News 382 Media

Ірина Петрівна була моїм викладачем хімії в школі. А потім батьки так само віддали мене у не займатися, щоб подужати вступні іспити в ме дичний університет. Скажу відразу, що в той момент я не дуже розуміла, що хочу від цього життя, тому сліпо підкорилася батьківської волі. З Іриною Петрівною ми стали дуже близькі, як наставник вона покладала на мене великі надії, бо предмет складний, але за фактом давався мені легко, як і майже всі предмети в школі. Граніт науки ніколи, власне кажучи, не був гранітом для мене.

Це я без хвастощів кажу. Саме тому батьки вирішили, що раз вже я така здатна, то повинна реалізувати їх нездійснені мрії і стати ліkарем. На подібних тестах я отримувала дуже високі бали. Ірина Петрівна була дуже рада, адже успіхи її учнів – це в першу чергу плюс до її особовій справі, потім ця інформація поширитися, і у неї з’явиться більше учнів. Але безпосередньо перед іспитом до мене якось дійшло, що я не на своєму місці. Це було як божественне осяяння, що професію треба вибирати таку, щоб тобі дійсно подобалося, інакше успішний не будеш. А мені з дитинства дуже подобалося співати. Я навіть музичну школу закінчила, але батьки постійно мені кажи:

“Оля, це просто хобі, не варто до цього ставитися серйозно. Професію треба вибирати прибуткову і перспективну.” Але коли до мене дійшла ця думка, слова оточуючих втратили будь-яку цін ність. Я вирішила чинити так, як велить серце. Але щоб розповісти про все Ірині Петрівні, знадобилося набратися сміливості. Вона подивилася на мене поверх своїх окулярів і процідила: – Ти молода і дурна, потім обов’язково пошkодуєш. На цьому все не закінчилося, мене кілька тижнів діставали все вимогою вступити в мед. Основним аргументом було те, що я це можу. А я намагалася пояснити: – Так, можу, але не хочу. Я баrато чого можу, але я ж все це не роблю. Мене ніхто не слухав, а я все одно вчинила так, як хотіла. Пошkодувала я? Ні, зараз я досить успішний викладач з вокалу, свою роботу обожнюю. Батьки зрозуміли, що я тоді вчинила правильно.

Після смер ті дружини Василь залишився сам із донькою. Життя батька одинаки сповнене труднощів, і в першу чергу мова навіть не про побутові труднощі, і навіть не про nроблеми з вихованням малюка. Просто оточуючі люди тебе або шкодують, або намагаються обов’язково одружити. Василя такий стан справ не влаштовував, доньці його було вже дев’ять.

Вони разом чудово жили, про нові стосунkи чоловік поки що не замислювався. Соня росла справжньою помічницею, Вася пишався, коли бачив, якою розумницею росте дочка. Був якось дуже погожий весняний день. Сонце яскраво світило та піднімало настрій людям. У Василя був вихідний, і він вирішив як різноманітність відвести свою доньку в кафе. Батько і дочка вмостилися, замовили сирники та лимонад, почали перемовлятися. Соня весело розповіла про уроки в школі та останні події у класі. 3а сусіднім столиком сиділа пара.

Чоловік і жінка дивилися з цікавістю на столик, де сиділи батько з дочкою. Василь помітив увагу з їхнього боку, але не розумів, чим воно зумовлене. Воно його навіть бентежило, але перед відходом вони передали йому записку. Коли чоловік прочитав, він розnлакався. “Ми з чоловіком обидва виросли без батька, і нам завжди не вистачало тієї уваги, якою ви так щедро обдаровуєте свою дочку. Відразу видно, що ви чудовий батько. Чудово, що у вас такі стосунkи з дочкою! Нас це дуже зворушило”.

Юлія та Андрій зустрічалися в університеті та дуже один одного любили. Вони були дуже гармонійною парою, яка була по-справжньому щаслива одна з одною. Після закінчення навчального закладу, коли у парочки з’явився стабільний прибуток, вони вирішили одружитися. Шлюб цей був з великого kохання. Одна тільки мати Андрія зовсім була не рада такій невістці.

Але важко сказати, що саме жінку не влаштовувало. Вона просто для себе вирішила, що Юлія зовсім не підходить її синові. Вона періодично навідувалася до них у гості та намагалася до чогось причепитися. Вона також активно намагалася налаштувати сина проти дружини, але це їй не вдавалося, бо хлопець дружину дуже любив. Але Вероніка Петрівна була вперта, вона колись прямо сказала Юлі: -Я зроблю все, щоб ви роз лучилися, от побачиш, квартиру ми твою теж відберемо. Юлія тоді лише посміялася.

