News 382 Media

Одного разу він збирався на дуже важливу конференцію в інше місто, де його повинні були нагородити премією в галузі медичних досліджень. Він дуже хвилювався, бо на цій конференції повинні були оцінити його багаторічні труди. Однак, через дві години після того, як літак злетів, сталася аварійна посадка в найближчому аеропорту через якісь технічні неполадки. Лікар боявся не встигнути, тому орендував машину і поїхав в місто, де повинна була проходити конференція. Однак, незабаром після того, як він поїхав, погода зіпсувалася і почався сильний шторм. Через сильний дощ він загорнув не туди і заблукав.

Після двох годин безрезультатної їзди він зрозумів, що загубився. Він відчував себе голодним і жахливо втомленим, тому вирішив пошукати, де б зупинитися. Через деякий час він, нарешті, натрапив на маленький старий будинок. Зневірившись, він вийшов з машини і постукав у двері. Двері відчинила красива жінка. Він привітав її і попросив скористатися телефоном. Однак, жінка сказала йому, що у неї немає телефону, але він може зайти і почекати, поки погода не покращиться. Голодний, мокрий і втомлений лікар прийняв її люб’язну пропозицію і увійшов. Дама дала йому гарячий чай і їжу. Леді сказала, що він може приєднатися до її молитві. Але доктор Марк посміхнувся і сказав, що він вірить тільки в працьовитість і відмовився.

Сидячи за столом і попиваючи чай, він спостерігав за жінкою в тьмяному світлі свічок, як вона молилася поруч з дитячим ліжечком. Лікар розумів, що жінка потребує допомоги, тому, коли вона закінчила молитися, запитав її, чого саме вона хоче від Бога і невже вона думає, що Бог коли-небудь почує її благання. А потім він запитав про маленьку дитину в ліжечку, біля якого вона молилася. Леді сумно посміхнулася і сказала, що дитина в ліжечку — це її син, який страждає від рідкісного типу раку і є тільки один лікар — його звуть Марк-який може вилікувати його, але у неї немає грошей, щоб дозволити собі його, крім того, Марк живе в іншому місті.

Вона сказала, що Бог досі не відповів на її молитву, але вона знає, що він допоможе їй і нічого не зломить її віру. Ошелешений і втративший дар мови Марк просто розплакався. Він прошепотів » Бог великий » і згадав все, що з ним сьогодні відбулося: несправність в літаку, проливний дощ, через який він збився зі шляху — і все це сталося через те, що Бог не просто відповів на її молитву, а й дав йому шанс вийти з матеріального світу і допомогти бідним нещасним людям, у яких немає нічого, крім молитви. Завжди будьте готові зробити те, що Бог приготував для вас. Не буває випадковостей у житті.

Мамин рідний брат, мій дядько Степан, вже багато років, як залишився без дружини. Тітка Ярина була хорошою людиною, але, на жаль пішла рано.У дядька Степана є син. Влітку він привів невістку в хату, сказав, що будуть грати весілля. Дядько вже на пенсії, грошей, особливо, відкладених не було. Одним словом, до того, що син одружується, він був не готовий.Мамин брат — дуже добра людина і йому було не зручно, що нічого не може подарувати синові. Тоді він вирішив, що оформить зараз будинок на сина, зробить дарчу, це і буде подарунок. Щоб молоді могли спокійно жити, робити ремонти і вже сьогодні знали, що це їхній двір.

Ми з мамою довго вмовляли її брата не робити цього, адже син і так у нього один і все, що дядько Степан має, після того, як його не стане, залишиться синові. Мама говорила, що позичить йому гроші, які він і подарує на весілля, а буде віддавати частинами, коли зможе.Але самі розумієте, стару людину переконати непросто, особливо, що стосується дітей. І вже на наступний день він пішов до нотаріуса.

А через годину вже повернувся, по дорозі зайшов до мами. Став просити, щоб позичила гроші, він передумав. Виявляється, нотаріус запитав старого, чи є у нього у дворі хлів, або гараж. Якщо є, то щоб він зробив там, поки ще може, віконечко, бо життя може скластися так, що він там проведе свою старість. І нотаріус розповів дядькові Степану приклади з життя. Ми з мамою дуже здивувалися, що чужа людина так швидко переконав її брата, а нас він зовсім слухатися не хотів. Мама братові позичила гроші, як і обіцяла. Віримо, що вони добре будуть жити з сином і невісткою в одній хаті, але мама тепер буде спокійна за брата, що у нього є своє житло на старості років.

