News 382 Media

Раніше я була для свекрухи зла і лінива. Тепер же, раптом, стала «святою людиною» — вона дзвонить майже кожен день і вибачається. Але я не вірю її словам. Хочеться сказати лише одне: «Так вам і треба! Отримуйте по заслугах!». 2017 року я вийшла заміж за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разом навчалися, а після закінчення бакалаврату вирішили одружитися. Я сама не місцева, приїхала до Львова з невеликого села. Оскільки ми були студентами і грошей особливо не було, домовилися пожити у свекрухи.

Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з хорошим ремонтом. Спочатку я погодилася, думаючи, що так ми швидше накопичимо на своє житло, адже не доведеться платити за оренду. Але свекруха одразу мене не прийняла. – Наречена з села? Тут, у місті, все інакше, люба. Сподівалася забрати квартиру? Не вийде! Хоча на той момент я вже знайшла роботу в бюро перекладів, а вдома намагалася допомагати: прибиралася, готувала. Але догодити свекрусі все одно було неможливо. – Що це за помиї? – Це борщ, щойно зварила. – Ти, мабуть, такими борщами свиней у селі годувала! Петро не намагався поговорити з матір’ю, боявся, що вона вижене нас з квартири. Через рік ми зібрали трохи грошей, але всі вони пішли на ремонт для свекрухи. Купили новий холодильник, раковину, шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила до нашої кімнати, і там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла в неї трохи олії – вона такий крик зчинила, ніби я її пограбувала!

Так я жила у цьому «дурдомі» три роки. Коли почалася пандемія, стало ще гірше. Петра звільнили, він сидів удома, а я працювала віддалено. – Це робота? Краще б встала та посуд помила! – бурчала свекруха. – Зараз, я лише заповню документи. – А готувати хтось буде? Поглянь, Петро вже зовсім схуд! Ти погана господиня! Не витримавши, я зібрала речі та поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише один раз – умовляв помиритися з матір’ю. Після цього ми розлучилися. Дякувати Богу, я продовжила працювати і змогла купити квартиру в місті. Нещодавно навіть машину придбала. Зараз у мене своє бюро перекладів та чудова команда співробітників. Місяць тому мені раптом зателефонувала свекруха:

– Настуся, ти така розумниця! Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди знала, що ти багато чого досягнеш! – Дякую, – відповіла я, хоча згадала, як вона раніше «хвалила» мене. – Ти ще незаміжня? – Ні. А вам яка справа? – Петро без тебе чахне. Може, ви зустрілися б? Виявилося, що після розлучення Петро так і не знайшов ні роботи, ні дружини. Усі ці роки жив на шиї у матері, перебиваючись випадковими заробітками. Напевно, дізнавшись про мій бізнес та квартиру, свекруха вирішила помиритися. Але мені це набридло. Я нарешті поставила крапку: – Ви, мабуть, забули, як називали мене «немитим селом» і критикували мої борщі. Тепер пожинайте плоди. Я вам не нянька для вашого синочка! Мені не соромно за свої слова. Ця жінка сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер сподівається на примирення? Дякую, але, як-то кажуть, двічі в одну річку не зайдеш.

Коли Оксана виходила заміж, щастя світилося в її очах. У білій весільній сукні вона виглядала немов принцеса. Її мама, дивлячись на дочку, лише трохи посміхалася, але в очах читалося занепокоєння. — Мамо, що ти така похмура? — весело спитала Оксана. — Ти, здається, зовсім не радієш моєму щастю? — Радію, доню,— відповіла мати, зітхнувши. — Просто життя довге. Побачимо, що буде далі. Мати Оксани справді переживала за її вибір. Роман, хлопець з сусіднього двору, нещодавно повернувся з армії. За півроку все закрутилося так швидко, що Оксана несподівано всім оголосила про весілля. — Навіщо такий поспіх, дочко? — намагалася відмовити її матір. — Молода ще, встигнеш. Але Оксана твердо відповіла: — Мамо, я його люблю. І… у нас скоро буде дитина. Ця новина приголомшила матір. Вона знала родину Романа: мати хлопця, Тетяна, була доброю та порядною жінкою. Але його батько — людина груба, норовлива і схильна до гулянок. Мати боялася, що Роман успадкує найгірші риси батька. І, на жаль, її побоювання справдилися. Вже з перших днів сімейного життя Роман поводився як людина, якій зовсім чужі обов’язки чоловіка. Гулянки, друзі, неувага до вагітної дружини — все це стало її реальністю. Коли народилася донька, поведінка чоловіка не змінилася.

