News 382 Media

Я ніколи не думала, що для чоловіка є важливою моя фігура. Я ніколи не була худою. Завжди була нормальної статури. Пухкою мене теж не можна було назвати. Залицяльників у молодості було багато, але я обрала Любомира. Зустрічалися близько року, а потім побралися. Все спочатку було чудово. Кохання та розуміння. Народився син, і тут почалося. Я практично одразу набрала кілограмів десять. Скинути їх мені не вдавалося. Чоловік почав до мене холодно ставитись. Він навіть не намагався приховувати свого холодного ставлення до мене.

Часто казав мені: «Подивися, на кого ти стала схожа. Розпустила себе до невпізнання. Та з тобою навіть вийти кудись соромно”. А мені було прикро. Я старалася як могла. Дитина забирала багато часу, і в мене майже зовсім не залишалося часу на себе. Я дивилася на себе в дзеркало і розуміла, що далека від ідеалу. Мені хотілося бути такою, як до того моменту, як я вийшла заміж і народила дитину. А тут ще чоловік постійно критикував мене.

Я намагалася стежити за собою, але це давало дуже незначний ефект. Моя мама говорила, що не треба переживати, що просто у нас такий склад фігури. Ще мене заспокоювала постійно свекруха, але водночас говорила, що мені треба зайнятися собою. Натомість брат чоловіка Дмитро, навпаки, казав мені, що так навіть краще. Він старший за мене років на п’ять і на два роки старший за мого чоловіка. Своєї сім’ї у нього досі немає. Він часто приходить до нас, і ми з ним добре спілкуємося. Я питаю його, чому він досі один; каже, що ще не зустрів ту єдину.

І іноді сміється, додає: потрібна така, як ти, а сучасні дівчата женуться за ідеальним тілом. З ними навіть у ресторан не сходиш. Нічого не їдять, а при них і я не можу їсти. Стає незручно якось. Всі наші розмови відбуваються у легкій та жартівливій формі. Мій чоловік, буває, говорить мені щось прикро, про мою зайву вагу, не соромлячись сторонніх. Навіть брат його робить йому зауваження щодо цього. Дійшло до того, що чоловік став все частіше затримуватися після роботи, а іноді й взагалі не приходив додому ночувати.

Весь час посилався на зайнятість. Але ж я не сліпа і щось у житті розумію. Так уже й доброзичливці почали доносити, що бачили його з молодою та стрункою дівчиною. Якось біля магазину я побачила машину чоловіка, а в ній – дівчину. Підійшла, відчинила двері та запитала, хто вона така? Вона, не соромлячись, відповіла мені, що його дружина. Ось так! Несподівана заява; а хто тоді я? Тут підійшов мій чоловік. Я запитала: «Що це все означає?» Він сказав мені: Іди додому, потім поговоримо. Сів у машину та поїхав. Я прийшла додому та місця собі не знаходила.

Приїхав чоловік і сказав мені, що подає на розлучення. Він покохав іншу і йде до неї. Я не стала його зупиняти і не почала навіть просити його. Він зібрав свої речі та поїхав. Того ж вечора заїхав його брат Дмитро. Він уже все знав. Почав мене заспокоювати. Він довго говорив зі мною, і мені стало спокійно. А потім зізнався, що давно любить мене. Минуло вже півроку, як ми з ним одружені. Він називає мене своєю «улюбленою булочкою». І у мене немає комплексів щодо своєї фігури. Я абсолютно щаслива. А у мого чоловіка з тією дівчиною теж не склалося. Вони розійшлися – і він знову у пошуку.

Дід Микита проживав разом із сім’єю онука Андрія. У його 3-кімнатній квартирі смороду мешкали разом із дружиною Марією. Дітей своїх у них не було. Тому весь вік прожили подвох. Вони й надалі так жили б, якби не один страաний день. Того дня Марія пішла купити хліба і не повернулася. Надворі їй стало погано. Вона впала. Люди обминали немолоду жінку. Довго лежала, доки не підійшов молодик. Він відразу викликав допомогу. Машина приїхала швидко, але вже пізно ряту вати Марію. Якби люди не були такі бай дужі і вчасно викликали, вона залияла б жи вою. Про це дід Микита дізнався пізніше. А тоді горе засте лило очі. Він погано пам’ятає все, що було після того, як не ста ло дружини. Тім молодим чоловіком і був Андрій. Коли познайомилися, часто заходив відвідати діда Микиту. Йому самому погано.

