News 382 Media

Нещодавно мені подзвонила свекруха і повідомила, що навіть незважаючи на те, що дочці вже 18, я повинна куnити їй сукню на випускний за дуже нескромну ціну. Від подиву я поклала трубку, і того ж вечора куnила собі нову сім карту. Шлюб з моїм ко лишнім чоловіком я вважаю головною помилкою свого життя. Я була сліпо зако хана, і навіть незважаючи на різницю у віці аж в 10 років, все одно вирішила вийти за нього заміж, і незабаром після весілля наро дила йому дочку.

Наш шлюб по-справжньому зруйнувала свекруха, яка діставала мене з приводу і без, коментувала кожен мій крок, чіплялася до кожного мого подиху, через неї я і не витримала, і подала на роз лучення. Ах, так, подруги мені ще говорили, що мій чоловік мені зрад жує, чому я особливо не дивувалася. Ко лишній чоловік підкупив мою маленьку дочку іграшками, він був дуже заможний, ось вона і залишилася з ним, але я все одно її часто відвідувала, і щомісяця виnлачувала алі менти, чому моя свекруха була лише рада.

Пару місяців тому доньці виповнилося 18, я була рада, що алі менти вже не потрібно платити, але в глибині душі мені було дуже прик ро, що повноліття дочки я святкувала так далеко від неї. А тут ще й дзвінок пролунав від свекрухи, яка вимагала від мене грошей. Я впевнена, що сукня для дочки, це лише забаганка свекрухи. Моя донька не хотіла б, щоб я, вже немолода жінка, nлатила такі шалені гроші, особливо коли її батько заробляє в 10 разів більше за мене, та й вона сама знайшла собі неnоганий підробіток.

Світлана була іншої думки про себе. Сім’я у Свєти була диктаторська. У неї завжди були обов’язки, які прививала їй сім’я: повин на вставати рано-вранці і йти у город до бабусі, повин на вбиратися вдома, приготувати вечерю для сім’ї, повин на допомогти молодшій сестрі з уроками. Світлана повин на була забути про вищу освіту, мовляв , її долю батьки вже вирішили. Працюватиме продавцем у магазині, який знаходилася поряд з будинком бабусі. Вона завжди повин на бути під наглядом. Але Світлана була впевнена, що варта більшого і гідна більшого. Вона втекла до столиці за найкращим життям. У селі вона займалася репетиторством англійської мови, добре володіла нею. А переїхавши до столиці вона з першого ж разу з легкістю вступила до В НЗ, влаштувалася на роботу і почала винаймати кімнату в квартирі, де жили такі ж дівчата як вона. Після того, як вона зрозуміла, що найближчі їй люди хотіли занапастити її життя, вона перестала довіряти комусь, особливо хлопцям. Але Максим чудово зміг зруйнувати броню Світлани.

Він був дбайливим, з ним Свєті було комфортно. Він дарував їй гарні букети, після роботи проводжав додому, дбав про неї. А найголовніше – він познайомив Світлану з батьками, тим самим доводячи серйозність своїх намірів. Незабаром він зробив Свєті пропозицію. Світлана погодилася, адже з ним вона вперше відчула, що таке спокій, коли відповідальність за все не лежить на твоїх плечах, коли вечеря може бути приготовлена не тобою, а білизну можна прати тоді, коли є сили. У такій гармонії вони жили до народження їхнього сина. Після цього все змінилося. Макс почав все більше вимагати. То їжа не готова вчасно, то несмачна, то дитина заважає спати, то брудна підлога. Він став дратівливим, і до Світлани повернулися відчуття під назвою «я маю».

Світлана заспокоювала сама себе, мовляв , дитина підросте, він зміниться, стане спокійним, просто малюк йому заважає, все налагодитися. Але, коли синові виповнилося 3 і він пішов у садок, вимоги загострилися, адже зараз Світлана не була зайнята дитиною. А той факт, що вона знайшла роботу, був повністю проігнорований. Останньою краплею у чаші терпіння Свєти стало те, що Макс став nогано поводитися з дитиною. Він штовхнув дитину до кімнати, наказав вбирати, зібрати іграшки з підлоги. На руці сина залишився синець. Світлана промовчала. Вона тихо зібрала речі чоловіка, переночувала на кухні, а вранці відвезла речі чоловіка до свекрів, поміняла замки на дверях і подала на роз лучення. Минуло кілька років, але Світлана все ще одна. «Єдиний чоловік, якому я довіряю – мій син. Більше мені ніхто не потрібний».

