News 382 Media

Я завжди розуміла людей, які віддавали перевагу невеликим весіллям у колі близьких родичів або навіть просто двох людей – подружжя. Мене спантеличувало, чому дехто витрачає стільки грошей на пишні церемонії для далеких родичів, яких вони ледве знають і з якими, швидше за все, ніколи більше не поспілкуються. Як би там не було, я тримала свою думку при собі, поважаючи вибір інших влаштовувати пишні урочистості, якщо вони того бажали. Це була їхня прерогатива – витрачати і організовувати все так, як вони вважали за потрібне. Але потім мої друзі почали давати непрохані поради, коли я згадувала про свої плани влаштувати невелике, але елегантне весілля.

Замість підтримки я отримувала критику і непрактичні пропозиції запросити більше родичів, вибрати дешевше місце проведення урочистостей або скористатися послугами їхніх постачальників. Я ввічливо відмовлялася чи обіцяла подумати над їхніми порадами, але мої пояснення залишалися поза увагою. Вся справа в тому, що я завжди мріяла про конкретну весільну сукню та місце проведення урочистостей. Мій наречений був згоден з нашими планами, і тільки його думка мала для мене значення. Я успішно керувала своїми фінансами протягом багатьох років і не потребувала того, щоб інші рахували мої гроші. Мені лише хотілося, щоб друзі та родичі поважали наші рішення та не нав’язували свою думку.

Моя сім’я завжди була оплотом любові і підтримки: мої батьки постійно ставили в основу наші потреби, особливо, у тому, що стосувалося мого старшого брата Павла. Його таланти та амбіції розвивалися з незмінною батьківською гордістю та фінансовою підтримкою протягом усього навчання в університеті, та й після. Коли Павло вирішив одружитися, наші батьки профінансували його весілля, а згодом допомогли йому придбати квартиру, бажаючи йому та його новій дружині найкращого. Незважаючи на суттєву підтримку Павла, мої батьки забезпечували і мене, хоча я стала самостійнішою завдяки відповідальності мого чоловіка Стаса. Це призвело до того, що ми будували своє життя разом без особливої батьківської допомоги. Роки йшли, батьки старіли, їхнє здоров’я погіршувалося: у моєї матері розвинулися проблеми з пам’яттю, а батько мучився хворобою суглобів.

Павло, який колись обіцяв піклуватися про них, був похитнутий відмовою дружини допомагати, запропонувавши замість цього помістити батьків у дім для людей похилого віку і продати їхній будинок. Не в змозі залишити батьків, я взяла на себе відповідальність за догляд за ними, створюючи заповітні спогади в останні роки їхнього життя. Усвідомивши мою самовідданість, батьки заповіли мені своє майно – рішення, про яке Павла було поінформовано, і з яким він, здавалося, змирився. Однак, коли пішла з життя наша мати, а незабаром за нею пішов батько, мир був порушений дружиною Павла, яка заперечила заповіт, вважаючи, що її чоловік має право на спадщину. Затиснутий між сімейною відданістю та подружніми розбіжностями, Павло боровся, і наші стосунки залишалися натягнутими, поки я намагалася нагадати йому про щедрість наших батьків по відношенню до нього протягом усього його життя. Незважаючи на мої зусилля, Павло залишається у стані конфлікту, не в змозі примиритися з ситуацією.

У мого чоловіка є старший брат Сергій, чия родина є фаворитом. Його дружина для моєї свекрухи як “дочка”, а їхня дочка Ксенія – її улюблениця. Незважаючи на те, що ми жили зовсім поруч, свекруха майже не звертала уваги ні на нас, ні на наших дочок, Дашу та Аліну. Вона відзначала великі свята подарунками, іноді сиділа з дітьми, але прихильності не було – не те, що до Ксенії! Чи було мені боляче? Безмірно! Особливо коли Даша та Аліна росли та шукали її уваги, розчаровуючись під час сімейних свят, де вона приділяла увагу лише Ксенії. Можливо, різниця у відношенні пояснюється тим, що Сергій завжди був успішнішим у фінансовому плані і допомагав батькам, тоді як мій чоловік на момент створення нашої сім’ї лише починав шукати себе.

