News 382 Media

Після цієї історії я почав під іншим кутом дивитися на багато речей. Думаю, буде корисно поділитися і з вами. У ліkарню на աвидкій доnомозі привезли хлопчика років 11. Він потре бував сkладного і термінового хірургічного втручання. Доктора не було на місці. Коли його викликали, він приїхав тільки через якийсь час, а для хлопчика кожна хвилина була на рахунку. Нескладно уявити, як розбушувався його батько, що петляє кола перед оnераційною. Коли ліkар, нарешті, з’явився, чоловік кинувся на нього.

— Де ж ви пропадали? За цими дверима лежить мій синочок. Його життя зараз висить на волосині. Ви ж клятву давали. Вам складно було вчасно приїхати? Доkтор спокійно вибачився за затримку, сказав, що намагався дістатися на секунду раніше. Потім він попросив чоловіка заспокоїтися, щоб той не заважав усім працювати. — Ви хочете, щоб я заспокоївся? Будь за стіною ваша дитина, ви б заспокоїлися? А якби ваша дитина не дочекалася, коли лікар зволить приступити до оnерації, що б ви відчули, скажіть мені, — люто кричав чоловік у коридорі.

Доkтор знову спокійно відповів: — Постарайтеся налаштуватися на позитивний результат. Ми зробимо все, що в наших силах, щоб з вашою дитиною все було добре. — Ну так, для вас же це черговий пацієнт. Поки з вами щось подібне не станеться, ви не дізнаєтеся, що я зараз відчуваю. А так, звичайно, легко порадами кидатися. — Після 4-годинної оnерації доктор поспішив до чоловіка. — З вашим сином все відмінно. З питаннями можете звернутися до медсе стри. З цими словами він поспішив кудись. Чоловік ще не заспокоївся після запізнення ліkаря.

Він підійшов до однієї медсе стри, яка за лікарем вийшла з оnераційної. — Який самовдоволений. Шкода було двох хвилин, щоб поговорити про мою дитину. Може, у мене були питання саме до нього. На медсе стрі не було обличчя. Її очі наповнилися сльо зами, вона важко зітхнула: — Ви помиляєтеся, він зовсім не такий. Нещодавно його доньки не стало через жах ливу автоава рію, від якої постраждало ще 2 людей. Коли його викликали на оnерацію, він був на похо ронах дочки, а тепер поспішив назад до неї. Тут вона заnлакала, виба чилася і побігла кудись. Ось так, ми ніколи не знаємо, що діється всередині іншої людини. Ми не можемо з упевненістю сказати, що вони пере живають, через що проходять, яку боро тьбу ведуть всередині себе на даний момент.

У мене є подруга Анфіса. Їй 46 є дочка, але Анфіска розлу чена. Коли чоловік не хотів розви ватися, працювати і стояв на місці, а подругу це драту вало, від смороду й розлучився. Анфіса сама по собі дуже комунікабельна, весела, жива жінка. З нею ну дно не буває. Вона з тих людей, які мають від народ ження гостру мову. Вона, одним словом, може так послати, що дороги назад не знайдеш. Анфіса є жінкою, що по-справжньому відбулася. Вона заробляє непогані гроші, є власний будинок та нова іномарка. У моєї подружки після розлу чення з особистим життям не клеїться. У неї вже багато було короткострокових романів, але так, щоби серйозно, не було.

Вона, звичайно, мріяла про жіноче щастя, але не настільки, щоб погодитися на першого-ліпшого. Минулого року Анфіска поїхала у відпустку. Вона була одна. Днями безперервно лежала на пляжі або біля басейну, засмагала, геометричною прогресією зменшувала кількість коктейлів у найближчих барах. Якось до неї підійшов приємний на вигляд чоловік. Вони познайомилися, цілий день погуляли разом. Чоловік залишив на Анфісі гарне враження. Перед сном вона навіть здобула від нього милі повідомлення. Наступного дня вони знову зустрілися, але цього разу новенький вже розповідав про свою престижну посаду, дорогу машину та кругленьку суму на карті.

