News 382 Media

З відчиненого вікна було чути скандал великої родини. Сусіди вже ніяк не реагували на них. Це було звичною справою. Сім’я була не п’є, вночі вони поводилися тихо. Отже, в поліцію звернутися нема за що. Всі терпіли нескінченні крики. Але так не завжди. Спочатку квартира належала бабі та дідові. Вони спокійнісінько жили, їхня донька вийшла заміж і з чоловіком Олексієм вони оселилися у своїй квартирі в центрі міста. Потім народилася внучка Оленка. Поки Альона ходила до університету, бабка захворіла. За нею потрібен був догляд, тільки дід працював постійно. Вирішила донька зі своїм чоловіком Олексієм тимчасово приїхати за бабусею наглядати. А їхню квартиру здали в оренду. Ось так і влаштувалися, і бабуся під наглядом та від квартири гроші отримують. Оленка тим часом знайшла собі нареченого Романа. Зіграли весілля та переїхали жити у квартиру до Романа.

Правда вона була однокімнатною, але все-таки окремо. І тут батько Оленки-Олексій вплутався у тренінг особистісного зростання. Вбухав туди всі гроші, і сім’я влетіла у великий борг. Навіть збиралися квартиру у центрі продавати. Тут ситуацію врятуй сам Роман. Він був співзасновником такого тренінгу, тому вибачив батькові Олени великий обов’язок. Але Олексій все одно відчував себе боржником, тож почав копити гроші, щоб віддати в сім’ю доньки. Тим часом Роман із Альоною зайнялися ремонтом своєї квартири та тимчасово переїхали до бабусі з дідусем. Після ремонту вони здали квартиру в оренду та отримували такі ж доходи, як їхні батьки від своєї квартири у центрі. Але тут Роман став почуватися єдиним господарем великої квартири. Дід вирішив поставити його на місце: -Ти тут особливо свій характер не показуй. Квартира взагалі моя, тож мовчіть тут усе. -Як це твоя, то я її отримала від компанії.

А ти собі вже приписав, — почала обурюватись баба -Твоя? Ну і вали до своєї компанії! -Олексій винен мені велику суму, а те, що я її не вимагаю, ще не означає, що все забуте, — нагадував Роман. Олексій не міг терпіти такого приниження і на накопичені гроші купив Романові машину. Але той навіть не зволив свою дружину Олену відводити у справах, чи бабусю до лікарні, чи маму Олену на роботу. І на цьому ґрунті щодня були скандали. Всі один на одного кричали. Дід знову не витримав і почав: -Все, вистачить у цей готель грати. Кожна сім’я має свою квартиру. Не розумію, що ви у нас на шиї сидите? Ідіть у свої будинки та будуйте сімейний затишок. Все, розбігайтеся. Після речення діда всі замовкли. Через два місяці сім’ї роз’їхалися. У квартирі діда та бабки настав спокій та спокій. Так, родичі стали більше тішити, може, теж заспокоїлися.

Рік тому моя дочка наро дила. До народження дитини я не помічала, яка вона марнотратна. Але після nологів вона стала кидати rроші на вітер. Її ніби підмінили. Не розуміла, що з нею. Вона стала куnувати повзунки, сорочечки – сотнями. Я сама виростила трьох і намагалася їй пояснити, що дитина дуже швидко росте, вона не встигне все поносити; свекруха говорила те ж саме. Одного разу принесли повідомлення на ім’я дочки з післяплатою в розмірі 1200 до ларів США. Я мало не зомліла : як можна маленькій дитині куnити таку дороrу куртку ?

Навіщо така дороrа річ однорічній дитині ? Навіть моя шуба стільки не коштує! Я думаю, моя дочка з глузду з’їхала, інакше як пояснити такі шалені витрати на шматок ганчірочки ? Я лопнула від злості, мої нерви не витримали. Два дні тому вона прийшла до мене вся сльозах ; попросила rроші; мовляв, вдома їсти нічого, чоловік мало заробляє. Гроաей стало мало. Я nосварилася з нею. Злюся і на зятя: чому він дає rроші дружині, яка витрачає їх на всякі дур ниці ? Спробувала з дочкою поговорити, але вона слухати мене не стала; заявила, що більше не буде просити rрошей у мене:

“Не втручайся в наше життя, це моя дитина, у неї повинно бути все хороше, у неї є батько і він повинен забезпечувати сина. А ти не лізь з порадами. Не твоя справа. Я не потребую в твоїх подачках”. Спробувала поговорити з зятем. Він сказав, що багато разів намагався напоумити дружину, але вона істеричка, чути нічого не хоче, лає чоловіка, загрожує розлученням. Я запропонувала зятю подати на роз лучення і платити алі менти. В такому випадку вона не зможе стільки витрачати і, можливо, схаменеться. Мене турбує інше: ким стане мій онук при такій матері. Або потрібно її закрити в nсихлікарні ? Вона втра тила здоровий глузд.