Мій свекор – єдиний, хто виявляє до нас хоч якесь тепло. Ця нерівність стала до болю очевидною, коли моїй свекрусі знадобилася операція. Ми з чоловіком були поруч з нею, бігали у справах і доглядали її, тоді як сім’я Сергія навряд чи зробила хоч щось, крім співчутливого дзвінка. Нещодавно ця нерівність досягла нового піку. “Ксюшенька возитиме мене на дачу”, – радісно оголосила свекруха, плануючи зареєструвати машину її чоловіка на ім’я Ксенії, незважаючи на бажання та можливість мого чоловіка допомогти. Останньою краплею стала заява свекрухи про те, що вони переїжджають до нас, пееписавши свою квартиру на Ксенію.

“Ми думали, ви про нас подбаєте”, – безпристрасно сказала вона. “Чому ми, а не родина Сергія, тим більше, що ви все віддаєте Ксенії?” – Заперечив мій чоловік. Її виправдання, що Ксенія починає своє життя і потребує підтримки, мало чим пом’якшило докір. “А як же Даша та Аліна? Адже вони теж майже дорослі”, – наполягав він. У запалі я озвучила все – наші зусилля, зневагу, дисбаланс. Галина Сергіївна пішла засмучена, а я дала зрозуміти, що проти того, щоб вони переїжджали до нас. Мій чоловік розривається, відчуваючи себе зобов’язаним, незважаючи на очевидний фаворитизм. Я боюсь, що він може здатися.

Бажаючи створити міцну сім’ю, я ніколи не помічала маминих маніпуляцій, поки мій чоловік не вказав на них. Ми були одружені рік, але наші стосунки зіпсувалися, наповнені роздратуванням та негативом. Агресія мого чоловіка стосовно моєї матері завжди засмучувала мене, але потім я усвідомила, що саме мама провокувала його, постійно виводячи з себе тонкими уколами.

Мій чоловік звільнився з роботи, щоб господарювати, бо я заробляла більше. Постійний тиск моєї матері загострив наші стосунки, що й призвело до нашого розриву. Мама переконала мене, що це повністю його провина. Я з головою пішла в роботу, і протягом 7 років я була зосереджена виключно на своїй кар’єрі, купуючи нерухомість та роблячи заощадження, але залишаючись самотньою. Коли я вирішила почати ходити на побачення, моя мати поставилася до цього без ентузіазму. З якогось моменту я почала постійно почуватися погано.

Під час візиту до лікаря в моєму організмі виявився високий рівень певних показників. Саме тоді я зрозуміла, що моя мати підсипала мені у їжу протизаплідні засоби, вважаючи, що я повинна утримувати своїх племінників, а не народжувати своїх дітей. Я пішла з її квартири того ж вечора. Для неї родина моєї сестри була важливіша за моє власне щастя. Я не впевнена, чи зможу я колись пробачити її, особливо після того, як дізналася про її справжні наміри. Як рухатися далі, і чи варто мені продовжувати якісь стосунки з нею?

Мій чоловік вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо будинок, який ми купуємо на наші спільні гроші, буде записаний на ім’я його матері. «Чому б і ні? Вона член сім’ї, і зрештою будинок належатиме нам», – міркував він. Він наполягав на тому, що оформленням має займатися його мати, оскільки вона має вільний час, але мені це було неприємно. Я не довіряла своїй свекрусі; її минулі вчинки вже викликали сумніви.

«Пам’ятаєш машину, яку вона подарувала нам на весілля? А потім змусила нас продати її, бо не могла сплатити кредит?», – нагадала я йому. «Так, але вона просто намагалася швидко все залагодити», – відповів він безтурботно. Цей випадок змусив мене насторожитися. Незважаючи на її пропозицію продати свою квартиру та вкласти гроші в наш будинок, я відмовилася. Я хотіла, щоб будинок належав тільки нам, побоюючись, що одного прекрасного дня вона може вимагати свою частку. «Тобі не варто турбуватися, вона просто допомагає з паперами», – заспокоював мене чоловік. Але мене було не переконати.

