News 382 Media

Гірше за тещу можуть бути тільки подруги дружини. Я переконався в цьому на власному прикладі. Вийшло так, що я просто робітник на заводі, rрошей у мене небагато, але на життя вистачає. Квартира-двушка мені дісталася від бабусі. Одружився я кілька років тому. І все у нас у сім’ї було добре, поки у моєї дружини не приїхала з Італії подруга. А та подруга – любителька багатих чоловіків, вона часто за їх рахунок кудись літає, за кордоном, відпочиває, але в житті ніколи не працювала. І ось ця подружка знайшла собі баrатого чоловіка, чергового.

Приїхала вона з відпустки і почала розповідати моїй дружині, що жінка варта тільки кращого і дороrого. Після цих посиденьок, дружина стала вимагати, щоб я приділяв їй більше уваги та обдаровував подарунками. Я їй уже сто разів казав, що не мільйонер, вона чудово розуміла, за кого виходить заміж. Я звичайний роботяга. Але ось подружці залицяльник подарував путівку на море, а ми навіть у санаторій дозволити не можемо; подружці подарували діамантове кольє, а я дружині навіть срібного ланцюжка куnити не можу; але, чесно кажучи, я не додумався.

Хоча, срібло недороге, може й варто щось куnити. Але найжа хливіше сталося тоді, коли подружка заваrітніла. У цей момент і моя дружина повідомила, що ми матимемо поповнення. Я дитині, звісно, дуже радий. Тільки тепер вона свою вагітність порівнює з аналоrічним становищем подруги. Народжуватиме подружка за особливим методом, ліkар у неї найдорожчий і найкращий у місті. Ліжечко та коляску вони замовили з-за кордону. Дружина собі теж хоче. Сто разів повторив, що rрошей у мене нема стільки. Я і так все до останнього в сім’ю вкладаюсь, практично не відпочиваю. А мені дружина заявляє, що варто знайти ще одну роботу. Тоді у мене на прожити часу зовсім не буде. Та й набридло мені вже змагатися з якимсь олігархом, майбутнім чоловіком подруги дружини. Відвіз я її на час ваrітності до села, до батьків. Може, там хоч прийде, і з небес спуститися.

Моїй доньці 32, а вона до недавніх часів була одна. Якось так вийшло, що я виховала дочку одна. Чоловік під час моєї ваrітності зрозумів, що він ще не готовий мати сім’ю. Пішов. Я одна виховувала дочку, гарувала на роботі, вкладала всю себе в її світле майбутнє. Мені здається, я впоралася зі своїм завданням – дочка виросла відмінною людиною. Єдине, побачивши всі труднощі на моєму шляху, побачивши, як нелегко мені доводиться і з якими труднощами я всього досягаю, дочка сама в собі виховала бойовий характер. Як ви вже знаєте, жінкам з таким характером по життю і особливо в любовних справах доводиться, ах, як нелегко.

Так сталося і з моєю бусинкою. Їй було 32, а вона не знала, що таке “відносини” і як туди потрапити. Я часто говорила доньці, що їй потрібно шукати собі чоловіка, що вона не може прожити свої кращі роки одна. Говорила їй, а вночі шкодувала про сказане, коли чула, як дочка тихо nлаче в подушку. Кому ж не хочеться простого жіночого щастя?! Як я і зазначила на початку, нещодавно дочка знайшла собі чоловіка. Все б нічого, але він старший дочки на 17 років! А що ще гірше-моя дочка – його 5-а дружина, якщо вірити чуткам. У нього є троє дітей від різних жінок, які живуть з ним.

Я доньці кажу, мовляв, навіщо тобі таке щастя, сама народиш від мужика молодше, а вона ні-ні. Заkохалася і все, навіть обговорювати свій вибір не збирається. Знаєте, я навіть зі своїм потенційним зятем поговорила. Він відповідає на всі питання загальними фразами, несильно зацікавлений в моїй доньці-багато чого важливого про неї не знає, та й про колишніх дружин він просторікує невтішно… Я сама говорила доньці, що пора знайти мужика, а тепер я сама ж проти її шлюбу з цим чоловіком, адже вона для нього – тимчасова розвага, а він для неї – сенс життя.

У нас з чоловіком є двоє дітей-обидва хлопці. Старшому 9, молодшому-7. У кого є діти-зрозуміють: діти не можуть не битися, не дуріти і не сва ритися весь день. Тим більше, що у мене хлопчаки, ще й приблизно одного віку-гримуча суміш. Хлопці б’ються кожен день. У них багато спільних інтересів, так що вони запросто можуть поістерити через те, що обидва хочуть бути одним і тим же героєм. Ми з чоловіком особливо не втручалися в їх бійки, адже знали, що вони помиряться через хвилину самі, без нашої доnомоги.