«Хлопчику, я не знала, що це було кохання …»Шибайголова. Красунчик … як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Самотній. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталік не дружив. Батько не раз брався за ремінь, щоб синові вставити мозок. Мати ставала на захист.Однокласниці недолюблювали хлопця. Що красивий і багатий. За косички смикав. Зверхньо дивився на всіх.. Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. А Софійка представляла нову школу, яка від бабусиного будинку аж за шість кілометрів.- У нас новенька! З міста!Для 9 «А» це була надзвичайна подія.- І зовсім не з міста, — хмикали учні з 9 «б». — Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. У місті її мама мала хорошу роботу, а тепер в поліклініці підлогу миє.- Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках — з казки, — не здавалися «опоненти» з 9 «А».Школярів із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався — і назад добиралися пішки.

— Софія, тебе підвезти?- Віталік? Якщо тобі не важко…Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з 9 «А» і «Б», які відкривали роти від подиву. Хлопці питали Віталіка:- Тобі подобається та цяця?- У неї є ім’я Я її просто підвіз.У присутності Софії Віталік не говорив дурниць. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.Перший букет на лавці, що стояла у дворі, знайшла восени бабуся, тому що прокидалася дуже рано.- Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив.А Софія не могла зрозуміти, хто ж цей дивак. Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Але побачити, хто внучці букети носить, бабусі не вдалосяНавесні квіти знову з’явилися…. На випускному Віталик все запрошував Софію до танцю.- Що він в ній знайшов? — червонів від злості Віталіка батько. — Запал на ту бедосю. Я йому вдома покажу! Тепер я зрозумів, хто все квіти у нас і у сусідів зірвав. Ну ну!Після випускного батько добряче відлупцював вже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.- Я все одно люблю Софію! — вигукував хлопець.

— Заб’ю! — крикнув батько Мрії Софії бігли до великого міста. Отримавши атестат, дівчина поїхала з села.- Як ваша Софійка? — запитували односельці матір і бабусю.- Добре, — відповідали ті.А Софії було по-різному. Спочатку в місті відчувала себе самотньою серед сотень тисяч людей. Однак дала собі раду. Навчання, робота, друзі, любов потім купила невелику квартиру для матері і бабки в містечку, де народилася. Сама ж з чоловіком, який з перспективного в минулому інженера став заможним бізнесменом, жила у великому місті. Виховували двох синів.У селі Софія була, здавалося, вічність. А сини просили показати сільську «романтику».Софія любила великі «чоловічі» машини. Тому коли їхала по сільській дорозі, місцеві з інтересом споглядали.Зупинилися біля будинку материнської подруги. Тітка Настенька сплеснула від радості в долоні:

— Сонечка, красуня моя … О, йдуть мої внуки. Наталя, Саша! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.Наталя з Сашком показували Софіїним синам село. А тітка Настенька розповідала-розпитувала про всіх і вся.- Як живуть мої однокласники? Де вони? — поцікавилася Софія.- Люба Олешкові в райцентрі в школі працює. Надя на заробітках. Олег Назарко спився. Немає ради з тієї горілкою! Михайло Панасів господарює. Вітька — агроном. Ні вже колишнього гонору. І краси не залишилося. Біда не робить людину хорошим.- Ви про Віталіка?- Витькой його тепер звуть. Я, Софійка, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила в будинок на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років пройшло, а не може забути. Батько вибирав йому пару з заможних. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони — його розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав.

А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, тому що міг тебе додому підвезти … Біда у Вітька — дружина захворіла. Операція потрібна, а грошей немає. Вітька всім допомагає, хто просить, копійку до копійки тисне. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітька перепсував. А може, так воно повинно було бути … Досить про сумне. Я рада, що у тебе все добре, сонечко .Подушки тітки були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова був у неї закоханий.Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на риболовлю, а сама думала, що повинна сказати колишньому однокласникову. Тобто, знала, що повинна сказати, але не знала як.Посивілий і постарілий Вітька стомлено ступав поруч з тіткою Настею. «Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, — подумки мовилаСофія. — Не впізнала б …»Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.- Привіт, — заговорила першою. — Стільки років не бачилися!- Ти не змінилася, — Вітька переминався з ноги на ногу.