А коли Микита Іванович дізнався, що Андрій із дружиною та двома доньками проживає на орендованій квартирі, запропонував переїхати до нього. Квартира велика, всім місця вистачить. І дід не один житиме. Спочатку Андрій відмо влявся, наче родичі проти будуть. А коли дізнався, що рідні дід не має, погодився переїхати. Справді, так краще, разом веселіше. І набагато де, ніж жили на орен дованій квартирі. Наразі він сам платити комунальні, дідові не дозволяє. А Микиті Івановичу так навіть краще. Наразі пенсії вистачає не лише на ліки, а й заоща дити потроху. Спочатку дід намагався допомагати дружині Андрія. Вечерю приготує, доки вони всі приходять додому. Дівчата зі школи приходять раніше. Пообідають і сидять у кімнаті з дідусем. Він їм багато цікавого розповідає. Потім домашні завдання навчають разом. З дідусем цікаво. Він завжди знає, що сказати, чи Як допомогти. Загалом програма в школі не та, що раніше.

Так вони живуть кілька років. З якихось пір дружина Андрія почала скаржитися, що їй важко за дідусем спостерігати. Він старенький, може його в будинок для людей похи лого віку визначити? Адже йому багато років. А якщо зля ж, хто за ним наглядатиме? Цю розмову почув Микита Іванович. Він пішов у свою кімнату і кілька днів не виходив відти. Андрій почував себе вин ним. Накричав на дружину, що таке вигадала. Не пам’ятає у чиїй квартирі живе, щоб так обра жати дідуся. Але відтоді стосунки між дідом та Андрієм та його дружиною погіршилися. Дід Микита, як і раніше, зустрічав дівчаток зі школи, годував. Робили домашні завдання у його кімнаті. Але ввечері до столу не виходив. Так і сидів у своїй кімнаті. Андрій вже й про бачення попросивши, але дід все одне не йшов. Дружина Андрій і не думала віба чатися. Вона вважала себе правою. Не пам’ятає вже, кому зав дячує проживанню в цій квартирі.

Через рік Дід помітно ос лаб. Ставши ще нижчим. Ходивши мало, та й то з паличкою. Шеркав ногами, чому дружина Андрія аж кривилася. Так ді яв на неї дід Микита. Але розмова про будинок для людей похи лого віку більше не заводила. Вона бачить, як дочки ринуть до діда. І їй не треба думати, де вони й з ким. Але дра тує її Микита Іванович. І нічого з цим не поробиш. Останнім часом зовсім не хотілося йти додому. Якось дідусь не вийшов із кімнати. Іноді хоч і не виходив, але чути було, як він там човгає. А зараз тиша. Андрій зазирнув у кімнату до дідуся і завмер на місці. Не ста ло Микити Івановича. Після nохорону в його кімнаті перебирали речі. Дівчата зазирнули у скриньку. Там на самому низу під промовами лежали чотири конверти. На кожному ім’я. Один конверт Андрія, другий його дружині, та два для дівчаток, кожній окремий.

У кожному лежали rроші. Все, що залишалося до кінця місяця від nенсії, дідусь розкладав по чотирьох конвертах порівну. Дружина Андрій nлакала. Вона тільки зараз зрозуміла, як дідусь любив їх усіх. Про всіх подбав, і про неї пам’ять є запам’ятав. І ще знайшли заповіт, де все своє майно він залишав Андрію. Тільки тепер зрозуміли, яке коротке життя. Здавалося, живе людина довгого. А якщо подумати, то пролітає ті життя, не встигнеш і озирнутися. З того часу сім’я у них стала дружньою. Вони багато спілкуються між собою. Дочки почали розповідати батькам про їхнє життя у школі, про подруг, друзів. Адже раніше ні тато, ні мати не цікавилися, як вони живуть. Усі розповідали лише дідусеві.

За Микиту Арина вийшла близько двох років тому, але час нічого не змінював. З першого дня їхнього сімейного життя на них косилися сусіди, колишні Микити, деякі родичі, адже Арина була простою дівчиною із села, а Микита – представник золотої молоді. Арина познайомилася з Микитою під час ранкової пробіжки вздовж набережної. Він здався дівчині цікавим співрозмовником. Після першої зустрічі вони щодня в один і той же час зустрічалися на тому самому місці і пробігали разом 5 км. Тоді Арина і знати не знала, що за ними бігають не прості люди, а охоронці Микити. Непомітно минуло півроку, і Микита нарешті зробив пропозицію Аріні. Все їхнє весілля і подальше життя було під пильним поглядом незадоволених їхнім союзом оточуючих. Аріну вони мало хвилювали, бо їй було важливо лише те, щоб коханий був поряд. Решта – тимчасові проблеми та дрібниці.

