News 382 Media

Коли мама лежала в пол0говому будинку, вночі туди привезли одну жінку. Вона лягла на сусідню ліжко. Медсестри довго бігали, метушилися, а потім все стихло, і мама побачила її …Все, що я напишу зараз, я сама дізналася зовсім недавно — коли мені виповнилося 18 років. Зараз мені 25, і я, як ніхто, вірю в чудеса, в любов і справжню жіночу дружбу. Але про все по порядку.Сталося це напередодні Різдва. Маму поклали на збереження, коли у неї вже був великий термін.Весь тиждень вона пролежала одна в двомісній палаті, насолоджуючись самотністю і відпочиваючи перед майбутніми пологами. Але незабаром до неї підселили ще одну вагітну жінку. Не сказати, щоб у віці, але з вигляду їй було трохибільше сорока. У перший день їм так і не вдалося познайомитися, тому що жінка була без свідомості.

— Складна вагітність, — в один голос твердили медсестри, без особливого бажання відповідаючи на мамині питання. Мама не спала всю ніч, переживала за сусідку і її дитину, боялася, що їй стане гірше або вона зовсім помре. Але все обійшлося: вранці жінка відкрила очі і навіть встала на ноги, повільно і невпевнено пересуваючись по палаті.
Розговорилися. Мама дізналася, що вагітну звуть Любов, їй 42 роки, всі з яких вона прожила в глухому селі. Працювала Люба дояркою, була круглою сиротою, без родичів і без чоловіка, а ще ненароджена дитина повинна був стати її первістком, якого вона дуже чекала. Про батька вона нічого не говорила, Та мама і не стала розпитувати — чи захоче, сама розповість, а немає, значить, є на те причини.Любов була на 8 місяці, але через вік вагітність проходила важко, тому її поклали сюди на збереження. Було видно, як медсестри неохоче стежили за її станом і навіть з якоюсь гидливістю ставилися до цієї доброзичливої жінці.

Сільських міські не шанували, часто задирали носа і вважали їх нижчим станом. Але Любов навіть увагу на це не звертала, а тільки виблискувала рівними, міцними зубами їм услід, всім своїм єством випромінюючи позитив і щастя. У неї було просте, відкрите обличчя, усипане веснянками, трохи розкосі зелені очі і маленький, акуратний ніс. Довга коса діставала майже до п’ят, і єдине, що видавало в ній жінку, з дитинства звикла до праці, — це руки. Великі, міцні, з трохи припухлими від роботи суглобами. Мама перейнялася до неї відразу. Здавалося, що вона знає Любу все своє життя.Тому вже через пару днів вони стали справжніми подругами, які ділилися найпотаємнішим і навіть пообіцяли один одному, що обов’язково будуть підтримувати зв’язок і після виписки з пологового будинку. Мама відчувала незрозумілу ніжність і повагу до цієї сильної жінки, яку вдома ніхто не чекав. Тому вона просила чоловіка, мого батька, щоб він приносив продукти і на неї теж. Люба як дитина раділа подарункам, багато з яких вона навіть ніколи і не пробувала. Банани і апельсини були для неї заморськими стравами.

— Бачиш, диво якесь! — частенько повторювала вона. А мама тільки сміялася у відповідь, розчулюючись її дитячої наївності і простоті. Незважаючи на свою щирість, любов не була дурна, як могло здатися на перший погляд.
У побуті і життєвих справах вона знала набагато більше, ніж мама, тому вчила її в’язати, розповідала, як правильно зберігати продукти, піч смачний хліб і робити закрутки про запас. Але одного разу вночі маму розбудив дикий крик. Любі раптово стало погано, і жінку відвезли в реанімацію. Кожен день мама дізнавалася стан подруги, але медсестри лише розводили руками — все це час вона так і лежала без пам’яті і в свідомість не приходила.
Мама дуже переживала, постійно плакала і не знаходила собі місця. А через кілька днів мамі приснився сон. Ніби вона знаходиться у себе вдома, на кухні, сидить і крутить помідори на зиму. І тут заходить Любов, в білому повітряному платті і з вузликом в руках.