— Маю до тебе розмову, — сказала Софія. — Тітка Настенька все мені розповіла Спасибі за квіти. Це було було так красиво! І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоєї дружини. Я можу оплатити їй операцію.- Ти ж не знаєш її.- Зате я знаю тебе, Віть. Віталік.- Не знаю, не знаю .Ех, яким дурнем я був, що слухав батька ?!
— Чи не дорікай себе в тому, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби дочки не втратили маму.
— Я все поверну тобі, Софійка. Я зароблю Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила слідом:- Хлопчику, я не знала, що це було кохання Що ти так уміввмієш любити .»Якщо маєш час, приїжджай до мене.Яблука вродили. І ті сливи, що ти любиш, — писала в листі до Софії тітка Настя. — Все без« хімії ». Вітькова дружина одужує після операції. А село гуде. Люди не можуть зрозуміти, що ти добро зробила. Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату бративідмовляється. Обіцяв нову лаву поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нікуди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на дворі з весни і до пізньої осені

Сьогодні Віталію знову наснилося те далеке і таке прекрасне його дитинство … де тільки він, улюблений синочок, та мама. Немов йдуть вони з мамою по вулиці, по обидва боки якої — різноманітні лавки з яскравими вітринами. У одній з вітрин шестирічний Віталік зупиняється, як вкопаний. Він очам своїм не вірить: величезна машинка, про яку мріяв ще з весни, коли сусід Володька вийшов з такою ж на вулицю і гордо заявив: «Бачили ?! Це мені мама з татом подарували на День народження! » Віталік зачаровано розглядав машинку. Яка краса! У нього теж скоро День народження, але мама, напевно, йому таку не купить … Добре Володьці, у нього є і мама, і тато. Обидва працюють в крамницях, тому на столі завжди повно всякої смакоти, а Володька має такі іграшки, які забажає …

У Віталіка є тільки мама … вірніше, був і тато, але хлопчик його ніколи не бачив. Він пішов з сім’ї ще до народження сина, тому виховувала Віталика мама сама. Вона працювала, але її зарплати вистачало не на все. Наприклад, новими іграшками Віталік часто похвалитися не міг. Та він і не переживав. Незважаючи на зовсім юний вік, хлопчик розумів, що мамі важко. А сьогодні він не стерпів: занадто близько була його мрія. «Мам, купи мені цю машинку, — благав Віталік. У мене ж скоро День народження. Ну будь ласка …» — в очках заблищали сльози. Мама здивувалася: вперше Віталік зажадав таку дорогу іграшку і вперше так просив … Вранці Віталіку зовсім не хотілося прокидатися. Що з того, що сьогодні День народження? Мама, як завжди, спече торт, прийдуть Володька і ще кілька хлопчиків, але заповітної машинки не буде …

Раптом двері відчинилися і зайшла мама … Вона тримала в руках ту саму — бажану — машинку: «З Днем Народження, синочок!» Віталіку здалося, що він — найщасливіший хлопчик на світі. Лише через кілька років він дізнався про те, що на ту машинку мама витратила всі гроші, які півроку складала на нове пальто … … Далі сон переніс Віталія на кілька років пізніше. Він лежить в лікарні, а над його ліжком схилилася стривожена мама. Віталіку тільки що зробили складну операцію, і мама сидить біля нього як днем, так і вночі. Варто йому лише поворухнутися, і вона миттю біля нього: «Що, синку? Щось болить? Може, в туалет хочеш? » Мамині очі, завжди зеленувато-карі, зараз аж почорніли від сліз і тривоги. На щастя, все обійшлося . Незабаром Віталіка виписали з лікарні, і життя знову увійшло в свою колію. Дивний сон перервала забившася у вікно пташка. Віталій прокинувся і не міг ніяк збагнути, де він, в якому часі. Маленьке створіння билося крильми в закрите скло, а потім раптом кудись зникло.

