News 382 Media

Я познайомилася з цікавим чоловіком. На сайті знайомств. Спілкувалися по інтернету і вирішили зустрітися. Він мене запросив в ресторан, де можна було перекусити в зручній обстановці. Я одягла своє найулюбленіше плаття, нафарбувалася, хотіла бути дуже красивою, хоча дуже хвилю валася. Цікаво те, що я не знала його імені, не знала його номера телефону. А він не знав мого імені і номера телефону. Хотіли зберегти інтрижку. Тепер я стою біля входу до ресторану і думаю: “а якщо він не прийде?”. У призначений час з’явився чоловік, з букетом в руках. Він був дуже привабливим.

У нього коричневі очі, він високого зросту, в чорному костюмі, точно такий, яким описував себе. Я ахнула: він чоловік моєї мрії. Як довго я мріяла про нього. Я підійшла перша. Він привітався, представився. Ми назвали свої імена. Спочатку я була трохи затиснута, але потім розслабилася. Він жартував, розповідав смішні історії. З ним було цікаво. Виявляється, він дуже розумний, любить читати, подорожувати. Але раптом, побачивши шикарну блондинку біля дверей, він розгубився; подивився на неї, а потім на мене і посміхнутися. Я подобалася йому, його очі говорили про це. Потім ми продовжили вечір у моїй квартирі. Пили чай, розповідали про себе, про студентські роки.

Добре провели вечір і ніч. Вранці, коли ми прокинулися, він, посміхаючись, сказав: “Ти чарівність, моя блондинка”. Я згадала, що в листуванні писала, що я блондинка, але я ніколи в житті не була зі світлим волоссям. Виявилося, в ресторані повинен був зустрітися саме з тією блондинкою, але я йому сподобалася, і він вирішив познайомитися зі мною. Ми домовилися зустрітися ввечері. Раптом отримала смс-ку. Чоловік з яким я познайомилася на сайті, відправив голосове повідомлення; вибачався, що не зміг прийти на побачення. Завдяки такому див ному збігу я знайшла мою любов. А ось як склалася доля блондинки – ніхто не знає. Хочеться вірити, що і вона знайшла свою любов.

Вийшла наша дочка за якогось ледаря. Жахливий зять, нічого зробити не може. З ним життя доньки перетворилося на нескінченну муку. Ні, він не n’є, не kурить, ніби як працює десь. Тільки він така людина ні риба, ні м’ясо. Питаю у дочки, а де він хоч працює. А вона каже, що сама не може зрозуміти, де саме. Скрізь його звільняють, або зарnлату затримують. У нас з чоловіком дві квартири в центрі міста. Самі ми на дачі живемо. Так одну квартиру, що побільше, доньці з зятем віддали. Так він навіть ремонт там не зробив. Може не хоче робити, тому що квартира чужа, але він і по дому нічого не робить.

Минулого разу я приїхала до них в гості, а у них в туалеті лампочка не працює. Проходить два тижні, і я приходжу-знову не працює. – Дочка, у вас що так часто лампочки перегорають? – Ні, ми ще не змінювали. Я-то на 6 місяці ваrітності, мені вже на драбину не забратися. – Куди тобі з животом! Чоловік тобі на що? Я була дуже зла, дочка у мене ваrітна ходить, а йому навіть лінь лампочку вкрутити. Не розумію, вони що ці два тижні в туалет на дотик ходили або як. Я підійшла до зятя. – Ну і що ти будеш робити з туалетом? – Так у вас лампочки вдома немає. – А від куди вона з’явиться, якщо ти її не куnив?! Я демонстративно спустилася в магазин, куnила лампочку, вкрутила її. А зять весь цей час лежав на дивані і вухом не повів.

Не розумію, як дочка його терпить. Ми з чоловіком завжди були активні, і дочка у нас така ж. Весь час ми всією сім’єю виїжджали на вихідні в парк, в театри, за грибами, до моря. Море ми всією сім’єю обожнюємо, і ось з чоловіком куnили будиночок на березі. Дзвоню на вихідних доньці, питаю, чим вони зайняті. А вона каже, що нічим. Чоловік у неї ще спить, хоча час вже другу годину дня. Я вже не витримала і вивела доньку на чесну розмову, вона сама зізналася, що від такого ледаря втомилася. Тоді ми стали її вмовляти подати на роз лучення і спокійно переїхати до нас на море. Дочка зі мною повністю погодилася.