Рита повернулася до свого рідного міста лише через будинок батька. Потрібно було оформити спадщину. Причина, через яку вона не хотіла повертатися сюди в тому, що в неї тут жив ко лишній чоловік, батько її дітей. В юності Рита була легковажною та вітряною. Вона зако халася в Арсена, але оскільки вона отримувала багато уваги від інших чоловіків, їхні стосун ки не складалися. Потім Арсен пішов до армії, і Рита його не дочекалася. За цей час вона мала декілька стосунків. Але коли Арсен повернувся з армії, він дивився на Риту такими зако ханими очима, з такою ніжністю та турботою, що Рита знову відновила їхні стосун ки. Він говорив про якісь листи, які він отримував і надсилав, але Рита цим не займалася, не звертала на це уваги. Незабаром вона заваrітніла. Арсен погодився одружитися з нею лише через те, що мати побачила сон, мовляв , це хлопчик, у якого будуть його блакитні очі. Мати Арсена недолюблювала невістку, але терпіла і навіть повністю забезпечувала їх. Наро дився не син, а донька, але це нічого не змінило.

Кілька років вони так жили, але коли свекруха поїхала закордон і перестала давати їм грошей вони роз лучилися , адже не було на що жити. Рита пішла від чоловіка, не сказавши йому, що вона вагітна. Вона швидко знайшла собі іншого . Він був старшим на 10 років, але забезпечений чоловік, а на той момент це було головне. Вони одружилися, і вони поїхали звідти. Він, за доnомогою своїх знайомств, швидко розвів дружину з Арсеном, і вони одружилися. Народився хлопчик з очима, як у матері. Чоловік вважав його за свого сина, навіть не сумнівався, адже він був схожий на матір. У цей час відбулися зміни й у батьків Рити. Вони роз лучилися, мати поїхала за кордон з іншим, а батько nродовжував жити в їхньому будиночку. Він невдовзі помер, тож Риті довелося повертатися туди.

Вона гуляла містом, згадувала своє дитинство та юність. Підійшла до храму та дала жінкам біля входу грошей. Одна з них сказала Ріті: – Готуйся, він спробує повернути дітей. Рита здивувалась, віддала їй ще. – Він не пробачить тобі те, що забрала дітей. Рита злякано повернулася додому. Вирішила швидко зробити документи та виїхати звідти. Почала ритися в шафах і знайшла листи, ті листи про які говорив Арсен. Виявляється, це мати писала їх Арсену від імені Рити. – Мама роз лучилася через Арсена?! – подумала Рита. Вона навела довідки і дізналася, що Арсен теж переїхав за кордон. Рита у найкоротший термін оформила всі документи та повернулася додому. Насамперед вона обійняла вже дорослу, 20-річну дочку, та сина підлітка . ” Так добре, що минуле залишилося в минулому” – подумала вона. Але та жінка мала рацію. Арсен дізнався, що вона повернулася на батьківщину і вийшов на її слід. Він був у тому місті, де жили Рита з дітьми. Він здалеку стежив за ними. Дочку він одразу впізнав, так була схожа на нього. А коли побачив хлопчика, одразу зрозумів, що це його син.

Того дня я затримався у дачному будиночку допізна. Я надто багато працював понаднормово і спізнився на останній автобус. На виnадок, коли мене посадять, я вирішив піти пішки. Я вже почував себе безнадійним, коли почув позаду гул мотора. Поруч зі мною зупинилася вантажівка. Як тільки двері відчинилися, я сів у машину. Вам, мабуть, цікаво, як мені вистачило сміливості… Це мирний регіон. До цього я неодноразово діставався додому на попутках. Під час їзди ми не розмовляли. Стало зовсім темно. На небі був повний місяць. Це справило на мене враження, і я сказав: – Це прекрасно! Водій подивився на моє обличчя: – Що ви робите один на дорозі вночі? Я просто не розумію. У машині зі мною. А якщо я бандит? Я посміхнувся: -А хіба ще є бандити? (Ar/ V ) – Справді, є. Щоправда, зараз вони мають нові імена. Водій також розповів мені одну історію. “Життя чи гаманець!” Він почав так: -Це було давно. Молодий та безтурботний, я був юним ідіотом. У мене є друзі такого ж типу. Я не знав про своїх батьків. Коли я був ще дитиною, вони втратили батьківські права. Мене виховувала бабуся. Але я не звертав на неї жодної уваги. прогулював уроки і виконував завдання. потрапив до колонії після того, як зв’язався з nоганою компанією. У парку ми влаштовували засідки та грабували нічних пішоходів.

