News 382 Media

Сиджу на педраді, нікого не чіпаю — сховався за спинами вчителів, перевіряю роботи з біології. Роботи «слабкі».

І, раптом бачу таке: одна з учениць — не найкращих — отожгла. Ось, що вона написала у своїй роботі … Далі — зі збереженням авторського стилю, пунктуації та орфографії.

Питання 1: Каркоділ — він як яшперіця, тільки велика. У нього є луска. Каркоділ свої яйця зариває в пісок, адже якщо він спить ними назовні, вони псуються.

Питання 2. Лисиці ходять поодинці, і лише іноді парами, коли їм потрібно заїсти молодого тюленя. Дикий регіт; ледве-ледве заспокоюю розвеселивши вчителів. Раптом, у відносній тиші, лунає запитання вчителя англійської мови: «Я не зрозумів, а навіщо тюлень в ліс заповз?» — на цьому педрада закінчився.

Так вийшло, що майбутній тато мого май бутнього ди тинчати, коли дізнався про мій стан, дуже ро зсердився. Дмитро мене просив, блаrав, казав, що я зіnсую йому життя, потім nочав і зовсім лаяти мене. Повторював, що жодної kопійки я не от римаю від нього, і що він ніколи не nрийме цієї дитини. Я плаkала. Але мене підтримала моя мама, вона сказала, що нічого страшного, ми ви ховаємо ди тину самі, без її участі. Мама вселила в мене впевненість у майбутнє, вона дала мені надію. З Дмитром я не бачилася близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині.

Він був разом із своїми батьками. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували своєї неприязні до мене, хоча буквально півроку тому, коли ми з нею зустрічалися, вони завжди були мені раді. Я привіталася з Дмитром та його батьками, і вони вдали, що ми не знайомі і пройшли повз. Я знову розnлакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зр озуміти як так можна? Адже поява дитини – це ди во. Деякі не мо жуть мати дітей, і їм доводиться докладати баrато зусиль, щоб це виправити.

А тут Бог nослав мені дитинку, а він, тато дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плаkала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не лише про себе, а й про маленьку людину. Одного чудового ранку я вирушила до ліkарні на огляд. То був звичайний огляд. Коли я вийшла з лікарні, почався сильний дощ, і довелося викликати таксі. Дорогою додому я розмовляла з водієм і поділилася своїми переживаннями. Недаремно кажуть, що таксисти – це nсихологи. Він уважно слухав мене, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність так само, як і я.

Коли ми під’їхали до мого будинку, Андрію, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я, довго не думаючи, написала номер і пішла. Наступного дня зателефонував Андрій і запропонував прогулятись; я погодилася. Тож ми почали спілкуватися. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися, як старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі.

Це було до nояви дитини. Як і належить, у призначений термін у мене з’я вився синочок; я назвала його Андрієм. Ось на той момент я була справді щаслива. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого за немовля на руках. Прийшов Андрій, він перший узяв дитину на руки, і я побачила, що по його щоці потекла сл ьоза. За ці моменти в житті, повірте, можна багато віддати.

Потім він став навколішки і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає ди тину як свою рі дну. Коли я це почула, відразу розnлакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто плаkала, nлакала від щастя. Звичайно, я nогодилася. Минуло п’ять років. У нас з’явилася ще дівчинка – і ми на йщасливіша ро дина у світі.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина. Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз.

А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов. На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля. Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.

Зоряна вперше за п’ять років зважилася приїхати в село. У неї була радісна новина, яку вона хотіла сказати мамі не по телефону. Олександр зробив їй пропозицію, вона виходить заміж. Дівчина знала, якою щасливою ця новина зробить її маму. Вона згадувала мамині слова: — Почекай, доню, Іван, видно, не твоя доля. Твоя тебе обов’язково знайде. І знайшла-таки. Правда, аж в столиці, хто б міг подумати. Зоряна вчилася в університеті в обласному центрі, там і роботу знайшла. А потім її і ще кількох дівчат з роботи відправили на конференцію до Києва. Там вони з Сашком і зустрілися вперше. Цих карих очей Олександр забути не зміг. Зоряна повернулася додому, а Саша шукав нових зустрічей. Так тривало півроку. Хлопець, зрозумівши, що не бачить свого майбутнього без Зоряни, зважився зробити їй пропозицію. Вона погодилася, і тепер, щаслива їхала додому, щоб сказати все матері. Автобус приїхав в село, коли вже сутеніло. Зоряна вийшла на зупинці і враз її ніби підкосило.

