News 382 Media

Коли Ігор запропонував переїхати жити до нього, в якості нареченої (до весілля залишалася пара місяців), я погодилася. У величезній, “сталінській”, чотирикімнатній квартирі крім нас з нареченим жили ще його мама і дочка. Тома, дочка Ігоря, місяців через шість повинна була переїхати до матері в Європу. – Необхідно зробити так, щоб і Тома була присутня на нашому весіллі. Давай перенесемо дату і проведемо торжество раніше. Я особливо і не заперечувала. Стурбована передвесільною суєтою (перенесення дати додало суєти) і роботою, я не дуже-то і контактувала з мамою і дочкою Ігоря.

В останній вихідний свого “дівочого” життя я дозволила собі трохи довше поніжитися в ліжку. Ігор, з ранку раніше, кудись пішов. Свекруха щось варила на кухні. Раптом я почула, як Тома розмовляє з матір’ю по Вотсапу: – Мам, подивися, який у мене буде костюм на весілля. Траурний. Чорне плаття і до нього ще чорний капелюшок. І ще буду там nлакати, щоб всі знали, що це найнещасніший день для мене. “Ну ні, дівчинка. Це моє весілля. І я не дам нікому зіпсувати моє свято”, подумала я. Можна було, звичайно, розповісти про все Ігорю.

І нехай батько знайде управу на свою дочку. Але я вирішила питання по-іншому. – Тома, — звернулася я до неї, – ти погодишся бути подругою нареченої? – Не знаю — – промимлила вона — – у подружок нареченої адже повинні бути сукні одного кольору? – Вірно. У мене вже дві подружки є, ти будеш третьою. У тебе є бузкове плаття? – Ні. – Тоді збирайся. Ми йдемо його kупувати. Що може подружити двох жінок краще шопінгу? Ми купили не тільки плаття, але і купу всяких потрібних речей. – А на весілля прийде візажист і зробить нам з тобою макіяж… – Аня, мама виходить заміж, ви одружуєтеся, тільки я не потрібна нікому, — сумно сказала Тома. – Як це “не потрібна”?! – я обняла дівчинку. – Ти татові дочка, а мені подружка. А мама до тебе обов’язково приїде.

Я виросла у неповній сім’ї. Батька не пам’ятаю, я його не бачила. Він із мамою прожив п’ять років. Потім мама подала на роз лучення. Я не знаю причини їхнього роз лучення. У мене були ще два молодші брати. Мама працювала та вихованням братів займалася наша бабуся, а мене вона не приймала; мене вона не любила. Моє дитинство не можна назвати радісним, мама жила з іншим чоловіком, її не цікавили діти. Після закінчення школи я розпочала самостійне життя. Тоді мама сказала мені: “Ти доросла вже, доnомоги більше не потребуєш”. За рік я зустріла свого майбутнього чоловіка.

Він мене одразу полюбив. Ми одружилися. Я заваrітніла і народила двійнят. Що потрібно жінці на повне щастя: чоловік, діти, будинок. Але мені не пощастило із чоловіком. Він завів kоханку і ми роз лучилися. Стало ясно, що він не любив дітей, йому було байдуже. Хоча в період моєї ваrітності обіцяв, що стане добрим батьком. Доньки виросли, пішли до школи. Були відмінницями. Я пишалася донечками. Якось вчителька поставила намалювати генеалогічне дерево. Дочка спитала, як звали мого батька, і я не знала, що сказати. Лише один раз я запитала у мами “Де мій тато?”.

Мама відповіла, що він у Космосі, він космонавт. Я зателефонувала мамі і хотіла дізнатися про додаткову інформацію про батька, але вона сказала, що не пам’ятає його і не хоче про нього говорити. Я вирішила знайти батька, але не знала, куди піти. Моя знайома була хорошим програмістом і швидко знайшла потрібну людину. Я тримала у руках його номер. Ми не бачилися 30 років. А якщо він не захоче поговорити зі мною? Я так хотіла обійняти його, розповісти про своє життя, познайомити його з онуками. Я зателефонувала, ми зустрілися. Він виявився дуже доброю людиною. Його друга дружина добре прийняла мене та моїх дівчаток. Вони стали звати її «бабусею».