Роман навіть не знав, у який дитячий садок ходить його дитина. Єдиним його внеском у сім’ю були невеликі суми грошей, які він інколи приносив з роботи. Оксана терпіла це шість років. Єдиною світлою плямою у її житті була свекруха, Тетяна. Ця добродушна жінка не тільки ніколи не дорікала Оксані, а й у всьому її підтримувала. — Оксаночко, не піднімай тяжкості, — казала вона. – Ти молода, тобі ще дітей народжувати. Але навіть з підтримкою Тетяни Оксана не витримала. Вона зібрала речі, забрала доньку та поїхала до матері. Подавши на розлучення, вона подякувала Тетяні: — Ви — найкраща свекруха, про яку можна мріяти. Дякую за доброту та терпіння. Оксана прожила у матері недовгий час, у 29 років зустріла Миколу, людину, яка повністю змінила її життя.

— Мамо, він ідеальний! — радісно розповідала вона. — Добрий, дбайливий, мою доньку прийняв як рідну. Микола справді виявився зразковим чоловіком. У них народився син Ігор. Сім’я була щасливою. Але одна деталь псувала картину: мати Миколи, Ганна Іванівна. Ця владна жінка любила лад у всьому і не терпіла заперечень. За десять років Оксана лише раз їздила до свекрухи у гості. Після цього вирішила: повторювати це не варто. Ганна Іванівна була справжньою перфекціоністкою: бездоганно чиста кухня, складені речі, стерильна ванна кімната. І ось, якось Ганна Іванівна зателефонувала: — Оксано, я приїду до вас. Давно не бачились. Оксана, з її творчим безладдям, взялася за прибирання. Настав день приїзду. Микола зустрів матір і привіз додому. Оксана накрила стіл, перевірила все до дрібниць. Ганна Іванівна, увійшовши, оглянула стіл і суворо помітила: — А де серветки?

Чому вази з квітами немає? Оксана все виправила, намагаючись не показати роздратування. Вечір пройшов напружено, але без відкритих конфліктів. Ганна Іванівна критикувала онука за захоплення футболом, говорила про недоліки ладу в будинку, але Оксана терпіла. Коли свекруха поїхала, Оксана та Микола з полегшенням видихнули. — Ти в мене молодець, – сказав Микола. — Я давно пішов би, якби ти була як моя мама. Оксана посміхнулася. Вони розуміли одне одного без слів. Прощальний візит Ганни Іванівни змусив Оксану замислитись. Вона мимоволі порівнювала своїх свекрух: перша була доброю, але виростила проблемного сина. Друга — владною та вимогливою, але виховала дбайливого та люблячого чоловіка. Оксана посміялася про себе: — А що, якби перша свекруха, але з таким чоловіком, як Микола? Але життя не дає таких варіантів. Натомість воно вчить цінувати те, що є. А в Оксани було головне — любляча сім’я.

