News 382 Media

Ближче до вечора Ірині принесли дитину. Він був в декількох пелюшках, підгузниках і, щоб розповити його, після того, як лікарі залишили їх наодинці, пішло кілька хвилин. Ірина акуратно тягнула за кінчики пелюшок, боячись доставити малюкові неприємні відчуття. Нарешті, побачила його крихітне рожеве тільце. Чомусь вона очікувала, що син буде більше … він мирно спав. Ірина погладила його по животу і розчепіреним з підгузника ніжкам. Потім, закривши очі, нахилилася над ним і вдихнула його запах. Вона так мріяла про цей момент, коли дізнається запах сина — і він відразу стане рідним.

Але цього не сталося. Дитина пахла не так, як уявляла Ірина. Вона відразу зрозуміла, що дитина чужа, що вона — прийомна мама. Захотілося піти і не повертатися в палату. Ірина взяла себе в руки і подумала, що малюкові потрібна допомога і турбота, що вона довгих два роки чекала, коли зможе взяти малюка в свою сім’ю. В думках було все, крім відчуття материнства. Лікарняна палата здалася незатишною і холодною. Ірина швидко закутала малюка в пелюшки і покликала медсестру. Чергова принесла пляшку з молоком, а хлопчик на руках прокинувся і подивився на них, ще не вміючи зосереджувати погляд на чомусь конкретно.

Проте, запах молока спонукав його взяти соску в рот і жадібно зачмокав, спустошуючи пляшечку. Ірина робила над собою зусилля, щоб не передати малюка медсестрі і не піти. А синочок, наситившись, раптом заснув, не випускаючи соску з ротика. Медсестра обережно витягла соску і пішла, порадивши Ірині потримати дитину якийсь час вертикально.Коли Ірина притиснула до себе маленьке тільце, з пелюшки вислизнула ручка і сповзла їй на плече. Вона була дуже ніжною і теплою. Від неї почало йти тепло, а почуття страху і незадоволеності зникло. Вона стала мамою, а на руках, мирно сопучи, дрімав її син …

Сьогодні Валентина і Петро святкують день народження свого сина Олексія. Йому виповнилося десять років. Хороший хлопчик, працьовитий. Коли став підростати, виявилося, що не вдався. Маленький, кругленький. На таких дівчата не дивляться. Страждав від цього. Після закінчення школи вступив до інституту. Студентське життя захопилj Олексія. Вчився добре, але дівчата не звертали на нього уваги. Про високих, довгоногих і не мріяв. Тому що зріст у нього маленький, таким дівчатам по плече буде. До того ж схильність до повноти не давала виглядати струнким. Вони зверталися до нього часто, конспект переписати, або допомогти з курсовою.

У той день, коли святкували вручення дипломів, студенти домовилися піти до однієї з дівчат святкувати додому. У неї великий будинок, батьків в той час вдома не було. Взяли з собою Олексія. Добре погуляли, хлопець перебрав трошки. Коли вранці прокинувся, був здивований. Вони в одному ліжку з Оленою, в чиєму будинку святкували; Олексій погано пам’ятає, що було в той вечір, а то, що полягали спати разом з дівчиною, згадав.

Прокинувшись, Олена сказала, що продовження не буде, тому ми розходимося. Олексій знайшов хорошу роботу, як раз за професією. Йому виділили гуртожиток. Обіцяли дати квартиру, якщо зарекомендує себе з хорошого боку.Олена знайшла його через два місяці. Вона зізналася, що вагітна від нього, і сама виховувати дитину не збирається. Якщо йому дитя не потрібно, то вона зробить щось. Олексій запевнив, що він любить Олену і просив вийти за нього заміж.Незабаром одружилися. Сімейне життя не складалося.

Дружина завжди була чимось незадоволена. Постійні сварки не додавали світу в їх сім’ю. Через деякий час у них народився син Олег. Чоловік радів: нарешті, повноцінна сім’я. Ну і що, що Лена постійно чіпляється, з часом звикне і все буде добре. Але коли одного вечора Олексій прийшов додому, син плакав, дружини не було. На столі лежала записка. Олена писала, що вона йде від нього, тому що ніколи не любила. Заміж вийшла через вагітность. Сина залишає на чоловіка, бо їй він не потрібен. Хоче почати жити з чистого аркуша.

