News 382 Media

— А ти чому така хитра? Своїх дітей знову нишком до мами відвезла на все літо. Май совість! – Сестра навіть не привіталася, а з порога почала пред’являти претензії. Якщо чесно, мама сама не хоче брати до себе в село дітей сестри. Марина їх привозить на повне мамине забезпечення, в рваному одязі, у маленькому взутті. Причому змінний одяг вона дітям не передає. Буде тепло того дня, як вона зібралася їх відвозити, будуть у дітей тільки майка та шорти. А раптом холодно? «Нічого, купиш, адже онуки твої рідні» — заявляла сестра мами. А пенсія у мами маленька — нема зайвих грошей на одяг онукам. У мене з нашою мамою домовленість, я даю їй гроші. На продукти, фрукти дітям, на одяг, чи мало що, виростуть із чогось. Нахабство сестри я засуджую: мама і так велику частину свого життя в нас, своїх дітей, вкладала кошти. А зараз вона хоче трохи пожити собі. Зібрати собі на мрію – машину. Невже, виховавши двох дочок , мама має ще й онуків має забезпечувати? Нехай навіть кілька місяців на рік?

— Мене Дімка на море покликав. І куди я зараз своїх подіну? – продовжувала розорятися сестра. — Із собою візьми. – Знизала плечима я. — Я хотіла, але Дімка проти. Каже, не для того весь рік працював, щоб чужих дітей морями возити. — А я хіба винна, що в мене діти і я їх одна піднімаю? Якщо об’єктивно — то так, винна. Був у сестри чоловік , батько племінників. На ньому був і будинок і забезпечення сімейства. А сестра тільки з подружками гуляла та гроші чоловіка прогулювала у барах. Він із молодшим навіть у лікарні сам лежав. Сестра відмовилася їхати — там, бачте, курити не можна. Два роки тому зібрав речі дружини та виставив за двері. Сестра забрала дітей і мешкає тепер сама, жебракує у всіх і працювати не вміє. Діму, нового хлопця сестри, я, м’яко кажучи, недолюблюю: слизький, дітей сестри шпигує, неприємний тип. Сестра почала вмовляти: — Може, ти посидиш? Все одно вдома стирчиш цілими днями. — Я працюю! А на просто так сиджу. – Заперечила я. — Вдома стирчати — хіба робота? — Тобі звідки знати, як виглядає робота? Ти і дня у своєму житті не пропрацювала!

— Все, вибач, але розмова закінчена, мені ніколи. Я наполегливо почала проводжати сестру. За годину пролунав дзвінок телефону. Я подивилася на екран телефону номер невідомий. Вирішила відповісти – раптом новий замовник? Я помилилася – своїм дзвінком мене «ощасливив» Діма. — Чуєш, курка! Дітей забирай, по-хорошому! Прямо зараз руки в ноги та в село! Бо сам приїду, привезу. І не факт, що довезу цілими та здоровими! Від тону та виразів я очманіла і відразу відключилася . Буду я ще з хамами всякими розмовляти, образи та погрози вислуховувати. Але мамі вирішила зателефонувати про всяк випадок, щоб моїх дітей ні з ким нікуди не відпускала. Сестра зателефонувала мені за два дні. Ридаючи у слухавку, вона повідомила мені, що Діма поїхав на море з якоюсь малознайомою дівчиною. – Все через тебе! Ти мені життя зруйнувала! Як я зараз житиму, без мужика в домі? Хто нас годуватиме? Як на мене — краще за однією, ніж з таким, як Діма. Я б н

Мій чоловік вирішив поставити камеру. Наслухавшись розповідей від знайомих у селі про злодійство, він вирішив так убезпечити нашу дачу. Хоче, отже, хоче. Я не відмовляла його, хоч не бачила в цьому великого сенсу. Зате коли ми переглянули перші записи з камери, то сміялися дуже довго. Фахівці встановили камеру за годину. Повісили ми її на веранді будинку під дахом. Саме це розташування камери дозволяє охопити город та сад.

Подивитися зйомку в реальному часі можна через спеціальну програму на телефоні. Встановлення камери робилося ввечері, тож ніхто з сусідів не бачив, що відбувається. Про камеру ми нікому не сказали. А навіщо? Адже це наша справа, що хочемо, те й робимо. За кілька днів вирішили подивитися, що за цей час встигла назнімати камера, поки ми були у місті. Щойно почалися перші кадри, ми покотилися зі сміху.