Сідає поруч з мамою і з посмішкою каже:- Ось і все, Манечка, їду я звідси. Не можна мені більше тут залишатися.Тільки дочку мою не дозволяють з собою забрати, тут, кажуть, повинна залишитися. — Як же так, Люба? У тебе то і родичів ніяких немає! З ким же малятко залишиться? Любов кладе руку мамі на плече і з ніжністю дивиться на неї довгим поглядом:- Манечка, прохання у мене є. Знаю, добре у тебе серце, знайдеться в ньому місце і для третьої дитини. Виховай моюАнгеліну, як свою. А я цього ніколи не забуду, допомагати буду. Відтепер завжди у вашому домі достаток буде і щастя. Ти тільки в притулок мою дочку не віддавай, щоб вона мою долю не повторила і сиротою не залишилася.Обнялися вони, поцілувалися і попрощалися вже назавжди. Прокинулася мама в сльозах. І відразу зрозуміла, що непростий це сон.А тут і медсестра на обході повідомила, що вночі Любов померла.- А дівчинка? — захвилювалася мама і згадала прохання своєї нічної гості. Медсестра здивувалася такій обізнаності,але відповіла:- Жива і здорова. Хоч і недоношена народилася.

Звичайно, мама була в замішанні. Сім’я у них небагата, свою дитину піднімати потрібно, чи потягнуть вони з чоловіком ще одного? А тут ще й згадала, що Люба уві сні їй сказала, що знайдеться в її серці місце і для третього малюка. Якого третього? Що вона мала на увазі?Почалися пологи. І мама народила двійню! Після цього стали зрозумілі загадкові слова подруги, тому тут вже мама не могла не виконати її прохання. Батько теж був не проти чудесного поповнення сім’ї ще одним новонародженим. І навіть не довелося возитися з документами!Ангеліну записали як третю дитину, якого вони і виростили, як свою. Любов же стримала свою обіцянку. Регулярно вона приходила до мами уві сні, допомагала порадами в найважчі моменти життя, а один раз навіть врятувала мого брата від смерті. У нього піднялася температура, все думали, що звичайна простуда, замерз трохи, ось і захворів. І ось Люба знову сниться мамі, дивиться на неї з хвилюванням і каже:

— Маріє! Часу зовсім немає! Бери Олексія і терміново веди до лікаря, не застуда це!Вранці ж мама побігла з братом до лікаря. З’ясувалося, що у нього остання стадія гаймориту — ще трохи — і хвороба б дістала до мозку.Так ось Люба віддячила за те, що ми прихистили її дочку. Ангеліну ми ніколи не кривдили. Вона виросла чудовою людиною, чуйною, доброю і розсудливою. Зовсім недавно вона зустріла справжнє кохання, вийшла за нього заміж і поїхала жити за кордон. Скоро збираємося до них в гості. На сімейній раді було вирішено все їй розповісти. Сестра повинна знати, хто її справжня мама і якою чудовою жінкою вона була. Але це нічого не змінить для нас: адже в наших з братом серцях вона назавжди залишиться гаряче улюбленої сестричкою, а в серцях батьків — різдвяним дивом і ще однією донькою, яку їм подарувала доля.

Вже був вечір. Зять привів додому свою тещу. Поставив дві її сумки на підлогу в коридорі, і вона пішла до Світлани. Коли жінка побачила свою маму, її розчаруванню не було меж. — І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна? Ти ж потім в своє село повертатися не захочеш …Не так давно я дізналася історію своєї давньої знайомої, яка некрасиво поставилася до долі своєї літньої мами. Це радісно, що закінчилося все добре, і про тещу подбав зять, який розмістив її в платну хорошу клініку.Але ж тоді Світлана абсолютно нічого не знала про те, що трапилося, a дізналася тільки після того, як маму виписали з клініки. Чоловік Світлани привіз тещу додому і повідомив своїй дружині:
—
Твоя мама тепер здорова, все необхідне я їй купив, але потрібно, щоб вона була трошки під якимось наглядом. Тому вона деякий час поживе разом з нами. Ти ж не проти?Звичайно, було б логічніше, якби саме таке питання задавала своєму чоловікові сама Світлана. Адже це ж її рідна мама.Але замість того, щоб подякувати чоловіка за турботу про маму, жінка влаштувала дивну і не зовсім незрозумілу сцену:- Мама, я тільки в столицю з твого поселення переїхала, своє життя, почав влаштовувати, так ти тут як тут! Ще й в одному будинку зі мною жити хочеш тут! І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна, ти ж потім в своє село повертатися не захочеш?

