News 382 Media

Оксана була в нестямі від радості, коли їй зателефонував чоловік Віталік. Їй не терпілося поділитися з ним своїми переживаннями за день і почути від нього слова втіхи. Вона на мить уявила собі тихий вечір п’ятниці, коли вони удвох, можливо, з вином чи просто чаєм, переглядом комедії чи плануванням походу магазинами. Але коли вона спробувала відповісти, її палець прослизнув екраном – і це нагадало їй про те, як вона втомилася і зголодніла за весь день.

Знайомий голос Віталіка нарешті зігрів її. Він поділився хвилюючою новиною: його старий друг Остап, нині успішний бізнесмен, повернувся з США і тепер планував поїздку в гори з Віталіком та їхніми друзями. Оксана відчувала змішані почуття. Вона уявила собі гірський курорт, хоча віддавала перевагу морю, а потім подумала про вартість відпочинку Віталіка. Вона часто переживала про зростання витрат, ремонт і про те, що її зарплати ледь вистачить на наступний внесок за кредитом. Їхня машина раз у раз ремонтувалася, що теж виснажувало їхні заощадження. Благомірні, але непрактичні рішення Віталіка часто засмучували її, але вона стримувала свої скарги. Коли Віталік повернувся додому, Оксана спробувала обговорити з ним фінансові труднощі, але чоловік, схвильований поїздкою, відмахнувся від її побоювань.

Поки вони готували вечерю, весела поведінка Віталіка змусила Оксану не поспішати псувати йому настрій своїми тривогами. Як би там не було, Віталік відчув недобре і запитав, чи не засмучена вона випадково через його поїздку. Розриваючись між гнівом і смиренністю, Оксана запевнила його, що все гаразд… Пропозиція Віталіка взяти відпустку самій здавалася Оксані неможливою. Вона знала, що їхня іпотека залежить від її премії, а це робило відпустку нереальною. Не дивлячись на втому і обурення, вона посміхнулася і сказала Віталіку, що просто втомилася після важкого тижня. Поки чоловік радісно збирав речі в дорогу, Оксана з сумом усвідомлювала, наскільки сильно вони віддалилися один від одного. Образа накопичувалася, життя продовжувалося, а кожне невиказане розчарування зростало з кожним днем…

Моя свекруха постійно критикувала наші витрати, незважаючи на те, що ми з чоловіком були фінансово незалежні. «Ви даремно купили такий дорогий холодильник», – поскаржилася вона одного разу, – «краще купили б якіснішу пральну машину». Зазвичай я ігнорувала її нотації, але вона продовжувала давати непрохані поради. «Олено, не купуй штори в магазині поряд з будинком. Це дорого. Я замовлю у кравчині, яка краще знає», – порадила вона одного разу.

Я ввічливо повідомила її, що вже домовилася про штори. Її цікавість щодо вартості призвела до подальшої критики. «Ти витрачаєш гроші дуже необдумано», – заявила вона, наполягаючи на тому, що багато покупок були непотрібними, як, наприклад, пароварка, якою ми майже не користувалися. Розчарована, я обговорила цю проблему з чоловіком, який запропонував тимчасово відмовитися від спілкування з нею. Незважаючи на напруженість, ми запросили її на річницю весілля, де вона подарувала нам значну суму, натякнувши, що її потрібно використати з розумом.

Невдовзі після цього у нас зламалася посудомийна машина. Ми з чоловіком вирішили замінити її за свої гроші. Проте дізнавшись про це, вона звинуватила нас у нецільовому використанні подарунка. «Поверніть їх, якщо хочете витрачати мої гроші на будь-яку нісенітницю!», – Сказала вона. Я відразу повернула їй конверт. Здивована, вона спробувала загладити свою провину, сказавши: «Я просто турбуюся, що ти витрачаєш гроші марно. Залиш їх собі, але використовуй з розумом». Я залишила конверт на її тумбочці, відмовившись приймати гроші, до яких додаються якісь зобов’язання. Вона не дзвонила нам тиждень, можливо, була засмучена. Може, це й на краще. Сподіваюся, вона все зрозуміє і перестане намагатися контролювати наші фінанси.

Моя старша сестра Оля не могла мати дітей і кілька разів безуспішно намагалася зробити це за допомогою медицини. Тому вона благала мене народити для неї дитину. У той час я була заміжня і не могла уявити, що буду виношувати дитину для іншого, нехай і для сестри. Однак у результаті мій чоловік пішов до іншої жінки, залишивши мене одну виховувати наших дітей та виплачувати іпотеку. Зневірившись, я погодилася стати сурогатною матір’ю для своєї сестри в обмін на те, що вона погасить мою іпотеку.