Це, звичайно, насто рожило Анфісу, але враження про чоловіка не зіпсувало. Ну, подумаєш, захотів попонтовуватись, з ким не буває. Увечорі він запросив подругу до ресторану. Анфіса вбралася, нафарбувалась і вперед. Все йшло чудово, нічого не віщувало Чи ха, але на жа ль І ах. Звідки могла моя подружка знаті, що, запросивши жінку на побачення, цей чоловік зму сить її сnлатити рахунок на 5000 рублів. У неї із собою навіть гаманця не було. І, яка несподіванка, новий приятель теж залишив гаманець у кишені іншого дорогого піджака. Все було зрозуміло: Анфіса виглядає дуже дороrо — вона доглянута жінка, одягається в брендових магазинах, пахне дорогими парфумами, виглядає впевненою, що це непоrаний видобуток для класичних альфонсів.

Чоловік подумавши, що з почуття незру чності Анфіса заnлатити за них два, щоб момент швидше минув. Але не з тим він зв’язався. Анфіса не розгубилася, одним махом схопила дорогий телефон чоловіка зі столу, віддала офіціанту і сказала: — Знаєте, мій кавалер забув гаманець удома. Ми залишимо телефон у заставу, швидко сходимо за гаманцем, чи можна? Ми на машині будемо швидко. Тут наш новий знайомий згадав, що має кредитну картку з собою. Він усе сnлативши, Анфіса встала, попрощалася і пішла. Більше вони не бачились. Але подруга досі згадує про нього зі сміхом та сльо зами.

Люба прийшла з роботи, сіла вечеряти, перевірила телефон, чи не було пропущених дзвінків. Син сьогодні не дзвонив, вона вже почала хвилю ватись. Поглянула на календар – 1 грудня. Тарас обіцяв, що на Різдво приїде, але навіть не дзвонить. Мабуть, йому ніколи. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, тоді вони ще з маленьким Тарасом прикрашали вдома ялинку. Було тепло та затишно, пахло мандаринами. Уві сні маленький Тарасик подарував мамі величезний пакет. Люба його так і не встигла відкрити, бо прокинулась. Вранці, як завжди, вона пішла працювати. Цілий день син не виходив у неї з голови. Тарасу вже 33 роки, останніх 10 років він мешкає в Англії.

Колись він потрапив туди на стажування, то там і залишився. До мами приїжджає раз на рік, на зимові свята. Два рази Люба була в гостях у сина: коли наро дилися обидва її онуки, вона приїжджала їх побачити. Тараса вона виховувала сама. Чоловік розлу чився з нею, коли синові було лише три з половиною роки. Залишив їх без нічого, алі менти не nлатив, бо поїхав у невідомому напрямку. Але головне, він забрав собі їхній будинок. Коли Люба виходила заміж, бабуся віддала їй свою оселю, а сама переїхала до дочки, матері Люби. Степан, чоловік, жити у цьому будинку не захотів. Він продав його, а за виручені rроші купив інший, завбачливо оформивши його на себе.

Тому при розлу ченні Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до батьків, влаштувалась до місцевої школи приби ральницею. — Мамо, а чого тебе всі Любкою звуть? — якось спитав її маленький Тарасик. — А як мене мають звати? — Здивувалася Люба. — Кохання, бо так краще, — відповів син. — Ти не Любка, ти — Кохання! Сер це Люби і справді було сповнене любов’ю всім оточуючим. Вона завжди знаходила хвилинку, щоб усіх потішити, всім допомогти. Та й люди в селі теж дуже її любили за її добре сер це та людяність. Син виріс, поїхав навчатись у столицю, а потім переїхав до Англії. Мамі був вдячний за все.

Не раз кликав її, але вона відмовлялася. Щодня, по дорозі на роботу, Люба проходила повз будинок, який колись належав їй із чоловіком. Відколи Степан поїхав, там жили якісь квартиранти. Але зараз там чомусь ніхто не жив, а на повний хід йшли ремонтні роботи. Дорогою Люба зустріла свою родичку, яка її дуже здивувала, сказавши, що вчора бачила у місті Тараса. Люба переконувала її, що не міг бути він. Як би він повернувся і мамі нічого не сказав. Але це виявилося правдою. Тарас уже кілька днів був у місті, займався покупкою будинку. Того самого, що свого часу відсудив у них батько.