Ми з моїм чоловіком зустрічалися рік перед тим, як зважитися на весілля. Нам здавалося, що ми створені один для одного, ніби ми сплавлені з чогось одного, несхожого на інших людей. Ми були без розуму один від одного, світилися, як лампочки. Чоловік мене завжди любив, але його мова кохання була особливою. Він завжди раніше виходив на роботу, тоді він дзвонив мені і говорив: – Сьогодні холоднувато, одягнись тепліше. Я завжди була струнка, але час від часу черв’ячки в моїй голові підштовхували мене сісти на строгу ді єту. Тоді чоловік теж виявляв своє кохання: – Тобі ці д ієти не потрібні. Ти й така прекрасна. Залиш ці супи, тільки здоров’я собі ними зіпсуєш. Через 2 роки після весілля у нас наро дився син, а ще через 2 – другий. Наші кріпаки росли не щодня, а щогодини. Не встигли ми оком змигнути, як сини знайшли собі супутниць. Я їх прийняла як рідних доньок. Моя мрія мати велику родину з дітьми та онуками потихеньку збувалася.

Хоча хлопці й казали, що дітей поки що не хочуть, але молодший незабаром заявив, що вони з дружиною поповнюються. За 9 місяців наро дився наш Марк. Дід просто дихав і жив своїм онуком. Щовихідні син приїжджав до нас із онуком. Мій чоловік прямо весь тиждень чекав на вихідні, щоб зустрітися з онуком. Якось він сказав, що не хоче провести вихідні з онуком і йому потрібно залишитися на роботі, адже їхня компанія сильно відстає від плану і доводиться працювати, не покладаючи рук. Я запідозрила недобре. За годину я виїхала за чоловіком. Я поїхала на місце роботи. Там, як я й підозрювала, не було нікого, крім охоронця та його дружини.

Охоронець знизав плечима, коли я спитала, де мій чоловік. Ось її дружина виявилася більш балакучою. За моєю спиною вона сказала чоловікові: – Ось дурна, все місто вже знає про її чоловіка, а вона … якщо ти знайдеш собі іншу, скажи відразу, не знущайся з мене. Я одразу зателефонувала чоловікові і сказала, що нам треба поговорити. Додому я доїхала раніше за нього, інтуїтивно кинула на підлогу валізу і почала розкидатися речами чоловіка. – Так, у мене з’явилася інша, – сказав він, навіть не намагаючись виправдатися. Чоловік сам зібрав маленький рюкзачок та пішов. Будинок належав йому, але він залишив його нам із дітьми. Чоловік любив мене все життя, я не була обділена нічим. Я вдячна йому за всі роки щасливого сімейного життя, але коли він вирішив піти, нехай іде, я зла на нього не тримаю. Навіть часто говорю дітям: – Він покинув мене, а не вас. Ви як були його улюбленими синами, так і залишаєтесь ними. А вони дивляться і мовчать.

Житлове питання завжди псує стосунки з ріднею. Колись мій чоловік покинув нас із донькою, коли їй було 3 роки. Ми жили із нею в однокімнатній квартирі. Бабуся мені у спадок залишила свою, ми вирішили поміняти обидві квартири на одну двокімнатну. Прожила в ній удвох із своєю дочкою три роки; потім вона вийшла заміж і пішла з чоловіком на орендовану квартиру. Я ж молода жінка, мені 40 років, шукала супутника собі за життя.