Мама пенсійного віку звичайно розхвилювалася після таких слів дочки, але більше всіх був здивований чоловік Світлани. Нарешті, дружина розкрила перед ним свою справжню сутність, показала справжнє обличчя. Не такий він знав цю дівчину, коли робив їй пропозицію.Теща, хвилюючись, почала збирати свої речі, щоб поїхати додому, a сама Світлана, ображено грюкнувши дверима, пішла до подруги.Повернувшись пізно ввечері додому, Світлана виявила зібрані валізи і квиток на поїзд. Не розуміючи, що відбувається, вона запитала y чоловіка:

— А що, моя мама ще не поїхала від нас? Або ти кудись зібрався?- Ні, дорога, це твої речі і твій квиток. Мабуть, нам варто пожити окремо. Я давно хотів дитину, але сьогодні зрозумів, що не готовий до того, що y моїх дітей буде така мати. Подумай про свій вчинок. Поживи поки в селі в маминій хаті, a вона зі мною поки залишиться, якщо щось до тебе дійде, то приїжджай назад, — повідомив їй про своє рішення чоловік.Світлана і подумати не могла, що чоловік прийме саме таке рішення …

Мені дуже соромно, що у мене такі діти. Вони відпочивають щороку за кордоном, а я, коли прибільш, повинна економити на їжі. І допомагати мені ніхто не хоче!Мій чоловік помер п’ять років тому. Проживаю я зараз сама, оскільки син і дочка вже дорослі. Все життя ми важко працювали, щоб дати їм освіту, купити житло, а тепер і онуків няньчу. Ледве зводжу кінці з кінцями, тому що пенсія у мене невелика, намагаюся брати якусь роботу додому (часто займаюся вишивкою на замовлення), тому що ледь вистачає на найнеобхідніші речі. А коли прибільш, то взагалі економлю на їжі. Одного разу ми з сусідкою почали розмовляти про наше фінансове становище, і вона розповіла, що їй допомагають діти: привозять продукти, купують ліки та інші необхідні речі. Мені в цей час стало неприємно, адже мої діти жодного разу не запропонували допомогу.

Мені соромно щось просити у них, адже я розумію, що їм треба своїх діток ставити на ноги. Хоча живуть вони не дуже бідно, щороку відпочивають за кордоном, і не в Єгипті, а на дорогих курортах.Якось я попросила їх допомогти мені оплатити комуналку, адже я залишу їм свою квартиру. Тим більше, їм наполовину платити буде не так вже й багато. Син зробив вигляд, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що свою квартиру оплачує насилу.І син, і дочка мають власні автомобілі, на яких щодня їздять на роботу. Мені було так прикро, адже ремонтувати і заправляти машини у них є гроші, а допомогти мені — ні.

А я їм присвятила все своє життя! Дочка щомісяця купує собі нові речі, внучку балують: кишенькові гроші більше, ніж моя пенсія.Про сина взагалі мовчу, там всім розпоряджається невістка, і якби він навіть хотів допомогти, вона не дозволить.Сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам, адже були вдячні і дякували за все. В гості ніколи з порожніми руками не їздили.Зробили їм ремонт в квартирі, адже на пенсії люди не можуть собі цього дозволити. Нам ніхто не натякав, ми самі знали, що так потрібно, а я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей. Я вже собі думала, якби мене діти взяли жити до себе, я б робила все по дому, допомагала, а свою квартиру здавала. Але боюся таке запропонувати, адже знаю їх відповідь.Ми з чоловіком все життя відкладали собі на старість, але у дітей завжди виникали проблеми, і ми все віддавали. Тоді їм було потрібніше. І ось така подяка на схилі років.
А ви допомагаєте своїм батькам

Іван був наймолодшим в сім’ї. Йому подобалося жити серед старших братів, з якими можна було і пограти, і подуріти. Але жили вони бідно, тому Ваня постійно доношував речі за старшими. Всі однокласники насміхалися над ним з цієї причини. Вони називали його голодранцім і не давали спуску. Його мама працювала звичайною медсестрою. Жінка часто брала додаткові заробітки, тому Іван був наданий сам собі. Неохайний вигляд давав дітям ще один привід для закидів. Він сидів за партою один.

Вчителі не захищали його, вони теж жартували над ним. Ваня почував себе дуже ніяково в таких ситуаціях. Але вчився хлопчик на одні «п’ятірки». Фізика і математика були улюбленими предметами. Та й гуманітарні науки давалися Вані легко. Він за раз запам’ятовував вірші. Одного разу Іван розповідав на літературному вечорі про Блока, а із залу долинали мерзенні шпильки. Він гідно закінчив свій виступ, подякував за увагу, а в цей момент хтось плюнув йому в обличчя жеваной папером з трубочки.