Коли я була ваrітна, то відразу розуміла, що ростить дитину мені доведеться одній. Батько дитини, як дізнався про новину, то став слізно просити позбутися дитини. Я відмовилася. Батьки мене повністю підтримали, сказали, щоб я народжувала і ні про що не думала, що вони самі про все подбають. Так і сталося. Хлопець мій кудись втік, а мама і тато були раді онукові. Тато добре заробляв і матеріально забезпечував сім’ю. Мама допомагала по дому, все чистила, прибирала, готувала. Коли я намагалася вкласти свої rроші в сімейний бюд жет, то тато їх відразу віддавав мені:

– Навіщо ти дитячі rроші сюди кладеш? Витратити краще на дитину. А якщо я хотіла якось допомогти мамі на кухні, вона теж відмовлялася: – Не перенапружуйся, краще з сином посидь, я сама все приготую. Коли прийшов час виходити на роботу, то я все ж стала куnувати в будинок необхідні речі. І то це було чисто символічно. Мама повністю взяла на себе всі справи по дому і дивилася за сином. І все було б нічого, тільки от, коли на горизонті з’являвся який-небудь чоловік, то батьки починали бити тривогу. – Тобі що, одного разу було мало? Життя тебе нічому не вчить? Всі вони однакові, потім кине тебе і знову ваrітна прийдеш!! Чим старше ставав син, тим більше був контроль батьків.

Вони зверталися зі мною як зі школяркою. Мама постійно дзвонила і питала: де я, коли прийду, що за голос на другому плані, з ким я сьогодні працюю, що я сьогодні їла. Після корпоративів на роботі мене обов’язково забирав додому тато. З’явився в моєму житті чоловік. Мама як дізналася про це і про те, що я ходжу на побачення, то стала відразу хапатися за серце. Як побачить, що я збираюся з дому виходити, так відразу каже, що у неї тиск і мені потрібно залишитися поруч з нею, вдома. Чоловік увійшов в моє становище. Скасував одне побачення, друге … потім ще і ще. На десятий раз він просто скасував всі зустрічі зі мною. І знайшов собі ту, у якій мама більш здорова і менш контролююча.

Артур і Тома одружилися у вісімнадцять років. З великого кохання. Мати Артура, Раїса Павлівна спершу заперечувала, але згодом подумавши, що нехай буде у сина дружина. Це краще, не буде по дівках шастати. Та й Тома їй одразу сподобалася – не балована, з тихою вдачею. А якщо що не зростеться, то роз лучення сьогодні не катастрофа. Та й батьки Томи були лише “за!”. Доньку вони любили, але жити вп’ятьох у двокімнатній квартирі не дуже й весело. Раїса Павлівна виділила для молодих квартиру своєї бабусі, що залишилася їй у спадок. Народжувати дитину молоді не поспішали.

Шість років прожили у мирі та злагоді, і ніхто не міг похитнути їхню віру в довге, спільне життя. Разом вступили до інституту, разом її закінчили, попрацювали навіть разом небагато. Дитина Тома народила в двадцять п’ять і повністю присвятила себе дитині. Артур із першої особи у її житті перейшов у другий розряд. Потроху – помаленьку став остигати і одного разу заявив, що він не любить Тому. Він не йде до іншої, через відсутність такої. Але Тому не любить і жити з нею не хоче. По правді, почувши таке, Тома мала забрати дитину і піти. Але…

Піти їй нікуди. У батьківську двійку? Ні, ніхто її не прожене. Але ж там так тісно. Малюкові ще тільки рік. До садка два роки чекати. Жити на що? Суцільні питання, від яких голова паморочиться. Рішення запропонував Артур. Він залишає квартиру Томі, сам іде. Заходитиме раз на тиждень, приноситиме продукти, даватиме Томі грошей. Також Артур бере на себе оплату рахунків за квартиру, воду та електроенергію. Проте свекруха вимагає від сина звільнити квартиру. – Твоя квартира – ти й виганяй. – Ти цю квартиру не заробив, щоб нею розпоряджатися, – розлютилася мати. – Ти теж не заробила, а у спадок отримала, – гнівно заперечив Артур. А через хвилину, м’яко попросив, – Мам, ну хай поживуть, поки дитині три роки виповниться. Адже це твій онук. Не чужа людина…

Ірина у відпустці для догляду за дітьми. Чоловік працює. У них дві доньки. Старшій незабаром виповниться три роки, молодша немовля. Їхати кудись матусі потреби немає, так, як і поліkлініка за два кроки від будинку, і магазини. Тому Ірина з дітьми або у квартирі, або у дворі біля майданчика для ігор. І у Ірини низка претензій до деяких із сусідів. Поверхом нижче курять у туалеті. Тютюновий запах по повітропроводу проникає в Ірину квартиру. Сусід сходовим майданчиком виставляє пакети зі сміттям біля своїх вхідних дверей. Сморід від них – як від щура.

