News 382 Media

Був у мене однокласник Павло. Чудовий хлопець. Навчався старанно, хоча відмінником ніколи не був. Але особливо любив Павло математику. Його постійно відправляли на різні районні олімпіади. Павлу вдавалося навіть займати гідні місця. Мама Павла працювала в нашій школі прибиральницею. Юнак нерідко допомагав матері після уроків. Він мив підлогу, стіни і носив воду. Однокласники спочатку підколювали його, але він не реагував. Пізніше школярі почали шанобливо ставитися до допомоги Павла і самі часом допомагали його мамі в дрібницях. Викладала у нас в школі Роза Йосипівна. Вона вела у нас біологію.

Діти не злюбили цю особу з першого уроку. За очі школярі прозивали її Роза-Йося або ж просто Йоська. А все тому, що вчителькою вона була досить меркантильною. Вона завжди була ввічлива з дітьми заможних батьків, але зневажливо ставилася до всіх інших. Від Йоськи діставалося багатьом, але особливо Павлу. Варто було йому не довчити уроки або погано підготуватися до контрольної, як Роза-Йося піднімала його на сміх. Йоська постійно твердила, що Павлова доля визначена. Вона переконувала, що такі як він, ніколи не виб’ються в люди. А якось при всьому класі заявила хлопчикові, що синові прибиральниці ніколи не судилося стати директором. Аналогічно, як і дитина директора ніколи не опуститься до рівня прибиральника. Павлик намагався не звертати на це увагу. Спокійно закінчив школу.

Через 20 років наш клас зібрався на зустріч випускників. Звичайно ж прийшов на зустріч і Павло. Прийшли на зустріч і деякі з наших колишніх вчителів, була і Йоська. Хоч вона і неабияк постаріла, проте анітрохи не змінилася. Ледве переступивши поріг кафе, вона тут же почала розпитувати у колишніх учнів, хто чого домігся в дорослому житті. Не оминула увагою і Павла. “А ти, Павлик, як? Хоч не підлоги миєш, я сподіваюся” – уїдливо запитала Роза Йосипівна. «Ні, я будую будинки» – спокійно відповів Павло. “Зрозуміло, будівельником працюєш! Що ж, непогано» – не вгамовувалася Йоська.

“Не зовсім так. У мене своя будівельна фірма. Я її гендиректор ”. І тут обличчя Йоська просто змінилося. Вона не могла підібрати слів і зв’язати їх воєдино. Вона буквально хапала повітря, як риба, викинута на берег. Але найкрутіший аргумент Павло притримав, коли Роза Йосипівна відправлялася додому. Павло дав розпорядження своєму особистому водієві відвести її додому. Ви б бачили її обличчя, коли вона сідала в мерседес класу люкс. Йоська була похмуріше хмари. Ніколи не можна судити людей за те, що вони бідніші тебе. Життя все розставить по місцях!

Робочий день закінчився; Василь Іванович збирався додому. Раптом зателефонувала його молодша дочка, яка перебувала в пологовому будинку. Що могло статися? Адже зять повинен був сьогодні забирати їх з лікарні. «Папа, Анатолій відмовився забирати нас. Сказав: з донькою ти мені не потрібна ».Часто буває так, що навіть ідеальні сім’ї руйнуються, а нам, рідним або друзям, здається це дивиною. Але не дарма кажуть, що чужа сім’я — темний ліс.Робочий день закінчився; Василь Іванович збирався додому. Раптом зателефонувала його молодша дочка, яка перебувала в пологовому будинку. Що могло статися? Адже зять повинен був сьогодні забирати їх з лікарні. «Папа, Анатолій відмовився забирати нас. Сказав: з донькою ти мені не потрібна ».Василь Іванович — батько чотирьох дорослих дітей, дід восьми онуків — ледь мобільний телефон не знизила.»Збирайся, через півгодини приїду», — сказав батько і швидко побіг до знайомих водіїв. Незабаром Ірина з дочкою вже була в рідній домівці.