Виявилося, що поки перебуваємо у місті у своїй квартирі, до нас у двір регулярно, у чому ми переконалися, переглянувши запис за кілька днів, заходить сусідка. Робить вона це вдень та пізно ввечері. При цьому вона відчуває на нашій ділянці як господиня! Вона рве зелень цілими пучками. Обриває ягоди, збирає овочі, яблука, тобто все, що можна з’їсти. Найцікавіше те, що я, коли не було камери, цього не помічала. Хитра сусідка рве ї потроху, тому втрачений урожай залишається непоміченим. Але найсмішніше, що вона ходить садом фотографуючи мої квіти і чагарники, а ще показує їх комусь по відеозв’язку. На записі з камери дуже добре видно, як вона гуляє по саду з телефоном, розмовляє (на жаль, звуку немає), підносить телефон ближче до квітів, потім знову до свого обличчя – щось пояснює та жестикулює.

Створилося таке враження, ніби вона комусь хвалиться садом та городом, говорячи, що це її. А я вважала сусідку нормальною жінкою. Я навіть не думала про неї так, нічого не наштовхувало на такі думки. Мені не шкода врожаю, який вона збирала на нашій ділянці. Мені неприємно те, що в неї вистачило нахабства покуситись на приватну власність. Ми ж таки непросто так ставимо паркани між нашими будинками та ділянками. Але найцікавіше, як сусідка потрапляла до нас у двір. Наприкінці городу, де проходить рабиця, вона знімає сітку, заходить і ставить її на місце. Назад таким же способом. Чоловік після того, як дізнався про ці відвідування, забив рабицю дошками і більше сусідка не приходила. А ми їй не говорили, що бачили її на ділянці. Мені неприємно чомусь про це говорити, але про камеру зрештою проговорилися. Її це збентежило, але виду вона не подала. Якби не камера, я про це, напевно, ніколи б не дізналася.

Два роки тому я вирішила продати ошатну сукню, яку моя дочка одягла лише одного разу на шкільне свято. Потім вона різко виросла, і сукня стала їй малою. Ціна була символічною. Зателефонувала жінка, сказала, що незабаром приїде. Чекайте, мовляв. Я чекала вдома до шостої години. Нарешті пролунав дзвінок у двері. Прийшли жінка, дівчинка та їхня бабуся. – Чи можна приміряти? – Так, звичайно. Поки дівчинка приміряла сукню, а мама спостерігала, бабуся спитала, чи можна скористатися туалетом. Я вказала їй напрямок до санвузла.

Не могла ж я відмовити? Пам’ятаю, коли ми показували квартиру на продаж, кожна друга покупниця обов’язково ходила в туалет. Чую, бабуся, вийшовши з туалету, пішла на кухню. Думаю, зараз дадуть гроші, попрощаємось і підуть. Але вони не йдуть. Бабуся починає відкривати шафки на кухні. Їй 55 років, дочці – 30, дівчинці – 10. – Берете? – питаю я. Мама мені віддає купюру, і я вже хотела закривати двері. Але тут починає бабуся все у залі розглядати. «А що це за статуетка?

А ось це що за килим? А книжки? Можна подивитися?». Я говорю, що поспішаю. Вони йдуть. Цей випадок став останньою краплею, після якої я вирішила нічого не продавати і не віддавати. До цього був випадок з незаможною сім’єю, яка прийняла речі, але потім з ядовитою усмішкою відчитала мене, що речі дешеві, а їм сусіди Лакост віддають. Ще пам’ятаю: жінка забрала сукню в дарунок, думала, що я вже зачинила двері, стоїть біля ліфта, дзвонить чоловікові і каже, що поки є круглі дурепи, вона добре виглядатиме. Нехай вони купують і витрачають гроші, а носитиме вона. Ці випадки відштовхнули мене від благодійності.

У 90-х і на початку нульових ми з сестрою доношували речі за двоюрідними сестрами, більш забезпеченими сусідками, багатими подругами брата. Прали, прасували, носили, раділи. Тепер у мене правило: купувати тільки те, що носитиметься. У невеликій кількості. Усі речі мають поміститися у два-три пакети. Якщо їх більше, то означає, що серед них є неулюблені та незручні. Гроші витрачені дарма. Речі, до яких не тягнеться рука, йдуть на ганчірки. Витерла, вимила та викинула, не перучи і не сушачи. Зручно. Багато разів чула від подруг: «Я ношу лише 10% того, що зберігається у шафі». «Треба виділити день, перепрати все, випрасувати, сфоткати і на продаж виставити». «За 2 роки всього дві продажі, багато хто просить подарувати речі, все одно не продається». Мені такі танці з речами не потрібні зовсім. Втрата часу. Навчаюся у японців обходитися малим.