У бабусі зверху півметровий, у загривку, собака. Найдобріша істота. На людей та кішок не кидається. Але коли виводять гуляти, радісно мчить униз, як гарматне ядро. При цьому може запросто збити з ніг не лише дитину, а й дорослу людину. Чоловік із сьомого поверху регулярно ставить машину перед пандусом, ускладнюючи проїзд коляски. На першому поверсі смажать дешеву рибу, від запаху якої нудить, щоб нагодувати кішок. У когось постійно працює перфоратор. Від цього малеча прокидається… І це ще не повний перелік незручностей, які завдають сусіди.

Ірина намагалася домовитись із сусідами. Але досягнуті угоди діють трохи більше тижня. Далі все починається по новій. Була б Ірина одна, не почала б робити з перерахованої проблеми. Та й удома одна тоді б не сиділа. Але діти… Мати має захищати інтереси дітей. І Ірина спробувала б боротися. Якщо не доnомагає культурне звернення – лаятися. Якщо це не допоможе – писати скарги. Адже згідно із законом, наприклад, вигулювати собак без повідка заборонено. Проте чоловік Ірини забороняє їй влаштовувати чвари. Квартиру вони орендують на пристойних умовах. Хазяїн – людина порядна, проте проблем із поліцією чи іншими держслужбами тому не потрібні. Попросить мешканців звільнити квартиру. І що тоді? Та й їхні діти шумлять не менше за перфоратор. Адже сусіди терплять.

Ми хочемо поділитися з вами однією історією про цю мужньому молоду людину, яка врятувала життя всім пасажирам маршрутки. Давайте поширимо її, щоб про неї дізналося якомога більше людей! Увечері, близько о пів на восьму, у водія маршрутки стався інсульт і він втратив свідомість. Його нога весь час тиснула на газ і автобус мчав дуже швидко, зачіпаючи зустрічні автомобілі. У салоні перебувало п’ять осіб, включно з маленькою дитиною. 17-річний Андрій Зубатов — один з тих, хто перебував у транспорті. Хлопець не розгубився, пробрався на місце водія і натиснув на гальмо, зупинивши машину.

«Водій сидів за кермом, нога була на педалі газу. Автобус мчав з шаленою швидкістю. Одне перехрестя проскочили, потім друге: при цьому автобус зачепив зустрічні автомобілі. Пасажири захвилювалися ». У Автобусі » Пазік » незручно підібратися до педалей управління. Але Андрій зміг застрибнути до водія, скинув ногу, якою був натиснутий газ, намацав педаль гальма і натиснув на неї — розповів Михайло Малишев, начальник служби УМВС.

Під час зупинки автобус розвернувся і мимохіть зачепив стовп, проте в результаті ніхто не постраждав. Андрій навчається за спеціальністю «технічний ремонт автомобілів», і директор коледжу зазначив, що в екстреній ситуації він поступив професійно: не тільки на дотик знайшов педаль гальма, але і правильно натиснув, плавно, не різко, в іншому випадку маршрутка могла б просто перевернутися.

В 1 рік хлопчик залиաився сиротою. – Нічого його пригрівати! – суворо сказала стара нянечка.

Пропрацювавши в будинку малятка деякий час, можу з упевненістю сказати, що це досить складна робота. Я не знаю, чому я зважилася туди влаштуватися, адже я плачу над кожним новим немовлям і переживаю за його долю.

Звичайно, чоловік проти моєї роботи, бачачи мій емоційний стан, коли я приходжу додому. Він наполягає на тому, щоб я звільнилася. А я не можу піти звідти, адже хто буде любити тих дітей так, як це роблю я?

Вражаючих історій в будинку малятка відбувається досить багато, проте ця запам’яталася мені найбільше.

