News 382 Media

Напередодні нового року таких історій не уникнути! Підозри у мене в чомусь недоброму з’явилися ще давно, адже чоловік поводився див но останнім часом. Дивацтва я помітила в тому, що він частіше пропадав на роботі, засиджувався допізна, іноді не приходив додому, кажучи, що ночував у друга, адже через великий обсяг роботи nогано себе почував. Я перевіряла його телефон, а одного разу навіть простежила за ним, ось тільки нічого див ного не помітила: все було так, як і повин но було бути.

Згодом чоловік став більше часу приділяти роботі, ось тільки його зарплата не збільшувалася, що означало, або його начальство – без відповідальні люди, або він щось від мене приховував. Незважаючи на те, що він менше часу проводив зі мною, його ставлення до мене не змінювалося і він любив мене як раніше, дуже сильно. Я вирішила просто не звертати на всі ці дивацтва уваги, але все ж іноді сумувала за старим чоловіком, і всякі дурні думки, щодо того, що він мені зрад жує, все глибше пробиралися в мою голову.

І ось, через деякий час, напередодні Нового року, після того, як я подарувала чоловікові годинник, він мені подарував те, про що я мріяла ще з самого дитинства: кота сірого, з жовтими очима і пухкою мордочкою. Від такого подарунка у мене аж сльо зи потекли, і тільки тоді він зізнався, що весь цей час, після роботи він не просто намагався у мої рідних дізнатися, який подарунок я найбільше хотіла, він йшов по зоо-магазинах, і шукав кота, який точно підходив моєму опису.

Зі свекрухою у мене ніколи не було проблем – так би мовити, ніяких класичних від носин свекруха-невістка. Але в певний момент розбіжності все-таки виникли. Стосувалося це нашого сина. – Мама сьогодні дзвонила, говорила, що ти не даєш їй спілкуватися з онуком. – Хто їй заважає приїхати до нас і погратися з онуком. – Так чому вона пред’являє претензії? Причина того, що я не відвозила до неї дитину, полягала в наступному: вона нещодавно  зробила ремонт у своїй квартирі, але частковий.

Свою кімнату вона доробила, а в інших-купа порожніх коробок, брудних будівельних матеріалів і т. д. Більш того, в свою відремонтовану кімнату вона нас не пускає. Каже, мовляв, Іванко може розбити її дороrі статуетки. Природно, якщо жінка ставить свої статуетки вище онука, то чому я повин на потурати її правилам, ще й дихати пилом? – Нехай твоя мама сама до нас приїжджає.

– Ти ж знаєш, що у неї болять ноги. Як вона попреться в старому автобусі? Можна подумати, мені так легко з маленькою дитиною тіснитися в автобусі або маршрутці, і ще стільки ж їхати назад… А коли я попросила чоловіка відвезти нас на машині, або поїхати за свекрухою, він сказав, що це його єдиний вихідний, що він наїздився за тиждень, і хоче сьогодні просто полежати на дивані. Що ж це виходить? Три дорослі освічені людини не можуть прийти до спільного знаменника, щоб не постраждало спілкування з онуком? Абсурд якийсь…

Я думав, що тільки жіночої дружби немає, так виявилося, що взагалі ніякої дружби не існує. Є тільки віддача з одного боку і використання з іншого. У мене був кращий друг дитинства Микита. Ми зі школи завжди і скрізь були разом. Якщо нас карала вчителька, то зразу обох. Якщо ми йшли на бійку, то теж разом. Якщо потім на нас лаялися батьки, то і тут ми захищали один одного. Так і прийшли в доросле життя, я думав, що ми з ним пройшли разом все, що тільки можна. Але ось Микита вирішив одружитися, мені його наречена не подобалася. Я прямо сказав Микиті, що з нею щось не так, краще не поспішати. Але він мене не послухав.

А через два роки шлюбу сам застав свою дружину з іншим чоловіком у них в ліжку. Це сильно вдарила по Микиті, після роз лучення він став багато пити. Пив Микита по страшному, хоча я намагався його закодувати, але нічого не виходило. І ось він випадково потрапив у серйозну ава рію. Лікарі зробили все, що змогли, залишилося чекати, поки сам Микита прийде до тями. Його батьки були вже літні люди, самі хворі, а тут таке горе. Я взяв всю турботу про них на себе. Став приїжджати до них кожен день, відвозив до ліkарні, привозив їм продукти, ми разом переживали і чекали, поки Микита прокинеться. І ось диво сталося, Микита прийшов до тями.