Ігорьок прийшов мене відвідати і повідомив мені чудову новину: «Одружуюся на Даші». Я хочу, щоб мій син був щасливий, але навіщо так швидко одружуватися? Зараз так ніхто майже не робить. Спочатку пара живе у цивільному шлюбі, щоб притертись один до одного. А потім уже йдуть до РАГСу. Я розумію, що тут дуже впливає Даша, а Ігор йде в неї на поводі. Син познайомився з нею близько шести місяців тому. Даша приїхала з села вчитися в місто, тобто в неї ні кола, ні двора.

А Ігорьок попався на її хитрощі. Їй хочеться жити окремо, тому він й прийшов цього дня до мене. У мене є квартира, яку у мене винаймають квартиранти. Зараз мені 55 років і пенсії я не маю, оскільки стаж не напрацювала. Підробляла на різних роботах, але ніколи не затримувалась на офіційній. Син не хоче знімати житло, а каже, що я маю піти працювати. Вихованням сина я займалася сама. Його батько пив, тому ми розлучилися за моєю ініціативою, коли Ігорю було лише шість років. У чоловіка був успішний бізнес, але сім’я йому була не цікава. Тому я переїхала до мами з сином. Чоловіка занапастила його звичка і квартиру він заповів Ігорю. У квартирі я зробила гарний ремонт, присвятила себе вихованню сина, водила його на різні секції та гуртки. Нам чудово жилося втрьох.

Через 10 років мати померла. Мене це сильно підкосило, але я так і не пішла працювати. Почала здавати квартиру чоловіка та накопичувати на вищу освіту для Ігоря. Я завжди витрачала багато грошей на сина. У моєму віці головною необхідністю є оплачувати рахунки за комунальні послуги, а на їжу потрібно не так багато. Тож я була переконана, що мені вистачить коштів. Але зараз Ігор мене приголомшив. Він працює, незабаром йому виповниться 30 років і ходить під каблуком у своєї обраниці. У мене є проблеми зі здоров’ям, тому на роботу я не прагну, тим більше, кому я потрібна у свої 55? Я запропонувала, щоб вони жили зі мною у двокімнатній квартирі, але син цього навіть чути не бажає. Каже, що батько заповів йому житло. І в цьому він має рацію. Однак чи можна так чинити з матір’ю? Я все своє життя присвятила його вихованню, все найкраще віддавала йому. А тепер залишусь на старості років без коштів та допомоги.

Історію мені розповіла моя сусідка Олена. Нещодавно вона з хлопцем, Іваном, вирушила в поїздку потягом до друзів, а потім повернулася тим же транспортом. Подорож була запланована заздалегідь, тому вони придбали квитки в купе на верхню і нижню полиці, щоб не ділити місце за столиком. Однак це не вберегло їх від несподіванок. Дорога в один бік пройшла спокійно — у купе з Олною та Іваном опинилися скромні студентки.

А ось шлях назад став для них справжнім випробуванням. Увійшовши до вагону по дорозі назад, вони побачили, що їхніми сусідами стали літня жінка та її вагітна дочка. Мати вже без попиту застелила постіль на нижній полиці, яка належала Олені. Помітивши їхній прихід, жінка відразу заявила: «Ви молоді, поступіться мені нижньою полицею, я у віці. Дочка моя вагітна, їй на верхню лізти незручно». Олена спокійно відповіла, що купила квиток на нижню полицю, яка коштує дорожче, і не має наміру поступатися місцем. Жінка, років близько 60, виглядала міцною та впевненою, аж ніяк не нагадувала немічну стареньку.

Її обличчя спотворилося від обурення, і вона почала обурюватись, що сучасна молодь не шанує старших. Потім сусідка увімкнула на своєму телефоні музику Надії Кадишевої на всю гучність, без навушників. Коли Олена попросила зробити тихіше, жінка заявила, що забула навушники вдома. Не бажаючи слухати чужу музику, пара одягла свої навушники і включила щось на свій смак. Після цього мати та дочка вирішили повечеряти. Вони заставила столик контейнерами з домашньою їжею: котлетами, яйцями, картоплею та пиріжками з рибою. Запах від риби виявився настільки сильним, що в Олени почала кружитися голова. Вирішивши втекти від ароматів та шуму, пара вирушила у вагон-ресторан, де провела кілька годин у компанії інших пасажирів. Повернувшись, вони виявили, що сусідки сплять.