Біля чорної машини стояв Іван. Звідки він тут узявся? Люди говорили, що він теж давно живе в столиці. Ну навіщо ця зустріч зараз, коли вона майже вгамувала ту біль, яку він їй колись заподіяв. Перед очима все попливло. Зоряні було 18, коли на дискотеці вона познайомилася з Іваном. Чоловік відразу сподобався дівчині, він був зовсім не схожий на сільських хлопців — доглянутий, з вишуканими манерами, на дорогому авто. У них зав’язався бурхливий роман. Дівчина не чулася від щастя. І раптом новина — Іван зізнався, що вже три роки, як одружений, і вдома, в столиці, його чекають дружина і маленька дочка. Сказати, що для Зоряни це був кінець світу, не сказати нічого. Дівчина змарніла і впала в таку депресію, що мама вже й не знала, що робити. Наближався вересень, Зоряна поїхала на навчання, а мама кожен день вмивалася слізьми, просила Бога, щоб не карав її єдину кровиночку, щоб уберіг її. За 5 років історія вже придбала трохи більше сірі відтінки, Зоряна вже майже не згадувала свою першу любов.

І ось знову доленосна зустріч. Іван одразу впізнав Зоряну, але він не йшов, він втік. -Не знаю, як у тебе зараз склалося життя, — почав Іван, — але я не можу без тебе. Я розлучився і приїхав шукати тебе. Дівчинка моя, ти навіть не уявляєш, що ти для мене значиш. Ти моя, чуєш, моя. Іван накинувся на Зоряну і почав палко обіймати і цілувати її. Дівчина відштовхнула Івана, до кінця не розуміючи, що діється. Вони присіли в кафе; Іван розповів, що після зустрічі з нею, вже не хотів, і не міг жити з дружиною. Розлучився, доньці допомагає, а хоче бути тільки з нею, із зірковою. Зоряна слухала слова ко ханого і не могла зрозуміти, чому саме зараз він їх говорить. Якби він це сказав 5 років тому … А як же Саша, вона ж погодилася стати його дружиною. Додому Зоряна повернулася пізно. Мама не спала, чекала дочка. — Що мені робити, мама? — кинулась Зоряна в обійми своєму рідну людину.

І все їй розповіла. З кожним словом мама ставала все сумніше. А потім розплакалася: — Видно, дочка, доля у жінок в нашому роді така. Настав час тобі все розповісти. Ти нар одилася тому, що у мене була дуже схожа ситуація. Я теж, свого часу, полюбила одруженого. Спочатку не знала, а потім було вже пізно, тому що ти повинна була з’явитися на світло. Заміж повинна була виходити за доброго хлопця з нашого села, але коли дізналася, що в агітна, не захотіла надавати йому сором, тому і поїхала далеко-далеко, туди, де ніхто мене не знає. Чужу сім’ю руйнувати — це великий гріх. Бач, як все вийшло. Я думала, все забулося, Бог не згадає це, принаймні тобі. Так бачиш доню, яке воно, колесо долі. Вранці задзвонив телефон. 30 пропущених, ого! — Сонечко моє, ти де пропала? Я дуже хвилювався. Ти весь вечір не брала трубку. Що сказала мама? Зоряна дуже зраділа, почувши голос Сашка: -Благословляет нас мама, але ти повинен особисто приїхати у мами моєї руки просити. У нас в селі такий звичай. — Без проблем. Чекайте, завтра буду.