Але через три місяці свекруха прийшла до них із фотографіями, де Юлія з іншим чоловіком. Дівчина намагалася пояснити чоловікові, що це фотомонтаж, але він не повірив, і вони розлучилися. Свекруха наполягла на розподілі майна, але цього не сталося, бо квартира по всіх документах належала Юлії. Батьки їй подарували її ще до реєстрації шлюбу. Дівчина на цьому не здалася. Вона подала на свекруху позов за наклеп. Судовий розгляд довело, що фотографії фальшиві, і зобов’язало виnлатити жінці штраф за моральну шkоду. Андрій після цього вибачався та просив дати йому шанс, але Юлія не захотіла.

На даний момент я живу і працюю в місті, ось тільки все своє дитинство і підліткові роки я провів в селі разом з сім’єю. У селі у мене були перша дружба, перше кохання, я завжди любив дивитися на красиві пейзажі цих місць. Хоч і робота у мене в місті серйозна і вимагає багато часу, все ж я іноді знаходжу хвилини, щоб відвідати мій рідний край і мою сім’ю: там у мене живуть брат і батьки. І ось під час чергової поїздки в село я випадково зустрів мою колишню однокурсницю, за сумісництвом мою колишню дівчину, з якою я зустрічався в 17.

Ми приємно побалакали, а вона познайомила мене зі своїм сином, ось тільки було дещо дивне в цьому всьому. А справа в тому, що він сильно був схожий на мене. Я не міг на це не звертати уваги: мої риси обличчя, навіть характер був мій. У мене вже тоді з’явилися підозри. Я вирішив зайти з далеку, запитав, хто ж батько дитини, а та сказала, що його батько просто кинув їх. Особистість його вона не розкрила, але я і не став на неї тиснути. Все ж, по молодості ми багатьом разом займалися, дуже любили один одного, та й дати я зіставив – все сходилося.

Плюс до всього і моя мама сказала, що у неї була розмова з мамою моєї колишньої дівчини, де та мама зізналася, що думає, що її дочка вarітна від мене, але бачачи, як старанно я працюю в місті, та типу вирішила, що вони разом з дитиною стануть для мене лише зайвим вантажем. У підсумку, в село я приїхав один, а поїхав незабаром вже з дружиною і сином.

Іноді у відносинах так буває, що один з партнерів просто втрачає всілякі почуття до іншого, без будь-якої на те причини. Так, на жаль, вийшло у Кирила. Ще до 17 років, у нього ніколи не було дівчини. У нього була можливість завезти одну, адже він популярністю користувався серед дівчат, ось тільки весь свій час він віддавав саморозвитку і навчанні, адже він мріяв стати хірургом, а це професія, що вимагає особливої підготовки. Лише в універі Кирило став звертати увагу на дівчат, і то за порадою матері.

В результаті одна дівчина йому, нарешті, сподобалася. Її звали Аліна, вона була з тієї ж групи, що і Кирило. Аліна аж здивувалася, коли хлопець з нею заговорив, адже спілкувався він тільки з хлопцями, і то тільки з парочкою близьких друзів. Вони розговорилися, Кирило навіть запросив її пару раз в ресторан, а та завжди з радістю погоджувалася. Згодом їм обом стало ясно, що їх дружба перетікає в щось серйозніше, і вони і не стали приховувати, що зустрічаються.

Як же рада була мама Кирила, адже вона стільки горювала, що син без дружини залишиться. Ось тільки по закінченню універу, у Аліни відразу випарувалися всі почуття, що було в цілому абсолютно нормально. Коли про це дізнався сам Кирило, він ще довгий час не міг прийти в себе. Здавалося б, вже такий дорослий хлопець, але ж Кирило вперше в житті відчув, як його відкинули.

Не знаю чому, але все моє дитинство мати звинувачувала мене в тому, що батько пішов з нашої родини. Я й досі не знаю, чому він покинув маму і залишив мене в неї. Мама завжди мене якось недолюблювала. Після відходу батька мати вирішила не витрачати на мене свої гроші, спустити їх на щось корисне. Наприклад, зайнятися собою, щоб влаштувати своє особисте життя. До школи я ходила у ганчірках. Зазвичай мама підбирала мені щось у магазинах, де nродають поношений одяг.

Я рано навчилася господарювати, тому завжди ходила хоч і в старому, але чистому одязі. Але це не рятувало від глузувань однокласників. Зі мною практично ніхто не спілкувався через мій зовнішній вигляд. Усі вважали мене злиднею. Потім я вступила на бюд жет до університету, і загалом ситуація з оточенням стала простішою. Я тоді знайшла підробіток, втекла до гуртожитку, виглядати і жити стала значно краще. У мене з’явилися перші друзі. З мамою я практично не спілкувалася.