Тоді терпіння у юнака і лопнуло: — Ви пошкодуєте про все! Я обіцяю! Я виросту, куплю школу разом з педагогами. Ви все розумієте, але буде пізно! Він був сповнений власної переваги, а зал зайшовся від сміху. Пройшли роки. Іван успішно закінчив ВНЗ. Він відкрив свою справу і благодійну організацію, яка допомагала малозабезпеченим сім’ям. Життя його склалася найкращим чином: сім’я, кар’єра, здоров’я. Одного разу він заїхав в рідне село і побачив, що його школа закрита.

Як з’ясувалося, будинок визнали аварійним, і діти були змушені ходити на заняття в сусіднє селище. У цей момент по щоці скотилася сльоза, він згадав все глузування однокласників і вчителів. Допустити цього Іван не міг. Він, звичайно, боровся з безглуздими думками, відганяв від себе підступні плани, щоб діяти розсудливо. Батьки його правильно виховали, помста була йому чужа, тому співчуття до людей взяло верх.

Він скасував усі зустрічі, викликав свого помічника і показав фронт робіт. Він не тільки фінансував ремонт, але і контролював всі етапи. Директор і все педагоги із захопленням дивилися на свого випускника. Вони теж пам’ятали, як отруювали його дитинство, і в цей момент відчували сором і докори сумління. Вчителі боялися до нього підійти, але він зробив це сам, сказавши: — Дякую вам за уроки життя!

Мама зварила дуже смачний обід і покликала нас з татом до столу. Ми в цей час грали з ним в заправну станцію. Він привозив до мене машину, щоб я заправив бензином. Тільки ми зібралися йти обідати, як в кухні пролунав сильний гуркіт. Я злякався і побіг за татом подивитися, що там сталося. Мама лежала на підлозі не рухаючись, а з рота текло щось червоне. Папа тремтячими руками схопив телефон і подзвонив у швидку. Потім узяв маму на руки і поклав на диван. Він обіймав її і плакав, тьопав по щоках і кричав — «тільки не йди, лікарі вже їдуть». Я не розумів що відбувається … Мамочка завжди грала зі мною.

На дитячому майданчику ми грали з нею в догонялки, будували замки з піску, лазили по драбинках і каталися на гірці. Найбільше мені подобалося тікати від мами на самокаті, але вона у мене така швидка, що зі швидкістю світла наздоганяла мене, хапала на руки і підкидала в космос як космонавта. Але останнім часом у матусі залишилося дуже мало сил. Вона сказала, що віддала всі сили мені, щоб я ріс сильним, великим і мужнім чоловіком. Вона зовсім перестала ходити на вулицю, грала зі мною тільки вдома, сидячи на дивані. Швидка допомога приїхала дуже швидко, поклали маму на носилки і понесли в машину.

Папа відвів мене до бабусі Маші, нашої сусідки, і поїхав за ними. Я стояв біля підвіконня і дивився у вікно. Грати мені навіть не хотілося, я дуже сумував за мамою. Переживав, що лікар в білому халаті зараз напевно їй ставить дуже болячий укол. Папа прийшов за мною, коли було вже темно. Він розмовляв з бабусею Машею і плакав, а я все чув, але нічого не розумів. Він розповідав їй, що мама моя хворіла на лейкемію і, коли її привезли в лікарню, вона впала в якусь » кому ». Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться вона до нас чи ні. Тато взяв мене на руки, міцно обняв і сказав: «Все буде добре!» Забрав мене додому і сидів зі мною на ліжку, погладжуючи мене по голові, поки я не заснув.

Минуло вже два місяці. Мама ще в лікарні. Папа їздив до неї кожен день, а я її не бачив, тато сказав, що до неї не пускають лікарі. Але ось настав той день, зателефонували з лікарні і сказали, щоб ми всі приїхали до мами. Я дуже зрадів, що побачу матусю, а тато чомусь сильно плакав … Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, тато взяв мене за руку, підвів до маминої палати і сказав: — Синку, ти справжній чоловік! Зараз ти повинен попрощатися з мамою … Я зайшов в палату. Мама лежала на лікарняному ліжку з закритими очима.

