News 382 Media

Я живу в Італії вже 8 років, поїхала туди після виходу на пенсію у 58 років, вирішивши заробити на старість. Мої діти до того часу вже були дорослі і жили окремо. Коли помер мій чоловік, я продала будинок, успадкований від свекрухи, і розділила виручені гроші між дітьми, давши кожному по 15 тисяч доларів. В Італії я заробляла на себе, зрідка надсилаючи дітям подарунки та невеликі суми на дні народження. Одного разу я дізналася, що моя дочка Марія накопичила борги на суму 20 тисяч євро через безробіття та прагнення жити на широку ногу.

Спочатку я вирішила не втручатися, але потім зрозуміла, що без моєї допомоги дочка не впорається. Щоб справедливо поставитися до обох дітей, я також дала своєму синові таку суму грошей. Він витратив їх на машину, і коли Марія дізналася про це, вона обурилася, стверджуючи, що її було несправедливо обділено, оскільки гроші, які я дала їй, пішли на борги, а не на щось приємне, як машина брата. Тепер дочка перестала спілкуватися зі мною та з братом, звинувачуючи мене у несправедливості. Це засмучує мене, тому що я намагалася допомогти обом дітям рівномірно. Де ж я припустилася помилки, я не зрозумію?!

Якось 8-річна Ганна із захопленням запропонувала татові Колі зліпити сніговика. Як тільки вони приготувалися вийти на вулицю, повернулася мама Таня і висловила несхвалення їх витівки, лаючи за те, що в канікули вони віддають перевагу розвагам перед такими обов’язками, як, наприклад, читання. Незважаючи на напругу, Коля повів Ганну на стадіон, щоб зліпити сніговика, де вона незабаром приєдналася до своїх друзів і на мить забула про різкі слова матері. Однак питання дівчинки про сімейну динаміку та поведінку матері незабаром спливли на поверхню, розкривши її сприйняття напружених стосунків батьків.

За кілька днів Ганна випадково застала маму за, здавалося б, непристойним заняттям з дядьком Павликом. Як тільки дівчинка пішла спати, між Колею та Танею спалахнув скандал. Наступного ранку Таня холодно і спокійно повідомила Ані, що Коля більше не житиме з ними і що дядько Павлик замінить його. Засмучена, Ганна відразу вирішила втекти до бабусі та дідуся. Переживши сильну хуртовину, вона нарешті дісталася безпечного місця. Лише наступного дня, коли Таня зрозуміла, що Ганна зникла, почалися пошуки та розбирання. З’ясувалося, що про нічну втечу Ганни знало все село, але не Таня. Тому Коля твердо заявив, що тепер донька житиме з ним. Таня пішла з усмішкою на обличчі, щоб з полегшенням розпочавши новий розділ життя без дочки. Ганна, опинившись у безпеці з батьком, бабусею і дідусем, відразу ж запитала: -А я залишуся з вами назавжди? На що Коля з усмішкою кивнув…

У свої 47 років Тамара знаходила спокій не на узбережжі або у великому місті, а в рідному селі, віддаючи перевагу звичному домашньому затишку хаотичним курортним місцям. Перший шлюб Тамари розпався після 14 непростих років, на що вплинула нездатність колишнього чоловіка пристосуватися до сільського життя – місця, яке було невід’ємною частиною її особистості.

З самого початку чоловік не хотів допомагати батькам Тамари на фермі, незважаючи на те, що у них були важкі фінансові часи. Ця модель уникнення призвела до того, що він покинув Тамару та її батьків під час критично важливих сільськогосподарських робіт, пославшись на те, що йому неприємні прямолінійні зауваження її сім’ї. Відносини закінчилися назовсім, коли Тамара викрила його в невірності в період передбачуваної “хвороби”, що змусило її назавжди переїхати у село до батьків, де вона вирішила заново будувати своє життя самостійно.

Через роки Тамара перевірила нові відносини з Денисом, запросивши його допомогти з роботою на фермі. Незважаючи на виснажливі умови, Денис наполегливо продовжував працювати, заслуживши її довіру та прихильність. Згодом і Денис полюбив сільський спосіб життя, особливо рибалку, і зв’язок подружжя зміцнився, коли вони почали жити разом. Вся ця ситуація різко контрастувала з першим шлюбом Тамари, і вона усвідомила, що нарешті знайшла своє справжнє кохання.

