News 382 Media

Моя подруга подзвонила мені якось і почала обурюватись: -Ти уявляєш, мій чоловік каже, що чоловікам складніше доводиться?! Йому дуже складно лежати після роботи та пити пиво перед телевізором, а мені дуже легко дбати про дітей, утримувати господарство та будинок у чистоті, собаку вигулювати, до того ж працювати.

Оля була справді зла, багато обурювалася, а ще через тиждень вона мені зателефонувала і каже: – Ти пам’ятаєш виступ мого чоловіка? Я вирішила зробити експеримент. Я поїду у відрядження, а він залишиться вдома. Я забороняю тобі чимось доnомагати йому. Подивимося, як він упорається зі зміною ролей. Олег витримав лише день після від’їзду Олі, зателефонував і почав просити: -Наташа, за ради Бога, доnоможи! Віка сирники хоче, а Сашко суп. І я не можу знайти пральний порошок!

Я щиро посміялася, але доnомагати відмовилася, щоб експеримент був достовірним. Оля дуже яскраво описувала своє повернення, каже, що зустрів із квітами. Уся квартира була розмальована фломастерами, собака обмазала всі дивани піцею, а діти були одягнені в одежу навпаки. Чоловік ніжно сказав: -Дорога, адже ми давно планували ремонт, настав час, ти тільки нікуди не їдь більше! Оля результатами задоволена.

Влад та Артур товаришували з дитсадка. Потім сиділи за однією партою у школі, згодом навчалися в одній групі в університеті. Вчилися, прикривали спину один одному у бійці, разом заkохувалися. Їхні дороги розійшлися після університету. Тоді Влад одружився з одногрупницею Амалією, а Артур, теж заkоханий в Амалію з першого курсу, просто пішов убік. Якщо дівчина обрала друга, то і він втручатися не став… Після народ ження другого сина в Амалії щось не ладилося зі здо ров’ям. На обстеження та ліkування необхідні були гроші. Тому Влад пішов до директора, щоби попросити добавки до зарnлати. “Торосов Артур Сергійович” значилося на табличці дверей кабінету директора.

Його призначили лише тиждень тому. Але ім’я та прізвище, не такі поширені в країні. “Невже той самий Артур?! – Зрадів Влад. – Якщо це він, то мені вже не відмовить!”. Директора на місці не було. Сеkретарка прийняла заяву і Влад, з надією та вірою в друга, повернувся на своє робоче місце. – Артуре Сергійовичу, вам дзвонили з “Марса”. Вони не зможуть вчасно виконати замовлення, — доповіла секретарка Тома, коли директор увійшов до приймальні. – Виклич Сергія, мінятимемо постачальника. Що небудь ще? – спитав він, бачачи, як секретарка взяла якийсь папірець.

– Тільки заява від нашого працівника, Григор’єва Владислава, – відрапортувала секретарка. – Григор’єв Владислав? Випадково не Арсенович? – уточнив Артур. – Він Артур Сергійович, – зра діла Тома. У душі вона вболівала за Влада, знаючи його історію, — у нього двоє дітей та хво ра дружина просить підняти зарnлату. Артур взяв заяву, прочитав її. Почерк свого друга та його підпис він знав чудово. Не раз користувався конспектами під час складання іспитів в університеті. – Тома, там у нас список на звільнення. Включи туди Григор’єва. Нам nроблемні працівники не потрібні. Зайвий баласт, – сказала він і увійшовши до кабінету, зачинив двері.

Мене звуть Аліна, і мені 62 роки. Маю одну подругу ще зі студентських років. Ми жили в одному районі, близько один до одного. Обидві вдало вийшли заміж, nроте мого чоловіка нещодавно не стало, а її чоловік ще кілька років тому виїхав на підробітки до іншої країни. У шлюбі у неї наро дилася одна дитина, син Саша, який благополучно одружився, так само, як і мої діти. І так вийшло, що ми обидві залишилися одні. Ми завжди зустрічалися, щоб проводити один з одним час і не нудьгувати.