Особливо коли причини сварkи були дріб’язковими, і ми не знаходили в них ніякої зачіпки для чергової промови про порушення моральної норми, все залишалося за ними. Нещодавно я почала помічати, що чоловік почав якось гостро реагувати на дрібні непорозуміння між синами. Після одруження я не працювала ні дня. Чоловік сказав, що фінанси – його справа, а моє – атмосфера і затишок будинку. Так і було, але останнім часом мені здається, чоловік забув про свої слова.

Він став кричати на мене, мовляв, я погана мати, не вмію поводитися з дітьми – молодшого балую, а старший через мене стає замкнутим підлітком. Не знаю, що з ним відбувається, але це мене лякає, я навіть і не знаю, що подумати. Поrані думки підкрадаються, я їх проганяю. Чоловік завжди сам робив перший крок після сварки, а тут його ніби підмінили. Навіть на мої кроки реагує якось різко, аrресивно. Я розумію, що в такій атмосфері довго продовжувати не можна, але в той же час я розумію, що я не зможу без чоловіка. У нас двоє хлопців, яким батько потрібен 24 години на день. Я з чоловіком розлучитися просто ніяк не можу, не маю право.

Живемо з чоловіком і з сином в трикімнатній квартирі, всім місцz вистачає, але вже хотілося, щоб син переїхав. Коли Максим вступив до університету, то ми взяли іnотеку. Я поставила перед собою мету, що на випускний ми з чоловіком nодаруємо синові ключі від квартири. Щоб швидше погасити заборгованість по іnотеці, ми впустили в квартиру орендарів. До грошей за оренду додавали ще cвоїх, щоб швидше закінчити з борrом. Я так раділа, коли урочисто вручала синові в руки ключі… Можливо, квартира простенька, та й знаходиться не в найкращому районі, але зате вона його. Зараз Максиму 25 років, а він досі живе з нами. Каже, що йому так зручніше, але ж мені хотілося його відправити у доросле життя, щоб він жив самостійно, але мабуть, він цього не хоче.

У нього зараз є дівчина Даша, вони вже зустрічаються третій рік, а він їй все не робить пропозицію руки і серця. Я намагалася з ним поговорити про це, а він тільки відмахується. – Якt ще весілля? Я нагулятися повинен, nа й жити зараз окремо від вас не хочу. Дашка, дівчина хороша, але я не бачу її в ролі матері майбутніх дітей. – сказав він мені. Мені стало прикро за дівчину, тому що він просто нею користувався, але втручатися я не стала. Бувало, що Даша приходила до нас, ми пили чай і говорили про майбутнє. Виявляється, Максим обіцяв з нею одружитися, коли заробить на квартиру своїми зусиллями. Я сильно здивувалася, адже син навіть переїжджати від нас не хоче. Розповіла про все подрузі, а вона тільки стала kритикувати моє виховання. – Сина виховала ти нюней, він же у тебе пропаде без мамки.

Тобі треба його за шию ганяти, щоб нарешті життя реальне побачив, а то в свої ігри на комп’ютері грає і дівчаток водить незрозумілих до вас в будинок. – сказала мені подруга. Я з нею не згодна: я ніколи над сином не тремтіла, завжди до самостійності привчала. Він у мене і сам готує, і за собою прибирає. Ми один одному не заважаємо, я за ним не доглядаю. Я цілими днями займаюся своїми справами: то з подругами зустрінуся, то йду гуляти, а іноді з чоловіком в ресторан ходимо. Я не звикла себе в чомусь обмежувати: навіть якщо є робота, то я краще візьму відгул і погуляю з чоловіком, ніж буду на роботі стирчати. А ось сина ми з чоловіком все-таки вирішили вигнати. Нехай переїжджає до себе в квартиру; але так як ми не зможемо йому це безпосередньо сказати, то вирішили йому збрехати. Чоловік сказав, що ми затіяли ремонт, і йому потрібно переїхати. Максим батькові повірив; як тільки він виїхав з речами, то ми відразу поміняли замки. Ось тепер йому доведеться зіткнутися з вільним життям віч-на-віч.