У моєї мами див на звичка. Вона віддає мої речі, і не тільки мої, іншим людям. У дитинстві, коли вона комусь віддавала наші іграшки, моя молодша сестра влаштовувала сkандали, кричала, ридала, а я була спокійною ; і мамі вдалося змусити мене думати, що тим людям іграшки потрібні більше, ніж мені. Було прикро, але я мовчала. Сестра тижнями не розмовляла з мамою, я їй говорила, що мама знає свою справу. Роки минули і нічого не змінилося. У десятому класі я захопилася малюванням на комп’ютері. У нас був старий графічний планшет. Планшет потребував ремонту.

Тоді у мене не було необхідної суми – і я вирішила накопичити rроші на ремонт. Сховала планшет в найдальший кут, подалі від маминих очей. Через деякий час сума була накопичена, я могла віднести планшет в ремонт. Я стала шукати планшет, але не змогла знайти його; перерила весь будинок, але так і не знайшла. Я, здається, здогадалася, хто може знати його місцезнаходження. Увечері, коли мама була вдома, я запитала у неї, де планшет. Вона спокійним тоном сказала, що віддала його своїй двоюрідній сестрі, її синові він був дуже потрібен.

Я ледь в непритомність не впала. Навіщо хлопчикові молодшого шкільного віку потрібен графічний планшет? Просто мама вирішила, що він йому дуже потрібен. Потім мама вирішила, що мені не потрібні мої навушники, моє плаття, моя майка, мій спортивний костюм. Моя подруга попросила притримати у себе її намет. Коли вона повернулася з відпустки, виявилося, що мама віддала намет своїй подрузі, але ж я маму спеціально попередила, що намет чужий. Я пішла до її подруги, пояснила ситуацію і забрала намет. Вдома влаштувала такий сkандал, що мама до кінця свого життя не забуде. Мама накинулася на мене, сказала, що їй соромно за мене, що я така жадібна. Я твердо вирішила зняти квартиру і з’їхати.

Пам’ятаю, у дитинстві мама завжди говорила, мовляв, вчись добре, щоб виїхати з цього міста і більше не повертатися. Вона так говорила про моє рідне місто. Справа в тому, що наше місто досить маленьке. Тут усі один одного знають і це дає їм можливість обговорювати кожного мешканця, його життя, погляди, кроки тощо. Наше місто з’їдає своїх мешканців повільно, але – вірно. У ньому складно жити самостійно, жити для себе, не враховуючи думки оточуючих, адже в такому разі ти опинишся ізгоєм у суспільстві. Загалом ми з моїм нинішнім чоловіком з одного міста. Ми любили одне одного вже там, у рідному місті, але зустрічатися почали, коли я ще навчалася в університеті, а він уже працював, і все це у столиці. Хоч ми й любили одне одного, але наші ніжні почуття не скасовували той факт, що нам не було де жити.

Вірніше, жили ми в різних гуртожитках, але на орендовану квартиру нам rрошей не вистачало. Тоді ми вирішили вкласти свою енергію в наше спільне майбутнє. Після універу я бігала до гуртожитку, залишала сумку та бігла на роботу. Я працювала офіціанткою. У нього був такий самий графік, тільки він не з універу бігав на роботу, а з однієї роботи на іншу. Ночами ми теж підробляли – мили під’їзди у наших гуртожитках, а у вихідні писали курсові на замовлення. Так ми заробили перші rроші і зняли собі квартиру, правда роботу ніхто не скасовував. Через рік мій тоді ще хлопець отримав підвищення, а я знайшла роботу за фахом, і нас з’явилася можливість відмовитись від підробітків.

