News 382 Media

Звук води, монотонні рухи руками. Миття посуду завжди мене умиротворяло. Коли не концентруєшся на діяльності, є можливість подумки полетіти в далекі далі. Я не відразу помітила, як до мене наблизився Сергій. Він ніби ненароком торкнувся моєї талії рукою. — Алло, там всі вже біля багаття зібралися, посуд можна і потім помити, — посміхнувся він. При цьому проникливо подивився прямо в очі. Я розгубилася, я завжди губилася під його поглядом. Було відчуття, що бачить він мене наскрізь.

Сергій-молодший брат мого чоловіка. — Та й тут мені подобається, я настольні ігри не дуже люблю — відповіла і поспішно відвела погляд. З Сергієм ми рідко бачилися. Коли ми з Мішею тільки одружилися, Сергій прийняв рішення перебратися жити в Польщу, приїжджав тільки влітку, щоб батьків побачити. — Подобається можливість побути однією і подумати про своє? Я здивувалася його проникливості і кивнула. Деякий час він просто стояв і дивився, як я мию посуд. — А сам чому не йдеш? — Мені тут з тобою більше подобається, — тихо відповів.

Мені чомусь після його слів стало тепло. Несподівано він узяв мене за руку і напружено подивився в очі. Від несподіванки я навіть скрикнула. — Сергію, ти чого? — Мені потрібно сказати тобі дещо. — Ну? Серце тривожно забилося в грудях. Смутна підозра промайнула в думках. Він вдивлявся мені в очі, намагаючись там щось знайти. — Ну, це … хотів сказати, хотів, що я … загалом, я не зможу приїжджати більше влітку. Мене по роботі в Англію відправляють, буду сумувати за тобою і племінникам, ну і за Мішою. Якось так. Ну я пішов — чомусь в голосі з’явилася гіркота. Він розвернувся. А я залишилася в замішанні.

Ми взагалі з чоловіком люди гостинні, любимо зустрічати гостей, самі теж часто ходимо до друзів. Завжди приємно посидіти у приємній компанії. І ось минулого тижня чоловік прийшов якось із роботи і повідомив, що у вихідні до нас прийдуть його колега з дружиною. Довелося відкласти кілька своїх справ, щоб зайнятися приготуванням вечері. Я курку в духовці запекла з картоплею, підготувала для столу пару салатів, рибу.

Коротше кажучи, стіл був пристойний. І ось рівно о п’ятій вечора в суботу до нас завітали Остап та Наталя. Спочатку все було добре, мило посиділи, Остап хвалив мої кулінарні таланти. Але після четвертого келиха його понесло зовсім у іншому напрямку. Він почав голосно та емоційно обговорювати те, які жінки сте рви. Мовляв, жінкам потрібні від чоловіків лише гроші та нічого більше. Ми з чоловіком були здивовані.

А ось його дружина, теж трохи випивши, пішла до активного контрнаступу, звинувачуючи чоловіків у всіх проблемах у світі. Ми з чоловіком несподівано потрапили на дуже цікаву виставу, хоч і було трохи ніяково спостерігати за такими баталіями. Розійшлися десь опівночі, найкумедніше те, що Остап на ранок подзвонив, розмовляв як ні в чому не бувало, запросив нашу родину до них у гості у ці вихідні. Тепер ми з чоловіком не впевнені, що варто йти.

Мене дратують невиховані діти, що викликає роздратування у їхніх матусь та іншої рідні, що розчулюються проказами своїх дітей. Мене часом виводить із себе поведінка моїх племінниць. Днями ми відзначали іменини сестри. Її дочка обходила всіх гостей, макала пальчик у крем торта на тарілці, облизувала його, потім йшла до наступного. Там історія повторювалася. — Яка спритна в мене онука. Дитина своєї епохи. Сестра з мамою сміялися, а гості фальшиво посміхалися. Коли племінниця простягла руку до моєї тарілки, то одержала ложкою по ручці. Тут же підняла pев. Мої батьки та сестричка, одразу кидаються на захист коханого чада і kричать на мене. — Виховувати треба дівчинку, а не розчулюватися її гидотами ! — парирую я.