Скрізь були якісь трубки. Я ледве стримував сльози, розуміючи, що зараз повинен бути сильним як ніколи і взяв її за руку. — Мамочко, повернися до мене … Я тебе ніколи не залишу і люблю ще більше, ніж раніше. Мені дуже нудно вдома без тебе. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддала мені свої сили, щоб я був сильним. У мене тепер багато-багато сил. І я поділюся з тобою! Візьми, візьми сили, я тобі в ручки покладу! Я вийшов з палати, тато сидів опустивши голову.

Я підійшов до нього. — Тато, мама повернулася. Я з нею силою поділився. Тепер вона теж буде сильна! Він не відразу зрозумів мої слова, потім різко схопився і увійшов в палату. У мами були відкриті очі. — Кохана, якщо ти мене чуєш? Якщо чуєш і розумієш, кліпни … В очах тата була величезна надія і матуся, моя улюблена матуся моргнула. Мама пішла на поправку. А ми з татом сиділи біля самої коханої жінки на світі і плакали від щастя!

— Тримай, Вовочка, мати тобі передала гостинці — нова няня Катя вручила хлопчику кульок. — Це для мене? Від мами? — дитина, не вірячи своєму щастю, взяв з рук няні кульок. — Звичайно, тобі, бери — роздратовано сказала Катя. — Тебе ж звуть Володимир Панін? Тоді тебе — і вийшла з кімнати. Вова з побоюванням заглянув в пакет і побачив в ньому груші, шоколадки. — Так у мене ж немає матері? — вимовив він уголос і став їсти смачну шоколадку. — Швидше за все, це якась помилка. Він відійшов від пакета і розплакався. Своїх батьків Вова не бачив ніколи. Він думав, що його народили прямо тут, в дитбудинку.

З одного боку, він нічого не відчував, коли дивився, як недбайливі матусі, яких позбавили батьківських прав, приходили до своїх нащадків. Але в душі він хотів, щоб і до нього хтось прийшов. Він мріяв ночами про сім’ю: раптом мама знайдеться? І тоді щасливо засипав. Тільки йшли роки, а матері все не було. Деяких дітей всиновлювали. Але Вова не хотів в нову сім’ю, тому спеціально балувався при приходять сім’ях. — Вовочка, навіщо ти це витворяєш? Адже ти ж розумний і спокійний хлопчик — намагалася до нього достукатися завідуюча, Ірина Вікторівна. Тільки Вова відмовчувався. Їй не зрозуміти.

Якось раз він розповів про свої думки одного Денису. А той тільки розсміявся -Ось ти дурень, якщо тебе вже кинули, то точно не заберуть назад. У прийомних батьків нормально. І вони тебе точно не кинуть. Це трапляється вкрай рідко. Вова повернув пакет Ірині Вікторівні. -Тримайте. Це помилково до мене потрапило. — розвернувся і пішов до виходу. — Стривай, Володимир. Сідай. — сказала йому Ірина Вікторівна. — Тут немає ніякої помилки. Ми просто раніше тобі не говорили. Чи не хотіли хвилювати даремно.

Судячи з усього, твоя мати знайшла спосіб через нову співробітницю передати тобі гостинці. Насправді, вона вже давно знайшлася. І хоче повернути тебе. Але справа ще на розгляді суду. Шкода, що ти заздалегідь дізнався про це. Ну вже нічого не зміниш. Так що забирай гостинці: вони для тебе. Вова повільно плентався по коридору. Нарешті він дочекався! Він вирішив пригостити Дениса і той став йому заздрити. — Значить, тобі пощастило. А ось від мене мама зовсім відмовилася. Коли мене у неї забирали, то вона була сильно п’яна. Обіцяла, що забере мене. А сама навіть не відвідує — І він розплакався.

Вова дав йому шоколадку. Так вони сиділи і жували частування мовчки. На першому побаченні з мамою все якось пішло не так. Вова зайшов до кімнати, де сиділа жінка. — Ти — Вова? — задала вона питання. А він, мало не просльозившись, кивнув. — Ну йди до мене, синочку — сказала вона тремтячим голосом. Він не відчував своїх ніг і уперся особою їй в живіт. Вона пахла саме як мама. Він розплакався. Вона не знала, що робити, і глянула на психолога, яка була в кімнаті. -На сьогодні досить — скомандувала та й Вову відвели в інше приміщення, де напоїли чаєм з м’ятою. За сином мати прийшла восени.