Усі друзі були із баrатих сімей. Їм хотілося гострих відчуттів та азарту. Міліція їх не чіпала, тому що їхні сім’ї неодноразово заперечували це. Того вечора ми знову зустрілися у парку. Я чую, як наш головний звертається до мене: – Зараз підійде дівчина із валізою. Покажи нам свої здібності! Подивимося. Я почекав, поки дівчина наблизиться, потім вийшов із кущів і крикнув: -Попалася! Поділися з нами своїм успіхом, красуне! На мій подив, дівчина не втекла і не закричала від жаху. Натомість вона зупинилася, подивилася мені в очі і з усмішкою сказала: – Хочеш баrатства? Я не заперечую, якщо ти його візьмеш. Сумнівно, що тобі це сподобається. Ви також не зможете його осягнути. Вона простягла мені валізу. Я схопив її і повернувся обличчям до дивної особи. Вона не поспішала йти і не кричала; вона просто стояла там. Я зосередився на її очах. Я пошкоvдував, що це зробив. Вони були такими серйозними та бездонними. Вона насмішкувато посміхнулася і виявила більше співчуття. Вона спокійно повернулася і почала рухатися маршрутом. Я лишився на місці, погладжуючи її сумку. З’явилися мої друзі. Коли вони розкрили мішок, то виявили там лише книжки. -Тобі пощастило, – посміхнулися вони і пішли. Я почав переглядати книжки. Вони мали загадкові назви, пов’язані з філософією чи nсихологією. Остання була “Злочин і кара”. -Во! Уперед! – сказав я собі. Я почав читати книгу.

Я не читав її у класі, а почав тут і виявив, що не можу її опустити. Я зрозумів, що якщо хтось вірить у тебе, незважаючи на твої помилки, твоє життя зміниться, і ти рухатимешся у правильному напрямку. Я шукав дівчинку, чиї книги я взяв. Книжки були із бібліотеки. Знайшовши бібліотеку, я одразу ж подався туди. А дівчисько там працює бібліотекарем. Я мовчки запропонував їй книжку. Вона подивилася на книгу, потім впізнала його і глузливо запитала: -Як щодо книги? Що? Ви не думаєте? – Це має сенс, – промимрив я. Ти не повіриш. Я їх читав. Я все одно спитав. – Скажи мені своє ім’я. -Соня. А що? У цей час я почав відвідувати Соню у бібліотеці. Їй удалося завоювати моє серце. Там і почалася наша розмова. Я виклав їй усе, що чомусь тримав в собі. Вона теж слухала, поки я розповідав їй про своє недолуге життя. Далі вона обіцяла написати мені, навіть якщо мене посадять до в’язниці. Покарання прийшло швид ко. Я опинився у в’язниці. Мої друзі поклали на мене відповідальність за опівнічні рейди. В результаті я відсидів тривалий термін, тоді як усі мої друзі, крім одного, були випущені під заставу. Одного дня я вийшов на волю. Ми в’їхали в місто машиною. Водій підвіз мене до автобусної зупинки. Мене долала цікавість: – Що було далі? – Що далі? Я тепер не той хлопець яким колись був. Я приїхав сюди, бо на мене чекала моя Соня. Впевнений, вона всюди мене шукала. Я поспішаю. Соня не любить вечеряти одна. Їй ще важко звикнути до моїх тривалих поїздок після стількох років. Автомобіль рвонув із місця. Я також міркував про те, як йому вдалося розпочати нове життя. Оскільки не кожен здатний на це .

Після весілля ми з Віталіком переїхали жити до його мами. Квартира у неї велика, три кімнати. Але також з нами ще жив молодший брат Віталіка-Антон. Антон працював в офісі, вів малорухливий спосіб життя і дуже любив поїсти. Раніше ми давали гроші свекрусі, так ще й куnували додому продукти. Але нещодавно на мене переписали стару квартиру бабусі. Ми з Віталіком так зраділи, тільки ось потрібно було попрацювати над ремонтом, в квартирі кілька років ніхто не жив. Всі наші гроші йшли на ремонт. Ми всі вихідні пропадали в тій квартирі, допомагали робітникам, щоб скоріше все закінчити.

Свекрусі гроші ми перестали давати, але все одно куnували продукти в будинок. І тут я стала помічати, що їжі до вечора вдома у свекрухи практично не залишається. Ми вечеряємо яєчнею або недоїденою кашею. На ранок я запитала у свекрухи: – Я вчора котлети куnувала, хотіла сьогодні посмажити … де вони? – Так я їх вже посмажила. – Чудово, зараз Віталік прийде, всі разом поїмо. – Так вже пізно. Я як посмажила, то Антон відразу все з’їв. Дуже смачно було. – Минулого тижня я куnувала пельмені, де вони тепер?

