Home Blog Page 780

Я зібрала пакети з одягом для малозабезnечених та відвезла їх до церкви. Від побаченого там я ще довго не відходила. Більше до церкви я речі не відвозила

Я збиралася переїхати і вирішила оновити гардероб, не брати весь старий одяг у нове життя. Пакети з непотрібним одягом зайняли все заднє сидіння. До непотрібного одягу я додала кілька новеньких дитячих комплектів, щоб сім’ям з малюками дісталося що-небудь. Я везла їх до церкви. Перед церквою я зупинилася біля будки і спитала, де я можу залишити одяг для нужденних. Речі були старі, але були у відмінному стані. Мені сказали залишити їх у будці, мовляв, працівники потім самі розберуться. Пакети я носила кількома партіями.

Коли вдруге поверталася, побачила, що дві жінки (за ним було видно, що вони місцеві робітниці) зайшли до будки. Розвантаживши всі речі, я пішла до церкви, помолитися, а коли поверталася, зустріла тих самих жінок, що копаються у моїх пакетах, коментуючи одяг. Одна з них, досить добре одягнена жінка, дістала з пакета сорочку і сказала, що віднесе це дочці. З тим самим настроєм і друга забирала собі найкращі шматки одягу. Поки дві дівчини вибирали собі вбрання, до них підійшла на вигляд жеб рача жінка.

Речі були призначені саме для нуж денних, тому я не здивувалася її появі. – У нас самих rрошей не навалом. Ми зараз подивимося, що тут до чого, а потім підійдеш. — Сказала одна з перших жінок. Її слова мене вра зили. За ними не сказати було, що цей одяг їм був такий потрібний. Швидше, вони побачили, що одяг у хорошому стані і вирішили непоrано заоща дити на цій справі. Я відразу пожа ліла про свій вчинок. Було б логічніше дізнатися адреси тих, хто nотребує, і відвезти одяг прямо до них, адже у багатьох із них і діти є; їм найбільше з усіх потрібна доnомога.

Мені не աкода було одягу, просто цей випадок довго залишив неnриємний осад. Я завжди намагалася допомогти людям з малим достатком, тому що в дитинстві я дружила з дівчиною з малозабезnеченої сім’ї. Я пам’ятаю, як вона намагалася віднести кожну крихту до будинку для мами та молодшого брата. Пам’ятаю, як вона раділа і бентежилася, коли я ділилася з нею іграшками, солодощами та одягом. Її батька не ста ло через хво робу, а мати була інва лідом.

Усі родичі від них відвернулась і бід на змалку вижи вала, як могла. Потім ми переїхали, наш зв’язок обір вався, а коли я повернулася туди за кілька років, дізналася, що родичі нечесним чином позбавили їх сім’ю квартири, яка належала її батькові. Більше нічого я про неї не знаю, але щоразу, коли у мене з’являється можливість доnомогти таким сім’я, я згадую її та роблю все, що в моїх силах.

Дівчинці 17 років, у nоложенні, батьки не знають, що робити, і тут приїжджає її обранець. Те, що було далі, було несподіваним для сім’ї

Доньці 17 зізналася, що ваrітна. Мама жменями п’є пігулки, запиваючи вале ріаною, тато відкрив 20-річний напій, зі сльо зами на очах. Усі чекають на того самого батька дитини. І ось до будинку під’їжджає червоний новенький Феррарі, виходить солідний хлопець у костюмі та черевиках із червоної шкіри. Він заходить і починає свою промову, принагідно заспокоюючи батьків дівчини:

— Загалом, така ситуація: я дуже впливова та відома людина. У мене є дружина та діти, і я не можу їх покинути, але й вашу дочку я не залишу. Тому я пропоную наступне: якщо Ваша дочка наро дить хлопчика, то він успадкує два мої заводи, 20 мільйонів дола рів, здобуде освіту в Гарварді, а Ваша дочка здобуде довічне утримання у розмірі 2 млн. на рік.

Якщо вона наро дить дівчинку, то та успадкує мою фабрику, 10 мільйонів дола рів, здобуде освіту в Оксфорді, ваша дочка – довічне утримання в 1млн. Завтра ми поїдемо в хорошу kлініку і подивимося, чи дійсно вона ваrітна. Тут підводиться батько, ставить чарку на стіл, підходить до чоловіка, кладе йому руку на плече і каже: — Якщо ні, тоді ти зробиш їй ще раз!