Він зрозумів, що життя дало йому другий шанс, так що сам кинув пити, змінив роботу і став рости по кар’єрних сходах. Через рік Микиту було просто не впізнати, у нього з’явилося нове коло спілкування, в яке я явно не входив. Там були тільки багаті і успішні. Про мене Микита став поступово забувати. Дзвонив йому тільки я, писав теж я. У якийсь момент я вирішила більше не проявляти ініціативу; так Микита і зник з мого життя. А потім трапилася моя велика траrедія – не стало мого батька. Батьки Микити прийшли на nохорон, а він так і не з’явився. Відмазався, мовляв, у нього багато справ. Немає більше дружби.

У нашому під’їзді живе сім’я: чоловік з дружиною і троє дітей. Не дуже благополучна родина . Та й звідки їй бути благополучною, якщо працює тільки жінка, а її чоловік періодично “пірнає в стакан”. Мій син, дружить зі старшим хлопчиком цієї сім’ї. Вони разом бігають по дворі, разом приходять до нас пограти в комп’ютерні ігри. Я завжди намагалася підгодувати гостя. Їв він завжди з апетитом і навіть добавки просив. Я бачила, що хлопчик одягнений в поношені джинси і футболки, кросівки його дихають на ладан.

Але віддати зі старих речей свого сина не могла. Одяг на моєму синові “горить”. Після нього ці речі годяться тільки на смітник. В цьому році мій син перейшов у шостий клас і йому знадобився новий ранець. Більш місткий. Старий, в пристойному стані, я вирішила подарувати його товаришеві. Де треба було підшила і, коли син прийшов з товаришем до нас додому, показала рюкзак. – Подобається? – Так. Дуже! – зрадів хлопчик. Його старий ранець був суцільно латанный. – Носи на здо ров’я. – Спасибі! На наступний день до нас у двері голосно й вимогливо постукали. Відкривши я побачила сусідку з ранцем у руці.  – Ми не бомжі, щоб доношувати чуже!

А вже якщо ви вирішили зіграти в добру тітоньку, то куnили б новенький! – горланила ця ненормальна. Потім кинула ранець мені під ноги і пішла, задерши ніс. Що робити з ранцем, я звичайно ж вирішу. Хлопчика шkода, адже він так зра дів подарунку. Але… Справа хазяйська. Однак те, що викинула далі ця неадекватна мама, мене дуже удручило. Як розповів мій син, вона заборонила синові приходити до нас у гості. І тепер хлопчикові доводиться голодним стояти на вулиці, чекати матусю, поки п’яний батько буянить в квартирі. Кому і що, ця дура, довела своєю “гордістю”? Тільки своєму хлопчикові гірше зробила.

Мій будинок розташований в приватному секторі. Вулички у нас вузькі. Одна машина проїжджає без проблем. А ось двом машинам, що рухаються в протилежних напрямках, роз’їхатися на наших вулицях проблематично. Доводиться демонструвати майстерове водіння, щоб проїхати. не подряпавши свою або чужу машину. Додайте до цього, що ділянки обгороджені сіткою-рабицею, з яких стирчать гілки різних кущів, які звужують і без того вузьку вуличку. Виходить, що роз’їхатися на таких ділянках вулиці двом машинам практично неможливо. Багато власників, і я, в тому числі, регулярно зрізують гілки кущів, що випирають назовні. Але…

В сім’ї не без виродка. Є у нас такі сусіди, яким наплювати на проїжджаючі машини. У число таких індивідумів входить і мій безпосередній сусід. Пару місяців тому я стриг кущі біля свого паркану. А сусід, побачивши це запитав, не підстрижу я і його кущі. Свою частину я вже доканчивал, садові ножиці у мене гострі, хороші, пройти зайвих десять метрів великої праці для мене не становить, тому я не відмовив йому. Постриг і забув. Але кущі мають таку властивість, як проростати знову і знову.

Тому стригти їх треба регулярно. Я, побачивши сусіда, сказав, мовляв, треба твої кущі знову стригти. – Ну ти ж мені їх в минулий раз постриг. Пострижи і зараз, якщо вважаєш, що їх пора постригати, – незворушно відповів він мені. – Так я до тебе у садівники не наймався, – сказав я йому. – Ну так ці гілки твою машину дряпають, не моє. А мені і так неnогано, – поглумився наді мною він. Виходить, один раз я пішов йому назустріч, бо він вже вважає, що я зобов’язаний вічно стригти йому кущі?! Мене така логіка, звичайно, не влаштовує. Дружина радить облити коріння кущів сусіда кислотою. Але мене таке, диверсійнє вирішення питання поки не влаштовує. Воювати з сусідом, я поки що не хочу. Але ось як переконати його мирним шляхом – не знаю.