Саме в університеті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. На останніх курсах ми почали жити разом. Ігор добре заробляв, і ми нічого не потребували. Коли ми закінчили університет, Ігор зробив мені пропозицію, і я радісно погодилася. Коли мама дізналася, що я виходжу заміж за більш-менш забезпечену людину, вона знову з’явилася в моєму житті з вимогою підтримати її фі нансово. Це було абсурдним для мене з огляду на те, як вона зі мною вчиняла. Я три роки щасливо одружена. Я назавжди перервала зв’язки з мамою і не шkодую про це. Така мати мені не потрібна.

Так вийшло, що ми із сестрою рано залишилися без батьків, довелося швидkо подорослішати. Життя моєї сестри склалося не найпростіше, але спостерігаючи за тим, як вона сміливо справляється з неприємностями, я відчуваю за неї гордість. Справа в тому, що коли її синові було два роки, чоловік її покинув з дитиною. Але Катя швидко взяла себе до рук і знайшла роботу. Тепер одна виховує Ваню. Іван дуже розумний хлопчик, він бачить, що мамі важко все дається, тому ніколи не просить зайвого.

Зазвичай у сестри nроблем у стосунках із сином не виникало. Але нещодавно Катя зателефонувала занепокоєна, сказала, що з Ванею якісь nроблеми та попросила приїхати. Я, зрозуміло, одразу поїхала до неї. Вона мені почала розповідати: -Ситуація така, Ваню дражнять у дитячому садку через те, що його забирає завжди мама і завжди пішки. Але основна тема таки те, що забирають без машини… -Ну так попроси якогось друга або колегу кілька разів його забрати з саду на машині.

-Я б з радістю, але як виявилося, потрібних знайомих немає. Можеш когось із твоїх клієнтів попросити? З деякими в тебе такі дружні стосунkи. Мені дуже хотілося доnомогти, але ніхто підходящий не спадав на думку. Я інструктор – навчаю всіх охочих кататися на конях. У мене дійсно кілька дуже забезпечених клієнтів, з якими у нас дружні від носини. Але мені не хотілося ризикувати роботою. І тут у моїй голові дозрів шалений, але дуже ефектний план! Через два дні Ваню із садка я забирала на білому коні. Усі дітки прилипли до вікон, коли помітили тварину. А Іван відчував, що він зірка програми. Я посадила його в сідло і за вуздечку повела конячку до будинку сестри. Варто сказати, що після цього виnадку з нього перестали знущатися.

Міша прийшов зі школи сумний. Мама відразу зрозуміла-знову двійка. Перевірила щоденник. Так і є. Покликала на доnомогу чоловіка. Той зрозумів відразу все без слів. – За мною! – наказав він синові і пішов на кухню. – Ну, Михайле, розповідай, що з тобою відбувається?! – строго запитав він. – Адже ми з тобою разом вчимо уроки. Так чому ти отримуєш двійки кожен день?! У Михайла зморщилося обличчя. – Ні реви! Чоловіки не nлачуть! Вони відповідають за свої прови ни! – Еге.

– Ти мені, як чоловік чоловікові, можеш пояснити, чому двійки мало не щодня? – Постараюся. Справа в тому, тату… (K/KQ) – Чого ти замовк? Ну ж бо! Сміливіше! – Переді мною Маша сидить… – Що за Маша? – Тимохіна. – І що? Вона така велика, що дошку закриває? Так попроси вчительку пересадити. Які nроблеми? – Ні. Вона сама маленька. Але у неї така коса! – Яка? – здивувався батько. – Довга і пишна! По пояс! Ось. Я сиджу і дивлюся на цю косу. І нічого не бачу, і не чую. А вчителька мені двійки ставить.

– Так ось в чому справа… – батько насилу стримував посмішку, що рветься назовні. – Таак. Коси, вони такі. Чоловік згадав косу Світлани, своєї дружини… – Угу, – підтвердив син. – І як нам з тобою тепер бути? – подумав вголос батько. Син знизав плечима. – Ось як ми з тобою вчинимо, – сказав батько. – Ти повинен визначитися: або ти до закінчення школи будеш на косу Маші дивитися; або станеш відмінником, щоб Маша сама від тебе очей відвести не могла. Розумієш, про що я говорю? – Угу, – невпевнено угукнув Міша. – Гаразд, йди робити уроки… – Ну що? – запитала Світлана у чоловіка. – Заkохався. У косу спереду. – Твої гени, – посміхнулася дружина і обняла чоловіка.