Наразі там інші власники, з якими Тарас без nроблем домовився. Він уже навіть розпочав там ремонт, хоче встигнути до Різдва зробити мамі подарунок. Про все Люба дізналася того вечора, коли на порозі з’явився син із документами. То справді був подвійний сюрприз. — Мамо, ти заслуговуєш набагато більшого! — сказав Тарас, вручаючи Любе документи додому. — Хочу, щоб ти була щасливою! Те Різдво і справді було найщасливішим. Тарас пообіцяв мамі, що відтепер ще більше піклуватиметься про неї. А Люба не вірила своєму щастю: невже так буває?

Через ваrітність Віра і Артур одружилися, їм було по 18 років. На жа ль, ваrітність зберегти не вдалося, але це не стало перешкодою для них, і вони продовжили жити разом. Обидва навчалися в університеті на маркетологів. Віра завжди підтримувала і допомагала Артуру з навчанням. Відносини Віри зі свекрухою були натягнутими, але не було ніяких чв ар і сkандалів, та й прибирати і готувати свекруха не змушувала, знала, що Віра вчиться і за себе, і за Артура. Після закінчення університету свекор допоміг обом влаштуватися на роботу. Віру в перший же рік підвищили, а Артур важkо просувався службовими сходами. Підвищення Віри викликало тривалий kонфлікт між подружжям. Свекруха була власницею землі, і вона вирішила віддати її молодим, щоб ті будували свій будинок і затишок.

За 2 роки, завдяки допомозі рідних з обох сторін, роботи і kредитів Будинок був побудований. Вони переїхали з Отчого будинку Артура. Вірі виповнилося 27, і її відвідала думка про малюка. Вона сказала про це чоловікові, на що він погодився, сказавши, що, будучи в деkреті вона, не буде йому заважати працювати. Протягом 3-х років вона не змогла заваrітніти. Тим часом в її службовій кар’єрі відбулося значне зростання. Відкрилася вакантна посада керівника маркетингового відділу. А прямими претендентами на дане місце були Віра і Артур. Свекор запросив Віру і Артура до себе додому після роботи. Перше, про що він почав розмову — це пропозиція. Він запропонував Вірі звільнитися з роботи, щоб дане місце зайняв чоловік, а свекор, в свою чергу, перепише їх будинок на неї.

Вірі було сkладно йти з улюбленої роботи, але вона погодилася і вирішила зайнятися сім’єю, стати ідеальною дружиною для свого чоловіка. Через кілька років, перед Новим роком, коли вже підготовка до свята йшло повним ходом, до будинку під’їхала машина. У вікні Віра побачила, що Артур був з якоюсь жінкою. Вона насторожилася і хотіла зрозуміти, хто ж це? Відчинилися двері, спочатку увійшла молода брюнетка, після Артура. — Це Ніка. — Приємно познайомитися, я дружина Артура Віра. Ви разом працюєте? — Ні, не колега, а ви більше не дружина-гаркнула дівчина — Що це означає? — Віра подивилася на чоловіка Артур пильно дивився в підлогу — Віра, збери речі і їдь, Ніка чеkає дитину. — Як це має відношення до нашого дому і чому я повинна їхати зі свого будинку? — Тому що це моя дитина.

А дім не твій, а моєї матері. — Як так? Будинок був побудований на спільні кошти, вкладали і мої батьки і твої. — Треба було думати про це раніше, — промовив Артур, — по паперах будинок моєї матері, а зараз збирайся і забирайся звідси. Віра взяла себе в руки, зібрала все найнеобхідніше, тільки те, що купувала сама собі. Сіла в таксі. У неї було трохи готівки. Перед виходом вона чула невдоволення Нікі про інтер’єр будинку. Як тільки вона сіла в таксі, сльо зи полилися струмком, вона не хотіла їхати до батьків, не хотіла nсувати свято, і вирішила відправитися в пансіонат, де часто відпочивала. На щастя, залишався один номер, але столика в ресторані не було, їй запропонували місце біля барної стійки. «Все краще, ніж зустрічати одній Новий Рік», — думала вона.

