News 382 Media

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати. Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель. -Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

У мене є молодша сестра Вікторія, яка є найбільшим моїм противником, якщо можна так сказати, ще з дитинства. Віка завжди хотіла отримувати все й одразу. Вона порівняно зі мною ділитися не любила. Споживати чуже – будь ласка, ділитися чи хоча б створювати своє – ні-ні. Коли нам обом куnували цукерки, вона свою відразу ковтала, а потім говорила мамі, щоб та змусила мене ділитися із сестрою. Мені доводилося ділитися. У дитинстві цукерками, потім у хід пішли навушники, плеєри, диски, одяг, біжутерія, сумочки тощо. За це я ненавиділа сестру. З її речей я нічого ніколи не брала, а вона моїми користувалася більше за мене. Згодом ми виросли.

Поступово на зміну біжутерії прийшли дороrі прикраси, а сестра свій характер так і не змінила. Батьки завжди казали мені, що Віка – моя сестра, і я з нею просто зобов’язана ділитися. До неї претензій ніколи не було. Чомусь усі пред’являли саме мені. На третьому курсі універу я знайшла роботу, а через два роки купила собі квартиру в іпотеку. Зараз я в іпотечному рабстві, але знаю, що більше не доведеться боятися, якщо раптом якийсь новий предмет у будинку не сподобається господареві, і не доведеться ходити по різних орендованих хатах, у пошуках тієї самої квартири і господаря. Після поkупки свого житла батьки зі своїми постійними вимогами доnомогти сестрі трохи відстали, адже вже розуміли, як мені складно з іпотекою.

Ось сестра не відставала. Вона просила собі квартиру в батьків, а сама не хотіла напружуватися. Звичайно, їй було легше просити у когось, ніж заробляти на це самій. Тоді мати вперше показала сестрі її місце. Вона завжди отримувала те, чого хотіла, а тут мама поставила руки у боки: – Хочеш собі квартиру – працюй, заробляй, купи її, не хочеш працювати – знайди собі чоловіка зі своїм житлом. Ми сестрі не допомагали із житлом, і тобі не збираємось. Нам би самим доnомога не завадила. Ці слова мами були як діжка меду на душу. Нарешті, мама сказала те, що мала сказати вже давно. Я вже другий рік живу у своїй квартирі і тішуся з життям. Мені в житті все вистачає, скаржитися мені нема на що.

Нещодавно трапився інцидент, через який я досі не можу вибачити сестру. Мені треба було виїхати в інше місто по роботі. У мене вдома є кіт та рослини. Я залишила ключик у мами, щоб вона годувала кота та поливала квіти. За місяць я повернулася. Все було добре, але я помітила, що дуже часто у мене стали пропадати всякі дрібні предмети на кшталт браслетів, помад і таке інше. Я думала, що сама їх розкидала, а потім дивувалася, що вони зникли. Тільки потім я зрозуміла, що справа була не зовсім у мені. Якось я захворіла і залишилася вдома. Лежала собі спокійно на дивані і тут у домофон зателефонували. Я нікого не чекала, тому й відчиняти не рвалася. У домофон зателефонували разів зо два. Потім дзвінки припинилися, і тут почали дзвонити у двері. Двері я теж не відчинила.

Встала та пішла на кухню. Від цих дзвінків я спати вже не могла, вирішила бодай чаю собі заварити. Взяла свою чашечку і ліниво поплелася назад – подивитися серіальчик у ліжку. Тут я чую – хтось копається ключами у дверях. Я завмерла на місці. Страх облив мене з ніг до голови. Двері відкрилися. Я стояла у дверях кухні. То була не мама, а Віка. Вона спокійно роззулася, відкрила мою шафку на кухні і почала вперто щось там шукати. Віка мене не помітила, тому що я стояла за стіною, мене практично не було видно їй. Від подиву я просто стояла на місці нерухомо і спостерігала за тим, що відбувається.