Віталій нервово запалив сигарету … І тут до нього дійшло: напевно, з мамою щось трапилося. Недарма ж цей дивний сон і пташка у вікні … Віталій похапцем зазбирався. Треба бігти, просити вибачення у мами. Може, ще не пізно … Він шість років не був у цьому будинку. З тих пір, як дружина Сонька заявила: «Вибирай: або я, або твоя стара». Сонька з першого ж дня знайомства зненавиділа свекруху. Вона ніяк не могла пробачити тих м’яких материнських настанов: їй все здавалося, що свекруха хоче принизити її перед чоловіком. Що ж, по собі і інших судиш … Віталій тоді вибрав Соньку. Був шалено закоханий і не звертав уваги на знову почорнілі від сліз і горя мамині очі … Вже рік, як Сонька виїхала в світ за черговим «коханим», а Віталій все не наважувався піти до мами: жахливо соромно було. Але сьогодні він втік, забувши надіти куртку, не чуючи холодного вітру, який пробирав до кісток. В голові була одна думка: тільки б з мамою було все добре … Сірий під’їзд зустрів його вибитими вікнами і нецензурними написами на стінах. Все було, як і шість років тому. Ось тільки мама чомусь не відкривала миттєво, як тоді.

Віталій нетерпляче раз у раз натискав на дзвінок. Відчинилися двері, правда, сусідські. «А, прийшов …», — дядько Іван, посоловілими вже від ранкового похмілля, очима зміряв Віталія. — Немає тут твоєї мами … ». Віталій відчув, що земля почала кудись тікати з-під ніг .. «Де ж вона? », — тихо запитав. «У лікарні, — відповів дядько Іван. — Кожен день тебе чекала. То біля вікна сиділа, як постамент, то на балконі стояла. Все виглядала — чи не йде її Віталик. А ти … Тьху! » — дядько Іван смачно сплюнув Віталію під ноги і зачинив перед ним двері. На ногах, які чомусь стали як ватяні, Віталій побрів в лікарню. Серце стискало недобре передчуття. У реєстратурі йому повідомили, що мама померла сьогодні вранці. Її хотіли поховати, як особу без певного місця проживання: жінка жила одна, коли її забирали в лікарню, ніхто її не відвідував. Хоча хвора щодня твердила, що має сина, що він ось-ось прийде, до її слів особливо ніхто не прислухався: скільки їх таких, що мають дітей, родичів, вмирають в лікарнях самотніми і нікому навіть свічку поставити за упокій душі …

Немов автомат, Віталій підписував папери; забрав тіло додому, поховав маму, скликав найближчих сусідів на поминки. Ті вже його не докоряли, тому що бачили, як страждає бідолаха: обличчя посіріло, не їсть, не п’є … Після похорону для Віталія життя як ніби закінчилося. Важка провина не давала йому спокою … Він почав все частіше випивати. У колись чистій і акуратній квартирі (за п’ять років життя з Сонькою навчився і прати, і прибирати, і прасувати сам) панував жахливий безлад, а сам Віталій перетворився на справжнього клошара. Одного ранку він брів, як завжди, до будки, де продавали пиво. Грошей не було (з роботи Віталія давно вигнали), тому чекав, сподіваючись, що хтось із завсідників НЕ доп’є, і на дні ще залишиться трохи «цілющого еліксиру».

Зайнятий своїми думками, не відчув, як вийшов на проїжджу частину. Здалеку наближався автомобіль, проте Віталій і його не бачив … раптом в обличчя Віталію вдарилася маленька сіра пташка. Від несподіванки той упав, скотився в придорожній рів і від страху втратив свідомість. За секунду зовсім поруч промайнула машина … Отямився Віталій в лікарні. Сліпуче-білі стіни нагадали той час, коли лежав після важкої операції, а мама постійно була поруч. На цей раз мами не було … Над Віталієм схилився молодий лікар: «Ну, мужик, ти народився в сорочці. Якби не впав чомусь в рів, лежати б тобі сьогодні на кладовищі … а так обійшовся струсом мозку. Закінчував б ти пити, чоловіче … » Віталій помовчав, а потім тихо запитав: «Доктор, а у вас мама є?» «Є», — здивувався той. «Бережіть її. Пам’ятайте, що дорожче, ніж мама, на землі немає нікого … » Здивований лікар вийшов з палати. А Віталій прошепотів: «Спасибі тобі, мамо … і прости мене, будь ласка …»

Костя оглянув квартиру та ухвалив рішення про її купівлю. «Беру», — сказав він ріелтору. Аж раптом на очі йому попалося те, що змусило Костю… Хоча давайте не поспішати, я розповім вам усе по порядку. Він збирався орендувати цю квартирку, бо лишився без житла після розлучення. Колись великим, галасливим, самовпевненим молодим чоловіком Костя приїхав підкорювати Москву з маленького містечка. Він мав грандіозні плани. Працював він будь-ким: водієм, офіціантом, клерком. Одружився з москвичкою Ольгою, яка була його повною протилежністю: спокійна, тиха, мініатюрна. Моє знайомство з Костею було дивним. Він прийшов до нас у редакцію журналу та пропонував нові комп’ютери.