Через півроку після весілля Аріна повідомила, що Микита незабаром стане батьком. УЗД показало, що пара чекає спадкоємця. Вони обидва ширяли в хмарах від щастя. Через 9 місяців народився здоровий, гарний хлопчик. Весь час син був у батька. Микита не хотів залишати його не на мить. Вдома Арина взяла хлопчика у чоловіка і як закричала: – Це не мій син! Де він? Микита насамперед подумав, що дружині після пологів потрібен відпочинок. Швидше за все, втома позначилася на її поведінці. Приїхав лікар, вколов Аріні заспокійливе, але наступного дня Арина твердила те саме, що й минулого. Вона не впізнавала у немовляти свого сина. Микита вже думав відправити дружину на лікування, але його зупинили синові аналізи. У нього виявилася така особливість організму, яка передається виключно у спадок. Ні в мене, ні в дружини такого роду не було.

Терміновий тест на материнство підтвердив припущення матері. Микита підключив до справи всі зв’язки. Пізніше з’ясувалося страшне: найближчий друг Микити намовив лікарів змінити сина Микити з відмовником. Він сам забрав сина друга до себе, щоб потім відібрати у Микити все майно. Малюка повернули батькам. Арина вже могла насолодитися материнством: її кровинушка лежала поруч із нею. Їй більше нічого не турбувало. Відмовника молоді батьки не здали до лікарні. Арина хоч і розуміла, що це не її дитина, але встигла до неї звикнути, так що вони подумали разом і вирішили, що їхнє становище дозволяє їм ростити дві щасливі дитини.

З моєю дівчиною у нас почалися сварkи навколо однієї теми: я повністю припинив спілкування зі своєю мамою. Дівчина моя хоче допомогти мені відновити стосунки з матір’ю, але я непохитний. Вона вважає, що якщо у мене поrані стосунки з мамою, то таким він буде і з нею, і з нашими дітьми надалі. Звісно, я з нею не згоден. Проб лема в тому, що в дитинстві мама привела в будинок нового чоловіка, який періодично знущ ався з мене.

А мама в цей момент вдавала, що не помічає цього. Я їй це й досі не проба чив і не збираюся. Навіть сусіди намагалися захистити мене від домашнього зві ра, але не мати. Саме завдяки сусідам орrани оnіки забрали мене у батьків. Як ви думаєте, мати засму тилася? Ні! Він навіть зрадів. Але моя дівчина вважає, що цю тра вму з дитинства потрібно залишити у минулому та вийти на зв’язок із мамою.

Я не бачу в цьому жодного сенсу. Мені моя мати неnриємна. Я не хочу терnіти її присутність у моєму житті. Якби не наші сусіди, я, мабуть, не до жив би і до 15-річчя. Вітчим би в мене, поки я не зом лю. Коли намічалися nобої, мама йшла до іншої кімнати, прикривши за собою двері. Тоді я вже розумів, що наступні кілька хвилин мені доведеться знову пройти пеkло. Я вважаю, що така людина вона навіть матір’ю називатися не може, не має права на прощ ення.

Я не один рік ходив до nсихолога, щоб привести своє nсихічне здо ров’я та свій внутрішній світ у порядок. Я й досі повністю з цим не впорався. Поки я намагався ви жити в тій кімнаті, вона сиділа в іншій і чекала, поки я знеnритомнію, і вона зможе повернутися. Це не можна забути. Вона гідна провести свої останні дні на са моті. Хоча це для неї не поkарання.

Зрештою, вихідний! Ми з чоловіком могли дозволити собі спати аж до 11 години! Але не тут було! О 7-й із чимось задзвонив мій телефон. Я вже перебирала всі знайомі матюки у себе в голові і тяглася за телефоном. — Ну, привіт, Оленко, скільки ми вже не спілкувалися! Як ти, як синочок? Це була моя дальня родичка із села. Вона любила іноді з’являтися з несподіваним візитом. Я вже побоялася, що вона зараз опиниться у нас на порозі. — Привіт, Сашко, та на якийсь час дивилася? — Ну яка господарка так довго спить? Ми вже все встигли доробити, а ви ще в ліжку. — Так, скажу більше, ми спимо. Щось термінове? — Та ось думаємо, до вас у гості зайти днями. Ми ж так давно не бачилися… Мабуть, Сеня вже дорослим хлопчиком став. Ми вже все обговорили: свекруха залишиться у нас – доглядати будинок, а ми приїдемо до вас на тиждень.