Потім Віка пішла у бік моєї спальні і дорогою побачила мене. Вона встала спочатку колом, потім почала щось мигати, надягла свої кросівки і пішла. Я прийшла до тями і зателефонувала мамі. Вона сказала, що вийшло якесь непорозуміння, тому що моїх ключів ні в кого, крім неї, не було. Але принаймні мама пообіцяла поговорити з Вікою. Моя сестра сама пізніше пояснила. Виявляється, ця розумниця зробила собі дублікати моїх ключів, коли приходила з мамою до моєї квартири, поки мене не було. Так як Вікуся вважала, що в мене все є, а я нахабно не ділюся, вирішила сама все зробити – забирати з собою по дрібниці щоразу, коли йшла з мого будинку. Звичайно, у мене ж навалом, я б не помітила. Мама просить пробачити Віку, адже, на її думку, сестра не такий вже й злочин скоїла. Я не налаштована її прощати. Якби була моя воля, я б взагалі її в поліцію здала.

Цькування в школі – це одна з найстрашніших проблем сучасності. Діти бувають жорстокі, особливо підлітки, особливо якщо їхні батьки не бачать проблему, а вчителі ігнорують чужий біль. Батьки часто закривають на це очі, вони занадто зайняті роботою і своїми проблемами, вони вважають, що нічого страшного в проблемах в школі немає, нехай діти самі вирішать свої про блеми. Але це серйозно.

Діти на все життя можуть отримати психологічну травму і навіть каліцтво. Це історія відважної матусі, яка стане прикладом для багатьох. Наталя Цимбаленко на всю країну заявила про цькування свого сина і про методи вирішення проблеми. Вона не стала ігнорувати проблеми сина і заступилася за нього. Жінка дізналася, що її дитину принижують – і вирішила це питання. Її сина звуть Петро, в середніх класах він поміняв школу і вступив до гімназії. Хлопцеві не пощастило: в його класі виявилася групка хлопчаків, які вважають себе крутими. Вони знущалися над іншими дітьми.

Новенький відразу став для них жертвою. Мама записала сина на фехтування і рукопашний бій, щоб хлопець міг себе захистити. Це дало результат: від хлопчика поступово стали відставати, але інших дітей мучили ще більше. У них забирали особисті речі, підкидали в рюкзаки пляшки з сечею, зриває з хлопців штани, робили знімок і публікували його в мережі Кращого друга Петі, Мішу, розвели на гроші. Хлопці змусили купити вейп, тому як круті хлопці курять вейп “Коли Петя і кілька таких же хлопчаків пішли за допомогою до класного керівника, та не стала втручатися.

Максимум – проводила бесіди на тему” давайте жити дружно “, а в розмовах з батьками міркувала, що” діти не люблять стукачів “,” треба загартовувати характер “,” потрібно знаходити підхід до товаришів “. Тоді Наталя взялася за вирішення проблеми особисто. Вона зібрала батьків постраждалих дітей. Тільки троє зважилися написати заяву. Потім Наталя зібрала батьків хуліганів.

Але вони не бажали вирішувати проблему і заперечували хуліганську поведінку своїх дітей. Інші кричали: “Ви нічого не доведете!” Класний керівник впала в істерику; вона зрозуміла, що активна матуся спуску не дасть і у неї будуть проблеми. Тоді вчитель спробувала відмовитися від класного керівництва. “Я зібрала конкретні докази: листування учасників історії з вейпом і аккаунт однокласника, де було видно, що він не тільки є шанувальником в групах, які торгують вейпамі, а й сам їх продає; фотожаби на Петю і скріншоти аккаунта, де ці фотографії були розміщені ” . Але суд і прокуратура не злякали батьків; вони думали, що матуся блефує і не зайде так далеко. Але в один день усіх хуліганів відвідали співробітники відділу у справах неповнолітніх. Ситуація різко змінилася: діти і їх батьки стали вести себе тихо і мирно. Вони не думали, що за «жарти» може настати така відповідальність.