Вова стояв весь в обновках і довго з усіма прощався. Мати взяла його за руку, але він вирвався — я вже великий. — Але коли побачив її сумний погляд, повернув руку. — Ну добре, веди мене. Звикати один до одного їм довелося довго. Коли мати привезла його в будинок, то там їх зустріли вітчим і маленький братик Вадик. Трохи пізніше, коли Вова став старше, з’ясувалося, що саме вітчим умовив матір повернути його з дитячого будинку.

Адже мама кинула сина в дитячому будинку після пологів. А коли зійшлася з новим чоловіком, зізналася у своєму вчинку. Єгор — так звали вітчима — був суворий і мовчазний. Він наказав матері забрати сина, щоб той не мучився. Мати не довго опиралася: совість мучила її всі ці роки. Вова вже став дорослим, завів свою сім’ю. У нього є дружина Ліза і троє діток.

Двох він народив сам, а одного взяли приймального. Назвали Денисом — як і його друга. Вони до цих пір спілкуються і допомагають один одному. У того теж склалося відмінно. Тільки недавно помер вітчим Вови — Єгор. Хоча, ні, не вітчим — батько. Адже він стільком зобов’язаний йому. І тепер Вова допомагає молодшому братові і матері. Вони зуміли приєднатися і стати сім’єю. Справжньою!

Чоловік хотів викрасти хлопчика, але не зміг. Він впав у ступор, коли малюк сказав йому ці три слова!Ми живемо в непростий час, коли за дітьми потрібно стежити в обидва ока. Але робота, сімейні справи і все таке інше часто змушують нас залишати своїх діток одних або ж під наглядом родичів, друзів і знайомих.

Зараз ми розповімо вам про трюк однієї обережною мами, яка змогла винахідливо вирішити цю проблему.Уявіть таку ситуацію: до хлопчика 8-и років підходить чоловік і каже, що він повинен піти з ним до мами — мовляв, вона попросила його забрати. Але хлопчик не розгубився і оглушив незнайомця таким питанням: «А який пароль?».

Побачивши, що той розгубився і не знає, що сказати, дитина втекла. І він вчинив правильно, тому що вони з мамою домовилися, що якщо вона не зможе його забрати і пошле кого-небудь іншого, то ця людина повинна буде назвати пароль, який вони заздалегідь вивчили.

Можливо, ця хитрість коли-небудь вбереже від жахливого вас і вашої дитини. Тому я думаю, що кожному з батьків варто взяти приклад з цієї матері. Придумати пароль — 5 хвилин, але це може врятувати життя! Коли справа стосується дітей, недбалість може призвести до плачевних наслідків.Тому поділіться цією статтею зі своїми друзями в соціальних мережах!

Хочу поділитися з вами історією, яка сталася з моїм сином. Про те, як він не побоявся в своєму зовсім юному віці взяти відповідальність на себе — за маленьке життя. Мій син в 15 років переїхав до сусіднього міста, щоб вчитися в коледжі. Всі вихідні і свята перші півроку він проводив вдома зі мною.

Але одного разу перестав приїжджати, а через деякий час з’явився на порозі зі згортком в руках. Виявилося, що він зустрічався з дівчиною, яку дуже сильно полюбив. Вона завагітніла, але під час пологів були ускладнення, і дівчина померла від втрати крові. В результаті на світ з’явилася дівчинка, яка відразу втратила матір.

Незважаючи на те, що син був ще дитиною, він не кинув дочку, а прийняв рішення виховати її самостійно. Він знав, що я підтримаю його в будь-якій ситуації, тому повернувся додому з малятком і все мені розповів. Ось це вчинок справжнього чоловіка, який не боїться брати відповідальність на себе і залишається сильним, щоб не сталося!

Зоя Макарівна виховала чотирьох дітей: двоє синів, яких називала соколами, і дві дочки-принцеси. Крутилася мати, як білка в колесі. Про себе не думала — тільки про дітей. Чоловіка мала хіба в паспорті, тому що він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в домі тримала на своїх плечах. Це була чиста правда. Тому що, коли в родині виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив незадоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість допомоги кожен раз влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, але і ні тепла, ні ласки.

Але йшли роки, сини і дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею. І якось надумала зібрати їх усіх в сімейному домі з нагоди свого дня народження. Тим більше, що багато років зустрічала його в далекій Іспанії без рідних. Мріяла при зустрічі повернути дітей в дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоб вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли мати покине цей світ. Думала, що в черговий раз почує від них теплі слова, які пристроювалися до серця, раніше витираючи сльози від батьківських образ. Коли говорили: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, однак розуміли її.Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, подяку за її багаторічні поневіряння по заробітках. Адже заради них працювала. Сподівалася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.