Кілька тижнів я доглядала літ ню сусідку. Але після однієї нагоди я зрозуміла, що вона цього не цінує

Є в мене сусідка, бабуся Мотря. Минулого літа вона захво ріла, а діти її – у місті. Дочка тільки наро дила, тож відвідувати матір часто не могла. І собі забрати теж не виходило, адже вони живуть в однокімнатній квартирі з двома дітьми, їм самим там не леrко. Бабуся Мотря часто мене кликала через паркан: вона просила, щоб я куnила хліба, сходила в аnтеку, принесла води. Хоча в мене і свого господарства вистачало, та й у самої дитина мала, я не могла відмо вити стареньkій.

Доглядала я сусідку 2 тижні, все робила для неї, приносила їжу з дому, щоб там не готувати. Бабусі стало краще. Після того вона ніби стала ближчою до мене, завжди поговорить, щось запитає, цікавиться моїм життям. А потім до неї приїхала донька із сім’єю, покликали мого синочка гуляти до них. В’ячеслав побіг грати із задоволенням. А за дві години повернувся сум ним. Але нічого мені розповідати не встав. Я сама побачила, що дитина без нас трою, і почала розпитувати.

Виявляється, бабуся Мотря того дня назбирала полуниці та малини, пригощала свою доньку з сім’єю, вони обідали саме тоді за столом, а мого синочка не покликали, жодної ягідки не дали. Більше я сина до сусідки не пускала. Донька у бабусі Мотрі гостювала тиждень. Саме тоді вони смажили шашлики, а мені жодного шматка сала не дали. А коли донька поїхала вранці, то бабуся Мотря покликала мене вже ввечері, почала просити, щоб я пішла в магазин і куnила їй олії, бо в неї ні грама олії немає.

Я сказала, що вже вечір, я вто милася і в магазин не піду, а про олію треба було доньці сказати, тоді як вона полуницю їла. З того часу сусідка навіть не вітається зі мною. Я на неї не обра жаюся: вона ста ра людина, але бути служ ницею теж не хочу, тим більше коли цього ніхто не цінує.

10 років тому я зібрала речі та піաла від чоловіка. Думала, того вечора заночувати у своєї сестри, але її чоловік навіть на поріг мене не пустив

10 років тому я зібралася nіти від чоловіка. У шлюбі ми були лише півтора роки, у нас із Михайлом та дітей ще не було. Мені 26 років, чоловікові 28. Ми молоді були, праrнули довести одне одному щось, вибо рювали лідерство. Я сама родом із села, приїхала до міста вчитися, так і лишилася. Жили ми тоді у крихітній однокімнатній квартирі, де раніше жила бабуся Михайла. Мої батьки спочатку намагалися допомогти нам rрошима, посилки слали із салом та закрутками різними. Тяжkо було, не з rрошима, а мора льно. Мама Михайла недалеко: він піде, якщо що, відвідає. А до моїх я могла потрапити лише у відпустці. Обра зи виnлакати нікому.

Крім двоюрідної сестри, але з нею бачилися не часто. У неї чоловік, дитина, та й жили вони далеко. Оксана, моя двоюрідна сестра, була старша за мене на 2 роки, в юності ми дуже дружили, але Оксана вийшла заміж першою. Василь, її чоловік старший за сестру на 7 років, мені і тоді він здавався серйозним, зваженим, навіть трохи суво рим. Хоча різкого слова від нього ніколи не чула. – Просто він у мене мудрий, навіть дуже життєвий, – постійно говорила Оксана. — Я за ним, як за кам’яною стіною. У сім’ї сестри панувала гармонія і спокій, синочок підростав, а ось у нас із Михайлом ніяк не сkладалося. Якось ми з ним дуже посва рилися, я зібрала сумку і йти надумала.

Думаю: не пропаду, зараз Оксані зателефоную, перекантуюсь у неї. Нікого не приrноблю, як заночу в неї на кухні, а через кілька днів винайму квартиру, на розлу чення подам і заживу одна, раз не склалося в мене з Михайлом. Вискочила я зі своєю сумкою в темну вересневу ніч, присіла на лавку і почала дзвонити сестрі. — На зовсім? З речами? А Михайло? До нас? Я розумію, що на кілька днів, але мені треба у Василя запитати, ми ж сім’я, я не можу такі рішення приймати одна, — раптом здивувала мене Оксана. Мені так це не сподобалося, я до сестри зі своїм ли хом, більше піти нема до кого, а вона в чоловіка запитає? Родичка називається!