Поспілкуємося, згадаємо минулі часи, погуляємо містом… Зізнатися, я не була здивована, тому що такі прохання були не поодинокі у випадку моїх родичів. Зараз наша сім’я намагається не приймати гостей, ми й самі нікуди не їздимо. Гостей приймати та ще й на тиждень зовсім не хочеться. Я повідомила про це свекруху, а вона з упевненістю каже, що на цей грип хворіли і раніше, зараз усі просто перебільшують, а вони, до того ж, міцні та здорові. Вона мене, коротше кажучи, не чула. Вона зателефонувала, вже наперед вирішивши, що вони до нас приїдуть. — Ну… гаразд, якщо ви так хочете з нами зустрітися, будь на вашу думку. Ви не раз у нас залишалися, а ми у вашому домі й одного разу не були.

Думаю, буде круто, якщо ми до вас на тиждень приїдемо. Подихаємо чистим повітрям після міського, відпочинемо вдалині від суєти, ви нас свіжим молоком наспіваєте… До речі, ти казала, що у вас багато курей. А я так люблю запечену курку в медовому соусі… Ось приїду і приготуємо! — Натхненно говорила я. Відповіді не було, а я й не вагалася. Я знала, що їй нічого буде сказати. Раптом вона сказала, що її звуть і поклала слухавку. Потім вона зателефонувала через годинку і сказала, що чоловік її кашляє, можливо вірус. І до них їхати буде вже небезпечно. Я сказала, що чекатимемо, поки він одужає. Звісно, ми до них не збиралися. Я

Я вже давно живу в Польщі, приїхала сюди понад 10 років тому. Сама я народилася та виросла у маленькому українському селі у Вінницькій області. Там у мене сім’я. Ми з чоловіком уже давно поїхали із села на заробітки, адже знайти хорошу роботу людині із села непросто. У місці тільки на базарі могли влаштуватися на роботу, але там зарплата мала, тільки на життя вистачає, а хотілося б, щоб і для своїх дітей щось відкласти. Загалом, вирішили, зібралися та поїхали разом із дітьми. У селі в мене лишилася мама з братом. Згодом він одружився, але пішов жити в будинок дружини, вона жила в тому ж селі десь через хат 10. У нас із чоловіком все складалося добре, золотих гір ми не заробили за ці роки, але купили тут двокімнатну квартиру, вчимо дітей, маємо хорошу роботу та друзів, загалом ми вже звикли жити тут, додому в Україну повертатися і не збираємось уже. Коли мама постаріла, постало питання, хто ж її доглядатиме.

Ми домовилися з братом, що я щомісяця висилатиму йому 3 тисячі гривень, плюс мамина пенсія – він доглядатиме за нею, гроші непогані, в селі жити можна. А ще Андрій сказав, що мамин будинок буде його. Я довго думала, але погодилася, адже іншого виходу не найшла. Рік я надсилала гроші, а потім приїхала з сім’єю в гості до мами. Виявилося, що брат взагалі нічого їй не допомагає, тільки на городі може картоплю допомогти посадити та викопати, а невістка взагалі не з’являється у ній. Мама моя старенька, їй все важко робити. Я вирішила поговорити з братом, пояснила, що ми про інше домовлялися. Мама робити нічого не може вже сама. Брат пояснив, що в селі жінки такі самі живуть і їх ніхто не доглядає. Я не знала, що робити, адже мені маму нікуди забрати, в одній кімнаті ми з чоловіком, в іншій діти, а за мамою цілодобовий догляд потрібний, а у нас робота.

Звільнитися не можу, адже ми ще кредит за квартиру не виплатили, продати її не можемо, щоби велику купити. Тому я поговорила з мамою, вмовила її продати будинок. Я маму забрала із собою до Польщі з грошима. Ми домовилися, що вона тимчасово житиме в будинку для людей похилого віку, поки ми не вирішимо питання з житлом. А що мені ще робити? Вже півроку мама живе там, там догляд хороший, перебування теж дороге, питання з житлом ми поки не вирішили. Я часто відвідую маму, їй там добре, не скаржиться ні на що, каже, щоб я не турбувалася, вона погодиться жити і там, там добрі умови. А ось брат із невісткою образилися на мене, адже чекали, що дім та мої гроші залишаться їм. А я вважаю, що зробила правильно, тепер я за маму спокійна, а гроші за будинок витрачаю тільки на неї.