Фаїна з чоловіком прожили все своє життя в селищі. Побудували будинок, завели господарство, виростили сина. Потім одружився син, і у них з’явився внучок. І як це зазвичай буває, роботи в селищі не вистачало, та й перспектив ніяких не було. З кожним роком розмови про переїзд звучали все частіше. Але Фаїна сподівалася, що все так і залишиться на рівні розмов. Діти кликали батьків переїхати з ними. Але Фаїна не хотіла на старості років залишати звичний побут і переїжджати в невідомість. Але Цей день настав. Найбільше люди похилого віку переживали за онука, як йому буде на півночі . Він жив з дідом і бабусею з самого народження і було дуже важко з ним розлучатися Вони завжди залишалися на зв’язку. Найбільше дзвонив Андрюшенька, онук Фаїни. Розповідав, як пройшов день, про нових друзів, погоду, що батьки влаштувалися на роботу. Люди похилого віку раділи за дітей. А потім сталася бі да. Фаїні нез дужала. Вона готувала обід і впала, перекинувши посуд. Чоловік прибіг на цей звук.

Вона лежала, закривши о чі, а под их її було дуже ва жким. Приїхала швид ка допомога і Фаїну відвезли в лі карню. Виявилося, це був сер цев ий нап ад. Повернувшись додому, дід відразу ж подзвонив синові, в надії, що вони все кинуть і приїдуть додому. Трубку взяла невістка і повідомила, що він поїхав в тундру, на роботу. «На жаль, там немає мобільного зв’язку», — сказала вона. Але пообіцяла повідомити про хв оробу матері при першій же можл ивості. Фаїна пролежала в лі карні близько місяця. Коду її нарешті виписали, їй не стало краще. Вона ходила поникла, немов нежива. Фаїна чекала листа від синочка. Він писав майже щотижня. Написав, що зв’язку немає, але є пошта. Розповідав про красу тундри, про погоду, про життя в місті. Писав, що, на жаль, і сам не знає, коли він зможе приїхати. Фаїна зберігала ці листи на тумбочці і перечитувала їх незліченну кількість разів. З кожним днем її стан погі ршувався.

Викликаний лі кар не знаходив причини такого стану Фаїни, а госп італіз уватися хво ра відмовлялася навід різ. Через пару місяців Фаїна пом ерла. Вона лежала на своєму ліжку, притиснувши до гру дей листи сина. На пох орон приїхав онук з мамою. Тільки тоді батькові розповіли, що його син по мер. П омер в той же день, коли у матері стався сер цевий напад. Вони не хотіли повідомляти цю новину, щоб не засмучувати хво ру бабусю. Тому Андрюша з мамою і придумали цю затію з листами. Через пару днів в бабусиній тумбочці знайшли лист. На ній був напис «Для Андрюшенькиа» … Спасибі тобі, Андрюшенька, за «листи від синочка». Я завжди йому говорила, учись у сина говорити красиво. Не залишайте діда одного. Він вас з мамою любить.

Людмила і її чоловік Іван з нетерпінням чекали появи двiйнят. Після того, як на У З Д дізналися, що буде хлопчик і дівчинка, то купили дітям рожевий і блакитний комплекти одягу на випiску. Ось настав день по л0гів і жінка нар0дила здорових двійнят. Вона була дуже щасливою і уявляла, як забере дітей додому. Ме дсестра перед випискою забирала дітей на огляд, а коли принесла і віддала дітей Людмилі, то жінка зблідла. — Ви принесли мені чужих дітей. — Не може бути! — відповіла ме дсестра і глянула в документи. Тим часом жінка розділа дітей і побачила, що це дівчатка. — Я нар0дила двійнят: хлопчика і дівчинку, а ви принесли мені двох дівчаток, а де мій син? — запитала у ме дсестри жінка. Ме дсестра була здивована, вона не знала, що їй робити. — Віддайте мені сина! Якщо через кілька хвилин мені не принесете моєї дитини, я піду до головного лікаря! — зі злістю крикнула жінка.

М едсестра вибігла в коридор і кудись пішла. Через кілька хвилин з неї прийшла лікарка і принесла її сина. Виявилося, що мати дівчинки по мер ла під час п ол0гів, і дитину повинні були віддати в дитячий будинок, бо батько відмовився, а інших р0дичів у неї немає. А ме дсестра випадково взяла не ту дитину. Працівниця п ол 0гового будинку вибачилася перед молодою матір’ю. Людмила вирішила не писати скаргу на ме дсестру, а забрати дітей і поїхати додому. Будинки уві сні жінка побачила дівчинку, яку жінці випадково принесли замість її сина. Коли вона прокинулася, то відчувала, що повинна удочерити дитину. Жінка розповіла про дівчинку чоловікові і сказала, що хоче її забрати. Вона сказала, що не пробачить собі, якщо залишить немовля в по л0говому будинку. Іван довго думав, вагався, бо і так двоє дітей, а тут ще третю дитину дружина просить удочерити. Але згодом погодився на вмовляння жінки — і тепер у них троє дітей: дві дівчинки і хлопчик.