Того вечора семирічна Маша почула розмову своїх батьків про її маленькому братика Василька. Василько був тяжко хв орий, але у батьків не вистачало грошей на дороге лі кування. Ще вона почула безнадійний запла каний голос мами: «Тільки диво може врятувати зараз нашого хлопчика» Маша побігла до себе в кімнату і дістала свою скарбничку, в якій зберігалися всі її заощадження. Вона висипала монетки на підлогу і дбайливо їх перерахувала. Маша затиснула заповітні монетки в кулачок, вислизнула з дому і побігла в ап теку. Під дверима апт еки дівчинка терпляче чекала, поки апт екарка зверне на неї увагу, але та була так захоплена розмовою з якимось чоловіком, що Марійка, нарешті, вирішила постукати монеткою по склу. Це допомогло! — Що ти хочеш, дитя? — запитала апт екарка з помітним роздратуванням. — Хіба ти не бачиш, що я розмовляю зі своїм братом аж з Америки, якого дуже давно не бачила? — Вибачте, але я хотіла б поговорити про мого брата — відповіла Марійка.

— Ви знаєте, він дуже хв орий, і я хотіла б купити «Чудо». — Що що? — перепитала здивована ап текарка. — Мама сказала, що моєму братові Васильку допоможе лише диво. Так ось, я хотіла б дізнатися, скільки коштує це Чудо? — Шановна дівчинка, вибач, але ми не продаємо тут чудеса, я не можу допомогти тобі, — сказала апт екарка. Але тут в розмову втрутився брат ап текарки. Він підкликав до себе дівчинку і запитав: — А яке саме Чудо потрібно твоєму братику, миле створіння? — Я не знаю, — схлипнула Марійка. — Я чула тільки, що він дуже хв орий і мама каже, що йому потрібна опер ація. Але тато не може за неї заплатити, тому я і вирішила використовувати свої гроші. — Скільки ж їх у тебе? — запитав чоловік з Америки. — 25 гривень і 70 копійок, — сказала дівчинка. — Це все, що я змогла знайти.

— Який збіг, — посміхнувся чоловік. — 25 гривень і 70 копійок .Він взяв гроші, і попросив відвести його до себе додому. — Я хочу подивитися на твого братика і зустрітися з батьками. Подивимося, яке диво вам потрібно! Ця людина була відомим хір ургом, який спеціалізувався саме на таких проблемах, які були у маленького Василька. Він провів лі кування хлопчика абсолютно безкоштовно, і скоро Василько зовсім видужав. Мама і тато не могли повірити в своє щастя. — Цей чоловік, якого ти зустріла — справжнє диво! — сказала якось мама Марійці, а потім звернулася до чоловіка: — Цікаво, скільки б це коштувало? Марійка посміхнулася. Вона точно знала, скільки коштує це Чудо — 25 гривень і 70 копійок. Плюс — щира віра маленької дівчинки.

Ігор з дружиною Катею приїхали до рідного села, щоб підготувати старий будинок, у якому він виріс, до продажу. Будинок пустував багато років, потребував ремонту, і пара вирішила, що виручені гроші допоможуть їм зробити початковий внесок на іпотеку. Нещодавно у них народилася дочка, а жили вони скромно. Вийшовши з машини, Ігор привітав сусіда: — Здрастуйте, дядьку Іване! Старий, спираючись на паркан, добродушно відповів: — Привіт, Ігорю! Будинок дістався Ігорю у спадок: батько помер десять років тому, мати два роки тому. Будівля виглядала гнітюче: стара шиферна стеля прогнулась, підлоги осіли, а ганок давно покосився. Катя взялася за прибирання, перебираючи речі в маленькій кімнаті, яка раніше була дитячою. — Ігорю, дивись, ковзани! — Покликала вона чоловіка.

— Так, мої дитячі. Батько привіз мені їх, думав, що я стану хокеїстом, — задумливо відповів він. — Викинемо? — Звичайно, — впевнено сказав Ігор, ніби скидаючи з себе тягар дитячих спогадів. Катя продовжила розбирати старий буфет, наповнений каструлями, банками та дерев’яними ложками, зробленими кимось з рідні. В одному з ящиків вона знайшла курну коробку від взуття. — Ігоре, йди сюди! Тут якийсь альбом! — Покликала вона чоловіка. Ігор підійшов, сів поруч, відкрив пожовклі сторінки та побачив фотографії свого дитинства: молода мама в кольоровій сукні, батько взимку з друзями та хокейною ключкою, фотографії бабусі та випускних вечорів.

