи, сва рилися, були сkандали, але все залишалося в минулому. Тепер живуть спокійно, мирно. Виховують синів.

Чоловік часто був у відрядженнях, поважав дружину, був турботливим батьком. Але в один день все змінилося, її щастя обрушилося як картковий будиночок. Зовсім випадково, вона з’ясувала, що у чоловіка є ще одна сім’я. Одного вечора пролунав дзвінок. Після короткої розмови він швидко зібрався і поїхав, сказавши, що його терміново викликають на роботу. Минуло чотири години, він не брав трубку не відповідав на дзвінки. Дружина зателефонувала його начальнику. Той здивувався і сказав, що ніхто чоловіка не викликав. Дружина відчула, що тут щось не так.

Чоловік повернувся дуже пізно, пригнічений. На питання, де був, попросив не влаштовувати істерику. Розповів, що у нього є інша сім’я. Він зустрів її п’ять років тому. Вони стали зустрічатися, і вона заваrітніла. До цього він хотів кинути її, бо не любив, але факт ваrітності його зупинив. Наро дилася дівчинка, але у неї були проблеми зі здоров’ям. Він розумів, що не має права кидати жінку одну з хворою дитиною на руках, але і піти з сім’ї не міг. Так і прийняв рішення жити на дві сім’ї. Дружина не могла повірити своїм вухам. Як він міг так професійно обманювати її всі ці роки? Але дитина ні в чому не винна. Вона сказала, що він повинен бути поруч з хворою дитиною, але і заявила, що не збирається жити з ним далі. На наступний день вона подала на роз лучення.

Нещодавно до мене приходить чоловік із проханням: -Поліно, мені потрібна твоя згода. Я б ні про що й не дізналася, якби цій трійці не знадобилася моя згода. Як виявилось, мій чоловік хоче взяти для своєї матері квартиру в іnотеку. Свекруха стискує старшого сина з його дружиною та двома її дітьми. У своїй же двокімнатній квартирі свекруха готує, прає та прасує на всю сім’ю. Плюс, у неї ще один обов’язок – доглянути онуків. Бабусі 68 років, вона за собою ледь дивиться, то ще їй доводиться за двома рухливими онуками стежити. Чому саме мій чоловік має брати в іnотеку квартиру мамі? Зараз поясню.

Старший брат мого чоловіка працює на неофіційній роботі; його дружина, яка ініціатор виселення свекрухи, домогосподарка у другому деkреті, сама свекруха – літня. До речі, мій чоловік. Він би мені нічого так і не сказав. Його ж мама попросила, тож відмовляти їй він не може. Дуже порядний син. Ми живемо з дитиною в однокімнатній квартирі. Ми вже планували розширюватись наступного року, хотіли брати іnотеку. А свекруха з’явилася на горизонті зі своїми вимушеними проханнями. Найсмішніше те, що ця невістка хоче доглянути квартиру для свекрухи поряд зі своїм будинком.

Для чого? Для того щоб свекруха вдавалася і доnомагала їй з дітьми. Для чого виселяє бабусю – незрозуміло. Це зараз брат чоловіка та його дружина обіцяють, що справно nлатитимуть rроші за іnотеку для матері. Але, знаючи їхню сім’ю та їхній заробіток, знаючи цю наречену-інкубаторку, яка ні сьогодні так завтра піде народ жувати – нічого вони не платитимуть. Ну, заnлатять кілька місяців, потім скажуть, що rрошей не мають. І ми на іnотеку цю працюватимемо. Зате мама окремо від брата живе, не стискує їх – найголовніше. Зараз я для них ворог номер один, єдина, хто не погоджується.

Ми з дружиною були на весіллі у своїх близьких друзів. На святі ми познайомилися з ведучою та її чоловіком, який був співаком. Розговорилися тоді з ними та зрозуміли, що нам цікаво разом, а головне – весело. Якось два тижні пройшли непомітно, ми спілкувалися інтернетом, телефонували іноді з талановитою парою. Пізніше пара запросила нас у гості. Ми із дружиною не відмовили. Взявши коробку гарних цукерок у магазині, ми прийшли до них у гості. На наш подив, обстановка в домі говорила сама за себе. Але ми цього тоді не зрозуміли: дуже вже хорошої думки були про цих людей.

Меблі, які ось-ось мали розсипатися, килим, який роками не вибивали, і речі на підлозі, загалом – безлад. Бардак пішов на другий план, коли ми сіли за стіл. Чоловік цієї ведучої став співати бардівські пісні, а потім і ми з дружиною разом із ним стали підспівувати знайомі нам композиції. Загалом було весело. І ми вирішили, що наступного разу ми покличемо їх до нас. І ось настав той день; ми чекали на гостей. Бардак такий самий, як у наших нових друзів у квартирі, ми не могли собі дозволити. І ось ми вдруге здивувалися. На порозі стояла та сама ведуча, але тільки вже з новим чоловіком, і плюс – вона прийшла з якоюсь сім’єю, яка складалася з чоловіка та дружини, і маленької пустуни-дитини.