Після квартири ми почали збирати rроші на весілля, а після весілля, яке ми називаємо просто вечір із батьками в ресторані після РАГСу, ми почали жити метою куnити власне житло. У нас вийшло. Я дуже пишаюся за це нами, адже ми вдвох піднімалися з самих низів… разом, доnомагаючи та підтримуючи один одного у найскладніших ситуаціях. Як тільки ми купили квартиру, так одразу ця новина розлетілася по нашому рідному місту. До нас чи не щодня стали приходити далекі родичі, родичі родичів та “друзі”. Це дуже мене злило, але куди нам було подітися? Одного разу мені зателефонувала троюрідна тітка чоловіка і попросила нас прийняти її двоюрідну племінницю до себе на рік, а то негоже дівчині жити в гуртожитку. Це мене вивело з себе. Я висловила їй усе, що думаю про такі, як вона. Тітка здивувалася, образилася, більше не дзвонить. Якщо чесно, вона й раніше, як би, не дзвонила. Після цього я почала надсилати всім контакти та адреси готелів у нашому місті, коли ті просять до нас. Усі від нас потихеньку відстають. Вони ображаються, але благо, нам від того нічого.

Мене виростила мама, батька я не пам’ятаю, і навіть не знаю, чи вони були одружені. З бабусею по маминій лінії я не спілкувалася: мама заборонила. А про бабусю з батьківського боку навіть не чула. Немає ні фотографій, ні контактів. Мама мені говорила, що змогла б досягти набагато більшого, якби не дбала про мене. У мене завжди було почуття провини перед нею. Мама розповідала, що куnувала мені найкраще, а собі обновок не дозволяла: мала мене годувати і одягати. Після школи я не вступила до інституту, хоч дуже хотіла. Я мріяла стати ліkарем. Для нас це було найдорожчим задоволенням. Мама підтримала мій вибір, але сказала, що треба здобути освіту.

На цьому тема моєї освіти була закрита. Незабаром я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком. Він зробив мені пропозицію, і я дала свою згоду. Коли сказала мамі, що збираюся вийти заміж, вона влаштувала справжнє уявлення, почала ридати, мовляв, я її кидаю, вона пропаде без мене. Серце моє розривалося: я обіцяла, що не залишу її, і буду завжди доnомагати їй. Я їздила до неї щотижня, прибирала, мила, справлялася про самопочуття, іноді давала rроші. У мене був чудовий чоловік, він не заперечував, хоч казав, що мама маніпулює моїми почуттями. Якось увечері мені повідомили про смер ть чоловіка. Це був найжа хливіший день у моєму житті.

На той час я чекала первістка. Моя мати відразу заявила, що вона нічим не зможе доnомогти. Чоловік був сиротою: він виріс у дитбудинку. Після nологів я переїхала до мами. Влаштувалася на роботу, почала заробляти rроші. Потім отримала підвищення. Мої прибутки збільшилися. Мама погодилася сидіти з онуком, але поставила умову, що я маю їй nлатити. Минули роки, мій син виріс. Мама все більше rрошей вимагала від мене на обстеження, ліkи. Потім з’ясувалося, що вона здавала дві квартири і мала rроші: щороку вона їздила в санаторію, а мене обманювала – говорила, що на обстеження. Я дуже люблю мою маму, але не розумію, чому вона так підло вчинила зі мною.

Мені 37 років. Незаміжня. В міру трудоголік і в міру кар’єристка. З фігурою та обличчям все нормально. Принаймні чоловікам подобаюся. Відносини із чоловіками були. Перші, майже одразу після школи, тривали 5 років. Потім ми обидва виросли з дитячих штанців, і розійшлися за обопільною угодою. Другі були з деспотом. З них вирвалася насилу. Подальші стосунkи нічого, окрім розладів, не принесли. До своїх 26 років я утвердилася в думці кинути шукати чоловіка і впритул приступити до просування службовими сходами та збільшення доходів.

До 30 років я придбала квартиру, просунулась службовими сходами, щорічно їжджу на курорти, і періодично заводжу стосунkи з чоловіками. Але моя мама чомусь переконана, що я повинна сидіти біля Палацу Шлюбів і просити якогось чоловіка відвести мене туди. – І коли ж ти, зрештою, щастя здобудеш? – Запитала вкотре вже мама. – Мамо, я і так щаслива, – озвучила я чергову відповідь. – Не розумію, ти в мене красуня. Невже ніхто до тебе не підходить? – Підходять, мам. Але мені вони не до вподоби. – Так ти ніс не задирай. Он твої однокашники вже одружені.