Так Олексій залишився один з тримісячним Олегом. Важко чоловікові довелося. Працювати потрібно, щоб жити було на що. За сином дивитися. Спочатку взяв відпустку, потім найняв няню, яка сиділа з хлопчиком днем. Увечері і до ранку Олексій справлявся сам. Минув деякий час, Олег ходив в дитячий сад, тому няня їм більше була не потрібна.
Олексій ходив на роботу. Згодом зрозумів, що на заробітну плату їм удвох важко виживати. Тому почав шукати, чим зайнятися, щоб відкрити свою справу. У той час багато переходили на купівлю-продаж і працювали на себе.Спочатку Олексій відкрив невеличку кав’ярню, де можна поїсти за недорогі кошти. Справа пішла, відкрив ще одне, потім ще і ще. Сьогодні у нього мережа кафе з недорогими цінами. Що цінується найбільше у простих людей. Олег виріс, відучився. Зараз працює з батьком. Хлопець пішов у свою маму обличчям і фігурою.

Нещодавно одружився на красивій дівчині, чекають поповнення. Живуть недалеко від тата. Олексій пишається своїм сином. Іноді думає, що якби не потрапив в ліжко разом з Оленою, інша доля була б у нього, але іншої не треба. Він любить свого сина і пишається ним. До речі, мама не з’явилася жодного разу. Як вона жила всі ці роки — невідомо.

Алла ледь витягла коляску з двійнятами з п’ятиповерхівки, в якій немає ліфта, і, незважаючи на бабульок на лавочці, попрямувала на прогулянку в парк. — Така гарна! Але чим не догодила чоловіку? Не просто так він покинув її ще в положенні, знаючи що носить під серцем двійнят, — бурмотіли слідом жінки. Так, Алла дійсно виховує синочків не в повній сім’ї, але хіба тут є її вина?Алла ледве викотила коляску з під’їзду. Ще б пак — їх п’ятиповерхівка без ліфта з вузькими сходовими прорізами зовсім не була пристосована для її широкої коляски. Слава Богу від тряски близнюки не прокинулись. А то був би зараз подвійний крик на весь двір.

Жінка покотила коляску в сквер, подалі від під’їзду, а саме від бабульок, які окупували лавку. Знову будуть з єхидними посмішками розпитувати що і до чого. А за спиною потім — обговорювати. Ну не подобаються старому поколінню неповноцінні сім’ї …Алла б і сама хотіла, щоб її сім’я була повноцінною, але на жаль … Її чоловік був абсолютно не готовий до сімейного життя, а особливо — до дітей. Він їх просто терпіти не міг.

А коли дізнався, що Алла в положенні, то став її вмовляти щось зробити. Та вперлася і ні в яку. Зрештою, це її дитина, їй дитину носити і ростити. Чоловік з’їв їй весь мозок, все умовляв позбутися маляти.А коли дізнався, що дитину цілих два, то випарувався в одну мить. Навіть не всі речі з собою взяв.А що Алла? Поплакала, повила місяць і заспокоїлася. Тим більше, що хлопці вже щосили штовхати стали. Жінка заспокоювалася тим, що розмовляла з ними, співала їм пісеньки, а вони відповідали їй дружними поштовхами.Алла звичайно ж в глибині душі плекала надію на те, що після народження близнят блудний чоловік повернеться, але цього не сталося.Жінка намагалася все робити сама, але були речі, з якими тендітні жіночі руки не справлялися. У дитячій кімнаті у неї давно стояв в розібраному стані диванчик, на якому вона збиралася спати біля дитячого ліжечка. Але зібрати його самій у неї не вистачало сил. Доводилося щоночі тулитися на розкладачці.

Переглядаючи безкоштовну газету, Алла натрапила на оголошення «чоловік на годину». Це було як раз те, що їй зараз було потрібно. Жінка взяла телефон і набрала заповітний номер.»Чоловік» прийшов десь години через два. Важливий хлопець. Відразу пройшов в дитячу і почав колупатися з диваном. Близнюки розглядали, розглядали нову людину, а потім розревілися. А у Алли, як на зло, на плиті википало молоко. Жінка рвонула туди, одночасно побоюючись ора дітей. Але вони раптово заспокоїлися.Коли мати повернулася в кімнату, то застала зворушливу картину. «Чоловік на годину» сидів навпочіпки біля ліжечка малюків і щось говорив їм на їхній мові. Маленькі чоловічки серйозно дивилися на свого співрозмовника і відповідали йому.»А Ви добре ладите з дітьми, — сказала Алла, — Вам би вихователем йти».
«У мене самого двоє … було …», — відповів чоловік і відвернувся.