З моменту, коли Іра народила дочку, її чоловік ні разу не з’явився в лікарні, навіть не бачив дитя.Між чоловіком і дружиною була тільки одна розмова, коли вона подзвонила і повідомила про народження дівчинки. «Мені потрібен був син!» — сказав, як відрізав. Більше вони не спілкувалися, але у жінки ще жевріла надія, що чоловік одумається і все зміниться. Адже він так чекав другу дитину! Хоча, ще коли вона була вагітною, під час обстеження лікарі сказали, що буде дівчинка. Але чоловік лише посміхався: нічого, народиш мені сина.Ніхто з його рідні до сватів у гості так і не прийшов. Ірина вичікувала кілька тижнів, за цей час вже встигла зареєструвати народження дочки, а потім … пішла в суд подати заяву на розлучення. Адже навіщо такий чоловік і батько, який не любить дитину і зневажає дружину. «Важко буде пояснити старшій доньці (їй 4 роки), чому тато не живе з нами, а молодша, дізнавшись, думаю, зрозуміє мене», — говорить молода жінка.

Заяву не прийняли, пояснивши, що згідно із законом, така заява може бути прийнято тільки через три-шість місяців. «Розумію вашу складну ситуацію, але закон порушувати не можна », — заперечив суддя.Але як жити і годувати дітей? Пройде немало часу, поки Ірина отримає належну при народженні дитини допомогу. Не можуть же вони сидіти на шиї у батьків-пенсіонерів? Вона звернулася до керівника підприємства, де працює її чоловік, розповіла свою ситуацію. Здивуванню начальника не було меж:»Невже таке буває? У мене самого двоє дівчаток, але я ніколи навіть не думав відмовлятися від них ». Викликав головного бухгалтера, її чоловіка. Зайшовши в кабінет, той відразу ж вороже:» прийшла і тут мені шкодити, хочеш, щоб мене звільнили? »

Керівник зупинив його: «Ви хороший працівник, але поганий батько. Якщо дивацтва заходять так далеко, і виховувати дітей разом з дружиною ви не хочете, то вони будуть отримувати 33 відсотки заробітку ». З кабінету керівника чоловік і дружина виходили ворогами. Але Ірина таки написала заяву і відкрила в банку рахунок для аліментів на дітей.І почалося. Мати чоловіка заявила, що має сумнів щодо батьківства внучки. І вони з сином будуть домагатися проведення генетичної експертизи і встановлення батьківства. Ось так.Батьки, сестри і брат підтримують Ірину. Василь Іванович згадує, що коли Ірина з Анатолієм жили у них, все було добре і зять зарекомендував себе люблячим чоловіком і батьком, тямущим і працьовитим господарем. Потім молоді переїхали до його батьків.

І ось такі зміни. Чому так сталося? Невже так вплинула мати, яка постійно твердила, що синові потрібен продовжувач роду? Ніхто цього зрозуміти не може, навіть сестра Анатолія, яка зраділа народженню племінниці, а дізнавшись про такий конфлікт, була жахливо здивована.Ірина твердо вирішила: буде розлучення.» Я ще молода і, думаю, знайду люблячого чоловіка і гідного батька «.А маленька дівчинка Соня спить собі спокійно в ліжечку і не відає, які навколо неї йдуть «бої далеко не місцевого значення».

Дружина святкує ювілей. Чоловік узяв келих і почав свій тост:
— Я хочу випити не за твої 50, коли ти кисла як лимон, не за твої 40, коли ти була міцна як коньяк, не за твої 30, коли ти була грайлива як шампанське.

Я п’ю за твої 20 — коли ти була соковита як персик!Дружина образилася і вирішила сказати у відповідь тост:- А я п’ю не за свої 20, коли я була соковита як персик, але тобі дісталася надкушена, не за свої 30, коли була грайлива як шампанське — але тобі діставалася тільки піна, і не за свої 40, коли я була міцна, як коньяк, але ти розпивав його на двох.

Я п’ю за свої 50, коли я кисла як лимон, а ти радий би спробувати — але нічим!