Ми вирішили зробити все природним шляхом, щоб заощадити гроші. Незабаром я виявила, що вагітна трійнятами, і це привело мою сестру в захват. Вона навіть погодилася подвоїти оплату. І раптом сестра завагітніла сама. Вона вирішила, що однієї дитини їй цілком достатньо – і відмовилася від нашої угоди. Як результат, я залишилася з іпотекою та п’ятьма дітьми, виживаючи лише на аліменти. Я подала на чоловіка Олі до суду на аліменти, отримавши половину його зарплати – і це розлютило мою сестру.

Вона публічно зганьбила мене, звинувативши в тому, що я зруйнувала її життя. Наша мама стала на її бік, закликавши мене відмовитися від аліментів. У результаті я вирішила порвати стосунки з сім’єю, яка продовжувала пліткувати і ганьбити мене. Через стрес я сильно схудла. Якось чоловік Олі, напившись, зізнався, що дитина моєї сестри – не від нього. У неї був роман. Він слізно попросив залишитись у моєму житті, щоб бачити, як ростуть його діти. Зрештою, ми зблизилися та одружилися. З роками ми разом виплатили іпотеку та купили машину. Я більше не спілкуюся зі своїми родичами, які досі проклинають мене. Незважаючи ні на що, я не почуваюся винною. Я щаслива у своїй новій родині – а це головне…

Коли син Айрін, Бен, заходить у їхній будинок із засмученим виглядом, вона вимагає пояснити, чому. Коли хлопчик починає говорити, вона розуміє, що їхній самовдоволений сусід відмовився заплатити Бену за місяць миття машини цієї людини. Чи візьме ця мама справу до рук? Я відразу зрозуміла, що щось не так, коли Бен увійшов у двері в п’ятницю ввечері. Він ледь переставляв ноги, і в його очах не було звичного блиску. Його руки були все ще вологими, мабуть, від вичавлювання рушників після миття машини, і він уникав зорового контакту, коли опускався на диван. «Гей, друже, що відбувається?» — покликала я з кухні. Я планувала приготувати на вечерю його улюблену курку-гриль та картопляне пюре. Я збиралася накривати на стіл, як тільки він повернеться. Але, дивлячись на нього зараз, я занепокоїлася. Бену було всього 14 років, але він нещодавно відчув смак до заробляння грошей і хотів бути незалежним. «Давай», — сказала я, витираючи руки. «Ти можеш розповісти мені все!» Секунду він не відповідав, а просто дивився у підлогу.

Він ніби намагався знайти слова, але не знав, як їх вимовити. «Він… він не заплатив мені», — нарешті пробурмотів Бен. «Що ти маєш на увазі? Хіба містер Пітерсон не погодився платити тобі 50 доларів щоразу, коли ти миєш його машину?» — спитала я, відчуваючи, як обличчя спохмурніло. Бен видав зітхання, яке прозвучало надто важко для чотирнадцятирічного підлітка. «Так, але сьогодні, після того, як я закінчив мити машину вчетверте за місяць, він сказав, що вона не «бездоганна» і що я не отримаю грошей. Зовсім! Він сказав, що я мав зробити роботу краще, якщо хочу отримати свої гроші». Я відчула, як стиснулися мої кулаки. Містер Петерсон, наш самовдоволений сусід, якому завжди є що сказати. Він хизувався у своїх костюмах і стежив за тим, щоб усі помічали блиск його дорогого чорного джипа. «Гарна машина, чи не так?» — питав він, висунувшись з машини.

«Приголомшливо!» Кілька місяців тому він зацікавився Беном, особливо після того, як побачив, як Бен миє мою машину. «Вау! Ти чудово попрацював над машиною своєї мами, Бен! Що ти скажеш про те, щоб мити мою машину щоп’ятниці? Я платитиму тобі, звичайно!» Спочатку я подумала, що це комплімент, але тепер зрозуміла, що це було насправді: Спосіб експлуатації дешевої робочої сили. «Ти мив цю машину щотижня цього місяця, чи не так?» спитала я, хоч уже знала відповідь. Бен кивнув, глибше занурюючись у диван. «Так, я витратив близько трьох годин за останні чотири тижні, щоби переконатися, що все чисто. Я навіть використовував ручний пилосос під сидіннями і таке інше. Але він сказав, що я не заслуговую на оплату». У моїх грудях спалахнув гнів. Я знала, що Бен чудово впорався з роботою. Коли б він не займався нашою машиною, він завжди справляв на мене таке враження. І взагалі, машина містера Пітерсона виблискувала, як виставковий зразок, коли мій син закінчив з нею роботу. Справа була не в тому, що машина чиста.