— Отут мені подарували велосипед. Батько сказав, що я маю навчитися сам. А я так довго не міг – тільки шишки набивав. В результаті мене навчив дядько Іван. Він мене й плавати вчив, — гірко згадав Ігор. Катя обняла чоловіка, розуміючи, як важко йому говорити про батька. Тим часом вона знайшла серед старих квитанцій лист. — Подивися, що то за лист, — простягла вона Ігореві конверт. — Це адреса дядька Івана. Чому його не відправлено? — Здивувався Ігор. — Давай прочитаємо, — запропонувала Катя. Ігор відкрив лист: «Привіт, Іване. Я виходжу заміж. Ми з Андрієм будемо щасливі, але я маю сказати тобі… Я чекаю на дитину. Це твоя дитина, але я не хочу зруйнувати твоє життя. Будь ласка, нікому не говори про це. Твоя Марія». Ігор перечитав листа кілька разів, його обличчя виражало розгубленість.

— Катю, це означає, що мій батько — це дядько Іван, а не Андрій. Вирішивши розібратися, Ігор подався до сусіда. Дядько Іван жив сам у скромному будинку, його родина не склалася. Почувши стукіт у вікно, старий вийшов на ґанок. — Здрастуйте, дядьку Іване. Я знайшов листа від мами. Вона пише, що ви мій справжній батько, — сказав Ігор, простягаючи листа. Старий взяв конверт, його руки помітно тремтіли. Прочитавши листа, він прикрив обличчя руками і тихо промовив: — Я завжди знав… Завжди відчував… Ти мій син. Іван та Ігор обнялися, не стримуючи сліз. — Тепер я зватиму вас татом, — сказав Ігор. Після цього відкриття Ігор та Катя продали будинок, купили квартиру та забрали Івана до себе. Старий був щасливий, що знайшов сім’ю, й із задоволенням проводив час з маленькою онучкою. А покинутий будинок дядька Івана подружжя відремонтувало: тепер це був затишний будинок, наповнений любов’ю та дитячим сміхом.

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід? Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Франківська. Там познайомилася з Володею. Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч ставати мамою не планувала. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а друзі його теж замовкли.

Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину. Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці. — Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, — обурювалася вона. Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене будуть трійнята. Коли діти народилися, життя стало складним. Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром. Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном.

Моєї зарплати вистачало тільки на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого. Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій. Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше. Володі прийшла повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його. І тоді вони згадали про його синів. — Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють! — Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? — Запитала я. — Нехай так, — відповів він.

— Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко. Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон. Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити. Що ви зробили б на моєму місці?

— Ну все, Альбіно, на Різдво ми йдемо до вас! Покажете нарешті ваш ремонт, — заявила я на Святого Миколая, не витримавши. Ми з чоловіком завжди запрошували сім’ю на свята, а сваха весь час приходила до нас та ще й з порожніми руками. Але це було не найприкріше. Вона любила критикувати: то салат пересолили, то вареники недоварили. Та й як господиня себе показувати не поспішала, хоч давно добудувала свій будинок. Альбіну я знала змалку. Наше містечко маленьке, і колись я й подумати не могла, що доля зведе нас через дітей. Вона завжди була складною людиною, неприємною у спілкуванні, але її син Петя виявився добрим і порядним хлопцем.