В останні 5-6 років моя мама все частіше виявляла негативне ставлення до оточуючих, що почалося після того, як батьки вирішили придбати будинок. Ми з чоловіком допомогли їм, оформивши на себе іпотеку на покупку нерухомості, через що нам довелося продати одну з наших квартир. У результаті ми записали будинок виключно на ім’я моєї матері, оскільки вони турбувалися про безпеку у старості.

Коли мій батько продовжував жити в місті для зручності з роботою, відвідуючи нас у вихідні, мати переїхала до нового будинку поряд з парком і річкою, що, як нам здавалося, мало радувати її. Проте дуже скоро поведінка моєї матері різко змінилася з веселої на невдоволену. Вона скаржилася на все – від погоди до графіка роботи батька. Її невдоволення виросло настільки, що наші візити стали рідшими, оскільки в них переважали її претензії.

Нещодавно вона запросила моїх дітей погостювати в неї, але візит закінчився несподівано: діти дуже швидко засмутилися через характер своєї бабусі та захотіли повернутися додому. Коли я зателефонувала мамі, щоб усе обговорити – вона накинулася на мене зі звинуваченнями, і це спричинило серйозну сварку. Потім до цього підключився мій батько – і це вплинуло на мої стосунки з обома батьками. Начебто вони забули, що будинок купили з моєю величезною допомогою. Тепер я відчуваю себе глибоко враженою і не бажаю спілкуватися з матір’ю. Я не знаю, як справитися з цими напруженими стосунками, щоб захистити своїх дітей і своє власне благополуччя.

Нещодавно мій друг і діловий партнер Степан зіштовхнувся з несподіваною проблемою. Якось він прийшов до мене дуже засмучений, і я вирішив дізнатися, що сталося. Степан розповів, що в його життя раптово повернулася біологічна мати Дар’я, яка залишила його в пологовому будинку відразу після народження і більше не з’являлася в його житті. Дар’я зажадала від Степана квартиру та утримання за те, що він став успішною людиною.

Її історія була сумною: у студентські роки вона завагітніла від хлопця, який відмовився від неї та дитини. У результаті вона залишила Степана у пологовому будинку, продовжуючи жити безтурботним студентським життям. Степан виріс у люблячій прийомній сім’ї, став розумною і доброю людиною. Ми з ним запустили власний бізнес і обоє збудували щасливі сім’ї. Через його доброту я боявся, що він піддасться на вмовляння матері, але Степан вчинив рішуче. Степан відмовився допомагати Дар’ї, адже вона була для нього чужою людиною, і навіть подав на неї до суду, щоб убезпечити свою сім’ю від її вторгнень. Скоро суд має ухвалити рішення, що забороняє Дар’ї наближатися до Степана та його родини.

П’ять років тому я працював на високій посаді у будівельній компанії, що вимагало багато часу та викликало конфлікти з дружиною. Через це я почав шукати втіху на боці. На одному з корпоративних заходів я познайомився з молодою привабливою дівчиною, яка працювала секретарем нашої партнерської фірми. Між нами почалися стосунки, вона не вимагала нічого, на відміну від дружини.

Наш роман закінчився, коли вона завагітніла. Я запропонував гроші, щоб перервати вагітність і пішов від неї, думаючи, що цим вс і закінчиться.  Протягом минулих років я забув про цей зв’язок і зосередився на сім’ї, у нас з дружиною народилася дочка. Якось мені зателефонувала колишня коханка і наполягла на зустрічі. У кафе вона прийшла з хлопчиком, оголосивши, що це мій син, і він хворий на астму і потребує дорогого лікування. Вона попередила, що якщо я не допоможу, вона розповість дружині про наш роман. Вдома я був повністю пригнічений. Мої заощадження з дружиною знаходяться в банку, і мені потрібно знайти спосіб допомогти синові без її відома. Я роздумував про можливість взяти кредит чи позичати гроші, але компанія, де я працюю, переживає важкі часи. Не знаючи, як зберегти сім’ю та допомогти хлопчику, я шукаю пораду в мережі.