Але вранці, о 7-й годині, їх розбудив шум. Виявилося, що жінка похилого віку, спускаючись з верхньої полиці, наступила на столик і випадково зачепила телефон Олени, що лежав на столі. Екран телефону врятувало лише захисне скло. До речі, в купе була спеціальна драбинка для підйому та спуску з верхніх полиць, але жінка воліла скористатися столиком. Прокинувшись, сусідки ввімкнули світло і почали снідати, розмовляючи на підвищених тонах. На годиннику було всього 7 ранку, а виходити їм треба було лише за кілька годин. Коли їх попросили говорити тихіше, жінка похилого віку єхидно помітила: «Що, і мовчання ви теж купили разом з нижньою полицею?». Сніданок завершився і знову заграла музика. На цей раз у купе звучав Філіп Кіркоров, знову без навушників. У вас траплялися подібні конфлікти з сусідами у потязі? Діліться своїми історіями у коментарях!

Дочекайтеся, коли побачите, як вона вимовляє своє ім’я. Її звуть Ейла, і вона досягла цього видатного успіху у віці 11 тижнів.

Відкриваючи для себе чудеса мови, новонароджені люблять базікати з запаморочливою швидкістю, видаючи всілякі звуки. Мамі і тату слід намагатися розуміти, що говорять їхні діти, надавати сенс фразам, які можуть бути повною тарабарщиною.

Маленькій Ейлі виповнилося одинадцять тижнів, і вона вже здатна на не по роках зрілий подвиг: назвати своє ім’я. Її мама зафіксувала цю безцінну секунду на відео, яке можуть подивитися користувачі Інтернету по всьому світу.

Це видатне досягнення не тільки тому, що Ейла така маленька, а й тому, що першими фразами малюка зазвичай є “мама” або “тато”. Таким чином, Ейла не тільки надзвичайно розумна для маленької дитини, але і може бути бунтаркою, коли підросте.

У цьому зворушливому відео ми стаємо свідками чистого та чарівного зв’язку між 7-місячним Алексом та його братом-близнюком Джонатаном. Очевидно, що Алекс нещодавно відкрив для себе радість мати рідного брата, і він дуже сильно любить Джонатана. Його любов настільки сильна, що здається, ніби він намагається відкусити шматочок від свого брата, хоча, на щастя, зараз у Алекса немає зубів!

Що ще більш неймовірно, то це м’який і терплячий характер Джонатана. Незважаючи на захоплені спроби Алекса зблизитися зі своїм братом-близнюком, Джонатан залишається спокійним і не видає жодного звуку.

Відносини між братами і сестрами справді особливі, і спостереження за взаємодією цих двох чарівних братів є зворушливим нагадуванням про неймовірні зв’язки, які можна налагодити в такому юному віці.

Це прекрасний момент початок дружби на все життя, що, безсумнівно, принесе радість і сміх у їхню щасливу родину.

Марина та Влад виховували 5 дітей. Молодша донька була ще немовлям, коли тато пішов до іншої дівчини, старшої за старшу доньку на пару років. Він не просто пішов, а й забрав із собою все, що вони з дружиною нажили разом. Все-все, залишив тільки старенький велосипед, на якому хлопчики каталися по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок «Дзінь-дзинь!». А що Марина? Вона навіть єдиної сльо зи не впустила. Гордо стояла перед сутулим чоловіком з піднятою головою. Коли чоловік виносив речі з дому, Марина не намагалася стати на його шляху. Стоячи осторонь, вона спостерігала за всім хао сом. Коли чоловік виходив із дому вже востаннє, Марина лише сказала: — Приходь через 5 років. У мене буде все і навіть більше.

Чоловік поїхав до іншої країни з молодою kоханою. Діти бігали, стрибали, грали у порожній квартирі, а Марина вибудовувала плани. Вона трималася молодцем. Жодного дня даремно не витр атила. Незабаром вона знайшла роботу із непоrаною зарnлатою. Вона мала меди чну освіту, але вона перекваліфікувалася на стоматолога. Гроաей вистачало і на навчання, і на зміст 5 дітей. Спочатку було сkладно, але згодом усе налагодилося. Дітки росли у щасливій, хоч і не повноцінній сім’ї. Незабаром старша вийшла заміж за гарного хлопця. Марині стало легше дбати про інших дітей. Що сталося з чоловіком – жінка не знала. Так минуло 5 років. Обіцяв – зробив. Влад повернувся до рідного дому. Весь його одяг був у дірках і плямах. Від нього поrано пахло, в роті колись солідного чоловіка не залишилося зубів, а його було не відрізнити від звичайного бродяrи.