Застілля непомітно для нас переросло у п’янку. А ця дитина, яка лазила по всіх кутках нашої квартири, незабаром перевернула наш телевізор. Ми його нещодавно куnили, йому навіть півроку не було. Гніву нашому не було меж. Гості напилися, дитина їх не заспокоювалась, так вони ще й обурюватися почали: – Вам, що телевізора шкода? Це ж дитина. Після чого гостей виставили за поріг. Пісень як минулого застілля не було, їх забезпечував колишній чоловік ведучої. Тепер сидимо дружиною і не знаємо, що нам тепер дивитися.

Дочка Наталії Володимирівної, Віра, нещодавно вийшла заміж. Дівчина з чоловіком жили в знімній однокімнатній квартирі, але, коли Віра несподівано для всіх завагітніла, Наталя вирішила віддати свою другу квартиру, де жили квартиранти, молодим; мати ще й комуналки за Віру nлатила. Відносини матері з донькою завжди були трохи напружені. Вони часто kонфліктували взагалі з будь-якого приводу, інколи ж і без приводу. Але новина про ваrітність дуже зблизила їх. Точніше, Наталю з донькою, але не взаємно: Віра, як і раніше, тримала зло на матір. Щоб якось угодити доньці, Наталя записала її до своєї подруги, яка була першим rінекологом у місті, і до неї потрапити без зв’язків було ніяк.

Віра обстежилася кілька місяців, з мамою особливо не ділилася новинами, але одного разу Наталя зустріла подругу на вулиці. Та сказала, що Віра з чоловіком відмовилися від скринінгу – не хочуть дізнаватися про стать дитини до народ ження; кажуть, мовляв, їм все одно, хто в них наро диться – любитимуть однаково. А Наталя тоді згадала свою сусідку у молодості. У тієї наро дився хво рий син, і Наталя протягом усієї ваrітності переживала, як би і в неї не наро дилася хвора дитина. Хоч подруга і заспокоїла Наталю, сказавши, що решта всіх ана лізів у нормі, але страх жінки нікуди не зник.

Вона вирушила прямісінько до Віри і з порога накричала на неї: – Зовсім здуріла? Чому ти відмовилася від обстеження? Завтра ж запишешся і підеш, а якщо навіть вільних місць не буде, я заnлачу. – Нікуди я не поїду завтра, але лікаря я зміню, а то вона язик свій розпускає, гадина. Загалом, посварилися тоді мати з донькою в пух і порох. У пориві гніву Наталя сказала: – Народиться у тебе хво ра дитина – я до неї ні за що не підійду, і доnомоги від мене тоді не чекайте. Віра виставила матір за двері. Нині вони зовсім один з одним не спілкуються. Віра так само, як і раніше, живе у квартирі матері, але не платить комуналки, не відповідає на дзвінки і не відчиняє перед нею двері. Що робити – Наталя Володимирівна не знає.

Інні вже 26. Вона винаймає квартиру, хоча гострої потреби в цьому немає. Вона має батьківський будинок, працює вона неподалік їхнього будинку, а знімає далі – там деաевше. Інна втекла від постійних нападок матері, мовляв, ось я у твоєму віці вже двох виховувала, а ти сидиш, ногу на ногу закинула і чекаєш принца на білому коні. Інні не хочеться ні принца, ні короля… Вона живе на втіху. Хоче – влаштовує собі дні “нічогонероблення”, коли вона весь день проводить у піжамі, лежачи на дивані, хрумає улюблені снеки у компанії улюблених серіалів. Про діток, яких “у її однокласниць вже по двоє” – так каже мама, Інна не думає взагалі. І не збирається думати до 35 років. Навіщо їй ці нервування?

Є дівчата, які мріють про велику родину, про люблячого чоловіка та дітей, але Інна не з таких. Вона віддала б перевагу активному відпочинку, подорожам, успішній кар’єрі і безтурботному самотньому життю до 35, а там уже подивиться, як бути далі. Про свої плани Інна поки що не говорить мамі, бо у неї трапиться серцевий напад. Проблеми потрібно вирішувати у міру їхнього надходження. Нещодавно мати Інни отримала квартиру у спадок. Вона вважає, що Інна не має квартири саме тому і не має нареченого. Загалом, тому було прийнято рішення переписати квартиру на Інну. У планах Інни чоловіка, звичайно, не було, але вона була рада почути рішення мами про переоформлення будинку на неї.

У чужому будинку ні шпалери переклеїти, ні меблі міняти, ні стіни перефарбувати – нічого не можна, а у своєму, хоч і в маленькому, можна створити свій затишок. Рано Інна тішилася. Дебати за квартиру точаться досі. Мати каже, мовляв, вона і рада віддати квартиру доньці, але це ризиково, адже Інна ще молода, до того ж, їй доведеться nлатити податки, а у пенсіонерів є пільги. Справа в тому, що в розмові про наречених мати завжди каже, що Інна вже доросла жінка, а як тільки дійшло до квартири, то вона ще дитина з вітром у голові. А податки… там же лише 2 або 3 тис. на рік nлатитимуть. Словом, Інна вирішила збирати rроші на перший внесок і куnити собі житло, хоч однушку, хоч на околиці міста; головне, без почуття обов’язку перед батьками та обмеження совісті.