– Нічого собі, чудова новина! Я вже думав, як завжди, тягнуть до останнього, а потім відмовить! – зрадів Денис. – Я теж так думала, але все вже підписано! Залишилося тільки купити квитки, зібрати речі та летіти відпочивати! – з натхненням відповіла Ганна. – Напиши мені список, що тобі треба докупити, – запропонував Денис. – І, до речі, треба буде зателефонувати мамі, аби вона наглядала за нашими тваринами. – Добре, відправлю тобі сьогодні чи завтра, – кивнула Ганна. – До речі, про маму… – Що про неї? – Ганна підняла брови. – Ти вже повернула гроші? – Запитав він. – Стривай, які гроші? – здивувалася Ганна. – Я у твоєї мами нічого не брала. – Пам’ятаєш, ви їздили за ягодами до села? Вона двічі заправляла твою машину. Вона мені вже два місяці про це говорить, а я забуваю нагадати тобі.

– Стривай, Денисе. Чому я маю їй щось повертати? Це вона попросила мене відвезти її! Я витратила весь свій вихідний за кермом, возячи її по селах, щоб вона збирала врожай! Нехай буде задоволена! – обурилася Ганна. – Вона тоді варила нам компоти з цих ягід, – заявив Денис. – Погано так робити. Просто поверни їй гроші. – Компоти? Вона передала нам три банки якоїсь рідини, яка і на компот не схожа! А машину після неї я сама відмила! Платити за бензин я не збираюсь! – твердо відповіла Ганна. – Ганно, ти серйозно? Невже тобі шкода віддати гроші моїй мамі? – роздратовано вигукнув Денис. – В автобусі вона також потребує грошей за квиток у пасажирів? Я так не гадаю. От і тут нехай вважає, що сплатила свою поїздку, – не поступалася Ганна. Денис підвівся з-за столу, навіть не прибравши за собою, і мовчки пішов. Ганна залишилася вечеряти на самоті, вирішивши, що прибирати посуд за ним не буде – нехай хоч пилом покриється. Наступного дня Денис продовжував скривджено мовчати, уникаючи спілкування з дружиною. А Ганна, розмірковуючи про те, що трапилося, все більше переконувалася у своєму рішенні не повертати гроші. Минуло три дні. Нарешті, у вихідний, Денис порушив мовчання. – Як довго ти стоятимеш на своєму і ігноруватимеш мене? – невдоволено спитав він. – Я нікого не ігнорую. Це ти ходиш надутий, ніби образився, – парирувала Ганна.

– Значить, це я винний? – посміхнувся Денис. – А хто ще? Ти хочеш, щоб я визнала свою неправоту та віддала гроші? Цього не буде, – спокійно сказала Ганна. – Але, Ганно… Це справедливо! Ти маєш віддати мамі гроші! – Тоді сам їй поверни, якщо вважаєш за потрібне! – кинула Ганна. – Я більше не збираюся обговорювати це. – Ти поводишся нахабно! Ти завжди була такою впертою? – Денис підвищив голос. – Так, була! І ти це знав, коли одружився на мені, – відповіла Ганна. – Якщо хочеш, щоб я змінила своє рішення, у тебе нічого не вийде. Денис зрозумів, що суперечка марна, але продовжував сердитися. Ганна ж вирішила поставити крапку: – Хочеш жити з мамою? Зніми їй житло! Нехай йде з моєї квартири! Інакше я сама вирішу це питання, – сказала вона. До кінця місяця мати Дениса покинула квартиру Ганни. Ганна вирушила у відпустку сама, а Денис залишився вирішувати питання з матір’ю, яку тепер повністю утримував. Так, через незначну сварку, розкрилися глибші проблеми у їхніх стосунках. Ганна зрозуміла, що її доброта має межі.