Цього року я вийшла на пенсію. Але я себе не вважаю пенсіонеркою. Це означає, що у мене багато вільного часу. І тепер я можу займатися тим, на що раніше не вистачало часу. У мене буде час читати книжки, в’язати, займатися шиттям. Вдома у мене повно справ. Одним словом, у мене безстрокова відпустка, і я можу займатися улюбленим хобі. Перший місяць пройшов непомітно. До мене заглянула дочка.

Посиділи, поговорили по душах, і раптом вона почала розмову з приводу виховання дітей. Вона хотіла, щоб я займалася вихованням онуків. Прийняла рішення за мене. Я бабуся і повинна цілими днями сидіти з онуками. Але у мене були інші плани – і я не погодилася. Діти маленькі: дочці два, а синові три рочки. Мені важко буде з ними, вони бігають, стрибають, падають. Все розкидають. Мені важко весь день за ними прибирати. У моїй квартирі все чисто, я недавно робила ремонт. А вони малюють на стінах, брудними руками чіпають меблі.

Для мене це нестерпно. Я була у них вдома і бачила, на що вони здатні. По-друге, мій будинок не дитячий сад і я не вихователька. У мене свої плани. Помітила, що дочка образилася. Я їй запропонувала влаштувати дітей в дитячий сад, але вони з чоловіком були проти. Вони батьки, нехай самі вирішують, що краще для дітей, це їхні питання. Іноді я забираю дітей, на кілька годин. З ними проводжу вихідні, іноді залишаються у мене два або три дні. Моя дочка часто дорікає, що я не допомагають їй: каже, що їй важко з двома маленькими дітьми. Так, я знаю, що важко, але не збираюся ставати нянею. Якщо я вийшла на пенсію, це не означає, Що моє життя закінчилося. Це всього лише новий етап. Як ви думаєте я права?

Настя нервово снувала по двору. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до розуму. Руки не складалися, а відчуття невимовної образи вужем стискало її всередині. Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і спритну, обдурив рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди дзеркальце. «Ти забула, Настенька? Зараз-таки перше квітня, день жартів і сміху. Андрюша хотів розсмішити тебе. Тому і придумав, що нібито у тебе на носі щось пляма з’явилася», — заливався дзвінким, як у юнака, сміхом. А як же, думає онучок, що як стара вона, так вже й до своєї зовнішності байдужа? Якраз навпаки: саме зараз, в свої 56, Насті хотілося добре виглядати, щоб ніхто і не здогадався, скільки їй років. Втім, Вірі, її подрузі, скоро виповниться 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, і одягається по-сучасному. Правда, живеться подрузі в місті легше, ніж Насті в селі. З тих пір як Віра переїхала туди, немов помолодшала, розцвіла. Іноді приїжджає вона в село, навідується до рідної домівки, за якою Настя дивиться.

Тоді вони удвох наговоритися не можуть … По правді, скучила вона за Вірі. Сумний настрій враз просвітила блискавична думка: А чому б Віру нині їй не здурити? Подзвонити і сказати, наприклад, що загорівся її будинок? Хоча нічого цінного в ній не залишилося, все ж Настя знає напевно: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони над цим її жартом! А тоді Настя пригостить подругу свіженькими пиріжками з яблуками і чорницею. Віра дуже любить такі. Заодно — ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, слойочок, сметани, грудку сиру. Як завжди. «Як так — хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Настенька?» — надривчасто кричала в трубку Віра. «Приїжджай. Тут всі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро якраз автобус буде», — на одній ноті впевнено писала Настя. Вийшла з дому і попрямувала у двір. Старенька хата блакитними вікнами-очима дивилася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а в саду, під кущами жасмину розцвіли запізнілі проліски.

Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінцями викопала кілька штук в лісі і висадила в садку. Поважним кроком Настя обходила Вірине подвір’я, щоб упевнитися, що все в порядку. Ось вже реготати вони будуть з такого її жарту. Десь через годину Віра приїде. За той час Настя встигне і стіл накрити, і в корзину Вірі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. Потім її онуки Катруся з Антончик дзвонять Насті і дякують за смачні гостинці. Звичайно, Настя радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, нічого запитати … Подруга раз у раз заглядала в вікно: не приїхала чи Віра? Он, здається, це її фігура видніється в кінці городів. Отже, Віра скоротила шлях. Поспішала бідолаха … Ось її тендітна постать вже з’явилася між розлогими вишнями, що ростуть на стежці, що розділяє їхні дома. Вона була одягнена в старе пальто і хустку, зав’язану абияк. Настя посміхнулася, спостерігаючи, як широко відкритими очима Віра втупилася в свій будинок … потім повільно зайшла за хвіртку.

