Володя прокинувся рано-вранці, без будильника, тіло молодого хлопця вже автоматично вставало рано-вранці. Він приготував собі каву, поїв пару улюблених печінок, відчинив вікно, щоб підбадьоритися, як раптом помітив маленький будиночок з іншого боку вулиці. Через вікно він роздивився мешканців будинку, а саме стареньку парочку: бабусю та дідуся. Дід читав газету, сидячи на дивані, а бабуся розмовляла з кимось телефоном. Тоді і Влад задумався, як це, жити з рідною душею поза цим шумом міста, в абсолютному спокої, і умиротворенні.
Чи зможе він колись сам це відчути на своїй шкурі? Скоріш за все ні. Подумав хлопець про це небаrато і зібрався в універ. День видався переповнений подіями, і додому Володя йшов уже стомлений, як на зло почався сильний дощ. Володя забіг у перше укриття, що трапилося, яким виявилася зупинка прямо поряд з будинком тих старих. Володя просто роздивлявся будинок, як раптом голос діда з вікна покликав його додому.
Діду аж умовляти довелося, але зрештою Володя увійшов до них. Бабуля одразу ж дала йому рушник, щоб висушитись, а разом із цим і чай – зігрітися після холодного душу. Дід пояснив, що діти та онуки їх живуть далеко від них, тож у них мало хто взагалі гостює, от вони й скучили за шумом у хаті, та ще й до того Володя ще чимось нагадав діду сина. Все ж таки, жити скромно, але затишно – краще, ніж жити у величезній новобудові, але в постійній напрузі.