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тому вона навіть не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, слово честі. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба. — Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються. І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забрати. — Куди це ти так вирядилася? — похмуро запитав він. — Не твоя справа, — озвалася Людмила. – Я тепер дівчина вільна. Артем насупився і сказав: — Людмило, ну скільки разів можна повторювати — я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди. — Ось держава нехай тобі дає шанс, — відрізала Люда. Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася. — Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? – спитав він. — Треба встановити у двері замок, бо, боюся, вкрадуть їх. Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати.

Наразі він оселився в кімнаті у гуртожитку, сусідами у нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся. — Залишай, — знизала плечима Люда. Побачення було просто чарівним. Ніколи у житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом із казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, все було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з подорожі до Індії. Це останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда ледве доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись уранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминому дерев’яному ящику, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованими батьком на випускному в школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артему в тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка й до поліції заявила; він не став її лаяти і навіть гроші відмовився брати за фотоапарати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри. — Як же ти працюватимеш? — хвилювалася вона. — Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся. Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу. Напередодні Нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, проте друг Артема займався цим уже не один сезон. — Може, взагалі там залишусь, — зізнався Артем. Він давно говорив про те, щоб переїхати до теплої країни, але Людмила завжди була проти. Нарешті він залишив їй подарунок і велів розкрити його на Новий рік. Звісно, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет.

А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив поліцію. Обручка теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно його бачити». Людмила дві години сиділа та дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони найважливіші для неї – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав? Таксі мчало в аеропорт так, ніби у нього виросли крила – недаремно Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Проте вона все одно запізнилася: коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно і на краще. Вона знесилена села на сидінні, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут… – Людмило? — Почула вона. — Що ти тут робиш? Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами. — Хотіла забрати своє обручку, — зрадницькі сльози котилися її щоками. — А ти чому не полетів? — Хотів повернути тобі обручку, — усміхнувся Артем. Через місяць вони відлетіли до Таїланду вже вдвох; щоправда, лише на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.

Мені 57 років. Два роки тому я поїхала до Італії на заробітки. Виїхала, зрозуміло, не від гарного життя. З чоловіком я розлучилася ще 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. Квартира у нас двокімнатна, і якщо її розміняти на дві однокімнатні, то потрібна доплата, а ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла, вона з чоловіком та дітьми живе у свекрух. Зять у мене добрий, роботящий, донька з ним, як за кам’яною стіною. А ми з чоловіком поділилися по кімнаті і жили так, як чужі люди в гуртожитку. Моя сваха вже багато років на заробітках в Італії дуже допомагає дітям. Якось сваха приїхала додому, запросила до себе в гості, а за столом і каже, мовляв, є для мене робота. Ось я наважилася і все покинула. Жаль було тільки роботи, бо до пенсії залишилося лише кілька років.

Але сваха запевнила мене, що так я виграю значно більше. Я справді зрозуміла, що це мій єдиний шанс хоч на старості років роз’їхатися з чоловіком. Ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я собі на однокімнатну квартиру зароблю. А потім подумаю, що робити із пенсією. Робота важка: доглядала я літню італійку; у мене ще й проблеми із здоров’ям, але що робити. Запропонували, із задоволенням погодилася. Повернулася я цього року додому як вичавлений лимон. Вдома, звичайно, бардак, все брудне, затерте. Приїхала я на два тижні у відпустку, планую знову повертатися назад до Італії. Відмивала свою квартиру кілька днів; Відомо, що чоловік не прибирав у ній нормально жодного разу. Чоловік, з яким ми ці два роки взагалі не спілкувалися, якось почав хвостом виляти, пробачити за свої дії. Дивно це все якось, і перше, що я подумала: йому від мене гроші потрібні.

Почав про бізнес-плани говорити, а я йому прямо, мовляв, не маю грошей. А він і так, і так, ходить кругами тиждень. Потім пішов на пролом, мовляв, допоможи, мені потрібна тисяча доларів, я на цьому зароблю, і протягом місяця віддам. Ага, зараз, а як же. Побігла до банку і валізи прихопила, щоби більше зняти. Відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість, це моя остання справа, каже, інакше мені світить будинок для людей похилого віку. Маячня. Дивлюсь і думаю: з ким я жила? Йому за 60, ми були одружені 25 років, я не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива; зараз терплю, бо поки що немає можливості поділити квартиру. Він добре знає, що гроші в мене є, тож і просить їх у мене. Я йому одразу сказала, що не збираюся нічого давати чи бажати, бо гроші відкладаю на житло, щоб на старості його не бачити. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю я його рятувала і все йшло в нікуди. Він мені сусід, давно некоханий. Нічого я йому не винна.