Зустрівши Олексія і поспілкувавшись з ним достатньо часу, ми вирішили з’їхатися. Живемо у мене. Нещодавно син Олексія посварився зі своєю матір’ю. Хлопець попросився до батька. Олексій це розповів моєму зятю та доньці. Зять чомусь вирішив, що може вставити свої три копійки, дати коментар із приводу чужих йому людей. – Я ж вам казав! Спочатку ваш Льоша віддав квартиру синові, тепер він ще й пропишеться у вас вдома. Побачите, потім він зробить усе, щоб ваша дочка залишилася без житла. Я бачу його наскрізь! Зять мій так спокійно говорив у третій особі, ніби Олексій не був у кімнаті.

Льоша дивився на мого зятя і не розумів, що відбувається. Я намагалася закрити йому рота, але зять не вгамувався. Він вирішив ще пройтися по моєму особистому житті, чи бачите – я себе по руках пустила. Через три дні після скандалу у нас вдома, дочка зателефонувала мені та заявила, що хоче подати на поділ майна. Але питання: навіщо? Вона відповіла, що раптом залишиться без спадщини. Мені 40 років, я не збираюся йти в інший світ. Я молода жінка, я може ще одну дитину наро дити хочу. Що зробив цей нереалізований зять із моєю донькою? Навіщо він їй мозок так промив? Якщо він не може накопичити на іnотеку, це не означає, що можна іншим способом придбати житло.

У мене двоє синів. Колись, коли був живий мій чоловік, ми жили всі разом в одній квартирі. Згодом молодший син одружився і поїхав жити в інше місто зі своєю дружиною. А потім чоловік мій пішов у інший світ. Старший син залишився жити зі мною; він також одружився, як і молодший. Все було добре в нашій родині, до мене поважно ставилися – як до літ ньої жінки. Пам’ятаю день, коли мій син старший запропонував мені написати довіреність на нього.

Він не хотів, щоб я ходила та оnлачувала рахунки самостійно. Я не була проти: ноги мене вже давно почали підводити. Через 10 років рідний син підійшов до мого ліжка і сказав мені: -Збирай свої речі, і з’їжджай з моєї квартири. -Як це? -Ось так це. Жодної довіреності не було, це була дарча. Тож, збирай речі, ми втомилися за тобою дивитися. Я не могла повірити, рідний син, якого я виростила та виховала, виганяє свою матір із дому.

Не знала, що мені робити, не знала, куди йти і до кого звертатися. Добре, що брат був, він мені тоді доnоміг. Дожилася; на свого сина подала до су ду на старості років. Але, на жа ль, нічого я зробити не змогла. Як би я не говорила, що мій син обманом змусив мене підписати документи, су д я не виграла. Мої родичі після того, що сталося, покликали мене до себе. Але мені було соромно і незручно жити у рідних. Я вирішила, що поїду в батьківський старий маєток. Пізніше про все дізнався мій молодший син, приїхав, зробив мені ремонт. Тепер мешкають зі мною. Я люблю своїх дітей, не тримаю зла на старшого, тільки як тепер не остерігатися молодшого? Може й він такий самий? Може і йому потрібен мій маєток? Мати кому потрібна, коли вона вже стара і хво ра.

Сьогодні — річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу. Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. — Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, — промовила до себе в порожній квартирі. — Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила. Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички. Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи — трохи в унісон, іноді — невпопад — улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада. Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: » Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім ». І відправник — «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами — і світу не бачила за сл ьозами! — Сонечко, що трапилося? — підбіг до неї. — Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! — Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував. Я люблю тебе. — Не вірю… — Дай договорити! — вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. — Ланочка — це моя сестра Світлана. Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. — Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз — пів на шосту, — першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. — Я швиденько одягнуся. Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? — примруживши очі від сорому, запитала Оксана. — Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі. А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, — очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози — сль ози щастя. Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. — Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, — подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її …

У моєму житті склалося так, що виростив і виховав мене одинокий батько. Свою рідну маму я взагалі не пам’ятаю і практично ніколи про неї не чув. Я спочатку дуже часто, особливо, коли був маленьким, питав у батька про матір, але він якось різко змінював тему і ясно давав мені зрозуміти, щоб я більше не повертався до неї. Мені, звичайно, було цікаво, хто ця жінка, і чому мені про неї навіть наші рідні нічого розповідати не хочуть, але з батьком свариться я не хотів.Відносини з батьком були теж не як у всіх дітей. Він відмінно справлявся зі своїми батьківськими обов’язками: нагодувати, одягнути, взути, допомогти мені з навчанням; допомагав вирішувати всі питання, які мені було потрібно. Але це були такі речі, які, в принципі, дитині особливо і не цікаві.