Марина знала, як приймають гостей. Вона запросила чоловіка до хати, на чай. Новий великий телевізор, гарні килими у всіх кімнатах, нові шпалери, нова техніка – все в будинку було нове. Влад обвів увесь будинок очима і не міг сказати й слова. На кухні смачно пахло макаронами по-флотськи. Владу теж дісталася тарілка улюбленої страви. Діти його не впізнавали, 5 років – половина дитинства, як-не-як. Він і не представився. Йому було соро мно дивитися дітям у вічі. Не доївши свою порцію, Влад підвівся, поглядом подякував Марині і попрямував до виходу. Ніхто його проводжати не пішов. Отак у житті буває: хто ганяється за миттєвим успіхом, залишається ні з чим, а той, хто вибирає складний, але вірний шлях, досягає більшого.

Собаки ніде не було. У передпокої було ще більше хаосу. Лампа виключена і в однієї зі стін лежали зім’яті ковдри. У вітальні працював телевізор на повну гучність і в кімнаті було повно іграшок та одягу. У раковині повно брудних тарілок і каструль, залишки сніданку лежали на столі, двері холодильника відкриті навстіж, корм для собак валявся на підлозі, бите скло лежало під столом і невелика купа піску була біля дверей.

Чоловік поспішив на гору по сходах, крокуючи через іграшки і великі купи одягу, в пошуках своєї дружини. Він боявся, що вона захворіла або щось трапилося серйозне. Він побачив на підлозі воду, яка витікала з дверей ванної. Коли він подивився в ванну, то побачив безлад: вологі рушники, мило і піна, і багато іграшок, розкиданих на підлозі. Метри туалетного паперу лежали в купі і зубна паста була розмазана по стінах і дзеркалах.

Він поспішив в спальню. Там він побачив, що його дружина, згорнувшись калачиком, лежала в ліжку. Вона була в піжамі і читала книгу. Вона подивилася на нього і посміхнулася. Потім запитала, як пройшов його день.Він виглядав збентеженим і запитав:-Що тут сталосяВона знову посміхнулася і сказала:- Ти кожен день після роботи питаєш мене, що я робила сьогодні?- Так? – сказав чоловік з недовірою.Дружина відповіла:- Так ось – сьогодні я нічого не робила!

Я завжди відчувала страх перед свекрухою, але не тому, що вона була суворою. Справа була в грошах. З Остапом ми познайомилися ще в університеті. Його сім’я була дуже заможною: мама мала мережу салонів краси, а батько керував автосалонами. Я ніколи не очікувала, що такий хлопець зверне на мене увагу, але невдовзі ми почали зустрічатись. Я сумнівалася у собі, адже росла у неблагополучній родині. Батько пішов, коли я була ще маленькою, а мама та бабуся постійно пили, приводили додому чужих чоловіків. Я часто тікала з дому, щоб не бачити цього кошмару.

Після школи я вступила до університету та отримала кімнату у гуртожитку. Заробляла трохи на рукоділлі, роблячи браслети та прикраси, щоб вистачало на дрібні витрати. Але одяг я завжди купувала в секонд-хендах: потерті джинси, поношені черевики. Якось Остап вирішив познайомити мене з батьками. — У мами якраз свято, іменини. Я куплю подарунок, не хвилюйся, — сказав він. Я до останнього відмовлялася йти. Але Остап образився, і я здалася. Дістала з шафи стару сукню, замок на якій давно зламався. Зашила її, підготувала все як могла.

Він купив для мами шикарний торт та косметику, а я сплела браслет та намисто. У будинку свекрухи відчувалася розкіш. Вона замовила суші, приготувала багато смачного, але судячи з її поглядів, їй явно не подобався мій зовнішній вигляд. Наступного дня Остап сказав, що його мати хоче поговорити зі мною. Я подумала, що вона вмовлятиме мене розлучитися з її сином. Ну звісно, хто б хотів у невістки дівчину з неблагополучної родини?

Але я знайшла у собі сили поїхати. Серце билося, руки тремтіли, у горлі пересохло. Коли я увійшла, пані Антоніна зустріла мене з усмішкою і сказала: — Я тут дещо для тебе приготувала, — радісно поплескала вона в долоні. Я зайшла у вітальню і побачила кілька пакетів з новим одягом. — Подивися, це майже не носилося. Помір, думаю, тобі підійде. Вона віддала мені кілька пар джинсів, сукні, блузки, взуття та навіть дві гарні сумочки. Я була шокована і не змогла стримати сліз. З того часу минуло 10 років. У нас з Остапом двоє дітей, і свекруха стала для мене справжнім другом. Я ніколи не зустрічала такої доброї і світлої людини. Вона виховала чудового сина, і він став чудовим батьком. Я щиро бажаю всім дівчатам таких свекрух, які люблять, цінують та допомагають своїм невісткам.