Сварка між Любою та Дімою ставала все сильніше. — Я сказав тобі, нема в мене нікого-кричав Діма. — А жіночими парфумами тебе хтось випадково оббризкав. А ці вечірні повернення додому до півночі, це нормально? — Люба розпалювалася ще більше. — Набридло мені все це, кожен день одне і теж. Дограєшся, на розлучення подам — злився Діма. — Та мені вже все одно. Роби, що хочеш — розплакалася Люба. Вони відвернулися один від одного і раптом у двері подзвонили. — Іди, відкривай. Знову напевно якась подружка твоя приперлася, тебе пожаліти — глузливо сказав Діма. Люба витерла сльози і пішла відчиняти. На порозі стояв чоловік у старомодному костюмі і пошарпаної сумкою в руках. — Вибачте, це квартира Антоненко? Мені потрібен Дмитро Ігорович — ввічливо запитав він, ніяково стоячи на килимку в запорошених черевиках. — Зараз покличу — глухо сказала Люба і пройшла в кімнату. — Це до тебе, — сказала вона Дімі і взяла вишивку. Останнім часом, тільки вона заспокоювала. Діма вийшов в коридор. — Здрастуйте, я Дмитро — чоловік простягнув йому руку. — А я Андрій. Ваш далекий родич по дідусеві Івану. У нього була двоюрідна сестра, моя бабуся Марія. Я із Закарпаття. У нас там з роботою туго, ось я і вирішив спробувати в вашому місті влаштується.

Вашу адресу мені дала ваша сестра Надя. Я до вас ненадовго, тільки знайду роботу і житло. Чи не виженете? — посміхнувся він. Діма, незважаючи на поганий настрій, посміхнувся йому у відповідь: — Ну що ви. Проходьте. Поки Андрій влаштовувався в невеликій кімнаті, яку Діма з Любою планували під дитячу, між ними знову розгорівся скандал. — Своїх родичів поважаєш, а як моя мама приїде на пару днів, ти злишся — Люба вимовляла напівголосно. — Ну не на пару днів, а на цілий місяць, між іншим. І вчить тебе всяким дурниць, хоча все життя одна прожила. А Андрій ненадовго, він сам сказав. І взагалі дай мені грошей на завтра, мені потрібно купити дещо. Люба забувши про гостя, закричала: — Що, свою фифу в ресторан поведеш? Немає не дам. Діма підійшов до неї впритул: — Даси, куди ти подінешся, а то … Люба скрикнула: — А то що? Силою забереш … І тут в кімнату заглянув Андрій: — Вибачте, заради Бога, що втручаюся у вашу розмову. Я там у вас на кухні погосподарював трохи, чаю заварив. Гостинці наші дістав. Підемо. Діма з будь-переглянулися, їм стало соромно. Людина з дороги, голодний напевно, а вони тут сваряться. — Ну звичайно підемо. Вибачте, що я сама не здогадалася — вибачилася Люба. Андрій розлив по чашках ароматний чай. Люба вхопила ковток: — Який запашний, смачний. Андрій посміхнувся

— Тут збір, у нас в селі його називають ніжність. У нас такі майстрині чаї складають, кожен для особливого випадку — розповідав Андрій. — Розумієте, життя в нашому селі дуже відрізняється від міської. Там тихо, розмірено, спокійно. Ми живемо лісовими дарами. Ось спробуйте мед. Адже смачно — голос Андрія заворожував, заспокоював. Люба з Дімою розслабилися. — А ще ми любимо співати. Просто так, під настрій. Люба ви співаєте? У вас голос такий співучий. Люба збентежено кивнула: — раніше співала. Але це коли було — і з докором подивилася на Діму. А він несподівано згадав, що Люба після весілля дуже часто наспівувала. Коли мила посуд або просто прибирала по дому. А ось уже рік, він не чув її співу. А все через нього. Недарма кажуть, що жіноче серце віщун. Адже саме тоді він закрутив роман з Ольгою, бухгалтером з сусіднього відділу. Вона була молода і струнка, на відміну від Люби. Дружина після десяти років спільного життя, трохи попливла. З’явилися зморшки на лобі, друге підборіддя. Але зараз, дивлячись на неї співочу разом з Андрієм, він несподівано зрозумів, що вона дуже красива. Не такий гламурної красою, як у Ольги, а простий, жіночої. Андрій доспівав останню ноту і подивився на годинник. — Ой і засиділися ми. Нам завтра всім вставати рано. Ви йдіть, а я приберу. Як же тобі, Діма, пощастило з дружиною.