Адже дівчинці вже шість років. Майже школярка, не немовля. – Ми хочемо виховати вільну особистість! — виправдовується сестра. — Це ваші проблеми. А я цю «вільну особистість» за капості буду kарати! — відрізала я на велике задоволення решти гостей… Кілька тижнів тому ми з подругою домовилися про зустріч. Зустрілися на дитячому майданчику, де вона «вигулювала» свого п’ятирічного синочка. Хлопчик почав тягати з пісочниці пісок та насипати на сидіння гойдалки. — Не можна так робити, бо діти, які захочуть кататися на гойдалках, будуть усі в піску, — зробила я йому зауваження.

Той скрив джено глянув на матір, шукаючи підтримки. Та не забарилася захистити сина. — Дітлахи все одно знайдуть, де забруднитися, а Васеньці треба чимось зайнятися, — каже вона мені. — А ти уяви, що хтось інший насипав піску, а твій Васенька вирішив туди сісти. Тоді ти теж сказала б — «цій дитині треба було чимось зайнятися»? Подруга пішла з дитиною додому… Ось чому деякі батьки, зокрема моя сестра, ніколи не роблять зауваження своїм дітям? Вони такі тупі? Чи їм начхати на всіх інших людей?

Ми з чоловіком живемо у столиці. Часто буває, що родичі ночують у нас, коли приїжджають у справах до міста. Я ніколи не була проти цих візитів, чому б не допомогти людям, коли є така нагода? Але останній випадок змусив мене переглянути свої погляди. До нас приїхали брат чоловіка зі своєю дружиною. Варто сказати, що вони заможні люди, без проблем могли б зняти номер в готелі, але вони вирішили погостювати у нас. В принципі, я не висловлювала невдоволення, а чоловік навіть був радий приїзду родичів.

Весь день пішов на те, щоб приготувати квартиру до їхнього приїзду. Насамперед мене здивувало те, що приїхали вони абсолютно з порожніми руками, хоча в нас удома є маленька дитина. Проте я не стала на це звертати надто багато уваги. Але потім виявилося, що ніхто не збирається допомагати мені по дому, гості жили повністю за наш рахунок, ніколи за собою не прибирали. Я терпіла три дні, потім зрозуміла, що просто вибилася з сил.

Мені доводилося приходити додому після роботи і мити гору посуду, що залишився після гостей. Було відчуття, що я чиясь особиста покоївка. Коли я попросила їх, щоб вони хоч трохи упорядковували будинок після себе, мені нахабно заявили, що вони нічого не збираються робити, адже вони в гостях. Мовляв, я мушу їх обслуговувати. Тоді я просто вказала їм на двері. Мій чоловік трохи обра зився на мене через те, що я досить грубо попросила звільнити апартаменти, але я вважаю, що вчинила правильно.

Мама нас із сестрою одна ростила. Алла старша за мене на сім років. Коли мені було лише 11, вона вступила на навчання за кордоном і поїхала. Мама нею дуже пишалася, при будь-якій нагоді хвалилася досягненнями своєї дочки при сусідах і родичах. Мені приділялося завжди менше уваги, але я думав, що це через те, що мама за Аллою дуже сумує, тому зовсім не ображався. Алла приїжджала рідко, дзвонила також рідко. У неї там у Польщі вже своя родина, чоловік, діти та робота. Нещодавно вона повідомила, що приїде із сім’єю на літо. Це було неочікувано. Адже її на батьківщині не було шість років.

Вона жила забезпечено і воліла відпочивати влітку на Мальдівах. Так сталося, що день її прильоту збігся з маминим днем народження. Ми з дружиною купили мамі подарунок і вирушили трохи раніше, щоб допомогти мамі з приготуваннями, якщо потрібно. Варто було увійти до батьківського будинку, як у ніс одразу вдарив запах смачної випічки. -О, мамо, ти стільки всього приготувала! Мишко обожнює твою випічку. Почувши, що ми зайшли до будинку, мама вийшла до нас на зустріч із кухні.

-А ну не чіпайте стіл, він не для твоєї родини, а для сім’ї твоєї сестри! Потім можете поїсти те, що залишиться. У мене аж рот відкрився в повному здивуванні. Такого я не очікував. А ще на столі лежав конверт, перев’язаний стрічкою. -Мам, а що це? -Це гроші, які я збирала останні роки, вирішила подарувати їх Аллі. Тут мені зовсім стало прикро. Про накопичення я навіть не знав. Але саме я маму утримую, Алла ніколи не брала участі в цьому. Ми з дружиною на підхваті, коли їй треба чимось допомогти. Мені здалося її ставлення дуже несправедливим, я вирішив навіть не залишатися на святкуванні.