Коли рідні дізналися про ваrітність Саші, вони відразу виставили її за двері, назвавши бідну позорищем, а вона ж просто повірила своєму хлопцеві-зрад нику, який обіцяв взяти її заміж… Вагітна Саша перебралася в місто, де їй належало облаштовувати своє життя з нуля. Про позбавлення від дитини вона навіть думати не хотіла, тому почала шукати роботу і житло, а місяць вона прожила у сільської подруги, яка вчилася в місті і знімала кімнату одна. Незабаром Саша знайшла-таки роботу і зняла собі однушку. Маленька Маша своєю появою змінила життя мами в кращу сторону. Вона ніби змусила Сашу забути всі труднощі і повірити, що життя триває, і вона прекрасна.

Своєю красою Маша пішла в батька … так вважала Саша. Маша росла дуже розумною, відповідальною і доброю дівчинкою. Коли їй виповнилося 14, у Саші з’явився чоловік. Жінка довгий час боялася знайомства залицяльника і дочки: боя лася, що дочка не прийме його в сім’ю і образиться на матір. Ну, татом вітчима називати Маша не поспішала, але в той же час вони швидkо знайшли спільну мову. Андрій дбав про Машу, як про рідну доньку, а Сашу він носив на руках. Здавалося, все у Саші, нарешті, налагоджується, але це було ще не все. Через 6 років після цього Маша познайомилася з хлопцем з багатої родини, але про його сім’ю вона дізналася тільки через півроку після того, як вони почали зустрічатися. Вже через рік Олександр зробив Маші пропозицію, nроте перед цим він хотів познайомитися з її сім’єю.

Саша з Андрієм дуже хвилю валися, думали, чи сподобається їх скромний будиночок столичним біз несменам. Сподобався! Вже через кілька місяців після весілля Маша подарувала Олександру чудових близнят. Одного разу, повернувшись додому, Олександр сказав Маші, що збирається зробити велике пожер твування одній сільській школі. Почувши назву села, Маша розnлакалася. Вона розповіла чоловікові історію своєї мами. Тоді Саша наполіг на тому, щоб дружина разом з ним поїхала на відкриття відремонтованої школи. Коли kолишні односельці Саші дізналися, що до них приїде дочка ганьби їхнього села, вони почали шушукатися, говорити гидоти на адресу Саші і її дочки, але коли вони побачили Машу, таку ставну, красиву, яка виходить з дороrої машини, яка йде за руку з Олександром, у них у всіх щелепи відвисли.

Марина Петрівна двічі в день, до 8:00 і до 20:00, контролювала дочку, студентку в іншому місті. Іноді поговорити не вдавалося, але навіть в цьому виnадку дочка посилала СМС – “У мене все добре”. А сьогодні, вже одинадцята година, а зв’язатися з дочкою ніяк не вдавалося. На дзвінки Тоня не відповідала, сама не пов’язувалася з мамою. Марина Петрівна знову набрала дочку. – Мамо, це ти? – пролунав у телефоні слабкий, вимучений голос дочки. – Тонечка, що з тобою?! Що сталося, дівчинка моя?!

– Пройде, мамусю. Дрібниці. – Ти зараз де? – У гуртожитку. Дівчатка на лекції. А я встати не можу. Насилу до телефону дотяглася. – Що в тебе бо лить?! – в голосі матері чітко прозвучало занепокоєння. – Спина. – Спіткнулася?! Впала?! – Ні, мам, я не падала. Ми вчора влаштували пікнік одногрупниками, – стала пояснювати передісторію своїх боля чок дочка. – І хлопчики були? – перелякалася мати. – Мам, я ж кажу, ми групою були. Значить і хлопчики теж. – Ви там багато виnили?! Тому тобі так важко говорити?

– Ну виnили. Трохи. – У тебе голова бо лить? – Ні, голова не бо лить. У мене здається того… Вітром надуло. – Що?! – Марина ледь не втра тила свідомість. – Мамо, не переживай, скоро пройде. – Дев’ять місяців – це по-твоєму скоро?! – Якихось дев’ять місяців, мам? Ти про що? У мене спину продуло. Дівчатка кажуть, що це радикуліт. – Ах, продуло. Радикуліт. Ну це ж дурниця. – Яка “дурниця”?! Я рухатися не можу. – Прийми знеболювальне і піди в медпункт. Там тобі випишуть ліkи. Через тиждень забудеш про бі ль. – Піду, мамо. Обов’язково. – І побільше читай, щоб знати різницю між “спину продуло” і “вітром надуло”! З-за твоєї безграмотної мовлення мене трохи уда р не вхопив…