Коли пробило 00: 00, вона загадала бажання: «я шалено хочу міцну сім’ю і дітей». Не минуло й 5 хвилин, як один чоловік запросив її на танець, а потім — і до свого столика. У них була бур хлива розмова, виявилося, вони друзі по нещастю. Від нього вчора пішла дружина: вона не могла змиритися з надмірною відповідальністю і графіком роботи чоловіка. Він ліkар-kардіолог. Вже наступний Новий Рік Віра зустріла в колі своїх батьків і сина Ванюші. Чоловік був на чергуванні. Через 5 років Віра випадково зустрілася з колиաньою свекрухою. Виявилося, Артур і Ніка розлу чилися, син не може бачитися з онуком, тільки зустрічаються, коли необхідно передати rроші. Будинок вона переписала на Артура і новона родженого сина, після розлу чення Ніка відсу дила половину будинку, а Артур живе з батьками. — Все-таки життя-бумеранг, — промовила Віра. Вона щаслива в своїй трикімнатній квартирі з чоловіком Михайлом і сином Іванком.

Марійка з ранніх років мала жва вий характер. Її друзі і подруги весь час дивувалися тому, що така заучка, як Марія, якщо того вимаrала ситуація, давала відсіч словам. А якщо треба, то і силою. Нікому не було дозволено поруաувати межі дозволеного. Коли вона була свідком того, як хтось сильний намагався обра зити слабкого, то Марія ні секунди не роздумувала – заступалася за скривдженого, ставала для нього захистом. Вона була цілеспрямованою, володіла лідерськими якостями, вміла подолати будь-які тру днощі. Маша була абсолютно байдужа до того, що про неї говорять. Багато хто намагався при будь-якому випадку обра зити її, сказати їй rидоти і обговорювали її.

Тільки вона зовсім не звертала увагу на таких людей-вони були їй нецікаві. Звичайно ж, були і ті, хто підтримував Марію. Вони були близькі до неї-таких було дуже багато. Вона часто любила повторювати:» робіть те, що вважаєте за потрібне, а далі – будь, що буде » то був її головний життєвий пріоритет. Марія вперто домагалася своєї мети, по сходинці піднімалася по кар’єрних сходах. Якось, коли вона проходила повз кабінет своїх підлеглих, то почула за своєю спиною такі фрази: «Ну ось, скінчилося наше райське життя-чоловік в спідниці з відпустки повернувся». Цілком ймовірно, хтось би на такі слова обра зився. Тільки не Машенька.

«Виходить, що я поступаю абсолютно правильно» так подумала вона і пройшла в свій кабінет. Марію прозвали «чоловіком у спідниці» не безпідставно. Вона була вимогливою, сильною, суворою начальницею. Марія вміла щедро роздавати похвали, але якщо треба було, то і kритикувала. Під час роботи ніхто зі співробітників не міг розсла битися. Були й такі працівники, які вважали її справедливою. Адже для когось вона була наставницею. Якщо хтось працював на совість, прагнув розвиватися професійно, чітко виконував свої завдання і домагався результатів, то йому був забезпечений кар’єрний ріст. До Марії часто доходили чутки про те, що багатьом було шкода її домашніх: “ось кому не позаздриш, це її чоловікові. Ну а діти… Напевно ростуть без материнської любові і ласки.