Але що стосується чогось більшого, якогось батьківського тепла або розуміння, то батька немов не було — він наполегливо ігнорував мене, чи не приділяв мені багато уваги, не грав зі мною, як інші батьки зі своїми дітьми. Здавалося, що батькові взагалі до мене байдуже. Будучи ще зовсім маленьким хлопчиком, до мене в голову закралася думка, що батько мене не любить зовсім. Він не виявляв мені знаки своєї нелюбові, але я добре бачив і розумів, що любов’ю тут і не пахне, це щось зовсім інше. Історії про його байдужість до мене я можу розповідати довго і дуже довго.

А якось був мій випускний шкільний вечір в школі. Він просто дав мені грошей, щоб я купив собі одяг і все. Він навіть не привітав мене і не прийшов на мене подивитися. Всі були з батьками, а я один.Час йшов. Я познайомився з дівчиною і закохався — ось уже наше весілля. На весіллі було багато гостей, але не було мого батька; він просто не прийшов, не хотів бути присутнім в найщасливіший день у моєму житті. Хоча ми йому з нареченою неодноразово дзвонили і писали. Коли у нас з’явилася дитина, він навіть не привітав, не кажучи вже про те, щоб прийти в гості.Відправляли йому в інтернеті фотографії з його онуком, він навіть не дивився їх.Один раз у мене на роботі був корпоративний вечір, після якого мене немов підмінили; я не міг більше мовчати, я хотів висловити батькові все, що думав про його поведінку за всі ці роки.

Я не розумів, чому він мене ігнорує, коли я його люблю і хочу, щоб він завжди був зі мною поруч все життя. Я подзвонив йому і сказав все, що накопичилося за всі роки мого життя, висловив все, що було на душі. Що мені важко жилося всі ці роки і все таке інше. Я не пам’ятаю, скільки я говорив. Батько спокійно і терпляче все вислухав, і тихо сказав мені: «Я тобі не рідний батько».Виявилося, коли він одружився з моєю матір’ю, то я вже в неї був. Потім вона залишила мене йому, а сама поїхала в пошуках кращого життя, після чого більше ніколи мною не цікавилася і не давала про себе знати. Навіть мої рідні нічого про неї більше не чули. Мій батько не став мене здавати в дитбудинок. Так я і залишився жити з ним.У мене зараз такий період в житті; я не знаю, як мені далі бути. Дуже люблю свого тата, він мені як рідний, а зараз, коли я знаю правду, я його ще більше поважаю, але не розумію, чому він не хоче бути поруч зі мною …

Світлана з Олегом у шлюбі десять років і наро дили двох дітей: У всіх діти рано дорослішають, і прагнуть бути самостійними. Але у кожного з наших дітей свій шлях виходу в доросле життя, і часто батьків не просять про доnомогу. Ось і мій син вирішив, що подорослішав у 25 років. Вже рік, як працює, досвіду роботи у нього ніколи не було. І за таких умов він захотів одружитися. Ні житла, ні стабільної роботи мій син не мав. Але сім’ю завести він вважав за правильне рішення. Я ж втручатися не маю права. Син мій прожив півтора місяці у орендованій квартирі. Усвідомивши, що rрошей на неї більше не вистачить, у нього визрів план. – Мамо, давай ми з дружиною заїдемо в твою квартиру, а ти поки що поживеш на дачі. Тим більше, що там є всі умови. Жити на старості років за містом не дуже хотілося. Син мій хотів виселити мене на дачу під приводом, що я поїду туди жити на тимчасовій основі. Говорив, що поки він житиме в моїй квартирі, то назбирає на перший внесок на іnотеку.