Моя Оля полюбила його усією душею. Після весілля ми з чоловіком подарували молодим бабусин будинок та пристойну ділянку землі. Сваха тоді пообіцяла допомогти їм з ремонтом, адже сама вже багато років жила та працювала в Італії. Але, як з’ясувалося, обіцянку вона виконувала дуже вибірково. Усі гроші Альбіна вкладала у будівництво своїх «хором», а молодим виділяла копійки. Петя розповідав, що навіть на покупки вона вимагала звіти, а потім ще й невдоволено коментувала витрати. Нам з чоловіком стало шкода дітей, і ми почали їм допомагати самі. Незабаром будинок було відремонтовано, а Оля повідомила, що чекає на дитину.

Альбіна ж продовжувала висилати лише макарони та італійську каву. Два роки тому сваха повернулася до рідного міста, щоб завершити свій ремонт. Але на свята вона завзято ходила лише до нас. Своїх дверей вона для нас не відчиняла. Я терпіла, але кожен її візит залишав неприємний осад. А тут Різдво — я наполягла, щоб свято було у неї. Чоловік спробував зупинити мене: — Може, візьмемо щось з собою? Адже ти вже приготувала багато їжі. — Ні, підемо з порожніми руками! — відрізала я. Навіть Олі наказала нічого не брати. Нехай у нас вдома залишиться, щоби поїсти нормально. У свахи Коли ми прийшли до Альбіни, перше, що кинулося у очі, — її величезний будинок. Скрізь мармур, дорогі меблі, кришталь.

Але варто було зайти у вітальню, як все враження зникло. Замість накритого столу – стійка з нарізаними сирами, канапе з рибою та фруктами. — Пригощайтеся! — радісно запросила нас сваха. Я підійшла ближче і зрозуміла, що то був фуршет. Поруч стояли пляшки вина та шампанського. — А де основні страви? — спитала я, намагаючись приховати здивування. — Курочка ось-ось допечеться, — відповіла Альбіна. Коли ми сіли за стіл, на ньому були лише зелений салат, оливки, трохи риби та та сама курка. Я не витримала і розсміялася: — Ну, це перше Різдво, після якого я залишуся голодною! Діти, після свята йдемо до мене, хоч нормально поїмо. У мене і холодець, і вареники готові. Альбіна дуже образилася. Але, щиро кажучи, мені її не шкода. Вона звела такий шикарний будинок, але навіть для свята не змогла накрити нормальний стіл. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, сказавши це вголос? Чи варто було промовчати? Як би ви спілкувалися з такою свахою?

Моя дочка Інна вийшла заміж минулого року. Ігор, її чоловік, загалом непоганий хлопець, добре ставиться до неї, обидва заробляють нормально та живуть окремо. Зустрічаємося ми з ними здебільшого на свята. Два дні тому мені виповнилося 46 років, і я запросила своїх колег та друзів відзначити цю подію у затишному ресторані. Свято вдалося на славу — було весело, навіть танцювали. А дочку з зятем я покликала на вечерю додому, окремо. Увечері вони прийшли, зять вручив мені розкішний букет троянд, а дочка — конверт. Ми сіли за стіл, Ігор відкрив пляшку шампанського та промовив тост. І тут дочка запитує:

— Мамо, а ти не хочеш подивитись, що ми тобі подарували? — Доню, ти ж знаєш, що я не люблю, коли дарують гроші. Це так банально. — Це не гроші, тобі точно сподобається. Я відкриваю конверт, а там — путівка. — Наталю Василівно, вам що, не сподобався наш подарунок? — здивовано питає зять. — Я, звісно, вдячна, але ж санаторій? Я що, 70-річна бабуся, щоб мене треба було оздоровлювати? Якщо ви хотіли б, щоб я відпочила, могли б купити путівку до Єгипту, а не до санаторію! Як ви собі уявляєте: молода, струнка жінка, як я, прийматиме душ Шарко разом з дідами та бабусями, що кашляють?

