Іноді діти, бажаючи кращого для своїх батьків, забирають їх із сільської місцевості до міста, щоб їх доглядати. Але не завжди це на добро. Валентина Петрівна була зовсім не рада, що переїхала з рідного села. Вона думала спочатку, що буде щаслива, якщо житиме з сином і онуками, але на практиці виявилося, що життя в селі було для неї приємніше.
Там вона не сиділа без діла, отримувала задоволення від городних справ, спілкувалася із сусідками. Ну, а що життя у місті? Все за тебе робить побутова техніка, а у кам’яних джунглях спілкуватися із сусідами не заведено. Всі домочадці здебільшого зайняті, дорослі на роботу ходять, а діти до школи, на гуртки всякі і до репетиторів.
Валентина Петрівна почала відчувати самотність, її все частіше стали відвідувати думки про село, і вона почала вмовляти сина відвезти її назад. Син подивився на неї здивовано: -Тобі не подобається з нами жити, мамо? Невістка навіть образилася: -А ми ж вам окрему кімнату виділили і всі зручності забезпечили! -Та ні, діти, просто людина повин на доживати свій вік на рідній землі! Зрештою вмовила. Опинившись у рідному домі, жінка знову розквіла.