Таня жила в орендованій квартирі, і щоб оплачувати її, їй доводилося працювати на двох роботах. Якось в один з нічим не примітних днів, Таня поверталася з роботи додому, і біля свого під’їзду побачила дівчинку. Дитина плакала, розмазуючи сль ози по бр удних щоках. Тетяна не змогла пройти повз і вирішила дізнатися, що трапилося з дівчинкою. Вона присіла перед нею і дбайливо запропонувала серветку, щоб малятко витерла обличчя. Коли дитина трохи заспокоїлася, вона розповіла, що її дражнили хлопчики. Вони штовхнули її, і вона впала в калюжу. А додому вона не могла потрапити, бо втратила ключі. На вигляд їй було років п’ять чи шість, не більше. Таня не могла залишити дитину в таку годину одну. Вона поцікавилася у дівчинки, де її батьки. Вона відповіла, що батько працює, а мама живе на небі. Тетяна дізналася, що крихітку звати Єва і запропонувала їй почекати тата у неї вдома. Вони повечеряли разом. Потім Таня викупала і поклала Єву спати. І раптом пролунав дзвінок у двері, відкривши її, вона виявила перед собою високого, статного, симпатичного чоловіка. Він сильно нервував і шукав маленьку дівчинку в білій сукні.

Тетяна поспішила уточнити ім’я дівчинки, і ця виявилася Єва. Він був невимовно радий, що знайшов її, так як вже зневірився її шукати і хотів звернутися в поліцію. Тетяна показала йому сплячу дитину. Чоловік відчув себе дуже ніяково за ситуацію, що склалася, і хотів на руках понести доньку додому. Тетяна сказала, що краще не турбувати дитину. І запропонувала повечеряти. Чоловік спочатку відмовлявся, але потім погодився. Його звали Михайло. Він поділився своєю історією. Розповів, як рано одружився, по великій любові. Заради відносини з нею він припинив спілкування зі своєю сім’єю, так як вони не схвалювали його вибір. У них народилася чудова донька. Але через кілька місяців сталася тра гічна под ія: його дружина потра пила під машину і п оме рла на місці. Михайло розповідав, як важко йому дається втрата дружини. Але він розумів, що потрібно триматися, адже у нього залишилася чудова дочка і потрібно піклуватися про неї. На жаль, він залишився зовсім без підтримки.

Батьки дружини, які допомагали йому з донькою, майже в один час по ме рли від ін сульту. А його батьки і чути не хотіли про внучку. Він знайшов рішення і найняв няню для малятка. Вони непогано ладнали, але їй довелося виїхати в іншу країну, і він не встиг знайти їй заміну, тому дівчинка потрапила в таку ситуацію … Чоловік подякував їй за смачну вечерю, і вони домовилися з Тетяною, що він забере Єву вранці. Єва встала рано вранці, прибігла до Тані в кімнату і міцно її обняла. Таня не могла стримати слі з, адже було помітно, що Єві не вистачає уваги і жіночої ласки. Як тільки вони поснідали і зібралися, за дівчинкою прийшов батько. Михайло обмінявся з Тетяною телефонами і повіз Єву в дитячий сад. Увечері Тетяна сама зателефонувала Михайлу і запропонувала знову посидіти з Євою. Михайло був приємно здивований. І з тих пір вони почали бачитися щодня. Дівчинка дуже прив’язалася до Тані. Тетяна в свою чергу, теж любила проводити час з Євою. Вона не могла встояти перед цим милим створінням, яке кожну вільну хвилину намагалося обійняти її, цілувала в щоку, не відпускала її руку. Вони проводили багато часу вшити: гуляли в парку, їли морозиво, каталися на атракціонах.