Зоїні спогади вкрилися синюватим серпанком часу. Згадався будинок старої іспанки Регіни, у якої працювала півтора десятка років і яку запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Однак тоді Зоя не слухала господиню, а продовжувала засипати своїх дітей «Евриками», якими вони ніяк не могли насититися. А Регіна говорила: «Зоя, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Чи не вистачить, складай собі на старість, тому що життя швидко минає. Не вивертай кишені, тому що все одно буде мало. Вони звикнуть, а звичка — дурне діло. Ти ж не знаєш, що тебе чекає. Не дай бог хвороба — і діти будуть дивитися на тебе косо, тому що будуть витрачати на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому ».

Регіна нагадувала Зої, що буде старіти в Україні, тому що тут потрібні здорові молоді люди. Однак Зоя Макарівна тільки посміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Якщо не сини, то дочки допоможуть мені тягти візок старості» І Регіна вдавала, що не помічає ослепленности Зої материнською любов’ю. І в подальшому співчутливо спостерігала, як і висилає ненаситним дітям гроші. Думки Зої Макарівни сполохало гудіння машин, які заїжджали на подвір’я. Приємно стало, бо куплені автомобілі за її гроші. Ластівкою випорхнула на поріг. «Діточки мої, дорогі мої» — примовляла, притискаючи кожного. «І чого ти нас зібрала?» — поцікавилася старша дочка. «Хотіла сісти з вами за святковий стіл, — пояснила Зоя Макарівна, і словом не обмовившись про свій день народження. — І ще хочу показати вам деякі речі, які зберігала багато років і які нагадують мені про ваше дитинство. Про те, як ви простягали до мене рученята, коли приходила з роботи, обвивали мою шию і розповідали, як сильно любите мене. Я тоді була найщасливішою людиною, а ви — сенсом мого життя. Лише ви».

Зоя говорила немов сама з собою. Її дорослі діти були думками далеко від матері. І байдуже дивилися на свої дитячі іграшки. Найменший син зауважив: «Дивись, мама, це вже порвалося, спали. Для чого тобі цей мотлох?» «А ми думали, що ти вже з будинком визначилася. Тому що нам би ще знадобилися гроші», — сказав старший син. Дочки в знак згоди з братом похитали головами. «Скільки ти вже вдома?» — запитала старша. Це питання боляче шпигнуло Зою в саме серце. «А куди ж я, діточки, подамся зі свого будинку з підірваним заробітками здоров’ям? — запитала замість відповіді. — Заробіток вже не для мене ». «Чому це? — вирвалося з уст молодшої дочки. — Ось Стефа Григорівна на п’ять років старша за тебе і ще допомагає з-за кордону не тільки дітям, але й онукам. А ти кажеш — не для тебе ». І затягнулася сигаретою, дивлячись у вікно і не помічаючи сліз, які наповнювали мамин погляд.

І раптом у Зоїному розумі немов висвітлили слова Регіни. Колись вона сказала їй: «Ти ще не раз згадаєш мої поради, але буде пізно ». Діти сіли за святковий стіл, пообідали. Ніхто з них не згадав, який день сьогодні. Завантажили в багажники продукти і вирушили в місто. Зоя довго дивилася їм услід. Не відривала від дороги погляду і тоді, коли автомобілі зникли з очей. Спогади билися в голові, немов перелякані птахи. «Діти мої! — кричала мати з відчаю в порожньому будинку. — Я ж на морозиві економила! Жаліла купити його собі в цій спекотній Іспанії. Всі гроші віддавала вам на ваші потреби » — і не витримало материнське серце — сльози застигли в очах. У будинок увійшла сусідка, щоб дізнатися, що за свято у Зої, тому що з тих пір, як вона перестала їздити за кордон, до неї нечасто навідувалися діти і внуки. І коли Христина переступила поріг будинку — скам’яніла від побаченого: Зоя лежала на підлозі, міцно притиснувши до грудей дитячу іграшку, мокру від сліз. Її нерухомі очі дивилися на світ, але вже байдужим до всього поглядом