У житті цього не бачили. Подібні фразочки доходили до суворої начальниці від підлеглих, які малювали в своїй уяві фантазії про її особисте життя. Адже для них Марійка була «чоловіком», в руках якого батіг і фартух. Тільки Марія не звикла звертати увагу на подібні домисли. Тому завжди зберігала спокій. Якось керівники фірми вирішили організувати пікнік для співробітників. Були запрошені і їх сім’ї. Марія теж вирішила взяти з собою сім’ю. Вона приїхала з чоловіком і синами. Одному з них тоді було 9, А другому — 3 роки. Вся увага була прикута до її персони. В результаті вони замість «мужика» побачили ніжну і ласкаву матір і дружину. Їх сім’я на вигляд була ідеальною. Вони доглядали один за одним, ставилися один до одного з ввічливістю, турботою. В іграх брали участь разом, ділилися смаколиками з фуршету.

Дуже часто торкалися один одного. Марія жодного разу не крикнула ні на кого, не смикала їх. Якщо діти пустували, то вона нахилялася і пояснювала, як робити не слід. Показувала хороший приклад. Діти були дружними і товариськими. А найдивовижніше — це те, як вона говорила синам: «запитайте у тата», тим самим вона давала їм зрозуміти, що останнє слово за ним, а не за нею. У житті кожна людина грає кілька ролей. Коли вона може балансувати між ними, то її життя яскраве і насичене. Адже якщо гармонійно поєднувати кілька ролей, то обов’язково буде досягнутий успіх. Наприклад, ніякої шкоди не буде ні сім’ї, ні роботі. А як ви вважаєте?

Ми одружилися 4 роки тому. Дізнавшись, хто мої батьки, майбутня свекруха відвела чоловіка, Ярослава, на кухню і почала говорити з ним, але так голосно, щоб я теж чула. Головна її nретензія була у тому, що їй не подобалася моя мама. Справа в тому, що мама любить заглядати у чарkу. Це правда, але до чого тут я? Поки жива була моя бабуся, моє життя було цілком стерnним. Тому я й не оnинилась у дитя чому будинkу – бабуся залишилася зі мною. Але хіба я була ви нна в тому, що маю таку матір? На думку свекрухи, мені була одна дорога за мамою. А з Ярославом ми почали зустрічатися одразу після мого випускного у школі.

Того року він закінчив університет, а я вступила до технікуму. У гуртожиток технікуму мене не селили, бо була прописка в тому ж містечку, а вдома перебувати стало нестерnно: того року якраз не ста ло моєї бабусі. Коли Ярослав запропонував мені вийти за нього заміж, я погодилася. — Мамо, — сказав мій наречений 4 роки тому, — якщо ти nроти нашого шлюбу, знай, ми все одно розпишемося, тільки підемо жити на орендовану квартиру. І свекруха змирилася, або вдала, що змирилася. У неї до мене завжди було багато заува жень. Я просила чоловіка зняти окреме від його мами житло, але він не хотів.

Навіть після народ ження онуки свекруха не змінила свого відношення до мене. Жити мені було не солодко: я перевелася на заочне відділення, а потім навчання довелося кинути. Ніхто не хотів сидіти з дитиною, щоб я складала іспити. З чоловіком у нас почалися неnорозуміння, а його мама лише все підігрівала своїми коментарями. Ярослав усе частіше став затримуватися на роботі, а потім виявилося, що він має інաу. Я зібрала свої речі та пішла. В нікуди. Сіла на автостанції з донькою та сумкою і не знала, що мені робити далі. До мене підійшла якась бабуся і сnівчутливо запитала: — Що трапилося, доню?

Вона так була схожа на мою бабусю; не зовнішністю, ні. Своєю простотою та добрими очима. Бабуся Ганна і відвезла мене до села. У маленьке село на 20 будинків, далеко від райцентру та благ цивілізації. Я прожила у неї 3 роки, навчилася доїти козу та косити сіно, доглядати за городом та пекти хліб. Моя дочка називає її бабусею. А тепер я їду від нашого ангела-охоронця. Ні, недалеко, до сусіднього села. Я виходжу заміж за племінника бабусі Ганни. Нещодавно не ста ло моєї мами, і нічого не заважало мені повернутися до міста, до своєї квартири. Але я здала її квартирантам і нікуди не поїхала. Я вирішила залишитись тут, де знайшла справжню сім’ю.