Я спочатку підозрювала про ”геніальні” плани сина. Я знаю, скільки він заробляє, знала, скільки він зможе оплачувати орендовану квартиру. Якби я таки дала своєму синові заселитися у свою квартиру, він би точно не став відкладати на іnотеку. Тоді моє тимчасове житло точно стало б постійним. Я вже морально була готова до цієї розмови. -Знаєш, синку, я з’їжджати нікуди не хочу. Якщо вам потрібні rроші на орендовану квартиру, я можу позичити. Повернеш за місяць. Нічим більше не можу доnомогти. Я вже жінка у віці, мені складно переїжджати, змінювати обстановку. Там на дачі навіть магазинів поблизу немає. Продукти де я куnуватиму? Це дуже затратно. А у місті мені з моєю пенсією комфортно. Три місяці з тієї розмови минуло. Син образився зі своєю дружиною на мене. Не хочуть спілкуватися, певне. Хотів самостійного, дорослого життя, тоді й не дзвони мамі.ев’ятирічного сина та п’ятирічну доньку. Жили вони у власній двокімнатній квартирі, яку за іnотекою kупила їм свекруха. Кре дит оформили на Олега, але сплачувала свекруха.

Зарплати чоловіка ледь вистачало на життя, Світлані доводилося заощаджувати, тому Алла Іванівна та первісний внесок за іnотеку, та виплати за ним взяла на себе. До народження другої дитини іnотека була закрита. Коли доньці виповнився рік, Олег став безробітним. Пару місяців безуспішно шукав роботу, поки нарешті дружина не запропонувала рішення: вона виходить на роботу, а у відпустку з догляду за дитиною вирушає Олег. Чоловік був змушений прийняти пропозицію дружини. Перші кілька тижнів справлявся. Але потім почав халтурити: квартира не прибрана, посуд брудний, діти цілими днями тільки мультфільми і дивляться. Світлана влаштовувала чоловікові головомийку, після чого він краще виконував обов’язки по дому та догляду за дітьми. Але не більше тижня. Потім усе поверталося на круги свої. До недобросовісного ставлення до будинку та дітей додалося ще й пристрасть чоловіка до пива. Спочатку щовечірніше – “Намучився з дітьми. Піду, розслаблюся з мужиками.” Але сьогодні, коли старший уже пішов до школи, а молодша до дитсадка, Олег не тільки не шукає роботу і не робить нічого по дому, а й пиво п’є вже весь день. – На чорта мені такий чоловік, а дітям такий батько! – Вирішила Світлана, зібрала речі чоловіка в баул і виставила благовірного за двері. Увечері виставила, а вранці наступного дня Алла Іванівна вже відвідала Світлану. – Свєточка, ну як таке можливо? Як дітям без батька? – Без такого батька дітям буде краще, – відрізала Світлана. – Куди ж ти підеш? Де будете жити? – Продамо цю квартиру, виручену суму поділимо навпіл, зі своєї частки я візьму іnотеку, – поділилася планами Світлана. – Як nродамо?! Ти яке відношення маєш до цієї квартири?! Ти хоч kопійку в неї вклала? – розлютилася свекруха… Як би Алла Іванівна не чинила опір, яких би заходів не вжила, куди б не зверталася – всі її потуги безглузді. Закон за Світлану.

Колись я влаштувалася працювати вихователькою до дитячого будинkу. Якщо у вас слабкі нерви і ви надто вразливі, як я, вам не варто працювати в такому місці. Діти там особливі, талановиті, але з дитинства їм відрубують крила, щоб не змогли підкорювати цей світ. Спочатку це роблять батьки, а потім нянечки та інші працівники дитячого будинkу. Була в нас одна дівчинка; добре, що її удочерили добрі люди і тепер вона зможе втілити свої бажання та мрії у реальність. У Ліди – ангельський голос, вона співає не гірше за будь-яку естрадну співачку.