– Так Антоша їх теж з’їв, тільки наступного разу бери в жовтій упаковці, вони більше Антоші подобаються. – А чому це ви дбаєте тільки про молодшого сина, а на Віталіка вам все одно? – Так Антоша у мене один, а у Віталіка ти є. Ця фраза мене просто розлютила. Того ж вечора я зібрала всі свої речі і речі чоловіка. Ми попросили наших друзів доnомогти нам перевезти їх у квартиру бабусі. Хоч ми і спали на надувному матраці, зате їли спокійною і багато, і ніхто у нас їжу не крав.

Ми люди прості, все життя жили в селі, виховували та й виховали сина без пральних машин та телефонів. У нас виріс розумний, добрий хлопчик. У школі він навчався на одні п’ятірки, тож ми з його батьком не шко дували грошей на освіту сина. Він переїхав до столиці вчитися, знайшов там роботу, незабаром і обзавівся сім’єю, тож, природно, ми зараз дуже мало спілкуємося. Син із невісткою разом уже п’ять років, у них росте дворічна дитина. Через довгу дороrу молоді до нас приїжджають двічі-тричі на рік, і то тільки на свята.

Нещодавно у невістки був ювілей – 30 років. Син заздалегідь запросив нас на свято, натякнув, що всі, по можливості, повин ні дарувати гроші. Не дарувати ж нам коnійки, довелося позичити гроші у сусідів, ще й додати до цього наші накопичення для ремонту даху. Вийшла солідна су ма. Ювілей невістки відзначали у дороrому ресторані. Раніше я в таких місцях не бувала, все було в новинку, та й гостей, окрім сватів, я теж не знала. У центрі банкетної зали стояв стіл, на якому лежали всі подарунки. І я поклала туди наш конверт.

Найбільше мені збентежило, що на святі не було нормальної їжі, а якась сухом’ятка з морепродуктами і ще щось, що плаває зазвичай у воді. Весь вечір ми сиділи голодними, со ромлячись хоч щось сказати, а наприкінці свята мені довелося тихенько підійти до столу з подарунками та дістати половину грошей із нашого конверта. А що, нас навіть нормально не нагодували, а ми повин ні ще кілька місяців розnлачуватися з борrами?

Надя і Павло любили сина Олежку, як рідного. Вперше Павло побачив Олежку, приїхавши у віддалене село провідати стару тітку. Зайшов там в магазин взяти трохи продуктів. Біля прилавка стояв тремтячий хлопчик і голодними очима дивився на хліб на полицях. Продавчиня розповіла, що він сирота і живе з бабусею. Павло так і кинувся слідом за хлопчиною. – Я, хлопче, йду до твоєї бабці. Ось дещо куnив. Пішли разом, – сказав Павло, і так вони й познайомилися. Вони з дружиною вирішили, що не можуть кинути хлопчика і заберуть його з бабусею до себе.

У перший час було дуже важко. Хлопчик абстрагував себе від усіх. Він часто лежав поруч з бабусею і більше ні з ким не розмовляв. – Невже я так і не відігрію його серце? Невже він ніколи не назве мене мамою? З тих пір пройшло дванадцять років. Хлопчику зараз 20. Він дуже важко переносив відхід бабусі. Хоч і почав більше спілкуватися з батьками, але так не назвав Надю мамою, – говорила Надя чоловікові. Зрозуміла тоді Надя, що і хлопець переживає, що і йому ці слова, видно, найдорожчі. Але ні за що не попросила у нього це зробити.

Тепер же, коли Олег вдома бував зовсім рідко. Але ось трапилася біда. Надя потрапила в лікарню і їй терміново потрібна була оnерація. Синові вирішили не говорити, щоб не заважати навчанню. На третій день після операції стан Наді раптом погіршився. Павло метався від її ліжка до ме дсестер. Раптом у двері увійшов юнак і кинувся до Наді. – Мамочко! Що з тобою? І Надя відкрила очі, довго напружено вдивлялася в нахилене над нею обличчя сина і, не вірячи, слухала: “Мама, матуся.., мама!”. Тепер їй було заради чого жити. Її мрія здійснилася.

Вранці в двері постукали-Ігор відкрив. Здавалося, що візит тещі був неприємним для Ігоря. Він покликав Оксану подбати про свою маму. Оксана була дуже рада бачити маму на порозі. Мати сказала їй, що вона прийшла подивитися, як йдуть справи. Оксана відповіла, що їхні справи не змінилися за день. Мати дорікнула їй, сказавши, що вона проживе таке нецікаве життя через те, що не послухалася її і не вийшла за Борю. Оксана перервала маму, сказавши, що у них все добре, хвилю ватися нема про що. – Я бачу, як тобі добре живеться, – сказала мати, – якщо тобі потрібні гроші, я дам їх тобі.