Я ніколи не чула від мами похвали. Проте критики на мою адресу в неї було навалом. — Ти кирпата і широкостегна. Ну прямо порося! — чіплялася вона до моєї зовнішності. Спасибі хоч «порося», а не «свиня»… — Ти що, готувати намірилася? Іди з кухні! Напевно, пересолиш! Іди, он, ун ітаз помий. Це в тебе краще виходить! — весело сміялася вона над своїм тупим жартом. Потім сама лаяла мене за якість мого прибирання. Після такого «схвалення» моєї роботи, мені довго не хотілося робити що-небудь по дому. — Я не зобов’язана тягнути на собі весь будинок! Піди, приготуй вечерю! — чіплялася до мене вже з прямо протилежного приводу…

— Тобі вже вісімнадцять! Доросла вже. Настав час самій почати заробляти! — казала вона мені. А коли я, студентка-першокурсниця, почала працювати телефонним оператором, вона знову була незадоволена: — Нічого іншого знайти не могла? Тебе ж кожен другий посилатиме лісом! А офіціанткою, де платять набагато менше, працювати краще? … З третього курсу, коли моя зарплата у кол-центрі суттєво зросла, я зняла собі квартиру та переїхав жити туди. — Ти своїм переїздом зра джуєш мене! — Накричала на мене мати, і ми не розмовляли два місяці …

Потім вона сама зателефонувала мені, розпитала мене про мої справи. На мій неабиякий подив, під час розмови, мама не зробила мені жодного докору. Наприкінці розмови вона сказала, що скучила за мною і покликала в гості. — З твоїми стегнами не можна носити джинси, що обтягують! Це моветон! — З порога почала вона критикувати мене. Дуже шкодую, що одразу не розгорнулася і не пішла… Я вже не сподіваюся, що почую від неї бодай одне добре слово. Краще вже припинити з нею спілкуватися взагалі… Зі своїми дітьми я ніколи не звертатимуся так, як моя мама зі мною.

Кирило прокинувся рано-вранці, прийняв освіжаючий душ, зробив собі каву з печивами, присів на диван і збирався весь день провести, сидячи там же. Звучить жа хливо, можливо, але насправді Кирило справжній роботяг. Шість днів на тиждень у нього робітники, причому він не звичайний офісний планктон, працює він начальником усього відділу, тож роботи хоч греблю гати. Зміну Кирило закінчує зазвичай о 12. Хоча його організм і звик до таких навантажень, все ж таки він теж звичайна людина, і відпочинок потрібен і його організму для відновлення.

І ось, ліг Кирило на диван, увімкнув телевізор, як раптом несподівано почувся стукіт у двері. На гостей він не чекав, тому вони й несподівані, ким би вони там не були. Подивився Кирило через вічко, а там дівчина молода та незнайома. Кирило відчинив двері, як раптом дівчина, побачивши його, посміхнулася, і спитала, чи пам’ятає він її. Ось тільки Кирило в житті її не бачив, тож відповів, мовляв, ні, не пам’ятає. Незнайомка була готова до такої відповіді. Вона сказала, що вона дочка Алли, і тут на Кирила наринули спогади.

А все сталося кілька десятків років тому, коли Кирило ще навчався в універі. Був він хлопцем, як і в наші часи, серйозним, працьовитим, але, як і решта хлопців у його віці дурним і наївним. Кирило мав багато друзів, різноманітні хобі, збирався стати стоматологом. І, як хлопець у його віці з непоганою зовнішністю, у нього була дівчина, Алла, нижча за нього зростом і старша на рік. Вони зустрічалися довго, тільки розлу чилися через одну сварkу, яку затіяла Алла, як вважав Кирило.

І ось до Кирила прийшла його дочка від Алли, яка терпіти його не могла, чого не сказати було про саму дочку. Батько з донькою мило побалакали, Кирило багато чого розповів про них з Аллою, про ті роки, і хоч і йому не вдалося побудувати сім’ю з Аллою, його двері були завжди відчинені для його дочки, адже вона навіть схожа була очима на Кирила, а губами і носом — на матір, безперечно.