Весілля у Василя та Галини було в будинку. Скликали близьких сусідів, зварили картоплі, шкварку засмажили. Коронною стравою був вінегрет. Так і відзначили цю подію. У селі всі над ними сміялися Весілля у Галини і Василя було в будинку нареченої. Скликали близьких сусідів, зварили картоплі, шкварку засмажили. Коронною стравою буввінегрет.Так і відзначили цю подію. У селі всі сміялися, а вони все життя разом прожили в любові та злагоді.У селі Гальку всі рахували не дуже красивою, тому що зростом вийшла вище всіх хлопців. Дівчина легко дрова рубала і могла сама зорати добрий шматок поля. Ніхто і не думав, що вона заміж вийде. «Хто ж її візьме, з нею ж жоден чоловік не позмагається », — перешіптувалися односельчанки. А вона всіх здивувала, коли її взяв і посватав маленький, худий, як щипавка, «міський» хлопець Василь.Стала дівчина такою, тому що іншого виходу у неї і не було. Батько не повернувся з фронту, мати залишилася з п’ятьма маленькими дітьми. У 50-х роках яка робота була в селі? Колгосп.

Туди брали старих і малих. Тому навчання дівчина залишила ще в сьомому класі і пішла допомагати матері на ферму.
До корів, а їх у неї було цілих вісімнадцять, треба було ходити три рази на день. Вставала о четвертій ранку і крутилася весь день, як бджілка. Однак ніколи не нарікала. Встигала і на фермі, і вдома. Як весна або осінь приходили, то і за плуга бралася, щоб нікого не наймати. У праці і турботах минали роки. Дівчата однолітки вже з хлопцями під вербою сонце зустрічали, а на неї ще жодного разу хлопець і не глянув.У липні село жило очікуванням весілля дочки парторга. Для молоді то повинна була бути велика оказія, бо ходили чутки, що приїдуть з міста. Це тобі не проста скрипка діда Федосія, а справжній духовий оркестр! За дружку запросили і Галю.- Чого піду туди? Я і чобіт людських не маю, і одягу хорошого, — відповідала дівчатам.

Правда, вдома матері все-таки вдалося мало не стусанами випровадити дочку: » Іди, хоч почуєш тих музикантів. Мені розповіси. Коли ще така можливість представиться? Так і проживеш біля корів «. Що повинна була робити? Пішла. В душі собі зізналася, що самій цікаво побачити, яке то весілля. Вона так і не затанцювала жодного разу ні запальної польки, ні краков’яка. Зате їй дуже сподобалася музика. І музиканти такі смішні були. Чи не в полотняних сорочках, як їх сільські хлопці, а в якихось картатих піджаках. Підморгували і молодицям, і бабусям, біля яких примостилася Галя. І навіть до неї один кілька разів посміхнувся. На бубні вибивав такий миршавенький хлопець, що вона аж здивувалася, як він дає раду цьому інструменту. А їй сподобався високий трубач. «Ех, куди мені до такого красеня …» — тільки й зітхнула.Це весілля було єдиною світлою плямою в її житті, але і то поступово почало втрачати своє яскраве світло в сірих буднях. Але одного вечора в сіни хтось постукав.

— Кого це на ніч принесло? — запитала мати, яка вже примостилася на печі. -Піди-ка запитай.- А хто там прийшов? — крикнула через двері.- Відкривайте, то свати приїхали!Галька остовпіла від тих слів.- Хто хто? — перепитала тремтячим голосом.- Так сватати вашу дочку будемо! Відкривайте!Прожогом вскочила в кімнату і давай стягувати мати з печі.- А кого ж сватати? Нінка ще 14 років, іншим ще менше. Хіба тебе? — ніяк не могла зрозуміти матуся.Коли відкрили двері, Галя ледь не втратила свідомість. Перед нею стояв цей миршавенький музикант, якого недавно бачила на весіллі. І почалися розмови про червону дівчину і куницю, яка забігла в їх будинок. А під кінець сват завершив: » хочемо цю вашу дівку заміж взяти, та не знаємо, як її звуть «. І ткнув пальцем на Галю.- Я тобі, дочко, так скажу, — радила в іншій кімнаті мати. — Чи не тобі кого чекати. Та й красенів на всіх не набереться, а може, той хлопчина і добрим буде. Подавай рушники, я їх давно в скрині склала.