Ні, дякую, такий подарунок даруйте мені років за двадцять! — Мамо, ми просто хотіли, щоб ти відпочила, — почала заспокоювати мене дочка. — У Карпатах чудова природа, свіже повітря. Ми дивилися на сайті, там чудові номери та багато розваг. — Розваг? Яких? Танці для тих, кому за 70? Знаєш, доню, від тебе я такого не чекала. Гаразд, зять вважає мене пенсіонеркою, але ти як могла? Я не витримала та розплакалася. Ігор узяв Інну за руку, вони подякували за вечерю та пішли. Навіть не вибачилися. Я досі у шоці. Чесно кажучи, навіть подругам не розповідатиму, щоб не сміялися.

— Такого не може бути. Ти живеш у моїй квартирі – значить, плати за себе. Ось скільки води витрачаєш, щодня волосся миєш, а це все коштує грошей. Ти ж знаєш, які зараз комунальні платежі, – заявив Георгій. — Ну, що це за борщ, Олено? Тебе мама не вчила готувати? У моєї мами завжди смачний борщ, треба попросити її тебе навчити, — продовжував він, невдоволено копирсаючись ложкою в тарілці. Він доїв борщ, поставив тарілку в раковину і пішов на диван. Олена мовчки почала мити посуд. — Оленко, люба, ти не забула, що в суботу ми йдемо на день народження до моєї мами?

Спеки пиріг, нехай мама побачить, як ти вмієш пекти. Сподіваюся, пироги в тебе краще виходять, ніж борщ? — Георгій голосно засміявся. Олені було не до сміху. Пироги вона пекти не вміла, і бажання вчитися заради Георгія в неї не було. — Ні, пироги – це не моє. Можу купити смачний торт у магазині. — Ну що ти, купити будь-хто зможе… Ех, Олена, Олена… Гаразд, щось придумаємо, — махнув рукою Георгій. Олена та Георгій стали жити разом кілька місяців тому. Вони познайомилися через спільну знайому Світлану, і Олені здавалося, що вони чудово підходять один одному. За місяць зустрічей Георгій запропонував їй переїхати до нього. Жили вони на території Георгія. Його зарплата залишалася в нього, а зарплата Олени йшла на оплату комунальних послуг та продуктів. Коли гроші закінчувалися, Олені доводилося просити. Георгію подобалося, коли його про щось просили: він з важливим виглядом слухав, робив паузу і питав: — А це точно потрібно? — Жора, мені нема в чому піти до твоєї мами. Я давно нічого нового не купувала. — Олено, у тебе повна шафа одягу. Пам’ятаю, у тебе є зелена сукня – вона цілком пристойна, в ній і йди. Зеленій сукні було десять років, і Олена її терпіти не могла. Але на нову грошей не було, тож довелося знову надіти стару. У суботу зібралася вся родина. Олена скромно сіла наприкінці столу, а Георгій сів поруч з мамою. — Жорик, чому твоя співмешканка так далеко сидить? Нас не хоче бачити? — Мамо, не чіпай її. Нехай сидить там, всі твої близькі поряд. Родичі дивилися на Олену косо. Півроку тому Георгій розлучився з дружиною, але про причини ніхто не знав. Тепер він привів нову жінку. За кілька днів Олена захворіла. На ліки грошей не було і їй довелося знову просити.

— Жора, мені треба купити ліки. Чи можеш купити? Я напишу список. — Оленко, навіщо себе травити хімією? Моя мама лікується домашніми засобами, от і ти спробуй. Ліки зараз дорогі, ми не можемо дозволити собі такі витрати. — Ти серйозно? Як можна відмовити мені у ліках? — З цього дня я не дам тобі жодної копійки! Сама плати за все! — То я тобі квартирантка? Тоді завтра я з’їду! Георгій подивився на неї з подивом. — Ти мені винна сто тисяч рублів. — Що?! — Я веду облік, скільки витратив на тебе. Ти ж не дружина мені, щоб я даремно витрачав гроші. Олена засміялася: — Жора, а поверни всі гроші, які я витратила на комуналку та їжу.