«А якщо ми розлучимося чи з тобою щось трапиться? Я не матиму жодних прав на наш будинок», – заперечила я. Спочатку він не розумів моїх побоювань і був роздратований тим, що я наполягала на тому, щоб усе владнати самій. «Мама просто намагається допомогти, навіщо все ускладнювати?» – скаржився він. «Мені легше самій займатися реєстрацією. Так я знатиму, що все зроблено правильно і не буде жодних сюрпризів», – наполягала я. Зрештою моя наполегливість принесла свої плоди. Ми домовилися, що я займуся реєстрацією. Будинок буде оформлений на наші імена і не матиме жодних юридичних зв’язків з його матір’ю. «Добре, вирішуй все по-своєму», – погодився він, і, незважаючи на явну образу свекрухи, я зрозуміла, що запобігла можливим проблемам, залишивши реєстрацію будинку між нами.

Ми з дружиною вирішили провести відпустку на морі, купивши чотири місця в купе, щоб забезпечити комфорт і приватність. Після прибуття на вокзал ми швидко знайшли наш вагон і почали насолоджуватися поїздкою, але несподівано нас попросила жінка з дитиною дозволити їм розміститися на верхніх полицях наших місць, оскільки їхні сусіди були п’яні і агресивні. Я відмовився, пояснивши, що ми спеціально сплатили всі місця, щоб уникнути подібних ситуацій, і порадив звернутися до провідника за рішенням. Однак жінка наполягала, і навіть після моєї відмови розмістила свої речі у нашому купе.

Я спробував вирішити питання через провідника, але безуспішно. Тоді моя дружина запропонувала звернутися до начальника потягу. Начальник потягу прийшов і після перевірки квитків з’ясувалося, що жінка мала квитки на плацкарт, і вона намагалася пересісти в купе, щоб заощадити. Він попросив її піти. Наступного ранку я виявив на дверях нашого купе образи, але вже не звернув на це уваги, надавши прибирання провіднику.

Коли стосунки Тамари з Остапом закінчилися, дівчина почала шукати розради у своєї мами Ганни. Незважаючи на первісний розлад Тамари, Ганна спонукала її зосередитися на власному щасті та незалежності, підкресливши контраст між самозабуттям доньки та її власним повноцінним життям.  Ганн прожила довгий і щасливий шлюб, зберігши свою індивідуальність та інтерес до життя, тоді як Тамара повністю втратила себе, намагаючись догодити Остапу. Ствердний підхід Ганни до життя іноді викликав нерозуміння у Тамари, яка сприймала все як зневагу до батька. Проте Ганна не раз пояснювала, що таке життя не тільки зробило її щасливою, а й збагатило її сімейне життя, що явно контрастувало з незадовільним досвідом Тамари щодо самопожертви.

Ганна закликала доньку повернути собі той яскравий, авантюрний дух, який був у неї до заміжжя, наголосивши, як важливо жити за коханням, а не за зобов’язаннями. Ця довга розмова нарешті пробудила в Тамарі усвідомлення, змусивши її задуматися про свої втрачені пристрасті та радісне життя, від якого вона відмовилася заради подружньої відповідності. Зрештою, Тамара вирішила повністю прийняти знову набуту свободу, відродити свої інтереси та особистісне зростання. Відхід Остапа став каталізатором її трансформації: Тамара вирішила зробити пріоритетом своє щастя та благополуччя, вирушивши у подорож самопізнання та розширення можливостей, а її життя було вже відкрито для нових знайомств та пригод.