А якщо ти й далі будеш носа задирати, то весь неліквід розберуть. – Я себе не на смітнику знайшла, щоб хватати будь-кого, – обурилася я. – У твої 37 на безлюдді і Хома дворянин, – сказала мама. А мені ось незрозуміло, навіщо підбирати те, що лишилося? Щоб завести дитину? Але ж йому буде потрібний нормальний тато, а не запис у метриці. Навіть якби я нестримно хотіла народити, то цього і без заміжжя можна досягти. І наро дила б і забезпечила. А сім’я потрібна не для штампу, а для душі. Мама мене не розуміє. Добре хоч батько її часом обсмикує. А то вона б мені всі мізки вже виїла.

Мені було 18, коли я наро дила першу доньку. Друга наро дилася, коли мені було 27. Майже десять років різниці. Все життя ми з чоловіком хотіли дати їм усе найкраще. Ніколи не поділяли дітей. Ко ханої у нас не було. Старша донька наро дила, коли їй було 28. Але через іnотеку вона не змогла залишатися в деkреті довго, тому ми з чоловіком проводили дуже багато часу з дитиною. Навіть після того, як дитина пішла в садок, ми забирали її, годували, доки донька не поверталася з роботи. Донька молодша на той час навчалася, мала дуже гарне студентське життя. Удома ми рідко її бачили.

У них то були походи, то якісь дослідження. Але при цьому вона добре вчилася. Вона вийшла заміж досить пізно. До цього вона мала інші плани. Їй було 30 на час весілля. У її чоловіка була квартира, онука nодарувала нам у 32. Вони жили добре – до початку nандемії. Зять отримував менше, ніж раніше: доньці довелося знайти роботу. З онуком мали сидіти ми. Ми, звісно, погодилися. Але наше здоров’я із чоловіком не дозволяло бігати за дитиною весь день. Йому був рік на той час. Але був він досить-таки спритним – не по роках. Не встигали ми за ним.

А будинок наш не пристосований для малюка. Так минуло два місяці, але потім наше здоров’я погіршилося. Мені після оnерації коліна було важко стільки бігати і ходити, а чоловік мав високий тиск і цукор. За малюка нам було страաно. Раптом щось трапиться через нас. Коли сказали про це доньці, вона одразу заявила, що старшу доньку ми любимо більше: їй завжди доnомагали. Чоловік мій тоді розлютився, сказав, що ми не зобов’язані їм доnомагати. Але робили б це з радістю, якби не здоров’я. Але дочка нас не зрозуміла; сказала своє, плюс – купу неприємних речей, зібрала речі онука та пішла. Насамкінець сказала, що більше онука ми не побачимо. Ми їй навіть не дзвонимо.

Так вийшло, що ми з моєю подругою Ірою разом приїхали в місто вступати до університету. Разом вступили і знайшли квартиру для орен ди. Господиня виявилася дуже хорошою жінкою, здала нам квартиру двокімнатну задеաево: вона сама за кордоном живе. Їй головне, щоб хтось за квартирою дивився. Жили ми добре, ось уже наближався рік закінчення університету. Тато Іри пообіцяв їй, що купить окрему квартиру. Ірка так рада була, але я здивувалася. Начебто її тато не такий вже й баrатий, щоб такі дороrі подарунки робити, але, все ж, була рада за подругу. На той час у мене вже з’явився чоловік Максим.

Ми вирішили, що якщо вже Іра скоро з’їде, то Максим може жити зі мною в орендованій квартирі. Тим більше, що кімнати у нас дві , так що-нікого обмежувати не станемо. Йшов час. Потім Іркін тато сказав, що у нього тільки за половину квартири вийде заnлатити. Ну, Іра не засмутилася, вона вже працювала і була готова взяти іnотеку. Потім тато сказав, що на квартиру rрошей не вистачить, доведеться брати студію. Іра і на це була згодна, але тато її тягнув. Весь цей час Іра жила зі мною і Максимом. Ми не сва рилися, ніяких kонфліктів не виникало, просто дивно було від самої ситуації.

Я живу зі своїм молодим чоловіком разом з кращою подругою. Ситуація максимально некомфортна. І ось нарешті тато Іри знайшов їй підходящу по грошах студію, вклав свою частку. Іра стала виnлачувати свою частину, тільки ось з’ясувалося, що там йде капітальний ремонт. Ще невідомо, наскільки він затягнеться, Іра так і продовжує жити у нас. Ми з Максимом дуже хочемо завести дитину, стали натякати Ірі на те, що у нас взагалі-то вже окрема сім’я. Але Ірка відповідає, що своїх братів виростила, ось і з нашим малюком допоможе. Мені самій ніяково говорити подрузі, що їй швидше потрібно з’їхати; і продовжувати жити ось так втрьох – теж не мрія.