Вона і сама розуміла, що тонким станом і писаним личком не вдалася, але навіщо ж їй такий? Але вибору не було — перев’язала несподіваних гостей вишитим полотном.Весілля було в їхньому будинку. Скликали близьких сусідів, щоб посидіти для пристойності. Зварили картоплі, шкварку засмажили. Коронною стравою був вінегрет, одну пляшку розлили на всіх. Так і відзначили цю подію. Василь, так звали молодого, ріс сиротою, з собою притягнув бубна, такі мав стан. Зате руки у хлопця були золоті. Полагодив перекошені двері, паркан поставив. В колгосп за фуражира попросився, даром, що ріс в місті. Спочатку, коли молодята йшли на ферму, у вікнах сиділи всі жінки їх вулиці. «Ось пара. Він їй ледь до плечей дістає. Це ж треба так вдатися!» — перемивали кісточки. «Штепсель і Тарапунька » — так охрестили односельці. А подружжя не звертали уваги на глузливі слова.Жили собі і потихеньку господарювали. Василь ще й підробляв з товаришами на весіллях. За два роки і синочок у них знайшовся. Богданчиком назвали. З народженням дитини і Галя розцвіла, і Василь ніби підріс. Або це щастя їх так змінило? А потім і донечку Бог подарував. Люди згодом звикли до незвичної пари, правда, прізвиська не забули. Іноді за чаркою чоловіки підколювали Василя: «І як жінка тебе слухає?»

А він мудро віджартовувався: «це не вона мене, а я її слухаю». Сільські жінки навіть заздрили Гальці. «Хату Василь-Штепсель почав будувати, а наші від горілки не просихають, — скаржилися одна одній, — ще й, кажуть, квіти жінці приносить ».У будинку Галини і Василя було шумно. У цьому році 83-річна Галина Петрівна і 85-річний Василь Степанович відзначили «діамантове» весілля. Роки зігнули спину дружини — і зараз вона стала зростом майже така, як і чоловік. Двоє дітей і троє онуків з правнучкою приїхали в гості.- Знаєте, дітки, як я спочатку соромилася з ним ходити, наплакалась від насмішок, — зізналася за святковим столом рідним бабуся. — А тепер всім скажу, що кращого чоловіка мого Василя в селі не було і, ймовірно, до того часу і немає. Тому що з лиця воду не пити, і важко з ким-небудь життя прожити. А мені таки з чоловіком дуже пощастило.

Майкл Ганчевскій — красень і улюбленець класу, він міг би запросити на випускний будь-яку дівчину, і вона погодилася б піти з ним. Але за два тижні до свята жодна однокласниця не отримала запрошення.

Його бабуся Джозефіна допомогла Майклу підготуватися до випуску; вона розповіла йому, що в 1961 році не пішла на свій випускний. Її сім’я була бідною, і, звичайно, у її батьків просто не було можливості купити своїй дочці вечірню сукню. Дівчина не хотіла йти в повсякденному одязі. «Краще ніякого балу, ніж такий», — вирішила вона тоді.

Після розповіді бабусі Майкл довго не роздумував і запросив її на випускний в якості своєї пари. Спочатку бабуся відмовилася, вважаючи, що вона занадто доросла, щоб йти на такий захід. Але після довгих умовлянь вона, нарешті, сказала «так»!

«Це був найкращий день у моєму житті — і все завдяки моєму онуку», — зізналася Джозефіна в інтерв’ю.Вам сподобався вчинок молодої людини? Нам він здається неймовірно гідним!

Я народилася і виросла в маленькому містечку, в ста кілометрах від Санкт-Петербурга. Я вже з п’ятого класу знала, що, як тільки закінчу школу, обов’язково зроблю Санкт-Петербурзький інститут, щоб виїхати у велике місто. Я старанно вчилася, пам’ятаючи про свою мету. Щоб здати Єдиний державний іспит з високими балами, я працювала два літа поспіль — збирала гроші на репетиторів. Наша сім’я в той час була не самою забезпеченою. І ось настав заповітний момент.

Я отримала шкільний атестат і з завмиранням серця поїхала в Санкт-Петербург — подавати документи. Я до сих пір пам’ятаю смак бутербродів, які мама приготувала для мене в дорогу. Мені неймовірно пощастило. Я не тільки надійшла відразу в два університети, а й були вільні місця в гуртожитку! Недовго думаючи, я вибрала потрібний варіант. Я перетягнула всі свої речі в кімнату і видихнула. Спочатку було дуже важко.