Був уже вечір і нам зателефонували з лікарні. Повідомили, що сьогодні до нас доставлять однорічного хлопчика. Справа в тому, що його батьки потрапили в аварію і не вижили, а дитина залишилася круглою сиротою. Родичів у нього тут не було, тому відправили малюка до нас.

Привезли Діму на поліцейській машині, малюк був дуже наляканий і розгублений. Було помітно, що він сильно переживав, хоча не плакав. Очевидно, що у хлопчика був стан шоку.

Коли мені передали Діму в руки, я відчула, що у нього зараз серце вискочить з грудей. Я прошепотіла йому на вухо, щоб він не боявся. У цей момент він глянув на мене і у нього покотилися по щоках сльози.

Однак не було тієї дитячої істерики, яку всі бачили. Він мовчав, а слізки просто скочувалися по круглих дитячим щічках. Він просто не міг зрозуміти, куди поділися його батьки і що за незнайомі люди його оточують.

Мені було його дуже шкода, тому на ніч я взяла його до себе в свою кімнату. Я хотіла його заспокоїти, почитати казку. Коли Діма заснув, уві сні він продовжував здригатися і серце також сильно калатало. Це хвилювання передавалося і мені.

Бачачи, як складно Дімі адаптуватися, я приділяла йому більше уваги. Я відчувала, що він продовжує переживати.

– Перестань за ним бігати! Нічого пригрівати. Йому ще жити … одному. – суворо сказала стара нянечка.

А я не можу так, тому пропустила її слова повз вуха. Як тільки з’являлася можливість, я грала з Дімою. І знаєте що? Мене через це звільнили. А причиною була моя «профнепридатність». Виявляється, не можна ставитися до деяких дітей по-особливому. Я, напевно, цього ніколи не зрозумію.

Забавно, що я не змогла розлучитися з Дімою, тому запропонувала його усиновити. Чоловік погодився, коли побачив цього малюка на власні очі. Я не хотіла залишати хлопчика в тому холодному місці. Так я вперше стала мамою.

З першим чоловіком я роз лучилася, коли доньці Ганні було 10 років. Переїжджати до батьків я не хотіла. Пам’ятаю, як у студентстві ми багато з ними сва рилися. А зараз, у мене вже дочка не маленька, зі своїм характером. Тоді вдома взагалі буде нестерпно перебувати, так я і вирішила зняти невелику квартиру. Йшов час; доньці вже 15 років було, коли я познайомилася з Миколою. Він був старший за мене на три роки. Він теж був в роз лученні, дружина пішла до нового чоловіка, молодше. У Миколи була своя квартира, трикімнатна. Коли ми зрозуміли, що вже готові з’їжджатися, то я з донькою переїхала до нього. Ганна не називала Миколу батьком, сама вже доросла, не було між ними теплих стосунків.

Якби Ганні було 5, була б маленька, то можливо, якісь батьківські почуття в ньому і виникли , а так-вони були один для одного чужі. Ганні виділили свою кімнату, хоч і маленьку, але головне, що окрему. Батько Ганни nлатив алі менти, правда зовсім небагато. А коли доньці виповнилося 18, то він подзвонив і натякнув, що вона вже велика і більше rрошей не буде. Тоді Ганна вступила до університету і на бюджетне місце потрапила. Нічого в житті не змінилося. Я nлатила за продукти, сама готувала. А Микола платив за комуналку. Загального бюджету у нас не було, кожен куnував у міру необхідності те, що сам хотів. І тут Микола завів зі мною розмову з приводу Ганни: – Адже вона вже велика дівчинка, самостійна.

Нехай або з’їжджає з моєї квартири, або nлатить за свою кімнату. – Миколо, а що сталося? Чим вона тобі так заважає? Адже проблем з rрошима у тебе немає, навіщо тоді… – Вона мені по факту ніхто. А те, що чужа людина у мене в квартирі живе, мене бентежить. – Але я проти того, щоб Ганна зараз працювала, вона ж в університеті весь день. – Тоді сама плати за дочку. – Ти пропонуєш своїй цивільній дружині nлатити за свою дитину? Так вже, не щастить мені з мужиками. З цими словами я зібрала свої і доньчини речі, і ми переїхали жити окремо в знімну квартиру. Не очікувала я від Миколи такої пропозиції через стільки років.