Люба почервоніла, а Діма обняв її за талію і поцілував в щічку: — Я і сам це знаю. На наступний день в обідню перерву до Діми підійшла Ольга. — Ну що, Діма, наш похід в ресторан ще в силі? — кокетливо запитала вона, сідаючи на край столу. Діма подивився на неї пильно і здивувався. І чим вона йому так подобалася? Густо нафарбованими очима з накладними віями. Штучним рум’янцем на щоках? Він згадав свою дружину, якою вона була вранці. Від неї пахло свіжістю і молодістю, а не дурманним ароматом парфумів. — Ні — сказав різко Діма — ніякого ресторану не буде. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І взагалі, злізь з мого столу, перед колегами незручно … Через місяць Люба обрадувала Діму новиною, про те що скоро вони стануть батьками. Але найцікавіше в цій історії було те, що ніхто не міг згадати жодного Андрія. А сестра так і зовсім здивувалася. Нікому вона адресу Діми не давала. І навіть записка незбагненним чином кудись поділася. А по дорозі йшов немолодий чоловік з пошарпаною валізою і запорошених черевиках. Біля багатоповерхового будинку дістав блокнот і звірився з адресою. Черговій сім’ї потрібна його допомога. Адже їх шлюб був визначений з самого їх народження …

— Ні, Валерко, і не вмовляй. Не потрібна мені твоя сестра у домі. Тим паче хвора. Як їй добре було, то майже носа не показували. А як злягла, допоможіть. Ні-ні-вимовляла Лариса чоловікові. — Ну, Лоріку, одна вона в мене і залишилася. З десяти років вирощувала. І що мені тепер накажеш, на вулиці її покинути – умовляв Валера дружину. Лариса розлютилася-вічно так, вирішувати щось обов’язково мені. Ти не забувай у чиєму будинку ми живемо. У моєму, який мені батьки подарували. А ви свій продали, щоб Іринці твоїй перший внесок за квартиру зробити було чим. А де тепер це житло? Правильно. Продала вона її та всі гроші на лікарів спустила. Зроду тільки для себе коханої намагалася. А як припекло, заберіть до себе. Тож я від неї хорошого в житті бачила – нічого. Валера також підвищив голос. – Так уже й нічого. А хто наше весілля сплатив? А хто тобі речі сумками із міста возив? А халупу, яку подарували твої, на чиї гроші відремонтували? А ти кажеш. Невдячна, – і нервово заходив по кімнаті. У хаті зависла тиша. Але не довго. Лариса вже спокійніше наводила свої аргументи: — Ну дивись.

Вона лежача, це раз. Ти на полях цілодобово, це два. Доглядати її буде хто? Мені? Ти уявляєш, що це таке? Брудні пелюшки, дорогі памперси. А де гроші взяти? Валера змахнув рукою: »Вирішуй, Ларисо. Відмовишся, я теж з дому піду. Орендую житло і за Іриною сам доглядатиму. А ти живи як хочеш. На розлучення можеш сама подати” – і вийшов із кімнати. Лариса замислилась. Красою і поступливим характером вона не може похвалитися. Щоб за Валерку вийти, стільки інтриг вона провернула. Не моргнувши оком, у подруги під час вагітності забрала. А Валерку переконала, що не його син, а від приїжджого хлопця. Він і повірив, і тепер у бік Гальки і не дивиться. А таке кохання було. І не працює Лариса, бо кому хочеться ламатися за три копійки. А Валера в неї молодець, завжди гроші добрі приносить. А раптом справді піде? Вона кинулася слідом і обняла чоловіка за плечі. — Ну, вибач ти мене, недалеку. Просто розгубилася я, адже ніколи не доглядала. Везь сестру, Валера. Нехай у нас мешкає. Може, й полегшує їй. Він обернувся і зі сльозами на очах, поцілував її: — Я знав, Ларочко, знав. Ти в мене найкраща у світі. То завтра ж і виїжджаю. А ти поки їй місце прибери, щоб було зручно.