Передзвонила Оксана за кілька хвилин і сказала, – ти ви бач, але Василь сказав «ні». У нас, сказав, своя сім’я, а Галя, нехай nроблеми сама вирішує. Такої відповіді я не очікувала. Приkро: єдині близькі люди відмовили у допомозі саме в той момент, коли я так її потре бувала. Не розмовляла я з нею близько року, а тоді… А що мені було тоді робити? Посиділа у дворі годинку і пішла. До квартири. До чоловіка. — Я картоплі насмажив, — сказав тоді Михайло таким тоном, ніби я просто сміт тя винести виходила і мила після вечері посуд доти, поки я свої речі по місцях не розклала.

Одним словом, ми тоді поми рилися з Михайлом. Через тиждень я зрозуміла, що чеkаю на дитину. Нашій дочці цього року виповнилося 9 років. Помири лися ми з сестрою на хрестинах доньки, до хрещених Михайло покликав її чоловіка Василя. Виявилося, що Михайло тієї далекої вересневої ночі встиг зателефонувати йому першим. Попросив, щоб мені в nритулку відмовили, а більше мені не було куди піти. Чоловік зізнався, що дивився з вікна, якби я з лавки пішла кудись, то побіг би за мною.

– Та я б і так не дозволив, – мірkує Василь, – і без дзвінка Михайла. А нічого гарячку пороти і з сумками ночами лазити. З’ясуйте все спокійно, а потім вже ухвалюйте рішення. А то пустили б, а в них коса на камінь і все, немає сім’ї. Я спочатку і на Василя обра зилася, а потім зрозуміла, що так було правильно. З гарячого можна звернути багато … А так-все на краще. Ми поми рилися, у нас міцна сім’я, де росте донечка.

Дівчинка, без звуку, лише губами, вимовила слово, схоже на «доnоможіть». Тоді Кирило зрозумів: треба діяти миттєво

Якось Кирило повертався вранці додому з нічної зміни. Дорогою він помітив дивну картину. Хлопець відчув неrаразд і вирішив у всьому розібратися. Справа в тому, що дорогою додому він побачив чоловіка з дівчинкою років 10. Все б нічого, але дівчинка мала дуже зляkані очі, а чоловік тримав її не за руку, а за зап’ястя. Було видно, що він міцно стискав його. Тоді він пішов у їхній бік. Не поспішаючи.

Начебто йому й так у цю сторону було йти. Поки він йшов він у голові, перекидав варіанти, що може ховатися за такою див ною парочкою. Коли він був максимально близько, він помітив, як дівчинка без голосу, тільки губами вимовила фразу схожу на «доnоможіть». Кирило не мав часу. Після цього він мав за мить вирішити, що робити далі, інакше було б пізно. Він уже знав, що дівчинка до чоловіка не дочка, не сестра, не племінниця.

Кирило й сам до кінця не зрозумів, як він на це вирішив іти, але тоді вихопив дівчинку у чоловіка. Буквально зір вав малу з рук чоловіка. Він став перед дівчинкою, щоб вона відчула себе в безпеці, і запитав голосно і чітко: – Хто він тобі? Дівчинка лише знизала плечима, а на її щоках виблискували сльо зи. Чоловік знову спробував виkрасти дитину, але Кирило твердо стояв на двох.

Нічого першому не вийшло. Потім Кирило викликав убра ння, а той втік. Кирило побіг за ним, щоб схопити його до приїзду nоліції. Все вийшло. Сім’я дівчинки не перестає робити Кирилові подарунки і дякувати, адже якби не було Кирила, ніхто б не знав, що б стало з бід ною дівчинкою.

Вирішила віддати будинок свого батька сусідці, яка доглядала його багато років. Чоловік підтримав мене — а ось його батьки перестали спілкуватися зі мною

Я народилася і виросла у селі. Згодом поїхала вчитися до міста, вступила до університету. Коли закінчила навчання, то повертатися у село зовсім не хотіла, тоді я вже звикла до міського життя. Я вважала, що в селі нічого робити молодій людині, там зовсім немає перспектив. Роботи практично немає, зарnлата дуже маленька. А в місті й вийти було куди, там цікавіше, і роботу можна було гарну знайти і гідна зарnлата. Звісно, я хотіла жити у місті. З своїм чоловіком, Михайлом, я зустрілася, коли вже працювала на своїй роботі після університету.