Еля, як і всі дівчата у її віці, мріяла вийти заміж за багатого принца. Ось вона між парами та вечірніми підробітками мріяла про щасливе, багате життя. Вона працювала адміністратором у ресторані у вечірню зміну. Мама хоч і їй надсилала щомісяця гроші, але грошей багато не буває. А вона і сумочку нову хотіла, і босоніжки, от і влаштувалася на роботу. Вона розуміла, що треба добре вчитися і багато працювати, щоб знайти своє місце в житті. Але мріяти про багатого принца їй ніхто не забороняв. Але поки що на принцах їй не дуже щастило. Усі в її оточенні були такими ж студентами із селища. Були хлопці, які їй подобалися, але поки що нічого серйозного не виходило. Брат її подруги, Максим, теж її доглядав.

Він не втрачав надію, то блокнотик, то коробку цукерок, то шпильку через сестру їй передавав. -Ну ось чим тобі мій брат не подобається? Вона знизувала плечима і мовчала. Як подрузі пояснити, що вона хоче весілля, як у казці, свою квартиру, машину? Їй ніяково було про це говорити навіть із близькою подругою, адже справжнє кохання не про це. Але що таке кохання, Еля зрозуміла, коли вперше побачила Андрія. Він був на вісім років старший за неї, їздив гарною машиною, і біля нього завжди крутилися дівчата. Андрія вона побачила вперше у ресторані, де вона працювала. Це було кохання з першого погляду, вона одразу в нього закохалася, не підозрюючи, що він їздить дорогою машиною і очолює фірму свого батька.

-Андрію? У тебе немає жодних шансів. У нього наречена є, — сказала Оля, коли вона зізналася їй про свої почуття. Оля знала його, він лагодив свою машину в Макса. Ось і Макс нагоді. Оля обіцяла їх познайомити. Даремно Оля не вірила, що в них нічого не вийде. У них почався бурхливий роман, вона всіх дівчат відтіснила, а нареченої в нього не було. Це лише була дочка їхніх друзів, яка мріяла вийти за Андрія. Батьки Андрія не були в захваті від Елі, але суперечити йому не стали. Тим більше Еля була скромною, вихованою та розумною. Еля полюбила свою свекруху, вона стала прикладом для наслідування. Весілля було таким, про яке вона мріяла. У сім’ю Еля швидко вписалася.

З дитиною вони вирішили не відкладати і з перших днів бажали малюка. Пройшов рік. Але ваrітність так і не наставала. Слова ліkаря прозвучали для неї як вирок. Всю дорогу Еля думала, як про це сказати Андрію. Вона його дуже любила та боя лася втра тити. Їй і не довелося, ліkар сам повідомив свекруху про те, що вона ніколи не матиме дітей. Свекруха не опускала руки, вона записувала її на будь-які процедури. Андрій сказав, що він її любить, і це не привід для розлу чення. Так летіли роки. У подруги народилося маля. Оля попросила її стати хрещеною для малюка. Малюк був таким чудовим, і чим більше вона з ним поралася, тим більше їй хотілося дітей.

Чоловік спочатку її втішав, а потім утомився, спочатку перебрався до сусідньої кімнати, а потім усе частіше став ночувати у батьків. Отак вони почали віддалятися один від одного, навіть не помічаючи цього. Новина, як грім вразила її. Оля із чоловіком потраnили в ава рію. Перше, що вона подумала, аби з малюком усе було гаразд. З малюком все було нормально, він був удома з бабусею. В одну мить її улюблений хрещеник став сиро тою. Вона Андрія вмовила всино вити Колю. Він був не проти, аби їй було добре. Виявилось, що Максим забрав племінника до себе. Вона взяла його адресу та поїхала до нього. Вона думала, що зможе вмовити його віддати їй дитину.

Макс навідріз відмовився віддавати малюка. -Макс, у тебе скоро весілля, а потім і свої діти будуть, віддай мені малюка. -Не буде весілля, Елю, моя наречена відмовилася виховувати чужу дитину. Виходь за мене заміж, разом виховуватимемо його. Я завжди любив тебе. -Макс, ти що?! — розгубилася вона. Додому вона повернулася рано, чоловік не думав, що вона так швидко повернеться. Його не було вдома, вона пішла до спальні, а на підлозі валялася шовкова нічна сорочка. Вона кинулася на кухню, на столі стояли два келихи. Тепер усе стало зрозумілим: часті відрядження, ночівлі у батьків. Вона заплющувала на все це очі, навіть не впадаючи в подробиці. Ось вона доля! Збулася мрія Макса, поряд кохана жінка. Тепер вони разом зростатимуть племінника у повноцінній та люблячій родині.