Стипендії не вистачало ні на їжу, ні на одяг. Я навіть нічого не кажу про розваги. Мені довелося влаштуватися на неповний робочий день, а це означало, що я приходила в кімнату напівмертвої від втоми і відразу ж засипала. Але я насолоджувалася Петербургом, ловила кайф від його вулиць, дворів та краси. Я рідко думала про своє місто: мене туди не особливо тягнуло.

Я не часто телефонувала своїй родині. І ось, дізнавшись, що мої зимові черевики протікають (а на носі вже зима), мама прислала мені посилку з новими черевиками. Жахливо зраділа, я відкрив коробку, почала їх розглядати … як раптом з черевика, прямо мені під ноги, випала плитка шоколаду. Молочна, в носовій хустинці, моя улюблена. Я подивилася на неї і відчула, як по моїх щоках течуть сльози. Мама згадала, що я так люблю цей шоколад, і постаралася, щоб мені було добре. Я відразу ж відчула докори сумління за те, що так рідко думаю про свій будинок і батьків … У всякому разі, я відразу ж побігла їм дзвонити. І під час зимових канікул я обов’язково поїду до них!

Мама, я не знаю, ми з Мішею не планували дитину, ми просто мріяли одружитися … Ну, потім, коли виростемо …
Тільки зараз Марина все зрозуміла .Це сталося давно, ще на початку 90-х, коли ці теми починали обговорювати не так рано, як зараз. І ось результатом такого виховання стала історія Тані і Міші.Марина була двічі вдовою. Батька Тані не стало, коли донька була ще зовсім маленькою. Марина довго горювала і виховувала дівчинку одна; важко їй було. Але через три роки подруга познайомила її зі своїм колегою по заводському цеху. Віктор був серйозним сільським чоловіком, але теж з «минулим»: у нього був син. Міша був лише на два роки старший за Таню. Дружина Віктора сильно випивала, тому, коли чоловікові сильно набридло все це, він розлучився, забрав сина і переїхав до міста.

Маринка, хороший чоловік з руками, не п’є, не курить, та й дітей любить, подумай!Так говорила Марині подруга, коли та сумнівалася, чи варто їй виходити за Віктора.Віктор дійсно прагнув до створення справжньої міцної родини, Марина йому дуже сподобалася, та й діти їх добре ладнали між собою. Відсвяткували весілля. Жили Марина з Віктором дуже добре, але не довго: незабаром батька сімейства не стало.І в цей раз Марина важко переживала, не розуміла за що ж їй такі страждання. А тут ще й Мішу хотіли забрати в дитячий будинок. Зібралася Марина з силами, перестала плакати і оформила опікунство. Ну, не відправляти ж дитину в дитбудинок або до питущою матері .Так і почала Марина виховання двох. Дочка і син росли слухняними, вчилися добре. Ось уже Міша і вісім класів закінчив, в технікум надійшов, а все сестричку зі школи зустрічати ходить, щоб не образив ніхто

Але якось зателефонували Марині на роботу зі школи: Тані погано, викликали швидку, дівчинку відвезли в лік арню. Перелякана мати відпросилася з роботи і полетіла до дочки. А там ось доктор зустрів її з такою новиною … Причин залишати дочку в стаціонарі не було, і її відпустили з мамою додому.Марина не знала, як їй поводитися і що робити. Їй було ніяково розмовляти з п’ятнадцятирічним пасинком на такі теми, але робити щось було потрібно .- Міша, а ти не знав, що від таких відносин між дівчинкою і хлопчиком можуть бути діти?- Тітка Марина, я, звичайно, чув, але не думав, що так ось відразу Ми ж один раз . випадково .майже .. ми з Танею просто дуже любимо один одного і хочемо одружитися — Ти ось випадково, а дитина буде справжня !!! Та й Таня сама ще дитина! Ну, яка з неї мама?Марина вмивалася слізьми, шкодувала власну дочку. Мішу вона не сварила, сама не додивилася, не навчила, не проконтролювала. Ну, яка ж вона погана .