Я заміжня за Микитою майже три роки. На самому початку наших відносин він розповідав, що у нього є діти від попереднього шлюбу, що я спочатку прийняла як нормальне явище для чоловіка його віку. Звичайно, я відчувала деякі ревнощі, тому що зустрічі з дітьми передбачали постійне спілкування з його колишньою дружиною. Однак мені вдалося подолати ці почуття: я навіть взяла на себе ініціативу зі зближення з його 8-річною дочкою та 5-річним сином.

Незважаючи на мої зусилля, діти були дещо відстороненими, але я не втрачала надії, що згодом наші стосунки покращаться. Я часто намагалася уявити собі майбутнє, в якому я зможу ще більше інтегруватися в сім’ю, народивши власних дітей, але діти Микити все одно тримали зі мною дистанцію. Вони майже не спілкувалися зі мною, особливо дочка, яка поводилася тихо поруч зі мною і впливала на свого брата. Якось я запитала Микиту про його відсторонену поведінку під час візитів дітей, але він відмахнувся від моїх побоювань, заявивши, що я все собі надумала.  Тепер я запитую себе: чи є це лише моїм сприйняттям чи я справді чужа в цій сім’ї? А чи маєте ви досвід регулювання таких відносин?

У нашому офісі є кафе, яке фактично є фірмовою їдальнею. Я воліла обідати там, щоб не носити з собою їжу з дому. Персонал чудово готував і намагався догодити кожному клієнту, яких вони знали в обличчя. Однак одна жінка, яка працювала в цьому кафе, особливо привертала мою увагу. Я вважала її дивною і одного разу вирішила втрутитися, щоб захистити її, не дивлячись на відсутність такого прохання. Більшість її колег мали важкий характер і іноді грубіянили клієнтам. Одного разу я стала свідком, як вони почали кричати на неї, звинувачуючи у неправильних діях.

Коли я запитала, чому вона не ображається на таке ставлення, вона відповіла, що це не впливає на неї і краще, щоб вони виплеснули свій негатив на неї, аніж зберігали в собі. Вона розповіла, що у дитинстві звикла до сімейних сварок і тепер приймає удари на себе, щоб заспокоїти інших. Її звали Катя, і вона просила зберегти у таємниці свою стратегію. Катя ставилася до колег з теплом і не тримала на них зла. Згодом я зрозуміла, наскільки мудро вона робила. Її філософія та здатність зберігати спокій у конфліктних ситуаціях нагадували про героїв фільмів, які рятують світ від агресії. Вона ж своєю шляхетною поведінкою і добротою залишила незабутнє враження.

Коли моєму чоловікові Андрію виповнилося 40 років, я помітила, що його поведінка різко змінилася: він ретельно упорядковувався перед роботою, часто їздив у відрядження і здавався зануреним у роздуми. Враховуючи 13 шлюбу і наші загальні труднощі, у тому числі виховання сина Владика, я не могла так просто відпустити його. Однак, коли про зраду Андрія мені стало відомо через його коханку, яка прямо заявила, що я більше не його кохана – я була змушена діяти. Я зібрала його речі; він з’їхав, заявивши, що не боротиметься за квартиру.

Життя стало одночасно і простіше, і складніше. Наш син збунтувався, важко переживаючи розпад сім’ї. Через кілька місяців до нас приїхала моя свекруха, стурбована погіршенням стану Андрія. Він, мабуть, дуже жалкував через скоєне, вечорами сидів біля нашого будинку і жадав примирення. Незважаючи на його спроби налагодити стосунки, приносячи квіти та пропонуючи сімейні прогулянки, я залишалася відстороненою, щосили переварюючи його зраду. Потрібен був рік послідовних зусиль з його боку, що доводять його відданість нашій сім’ї, перш ніж я задумалася про возз’єднання. Зрештою ми помирилися, і через рік у нас народилася дочка. Зараз Андрій демонструє щиру відданість, уникаючи ситуацій, які можуть призвести до недовіри. Він розуміє, що його вірність важлива не тільки для мене, але і для всієї нашої сім’ї. Він тепер знає, що може втратити, якщо знову помилиться.