«А ходімо пити чай», — запропонувала жінка, щоб якось згладити ситуацію.Викотивши малюків в колясці і поставивши поруч з собою, Алла налила чоловікові чаю. «Ви вибачте мене за реакцію, — заговорив Віктор (так він представився Аллі), — рік тому я втратив дружину і двох синів. Можливо ви чули … Жити там я не зміг. Переїхав сюди, на батьківщину. Дітей дійсно люблю, ймовірно, ніяк не звикну, що я вже не тато. Хоча їм залишуся завжди »
Коли він це говорив, у Алли текли сльози з очей. А потім вона, піддавшись миттєвому пориву, підійшла і обняла Віктора. І хвилин десять вони мовчали і плакали разом.А потім чоловік тихо запитав: «Можна я і завтра прийду?»Алла кивнула і посміхнулася крізь сльози …Він прийшов, не обдурив. І незабаром залишився. Кожен з них знайшов один в одному те, в чому відчайдушно потребував…

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка не любила. А син постійно був у відрядженнях. Але коли приїжджав, то чи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Стефа сама все розуміла і з нетерпінням чекала тепла …Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка її не любила. А син постійно перебував у відрядженнях. Але коли приїжджав, ані трохи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Сама все розуміла і з останніх сил терпіла таке ставлення, щороку чекаючи весни, як чогось неймовірного.

Весна в цей рік прийшла рано. Бабка часто сиділа біля під’їзду і милувалася теплим весняним небом, грілася на сонці. А вигляд у неї був як у обшарпаного горобця. Худа, в старих лахміттях, в стоптаних старих валянках, на які були натягнуті гумові калоші.Не дивлячись на те, що свої її не любили, сусіди до неї ставилися добре. Віталися завжди, хвилювалися про здоров’я, допомагали піднятися з вулиці додому на п’ятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть якось носили сумку з продуктами, коли зустрічали її по дорозі зі школи, що йде з магазину.Баба Стефа, незважаючи на похилий вік, завжди все робила по дому. Варила, прала, прибирала. Це були її обов’язки. Невістка рідко займалася чимось з цього.

— Ось, сидиш удома весь день, так і роби тут все, — нахабно говорила вона, приходячи ввечері з роботи і скидаючи в передпокої взуття.Онуки з нею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом ганьбить їх.Баба Стефа ніколи нікому не суперечила. Вона більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, вона тихенько плакала в своїй кімнатці.На вокзал її відправили на таксі. Щоб не ходити з нею по автобусах. Клади y неї було небагато. Старенька сумка і невеликий пакет з якимось ганчір’ям. Спираючись на ключку, вона тихо шкутильгала по перону. Зупинившись біля лавки, присіла.Незабаром під’їхав поїзд, і вона зайшла в вагон. Стефа дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив, вона дістала з сумки зім’яту фотокартку. Син, внуки і невістка посміхалися з фотографії. Вона останнім часом їх посмішки тільки тут і бачила. Бабка поцілувала знімок і акуратно прибрала його в сумку.

Зійшовши на станції, вона тихенько йшла в сторону села. Хтось підкинув її майже до самого будинку.Стефа відкрила хвіртку, пішла по рідній стежині до дому. Тут все було своїм, рідним, теплим. І тут вона була потрібна. Нехай і старих стін, і старому плоту, і ганку, але потрібна. Її тут чекали.Село для бабки все. Тут вона народилася. Тут народилися діти. Прожила Стефа тут більше півжиття. Пережила старшого сина. Так вже вийшло, що до сьогоднішнього дня він не дожив.Стефа відкрила віконниці на вікнах, затопила піч. Сівши до віконця на лавку, вона задумалася. На цій лаві колись сиділи її діти. За цим столом вони їли, і спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі і так само дивилися в ці вікна. У вухах її задзвеніли дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Самою потрібної для них.

Найріднішої і близької.А сонце тоді так само світило в вікно, і було багато днів щасливих і безтурботних.Вона посміхнулася привітною сільської весни.Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якою ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.Поки ми живі, ми можемо встигнути багато. Попросити вибачення, подякувати, зізнатися в почуттях. Поки ми живі, ми не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже йдучи, людина більше ніколи не повернеться, a в наших серцях залишаються такі камені, що носити їх буде дуже важко. Потрібно жити вірою. Правдою. І робити добро від серця. Від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, пам’ятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги

— Звичайно ж, ми забрали у неї дитину! Що вона може йому дати, крім злиднів? — Надія Андріївна зарозуміло підняла красиво окреслені брови.- Так якщо все так погано, чому ви тільки старшого забрали? Чому молодшого залишили з матір’ю? — манікюрниця Галя навіть перестала фарбувати нігті своєї постійної клієнтки.- Та що ти, Галочка, він ще занадто малий! Його ж потрібно і в дитячий сад водити і якщо захворіє — сидіти з ним, лікувати. Та й стежити за ним потрібно більше! А Санька вже великий. Він і в школу сам ходить, і поїсти собі розігріє, та й погуляти можна одного випустити! Зате моєму синові гроші не потрібно платити!- А що ж Олена? Як вона буде одна дитину піднімати? Ви ж говорите, що вона бідна!- Нічого! Це вже не наша турбота! Треба було головою думати раніше!Оглянувши свій свіжий манікюр, Надія Андріївна недбало кинула на стіл гроші і, кинувши через плече:- Запиши мене на двадцяте! — і покинула салон.Галка з огидою взяла оплату за свої послуги і швидко кинула їх ящик столу. Вона не розуміла позицію Надії Андріївни по відношенню до своїх онуків. У чому діти чому винні?Олену, невістку Надії Андріївни, Галя знала ще зі школи. На відміну від Галки, Олена добре вчилася і після школи вступила до інституту, чим невимовно обрадувала свою матір — тиху хворобливу жінку.