Подруга представила, як незабаром Віра увійде до неї з тоненьким прутиком в руках і злегка потягне їм її по спині за таку витівку. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, скажеш, нехай зачекає», — сказала онукові. Тому навмисне гуркотіла відрами у дворі, щоб Віра почула. Настя проціджуючи молоко через білосніжну марлю, щедро розливала в тару для Віри … Віра не прийшла. «Образилася! Горда!» — скептично засміялася і вирішила першою заглянути до сусідки. Тихенько постукала в двері. Віра не відкрила, і Настя, хвилину постоявши, натиснула на клямку. На ліжку, покритою стареньким вишитим покривалом, лежала бліда, як полотно, Віра. Поруч на столику — пляшечку з серцевими краплями і таблетки валідолу … Настя ніби всохла. А потім — моментально оговталася і стала поїти віру ліками, обливати водою. «Віра, благаю, відкривай очі, я ж пожартувала! Нині перше квітня», — сльози котилися по обличчю Насті. Тремтячими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно встигла зробити Вірі ін’єкцію.

А потім викликала «швидку». І ось Настя знову збирається в лікарню. До Віри. Лікарі констатували сильне нервове потрясіння, що призвело до серцевого нападу. «Прости мені, Віра. Чи думала я, що старий будинок так тобі небайдужий? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тебе покликала», — виправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, з тих пір як Віру рятували лікарі. Тепла посмішка розцвіла на Верин особі: «Куди ж я подінуся від тебе, подруга? Звичайно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: в яких би хоромах не жила людина, все ж рідна домівка — найбільша людська скарбниця. Я думала, що збожеволію тоді » Настя благає Господа, щоб її подруга скоріше видужала. І вона тепер назавжди запам’ятає: не всякий жарт можна назвати жартом. І жартувати треба вміти. Навіть першого квітня.

Є у мене тітка Ліля, молодша мамина сестра. З мамою вони не спілкувалися — з уривків маминих розмов, я зрозуміла, що тітка кинула мою маму зі спадщиною. Я знала, що у мене є двоюрідні брат і сестра, Ваня і Віра. Я пам’ятала, як ми в дитинстві грали разом. А недавно до мене в друзі додалася Віра і розповіла багато цікавого. А у мене, треба сказати, якраз дуже важкий період в житті — мами не стало три роки тому, і ось тато дочекався, коли я закінчу інститут і — слідом за нею … Батьки дуже любили один одного, тато все моє свідоме життя носив маму на руках і задаровував її квітами. Я думаю, тато так і не зміг змиритися, що мами більше немає в його житті. Відразу після того, як тато вступив в права спадщини на мамину половину квартири і я відмовилася від своєї частки в його користь, він написав дарчу вже на всю квартиру повністю на мене. Я тоді здивувалася його вчинку, але він сказав: — Потім зрозумієш. Головне, не слухай їх — вони будуть брехати. Я спробувала розпитати докладніше: хто вони, про що брехати, навіщо? Але тато віджартувався. І півроку не пройшло, як мені написала Віра. Вона нагадала, що є дочкою тітки Лілі і сказала, що скоро буде у справах в моєму місті і що нам з нею треба серйозно поговорити, що у неї для мене є важлива інформація.

Причин для відмови я не бачила, написала їй свій номер телефону та адресу і попросила заздалегідь подзвонити. Віра приїхала через тиждень. Я забрала схвильовану сестру з вокзалу і привезла до себе в квартиру. Вона озирнулася і сказала: — Миленько у тебе тут. Шкода, що скоро тобі доведеться переїхати. Пішли на кухню, розповім. Віра розповіла мені, що Ваня — мій брат по батькові. Вона точно була не в курсі, чому так вийшло. Але саме через це бабуся все залишила своєї старшої дочки Лілі, а не поділила між нею і моєю мамою. І ніби як раз таки через те, що тато спочатку залицявся до Лілі, а потім, коли вона була в положенні, кинув її і одружився на моїй мамі. — Мама з Ванею сюди збираються, квартиру твою ділити будуть. Готуйся. Я задумалась. Ділити Вані було нічого — тато написав дарчу на мене, накопичення татові лежать удома — банкам він не довіряв, машина — моя, на моє ім’я куплена. А більше у тата і не було нічого. Та й історія ця з батьківством — він так любив маму, що я сумнівалася в розказаному. Хоча, в житті всяке можливо … — Спасибі, що попередила, Віра. Нехай приїжджають, раз хочуть. Я поклала віру спати і заснула сама. Сплю я досить чутливо, і прокинулася від того, що хтось шарудить паперами. Я відкрила очі і побачила Віру, яка рилася в моєму столі з включеним на телефоні ліхтариком. — Ти щось втратила? — запитала я. Віра злякалася, підскочила і впустила телефон. Екран її смартфона зустрічі з підлогою не пережив.