Одного разу Єва підійшла до Тані і тихенько запитала у неї: «Ти будеш моєю другою мамою?». Потім малятко міцно обняла Таню, і та зрозуміла, що ця дівчинка зробила її найщасливішою людина на світі, і вона вже не уявляє свого життя без цієї дівчинки. Михайло теж виявляв знаки уваги. Він доглядав за Тетяною, приносив квіти. Якось він зважився і запросив її на побачення: це була вечеря наодинці. Зрозуміло, Тетяна погодилася. Грала прекрасна музика, вони розмовляли про все на світи, немов знали один одного все життя. Несподівано до столика підійшли музиканти, і Михайло поставив на стіл коробочку з кільцем … — Ти вийдеш за мене заміж? запитав Михайло і завмер в очікуванні відповіді. Таня так розхвилювалася, що чула тільки биття свого серця. — Звичайно, так, відповіла вона.

Родом я з села, там зустріла свого чоловіка, вийшла заміж. Всє своє сімейне життя я мріяла про розлучення, але нікому про це не говорила. І ось зараз, коли я вийшла на пенсію, я вирішила подати на розлучення. Я всього місяць як вступила в ряди пенсіонерів, а вже встигла переоцінити все своє життя заново. Соромно зізнатися, але я прожила більшу частину життя в шлюбі з людиною, який мене абсолютно не цінував ніколи. У мене ніби пелена з очей пала. Перші десять років шлюбу ми прожили в селі, де дуже великий вплив має думка оточуючих. Розлучень в селі практично немає. Треба терпіти, тому що де знайдеш кращого чоловіка. Спочатку джерелом всіх своїх бід я вважала свекруху. Думала, це з її подачі мені не можна з дому і кроку ступити, дітей я неправильно виховую, і господиня я ніяка. Я тоді ще в таємниці мріяла про розлучення, але як же, «люди не зрозуміють». Потім мені від батьків дісталася квартира в місті. Чоловік все ніяк не міг перебудуватися і знайти гідну роботу.

Головною годувальницею в родині стала я, але тотальний контроль і закиди не припинилися. Так що справа була не в одній свекрухи. Але я продовжувала терпіти, адже у дітей почався перехідний вік, не хотілося їх засмучувати нашим розлученням. Пізніше діти виросли і завели свої сім’ї. Але знову мені було якось незручно подавати на розлучення, стільки років разом прожили пліч-о-пліч. Але місяць тому я вийшла на пенсію і почула від чоловічка питання: де я тепер планую працювати, адже нам потрібно за щось жити. Сам же він давно без роботи сидить. Ось тут моє терпіння і лопнуло. Все моє життя пронеслася перед очима, я подумала: невже, проживши стільки років, я хочу провести залишок життя з цією людиною? Молодість закінчилася, а згадати хорошого і нічого. В той же день я зібрала речі чоловіка і відправила його до матері в село. Квартира моя, тому я маю право нею розпоряджатися як мені заманеться.

Але наші діти не зрозуміли мого вчинку. Я не очікувала, звичайно, що вони схвалять моє рішення, але діти влаштували мені справжній бойкот, вимагають, щоб я пробачила їх батька і прийняла його назад. Вони навіть сказали, що їм соромно за мене перед сватами. А я цього не хочу. Він мені за все життя набрид. Невже це чоловік привив до тями наших дітей? Я намагалася сказати їм, що ми чужі один одному люди і нам немає сенсу зберігати те, чого давно вже немає. Але вони ніби не слухають мене або не хочуть чути. Чоловік дзвонить кожен день, просить прийняти його назад, мовляв 35 років прожили разом, а я на старості вирішила влаштовувати концерти. Вони так все на мене сіли — і чоловік, і діти, і свекруха, що я вже навіть не знаю, що робити. Але я відчуваю, що не хочу більше з ним жити. Досить, натерпілася. Але як це їм всім пояснити і не прогнутися черговий раз під обставини …

Папа кинув маму заради коханки, коли мені було всього 13 років. Він не просто пішов — а вигнав маму з дому. Ну і, звичайно ж, мене — адже тітка Лариса була категорично проти, щоб я жила з ними. У мами не було роботи, але була двокімнатна квартира, яку вона вирішила здавати в оренду і на ці гроші жити. Тож ми з мамою переїхали до села, до бабусі — мені довелося змінити школу, забути про своїх друзів. Мамі було вкрай важко змиритися зі зрадою і вона почала випивати — спочатку це було трохи вина ввечері, а потім дози алкоголю збільшувалися. Бабуся усіма способами хотіла допомогти, але всі її спроби були марними.