Або зарахуй їх до твого «боргу». Наступного дня Олена поїхала до матері. Через три дні Георгій прийшов з апельсинами. — Олено, я подумав… Повертайся, я все пробачу. Гаразд, залишай собі половину зарплати, решту віддай мені. І твій борщ, до речі, був смачним. Я спеціально чіплявся для профілактики! Олена сунула пакет з апельсинами йому до рук. — Дякую за пропозицію, Георгію, але ні. Я не повернуся. Віднеси апельсини мамі, щоб не пропали. Георгій потоптався на порозі, зітхнув і пішов. — Ніхто мене не розуміє, як мама. Поїду до неї, борщу поїм, — промимрив він, несучи апельсини.

Оксана вирішила не запрошувати батьків на своє весілля. Вона вважала, що їхня присутність може зіпсувати торжество. У телефонній розмові з молодшою сестрою Наталією вона теж поводилася зневажливо: – Наташа, тільки не ганьби мене. Ти ж розумієш, що в мене тут багато міських, пристойних людей. Не здумай прийти у своєму “сільському” стилі. Завтра зайдеш до мене до офісу, секретарка видасть тобі гроші. Зробиш нормальну зачіску та манікюр. Все зрозуміла? Сльози підступили до очей Наталі, але вона стрималась і тихо відповіла: – Добре, Оксано. Зроблю, як ти сказала. Оксана готувалася до весілля ґрунтовно. Їй виповнилося 40 років, її нареченому – 42. Це був перший шлюб для обох. Оксана давно переїхала до столиці, де збудувала кар’єру та знайшла своє щастя. З сім’єю, особливо з молодшою сестрою, вона майже спілкувалася. Проте Наталя щиро раділа за сестру та хотіла підтримати її у підготовці до весілля. Але Оксана неохоче йшла на контакт.

Наступного дня Наталія приїхала до офісу Оксани, забрала гроші та вирушила до салону краси. Вона не стала скаржитися, хоча слова сестри поранили її до глибини душі. Наталя приготувалася до весілля, намагаючись відповідати вимогам сестри. Настав день весілля. Наталя одягла свою найкращу сукню – скромну, але елегантну. Вона приїхала тільки до банкетної зали, бо на церемонію до церкви її не запросили. Коли Наталя увійшла, зал завмер. Гості, які звикли до міської витонченості, не могли відвести погляд від її ніжної краси. – Хто ця дівчина? – шепотіли вони. Навіть Оксана помітила, як усі захоплено дивляться на сестру.

Її серце тьохнуло. Замість того, щоб насолоджуватися своїм днем, вона змушена була постійно стежити за Наталією. – Це моя сестра! – Голосно заявила вона гостям, намагаючись показати, що пишається нею. Наталя, яка звикла до тіні, намагалася не привертати уваги, обравши найдальший стіл. Але навіть там її оточували компліментами. Це весілля стало для Оксани уроком. Вона зрозуміла, що зовнішні атрибути та міська вишуканість ніщо порівняно зі щирістю та природною красою. Люди завжди залишаються людьми, і споріднені узи куди важливіші за показний блиск.

Марія квапливо збирала сумки, взяла тільки найнеобхідніше, але речей виявилося багато — вона їхала до сина не на кілька днів. На прохання дітей їй потрібно було допомогти з онуком, адже невістка Оксана збиралася вийти на роботу, а малюку потрібен був догляд. Марія, будучи доброю жінкою, відмовити не могла. Вона дуже любила внучку і не хотіла ображати невістку, тож вирушила у далеку дорогу. Оксана зустріла свекруху з усмішкою, допомогла розібрати привезені продукти та гостинці. Потім вони випили чаю, і невістка повела Марію показати, де та спатиме. Оксана завела її до комори. У кутку стояла розкладачка. Вона була розкладена і вже готова прийняти бабусю. Клітчасте покривало, комплект постільної білизни, акуратно складений зверху. На дверях висіло два гачки.