Ні, сер. Справа в тому, що містер Пітерсон був недоумком. А тепер? Тепер Бену здавалося, що його важка робота нічого не варта. «Скільки він тобі винен?» спитала я. Бен на мить замислився. «Чотири мийки, мамо. Значить, 200 доларів». Я дістала гаманець і відрахувала 200 доларів у хрустких купюрах. Я простягла їх і побачила, як його очі розширилися від подиву. «От, ти заробив це, любий». «Мам, ти не зобов’язана. Це містер Пітерсон мав заплатити мені!» — вигукнув він. Я похитала головою, підбадьорюючи його. «Я ще не закінчила з містером Пітерсоном, любий. Він не має права так з тобою поводитися і йти». Бен виглядав невпевнено, його очі перебігали з грошей у руці на мене. «Але, мамо!» «Ніяких «але», Бен», — сказала я, прибираючи гаманець. «Повір, я збираюся надати містеру Пітерсону урок про те, що буває, коли користуєшся плодами чиєїсь важкої праці. А тепер ходімо їсти. Я вмираю з голоду!». Бен усміхнувся і сів за стіл. «Дякую, мамо», — сказав він, посміхаючись. Наступного ранку я прокинулася з планом. Містер Пітерсон не мав жодного уявлення про те, що на нього чекає. Я визирнула у вікно, і, звичайно ж, він стояв у своїй шовковій піжамі, ретельно поліруючи свій джип, як одержимий. Я посміхнулася і вийшла надвір, невимушено крокуючи до нього у своєму одязі для йоги.

«Доброго ранку, містере Петерсон!» радісно вигукнула я. Він підняв голову від своєї машини, його звичайне самозадоволення обличчя було вже на місці. «Доброго ранку, Айрін», — сказав він. «Чим можу бути корисним? Тільки швидше, у мене скоро пізній сніданок з родиною». Я могла б закотити очі. «О, нічого особливого. Я просто хотіла уточнити, як Бен справився з миттям вашої машини», — сказала я. «Він згадав, що вчора ви були незадоволені його роботою». Містер Пітерсон випростав спину і схрестив руки. «Так, мабуть, Айрін. Машина не була бездоганною, тому я не бачив потреби платити йому. Це досвід, розумієте? У будь-якому випадку він молодий хлопець. Світ має упокорити його». Гнів, що спалахнув напередодні, знову спалахнув, але я зберегла нейтральний вираз обличчя і навіть трохи посміхнулася. «Навчальний досвід, так?» сказала я. «Цікаво. Бен сказав мені, що ви людина слова… і він згадав, що ви погодилися платити йому 50 доларів за мийку, незалежно від того, наскільки бездоганною вона була. І як ви тільки здогадалися!

У мене є фотографії машини, які він робив після кожного миття». Самовдоволений вираз його обличчя злегка тріснув. «Фотографії?» — спитав містер Пітерсон. «Так, фотографії. Йому подобалося посилати їх своєму дідусю після кожної мийки. Він дуже пишається своєю роботою». Містер Петерсон хмикнув. «У будь-якому разі, мені здається, що було укладено усну угоду. І ви порушили її? Адже це порушення контракту, чи не так? Чи маю я поговорити про це зі своїм адвокатом?» Колір зник з його обличчя. «Нема потреби у всьому цьому!» — вигукнув він. Я підняла руку. «О, я гадаю, що є. Чи бачите, Бен багато працював, а ви намагаєтеся обманом позбавити його того, що він заробив. Так що ось вам угода. Ви заплатите моєму синові 200 доларів сьогодні, або я подбаю про те, щоб усі в цьому районі знали, як ви звертаєтеся з дітьми, які на вас працюють». Він просто дивився на мене. «А якщо це вас не переконає, я із задоволенням звернуся до суду», — продовжила я. Я бачила, як на його обличчі з’явилася паніка. Він відчинив дверцята машини, намацав гаманець і швидко відрахував гроші. «От ваші гроші», — промимрив він, простягаючи 200 доларів зім’ятими купюрами. «Дуже добре. Було приємно мати з вами справу», — сказала я з усмішкою. Він похмуро кивнув. Коли я увійшла до будинку, Бен підняв голову з дивана. В руках у нього була миска з пластівцями, і очі його розширилися, коли я простягла йому гроші.

«Ти дійсно це зробила!» — вигукнув він. Я посміхнулася, відчуваючи шалене почуття гордості. «Ніхто не жартує з моїм сином», — сказала я. «Особливо якщо вони гадають, що їм зійде з рук несплата боргу. Наступного разу, якщо хтось спробує провернути подібний трюк, ти точно знатимеш, як з ним впоратися». «Чи означає це, що я повинен повернути тобі 200 доларів?» — посміхнувся він. «Ні», — засміялася я. «Але, гадаю, ти можеш запросити мене сьогодні на ланч, як мати та син?» «Домовилися, мам», — сказав він. Пізніше, коли ми сиділи в милому бістро, Бен відкинувся на спинку стільця, примружившись на вивіску кафе-морозива через дорогу. «Потрібна допомога», — прочитав він. «Що скажеш, мам? Робота у вихідні в кафе-морозиві?». «Давай», — засміялася я, налягаючи на свій бургер. «Але якщо бос буде злим, ти знаєш, кому дзвонити». Мій син усміхнувся мені і повільно кивнув, перш ніж узяти смажену картоплю. А як би вчинили ви?