Я сказав, що вони нам не потрібні, але навіщось дав йому свій телефон. Він іноді дзвонив, щоразу намагався мені щось продати. А одного разу запросив мене до ресторану, щоб обговорити якусь справу. Там я й познайомився із його дружиною. Яка ціла вечора мовчала, зате Костя говорив без угаву. А під кінець сказав мені: «Лішу, а напиши про мене!». Дружина не витримала і сказала йому, що це дивне прохання. «Чому про тебе треба раптом писати? Напевно, варто чогось добитися спершу…» Костя різко до неї обернувся: «Не лізь у чоловічу розмову? Ти ким себе уявила? Сиди і мовчи! Це було огидно. Я попрощався і швидко пішов. Через багато років ми випадково зіткнулися на вулиці.

Він запропонував посидіти десь, і я погодився. Тому що моє журналістське нутро — воно ж просте цікавість зробили свою справу. Виявилося, що за всі ці роки він так і нічого не досяг, працював незначним менеджером, щось там із пластиковими вікнами. Одружився вдруге, але й там не склалося, і вони розлучилися за сім років. Дітей він мав. Власного житла також. Після розлучення йому не потрібна була велика квартира, тому тепер він шукав однокімнатну. І я поділився з ним контактами одного дуже гарного рієлтора. А далі він уже був готовий внести аванс, коли у ванній побачив маленьку картинку дівчина серед троянд. — Вибачте, а хто господиня квартири?

— Ольга Дмитрівна, – відповів ріелтор. — Мені треба з нею зустрітись! — Не думаю, що це можливо, вона дуже зайнята людина». — Я її колишній чоловік. Рієлтор поговорив з Ольгою, і вона погодилася прийняти його вдома. Коли він прийшов у призначений час, то його зустріла хатня робітниця: «Ходімо, я проводжу вас до кабінету». Вона сиділа у величезному кабінеті, за масивним столом, дивилася на комп’ютер. І треба помітити, вони не бачилися з того часу, як він назвав її «тупою вівцею». Тоді вона швидко зібралася та пішла. — Привіт, Костю. Ольга визирнула через монітор. В чому справа? — Хотів побачитися з тобою. А ти тут живеш? — Частково тут, частково у Мілані.

Я працюю у індустрії моди. — А твій чоловік? — Чоловік зовсім з іншої сфери. Наш син навчається у Лондоні. Слухай, а як ти дізнався, що та квартира моя? — «Дівчина серед троянд» Картинка, що я тобі подарував. — Дивно, не пам’ятаю зовсім. То навіщо кажеш, ти хотів мене бачити? – Цікаво було. Ми ж таки були разом… — Усього три роки. Тобі щось потрібно? Може гроші? Видивишся ти не дуже. Скільки? — Ні не треба. Я передумав, не зніматиму ту квартиру. — Як хочеш, мені байдуже. Ще якісь питання будуть до тупої вівці? — Цікаво… Картинку ти забула, а це ні! — Звісно, не забула. І ніколи не забуду, і не пробачу. Хатня робітниця тебе проводить.

Під час огляду породіллі лікар звернув увагу, що прослуховується два серцебиття, і поцікавився у матусі, що було на її УЗД. Дівчина, бентежачись, відповіла, що на УЗД вона не була, але двійня цілком можливо, тому що у неї вже є трійнята — старшим діткам ледь півтора рочки виповнилося. А самій мамі — всього-то двадцять років. Одну вагітну дівчину привезла в пологовий будинок на швидкій допомозі: зняли з поїзда, вона їхала в сусіднє місто, де, власне, і жила.Ніяких документів, крім паспорта, у дівчини не було, хоча вона клятвено запевняла нас, що на обліку по вагітності стояла. Ми взяли необхідний мінімум аналізів, а ось УЗД вночі зробити проблематично — і ми не стали морочитися. Потім, правда, про це пошкодували.