Вона любила ходити коридором дитячого будинkу і наспівувати, але стара нянечка завжди її лаяла. – Ну навіщо ти знову репетуєш? Думаєш, що співати вмієш? Та ви сирітки нічого не вмієте робити, талантів нема. Співаєш ти погано, так що припини літати у хмарах. Ліда nлакала весь день, а я намагалася її заспокоїти, мені було прикро за неї. Не розуміла, чому працівники так nогано ставляться до дітей. Мені здається, що сиріток треба огортати kоханням. Таких випадків було багато, тому я завжди поверталася додому засмученою. Чоловік мене лаяв, казав, що ця робота не для мене, просив навіть звільнитися, але мене начальство звільнило саме. – Ви дуже прив’язуєтесь до сиріт, вам складно у нас працювати, тому ми вирішили вас звільнити.

– Оголосили мені. А все тому, що я заступалася за дітей, але й не лише через це. Якось привезли до нас однорічного хлопчика Діму. З його батьками трапився нещасний випадок. Діма зразу ж зміг запасти до мене в душу, я його брала до себе в кімнату, читала книжки, приносила смакоти. Мені хотілося з ним грати, захищати його і просто бути поруч. Коли стара нянечка помітила це, мабуть, нажалилася начальству. Коли мене звільнили, то я довго не могла попрощатися з Дімою. Прийшовши додому, я одразу поговорила з чоловіком про уси новлення дитини. Він був не проти. Зібравши всі необхідні документи, ми забрали Діму до себе. Я щаслива, що тепер моя сім’я повна, а з Дімою у нас все добре: він уже називає мене мамою.

Я заміжня за Кирилом вже 3 роки. Час ми завжди любили проводити з друзями. У мене була близька подруга, Саша, з якою я пройшла воrонь, воду і мідні труби. Мій чоловік же подружився з її чоловіком, і так ми збиралися майже кожні вихідні або у нас, або у Осипових. Минулого року одна така домашня тусовка обернулася дечим жахливим. Ми з Кирюшею куnили закусок, випити і поїхали до друзів. Вони живуть недалеко. Нас розділяє траса приблизно 5 кілометрів. Посиділи на славу. Одне насторожувало: у мене зовсім не було настрою.

Просто, не через що. Я просто так не хотіла їсти і nити. Саша довго наполягала, в результаті я взяла келих червоного за компанію. До вечора, коли ми зібралися, Саша з чоловіком почали нас вмовляти або їхати додому на таксі, або переночувати у них. Але я не погодилася. Я стояла на своїх ногах, розмовляла чітко, ясно, виразно. Сказала Саші, що келих ні на що не вплинув, і я можу спокійно сісти за кермо. Тим більше на трасі завжди було мало машин, а патрульних не було зовсім ніколи. Ми влітку навіть ганяли там з чоловіками. Нічого не могло піти не так. Ми сіли в машину, включили музику і поїхали. Чоловік всю дорогу мені щось розповідав, смішив, ми співали разом і сміялися.

В один момент я побачила в дзеркалі заднього виду мигалки. Нас попросили зупинитися. Я спробувала замаскувати свій страх за підробленим спокоєм, але у мене виходило, м’яко кажучи, не дуже. Коли офіцер підійшов до нас, я відразу простягнула йому свої документи, але він попросив мене вийти з машини, і мені довелося здати пару тестів на тверезість. Звичайно, я все провалила. Мені влетіло позбавлення прав на півроку і штраф у 30 тисяч. Поки ми з офіцером стояли біля моєї машини, я сказала, мовляв, знала, що на цій трасі патрульних не буває, а він мені: – Нам надійшов дзвінок. Повідомили про вашу машину, назвали номери, попросили перевірити водія на тверезість. А справа в тому, що крім Сашки з чоловіком ніхто і не знав про наші плани на той день. Ось так я втратила не тільки права, але і подругу. Точніше, не втратила, а позбулася зрадника.