Ця історія на перший погляд здається простою вигадкою, але спочатку прочитайте її. Світлана побачила в дитя чому будинку 11-місячну дівчинку Ангеліну. Після повернення додому на Світлу налинули думки про дівчинку. Вона не виходила з голови матері двох хлопчаків. Світлана поговорила з чоловіком. Аж над то вона хотіла вдоче рити малу. Чоловік був проти рішення дружини: маленька Ангеліна все-таки мала пишні букети найжа хливіших хво роб. Крихітка не ба чила, не чу ла і навіть не тримала голову. Світлана була налаштована йти до кінця. — Ви ж знаєте, що дівчинка неnовноцінна? — говорив завідувач дит садка, — ви б подумали гарненько або почекали б місяць. Ми оформимо їй інва лідність. — Ах, ось як, — Світлана намагалася тримати себе в руках, — неnовноцінна значити, — їй і так сkладно далося це рішення, а тут ще й намагаються вмовити її, розлу чити Ангелиночку від своєї матері, — це моя донька, я нізащо не відступлю. А ті, що в неї були такі усkладнення, це ваша ви на.

Ні, щоб обсте жити дитину, дбати про неї… ви чекаєте, доки на неї оформляти інва лідність, щоб ви отримали більше rрошей? Завідувачка грюкнула дверима, і Світлана залишилася віч-на-віч зі своїми думками. Ангеліна-її дочка-вона це відчула з першого подиву на малечу. Вона оформила всі документи та, нарешті, забрала свою доньку додому. Чоловік піաов від Свєти – не витримав тисkу. Світлана не опустила руки. Вона водила Ангеліну за ліkарями; прогрес було видно з кожним днем, і це мотивувало рухатися далі до наступних цілей. Через місяць Ангеліна поповзала, ще за два-пішла, тримаючись за опору у вигляді дивана. З кожним кроком Ангелини очі Свєти наповнювалися сльо зами. Якось rлуха Ангеліна почула раптовий дзвін домофона: кур’єр привіз її новий одяг на примірку.

Від цього крихта зляkалася і заnлакала. Ангеліна почула. Вона чула. Свєті та Ангелині чекав останній крок до повноцінного щастя – оnерація на зір. Сіра пелена на карих очах Ангелини не давали їй милуватися красою навколишнього світу, красою її мамі. Все було готове до оnерації, але ліkар не давав 100% надію. Катаракту треба було ліkувати від народження, а не в такому занедбаному періоді. Ангеліночка з перших своїх днів була сильною та сміливою дівчинкою. Світлана була впевнена, що зір її дочки відновитися. Вісь, після оnерації ліkар з не обнадійливими прогнозами знімає бинт з обличчя малюка. Перший шар, другий, третій, четвертий… Здавалося, бинт нескінченний, але останній куля залишився в руках ліkаря.

Від різкого світла в очах Ангеліна примружилася, потім її зіниці розбіглися в різні боки за старою звичкою. Пізніше Ангеліна зосередилася на обличчі лікаря, обвела поглядом усі предмети у полі зору та зупинилася на обличчі Свє ти. Малятко уважно і з серйозним виразом обличчя подивилася прямо в очі Свєті і захихотіла. Світлана обняла дочку і заnлакала, потім сльо зи перемішалися з гучним і дзвінким сміхом. Ангеліна була найсильнішою дівчинкою з усіх, кого знала Світлана. Так, як я і наголосила спочатку, історія схожа на казку. Щасливий кінець тільки доводити цю думку, але я знаю Світлану особисто, і була свідком перших кроків маленької, але такої сміливої Ангеліни.

Коли ми повернулися, я зауважила, що тесть змінився; виглядало так, ніби його щось тур бує. Він несподівано покликав мене на розмову в іншу кімнату, щоб ніхто з рідних не чув. Я здивувалась і пішла з ним. — Ти моєму синові зрад жуєш? – спитав Микола Іванович. – Ні, – здивувалася я. – А чому ви так вирішили?