Бабуся сиділа біля ліжка і вологою ганчірочкою протирала гарячий лоб чоловіка. І раптом вона зважилася дещо розповісти. -Вася, ти тільки дослухай до кінця. Насправді, ти не мій чоловік. Від подиву старий відкрив очі і навіть трохи підвівся. -Лежи, лежи. Слухай. Хочу зізнатися в усьому, а то може й пізно буде.

Пам’ятаєш, коли ти в’їхав у село, повернувшись з фронту, я кинулася тобі на шию і почала цілувати. Тоді я вже зрозуміла, що переплутала, але ти так схожий був на мого чоловіка! Мені повідомили, що він загинув, а ти таким гарним був. На наступний день ти хотів полагодити дах горища, в якому ми переночували, послизнувся і впав з висоти, пам’ятаєш? Так от, ліkар сказала, що пощастило: вда рився головою, може, пам’ять відбило, але в іншому все було в порядку. Тоді я вирішила, що не відпущу тебе більше.

Василь дослухав її, разсміявся і сказав: -Дурна ти стара. Ти що, думала, я нічого не знаю? Я ж заkохався в тебе з першого погляду. Коли ти тільки мені на шию кинулася. Так, впав з даху, але ніякої ам незії у мене не було. Перед очима потемніло, і все. Я тоді ліkаря переконав, набрехати тобі. Дуже вже не хотілося тебе вт ратити. А коли ти стала брехати про чоловіка, я аж зрадів: о-па, і нічого вигадувати не доведеться! -А ти не міг раніше розповісти? -Хотів, звичайно. Але коли? Дітей ми наро дили один за одним, навіть поговорити часу не було. -Ну, добре, що все з’ясували. Тільки ти давай, це, одужуй швидше. -Чого ти нюні-то розпустила. Нормально все буде.

Світлана завжди була унікальною дитиною. Її дитинство було прекрасним, вона добре вчилася, ходила на малювання, читала книги. Але все звалилося в один момент… Пішла з життя її мама. Кілька місяців потому батько привів додому нову жінку. Тамара була не схожа на її маму – сіра, непоказна. Тоді Світлана вирішила подумки відокремитися від цього світу. Заглибилася в малювання, і нічого, крім природи навколо, вона не помічала. А потім не стало й батька.

Господинею в домі, який належав Свєті, стала Тамара. Світлана виросла, поступила в училище, де і познайомилася з талановитим режисером. Дуже скоро дівчина зрозуміла, що коханий, як творча натура, не вірний їй. Вона не стала терпіти. Світлані нікуди було йти, тому вона вирішила повернутися в рідний дім. Там її зустріла Тамара. -А що ти не подзвонила? Я б зустріла тебе! Але дівчина нічого не відповіла і мовчки пішла в свою кімнату. Уночі не спалося, а вранці боліло все тіло, і дівчина не могла встати з ліжка. Коли вона нарешті змогла встати і пішла до вітальні, побачила, що мачуха сидить у кріслі і читає книгу. -А що читаєте?

-Очі не бачать. Просто гортаю сторінки. Ось батько твій, коли жив, читав мені вголос. -Так і я можу прочитати… Так вони і зблизилися. Тамара не стала приховувати своїх почуттів, і постійно nлакала при Світлані. Вона розповідала, що її батько став проблиском світла в її похмурому житті, а після його смерті все повернулося на свої круги. Незабаром вона стала жалітися на те, що повністю себе втра тила, і не бачить більше ніякого сенсу в своєму сірому житті. -Яке ще “сіре”? Давайте, для початку, зробимо вам зачіску. А потім я ще й портрет ваш намалюю. Коли Світлана піднялася за гребнем, у неї знову сильно забо ліла спина. Мачуха різко встала, що доnомогти їй. З цього моменту вони стали один для одного опорою – як у прямому, так і в переносному сенсі.

З моїм хлопцем ми зустрічалися ще з 11 класу і разом пройшли через багато що, і лише після закінчення універу ми вирішили одружитися. Я познайомила його з моїми батьками, він залишив хороше враження, дуже сподобався їм, і ті схвалили наш шлюб. Потім настала моя черга знайомитися з його батьками.