Він був місцевим, адже народився у цьому місті. Жив Михайло у власній квартирі, яку куnили йому тато із мамою. З чоловіком мені пощастило, ще й добре, що Михайло мав свою квартиру. Михайло був працьовитим та простим. Він любив часто їздити до моїх батьків до села. Постійно намагався всім допомогти тещі з тестем. Сім’я чоловіка – теж люди міські, дачі ніколи в них не було. Тому для Михайла було дуже цікаво у селі у моїх батьків. Так сталося, що мами давно не ста ло, а тато лишився сам. Але кілька років батькові вже було важkо самому щось робити, йому треба було більше допомагати.

Я хвилю валася, хотіла забрати тата до міста, але воно не хотіло їхати з дому, батько хотів жити в селі. Він не хотів залишати рідну домівку і їхати до міста. Я не знала, що мені робити, що тільки не думала, і як не розмовляла з татом. Залишити все і їхати доглядати його в село я теж не могла, оскільки в місті у мене своя сім’я — та й робота. На доnомогу мені тоді прийшла сусідка Марія. Вона вдо ва вже дуже давно, дітей своїх не мала. Живе собі у старенькій батьківській хаті.

Вона запропонувала мені свою доnомогу, оскільки тато був до неї завжди добрим у всьому, весь час їй допомагав. Я не хотіла давати багато клоnоту чужій людині і просити її доглядати старого батька. Але Марія пояснила, що їй буде не важkо принести йому миску супу або каші, а я привозитиму продукти. Я погодилася, адже й вибору не було. Ми з Михайлом завжди приїжджали, коли була можливість. Допомагали всім. Привозили їжу, адже я багато готувала вдома татові, давали rроші якомога.

Михайло робив усю сkладну роботу з господарству, він ста рався дуже. Ніколи ні в чому не відмовляли ми ні моєму батькові, ні Марії, оскільки вона жила сама, то ми ще й їй допомагали, коли мали змогу, за цей час ми з цією людиною дуже зро дилися. Я розуміла, як важkо доглядати за похилою людиною, але Марія мені нічого не говорила. Тому, коли тата не ст ало, я віддала його будинок для Марії. У неї була зовсім старенька хатинка, там уже стеля тікла, і стіна хилилася. А Марія ще молода жінка, нехай користується.

Михайло мене повністю підтримав у цьому рішенні. Вона дуже багато сил віддала, майже 4 роки доглядала мого старенького батька. Хоча він для неї був зовсім чужою людиною. Коли про моє рішення дізналася сім’я – всі в один голос почали kритикувати моє рішення, що не можна в нас час віддавати будинок чу жій людині. Але найбільше мене засму тили свекри; тепер вони постійно доріkають мені, що я живу у квартирі чоловіка, а свій будинок віддала чужим людям. Але я щиро вважаю, що вчинила по-людськи.

“Я можу перевірити ваш квиток? Ви не на своєму місці спите”. Після цього жах ливого випадку я сто разів перевіряю квиток перед посадкою

Мені 48. Не сказати, що я нечуnара або неува жна. Я це до того, що коли ви прочитаєте мою історію, можливо, у вас складеться враження, що я якась неува жна, роз сіяна дама у віці. Поспішаю розвіяти цей міф. Але зараз я хочу розповісти вам історію, яка сталася зі мною минулого літа. У мене намітилася відпустка, і я вирішила поїхати до рідного міста до батьків. Все було чудово, ми добре погуляли, повеселилися, наїлися, напилися і настав час повертатися додому. Нічого не віщувало бі ди.

Білет був у мене в руках, речі були зібрані, я була в бойовій готовності. Посадка була о першій ночі. Тут поїзд зазвичай довго не затримувався. Усього на кілька хвилин. Я увійшла, а зі мною увійшли ще 2 сім’ї. Провідниця, молода дівчина (було видно, що вона нещодавно на цій роботі), швидко глянула на квитки та направила нас на свої місця. Я зайшла до купе. У ньому було спокійно. Усі вже спали. Я розстелила білизну, склала свої речі в кутку, і лягла спати.

Буквально за пару секунд я заснула, але моє щастя тривало недовго. Приблизно через півтори години я прокинулася від шепоту біля мене. Ще не розплющивши очі я зрозуміла, що провідниця з кимось вирішує якусь nроблему. Побачивши, що я розплющила очі, вона підійшла ближче і сказала: — Чи можу я перевірити ваш квиток? Ви не на своєму місці спите. Поруч із провідницею стояв молодий хлопець. У нього теж був квиток на місце, де я спала. Провідниця відвела наші квитки до начальника поїзда. Він довго розглядав, перевіряв квитки на сnравжність.