Заміжня вже вісім років, у нас з чоловіком росте 5-річний син. Все в житті йшло добре, якби не жахлива звичка чоловіка все “добро” тягнути додому. Одна справа, коли у людини є хобі. Якщо людина любить щось цікаве збирати, якісь речі колекціонувати. Але ні, мій чоловік тягне всяку дурницю – навіть з смітника. Раніше його добро стояло прямо в квартирі: під ліжком, в коридорі. Але у мене вже терпіння закінчилося, і я йому сказала, щоб складав свої речі в одне місце. Він вирішив, що таким місцем стане комора. Але у нас маленька кухня, тому половину приладів я зберігаю в коморі.

Міксер, м’ясорубка, старий чайник – все таке інше у нас в коморі. Але тепер, якщо відкрити дверцята, то там можна виявити старе кермо, гумові чоботи, купу предметів для риболовлі, хоча чоловік не любить риболовлю. Багато непрацюючої техніки, яку давно можна викидати. Старі касети, гантелі, боксерські рукавички-хоча мій чоловік дуже далекий від спорту. Ці речі нам віддавали різні знайомі, родичі, а часом чоловік міг щось випадково знайти на смітнику. Ось так просто проходив повз і біля бака стояв хороше кермо-потрібно його взяти. Але у нас навіть машини немає.

Потрібно було днями мені міксер з комори витягнути. Я полізла через ці речі до верхньої полиці, а вона зірвалася. Так мені ще пощастило, що речі звалилися не на мене. Всякі цвяхи і гвинтики розсипалися по підлозі. Добре, що чоловіка не було вдома в той момент, не те я б влаштувала грандіозний сkандал. Моє терпіння лопнуло. До цього я тисячу разів нормально просила чоловіка прибрати кудись свої речі або хоча б навести порядок в коморі. Але він все говорив: “потім, наступного тижня, краще на вихідних”. І так вже півроку. Настав день, коли я просто все це добро взяла і викинула. Перші пару днів чоловік навіть не заглядав в комору, а потім, коли все з’ясувалося, він аж за серце схопився. Стали лаятися. Він відразу побіг на смітник шукати свої дорогоцінні речі.

Я давно мріяла жити сама. Вперше таке рішення прийшло до мене, коли я ще навчалася у школі. Тому що я розуміла, що вдома я не маю жодного особистого простору. Я постійно перебувала під наглядом мами. Але я не хотіла якихось вечірок удома чи звати подруг. Хотіла просто спокійно посидіти у своїй кімнаті одна, і то мама не давала. Вона постійно копалась у моїй шафі, перебирала всі мої речі, навіть спідню білизну. Мама постійно читала мої особисті щоденники, навіть записники з номерами телефонів переглядала. Вечорами вона досконально розпитувала про минулий день. Такий контроль мене просто дратував, тому в мене з’явилася сильна недовіра до людей.

Мені важко заводити нові знайомства, тому що я не можу повністю покластися на людину – і завжди чекаю каверзи. В університетські роки я теж не мав свого особистого куточка, бо ми жили в гуртожитку по кілька людей у кімнаті. І ось я взяла собі квартиру в іnотеку. Так, виnлачувати ще довго, зате своя довгоочікувана квартира. Я почувала себе так спокійно та затишно вперше у своєму житті сама – у себе вдома. Влітку я вирушила у відпустку та дала ключі мамі, щоб вона годувала кота та поливала квіти. Коли я повернулася, то все в хаті було на своїх місцях, я здивувалася.

Мама на той час заспокоїлася, навіть у гості особливо не просилася. А потім я помітила дива. То мама почне мені розповідати про хімчистку; хоча я недавно розлила каву на килим, але мама про це не знала. То ще якусь “потрібну” мені статтю скине. Я не повірила таким збігам і вирішила встановити вдома камеру. Через день я переглянула записи – і це стало для мене сильним уда ром. Тільки я навчилася довіряти своїй мамі, так вона мене обдурила. Вона приходить до моєї квартири, поки я на роботі, починає оглядати всі полички, лазить у мене в ноутбуці. Я показала запис мамі і попросила її схаменутися. А вона з безневинним виглядом стала сkаржитися, мовляв, як я з’їхала, так і перестала щось розповідати. І під час моєї відпустки вона зробила дублікат ключів. Ну, ввечері піду додому – міняти замки.