Ми оселилися в будинку, який раніше належав покійній людині, і щодня до нас приходив собака. Якось я вирішила піти за ним. Коли Меггі переїхала в новий будинок зі своїм сином Ітаном і чоловіком Кайлом, вона була більш ніж готова до нового початку. Її сину було потрібно змінити обстановку і школу, а Меггі просто хотіла, щоб він був щасливий. Але одного разу до їхнього двору зайшов собака, хаскі, почав їсти їхню їжу, і зблизився з Ітаном. Скоро після цього хаскі повів Меггі та Ітана в ліс, готовий показати їм дещо жахливе… Коли ми переїхали до нашого нового будинку, у мене було гарне передчуття. Це був новий розділ у нашому житті, і я була до нього більш ніж готова. Кайл, мій чоловік, і я були раді дати нашому синові Ітану свіжий старт. Нещодавно він зіткнувся з цькуванням у школі, і ми всі просто хотіли залишити це позаду.

Будинок належав літньому чоловікові на ім’я Крістофер, який нещодавно помер. Його дочка, жінка років сорока, продала його нам, сказавши, що їй дуже боляче його зберігати, і що вона навіть не жила в ньому після смерті батька. — У цьому будинку надто багато спогадів, — сказала вона мені, коли ми вперше зустрілися для огляду будинку. — І я не хочу, щоб він потрапив не в ті руки. Я хочу, щоб він став домом для родини, яка полюбить його так само, як і моя власна сім’я. — Я чудово вас розумію, Трейсі, — запевнила я її. — Ми зробимо цей будинок нашим назавжди. Ми з нетерпінням хотіли оселитися в будинку, але з першого дня почало відбуватися щось дивне. Щоранку біля нашого порога з’являвся хаскі. Він був старий, з сивою шерстю і пронизливими блакитними очима, які, здавалося, дивилися прямо крізь тебе. Цей милий пес не гавкав і не шумів. Він просто сидів і чекав.

Звичайно, ми дали йому трохи їжі та води, припускаючи, що він належить сусідам. Поївши, він йшов, ніби це було частиною його порядку. — Як гадаєш, його господарі просто не годують його, мамо? — запитав одного разу Ітан, коли ми купували продукти та взяли корм для хаскі. — Не знаю, Ітане, — відповіла я. — Може, старий, який жив у нашому домі, його підгодовував, і тепер у нього звичка? — Так, це має сенс, — сказав Ітан, додаючи в кошик ласощі для собак. Спочатку ми не надавали цьому великого значення. Кайл і я хотіли завести Ітану собаку, але вирішили почекати, поки він звикне до нової школи. Але потім пес прийшов наступного дня. І ще за день. Завжди в той самий час, завжди терпляче чекаючи на ганку. Здавалося, цей хаскі був не просто безпритульним. Він поводився так, ніби цей будинок належав йому, а ми були лише тимчасовими гостями. Це було дивно, але ми не надто про це замислювалися. Ітан був у захваті. Я бачила, як мій син повільно прив’язується до цього таємничого пса. Я спостерігала за ними з кухонного вікна, посміхаючись, як швидко Ітан прив’язався до цього собаки. Це було саме те, що йому було потрібно після того, що він пережив у старій школі.

Одного ранку, коли Ітан гладив хаскі, його пальці натрапили на нашийник. — Мамо, тут є ім’я! — гукнув він. Я підійшла і присіла поряд з собакою, змахнувши шерсть з пошарпаного шкіряного нашийника. Ім’я було ледве помітне, але воно було там: «Крістофер-молодший». У мене завмерло серце. Просто збіг? Крістофер — як і людина, якій належав наш будинок? Невже той хаскі був його собакою? Від цієї думки мене пробрав холод. Трейсі нічого не говорила про собаку. — Як думаєш, він приходить сюди, бо це був його дім? — спитав Ітан, широко розплющивши очі. Я знизала плечима, відчуваючи легке занепокоєння. — Може, милий. Але важко це стверджувати. Того дня після їжі Крістофер-молодший раптом почав поводитися дивно. Він тихо скиглив, нервово метався біля краю двору, його очі раз у раз прямували до лісу. Раніше він так себе не поводив. Зараз здавалося, що він хотів, щоб ми послідували за ним. Пес завмер і дивився прямо перед собою, і тоді я побачила це. — Мам, мені здається, він хоче, щоб ми пішли за ним! — схвильовано сказав Ітан, уже натягуючи куртку. Я вагалася. — Любий, я не впевнена, що це гарна ідея… — Ну, мам! — Вигукнув Ітан. — Нам треба подивитись, куди він веде! Ми візьмемо телефони, я напишу тату, щоб він знав. Будь ласка?