Мати Олени все життя пропрацювала на хімічному заводі, як і батько. Батька не стало, коли Лена тільки-тільки пішла в школу. Мати і дочка ледь зводили кінці з кінцями, але ніколи не скаржилися на свою долю. Згодом, від важкої роботи, мама Олени і зовсім злягла. Дівчині довелося влаштовуватися мити під’їзди після інституту.В свого майбутнього чоловіка, Антона, Олена закохалася з першого погляду. Йому теж сподобалася симпатична лагідна дівчина.А ось його батькам ні. Чи не таку невістку хотіла собі Надія Андріївна. Про що постійно нагадувала синові.- Ну подивися ти на неї! Ні кола, ні двора! Навіщо тобі такі родичі?Але Антон не слухав матір і незабаром молоді побралися. Через рік з’явився перший син, а через чотири ще один. І тут Антону набридло грати в сім’ю — він загуляв. Гуляв практично не ховаючись. А чого боятися? Куди піде Леночка з двома дітьми? Кому вона потрібна? Тещі, на той час уже не було — так що ніякої підтримки у його дружини не було. Але Антон помилився. Дізнавшись про невірність, Олена тут же подала на розлучення і, забравши дітей, виїхала в квартиру, де колись жила з матір’ю.

Такий розклад сильно не сподобався Надії Андріївні: як так? Якась дрібнота покинула її синочка! Перед людьми показати характер вирішила? Нічого не вийде! І активно почала діяти.В один прекрасний день вона стояла на порозі квартири невістки і всім своїм виглядом показувала як їй не хочеться тут перебувати.- Словом так, невістонька! Я хочу дати тобі вибір: або ти віддаєш мого старшого онука його законному батькові, або я на тебе в усі інстанції поскаржуся і тоді не матимеш вже обох!На подив Надії Андріївни, Олена без слів зібрала старшого сина і, трохи з ним пошепотівшись, підвела його до бабусі. Тій нічого не залишалося робити, як взяти хлопчика за руку і, клянучи мати-зозулю, везти його до себе додому.Антон такому розкладу не зрадів. Йому ніколи було займатися сином — у нього була нова любов, яка вимагала походів по ресторанах і клубах.- Надія Андріївна? Можу я поговорити з вашим сином? — На порозі стояла жінка в діловому костюмі зі строгим виразом на обличчі.- А в чому, власне, справа? — злякалася Надія Андріївна.- А справа в невиконанні їм його прямих обов’язків! — відрубила жінка і, не питаючи дозволу, пройшла в квартиру. — Де кімната дитини?

— А ви, власне, хто? — схаменулася Надія Андріївна.- Я представник органів опіки. До нас надійшла скарга від класного керівника вашого онука. Мало того, що дитина зовсім перестала вчитися, так вона ходить в брудному одязі, від нього пахне не так, як належить і він краде їжу у дітей! Ви що його не годуєте?- Не може бути! Ви говорите про якусь іншу дитину! Наш не може бути тим, як ви описали!- Чому це?- Тому що у нас пристойна, забезпечена родина.- Коли ви в останній раз робили з ним уроки?- Так він вже великий — повинен сам!- Великий? У другому класі? Коли він жив з матір’ю — він навчався тільки на відмінно! А зараз ледве-ледве на трійки витягує! Чому ви не даєте дитині грошей на обіди? Ви ж забезпечена родина! Вам що шкода дитині грошей на обід дати?- Я … я просто не знала …
— Ще б! На зборах батьківських ви не буваєте, на телефонні дзвінки не відповідаєте, шкільним життям онука зовсім не цікавитеся! При матері такого не було!В цей час в квартиру зайшов хлопчик. Надія Андріївна подивилася на нього і усвідомила, що цей замурзаний, в брудному одязі хлопчик — її онук. «Боже мій! Яка ганьба на нашу голову! Ну требаж! А все ця винна! Могла б і навчити сина стежити за собою! Що тепер про мене подумають люди?»- Даю вам місяць: якщо ситуація не зміниться — будемо позбавляти вашого сина батьківських прав! — відрубала інспектор і вийшла з квартири.
У вечері Надія Андріївна металася по вітальні і заламувала руки.