– Дмитро прибив гачки, щоб ви могли вішати одяг, – з гордістю заявила Оксана, посміхаючись свекрусі. – А розкладачку я в сестри попросила. На ній раніше спав син її чоловіка від першого шлюбу, коли у гості приїжджав. Тепер ось ви приїхали. – Може, її хоча б у дитячу переставити? Чи у вітальню? – Запропонувала Марія, оглянувши простору трикімнатну квартиру. – В інтер’єр вона не впишеться, а сюди підійшла ідеально. Навіть переставляти нічого не довелося. Чай? – Ні, дякую. Оксано, вибач, звичайно, але я не можу спати в коморі на цій розкладачці. У мене зі спиною проблеми, мені й на ліжку тяжко. – Іншого місця немає, – відрізала невістка. – Тоді пробач, дитино, я нічим не можу вам допомогти. Дозволь хоч би внучці гостинці передати, які привезла, і я поїду додому.

– Вона спить, не треба її турбувати. Розбудите ще дитину, – заперечила Оксана. Марія взяла сумку і попрямувала до виходу. – Навіщо взагалі було приїжджати? – кинула їй услід Оксана. Марія, голодна, провела три години на автовокзалі. Автобуси до села ходять рідко. Вона дзвонила до сина Дмитра, але він не відповідав, хоча знав, що мати мала приїхати – разом з дружиною вони вмовляли її допомогти. Марії навіть стало страшно: чим би діти її годували? Вона ніколи не поселила б чужу людину в коморі та ще й на дитячій розкладачці. Особливо якщо гість приїжджав на запрошення. Але її вмовили, обидва – і син, і невістка. А в результаті їй запропонували розкладачку і два гачки. Дмитро зателефонував, коли Марія вже сіла до автобуса. – Мамо, а що тебе не влаштувало? Хіба ж так можна? Ти ж доросла жінка. Оксана у понеділок на роботу виходить, а ти нас підставила. Ну дякую, мамо! У тебе зовсім совісті нема! – Дякую вам, діти, що так «вшанували» рідну матір.

Самі в коморі на розкладачці спіть! – образилася Марія. – Ти твереза, мамо? Які комори, які розкладачки? Марія розповіла синові про «гостину» Оксану та запропоноване спальне місце. – Мамо, Оксана мені все розповіла: ти приїхала нетверезою. Як тобі можна було довірити дитину? Вона тобі диван у вітальні розклала, шафу звільнила. А ти щось вигадуєш! Краще б одразу відмовилася! Навіщо було нас ганьбити? З такою матір’ю ворогів не треба! – Вигукнув Дмитро і повісив трубку. Марія заплакала. Біль, розчарування, образа і агресивність переповнили її. Вона зателефонувала Оксані, щоб та розповіла правду синові. – Про що ви? Яку правду? Не соромно наклеп наводити?

Ви самі пішли! Та ще й у такому стані! Дитину ми вам тепер точно не довіримо! – заявила Оксана і кинула слухавку. Марія остовпіла. Не встигла вона прийти в себе від слів невістки, як знову пролунав дзвінок від сина. – Мама, Оксана прислала мені фотографії з дому. Знаєш, що я бачу? У вітальні розстелений великий диван, шафа порожня. А комора забита старими речами і моїми шинами. Які гачки? Їх там нема! Перестань пити! – накричав син. Марія зрозуміла: Оксана не хотіла, щоб свекруха жила з ними. Але навіщо тоді кликала її? Щоб перед Дмитром здаватися доброю? Марія вирішила більше не дзвонити дітям. Правда була на її боці, але довести це вона не могла. Навіть сфотографувати нічого не подумала, а її старенький телефон не дозволив би. Нещодавно рідня Марії розповіла: Оксана вийшла на роботу, а з онукою тепер сидить її мати. Оксана все добре спланувала: її мама – «хороша», а свекруха – «проблемна та п’юча». Марія допомогла дітям, а тепер щовечора плаче від образи та болю.