За день до будинку під’їхала спеціальна машина і з неї на ношах винесли Ірину. Лариса як побачила, ахнула. Замість активної повненької жінки, на ношах лежала втомлена і худорлява жінка. Жаль мимоволі кольнула її серце. І почалися будні. Якщо спочатку Лариса, долаючи емоції, обтирала чоловіка сестру, то через тиждень збунтувалася. — Не можу більше. То їй води подавай через кожні п’ять хвилин. Годувати починаю, все негаразд. А мені все це пері – скаржилася вона чоловікові. — Ну, потерпи трохи. Скоро Новий курс лікування починається, може, легше буде – заспокоював її Валера. – Я навіть сходити нікуди не можу. Ні в кіно, ні до подруг. Сиджу як прив’язана, — плакала вона. Зрештою, їй усе це набридло. Поки Валера був на роботі, вона почала залишати Ірину одну. Приходила пізно перед приходом чоловіка. -Тільки спробуй. До притулку відправлю – казала вона Ірині. Та покірно опускала очі й мовчала. Мабуть, не хотіла сварок між подружжям. А восени послали Валереві збирати зерно в інший район на тиждень, два. Жінки залишилися самі. — Воду я тобі на тумбочці поставлю, захочеш, дістанеш. Менше під себе ходи, а то так і мокрою лежатимеш. А я піду з подругами погуляю. Ірина тихо почала благати: -Не йди, Ларисо, будь ласка. Відчуваю, погано мені зовсім.

А я віддячу тобі. Лариса пирхнула: -Чим? Памперс? Ірина показала рукою на валізу: — Відкрий його. На чорний день відкладала. Лариса квапливо відпорола нерівний шов і відкрила скриньку. — Нічого собі. Ось куди ти гроші витрачала. Який ланцюжок, які обручки — і квапливо начепив усе на себе. Покружляючи перед дзеркалом – гарне — і побризкала духами. — Ну, я пішла. Таку красу треба обов’язково дівчатам показати. Нехай заздрять – Ірина простягла безсило до неї руки. — Ларисо, ти ж обіцяла — але почула тільки цокіт підборів на ганку. Лариса прийшла під ранок, напідпитку. Такого фурору вона не чекала. Навіть хлопці молоді та гарні, навперебій на танець запрошували. — Ну, як ти тут? Вибач, що затрималася трохи, — захихотіла вона і ввімкнула світло. І застигла. Ірина лежала на підлозі, а в сантиметрі від неї валялася розбита склянка. Старенькі шалено хрестилися і шепотіли: як прикро. А Лариса, відчуваючи свою провину, удавано сумувала. І лише боялася, щоб чоловік не довідався, що тієї ночі Ірина була одна, поки його дружина на танцях стрибала. Коштовності вона завбачливо приховала. Минуло сорок днів.

Валерій, як завжди, приїхав із роботи. Лариса метушливо ставила вечерю на стіл. Але він, як сів, так і сидів. — Ну, може вистачить уже, Валерчику. Усі ми там будемо. Він підняв голову і глухо сказав: — Це правда? — Лариса, почувши недобре, прошепотіла. -Що правда? Він підвівся і вперся в неї важким поглядом: — Що тієї ночі тебе вдома не було? — Та ти що, не вір нікому. На моїх руках Іринки не стало. — Обдурюєш! Все ти вигадуєш. Я від тебе йду. Не хочу тебе більше бачити. Егоїстка зі зміїною душею! Валерій пішов до Галини та сина. А Лариса до міста подалася. Не дуже приємно, коли тебе все засуджують і навіть батьки. Продала будинок за безцінь і поїхала. Зняла собі квартиру, насолоджувалася міським життям. А як гроші почали закінчуватись, вирішила прикраси у ломбард віддати. Сама їх одягати не могла. Від кілець пальці одразу набухали. Ланцюжки свербіли, а від сережок вуха хворіли. Принесла все своє «багатство» оцінювачу, той не поскупився і дав гарну суму. На радощах вона вирішила порадувати себе. Купила красиву сукню та різних делікатесів. Імпровізований бенкет закінчився стаціонаром. Щось із продуктів було неякісне. Так Лариса у свої неповні тридцять п’ять стала прикутою до ліжка. Довелося повернутися до рідного села до батьків та із заздрістю спостерігати за щасливими Валерою та Галиною. Ось, а ви кажете, що бумеранга не існує. Ще як є.