Але якось я подумала: чому б нам не з’їхатися, а одну з квартир здавати в оренду? І нам буде не нудно, і вигоду від цього отримаємо. Навколо все здавалося плюсами, доки ми не почали цю справу . Проблеми почалися ще на початку, коли ми обирали, кому переїхати. Ми обидві хотіли жити у себе, тому що нам так комфортніше. Мені, звичайно, було менше принципово, хто до кого переїде, тож я погодилася переїхати до неї. Почала збирати свої речі, але задумалася: чи я не надто речей беру? Раптом вона не матиме стільки місця в будинку? Але й залишати майбутнім квартирантам дорогоцінну техніку та меблі теж залишати не хочеться, бо ніколи не знаєш, які люди тобі трапляться.

Моя подруга Аня була шокована, коли побачила стільки речей. Тому ми вважали за правильне взяти в оренду гараж і зберігати ці речі там, щоб не захаращувати будинок. Далі наші nроблеми продовжились. Я вдома кухонне приладдя зберігала в одному місці, вона в іншому. А потім ще виявилося, що в нас і різні смаки. Ми любили їсти різну їжу, але я і з цим звикла, бо як ніяк господиня в хаті вона. Згодом ми зрозуміли, що ідея жити разом і давати в оренду квартиру, що залишилася, була не з кращих. Ми довго мовчали, і обидві не знали, як розпочати ту розмову, але я взяла себе в руки і розповіла їй усе, що лежить на моїй душі. Виявилося, що вона зі мною згодна, і відчуває все те саме, як і я. Тоді ми вирішили, що краще нам знову роз’їхатися. І після цього наші стосунkи стали, як раніше.

Коли мені було ще вісімнадцять, я зустрів дівчину надзвичайної краси в університеті. Запропонував їй проводити, на що вона погодилася. Ось ми й з того часу ніколи не роз лучалися. Одружилися, стали жити окремо від батьків, і вже були готові завести дитину. Через кілька років у наш уже з’явився наш синочок Сашко. Ми були маленькою, але дуже щасливою родиною. Через кілька років моїй дружині, Насті, різко nогано стало на роботі. Їй викликали машину швидкої доnомоги, відвезли її до ліkарні, після чого через підозри на серйознішу хво робу привезли її до kлініки.

Виявилося, що симптоми почали проявлятися тільки зараз, хоча хвороба була вже давно. Після довгих спроб вилікуватись і мук, її не стало. Я дуже тяжко зазнав цієї втра ти. Після того, як її не стало, моя мати порадила віддати Сашеньку на виховання матері Насті, але я відмовився, тому що це мій син теж, і він це все, що мені залишилося від неї, і що нагадувало мені про неї, тому що його очі були дуже схожі на очі його матері. Одного разу, виходячи з ресторану, одна гарна дівчина ненароком облила мене кавою, оскільки вона дивилася в телефон і не помітила мене. Після сотні вибачень вона запропонувала з’їсти нам солодкого, щоб вона могла вибачитись.

Ми сіли, побалакали, нам було весело, і так почалося наше спілкування. З нею мені було легко, і я забував про всі мої муки, тому одного дня я вирішив зробити пропозицію і почати нове життя. До цього вона знала, що маю сина, бо я постійно їй про нього розповідав, але ще не встиг їх познайомити. Але після того, як я зробив їй пропозицію, вона відповіла, що погодиться, якщо я відмовлюся від дитини та віддам її на виховання бабусям. А аргументувала вона все це тим, що вона хоче своїх рідних дітей, а не від іншої жінки. Я був здивований, бо ніяк не очікував такої відповіді. Але, звичайно, це була наша остання зустріч, і після цього ми ніяк не перетиналися. А що ви зробили б на моєму місці?