Тим більше, що мама тримала на неї образу, адже саме її син зрадник. Добре, що бабуся вибрала нашу сторону в конфлікті — у неї все були сварки з моїм батьком, тому що вона вважала його безвідповідальним, егоїстичним і нахабним. Через 5 років, коли я вже вчилася в університеті, мамин алкоголізм привів до страшної трагедії — у бабусі будинку сталася пожежа і мама з бабусею загинули. У той час я була в місті. Я залишилася один на один. Єдине, що в мене було — квартира, де я і вирішила жити. Про трагедію дізнався батько і вирішив прийти поговорити. Я то думала, щоб налагодити відносини, але ні — він запропонував продати квартиру і поділитися грошима з ним. Він же думав, що має право на квартиру, але ж ні — мати отримала квартиру у спадок вже після роzлучення.

Так що він взагалі не має ніякого відношення до неї. Коли я це йому сказала — він був не просто зол, а почав кричати і навіть зламав стілець, кинувши ним об землю. Я вигнала його геть. За кілька років я змогла відкрити власну справу — магазин жіночого одягу. Продала квартиру і купила будинок — мала ще деякі заощадження і взяла невеликий кредит. Будинок був під містом — великий, просторий, сучасний з красивим двором. І ось мій батько знову з’явився. Він вирішив, що я повинна платити йому аліменти — він втратив роботу через стан здоров’я, а пенсії йому не вистачає. Тітка Лариса порадила йому звернутися за допомогою до мене — я ж зобов’язана допомогти батькові. Та й тут він отримав відсіч — після роzлучення з мамою він не платив аліменти мені і відмовлявся допомагати, а значить — я йому нічого не винна і легко це доведу в суді. І тут знову, перед тим як піти, я

Кілька днів тому я зустріла знайому кошатницю, і вона розповіла, яка годує кішок. Коли тема майже була вичерпана, вона сказала, що купуємо елітні корми — а в у них в селі є багатодітна сім’я, в якій діти не знають, що таке м’ясо . Коли я чую подібні історії, то не відчуваю жалю і бажання допомогти. По-перше, як можна жити в селі і не знати, що таке м’ясо? Можна завести худобу, своє господарство і буде відмінне свою справу або хоча б завжди домашнє м’ясо на столі. Не хочуть заводити господарство? А чому? Ну да, потрібно буде багато працювати. А ми не хочемо або не вміємо, тим більше, що нам все повинні, тому діти будуть харчуватися незрозуміло чим і в цьому винні всі навколо разом з державою, а ми бідні нещасні! По-друге, як можна планувати дітей, знаючи, що не вистачає грошей навіть на їжу.

Хоча планування тут неправильне слово. Я не кажу про інші потреби, а тільки про найголовнішу. Я працюю на двох роботах, щоб мати можливість купити своїм котикам якісне м’ясо, хороші корми і регулярно обстежувати їх у ветеринара. Так чому таким багатодітним мамам, а особливо тато теж не знайти собі роботу? Як можна дітей годувати чим попало? Це потрібно зробити кримінально караним! Як можна до такої міри економити на дітях? А деякі хочуть ще, щоб ми допомагали цим людям, у яких немає серд ець. Поки ми допомагаємо матеріально таким асоціальною елементам, вони будуть приймати все як належне. Зверніть увагу, що більшість з них навіть не збираються йти працювати: вони звикли до подачок.

Цілими днями сидять у багнюці і чекають. Вони навіть лінуються забратися удома і випрати речі. Я не проти того, щоб допомагати людям. Але я краще куплю подарунки, книги, допоможу тим, хто намагається, заробляє і піклується про своїх дітей. Є велика кількість багатодітних сімей, не сильно забезпечених, але заробляють, де діти завжди нагодовані і охайно виглядають, де батьки намагаються з усіх сил забезпечити і поставити на ноги своїх дітей. Таким сім’ям я готова допомагати. А ось ледарям раджу почати працювати. Звичайно, шкода дітей з таких сімей. Але нехай цим займається служба опіки.