Я не хотіла йти, але була заінтригована. В очах пса було щось, що змушувало мене думати, що це більше, ніж просто випадкова прогулянка лісом. Тож ми пішли. Хаскі впевнено йшов попереду, іноді оглядаючись, щоб переконатися, що ми не відстаємо. Повітря було свіже, ліс мовчав, лише зрідка під нашими черевиками тріщали гілки. — Ти все ще впевнений? — Запитала я Ітана. — Так! — з ентузіазмом відповів він. — Тато знає, де ми, не хвилюйся, мам. Ми йшли хвилин двадцять, заглиблюючись у ліс. Я вже збиралася запропонувати повернутися назад, коли хаскі зупинився. Просто перед ним, у капкані мисливця, лежала вагітна лисиця, ледве ворушачись. — Боже мій, — прошепотіла я, кидаючись до неї. Лисиця була виснаженою, її подих — уривчастим, а шерсть забруднена землею. Капкан вп’явся їй у лапу, і вона тремтіла від болю. — Мамо, ми повинні їй допомогти! — стривожено вигукнув Ітан. Ми звільнили лисицю, відвезли її до ветеринара, а потім через кілька днів принесли додому. Лисиця невдовзі народила чотирьох крихітних лисят. Коли вони виросли, ми відпустили їх у ліс. Тепер щотижня Ітан, Крістофер-молодший, і я ходимо до них у гості. Лисиця завжди вибігає нас зустрічати, а за нею біжать її цікаві лисята. Що ви зробили б на моєму місці?

Я не міг передбачити, як кохання знову знайде мене після того, як моя кохана дружина, Єлизавета, пішла з життя. Тягар втрати міцно утримував мене, не залишаючи місця мріям про майбутнє щастя. Єдиним моїм якорем була моя маленька дочка, Тетяна. Її життєрадісна присутність вимагала від мене рухатися вперед, хоча я сам залишався лише наполовину тут. Моя зустріч з Ларисою була настільки ж несподіваною, як і доленосною. На відміну від Єлизавети, яка була тихою і задумливою, Лариса випромінювала тепло і жвавість. Її доброта привернула мене, але я переживав як Тетяна прийме її. Спочатку з обережністю,Тетяна швидко відчула себе комфортно, коли Лариса похвалила її замок з піску і щиро захопилася її стараннями. Здавалося, її широко розкриті очі казали мені без слів:

«Тату, вона гарна». Протягом року Тетяна незмінно супроводжувала мене та Ларису у наших зустрічах. Її дитяче світло осяювало наші прогулянки, наповнюючи мене новим, досі невідомим щастям. Через два роки після втрати Єлизавети Лариса і я одружилися на невеликій церемонії в нашому саду. Ми з Тетяною були готові відкрити новий розділ нашого життя. Наше спільне життя почалося в будинку, який успадкувала Лариса, — старовинному вікторіанському особняку з високими стелями та неповторною чарівністю. Вікна, залиті світлом, немов чекали, коли мрії п’ятирічної дівчинки наповнять їх фарбами. Лариса запропонувала Тетяні самій обрати, якою буде її кімната. Рожеві стіни і райдужні штори викликали в неї захоплення, і незабаром вони з Ларисою з натхненням взялися за справу.

У такі моменти я був певен, що ми на правильному шляху —повільно, але вірно, створюючи наш новий будинок, сповнений любові та тепла. Однак доля незабаром приготувала нам випробування. Мене терміново відправили у відрядження на тиждень, і це був перший раз, коли Тетяна залишалася з Ларисою сама. Дівчинка хвилювалася, але Лариса запевнила її, що на них чекають затишні вечори з фільмами та домашнє печиво. Їхні радісні плани дозволили мені виїхати зі спокійним серцем. Повернувшись раніше, щоб зробити їм сюрприз, я відчув, що обійми Тетяни були інші. Вона міцно притулилася до мене і, майже пошепки, сказала: «Тато, вона поводиться інакше, коли тебе немає». Її невпевненість турбувала мене. Я уважно слухав, як Тетяна розповідала про дивацтва Лариси. Вона згадала, що та завжди замикає горище і довго сидить там одна. Її розповіді про строгі правила — заборону на морозиво і необхідність тримати все в ідеальному порядку — змусили мене задуматися.