“Ніхто не очікував, що я не буду брати участь в” батьківських боях “і з’ясування, чий син повинен” краще помитися, може, тоді з ним дружити будуть “, а піду прекрасним бюрократичним шляхом листів і скарг. Все миттєво навчилися культурі: зупиняють бажаючих малювати фотожаби. Буллінг в класі мого сина припинився. чи надовго – подивимося “. Це актуальна проблема в сучасних школах. Цькування процвітає завдяки ігнору дорослих! Вчителі не бажають вирішувати конфлікти, батьки ігнорують біль своїх дітей, інші не помічають, що їхні діти болять … Цю проблему потрібно вирішувати! Будьте уважні до своїх дітей, Не важливо хто вони, жертви або агресори, обидва варіанти травмують психіку дитини і ведуть до серйозних наслідків.

У старого навернулися сльози; він вийшов з машини, вклонився і сказав: «Спасибі тобі, синку». І пішов до свого старого будиночка, рукою витираючи сльози …Зазвичай на цьому місці, біля автобусної зупинки, стоять таксисти. Я зупинився там, щоб не виблискувати аварійкою на дорозі, тому що цей дзвінок був дійсно важливий.Говорив буквально хвилину; за цей час сухенький дідок, в піджаку і з краваткою, піднявся з лавки, і важко переставляючи ноги, підійшов до мого віконця. Він легенько постукав у вікно, навіть не постукав, а якось так скромно пошкрябався. Я опустив вікно, дід тихо запитав: “Синку, ти не таксист? ” Я попрощався зі співрозмовником в телефоні, і відповів:« Ні, батьку, не таксист, вам куди потрібно?»

– Та мені не далеко, кілометрів три.- Сідай, батько, зараз відвезу.Він сів на переднє сидіння. Ми поїхали. Він важко дихав, просто тому що був дуже старий, він говорив мені, що кожендень їздить до поліклініки на маршрутці, віддаючи за це по 18 гривень. Кожен день -18 гривень. А ось сьогодні в поліклініці затримали, і він запізнився на свою маршрутку, чекати наступну довго, а пішки дійти він не зможе. Я сидів і слухав його, купа думок в голові крутилася, і я не знав, що сказати цьому сухенький дідові.

Я тільки питав дорогу, більше нічого; я просто тупо віз його і мовчав. Він жив в самому кінці вулиці, і його будиночок з похилим дахом було майже не видно з-за котеджів …”Ну ось, синку, приїхали, ось тут, розвертайся ”, і дід поліз в сумку, за гаманцем.«Ні, батько, я не візьму з вас грошей, не можу взяти, ви за життя – все оплатили» У старого навернулися сльози, він вийшов з машини, і з поклоном сказав: «Спасибі тобі, синку». І пішов до свого старого будиночка, рукою витираючи сльози.

А я – здоровий 47 річний мужик, сидів і з грудкою в горлі, дивився йому вслід. Думаючи про те, що звичайно славна у нас країна перемогами в чемпіонатах і Євробачення, важливі і олімпіади … Але не може бути здоровою країна, яка не може подбати про пенсіонерів. І я розумів, що це я зараз йому кланятися мав. І соромно мені було за нашу з ним Батьківщину. Ось саме за це – соромно …Люди, просто допоможіть їм, чим зможете, копієчкою, чергою в поліклініці, довезіть до будинку, переведіть через дорогу …Миру вам, друзья !!!

Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці.
Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила — замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав » Як справи? » І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.Ось і живе вона тут уже другий рік.Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Анна народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Анна б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш.Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.

-Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас.Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина. Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене.

Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину. Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука. Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його. Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте?