Льоша і Саша потрапили в дитячий будинок після відходу своєї мами. Жінка довго хворіла і не впоралася зі своєю недугою. Батько вже давно не жив з ними, виїхав в іншу країну: так і загубився в далеких краях. Родичів, які захотіли б взяти хлопчаків-близнюків до себе не виявилося; крім бабусі. Скільки кабінетів вона пройшла, скільки прохань і заяв написала, позитивного результату не отримала — вік …Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків в дитячому будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає і любить. Саші і Льоші було по вісім років, коли вони потрапили в дитячий будинок, а коли їм виповнилося по десять років — як грім серед ясного неба прийшла новина, що Льошу всиновлюють.Звичайно, за правилами близнюків не можна булорозлучати, але сімейна пара не хотіла брати ще і Сашу. Саша в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив накульгуючи, часто користувався тростиною. А взяти двох, один з яких » інвалід », усиновителі не хотіли.

Завідуюча пішла на порушення, як вона згодом говорила — тільки заради дитини. Містечко невелике, усиновителі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерно малі.Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення — і рішення це було дуже сумним для братів. Багато хто закрили очі на правила і, через певний час, Льошку забрали нові батьки.Саша довго сумував і, якби не бабуся, міг накоїти непоправне. Так сильно на нього подіяла розлука з братом. Завідуюча, бачачи ситуацію і усвідомлюючи свою провину, дозволила бабусі забирати внука на вихідні. Так вони і виживали.Бабуся стала для Сашка єдиною близькою і рідною людиною. Звичайно, він сподівався з часом знайти брата, але він розумів, що не все так просто буде в його пошуках.Бабуся ж дуже любила онука; була вона спритною старенькою, незважаючи на поважний вік. Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата. Саша дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг і щотижня з нетерпінням чекав вихідних.
Пройшли роки. Сашкові виповнилося 18 років. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Бабусі вже перевалило за 85, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука. Саша не уявляв собі життя без улюбленої бабусі, оберігав її від труднощів життя, намагався відплатити їй добром і своєю любов’ю.

Думка знайти брата не покидала його; бабусі теж дуже хотілося, щоб Льоша знайшовся:- Тоді мені і померти не страшно! Буду знати, що ти не один! — говорила вона онукові.Саша не любив такі розмови, але сам розумів, що зі смертю бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки про це думати рано.Спочатку він намагався знайти сліди брата в дитячому будинку, де вони жили, але старої завідуючої вже не було, а новий персонал був не в курсі їх історії, і правил дотримувалися строго. Не положено говорити адресу усиновителів.Він шукав його всюди, писав на всі передачі, які займаються пошуками родичів, але результату поки не було. Лише випадково, в один з приходів в дитячий будинок, почув він від старої нянюшки, що усиновителі були з їхнього міста і їхати нікуди не планували.Містечко-то невелике, та не два будинки. Прізвище у брата зараз звичайно ж інше, та й ім’я могли поміняти. Саша надії не втрачав. Так минуло ще кілька років. Саша вивчився, влаштувався на роботу.Бабуся була вже зовсім стара, але як вона сама говорила:- Не піду, поки Льошеньку не побачу!

В один з вихідних, Саша пішов в торговий центр. Потрібно було купити теплий одяг: зима-то не за горами. Він довго ходив по поверхах, дивився собі обновки, купив все, що потрібно.Але хотів порадувати і бабусю, шукав їй теплу хустку. Старенька хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавочці; Саша турбувався про її здоров’я, застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся дуже слабка, простигати їй не можна!Вибираючи хустку, Саша почув дитячий голос:- Папа, подивися! Там ти стоїш!Саша завмер; він стояв, боячись поворухнутися, боячись того, що йому це здалося. Взявши паличку, він повільно повернувся в ту сторону, звідки почув голос дитини! На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сльози. Він не звертав на них уваги, не витирав, не чув дитини, яка смикала батька за рукав пальто.Синок не розумів, чому великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядю, у якого таке ж лице, як у тата. Складна ситуація для маленької дитини!Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притиснулися голова до голови. Саша не розумів, як так! Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків.Перший шок пройшов — і брати, нарешті, обнялися. Залишилося найважливіше — зустріч з бабусею.А далі? Далі — жити, дихати на повні груди. Є брат, дружина брата, є племінник, є бабуся! Рідна сім’я, рідні люди! Саша відчував себе так, як в далекому дитинстві — легко і спокійно! Всі, кого він любив, були поруч з ним