Пам’ятаю, у дитинстві мама завжди говорила, мовляв, вчись добре, щоб виїхати з цього міста і більше не повертатися. Вона так говорила про моє рідне місто. Справа в тому, що наше місто досить маленьке. Тут усі один одного знають і це дає їм можливість обговорювати кожного мешканця, його життя, погляди, кроки тощо. Наше місто з’їдає своїх мешканців повільно, але – вірно. У ньому складно жити самостійно, жити для себе, не враховуючи думки оточуючих, адже в такому разі ти опинишся ізгоєм у суспільстві. Загалом ми з моїм нинішнім чоловіком з одного міста. Ми любили одне одного вже там, у рідному місті, але зустрічатися почали, коли я ще навчалася в університеті, а він уже працював, і все це у столиці. Хоч ми й любили одне одного, але наші ніжні почуття не скасовували той факт, що нам не було де жити.
Вірніше, жили ми в різних гуртожитках, але на орендовану квартиру нам rрошей не вистачало. Тоді ми вирішили вкласти свою енергію в наше спільне майбутнє. Після універу я бігала до гуртожитку, залишала сумку та бігла на роботу. Я працювала офіціанткою. У нього був такий самий графік, тільки він не з універу бігав на роботу, а з однієї роботи на іншу. Ночами ми теж підробляли – мили під’їзди у наших гуртожитках, а у вихідні писали курсові на замовлення. Так ми заробили перші rроші і зняли собі квартиру, правда роботу ніхто не скасовував. Через рік мій тоді ще хлопець отримав підвищення, а я знайшла роботу за фахом, і нас з’явилася можливість відмовитись від підробітків.
Після квартири ми почали збирати rроші на весілля, а після весілля, яке ми називаємо просто вечір із батьками в ресторані після РАГСу, ми почали жити метою куnити власне житло. У нас вийшло. Я дуже пишаюся за це нами, адже ми вдвох піднімалися з самих низів… разом, доnомагаючи та підтримуючи один одного у найскладніших ситуаціях. Як тільки ми купили квартиру, так одразу ця новина розлетілася по нашому рідному місту. До нас чи не щодня стали приходити далекі родичі, родичі родичів та “друзі”. Це дуже мене злило, але куди нам було подітися? Одного разу мені зателефонувала троюрідна тітка чоловіка і попросила нас прийняти її двоюрідну племінницю до себе на рік, а то негоже дівчині жити в гуртожитку. Це мене вивело з себе. Я висловила їй усе, що думаю про такі, як вона. Тітка здивувалася, образилася, більше не дзвонить. Якщо чесно, вона й раніше, як би, не дзвонила. Після цього я почала надсилати всім контакти та адреси готелів у нашому місті, коли ті просять до нас. Усі від нас потихеньку відстають. Вони ображаються, але благо, нам від того нічого.