Як складеться доля? Ці питання мучать мене. Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком. Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

Валентина не могла натішитися своїм зовнішнім виглядом. Подруги поспішають — настав час їхати в РАГС, а вона намилуватися на себе не може. Запрошених на церемонію одруження було небагато. Тільки родичі та подруги нареченої. Сергій сказав, що приїде з ріднею разом, тож дівчина не хвилю валася. Минула година, друга, а нареченого все не було. Валерія дзвонила йому у відповідь: «Абонент недоступний, передзвоніть, будь ласка, пізніше». Гості вже почали нер вувати, чому спізнюється?

Вже черга їх пройшла, але Валентина сподівається, що наречений з’явиться. Вона вийшла на ґанок, виглядаючи, чи не їде Сергій. Поруч kурив чоловік, одягнений як наречений. Він звернув увагу на дівчину, у якої з очей капали сльо зи. Запитав, що сталося. Коли Валя сказала, що наречений не приїхав, той чоловік сказав, що з ним те саме. Наречена не приїхала. Вони глянули один на одного. Чоловік представився: — Роман. — Валентина, — відповіла дівчина. — Ти подумала про те саме, що і я? Одружуємося? Валентина кивнула головою. Вони швидко запросили кожен своїх свідків, їх розписали. Виявилося, що для весілля у них орендований один і той самий ресторан, лише у різних залах.

Мами з татами знайомилися, не знали, як поводитися. До такого вони не були готові. Але коли сіли за стіл, після першої чарки все прийшло в норму. Весілля відіграли гучне. Гості з обох боків навіть не здогадалися, що у них нові наречені. Роман та Валентина знайшли один одного. Вони дякують своїм kолишнім, що вчасно кинули їх біля РАГСу. Сьогодні виховують двох доньок. Роман каже, що на цьому не зупиняться, він бажає сина. Валентина радісно сміється цим словам. Якось через кілька років після весілля Валерія зустріла kолишнього нареченого. Вона його не впізнала. Той сам підійшов до Валентини, зупинив, вибачався. Запитав, чи вона хоче знову зустрічатися з ним. На превеликий подив Сергія, Валентина щасливо засміялася, подякувала йому і пішла своєю дороrою. Чоловік здивовано дивився їй услід. За що дякувала?

Моя невістка Катерина, напрочуд стійка жінка, стикалася з численними проблемами – проблеми з роботою, борги, напружені стосунки, які також торкалися мого сина.

Коли я дізналася, що Катерина вагітна, я зраділа і водночас потурбувалася про те, чи зможуть вони утримувати дитину.

Під час одного з візитів я торкнулася цієї делікатної теми.

“Я розумію, що це непросте рішення, але зараз, напевно, не найкращий час для цього”, – запропонувала я.

“Тітка Люба, хіба ви не хочете онуків?” – заперечила Катерина.

“Справа не в цьому”, – відповіла я, – “хочу, але зараз не час. Зараз ти навряд чи впораєшся”.

Мій син, який був при цій розмові, промовчав, хоча я знала, що він зі мною згоден.

Я кілька днів намагалася переконати Катерину передумати заради їхнього благополуччя, але вона була непохитна.

“Ні, годі! Я готова на будь-які труднощі заради своєї дитини”.

Незважаючи на мої сумніви, вони пішли на це і незабаром у них народилася дівчинка. Я поділяла їхню радість, але знала про фінансову напругу, що насувається.

Як і передбачалося, їм доводилося нелегко, і Катерина часто просила мене допомогти доглядати маленьку Женю.

“Будь ласка, посидіть з Женею. Нам дуже важко”, – благала вона.

“Добре, я допоможу”, – завжди відповідала я, не в змозі відмовити внучці, хоча мені здавалося несправедливим, що я не тільки витрачаю час, а й матеріально підтримую їх.

Зрештою, навіть з моєю допомогою їхнє становище залишалося плачевним.

“У нас знову не вистачає грошей, а Женя хворіє”, – нарікав мій син, просячи про додаткову фінансову допомогу.

Передавши гроші, я нарешті висловила своє невдоволення.

“Чому Катя не знайде роботу і не віддасть дитину до дитячого садка?”