Я обережно поговорив з Ларисою. Вона пояснила, що на горищі безладдя і це місце небезпечне для дитини. Це звучало правдоподібно, але занепокоєння Тетяни не відпускало мене. Одної безсонної ночі я наважився дізнатися правду. Дочекавшись, поки Лариса піде, я відчинив двері горища. Замість пильного та занедбаного простору я побачив ретельно створену дитячу кімнату, наповнену світлими фарбами та милими деталями. Коли Лариса повернулася, я побачив біль у її очах. З тремтячим голосом вона розкрила свою таємницю — багато років тому у неї народилася дитина, яка так і не побачила цей світ. Це горище було її спробою заповнити порожнечу, що залишилася після втрати. Я зрозумів, що її вчинки були продиктовані не бажанням усунутись, а спробою любити по-своєму. Це усвідомлення розвіяло мої сумніви, і я зрозумів, що єдиний шлях вперед — це довіра та щирість. Ми разом привели Тетяну на горище. Тепер це місце стало їхнім спільним світом, наповненим дитячим сміхом та яскравими малюнками. Лариса відкрила Тетяні своє серце, і це назавжди пов’язало їх. Вона навчилася бути матір’ю в новій ролі, а Тетяна знайшла ще одну близьку людину, яка щиро про неї дбала. Сьогодні, сидячи з Ларисою на веранді за чашкою чаю, я відчуваю спокій. Ми зуміли сплести нову історію життя — з довіри, любові та ніжності.

Як самотня мати, я пожертвувала своїм часом, мріями та всім заради своєї дочки. Але моє серце розбилося, коли я підслухала, як вона сміється по телефону: «У моєї мами все одно немає життя. Їй не залишиться вибору, як сидіти з дітьми на День Святого Валентина». Тоді я вирішила — якщо вона думає, що я не маю життя, я покажу їй, що це не так. Хіба я не заслуговую на життя, бо мені 45 років, я самотня мати і бабуся? Я ніколи не думала, що стану бабусею в такому віці. Я народила Міранду, коли мені було 26. Я старанно працювала і правильно виховувала її. Але коли вона завагітніла у 18 років, а її хлопець зник, я взяла на себе відповідальність. Що мені ще залишалося? Нехай моя дочка потоне? Я досі пам’ятаю ту ніч, коли вона сказала мені, що вагітна. Я тримала її, поки вона плакала у мене на плечі. «Мені так страшно, мамо», — шепотіла вона. «Я не знаю, що робити». «Ми розберемося разом», — пообіцяла я, погладжуючи її волосся. «Ти не одна». І я мала на увазі кожне сказане слово. Я працювала на нічних змінах, щоб вона могла навчатися у коледжі.

Відмовилася від вихідних, щоб вона могла почуватися звичайним підлітком, гуляючи з друзями. Я казала собі: «Вона молода. Вона заслуговує на свободу. Я допоможу, доки вона не встане на ноги». Але потім я підслухала дещо, що розбило мене… що змусило мене зрозуміти, що моя дочка прийняла моє кохання за зобов’язання. Ці слова, які мене зламали… Боже, я сподіваюся, жодна мати ніколи не почує їх. То був понеділок перед Днем Святого Валентина. Я щойно повернулася з роботи, втомлена, з болючими ногами та спиною. Я збиралася йти до своєї кімнати, коли почула голос Міранди, що долинав з коридору. Я не підслухувала, доки не почула своє ім’я. «О, не хвилюйся», — засміялася вона в телефон. «У моєї мами все одно немає життя. Їй не залишиться вибору, як сидіти з дітьми на День Святого Валентина». Я зупинилася як укопана. Вона продовжувала. «Вона розповіла мені якусь дурну історію про побачення з колегою, але чесно кажучи… її пріоритет — МОЯ ДОЧКА. Вона все одно не піде. Я примушу її все скасувати, як завжди». Потім вона ЗАСМІЯЛАСЯ. Начебто мої скасовані плани, мої жертви і все моє чортове життя були просто жартом для неї.

Я притиснула руку до стіни, щоб утримати рівновагу, і в пам’яті з’явилися спогади. Підвищення, від якого я відмовилася, бо воно означало б менше гнучкості для сидіння з дітьми. Численні ночі, які я проводила, заколисуючи Келлі, поки Міранда була «на навчанні». Профілі на сайтах знайомств, які я видалила, тому що ніколи не було часу на реальні зустрічі. Щось усередині мене зламалося. Вона повинна була зрозуміти, що бути матір’ю не означає, що їй надається безкоштовна перепустка на те, щоб скидати свої обов’язки на мене. Якщо вона думає, що я буду все робити за неї, то у мене був інший план. Тієї ночі вона зайшла в мою кімнату, вся така мила і невинна. «Мамо, я знаю, у тебе було побачення, але у мене з Меттом запланований особливий вечір на День Святого Валентина. Ти посидиш з дитиною, так?» Вона підморгнула. Усміхнулася. Наче я — неоплачуваний співробітник, якого можна вмовити на додаткову зміну. Мої руки затремтіли, поки я складала білизну, думаючи про Девіда з бухгалтерії.