— Ну чому? Чому ти не простежив, щоб твоя дружина навчила дитину доглядати за собою? Чому я повинна цим займатися?Він що сам помитися не може? Випрати? Мені зовсім ніколи з ним возитися!- А навіщо ж ти тоді його від Оленки забирала? — парирував Антон.- Щоб показати, що вона ніхто і звати її ніяк! Що вона не гідна доглядати за нашимспадкоємцем!- А мені теж колись їм займатися! Я взагалі завтра відлітаю до Туреччини! Як хочеш повертай його Олені!Рано вранці в двері Олениною квартири подзвонили. Дівчина відкрила двері і посміхнулася: на порозі стояв син.- Ну як ти? — погладила вона його по маківці.- Нормально, ма! Тепер у них точно не виникне бажання нас розлучати!- Ну і слава Богу! — Лена швидко занесла речі сина в квартиру.Завдяки інспектору органів опіки, Олені вдалося подати на аліменти, які Антон сумлінно виплачує

З моїм чоловіком Сергієм ми жили душа в душу. На відміну від моїх родичів, ми були повністю матеріально забезпечені, у нас було власне житло, хороша робота, автомобіль і дача за містом. Все почалося, коли моя двоюрідна сестра, Ольга, закінчила школу і приїхала в наше місто вступати до інституту.Вона приїхала до нас додому і попросилася пожити у нас поки не орендує якесь житло. Я по своїй доброті дозволила їй на період навчання жити з нами. Раніше з Ольгою я майже не спілкувалася і була приємно здивована її вихованням. Оля ввічлива, скромна, дуже добре готує, та й взагалі-хороша дівчина.У нас з чоловіком є невеликий бізнес, я в цій справі крім основної роботи виконую ще і всю бухгалтерську роботу. Оля якраз теж вчилася на бухгалтера і стала мені допомагати. У мене навіть з’явилося більше вільного часу, яке я стала приділяти свою давню мрію — відкрити затишну кав’ярню.

Оля виконувала вже майже всю мою роботу, а я з головою поринула в свою кав’ярню. Кілька разів їздила в різні країни Європи і дивилася, як у них працюють подібні заклади, багато чому навчилася і вже готова була почати цей бізнес. І ось, коли я в черговий раз повернулася додому, я не повірила своїм очам: я побачила свою дорогу сестру зі своїм чоловіком. Я була в розпачі, слів у мене не було, тільки емоції. У той же вечір я зібрала свої речі і виїхала в інше місто. Як виявилося потім, Сергій з Ольгою почав змінювати мені давно, але я нічого не помічала і вірила їм обом.

Після розлучення, Сергій оплатив мені мою частку з нашого бізнесу і нерухомості, яка була придбана нами спільно. Я вклала ці гроші в розвиток свого бізнесу. Спочатку було дуже складно, конкуренція неймовірна, був період, що вже хотілося кинути все, але я витримала.Минуло три роки після розлучення. На сьогоднішній день у мене відкрито п’ять затишних кав’ярень в нашому місті. Зараз я планую відкривати ще кілька закладів в інших містах України. Я зустрічаюся з чудовим чоловіком, з яким ми збираємося одружитися. Весілля буде в березні.

А що ж Сергій? Оля обвела його навколо пальця. Він втратив все. Так, спочатку у них було все добре, вони навіть одружилися, але вже через рік розійшлися, бо бізнес, який ми з ним розвивали — розвалився, а Ользі чоловік без грошей був не потрібен. Він дзвонив мені кілька разів, просив вибачення, хотів помиритися, але я не хочу його більше бачити. Я навіть вдячна Ользі, що все так сталося, і я зрозуміла — хто є хто.

Я з дитбудинку. Мені здавалося, що нічого в житті не складається, поки одна старенька бабуся не витерла мені сльози …Моє життя стало боротьбою ще з дитинства. З народження я росла в дитбудинку: батьки підкинули мене на поріг лікарні і зникли. В дитбудинку життя було несолодке і мені рано довелося ставати самостійною. До підліткового віку я кожний вечір проводила біля вікна і мріяла про те, що зараз прийде моя мама і забере мене.