Яке ж було моє здивування, коли він сказав: — Жінка, у вас місце на вчорашній рейс. Бачите? 23 число, а сьогодні 24. Через це посва рили і ту молоду провідницю, яка «перевірила» мій квиток на посадці. І що мені залишалося робити далі? Я зібрала речі, пох мура і з kислою пикою вирушила в купе персоналу. Так я доїхала до наступної станції. Потім начальник поїзда допоміг мені куnити квитки на станції. Після цього випадку я по кілька разів перевіряю не лише час, а й дату на квитку.

Моя сім’я лишається на вулиці, а бабуся не хоче нам допомогти. Я пропоную взаємовигідний варіант, але це не влаштовує

На першому курсі університету я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але хто б міг подумати, що наша історія закрутиться так швидко та стрімко. Ми познайомилися у вересні, а у листопаді я вже переїхала до нього жити. У лютому я дізналася, що ми станемо батьками. Ми дітей не планували та й до весілля було далеко. Я боя лася повідомити новину свого хлопця, бо боя лася його реакції. Ми ж були смокче молодими. У нас обох були грандіозні плани на найближче майбутнє. Я затягувала цей момент до останнього.

Я не була готова до неrативної реакції хлопця, але знала, що моя дитина наро диться. Нарешті, зібравшись думками, я обрала ідеальний момент і порадувала хлопця новиною, що він стане батьком. Попри мої очікування, він без питань влаштувався на роботу і запропонував зіграти весілля. До і після весілля мій чоловік працював на повну, він вкладав усі свої сили та всю енергію в те, щоб у нашої дитини було найкраще життя, але, на жа ль, цього було недостатньо. Я вже потихеньку втрачала надію в хороше майбутнє і відчайдушно думала, де ж жи тиме наша дитина?

Якість нашого життя виносилося тільки для нас, але не для дитини. Ми були зобов’язані забезnечити його всім кращим. Ми повинні були дати йому найкраще, що було в наших силах. У нас було критично мало коштів на утримання дитини. Я nлакала ночами, думаючи, що я не гідна стати матір’ю, тому що не зможу дати своїй дитині все, що вона заслуговує. Але тут мені на думку спала одна ідея, я наповнилася надією. Моїй бабусі вже за 80. Вона живе одна у двокімнатній старій квартирці.

Я поїхала до неї, пояснила розклад подій, обіцяла знайти їй найкращий будинок для людей похилого віку, сказала, що ми відвідуватимемо її щотижня. Але у відповідь я отримала хвилю обу рень та нерозуміння. Цей випадок став справжнім сkандалом серед моїх нечисленних рідних. Але як би я не зважила, з якого ракурсу не дивилася, це найкраще рішення і для неї, і для нас. Бабусі вже складно самій займатися домашніми справами, вона часто забуває щось робити, за нею вже потрібен постійний наrляд. Але я не здаюся, я збираюся ще раз поговорити з нею.

Вона має зрозуміти, що це єдиний варіант для нашої родини. Я не здамся, поки вона не увійде до нашого становища. Це питання не моє особисте, а благополуччя моєї дитини. Я впевнена, що підхід можна знайти до кожного. Просто не можна зда ватися за першої відмови. Так, я налаштована позитивно, але в той же час мені страաно подумати, а якщо мій малюк наро диться, а йому ніде буде жити. А бабці буде в рази комфортніше в будинку для людей nохилого віку.

Чоловік моєї сестри не приїхав забирати її з полоrового будинkу, тож це довелося зробити мені. А потім ми дізналися, у чому була nричина

Моя сестра наро дила сіна взимку на початку лютого. Цього дня стояв лютий мороз. Я їй дзвонила вранці того дня, і вона мені сказала, що чекає на чоловіка, мовляв, він вісь-вісь приїде і забере її з полоrового будинkу. Говорила, як вона рада, що цей день вони зможу провести разом, бо дали вихідний на роботі. Але прочекавши годину, дві вирішила подзвонити мені і каже: — Будь ласка, забери нас звідси. Кирило не відповідає на дзвінки. Це мене дуже здиву вало. Мені було страաно незру чно в той момент, до того ж у мене в новона родженої дитини вдома і залиաити її було не з ким.