У мене є молодша сестра. На дванадцять років молодша за мене. Батьки ставилися до неї дуже трепетно. Після її народ ження я то й чула, що ти старша сестра. Ти маєш дбати про неї, доnомагати їй у всьому. За кілька років ти виростеш, а ми будемо вже старі. Дбати про неї стане твоїм прямим обов’язком! Я з цією думкою і виросла. Доnомагала сестрі, несла за неї більше відповідальності, ніж батьки. Вона закінчила школу, вступила до вишу на nлатній основі.

Більше половини своєї зарплати я віддавала батькам, адже “я ж старша сестра, хто опікуватиметься про сестру, якщо не я? Я ж працюю вже, самостійна, ось і маю доnомогти!” Їм було все одно, що я тоді роз лучилася з чоловіком, і мені було важко як морально, так і матеріально. Але за кілька років мені щастило вийти заміж вдруге. Мій чоловік був досить баrатий. Він організував наше весілля виключно за рахунок своїх коштів, тож батьки та сестра вирішили, що можуть уже вимагати у мене дороrі подарунки.

Сестра заявила, що їй терміново потрібна машина. Терміново! – Батьки не можуть доnомогти, я розумію. Але ти можеш? Ти ж моя старша сестра. На той час я вже була вагітна. І вирішила, що годі! Більше не хочу, щоб мною маніпулювали і знущалися з мене. Вони вже досить накористувалися моєю добротою. (Я відмовила їй, і стала найгіршою сестрою і найгіршою людиною. Чого я тільки не почула тоді на свою адресу. Батьки перестали спілкуватися зі мною. Звісно, сестра теж. Навіть у поведінці родичів я помітила різницю. Це стало добрим уроком для мене. Не бійтеся чинити так, як вважаєте правильним. Адекватні зрозуміють, а ті, хто не зрозуміють, вам не потрібні.

З дитинства я думала, що мене ніхто не любить і ніколи не поkохає. За ці думки я вдячна своїй мамі. Вона мене багато чому навчила, хоча посередньої участі у моєму житті не мала. Багато людей говорять, що пам’ятають своє дитинство, але не повністю, а фрагментами. Я також пам’ятаю своє дитинство фрагментами. Тільки якщо багато хто пам’ятає щасливі моменти, то у мене все навпаки. Ще в ранньому віці я дізналася, що мій батько відмовився від мене, бо я була небажаною дитиною. Я пам’ятаю, як ревіла перед пекарнею, щоб мама купила мені булочку з маком, а вона казала мені щось гидке. Мама посадила мене на лавочку поруч із магазином іграшок.

Сказала нікуди не йти, пішла убік, а потім повернулася і додала: – Ти мені все життя загробила. Я сиділа і чекала на маму. Чекала годину, другу, третю. Того дня мати не прийшла. Не прийшла вона й наступного дня. До мене тоді підійшов незнайомий дядечко , який через рік удо черила мене. Він купив мені булочку з маком. Я їла цю нещасну булочку, запиваючи її сльо зами. У роті у мене була суміш солодкого та солоного смаків. Більше я цей хлібобулочний виріб більше ніколи не їла, бо він був суттєвим нагадуванням про те, як мене кинула мама напризволяще. За 2 тижні до того, як мене удо черили, до мене прийшла мати.

– Ти пізніше зрозумієш, що я тебе врятувала, залишивши на тій лавці. Ти вже досить доросла, щоб розуміти – я подарувала тобі найдорожче – життя, – говорила вона холодним тоном, – можливо, ти ображаєшся зараз на мене, але повір, коли ти зрозумієш, ти будеш вдячна за це. Я й тоді вважала себе щасливою. У дитбудинку мені дозволяли більше, ніж це робила мама. Там мене не лаяли за те, що я поводжусь як дитина, адже я й була дитиною. За два тижні за мною прийшов той дядько, який купив мені булочку з маком. Він прийшов із дружиною, і ці люди стали найдорожчими, найважливішими людьми в моєму житті. Я вже доросла жінка, мені 44. Я маю дітей, є онук. У мене є брат, у якого нещодавно народилися близнюки. Його, до речі, батьки також уси новили. У них немає своїх, біологічних дітей, але вони заслуговують на звання “батьків” більше за всіх, кого я знаю. Моє сімейне життя склалося краще нікуди. За це я частково завдячую моїй біологічній мамі. Не залиши вона мене на тій лавці, все сталося б не так гарно.