Олеся першою зауважила, що з бабусею відбувається щось недобре. Двічі на місяць вона приїжджала до неї, щоб вимити кахель, поміняти штори або сходити на ринок за м’ясом. У бабусі сильно боліли ноги, і вона не могла ходити далі за магазин навпроти. Олеся любила бабусю і, хоч виконувати ці обов’язки їй було не завжди приємно, намагалася все робити без зайвих заперечень. Батьки жили далеко, а інших родичів бабуся не мала. Хто, як не Олеся, міг допомогти? Єдине, що їй зовсім не подобалося, це пиріжки з печінкою. Щоразу бабуся просила купити субпродукти, а потім вимочувала їх та варила, доки Олеся мила вікна чи прала штори. Запах був просто жахливим! Але на цьому муки не закінчувалися. Наступного дня бабуся смажила пиріжки з цією начинкою та пригощала ними онучку.

Якщо Олеся відмовлялася залишитися на ніч, то пиріжки чекали на неї до наступного приїзду. Сперечатись з бабусею було марно, тому вона придумала хитрість — почала говорити, що лівера більше немає у продажу. Бабуся лише зітхала, просила перевірити ще раз, але упокорювалася. Натомість вона смажила пиріжки з картоплею, які Олеся любила. Так і пройшов останній рік їхніх зустрічей без конфліктів. Але якось дівчина помітила, що щось змінилося. Бабуся послабшала, схудла, погляд погас, а квартира, зазвичай чиста і акуратна, виглядала занедбаною. — Бабусю, може, вікна помию? Подивися, які брудні, — запропонувала Олеся. — Ой, не треба, вони нормальні, — відмахувалась та. Так було з усім.

Востаннє Олеся навіть розгубилася: плиту, яка завжди сяяла, покривали бризки, а відро для сміття, здавалося, стояло повним уже кілька днів. За тиждень зателефонувала сусідка: бабусю відвезли до лікарні. Олеся одразу ж приїхала, поговорила з лікарем та викликала маму. Прогнози виявились невтішними — пухлина, треба оперувати, але бабуся може не витримати. Мама плакала, а Олеся намагалася триматися, щоб не засмучувати бабусю. Напередодні операції вона сиділа біля її ліжка, намагаючись не думати про погане. — Бабуся, чого ти хочеш? — спитала Олеся. Бабуся мрійливо подивилася в стелю і сказала: — Та що там хотіти… хіба що пиріжків з лівером. Вона заплющила очі і посміхнулася. — Пам’ятаю, як мама їх смажила… Рідко, звичайно, але завжди смачно. Особливо того дня, коли тато повернувся з війни. Наче знала, що він прийде. Сказав тоді, що смачнішого нічого в житті не їв. Який це був щасливий день… Хоч би на хвилинку повернутись…

По її щоці скотилася сльоза. Олеся відчула гарячий сором. Вона згадала, скільки разів брехала бабусі, що лівер зник з продажу. Якби тільки можна було все виправити. Увечері, повернувшись додому, вона взяла ключі від бабусиної квартири, заїхала на ринок та купила субпродукти. Всю ніч вимочувала і варила їх, витираючи сльози. Вранці поставила тісто за бабусиним рецептом, перекрутила лівер на м’ясорубці, обсмажила з цибулею. Пиріжки вийшли точнісінько, як у бабусі. Коли вона прокинеться після операції, Олеся привезе їй свіжу порцію до лікарні. Телефон на столі мовчав. Мама обіцяла зателефонувати, щойно з’являться новини. Олеся взяла один пиріжок, з’їла його, потім другий, третій. Їй здавалося, що поряд сидить бабуся і каже: — Їж, їж, ти така худенька. Після смерті бабусі Олеся продовжувала приїжджати до її будинку. Не щоразу, але часто привозила з собою пиріжки з лівером. Вона сідала на лавочку, з’їдала пару штук і подумки дякувала бабусі за все — за кохання, турботу, мудрі поради. Іноді їй здавалося, що вона чує бабусин голос, що розповідає про війну, про перше кохання, про папороті, які вони шукали з подругами на Івана Купала. Ці історії Олеся знала напам’ять, але все одно мріяла знову почути їх. Виїжджаючи додому, вона залишала на могилці бабусі кілька пиріжків, на знак своєї пам’яті та кохання.