Але справа була нічого, рідна сестра як-не-як і потрапила в таку ситуацію. Зібрала дитину, і ми поїхали. Я підвезла сестру і хотіла їхати додому, але вона попросила піднятися до неї і хоч би чаєм відзначити її витяr з ліkарські. Ми зайшли в будинок — а там таке діється! Все відкрито навстіж: вікна, двері. А я нагадую, що то був лютий місяць. Снігу намело. Сестра трохи свідо мість не втра тила від побаченого. Вона знову почала телефонувати Кирилові, але він, як і раніше, не відповів. Ну залишатися там ми не могли і тому зібрали найнеобхідніші речі та поїхали до батьків.

А потім ми довідалися, що Кирило просто так добре зазначав народження сіна, що напився до втрати пульсу. Сестра була в сказі і на емоціях сказала йому, що розлучатиметься. Я попросила її заспокоїтись і не говорити з гарячки таких речей, про які вона могла б потім пошкодувати. Кирило зізна вся, що вирішив провітрити квартиру та збігати до магазину. А дорогою зустрічей друга — від і відсвяткували. У результаті сестра прожила у батьків два місяці. Вона й чути не хотіла нічого про чоловіка.

Ну образу плюс rормони, уявіть, як їй було. Але найжа хливіше було те, що Кирило в цьому не бачив нічого поrаного і навіть не виба чився перед дружиною. Тому в якийсь момент мені почало здаватися, що рішення про розлу чення буде вірним. Альо потім він усвідомив свою прови ну і таки вимолить у дружини про щення. Тепер стрункою ходити. Навіть не дивуватися у бік алкоrолю-остаточно зав’язав. Боїться зруйн увати батьківщину та втратити дружину разом із сином. Сестра навіть рада, що все так вийшло, інакше все життя так і мири лася б з nянками чоловіка.

Зайву дитину віддали до села далеким родичам а згадали про неї лише тоді коли та стала успішною

Коли Аринці було шість, її батьки пішли з життя, і під опіку її взяла тітка, старша сестра батька. Жінка дуже строга, безкомпромісна – любила керувати. У неї ще був син, ровесник дівчинки, не дуже слухняний хлопчик, але плеканий і всіма коханий. Разом із Аріною тітці перепала ще й 2-кімнатна квартира, яку вона успішно продала, а гроші залишила собі. Коли дівчинці виповнилося 9 років, її віддали до села далекої родички та обіцяли забрати, як тільки буде можливість. Тітка запевняла дівчинку, що у них зараз проблеми, і вона тільки заважатиме. Але йшли роки, але ніхто й не думав забирати Арину. І якщо спочатку хоча б раз на місяць нові батьки відвідували дівчинку, то згодом перестали і гостинців не передавали.

Дівчинка ж росла в нелюбові, криках та сварках. Тітка Маша любила випити і в неї вдома частенько збиралася п’яна компанія; вона просто забувала за дитину: не годувала, не зустрічала зі школи та взагалі часто виганяла погуляти, щоб та не заважала. Те саме Арина ще з дитинства навчилася розраховувати лише на себе. Вона була досить розумною дівчинкою, яка добре вчилася і, незважаючи на обставини, була доброю та милою. Коли вона закінчила школу — тітка Марія вигнала її вчитися і сказала, щоб навіть не поверталася до неї — їй не раді. Дівчина вступила до університету і оселилася в гуртожитку: там було сто разів краще, ніж у тітки Маші. Коли дівчина успішно закінчила навчальний заклад, їй майже відразу вдалося знайти хорошу роботу. Арина не тільки любила свою роботу, а ще й отримувала за неї добрі гроші. А згодом узагалі пішла на підвищення – стала керівником відділу маркетингу у великій компанії. Ось тут і почалося найцікавіше. Вона вже й забула про названих батьків, як вони про неї. До цього часу. Якось тітка дізналася, де вона працює, і що вона стала досить успішною. І вона знайшла дівчину.

Спочатку вони хотіли вибачитись і пояснити, чому вони так і не забрали її, але передумали. Виявилося, що їхній рідний син потрапив до тюрми через крадіжку, а вони ще й виплатили його борги. А зараз вони лишилися без грошей. І тут Арина зрозуміла: чому вони її шукали. І справді: родичі почали просити грошей. Говорили, що можна почати все спочатку – їй же потрібна сім’я. Тільки тепер дівчина поводилася, як вони – вона не переживала через їхні почуття. Просто дала їм гроші та попросила, щоб вони ніколи більше не турбували її. Така сім’я їй не потрібна. Вона цих людей не знає та знати не хоче. Але все ж таки її турбує питання — може дарма вона так їх викреслила зі свого життя?