Під час огляду лікар звернув увагу, що прослуховується два серцебиття, і поцікавився у матусі, що було на її УЗД. Дівчина, бентежачись, відповіла, що на УЗД вона не була, але двійня цілком можливо, тому що у неї вже є трійнята — старшим діткам ледь півтора рочки виповнилося. А самій мамі — всього-то двадцять років.Сутички були дуже сильними, і буквально через пару годин почалися потуги; дівчину перевели в пологовий зал і зібралася вся бригада. Перший малюк голосно закричав, ледь з’явившись на світ. А потуги не припинялися Через десять хвилин і другий хлопчисько подав свій голос.

І тільки ми вирішили перевести дух, як лікар сказав:-Так, у нас тут сюрприз, колеги. Третього зараз народжувати будемо!Мамочка тільки судорожно вдихнула — і народила третю хлопчика, такого ж голосистого, як і його братики. Лікарі досить посміхалися: давненько вони не бачили відразу трьох настільки здорових і міцних малюків. Мама, здається, була теж абсолютно щаслива і попросила телефон — подзвонити чоловіку.Чоловік прилетів буквально через три години — не дивлячись на двісті кілометрів між нашими містами. Він привіз кілька тортів і величезна кількість квітів. Татко, до речі, взагалі був у нестямі від щастя, дізнавшись, що у нього народилося відразу троє синів — старшими-то були дівчатка.

Моєму дитинству можна було позаздрити. Я був єдиним сином у люблячих батьків, які в мені “душі не чули”. Та й, до того ж, вони були дуже забезпеченими людьми, тому я ніколи нічого не потребував, як і їхні родичі, що з радістю у них постійно просили гроші, а батьки ніколи б і не подумали відмовити. Звичайно, допомагали вони їм не маленькими сумами, тому це часто било за нашим фінансовим станом. Мені було 14 років, коли я потрапив до дитячого будинку і залишився на самоті з усіма проблемами. Мої батьки розбилися в автомобільній аварії, і миттєво всі наші родичі просто зникли. Я думав, що вони обов’язково доглядають мене, але цього не сталося. Спочатку в мені ще теплилася надія, і я сам дзвонив родичам з дитячого будинку, але тільки вони чули, хто це, одразу в них виникали якісь термінові справи. Скажу чесно, що час у дитячому будинку був справжнім пеклом для мене.

Я не міг звикнути до того, що моїх батьків більше немає, та ще й зовсім нове становище та повна самота. Але, на щастя, бути мені там довелося недовго, бо з нього мене забрала наша сусідка, подруга мами. У них самих була дочка років десяти, і вони досить довго робили документи, бо, за фактом, вони мені ніхто, з родичами все було б швидше. Моя мама колись їм допомогла, і тепер вони вирішили, що хочуть їй віддячити. З сусідкою вони швидко потоваришували, тому коли моя добра мама дізналася, що у них проблеми з грошима, знайшла для її чоловіка високооплачувану роботу з хорошими умовами. Повернувшись майже до рідного дому, мені стало краще, проте я розумів, що так само не буде, оскільки моя нова сім’я бідніша, і вони не зможуть оплачувати мій приватний дорогий ліцей. Однак вони сказали, щоб я навіть про це не наважувався думати, я закінчу саме цю школу. Мені було дуже некомфортно, тому що я бачив, як багато вони працювали і намагалися вивчити мене і дати мені все найкраще, як і їхні дочки. Я довгий час намагався їх переконати, що можу вчитися і у звичайній школі, але вони цього навіть чути не хотіли. Казали, що їм краще знати, що мені потрібно, я жодного разу не натякнув їм, що мені потрібне щось нове, але вони все купували як рідній дитині.

Щоб якось їм відплатити, я допомагав їхній дочці з навчанням, забирав її зі школи, також часто прибирав будинки та мив посуд і виконував усе, що вони мене просили. Саме завдяки прийомним батькам у свої 23 роки я маю свою престижну справу, завдяки якій маю чималий прибуток. У подарунок їм я купив нову машину та дачу, але це не все; я продовжую їм допомагати, бо розумію, що вони витратили на мене набагато більше, звісно, не лише грошей. Моя молодша сестричка закінчила ту саму приватну школу, що і я, а проживаю я у квартирі своїх батьків, поряд із прийомними батьками. Ось так чужі для мене люди стали найближчими людьми, а родичі не згадували про мене до того моменту, поки я не почав заробляти гроші. Вони дзвонили та напрошувалися в гості або прямо просили про допомогу. Ось тільки мені не хочеться мати з ними нічого спільного: вони покинули мене і не згадували, коли мені така потрібна була підтримка, а тепер вони стали для мене непотрібними. Я радий, що саме вони стали моїми новими батьками, оскільки вони допомогли мені стати кращими, і я зобов’язаний їм не менше ніж рідним за те, яким я став. Я люблю їх і хочу, щоб вони знаходили нові та нові причини пишатися мною, а я зроблю для цього все можливе!