— Маріє, присядь, будь ласка, мені треба тобі дещо розповісти, — Дмитро глибоко зітхнув, підбираючи слова. — Щось сталося? — насторожено спитала Марія. — Мені сьогодні зателефонували з органів опіки. У мене… у мене є дочка. Зараз вона перебуває у дитячому будинку, — нарешті промовив він. Марія здивовано дивилася на чоловіка: — Яка ще дочка? Звідки? Ти це серйозно? — спитала вона, не вірячи своїм вухам. Дмитро опустив голову і тихо відповів: — Це правда, Маріє. Шість років тому, ще до нашого знайомства, я зустрічався зі Світланою. Потім, коли ми з тобою почали серйозні стосунки, я залишив її. Марія мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Дмитро продовжив: — Через рік Світлана знайшла мене та сказала, що в неї від мене дочка, Аня.

Я спочатку не повірив, але коли побачив її, сумнівів не лишилося. Вона була копією мене. Про те, що сталося зі Світланою, я не знаю. Сьогодні мені повідомили, що Аню вилучили з сім’ї та запитали, чи готовий я її забрати. Перша реакція Марії була різкою: — Ні, мені чужі діти не потрібні! — хотіла вона вигукнути, але зустрівшись поглядом з Дмитром, насилу видавила: — Гаразд, спочатку з’їздимо до неї і подивимося, — обережно погодилася вона. Дмитро зрадів, і вже наступного дня вони вирушили до дитячого будинку. Дівчинка виявилася тендітною, маленькою, зі зношеною іграшкою в руках. Коли з нею намагалися заговорити, вона ховалась за свого плюшевого ведмедя. Марія ледве приховувала роздратування.

Дівчинка не викликала в неї симпатії. У глибині душі вона розуміла: ревнощі до минулого чоловіка перейшли на дитину. —У Світлани Аню відібрали через її спосіб життя. П’янки, гулянки, їй було не до дитини, — пояснили в опіці. Дмитро був налаштований рішуче: — Це моя дочка, Маріє. Я її заберу, хоч би що трапилося. Марія намагалася відмовити чоловіка, але він одного разу зірвався: — Ти сама дітей мати не можеш, то хоч не заважай! Я доньку у дитбудинку не залишу. Не подобається — йди. Я впораюсь один! Ці слова боляче поранили Марію. Вона знала, що Дмитро має рацію. Проблеми зі здоров’ям давно поставили хрест на її сподіваннях стати матір’ю. А піти від чоловіка, якого вона любила, вона не могла. Коли Дмитро привіз Аню додому, він сказав: — Якщо побачу, що ти її ображаєш, добра не чекай. Марія неохоче стала доглядати дівчинку: відвела її в лазню, вимила, заплела кіски. Але кохання так і не прийшло. — Вона дивна, — бідкалася Марія сусідкам.

— Тиха, сидить у кутку, тільки з іграшкою своєю розмовляє. Навіть на Діму не реагує. Сусідки співчутливо кивали. Дмитро все більше часу приділяв доньці. Аня спочатку цуралася його, але поступово звикла і почала ходити за ним всюди. Марія ревнувала. Якось вона зірвалася: — Я їй не мати і бути нею не збираюся! Живіть, як хочете, я йду. Вона переїхала до своєї матері. В глибині душі вона чекала, що Дмитро покличе її назад. Але минув тиждень, потім другий — він мовчав. — Доню, ну що ти? Дитина ні в чому не винна. Покохай її, і вона відповість тим самим, — умовляла мати Марію. Марія повернулася. Вона побачила, як Дмитро щось майстрував у гаражі, а поряд грала Аня. Побачивши її, дівчинка підійшла, взяла батька за руку та привела його до Марії. — Помиріться, — сказала Аня, поєднуючи їхні руки. — Пробач мені, — прошепотіла Марія крізь сльози. Дмитро обійняв дружину, притягнувши до себе і дочку. Вони довго стояли разом, доки Аня не сказала: — Ми з ведмедиком їсти хочемо! Марія посміхнулася, і вся родина вирушила додому. Вперше вони відчули себе справжньою родиною.