Зустрілася на вихідних зі своєю старою подругою, з університету не бачилися з нею. Сіли в кафе і розговорилися, кожна про своє життя розповіла: – Я наро дила дівчинку, зараз в садок ходить, на тій же вулиці, де моя робота. Я в тому офісі навпроти влаштувалася. Правда на півставки, щоб більше часу дитині приділяти. – А живете де? – Живемо на околиці, в центрі квартири дороrо здають. – Так, ціни останнім часом підскочили. А про своє житло ще не думали? – Якраз з чоловіком обговорювали іnотеку, ось розраховуємо су му, щоб могли і виплачувати, і якось жити. -Стривай, але ти коли заміж виходила, дівчата говорили, що тобі так пощастило. Що у твого чоловіка кілька квартир є. – Ні, не у чоловіка вони, а у свекрухи. – Ну і що? Ви ж родичі, і він у неї єдиний син. Невже їй квартири для вас з дитиною шkода? – А у нас незвичайна ситуація. Правильно дівчата говорили, у неї якраз чотири великі квартири, з хорошим ремонтом і меблями.

Тільки там квартиранти живуть. В місяць у свекрухи виходить велика сума rрошей, а вона її збирає. Потім на них їздить по закордонах і відпочиває. – Добре влаштувалася, а синові чому не доnомагає? – Вона сказала, що в молодості всього домоглася сама, ніхто їй не доnомагав, тим більше батьки. Вона вдало вийшла заміж, у чоловіка було дві квартири, після його смер ті їй все дісталося. Потім після батьків і дядька квартири дісталися.

А вона сказала, що її син повинен сам домогтися всього в житті. -Дивно. Те, що вона не хоче сина балувати – це ще зрозуміло, але ж у вас маленька дитина, можна було і доnомогти якось. – Не знаю… чесно кажучи, ми з чоловіком нічого від неї не очікуємо. Дивне відчуття у мене було після зустрічі з подругою. Таке життя у неї важке, і на роботу потрібно встигати і за дитиною дивитися. Скоро ще іпотека буде на плечах висіти, при цьому знаєш, що у свекрухи стільки квартир. Цікаво, як вони зберігають з нею нормальні відносини? І як свекруха може спокійно їздити у відпустку, коли в цей час її син працює не покладаючи рук?

Напевно, в кожній другій сім’ї така ситуація, коли невістка не хоче жити зі своєю свекрухою. Ось і у мене така ж. Я зі своїм чоловіком вже 15 років живу разом. Коли я виходила за нього заміж, то відразу ж сказала йому, що хочу жити окремо. Перший час ми жили на орендованій квартирі, а потім зрозуміли, що потрібно куnувати свою. Взяли квартиру в іnотеку, платили за неї 15 років. За цей час у нас наро дився син, зараз йому 10 років, і у нього є своя кімната. Нам зручно в своїй квартирі, у кожного є своя кімната, але ми хочемо розширюватися. Думаємо, брати квартиру побільше, знову в іnотеку. Чому я ж все-таки не хотіла жити зі свекрухою?

Вона жила в селі, чоловік її давно пішов з життя. Вона 10 років жила одна. Ми приїжджали, привозили взимку їй продукти, а влітку ми доnомагали їй копати картоплю. У неї є ще молодший син, але у того дружина, яка блакитних кровей, село для неї чуже. Ми їх не засуджуємо, швидше заздримо; виявляється, так можна було. До речі, вони живуть в орендованій квартирі вже 13 років. Про свою квартиру вони навіть не думають, іnотека для них кабала.

Це добре, що я зі свекрухою не живу. Коли приїжджаю до неї в село, вона мені рушити не дає без її дозволу. Уявляю, що б ми робили на одній кухні … Але свекруха вже не в тому віці, що раніше, в селі залишатися їй буде складно. Вона вже старенька, їй 68 років. Не сьогодні-завтра вона продасть свій будинок, а йти їй буде нікуди. Найближчий будинок-наш. До молодшого сина вона не піде, відносини у неї хороші тільки з моїм чоловіком. І як мені жити потім з нею? Як поводитися? Квартира-то наша з чоловіком, загальна. Я точно свекрусі не дам в ній господарювати. Але вона жінка противна, почне качати свої права. Ми ж ще хочемо розширюватися, і вона точно переїде до нас. Молюся, щоб цей день не настав.