Робити щось було вже пізно. Марина запропонувала закоханим приховувати стан, а дитину записати на неї. Але Таня і Міша категорично відмовилися, наполягаючи на весіллі. Багато порогів довелося оббити Марині, щоб домогтися дозволу на реєстрацію такого раннього шлюбу.Незабаром у Міші і Тані з’явилася донечка. Міша запропонував назвати дочку Ангеліною, Таня з мамою не заперечували.Важко було всім трьом перші три роки. Марина працювала ночами, днями сиділа з онукою, щоб молоді батьки вчилися. Але грошей все одно не вистачало. Міша виявився заповзятливим, знаходив різні підробітки: завантажити-розвантажити і так далі, теж приносив в будинок копієчку. Сяк-так дожили до того, що молодий батько закінчив технікум і влаштувався на роботу — стало легше. Ангеліна якраз майже в цей же час в дитячий сад пішла, бабуся Марина почала, як всі люди, працювати вдень, а спати вночі.І, як не дивно, скоро ця сім’я буде святкувати срібну річницю свого весілля. Так і прожили стільки років в любові, і дочку виховали, л ікарем стала. А маму Марину не перестають дякувати за те, що свого часу вона повірила в їх любов

Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги.Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре?Але вона нудьгувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.»Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення.

І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!»Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок. І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок.

А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши. А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом.

Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: » Поза зоною «. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон

Мій син любив крутити дівчатам голови, а потім кидати їх. Ця риса мені не подобалася в ньому. Він нагадував мені чоловіка, який був вітряним. Але змінити нічого не могла.Якось привів зовсім юну дівчину, худеньку, зі світлими очима і сказав, що буде разом з нею жити, оскільки люблять один одного.- Добре, дитино. Якщо разом жити, то треба значить одружитися, як всі люди. Навіщо дівчині голову крутити?- Добре, — погодився він. — Завтра все зробимо так, як треба.
І дійсно — Дмитро розписався з Олею.- Молодець, син. Я пишаюся, що виховала в тобі справжнього чоловіка.Я боялася за Олю. Дівчина була дійсно хороша. А мій син — баламут. Вже не одній дівчині голову закрутив, а потім кинув.Перед тим у мене з сином була розмова. Він все-таки не зовсім хотів узаконювати ці відносини.- Хіба тобі не байдуже, як я живу? — несподівано запитав мене.

— Ні не байдуже! Зрозумій, дівчина і так натерпілася, бо росла без батьків. Як вона буде себе почувати в таких відносинах? Що люди про неї говоритимуть?Оля хоч росла в дитячому будинку, все-таки навчилася давати в цьому житті відсіч. Була розумна і практична у всьому.Навчалася на економічному факультеті. На третьому курсі знайшла собі роботу.Невістка відразу припала мені до душі. Я нишком навіть раділа, що Оля мені як рідна. Дівчина теж притулилася до мене. Любила ділитися власними думками зі мною. Одного разу прийшла додому схвильована і заявила:- Мама, я була у лікаря. Він мені сказав, що я вагітна.- Добре, доню! Не хвилюйся ти так. Я допоможу тобі. Для мене це дуже радісна звістка.Син прийняв таку новину холодно. Неначе це його не стосувалося. Мене це трохи насторожило.Але про себе подумала: «може, настрій сьогодні у нього поганий або ще щось».Дні бігли швидко. Оля народила двійню. Для мене це була неабияка радість. Я любила дітей. А це були мої дві внучки — Катруся і Даринка.

На мій превеликий подив, сина така подія вивела з себе.- Ось тепер годуй ще два роти! — обурився він.Мене його слова приголомшили.- Як ти смієш таке говорити про рідних дітей. Це твої кровинки. Дякуй Богові, що здорові. Хіба нам нічого їсти? Або жити погано? — намагалася схаменити його.Він закрився в собі. Почав спати у вітальні. Оля немов стала для нього чужою. Жінка, звичайно, відчувала його охолодження і намагалася налагодити відносини — кликала до столу для чаювання, просила зайти до неї в кімнату.А він виявився черствим, як до малят, так і до неї. Оля часто плакала. Я лише нишком ловила краєм ока сліди на її обличчі. Мені було дуже її шкода.Розв’язка була для мене очікуваною. Син почав пропадати з дому. Міг вдома не бути кілька днів. Потім заявив, що розлучається.