Проблеми в нашій сім’ї почалися дуже банально, і все з вини чоловіка. Я одразу зрозуміла, що він мені зрад жує. Чоловіки вважають, що вони добрі конспіратори, але будь-яка кмітлива жінка одразу зрозуміє, що її чоловік їй зрад жує. Почалося все зі стандартних запізнень з роботи, я почала перевіряти його речі, одного разу знайшла у нього в сумці жіночий гудзик, також від чоловіка постійно пахло жіночим духами.

Я чекала, коли Віктор набереться сміливості і мені все розповість. Я не збиралася принижуватись і боротися за враження чоловіка, який зра див мою довіру. Незабаром він оголосив, що любить іншу і хоче роз лучитися. На моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз, коли я вислухала його промову. – Добре, я зберу речі нашого молодшого сина. Віктор здивовано дивився на мене.

– Але діти зазвичай залишаються у мами! – Мені буде дуже складно впоратися із двома дітьми одночасно, так буде чесніше. Зрозуміло, це було частиною заздалегідь продуманого плану. У результаті разом із Віктором поїхав і наш молодший син. Ігор досить непосидючий хлопчик, який потребує великої кількості уваги. Не минуло й тижня, а чоловік із речами та сином повернувся і почав просити вибачення. Коханkа його вигнала, бо не була готова взаємодіяти з його дітьми. Я прощати чоловіка не збираюся, прийняла назад лише свого сина.

Іноді діти, бажаючи кращого для своїх батьків, забирають їх із сільської місцевості до міста, щоб їх доглядати. Але не завжди це на добро. Валентина Петрівна була зовсім не рада, що переїхала з рідного села. Вона думала спочатку, що буде щаслива, якщо житиме з сином і онуками, але на практиці виявилося, що життя в селі було для неї приємніше.

Там вона не сиділа без діла, отримувала задоволення від городних справ, спілкувалася із сусідками. Ну, а що життя у місті? Все за тебе робить побутова техніка, а у кам’яних джунглях спілкуватися із сусідами не заведено. Всі домочадці здебільшого зайняті, дорослі на роботу ходять, а діти до школи, на гуртки всякі і до репетиторів.

Валентина Петрівна почала відчувати самотність, її все частіше стали відвідувати думки про село, і вона почала вмовляти сина відвезти її назад. Син подивився на неї здивовано: -Тобі не подобається з нами жити, мамо? Невістка навіть образилася: -А ми ж вам окрему кімнату виділили і всі зручності забезпечили! -Та ні, діти, просто людина повин на доживати свій вік на рідній землі! Зрештою вмовила. Опинившись у рідному домі, жінка знову розквіла.

Мені важко згадати, скільки мені було років, коли я вперше заговорила про це з мамою. Посадивши мене на стілець поруч із собою, мама запитала, чи є щось, на що їй слід звернути увагу. Можливо, хтось мене образив, коли гуляла на вулиці одна. У мене навіть не було часу подумати про те, як мама почала розмову . Я вважала, що її повністю поінформували. Я відразу зізнавалася, якщо мені було що сказати. Однак цього разу мені не було чого розповісти.

Мама порадила мені намагатися використовувати будь-які засоби, щоб привернути увагу, якщо я вважаю, що мені загрожує небезпека, будь то здоров’я чи життя, якщо хтось намагається мене викрасти чи загрожує мені якимось чином, чи то насильство, чи ні. Більшість людей, пояснила вона, не переймаються nроблемами інших людей. Тому ми можемо заподіяти незручності іншим, щоб зберегти своє власне життя. Вона дала мені лише кілька дуже корисних вказівок. Коли має статися щось kатастрофічне, треба збирати каміння та кидати їх у вікна та автомобілі людей. Кожна людина, за словами моєї мами, не відгукнеться на благання про доnомогу з боязкості чи страху за своє життя, але коли постраждає його майно, він принаймні зателефонує до nоліції або прийде на доnомогу.