Тоді я була одержима думкою про матір — у мене були всі малюнки з нею, вона приходила мені у снах — така красива і вся в квітах. Але, звичайно, ніхто так за мною і не прийшов. Але в дитбудинку я навіть не знала, що моє життя буде ще складніше. Після закінчення училища, я працювала на заводі, від якого я отримала маленьку кімнатку в гуртожитку.
А які у мене були сусіди — просто жах. Батьки щовечора випивали, а діти були кинуті напризволяще, та ще й викрадали у сусідів різні дрібниці. Одного вечора я поверталася дуже втомлена з роботи: двері в мою кімнату були вибиті, а всередині — все перевернуто догори дном. Гроші, які я відкладала з кожної зарплати, зникли, і тоді я звернулася в поліцію. Я ж знала, що це зробили мої сусіди.

— Ми — чесна сім’я, в чому ти тут нас звинувачуєш? — кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.
— Пішла звідси, тому що ти зараз про це пошкодуєш! — вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.Я пішла в парк і сиділа на лавочці. Мене переповнювала образа на все, що відбувається. А головне, що я навіть не мала з ким поділитися своїм горем. У мене не було ні друзів, ні близьких.- Дитинко, чому так гірко плачеш? — підійшла і запитала мене бабуся, яка гуляла в парку з маленькою біленькою собачкою.

Після цих слів мені стало себе шкода, і сльози полилися ще більшою рікою. Це перша людина, яка поцікавилася мною і мені стало ніяково. Але я відчувала таке душевне тепло, що протягом двох годин розповідала їй про своє життя. Вже був пізній холодний вечір і вже навіть собака почала скиглити.- Ганна, підемо до мене, я тобі пирогом пригощу, чаю зроблю, зігрієшся, — сказала бабуся, а я і не стала їй опиратися, і мовчки пішла за нею.

В ту ніч я залишилася у Віри Іллівни, а вранці ми разом пішли до дільничного. Поліція провела виховну годину з моїми сусідами і вони мені пообіцяли повернути кошти. А я з того дня майже щовечора була у Віри Іллівни. Бігла з роботи до цієї бабусі, як на свято. Мені не вірилося, що в моєму житті є людина, з якою я можу поділитися своїми переживаннями.Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поховала, а дітей ім господь не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.

Одного разу Віра Іллівна впала на сходи і зламала руку; жінка просила мене переїхати до неї. Мені було соромно спершу, але я розуміла, що їй потрібна моя допомога. Так стали жити разом, з часом бабуся переписала на мене квартиру і дачу нишком — цього я навіть не очікувала. Мої мрії стали здійснюватися — я мала власне житло і рідну людину поруч.Влітку ми вирішили з бабусею поїхати на дачу, а відвести нас попросила вона нашого сусіда Максима. Цей хлопець вже давно мені подобався, але я навіть думки не могла припустити, що він зверне на мене увагу. Як з’ясувалося, бабуся вже давно хотіла мене посватати з Максимом, але я не давала їй ніяких шансів, адже з ранку до ночі працювала.

І тут ми вже втрьох сидимо в машині. Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Потім бабуся пішла гуляти з собакою, а Максим підійшов до мене:- Ганна, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив тебе на сходовому майданчику.Я посміхнулася Максиму і обійняла його. Рік тому я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час я знайшла свою рідну душу — мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.Не припиняйте вірити!

Сім’я, яка складалася з чоловіка Андрія і дружини Юлії, святкували день народження дочки Аліни, якій виповнилося п’ять років. Щаслива Аліна бігала зі своїми ровесниками, які були запрошені на свято. А мама і тато милувалися своєю чарівною донечкою. Життя Андрія і Юлії можна назвати безхмарним. Він роботяга, з села, сирота, батьки загинули в автокатастрофі. Вона – дочка заможних батьків, інтелігентів, яким не подобається зять. Зустрілися вони випадково, зіткнулися в дверях офісу, де працювала Юлія, а Андрій шукав роботу, тому зайшов запитати. Коли глянули один одному в очі, немов струм пройшов між ними. Це було кохання з першого погляду. З тих пір більше не розлучалися.

Пройшли роки, пристрасть стихла, і в обох відкрилися очі. Адже дійсно живуть вони в різних світах. Якщо Юля любить світські заходи і відчуває себе там, як риба в воді, то Андрій намагається взагалі не ходити на такі заходи, а замість цього воліє погуляти з донечкою. Таке життя довело до того, що зі світських заходів Юля почала приходити вранці. У родині почалися сварки, все це бачила Аліна, вона завжди була налякана такою поведінкою батьків. І те, що розлучення – правильний вихід з такої ситуації, розуміли обидва. Тільки Аліну не міг Андрій залишити, хоч і розумів, що суд присудить дочку матері. Коли всі суди були позаду, Андрій прийшов попрощатися з донькою, а вона вчепилася йому в шию, плакала, щоб не залишав її одну. Андрій озирнувся; вони з Аліною в кімнаті були одні; він пошепки запитав у неї, чи піде вона з татом; дівчинка кивнула. Андрій навіть не може пригадати, в який момент прийшла ідея викрасти дочку.

Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу машину, поїхали далі. Куди їдуть? На що будуть жити, Андрій не думав, але повернення назад немає. Аліна не вередувала, тільки вчепилася татові в шию і не відпускала. Вдома у Юлії виявили пропажу тільки ввечері. Пішли в поліцію, а там сказали, що забрав дитину рідний батько і запропонували залагодити мирним шляхом. І тільки на третій день прийняли заяву про викрадення. Дідусь і бабуся все ходили в поліцію, щоб дізнатися, чи знайшли втікачів. А Юлія горювала недовго, гулянки до ранку так затягнули її, що не помітила, як стала наркоманкою. Тільки з часом батьки помітили неадекватну поведінку дочки, хотіли врятувати, вилікувати, але пізно. Знайшли її в якомусь сквері. Закінчилося коротке життя Юлії.

Андрій з Аліною заїхали в невелике містечко, зняли квартиру; роботу знайшов на другий день, недалеко від житла. Видали аванс, так що їсти було на що. Потім пішов в дитячий сад, запитати, чи є вільні місця? І тут пощастило, взяли Аліну, і життя стало налагоджуватися. Про загибель Юлії Андрій дізнався з новин. Це було такою несподіванкою, що навіть пошкодував, що його не було поруч. Можливо все було б по-іншому. А тут Аліна почала говорити, що сумує за бабусею і дідусем (маму не згадує). Вирішив Андрій з’їздити в гості, адже їм теж не легко, залишилися одні. Попросив відпустку, і поїхали. Зустріли їх і радість, і сльози, і образи, що так довго не бачили свою дорогу внучечку. І навіть була заява, що не повернуть йому Аліну. Але окрик внучки – без тата я не залишуся – трохи охолодив запал. Тому вирішили разом, що Аліна і Андрій залишаться жити з батьками Юлії. Минуло небагато часу, і бабуся, і дідусь зрозуміли, який у них добрий і хороший зять. Без його слова в будинку нічого не робилося, і якби раніше розгледіли в ньому добру людину, можливо і дочка була б жива.

Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм хлопцем. Вадим остовпів, коли побачив, хто зайшов в будинок. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, але ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах …Вадим сидів на лавці у дворі, курячи сигарету за сигаретою. Він чекав Катю, хоча, знаючи дочкин характер, розумів, що вона не повернеться на ніч додому. Ймовірно, заночує у Тамарки, своєї кращої подруги. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, проте ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах.Свою Лідусю він зустрів випадково в столичній кав’ярні, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо двоє дівчат. Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару фліртувати, а ось його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку брюнетку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більш того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони будуть чекати їх в парку.

Йдучи на побачення, Вадим знав, що Ліда — абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Росії. Чому обрала українське місто? Тому що її бабуся звідси родом. Сім’я колись була депортована. Ось їй і захотілося повернутися в місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку і багато розповідала про Україну. Ліда не провалила іспитів, і через місяць скакала від радості — вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «закохався» в Лідку з першого погляду і тепер був упевнений, що вона залишиться в місті. А десь через півроку він повідомив батькам, що призведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не відкачували. Невістку вона не злюбила з перших днів, і лише коли народилося дитя, стала до молодої жінки лагідніше. А ось онук став для неї всім.На останньому курсі Ліда все частіше приходила додому пізно ввечері, пояснюючи, що у неї репетиції. Вадим пропонувавзабирати її, щоб не ходила пізно сама. Але Лідусик, як він її називав, сміялася: «ніхто мене не вхопить».

Однак якось, занудьгувавши в квартирі, вирішив піти за Лідою. В університетському актовому залі нікого не було. Навколо — тиша. Він з цікавості пройшовся по коридорах, розглядаючи на стінах портрети відомих з дитинства акторів. І тут почув знайомий стогін з якоїсь аудиторії. Вадим скам’янів. Через мить прийшовши в себе, тихенько відчинивдвері, звідки долинали звуки, і та картина, що побачив, ще й досі стоїть перед очима …Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть. Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, щоб більше з нею не зустрічатися. Але коли через три тижні повернувся додому, він був немов порожнім без дитячої галасу і сміху. Пригнічені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і налякав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в суд на розділ квартири.- У нас не було вибору, — винувато закінчила розповідь мама.- Чому ви не дали мені телеграму?Він відразу почав шукати Ліду, проте її в Києві вже не було. Дізнався лише про те, що поїхала з сином до Росії, а куди — невідомо. Вадим шукав сина, але марно.Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю і ніжністю. На красу Вадим вже не звертав уваги. З Ніною вони жили красиво, засмучувало тільки одне — не було дітей. Згодом змирилися і з цим. Ніна навіть якось сказала:

— Спробуй розшукати сина …Одного разу дружина зателефонувала на роботу і мало не кричала в трубку, що у них біда: загинула її сестра з чоловіком, а дворічна племінниця в лікарні з травмами. Тоді без всяких роздумів вони вирішили удочерити дівчинку. Дитина росла і не здогадувалася, що її тато і мама не рідні. Вадим взагалі пилинки здував, Ніна навіть іноді докоряла: мовляв, збалуєщ, і що з неї буде.- Буде гарна жінка, — посміхаючись, відповідав дружині.І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм кавалером, який вже закінчив інститут, працює на хорошій посаді в будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старше дочки і вже самостійний. Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як то кажуть, в надійні руки. Катя, готуючи з мамою всяку смакоту, попереджала, щоб не «завантажували» її Митю різними питаннями.За годину до призначеного часу, коли хлопець повинен був прийти до них, вона вже крутилася біля дзеркала в новій сукні. Коли на порозі з’явився усміхнений красень з прекрасним букетом, батьки не здивувалися, чому їх Катя закохалася в нього по вуха. Він поводився досить спокійно, відразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про сім’ю.

— Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання в Київському театральному інституті, влаштувавшись в театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після її смерті вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Вмираючи, мама сказала, що тут у мене живе тато. Сподівався його розшукати, але так і не наважився … проте у мене є надія, що я його коли-небудь знайду.- Як твою маму звали? — приглушено промовив Вадим.- Ліда …- Господи, Дімка, невже це ти? — ледве вимовив Катин тато.Після цього за столом всі завмерли…. Катя через якийсь час плачу вибігла з квартири. Вона кричала, що ненавидить батька, який відрікся від своєї дитини, і що через нього вона втратила найдорожчу людину.- Я ніколи до вас не повернуся, — це були її останні слова.Митя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був шокований: дівчина, яку любив до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він міг з нею переспати.- Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна дочка, — склавши руки на грудях, повторювала Ніна, коли залишилися в квартирі одні.- Ось Господь звів, ось доля …Через півроку Катя стояла в весільному вбранні. А поруч — щасливі батьки. Вони залишилися для неї такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду і

Так склалося, що зовсім юна Оля проводжала до знайомих священика. Спочатку говорили про школу, мистецтві, а потім батько поцікавився, де вона живе.- Я орендую квартиру. Живу зі своїм другом, — почув той у відповідь.- Як це з одним живеш в такому віці? Ти ще, напевно, школу не закінчила, — здивувався супутник.- Я вже рік працюю, — відповіла гордовито дівчисько.- Це добре, що працюєш. А ось твоє співжиття з молодою людиною передчасне, — зауважив батько і скрушно похитав головою.- Я перебуваю в цивільному шлюбі. Так зараз всі живуть, — зізналася дівчина.-Ти мене, сонце, засмучуєш.- Чим?- Ти почала своє життя гріховно.- А як треба? Я люблю його.- А ти знаєш, що ти наражаєшся на небезпеку? Скільки тобі років, дитя? — вже зовсім серйозно турбувався священик долею дівчини.
-Восемнадцать, — спокійно відповіла Оля.

— Твої батьки будуть дуже засмучені, коли дізнаються про це. Ти принесеш їм біль і страждання.- Так жити зручно для двох, — аргументувала дівчина.- Через кілька років, якщо ви не одружитеся офіційно, тобі буде вже, скажімо, 23 роки. Ти будеш в статусі ні дружини, ні подруги. Розумієш? Хлопцеві байдуже — він і в сорок ще буде нареченим. А дівчину з віком оцінюють по-іншому. Згодом такі почуття, як «любов» розвіюються. І ви можете розбігтися в різні боки. Знай, дуже рідко і з неохотою чоловіки узаконюють свої відносини, коли у них все сталося.

Оля не знайшла, що відповісти на такі слова. Священик продовжив:-Якщо ти не бережеш свою чистоту і честь, порушуєш моральні закони, то це дає право чоловікові також їх порушувати.Хто ж буде поважати тебе тоді? «Цивільний чоловікАбо ти, може, віриш, що віддаси все своєму другові, а він буде більше поважати і любити тебе? Що його почуття до тебе будуть сильніше? Часто — навпаки. Він може втратити інтерес до тебе.

Між вами може залишитися лише звичка і порожнеча.Батька охопила жалість до цієї простодушної дівчини. І він звернувся нарешті з такими словами:- Твоє становище дуже хитке, дитя. Твій партнер вільний від відповідальності. Твоє життя через те може перетворитися в драму. Але ти добра душею. Я буду молитися за тебе, щоб Бог простягнув тобі руку допомоги.