Він був такий щирий, коли запросив мене на побачення, його очі трохи зморщилися по кутках. «Кожен заслуговує на другий шанс на щастя», — сказав він. Я посміхнулася і відповіла Міранді: «Звичайно, люба. Все для тебе». Вона засяяла. Обійняла мене. Сказала, що я «найкраща». Вона не мала жодного уявлення, що на неї чекає. Настав День Святого Валентина, і Міранда мало не стрибала, виходячи з дому. Вона виблискувала, її маленька червона сукня обвивала її фігуру, а волосся було ідеально випрямлене. Вона майже не глянула на мене, коли схопила свою сумочку. «Келлі вже спить», — сказала вона легко. «Має бути легка ніч. Люблю тебе, мамо!». Вона не чекала на відповідь. Не перевірила, чи все зі мною гаразд. Тому що в її голові я була саме там, де вона чекала на мене побачити — вдома, в піжамі, сидячи з її дитиною, як завжди. Я подивилася на себе в дзеркало, торкнувшись легких зморшок навколо очей. Коли я стала виглядати так стомлено? І покірно? Жінка, яка дивилася на мене, була не лише бабусею чи матір’ю… вона була кимось, хто заслуговує на більше. Через півгодини я увійшла в тьмяно освітлений ресторан з Келлі на руках.

Міранда весь день захоплювалася цим новомодним рестораном, вимовляючи його назву так, ніби то була якась ексклюзивна подія для VIP. Вона навіть не припускала, що я насправді прийду. Хостес ледве встигла привітати мене, як я помітила їх — Міранду, всю нафарбовану, а навпроти неї сидить молодий хлопець з зачіскою і чистою сорочкою. Я підійшла прямо до їхнього столу. Очі Миранди розширилися. «Мамо?! Що ти…» Я посадила Келлі їй на коліна. «Спочатку я збиралася посидіти з нею», — сказала я солодким голосом. «Але потім подумала… який найкращий спосіб перевірити ваші стосунки, як подивитися, як Метт упорається зі справжнім життям? Зрештою, якщо він серйозно налаштований зустрічатися з самотньою матір’ю, він повинен бути готовий провести ніч з вами обома». Обличчя Миранди почервоніло. Метт моргав. «Ее… що?» Я повернулася до нього зі співчуваючою усмішкою. «О, вона не казала тобі, що вона має дитину? Дивно. Враховуючи, що вона казала мені, що змусить мене скасувати свої плани заради її гарячого побачення». Мовчання. Келлі випустила маленький звук, не усвідомлюючи хаосу, в якому вона приймала участь. Я поплескала Міранду по плечу. «Насолоджуйся вечором, люба. Не чекай на мене». І з цим я вийшла, серце билося, але голова була високо піднята. Коли я повернулася додому, ледве встигла зняти взуття, як двері грюкнули.

«Мамо!» — Голос Міранди був пронизливим. «Як ти могла так вчинити? Ти все зіпсувала!». Я повільно повернулася, схрестивши руки. «Ти хочеш сказати, що все зіпсувала ТИ». Її рот замкнувся. «Ти мене почула», — прошепотіла я. «О, я чула кожне слово, яке ти сказала, Міранда». Вона відвернулася, її щоки горіли. «Мамо, я не хотіла цього…». Я видала різкий сміх. «О, ти саме це мала на увазі. А сьогодні ти випробувала на собі, що буває, коли припускаєш, що я завжди буду поряд». Її губи стиснулися в тонку лінію. «Ти не розумієш…». «Ні, ЦЕ ТИ не розумієш. Знаєш, скільки ночей я сиділа одна в цьому будинку, куди пішло моє життя? Скільки разів я плакала, засинаючи, тому що відчувала себе невидимою? У мене є життя, Мірандо. Я теж заслуговю на щастя. А ти? Ти не можеш відноситися до мене, як до автоматичної доглядальниці, просто тому що народила у такому молодому віці». Сльози наповнили її очі, але вона залишилася мовчазною. «Іди спати», — пробурмотіла я. «Тобі треба подумала, як тобі стати краще». Вона тяжко проковтнула.

«Мамо, я…». «Не сьогодні, Міранда». І вперше за багато років я поставила себе на перше місце. Наступного ранку я сиділа за кухонним столом, потягуючи каву. Міранда увійшла, її очі були заплакані. Вона мовчки налила собі чашку. Я дозволила тиші затягнутися, перш ніж сказала: «Будуть зміни». Вона завмерла. «Твоя дочка – твоя відповідальність. Я допоможу… але я не буду скасувати своє життя заради тебе». Вона повільно кивнула. «Я НЕ твоя автоматична доглядальниця. Якщо ти потребуєш мене, ти СПИТАЄШ… а не приймеш це як належне». Її горло здригнулося, коли вона проковтнула емоції. Вона тихо промовила: «Я тебе люблю». «І я тебе теж, Мірандо. Але тепер тобі належить навчитися любити мене так само». І я відкинулася назад, відчувши гордість за те, що її сприйняття нарешті зламалося.