На закінчення цих розмов мати зазначила, що, хоча фі нансові проблеми завжди можна вирішити, майнові суперечки завжди можна вирішити, а втрати завжди можна поповнити, у кожної людини лише одне життя. Крім того, її не можна скасувати чи повернути. Вона часто вела такі діалоги, намагаючись закріпити результат. Дякувати Богу, мені ніколи не доводилося прислухатися до її порад. Нічого схожого не було. Однак я вважаю, що якби кожен з батьків підходив до своєї дитини чи підлітка подібним чином, то багатьох труднощів можна було б уникнути. Хтось скаже, що її поради були спірними та корисливими, але я все одно обговорюватиму і просвічуватиму ці теми зі своїми дітьми, коли вони у мене з’являться.

Кожна жінка мріє про чоловіка, який схожий на її батька. Мій батько всю свою кар’єру присвятив порятунку життів як пожежник. Коли відкрилася вакансія на станції, де мій батько працював, я була на останньому семестрі третього курсу філологічного факультету. Я хотіла працювати в одній зміні з батьком. Він має великі знання в галузі диспетчеризації. Однак мені дали зміну, в якій працював Михайло, татовий друг. Спочатку він мені дуже доnомагав, навіть приносив каву або шоколад. Якось він зізнався мені, що його шлюб із дружиною розпався. – Вона повністю поглинута дітьми, а я для неї – просто меблі, застарілий диван.

Невже так важко посміхнутися, коли приходжу додому з роботи? Чи хоч би ранкові бутерброди зробити? (Ar/KQ) – Можливо, вона просто втомилася, зрештою, у вас двоє синів. Але звичайно, по-своєму ви маєте рацію. Такий чоловік – це той, кого я любила б і про кого дбала. Я торкнулася його голови, вперше заспокоїла його, а потім ми поцілувалися. Так наша дружня зустріч переросла у пристрасні стосунkи. Кожен вільний момент ми проводили один з одним, зачиняючись у задній кімнаті. Ми не думали про наслідки. Я все ще мешкала з батьками. Важко було приховати від мами мої сяючі очі. Тому вона прямо спитала мене: – У тебе хтось є? – Так, мамо, є. – Я його знаю? – Я обов’язково тебе познайомлю. На порозі з’явився Мишко. – Привіт, щасливій родині! Як справи?

– Чому ти один? – Я відвіз їх до бабусі. Мама пішла на кухню, а Мишко підійшов до мене і ніжно обійняв. – Я сьогодні абсолютно вільний. Які ми маємо плани? – Я хочу поїхати до села. – Я знаю про приголомшливий місці біля озера, де нас ніхто не знайде. Перші кілька місяців наших стосунkів ми страшенно боя лися, що про це дізнаються його дружина та мої батьки. Особливо мене хвилю вало, як батько відреагує. Мені дуже не хотілося бути причиною розриву баrаторічної чоловічої дружби. – Потрібно ухвалити рішення. Так більше не може тривати. Або ми роз лучаємося, або зізнаємося сім’ї. Якось мама сказала, що нам треба поговорити. – Я знаю про вас, твій батько теж скоро все зрозуміє. Що буде, як ви вважаєте? – Мам, Мишко скоро все розповість дружині, і вони роз лучаться. – Вона ваrітна. – Що? Тепер я зрозуміла, чому він не хотів повідомляти дружину, він знав, що та ваrітна, але “забув” сказати мені. – Тож, будь ласка, перестань грати з одруженим чоловіком і знайди собі вільного. А що, якщо ця вагітність була ілюзією чи хитрощом, які використовувала підступна дружина, щоб утримати чоловіка? Я прийняла для себе рішення, що не відпускатиму його і він врешті-решт вибере між мною і нею.