Я стала на бік невістки. Його це дуже обурило, адже він — син. Відповіла, що він поступає негідно по відношенню до своєї дружини і дітей. Вважаю, що діти разом з мамою повинні залишитися жити тут, тому що їм нікуди більше йти.
Так син зник з дому на кілька років. Не давав про себе знати нікому. На дітей аліменти не платив. Несподівано прийшла повістка в суд. Син надумав поділити будинок. А куди ж подітися Олі з онуками?Невістка заспокоїла мене, сказала, що вона давно чекала такий перебіг подій. Тому це питання майже вирішила для себе — частину зарплати вкладала в житло. Отже, їй є де жити.А цей будинок по праву належить синові. Він тут народився і виріс. Вона нічого немає проти такого поділу.

Незабаром ми переселилися в нову квартиру. Для мене це теж було несподіванкою, тому що думала, що вона залишить мене доживати вік одну в моєму домі. Адже онукам вже було по сім років — закінчили перший клас. Я вже не була настільки потрібна. Однак Оля наполягла на тому, щоб я переселилася жити до них, тому що вона без мене нікуди не піде.- Ти молода красива жінка. Я хочу, щоб ти влаштувала своє життя, — натякнула їй.-Одного разу я це вже зробила. Тепер у мене є дві чудові доньки і мама. Більше нікого мені не треба, — відповіла Оля з посмішкою.Так в моєму житті з’явилася дочка, яка для мене стала самою рідною людиною на землі. З нею поруч відчувала себе щасливою.

Я чекала синочка протягом всієї своєї вагітності, і мені навіть в голову не приходило, що може народитися ідівчисько. А вже коли на УЗД невпевнено сказали «на кшталт хлопчик» — я і зовсім заспокоїлася.Про дівчинку дізналася, коли підійшов час другого УЗД. Стало прикро, не знаю як. Ридала, істерії, довела чоловіка до ручки. Тиждень ні з ким не розмовляла.А потім відпустило: дочка так дочка.І почали ми з чоловіком гадати, яке ім’я їй би підійшло.Дочку чоловіка від першого шлюбу звуть Лізою. Ідеальне ім’я, і до прізвища та до батькового прекрасно. Настільки вдало, що для нашої дочки що не пробуй — все гірше.Чоловік наполягав на Мирославі, але мені не подобалося взагалі. Чи не звучало, і просто не симпатизувало. Так і лаялися до самих пологів.

Потім махнули рукою: спершу подивимося. А там що прилипне, то, значить, буде її ім’яНародилася дівчинка благополучно, на п’ятий день ми вже були вдома. Але без імені. Родичам на їх геніальні пропозиції хотілося нагрубити, але ми трималися. Тиждень дивилися на спадкоємицю, прикладали до неї всі імена поспіль, навіть намагалися прямо за списками йти. Але так і не визначилися.У якийсь момент я раптом кажу: може, Марусею назвемо? Старовинне російське ім’я, що скажеш?Він погодився, напевно, тому, що втомився вже від цих суперечок. Пішов в ЗАГС прямо з ранку. Приносить свідоцтво про народження, а там так і написано: Маруся.Чи не Марія.

Чи не Мар’я навіть, прости господи.Він якось примудрився так би мовити, або його не зрозуміли, або не уточнили; в загальному, Маруся. Я в ЗАГС дзвоню, лаюся, вимагаю виправити. А мені кажуть, мовляв, документи вже видали, матуся. Бланки ці — НЕ довідка на аспірин, так що міняйте ім’я як годиться, заяву пишіть, дозвіл опіки беріть.І ось я в цьому дивному сні вже скоро рік. Хочу ім’я змінити, але мені тепер і Марія вже не подобається. Ми їїМасей називаємо, або Мусей. Навіть Мурочка. Але що це за котячі сльози, дитина у нас чи ні?Починаю ридати, як тільки доходить до документів. Пора вже вирішити щось, напевно? Що порадите?