Незважаючи на їхнє давнє бажання мати дитину і труднощі, з якими Даша зіткнулася при зачатті, реакція Стаса на її вагітність була гнітючою. Він виглядав відстороненим та незадоволеним, хоча раніше розглядав усиновлення як варіант. «Даша, вагітність – це не хвороба», – скаржився Стас, не розуміючи її проблем, – «інші жінки чудово справляються, а ти ставишся до себе так, ніби ти зі скла. Моя мама працювала всю вагітність, а ти маєш намагатися бути активною, а не просто лежати без діла».

Його різкі слова глибоко поранили Дашу, але вона поставила безпеку своєї майбутньої дитини вище за реагування на необґрунтовану критику. Їхній шлюб став ще більш напруженим, оскільки вагітність Даші вимагала частих госпіталізацій. Під час однієї зі сварок Даші терміново зробили кесарів розтин. У лікарні вона народила слабеньку, але здорову дочку. Коли Даша повідомила Стаса про народження доньки, його реакції була неочікуваною. Він не приїхав за дружиною та дочкою, а повернувшись додому, Даша виявила, що він з’їхав, забравши все своє майно. Свекруха лише підливала олії: «Ти сама винна. Ти була надто егоцентрична під час вагітності. Чоловікові потрібні ласка і кохання!», – сказала вона, оголосивши їх тепер чужими людьми. Спустошена, але рішуча Даша вирішила зосередитися на дочці. «Більше вже ви мені потрібні… Я впораюся сама», – твердила вона, розуміючи, що має перебудувати своє життя заради дочки, і будучи впевненою, що Стас коли-небудь зіткнеться з наслідками своїх дій.

Я завжди розуміла людей, які віддавали перевагу невеликим весіллям у колі близьких родичів або навіть просто двох людей – подружжя. Мене спантеличувало, чому дехто витрачає стільки грошей на пишні церемонії для далеких родичів, яких вони ледве знають і з якими, швидше за все, ніколи більше не поспілкуються. Як би там не було, я тримала свою думку при собі, поважаючи вибір інших влаштовувати пишні урочистості, якщо вони того бажали. Це була їхня прерогатива – витрачати і організовувати все так, як вони вважали за потрібне. Але потім мої друзі почали давати непрохані поради, коли я згадувала про свої плани влаштувати невелике, але елегантне весілля.

Замість підтримки я отримувала критику і непрактичні пропозиції запросити більше родичів, вибрати дешевше місце проведення урочистостей або скористатися послугами їхніх постачальників. Я ввічливо відмовлялася чи обіцяла подумати над їхніми порадами, але мої пояснення залишалися поза увагою. Вся справа в тому, що я завжди мріяла про конкретну весільну сукню та місце проведення урочистостей. Мій наречений був згоден з нашими планами, і тільки його думка мала для мене значення. Я успішно керувала своїми фінансами протягом багатьох років і не потребувала того, щоб інші рахували мої гроші. Мені лише хотілося, щоб друзі та родичі поважали наші рішення та не нав’язували свою думку.

Моя сім’я завжди була оплотом любові і підтримки: мої батьки постійно ставили в основу наші потреби, особливо, у тому, що стосувалося мого старшого брата Павла. Його таланти та амбіції розвивалися з незмінною батьківською гордістю та фінансовою підтримкою протягом усього навчання в університеті, та й після. Коли Павло вирішив одружитися, наші батьки профінансували його весілля, а згодом допомогли йому придбати квартиру, бажаючи йому та його новій дружині найкращого. Незважаючи на суттєву підтримку Павла, мої батьки забезпечували і мене, хоча я стала самостійнішою завдяки відповідальності мого чоловіка Стаса. Це призвело до того, що ми будували своє життя разом без особливої батьківської допомоги. Роки йшли, батьки старіли, їхнє здоров’я погіршувалося: у моєї матері розвинулися проблеми з пам’яттю, а батько мучився хворобою суглобів.

Павло, який колись обіцяв піклуватися про них, був похитнутий відмовою дружини допомагати, запропонувавши замість цього помістити батьків у дім для людей похилого віку і продати їхній будинок. Не в змозі залишити батьків, я взяла на себе відповідальність за догляд за ними, створюючи заповітні спогади в останні роки їхнього життя. Усвідомивши мою самовідданість, батьки заповіли мені своє майно – рішення, про яке Павла було поінформовано, і з яким він, здавалося, змирився. Однак, коли пішла з життя наша мати, а незабаром за нею пішов батько, мир був порушений дружиною Павла, яка заперечила заповіт, вважаючи, що її чоловік має право на спадщину. Затиснутий між сімейною відданістю та подружніми розбіжностями, Павло боровся, і наші стосунки залишалися натягнутими, поки я намагалася нагадати йому про щедрість наших батьків по відношенню до нього протягом усього його життя. Незважаючи на мої зусилля, Павло залишається у стані конфлікту, не в змозі примиритися з ситуацією.