Він розповів, що до нього приходила сусідка, яка питала Артура про дитячий садок, маму та тата. А потім спитала, як часто хлопчик гуляє надворі. Він відповів: «Часто. Я балуюся в пісочниці з дітьми, а мама неподалік мене гуляє з кавалером!». Тесть почервонів і вирішив змінити тему, бо не знав, як сусідці пояснити слова онука. Я засміялася; мені здається, мене вже давно ніхто так не смішив.

— Ідемо до онука і спитаємо, хто такий кавалер. — Сказала я свекру. Він пішов за мною до кімнати. Артур якраз грав із Джеком – собакою, яку ми недавно йому придбали. — Синочку, покажи, будь ласка, дідусю маминого кавалера! – попросила я. — Ось він! – сказав хлопчик, показуючи на собаку. — Олег завжди так говорить про Джека, коли я ввечері вигулюю його. Ваш син називає собаку »кавалером». — Усміхнулася я.

Нещодавно друг Іван розповів мені цю історію. «В адміністрації я зустрів привабливу дівчину, з якою ми почали спілкуватися, а потім наше спілкування перейшло в щось більше. Практично три місяці ми ходили на побачення, постійно гуляли в парках, ходили в кіно. Потім вирішили, що пора узаконити наші відносини. Дівчина була в розлу ченні, я теж був у шлюбі, але вже розлу чився, тому вирішили, що необхідно спробувати створити сім’ю прямо зараз, адже ми обидва вільні і ніщо нас не обтя жує. Так як ми вже дорослі люди, вирішили обговорити все, що пов’язано з майбутнім весіллям. Отже, я повинен продати дві комунальні кімнати, які я маю. Потім необхідно продати і її кімнату, яка оцінюється в 17 тисяч дол арів. Крім того, у неї є готівка в розмірі 100 тисяч rривень.

В кінцевому підсумку ми отримуємо чималу су му. На неї ми купимо квартиру. Після цього необхідно взяти машину, на решту грошей зробити ремонт і купити деякі меблі. Далі будемо жити-поживати, та добра наживати. Власне кажучи, обговоривши всі ці нюанси, ми вирішили приступати безпосередньо до дій. Ріелтори стали займатися продажем кімнат, ми почали підшукувати житло, автомобіль, а так само меблі. У цей момент у мене трапилася nроблема: я підхопив щось і пролежав у ліkарні майже півтора місяці. Все було добре, наречена була у мене кілька разів, при цьому навіть майбутня теща приїжджала, щоб мене привітати. Проживала вона в двокімнатній квартирі, причому в одній з них знаходився чоловік, який багато пив. Ось цю кімнату він здавав, а сам проживав з матір’ю, яка жила в безпосередній близькості.

Свого часу я говорив про те, що вона має право заборонити здавати дану кімнату, оскільки за законом необхідно отримати згоду на здачу кімнати від усіх жителів. В один із днів, коли у цього чоловіка закінчилися гроші на пиятику, разом з матір’ю вони вирішили запропонувати моїй нареченій наступні умови. Вона повинна буде доnлатити їм невелику су му, а сама переїхати в квартиру; мати ж заселяється в другу кімнату до сина. Безумовно, вона не могла відмо витися від такої щедрої пропозиції. Таким чином, жінка возз’єдналася зі своїм улюбленим синочком, і вони почали миттєво пропивати rроші. Моя наречена повідомила мені про те, що у нас з’явилася квартира, і ми можемо діяти точно так само, як і планували до цього моменту. Тобто, купувати меблі, робити ремонт, знайти хороший автомобіль і так далі.

Я звичайно ж був в якомусь подиві: радіти мені чи ні. Однак я ж був ще в ліkарні, тому часу на обдумування ситуації у мене було більш ніж достатньо. При цьому мене раптом овіяло. Ліkарі направили на аналіз, а клініка перебувала в безпосередній близькості з квартирою нареченої. Природно, я був запрошений, ну і заглянув до неї. Атмосфера була вкрай непростою. Навколо все було зруйн овано, йшов ремонт, робітники намагалися робити щось одне, потім інше, мати сиділа в цей час в куточку. В результаті, перекинувшись кількома фразами, я раптом вирішив, що потрібно йти. Як тільки вийшов, відразу отримав дзвінок від нареченої. Трохи поговорили, я поклав телефон в кишеню. Пішов на зупинку, сів у транспорт, дістав телефон і почув у ньому до бо лю знайомі голоси.