Наталя дізналася про існування свого зведеного брата лише після оголошення заповіту батька. Нотаріус повідомив, що основна частина спадщини переходить до неї, проте заміський будинок залишено якомусь Віктору Пономаренку. Як з’ясувалося, цей Віктор – позашлюбний син, якого батько офіційно усиновив, давши своє прізвище та по батькові. Для Наталії це стало справжнім шоком: мало того, що батько зберігав таку таємницю, то ще й улюблена дача тепер належала чужій людині. «Добре, що мама не дожила до цього, – думала Наталя, – вона ніколи б не пробачила батька за таку зраду». Її мати, яка палко кохала чоловіка, навіть не підозрювала, що він вів подвійне життя. На заголошенні заповіту Віктор не був присутній, але Наталя вирішила знайти його. Вона вважала, що краще самій попередити будь-які його спроби заволодіти будинком. Та й хто він такий, цей Віктор?

Можливо, він ніколи навіть не бачив цієї дачі і тепер раптово вирішив пред’явити свої права? Сама Наталя разом з матір’ю бували на дачі рідко. А от батько, вийшовши на пенсію, проводив там чи не весь свій час. Добротний будиночок, яблуневий сад, невеликий город, і Барбос – вірний пес, якого підгодовували сусіди, якщо господар був відсутній. Знайшовши адресу Віктора, Наталя приїхала до нього додому. Двері відчинив чоловік років сорока з бородою, через яку важко було визначити точний вік. – Ви Віктор? – холодно спитала вона. Чоловік кивнув і запросив її увійти: – А ви Наталя, правда? – Звідки ви мене знаєте? – Батько показував ваші фотографії. Ці слова вивели Наталю з себе. Якийсь чужинець сміє називати її батька своїм? – Ви його позашлюбний син? Навіть на похороні вас не було! Віктор спокійно відповів: – Був. Просто стояв осторонь. А гроші на похорон передав через тітку Зіну.

– Ви знали мою тітку Зіну? Чоловік ствердно кивнув головою. Наталя здивувалась: невже навіть рідна тітка приховувала правду? Обурена, вона кинула: – Не вийде в тебе нічого, брате! Я судитимуся за дачу. Після цього Наталя вирушила до тітки Зіни, щоб з’ясувати всю правду. – Чому ви мовчали? – Запитала вона. – Твій батько просив нічого не казати. А я таки його сестра, – важко зітхнула Зіна. – Але даремно ти так до Віті. Він хороша людина, ні в чому не винна. Тітка розповіла, що Віктор з дитинства був тихим та вихованим хлопчиком. Його мати, сирота, все життя працювала буфетницею, а Вітя, вивчившись, одружився, почав будувати будинок для своєї родини. Але чотири роки тому його життя зруйнувала трагедія: пожежа забрала життя його матері та дружини. Дочка Катя дивом вижила, але сам Віктор переніс серцевий напад. Наступного дня Наталя поїхала на дачу, щоби поміняти замки. Але невдовзі з’явився Віктор з донькою Катею та пакетом їжі для Барбоса.

– Я попереджала! Я буду судитися! – Заявила Наталя, але впевненості в її голосі вже не було. Віктор відповів спокійно: – Судитись нема чого. Нехай дача лишиться вам. Тільки дозвольте нам забрати Барбоса. Катя підтримала батька: – Тату, давай заберемо собаку. Нам із ним буде веселіше. Наталя неохоче погодилася, але її стали мучити сумніви. Чому Віктор так легко відмовився від спадщини? Що змусило його погодитись на такий крок? Вона знову звернулася до тітки Зіни, яка пояснила: – Життя Віктора було сповнене випробувань. Йому потрібна не помста, а підтримка. Він добра людина, і тобі варто з ним подружитися. Незабаром Наталя усвідомила, що боротьба за дачу була безглуздою. Вона вирішила помиритись з братом. – Вибач мені, – сказала вона, з’явившись на порозі його квартири. – Все було так несподівано. Віктор тепло посміхнувся: – Нічого страшного. Проходь, будемо дружити. Тепер вони підтримують теплі стосунки. Віктор облаштував дачу, вирощує там овочі та привозить їх Наталі. Барбос знайшов новий будинок, а брат і сестра стали один для одного справжньою родиною.