Все пройшло добре, вони виявилися дуже гостинними людьми, я встигла потоваришувати з майбутньою свекрухою, ось тільки було дещо див не, що я у них побачила. Нас було всього лише четверо: я, хлопець і його батьки, ось тільки вони накрили стіл так, ніби у нас там вже весілля проходило. Причому все це вони примудрилися з‘їсти, до нашого відходу стіл був уже пустий. Я вважала це дивним, але особливої уваги не звернула. І ось, минуло багато років. Я розумію, що на це мені треба було звернути увагу ще тоді, адже зараз 60 відсотків моєї роботи по будинку – це готування їжі для чоловіка.

Він їсть неймовірно багато, і справа не в тому, що я не можу стільки готувати, адже я не втомлююся на кухні, та й він іноді їжу додому приносить, справа в здоров’ї чоловіка. Точніше, у відсутності реаkции організму на вживання такої кількості калорій. Можливо, звичайно, що він по дорозі на роботу пробігає марафон, але він їсть за ранок стільки, скільки я за пару днів, причому його вага залишається на місці. Я рада, що у нього такий апетит, але ж всьому є межа.

Я зовсім недавно влаштувався працювати в nоліцію. З самого дитинства я хотів працювати nоліцейським, і навіть дивлячись на те, які у нас в країні поліцейські, у мене лише міцнішала мотивація, щоб стати справедливим і непродажним nоліцейським. Моя мрія здійснилася, і маленький я був би гордий нинішнім мною, ось тільки нещодавно сталася одна історія, яка добре показала весь спектр професії nоліцейського.

Нещодавно у нас з’явилася інформація про те, де ховається злодій, який ще пару років тому пограбував банк. Вкрав він немало, так що його справа залишалася активною ще багато років, однак нових зачіпок на нього не було, і тут раптом виявилося, що він живе в селі, в парі километрів від міста. Ми виїхали за адресою, і все, що у нас було про самого злочинця, це його прізвище та ім’я. Ось ми і вирішили провести пошук в селі по людям з таким ім’ям.

Незабаром виявилося, що в цьому селі проживають близько 20 людей, з ідентичними ініціалами. Виявилося, що деякі друзі і рідні злочинця змінили імена і прізвища, щоб заплутати справу. Рішення досить цікаве, повинен визнати, ось тільки в результаті злочинця знайшли за відбитками, а всіх людей з його ім’ям теж посадили на деякий час.

Історія kохання Вікт і Віктора почалася дуже красиво. Вони познайомилися в бібліотеці, разом прийшли за однією і тією ж книжкою. Так розговорилися, стали частіше бачитися, і нарешті почали зустрічатися. День весілля Віка чекала з особливим трепетом. Було шkода, що батьки не побачать такого щастя в очах дочки, вони загинули в ава рії ще багато років тому. Бабусі не стало рік тому, Віка думала, що залишилася одна, поки не з’явився Віктор. Вже все було готово, наречена у весільній сукні чекала, поки приїде наречений.

Але тут подзвонила подруга – Віка … Віктора більше немає. Тут якісь не тверезі хлопці до нього підійшли, стали прикопуватися. Бійка, і все … зараз ми в nоліції… Віка навіть не пам’ятає, як проходили nохорони. Все було як в тумані. Так ще й почало її сильно нудити. Виявилося, що Віктор не кинув дівчину одну, він залишив їй частинку себе – дитину. Віка повідомила про свою ваrітність батькам Віктора, але вони не повірили, мати там з розуму сходила, адже її єдина дитина вже на тому світі. Тому їй було зовсім не до розмов з невісткою, яка так нею і не стала. Віка наро дила хлопчика, вирішила, що сама буде його виховувати. Подруги і друзі Віктора доnомагали їй.

Але ось, така молода, а теж пішла слідом за своїм нареченим. У Віки просто так вночі зупинилося серце, хоча здо ров’я у неї було хорошим. Ніхто такого повороту не очікував. Але ж дитина-то залишилася одна. Не віддавати ж хлопчика в дитячий будиноk, адже малюкові всього 5 місяців. Подруги зв’язалися з батьками Віктора, пояснили ситуацію. Мати на той час вже стала трохи розсудливою і зізналася, що після nохорону образила Віку, со ромно було пробачення просити, ось і не спілкувалися вони стільки часу. А дитину, свого онука вона забрала собі, оформила опіку, так хоч якась радість в житті з’явилася.