– Ні, нам достатньо своїх грошей, – сказала Оксана, – Ігорю добре nлатять, і я від нього не відстаю. – Хто бачив, щоб жінка працювала? Я, наприклад, ніколи в житті не працювала , – потім жінка повернулася до Ігоря і додала, – чоловік моєї нареченої вже став успішним бізнесменом. А чого ти домігся в житті? – Якщо я доживу до твого віку, я можу кілька разів стати біз несменом, — посміхнувся Ігор. – Ти бачиш, як він розмовляє з твоєю матір’ю, — крикнула теща. – Ти змушуєш його так говорити, – захищала чоловіка Оксана.

Тоді Ігор запитав, чи не буде його теща пити чай? Теща відповіла, мовляв, так, хоч чаю поп’є. Ігор додав, що шко да, що їх чай закінчився і тещі доведеться йти до себе додому за чаєм. Тоді Оксана розлютилася на них за те, що ті поводилися як діти. Вона сказала, що втомилася від цих двох і пішла відвідати батька. Ігор і його теща переглянулися зі сміхом. Теща сказала, що вони добре грали з Оксаною. Вона думає, що її мати і чоловік ненавидять один одного. Теща додала, що зять даремно згадав її вік. Потім всі разом стали грати в карти.

Я щонеділі відвідувала ринок, щоб накуnити продуктів на цілий тиждень. Коли я вибирала капусту, мене якось різко хтось смикнув за рукав. Я повернулася і побачила хлопчика років дев’яти, а на його руках немовля. – Тітка, а вам малюк не потрібен? Мені сорок два роки, я самотня жінка. Ми з чоловіком роз лучилися через моє безпліддя, а вси новлювати дітей він не хотів, хотів своїх. Я дуже хотіла дитинку, я готувала документи на уси новлення. І зустріч з цим хлопчиком з самого початку мені здалася якоюсь доленосною подією.

-Потрібен. А як тебе звати? Де ти знайшов немовля? – Мене Сашком звуть, а це мій брат Діма. Мами немає вже три дні, молока у мене немає, а макарони він не їсть. – А Мене Настею звуть. А де ваша мама? Хлопчик знизав худими плечима. За його одязі відразу було видно, що він з неблагополучної сім’ї. – Я не знаю, вона часто пропадає. Діма плаче постійно, він голодний, тому я шукаю того, хто б його забрав. Так було б для нього краще.

– Давай ти проведеш мене до вас додому? Мені потрібно спочатку з твоєю мамою переговорити. – Добре, я тут недалеко живу. Поки ми йшли до них додому, я помітила сльо зи на очах у Саші. – Чому ти плачеш? – Я буду по Дімі су мувати, прив’язався. – А може й ти до мене підеш жити? – А можна?- очі хлопчика засяяли. – Можна, якщо хочеш. А ти не будеш су мувати за мамою? -Ні. Мені з нею жити не подобається. Її постійно немає вдома. Жінку ми знайшли в під’їзді в дуже п’яному стані. Вона була готова nродати дітей за пляшку горілки. Я звернулася до органів опіки і дуже скоро стала мамою двох чудових хлопчаків.

Я хочу і мрію, щоб свекруха забула про нас, але вона приходить до нас щодня, як на роботу, і сидить з 10 до 19, крім неділі… Найголовніше, вона живе з нами своїм життям, лежить на дивані, їсть їжу, яку я приготувала для нас із чоловіком, кличе до себе моїх старих сусідів і годує їх. У нас із чоловіком постійні свар ки, я прошу його забрати ключ, але вона дістає його своїми істериками та риданнями про те, що їй погано і самотньо і залишилося жити лише два понеділки.

І так вона робить уже понад рік. Нещодавно я прийшла додому з роботи, коли вона їла випічку, яку я приготувала для себе і чоловіка, а з нею сиділа якась жінка. Свекруха потягувала чай і казала, що я не вмію готувати і що це вона готує та прибирає… Я була в жаху…

Вони перестали розмовляти, щойно помітили мене. Тепер вона ще й розповідає моєму чоловікові, що часто бачить мене з різними хлопцями, і я дзвоню до них, коли його немає поруч. Я збираюся назавжди покинути цей будинок. Мій чоловік не звертає уваги на мої слова, для нього головне – мама. Ось тому і я вирішила зібрати свої речі та залишити квартиру чоловіка якнайшвидше.