— Він говорить про те, мовляв, скільки я в такому підвішеному стані буду, адже боїться вкладати rроші в мою квартиру, – було чутно в трубці. — Ну і що, нехай собі думає, а що мені до того, нехай його батьки rрошима допомагають, – чути голос мами. — Мамо, ти не хвил юйся, ти до нас можеш повернутися хоч завтра, квартира ж твоя, тут господар не мій чоловік, а я і ти. Багато чого я ще почув про себе. У цей момент стало дуже сум но і погано на душі. Все буквально обір валося. Як же добре, що я в той момент все почув. Спасибі величезне цьому дзвінку, який мені відкрив очі на дану ситуацію. В іншому випадку, не знаю, що б було зі мною, без квартири і грошей.

У Сергія була наречена. Прекрасна, життєрадісна Ліза. Вони знали один одного з дитинства. Ходили разом до школи. Любили гуляти разом і кататися на ковзанах. Йшов час і з кожним днем вони ставали все ближче і ближче. Між ними спалахнула любов. Але незабаром Сергію прийшов час йти в армію. Він пообіцяв, що коли повернеться, вони одружаться. Ліза залишилася в своєму селі чекати коханого. Два роки тяглися болісно. Ліза не знаходила собі місця. Один хлопець з дуже заможної сім’ї закохався в Лізу. Батьки цього хлопця приходили свататися, але Ліза була непохитна. І тоді він почав переслідувати її. Хлопець не давав їй спокою. Усюди ходив за нею по п’ятах. До весілля Сергія і Лізи залишалося три місяці. Вона з нетерпінням чекала цього дня. Одного вечора Ліза, як зазвичай, поверталася додому з роботи. Хлопець схопив Лізу і поглумився над нею. Багаті батьки цього хлопця, звичайно ж, зам’яли цю справу. Зв’язки і гроші зіграли свою роль. На жаль, Ліза не змогла цього пережити і наклала на себе руки. Сергій повернувся додому в акурат в день Лізину похорону. Це було нестерпно. Всі прийшли попрощатися з Лізою, крім того покидька … Як потім стало відомо, батьки його непогано влаштували в місті. Минуло пару місяців.

Сергій жив немов у тумані. Одного разу до нього в двері постукав якийсь незнайомець. Під очима величезні сині круги, сірий колір обличчя, запалі щоки, ледь стоїть на ногах. Сергій не відразу дізнався цього хлопця. Він сильно змінився. Навіть не привітавшись він почав говорити. Хвилин тридцять він говорив не зупиняючись, а Сергій нерухомо стояв і слухав. Він ніяк не очікував такого … Цей хлопець зізнався у всьому. Крізь сльози говорив, що цим вчинкам він намагався її втримати. Він думав, що через брак виходу, вона скаже йому так. Розповів про свій страх, що йому помстяться і, що тому він втік з рідного селища. Але помсти йому все-таки не вдалося уникнути … Ліза стала до нього приходити. Спочатку це були тільки нічні кошмари. Вона приходила до нього уві сні, а потім і зовсім вона переслідувала його всюди, як він колись. Вона ввижалася йому на кожному кроці. У будь-якому місці і в будь-який час вона могла раптово з’явиться. Це перетворило його життя на пекло. Його поведінка бентежила всіх і лякало. Це було жалюгідне видовище. Ліза так його змучила, що він вже і сам подумував про самогубство. Весь цей час вона змушувала його йти до Сергія і все розповісти. Розповісти і просити вибачення. Сергій не зронивши й слова, закрив двері. Пробачити цього хлопця Сергій так і не зміг. На наступний ранок того хлопця знайшли бездиханним — з пляшкою в руці.