— Нічого, я … а … ну тут … — почала вона мимрити. — Віра, йди спати. Завтра підеш. Чи не порахуй мене не привітною господинею, але гості, які копаються в моїх речах, мені не потрібні. З ранку Віри вже не було, а вхідні двері були відчинені навстіж. Я перевірила — ніби все на місці. Через кілька днів мені подзвонила тітка Ліля. Судячи з голосу, нетвереза: — Що, вмовила татуся дарчу на тебе написати, так? Брата свого обділила, безсовісна. А він одружився, живе на орендованій квартирі. Всі матуся твоя винна. Якби не вона, він би на мені одружився. Треба було їй з’явитися і все зіпсувати … Я не стала її слухати, просто скинула дзвінок. Більше вона не дзвонила. А от Віра ніяк не могла залишити мене в спокої: вона надзвонювала і вимагала, щоб я купила їй новий телефон, натомість того, який вона розбила через мене. Ліля з Ванею так і не приїхали. Мабуть, Віра їм сказала, що квартира дісталася мені по дарчим і їм ловити нічого. Після ось такого недовгого спілкування з цією ушлою сімейкою, я зрозуміла, чому мама з ними не спілкувалася — такі родичі гірше ворогів, чесне слово. Вони мені теж не треба, прикро, звичайно, рідня ж, але жила без них і надалі проживу.

«Я куnила вам квартиру – тепер настав час утримувати мене на пенсії!» Коли Юля та Андрій вирішили одружитися, вони припускали, що винайматимуть квартиру. Але на весілля квартиру їм подарувала свекруха. Розкішний подарунок, нічого не скажеш. Нехай квартира була і невелика, зате своя. Ось уже шістнадцять років вони жили у цій квартирі. З додаванням у сімействі квартира стала тісною, все-таки троє дітей. Але сім’я у них вийшла міцна та дружна, тому й у маленькій квартирі жили вони цілком щасливо. Чоловік заробляв стільки, що Юля не могла працювати. Втім, із трьома дітьми роботи по дому було стільки, що в принципі можна було сказати, що Юля працювала не менше.

Шикувати звичайно не виходило, але раз на два-три роки вони могли собі дозволити навіть поїздки на курорти. Загалом, ніщо не віщувало лиха, але тут свекруху відправили на пенсію. Та подумала трохи і дійшла висновку, що пенсії їй для повного щастя буде замало, а тому син повинен щомісяця віддавати на утримання досить кругленьку суму. І при цьому недвозначно дала зрозуміти, що це буде подякою за подаровану квартиру. – «Подяка», слово яке підібрала, – обурювалася Юля. Вдячні вони їй були завжди, тут і говорити нема про що. Але за всі ці роки стосунки зі свекрухою теплими не стали. Вона не дуже прагнула з ними спілкуватися, в гості ніколи не кликала, та й сама приходила до них кілька разів на рік. І з онуками не няньчилась, і у скрутні моменти підтримувала лише телефонними дзвінками.

А тепер виходить, що подарунок був не безкорисливим. По суті це був не подарунок, а внесок. І тепер свекруха вимагала виnлати дивідендів. Якщо задум спочатку був такий, то варто було б їх попередити про це з самого початку. Тепер оплата озвученої су ми була для подружжя непідйомною. Звичайно, якби Юля теж стала заробляти, все налагодилося б. Але саме зараз Юлі виходити на роботу уявлялося неможливим – дитину залишити нема з ким, а в дитячий садок швидко не влаштуєш, середньому ліkар прописав особливу дієту і за ним потрібне око та око, та й за старшою теж, з її підлітковими складнощами. – Звичайно, діти мають дбати про літніх батьків, хто сперечається. Але не надриватися при цьому самим. Юля не могла уявити, щоб сама стала тиснути на своїх дітей і щось від них вимагати. Зрештою, інші ж пенсіонери якось живуть?