Я вже просто не знаю, до кого можна звертатися із цією проблемою. Справа в тому, що ми з чоловіком все життя намагалися, працювали, щоб у наших дітей було гідне майбутнє. Так все роблять, суть не в цьому, мій біль у іншому. Ми з чоловіком збудували добротну 4-кімнатну квартиру. На щастя, чи на нещастя, у нас народилася лише одна єдина дочка. А чому «на щастя», то все просто: двох я не потягнула б. Чоловіка не ста ло дуже рано, я залишилася з донькою сама. Спочатку було складно… потім стало складніше, коли Інна вийшла за Аркадія, і вони почали жити у нашому домі.

Насамперед діти взялися за потомство… і пішло-поїхало. Дочка із декрету практично не виходила. Інна з Аркашею подарували мені аж 6 онуків, а коли Інна заявила, що ваrітна сьомим, то я вирішила вже серйозно з нею поговорити. Ніколи б не подумала, що я буду пояснювати своїй 34-річній доньці, що таке «контрацепція». Найжа хливіше ще те, що з усімі онуками няньчитися доводиться тільки мені. Інна з Аркадієм часто відвідують ресторани, паби, збираються з друзями, або просто лежать удома «втомлені» від своїх гулянок.

Нещодавно мій рідний брат зламав ногу. Він не має ні сім’ї, ні інших рідних, тому поїхати до нього довелося мені. Коли моя місія в домі брата закінчилася, я мало не заnлакала, бо зовсім не хотіла повертатись додому. Мені було комфортно і в нього вдома, де через роки я згадала, як сильно я люблю читати, слухати музику і дивитися серіали. А тим часом дочка постійно дзвонила мені з питаннями, коли я повернуся. Як мені бути з докою – я вже не знаю, але з ними більше не можу…

У нашому місті часто можна помітити бабусь, що сидять біля людних місць: пошт, банків тощо. Як правило, вони продають добро зі своїх грядок, щоб хоч трохи заробити грошей. Зрозуміло, вони пенсіонери, а на пенсію особливо не пошикуєш. Мені дуже шкода таких бабусь. Ми з дружиною завжди намагаємось допомогти їм у межах своїх можливостей. Взагалі консервацію ми не їмо, а решта є в супермаркеті навпроти нашого будинку. Але по дрібниці ми часто беремо у бабусь, щоб хоча б у такій незначній допомогти їм якнайшвидше все продати і повертатися додому. До речі, я неодноразово запевнявся, що без покупок такі бабусі грошей не беруть. Їм стає nрикро від цього. Нещодавно зі мною трапилася така історія, від якої мені досі тепло на душі.

Якось дочка попросила відвезти її на пошту, щоб вона забрала якусь посилку від інтернет-магазину. Я чекав на доньку в машині. На вулиці було досить холодно. Раптом я помітив бабусю, загорнуту в хустку, яка відчайдушно терла руки одна об одну, щоб трохи зігрітися. Перед нею на коробці гарно лежали кріп, часник та баночки солоних огірків. — По чому часник? – підійшовши до неї, спитав я, адже мені все одно треба було заїхати на ринок за часником та ще кількома овочами. — 20 гривень, пане, скільки покласти? — Дайте два, — усміхнувшись, відповів я.

– Скільки огірочки коштують? – почув я з-за спини грізний чоловічий голос. Перед собою я побачив чоловіка в шубі. На вигляд він виглядав досить заможним, та недарма. Він усе у бабусі викупив, відніс до машини, не заплативши. — Ох, це ж він усе забрав, — сумно сказала бабуся, подумавши, що чоловік не повернеться, але той занурив усе в дорогу іномарку і повернувся до нас. Незнайомець простяг бабусі 1000 гривень. Та стиснулася і сказала, що не матиме здачі з такої суми. — Ні, так і не треба, — посміхнувся чоловік, — будьте здорові, — сказав він і попрямував до машини. Той незнайомець мені й одного часничка не залишив, але в душі я був дуже радий, що ми з ним так круто допомогли бабусі, кожен у міру своїх можливостей.