Ми з Ігорем, прийшли працювати на фірму практично разом, з різницею в один місяць. Відділ, в якому ми почали свою трудову діяльність, не відразу прийняв нас. Поганого нічого не робили, але тримали дистанцію. Тому і ми з Ігорем стали триматися разом. Такий міні-колектив. Ми разом ходили обідати, разом йшли пити каву, підтримували один одного в роботі. Для мене Ігор був добрим товаришем, а от щодо мене у хлопця були інші плани. Я не відразу помітила, що він «став підбивати клини». Але коли це до мене дійшло, я відразу і відверто йому сказала: – Ігорьок, ти відмінний хлопець, хороший друг. Але ти не принц моєї мрії.
Не старайся даремно, знайди інший об’єкт залицянь. Але він не послухав. Більш того, напевно сприйняв мої слова за стандартне кокетування і з ще більшою завзятістю став проявляти свої почуття. Я ще два-три рази намагалася м’яко відмовити йому, але безрезультатно. Довелося відшити в rрубій формі, щоб нарешті до нього дійшло. Він, звичайно ж, образився. Обідати і пити каву ми стали порізно. Залишилося лише сухе, ділове спілкування. З того дня минуло три роки. Ми з Ігорем вже свої в колективі. І два місяці тому його призначили моїм прямим начальником. І моя відмова трирічної давності вийшла мені боком.
Якщо kолишньому начальству звіти я здавала без nроблем, то Ігор по кілька разів змушував переробляти. Найважчі завдання, які kолишній начальник поділяв всьому відділу, ігор доручав мені. Щоб впоратися з ними мені доводиться затримуватися після роботи і приходити на вихідних. Інакше мені просто не встигнути. Минулого місяця він вже домігся того, що мені урізали зарnлату. Навіть колеги це помітили. – Чого він до тебе чіпляється? – питають вони мене. Я мовчу, не хочу стати предметом пліток. Сиджу, думаю: чи то шукати інше місце роботи, чи то чекати, коли Ігор відстане від мене, чи то насkаржитися вищому начальству. Як бути?