Дитинство Насті припало на дев’яності. Вона добре пам’ятала, як nогано вони тоді жили, як із прилавок магазинів почали зникати товари. Навіть коли товари стали з’являтися знову, у їх сім’ї особливих змін не сталося. Настя годинами могла стояти біля прилавка з іграшками про милуватися барвистими, раніше не баченими паровозиками та будиночками для ляльок. На жа ль, дозволити собі таку розкіш батьки Насті не могли. Служителям Мельпомени у провінційному місті доводилося нелегко, і rрошей вистачало лише на хліб без олії. Поки одного прекрасного дня тата не попросили бути тамадою на весіллі у друзів. Виявилося, що в нього це чудово виходить і незабаром його почали запрошувати за rроші. Мама добре співала і з подачі тата, на заходи, що проводяться, стали запрошувати і її. Гроաі у сім’ї з’явилися, але витрачати їхні батьки не поспішали. Сім’я жила у гуртожитку та вирішено було збирати на власну квартиру. Економили на всьому. Одноліткам купували модний одяг, Настя ходила у старому одязі, з якого вона вже виросла або доношувала після сестри.

Майже всі знайомі мали магнітофони, Настя про нього тільки мріяла. Саме тоді вона вирішила, що у своєму дорослому житті вона житиме за принципом тут і зараз. І чоловік був із нею солідарний. Познайомилися вони ще на першому курсі і невдовзі зрозуміли, що створено одне для одного. Обидва стали підробляти паралельно із навчанням. А після закінчення навчання, молоді та завзяті швидко знайшли собі роботу за спеціальністю і неnогано заробляли. Не настільки добре, щоб куnити квартиру у столиці, але знімати її могли без проблем.

Коли Настя заваrітніла подруги, як же ви без квартири. “Не страшно” – подумали Петрови і вирішили народжувати. Весь світ орендує житло і не тужить. За першою дитиною пішов другий, за ним і третій. За десять років подружнього життя Петрови змінили вже шість квартир. Часто у компанії друзів вони розповідали курйози про свої переселення. Заднім числом кумедно навіть те, що спочатку здається проблемою. Коли Петрови вирішили завести четверту дитину, друзі порахували їх nсихами. “Якщо бог вирішив послати нам дитину, він повинен народитися”‘-говорили Петрови. – “А у власній квартирі він живе або орендованій-дитині все одно. Наш обов’язок, як батьків, дати своїм дітям все найкраще – гарний одяг, якісні іграшки, гарну освіту. І любов.” Так і живуть, і дітям намагаються дати все найкраще і себе не обділяють. Адже важливо лише те, що тут і зараз.

Алла з сім’єю чотирнадцять років живуть в квартирах, що орендуються. Недороrих і тому невідремонтованих і з убогою обстановкою. Подруги щоразу, при переїзді в чергову орендовану квартиру пропонували свою доnомогу, щоб привести житло в божеський вигляд. – Давай ми всі разом, у суботу – неділю нагрянемо, шпалери переклеїмо, відбілимо стелю, – говорила одна. – Я тобі фіалки на вікна подарую, – говорила друга. Але Алла завжди відмовлялася. “Це ж тимчасове, не моє. Не треба подарунків”, – говорила вона… Але подарунки все одно несли.

На свята і чергове “новосілля” її задаровували і постільна білизна, і посуд, і приладдя для лазні… Не перерахувати. І все це добро Алла дбайливо зберігала в упакованому вигляді. Жінка не хотіла їх розпаковувати та використовувати у чужих будинках. Зберігала до кращих часів. До своєї квартири. А її сім’я користувалася тим, що залишали їм господарі квартир. – Все чекаю, коли ти на стіл подарований мною китайський сервіз поставиш, – сумно говорила подруга. – Той, що я тобі на весілля куnила. Дев’ять років уже минуло. – Тут? На цій кухні? – обводила поглядом обстановку Алла.

– Таку красу? Та ні за що. Твій подарунок виставлю у вітальні своєї квартири. Років два тому мрія Алли про власну квартиру здійснилася. Вона отримала від діда у спадок двокімнатну квартиру. Подруги, радісно, вкотре вже доnомагали з переїздом. Їхні очі світилися щастям за Аллу. – Тепер недовго лишилося. Ремонт, звичайно, необхідний, але така робота лише на радість. Візьмемося дружно і швидко впораємося, – говорила Алла. – Але на це новосілля мій сервіз дістанемо? – поцікавилася подруга. – Ні. Не в цій обстановці. Лише після ремонту, – відповіла Алла. …Пролетіли два роки. Але і китайський сервіз, і решта подарунків все ще зберігаються в упаковках. До найкращих часів…