Діти знають лише те, чому їх навчають, у них мало власного досвіду, ось і виходить, що основу для майбутнього ставлять ті, хто їх виховують — батьки. Тому батьки повинні розширювати свій кругозір, щоб було чому вчити дітей. Одного разу батько вирішив навчити свого сина життєвим урокам. Просто він хотів показати, що вони добре живуть, і вирішив відвезти дитину на ферму.Батько думав, що ця поїздка навчить сина цінувати те, що у них є і зробить його більш цілеспрямованим і заповзятливим в майбутньому. Хлопчик порівняв їх будинок з фермою, але прийшов до абсолютно несподіваних висновків Його батько все життя працював, щоб заробити капітал.

Чоловік почав все з нуля, але він хотів, щоб його син просто побачив це, і щоб йому самому не довелося проходити через всі тяготи. Чоловік хотів, щоб син зрозумів величезну різницю між бідними і багатими.І ось одного разу він вирішив відвезти сина до однієї бідної сім’ї, щоб син побачив, як вони живуть. Вони провели в родині кілька днів і ночейХлопчик працював, рано лягав і рано вставав, не користувався телефоном і комп’ютером.Коли вони їхали назад, батько запитав сина, чи сподобалося йому все це?- Папа, це було здорово, — відповів хлопчик.Батько був радий такій відповіді. — Ти побачив, як живуть бідні? — запитав батько, думаючи, що хлопчик почне розповідати про те, як добре вони живуть, на відміну від бідних.-Ах да! — сказав синок- Так що ж нового ти дізнався для себе? — запитав батько. Син відповів:

– Я побачив, що у них 4 собаки, а у нас 1. У нас басейн довжиною в 4 метри, у них безмежний струмок. Ми встановили ліхтарі в саду, а у них в небі горять зірки. Наш двір закінчується воротами, а їх двір не знає кінця. У нас є трохи землі, у них же безкраї поля, навколо нашого будинку — стіни, які захищають нас від ворогів, а у них є друзі, які тут же поспішають на допомогу. Батько буквально онімів. Зрештою, ця поїздка виявилася корисною і для нього самого.Потім син додав:- Ця поїздка показала мені, які ми, насправді, бідні.Ви коли-небудь замислювалися над такими питаннями? Хіба щастя — це матеріальне багатство? У кожного з нас своя точка зору, не можна дорікати інших в чомусь, але, думаю, що історія цього хлопчика буде і нам відмінним уроком! Йому вдалося розгледіти все найцінніше, що є в житті.Іноді нам всім треба стати трошки дітьми, щоб прийняти навколишній світ таким, яким він є і забути про стереотипи!

Петро зі своєю сім’єю давно вже живе в рідному домі. Старший брат Олексій одружився на жінці з міста. Спадщину Петро з дружиною не оформляли. Ніби як належить молодшому синові рідну домівку, адже саме він з дружиною доглядали за старенькими батьками дуже багато років, у всьому допомагали. Принаймні так в селах заведено, хто за батьками доглядав, того і хата. Та й сам Олексій всі ці роки мовчав, на будинок не претендував.Олексій з дружиною приїжджали раз на рік, на Зелені свята. Часто батьків не відвідували, нічим їм не допомагали, а з приводу батьківської хати претензій ніколи не було, про це навіть мову вони не заводили.

Хата-старенька вже трохи була нахилена, стіни тріскалися, то Петро частково зніс старі споруди, підкріпив стіни цеглою, за який виклав чималі гроші, які заробив, звичайно, сам.І баню побудував нову, паркан гарненький звів. Зробив затишним і красивим двір рідної домівки.Все було у кожної сім’ї тихо, мирно і спокійно. Поки на поріг не ступив якось Олексій. Мовляв, дружина його вигнала, тепер йому діватися нікуди, даху над головою у нього немає, буде жити на батьківщині. Такі новини, звичайно, Петра зовсім обрадували. Врешті-решт він чимало зробив, перебудував заново майже все, де треба підлатав, а Олексій заявився на все готове. Та ще й повів себе за належне, немов додому прийшов, не попередив про приїзд і дозволу у брата пожити в будинку питати не став.