“Не думаю, що вона погодиться, але ми впораємося”, – запевнив він.

У результаті, незважаючи на всі труднощі, ми підтримали Катерину. Це був складний вибір, але вона більше потребувала нашого кохання та розуміння, ніж критики. Я сподівалася, що незабаром вона почне робити більший внесок у їхні фінанси, розуміючи, що хоча моя підтримка була непохитною, вона не може тривати вічно.

Коли моя сестра поїхала на заробітки за кордон, ми з мамою зітхнули з полегшенням, сподіваючись на довгоочікуваний спокій.

Колись я взяла на виховання її дітей, і за допомогою мами ми вирішили утримувати її доти, доки вона не зможе дозволити собі власне житло і назавжди піти від чоловіка. Так тривало три роки, поки ми не отримали несподівану звістку.

Моя сестра, завжди надто добра, завжди приносила додому бездомних тварин, а одного разу навіть притягла кажана. Її дбайлива натура поширювалася і на людей, тому вона вийшла заміж за Петра – незважаючи на його очевидні вади.

Він не робив жодного фінансового внеску і створював лише борги та проблеми, тоді як моя сестра невпинно працювала, щоб утримувати їх та трьох дітей.

Зрештою Петро пішов від неї до іншої жінки, що спонукало мою сестру виїхати за кордон. Мої племінники залишилися зі мною, незважаючи на заперечення мого чоловіка.

Ми з мамою були задоволені, вважаючи, що моя сестра нарешті набула стабільності. Яке ж було наше здивування, коли через місяць вона зателефонувала і повідомила, що хоче забрати дітей до Чехії, бо Петро приїхав їй допомагати.

Ми з мамою були стурбовані цим рішенням. Мій чоловік, розгніваний постійними проблемами в нашій сім’ї, наполягав на тому, що діти так і так повинні бути з матір’ю. Він пригрозив, що піде, якщо я зупиню цей процес, заявивши, що я, як і моя сестра, намагатимусь усіх врятувати і всім допомогти.

Тепер я розриваюся тим часом, щоб напоумити сестру і поважати бажання чоловіка. Як би ви вчинили у цій ситуації?

Приїхавши в гості до сина і невістки, я була вражена, побачивши її в сльозах через те, що мій син Семен не дав грошей на найнеобхідніше – підгузки і їжу – пославшись на свої фінансові труднощі. Розчарована і збентежена поведінкою свого сина, я негайно дала все необхідне невістці і підготувалася до сварки з Семеном.

Лідія, моя невістка, завжди робила значний внесок у фінансовий стан сім’ї, навіть допомогла Семену купити машину на свої зароблені гроші до відходу в декретну відпустку. Незважаючи на скромний, але стабільний дохід Семена, він перетворився на скнару, нехтуючи фінансовими потребами дружини і навіть дитини.

Коли син повернувся додому, я нагадала йому про ті часи, коли вищий заробіток Лідії неабияк допомагав йому, підкресливши дисбаланс у їхніх фінансових вкладах і несправедливість його нинішньої позиції.

Незважаючи на те , що Лідія була терплячою і економною, її вихід у декретну відпустку посилив фінансове навантаження, показавши, що Семен не підтримує і не цінує її зусиль.

Я часто допомагала їм, привозячи продукти та предмети першої необхідності, одночасно спостерігаючи напругу та невдячність з боку Семена, який принижував зусилля Лідії з ведення домашнього господарства та догляду за дитиною.

Незважаючи на мої спроби напоумити його і заступитися за невістку, Семен впирався, виправдовуючи свої дії якимись уроками ощадливості.

Зіткнувшись з цією складною ситуацією, я розриваюсь між нездатністю змінити ставлення Семена і бажанням зберегти єдність їхньої сім’ї. Тому я продовжую мовчки підтримувати їх, але досі не впевнена в одному: як довго зможу продовжувати цю допомогу?