Стіл йому не накрили. Всім виглядом показуючи, що не раді непроханому гостя. Постелили брат з дружиною йому в самій маленькій кімнаті. Дітям довелося з батьками тіснитися в їх спальні.На наступний день Олексій спав довго, до обіду. Через нього було неможливо пройти на кухню, не зачепивши ногою. Сільські люди встають рано, адже господарство повинні встигнути ще до роботи, а тут спить і спить.Прокинувся до обіду, відразу попросив їсти. Дружина Петра підігріла йому суп, м’яса поклала. Він поїв і знову ліг.- Як жити збираєшся? — обережно запитала дружина Петра брата свого чоловіка. — Довго у нас будеш? У нас сім’я все таки. Дівчаткам ніде присісти уроки робити. Будинок не великий, дві кімнати всього.

Олексій спочатку промовчав, а потім впевнено сказав, що може ще помиритися з дружиною.Виспавшись за цілий день, Олексій всю ніч дивився телевізор, з гучним звуком, який лунав на весь будинок. Через нього ніхто не виспався. А всім рано вставати.Днем Олексій спить, вночі — телевізор дивиться.Рідні довго мовчали, а потім дружина Петра якось підслухала розмову, коли Олексій зі своєю дружиною розмовляв:- Процес пішов, вони вже зрозуміли, що я тут надовго, нехай знають, що будинок і мій теж. І мені все одно, що Петротам набудував. Його ніхто не просив. Так що все нормально. Скоро ми досягнемо всього, ще трішки почекай.

Почула і розповіла чоловікові. Мовляв, так і так, у Олексія з дружиною все добре, це він око поклав на рідну домівку, хоче прибрати і собі майно це до рук.Петро пішов до брата в кімнату, зібрав всі речі і викинув на вулицю. Сказав, щоб брат більше не приходив, що потрібно було раніше хату ділити, коли вона впаде, а не зараз на все готове прийшов і права свої ще якісь диктує.Олексій сказав, що він так просто хати батьківській братові не залишить. Але Петра підтримують всі сусіди, адже знають, що за батьками пригледів і будинок відбудував. Правда на його стороні, вони його не залишать!

Ця історія трапилася в одному з провінційних містечок під час рейсу місцевого автобуса. Розповідь жінки, яка стала свідком того, що сталося, миттю розлетілася по Інтернету, до глибини душі зворушивши тисячі читачів.Можливо, ця історія трохи прикрашена, але вона настільки прекрасна і повчальна, що ми вирішили залишити її без змін.»Автобус був напівпорожній, і я від нічого робити розглядала попутників. На одній із зупинок зайшла бабуся років 80 і села на вільне сидіння. Потім дістала хусточку і почала її розгортати.Там були копійки. Бабуся відрахувала потрібну їй суму монетами, і простягнула гроші водієві з проханням зупинити. Загалом, все йшло як завжди.

Але водій грошей не взяв! Більш того, він схопив свій гаманець, попросив бабусю почекати його кілька хвилин і вискочив з автобуса.Хлопець забіг в найближчий магазин і повернувся звідти з пакетом, в якому лежало 4 пакети молока, 2 пакети сметани, хліб, макарони, м’ясо …Він підійшов до бабусі і простягнув їй пакет. Та стала відмовлятися, мовляв, їй пенсії вистачає на хліб і все в цьому роді …Але в підсумку водій сказав:- Якщо ви це не візьмете я прям тут цей пакет і викину!

Бабуся зайшлася гіркими сл ьозами, стала його щиро дякувати і бажати удачі Потім хлопчина застрибнув назад в кабіну, і тут одна пасажирок років сорока почала обурюватися на весь голос:- Варто було заради порожньої подяки витрачати свої гроші і ще нас затримувати?Почувши це, водій розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами:- Через таких як ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою сволотою, тому що ви своїх дітей, крім лицемірства і жлобства, нічому навчити не в силах!Тітка, червона як помідор, вилетіла з автобуса як пробка з шампанського.Браво, хлопець! Побільше б таких людей, як ти! ‘