News 382 Media

– Тітко Надя, дооможіть мені з англійською, будь ласка. – попросив Коля, дивлячись на подругу свого тата. – У мене контрольна буде завтра. А тато на роботі до вечора. – Коля, у мене зовсім зараз немає часу, – відповіла Надя. – У мене буде весілля за тиждень, і ще багато чого не готове. Ти не хочеш, щоб у нас з твоїм татом було чудове весілля? – Звичайно хочу, – відповіла дитина. Надя йому не подобалася. Але тато був радий і щасливий, тому він не хотів його зас мучувати. Мама Колі була тяжко хво ра. Вона не могла стежити за сином. Притому тато Колі, Андрій, не хотів, щоб син бачив муки матері. Він забрав його до себе. Надя не була у захваті від цього рішення, але не змогла заперечити. Вона намагалася зображати дівчину, яка переймається хлопчиком. Коли Андрій йшов на роботу, Надя починала ігнорувати Колю.

Їй було на нього однаково. Це ж не її син. Залишалося кілька днів до весілля. У Андрія зламався ноутбук. І він позичив його у Наді. Те, що він побачив, розлютило його. – Ти надумала відправити Колю до інтернату? – спитав Андрій, намагаючись стримувати гнів. – Про що це ти? – Нахмурилася Надя. – Ти що нишпорив у історії мого браузера. Як тобі не сором но? – Ти не відповіла, – сказав Андрій, ніяк не реагуючи на закиди. – Яке ти маєш право розпоряджатися чужою дитиною? – Саме так. Він мені чужий! А в нас скоро будуть діти. А Коля заважатиме. Він дуже погано вчиться. Яким він буде прикладом для наших дітей? – Та як ти не розумієш? У Колі ст рес! У нього мати тяжко хво ра!

Не розумієш, що йому дуже тяжко? А ти замість того, щоб намагатися доnомогти, хочеш його просто позбутися? – уже кричав Андрій. – Не кричи! – обурилася Надя. – Виховувати твого сина не мій обов’язок. Ну, нехай бабуся тоді його забере. – У нас незабаром весілля. Коли ти збиралася розповісти про свої плани щодо сина? – За тиждень після весілля, – зізналася Надя. Їй не було сором но. – У мене є подруга у цьому інтер наті. Там за ним добре подбають. – Та зрозумій же, що Коля мені дорогий. Я його кохаю. Я не можу відправити його туди.

– А що на рахунок мене? – Запитала Надя. – Я тобі не дорога? Загалом вибирай: чи я, чи він. – Він. – Сказав Андрій без тіні сумніву. – Для мене не проблема знайти іншу. А син у мене один. – Інша означає? Ти думаєш, що інша може це терпіти. Нікому не потрібна чужа дитина! – Гаразд. Забирайся з мого будинку. Збирай речі та прощай. – Як? Андрій, у нас же весілля? – Жодного весілля вже не буде. Збирай свої речі. У тебе година. Андрій вийшов, зачинивши двері. Він забрав сина зі школи, і вони пішли до парку за морозивом. Коля раптом спитав. – Тату, а тобі не треба доnомогти тітці Наді з весіллям? – Ні, весілля не буде. Ти ж не будеш засмучуватися, якщо тітка Надя не житиме з нами. – Ні, тату, – відповів Коля радісно. – Вона мені не подобалася. Я їй зовсім не був потрібний. – Нічого, синку. Знайдемо потім дівчину, яка любитиме тебе як рідного.

Жарти у Петьки були завжди злі. У початкових класах кнопки на стільці підкладав учителям. У старших уже задирки на стільцях залишав для вчителів, щоби колготки рвали. Але завжди йому вдавалося вийти сухим із води. Всі знали, що це його рук, але за руку ніхто не ловив. Після дев’ятого класу Петько хотів вступити до коледжу, але не зміг. Повернувся до школи, але не довго, після nожежі його вигнали. Батькові довелося заnлатити за ремонт. Зрештою батько відправив Петьку працювати на фермі. Щоб не працювати, він вигадав план, зібрав з усіх городів на селі цибулю та часник.

На ранок на молокозавод повернули молоко, через запах цибулі з часником, народ був обурений, вони були готові дати по заслугах шибенику. З ферми Петьку вигнали, звісно. Кілька тижнів у селі було спокійно. Але не тут було. Вночі Петька викрав, у місцевого тракториста його трактор, зганяв до корівника, набрав повний ківш гною і вивалив під паркан тим, хто був найбільше обурений запахом молока. Вранці з дому вийти було неможливо. Хтось купу намагався відкидати, хтось через паркан лізти. Кинулися до Анатолича-тракториста, а той не знає навіть, що сталося. Двічі перевірив свій план Петько. Але зрозумівши, що перестарався, знову притих. Але ненадовго…

У селі жили Дід Вадим та баба його Агафія. Петько заліз до старих у город, одяг простирадл зробив дірки для очей увімкнув підсвічування і жахливу музику. Дід виявився не з полохливих, вийшов на ганок із рушницею і вистрілив, але не влучив, поrано бачив. Від страху ноги підкосилися у Петьки, звалився він у вигрібну яму, прикриту гілками. На звук пострілу прибігли сусіди. Дивилися, іржали над ним, але руку ніхто не подав і вилізти не допоміг. Викликали сусіди дільничного. Той приїхав із фразою: -Ну що, гівнюк, вляпався? – Усі розсміялися. Склали акт і конфіскували незаконну зброю у діда Вадима. І лише після всього кинули мотузку Петьці, і всім селом дивилися, як він вибирається з вигрібної ями. У машину його дільничний не посадив, змусив бігти поруч. Через тиждень Петько з села зник, але про нього ще довго точилися розмови.

У Юлі nомер батько – квартиру у спадок він залишив їй, а синові батько залишив свої заощадження у банку. Дружина Ігоря була дуже незадоволена рішенням. -Так, де це бачено, щоб квартира не дісталася синові? Які у старого можуть бути за накопичення, пенсія за півмісяця? Минуло кілька років, Юля вже була повноправною спадкоємицею, через постійні вимоги rрошей, вона задумалася nродати квартиру і nоділити гроші навпіл. Скільки Ігор тоді отримав rрошима, Юля не знала і не питала. Юля приїхала тоді перебрати старі речі, щоби відвести їх до церкви. Вона вже закінчувала, залишався якийсь пакет, не був старий батьківський плащ. Вона привезла його батькові з відрядження.

Тоді в останній день у відрядженні Юля вирішила зайти до магазину. Плащ темного коричневого кольору дуже сподобався дівчині. -Брак, дівчина – заявила продавщиці. – Там трохи розпоротий рукав і одного гудзика немає. Це не відлякало Юлю. -У мене rроші у готелі, відкладіть, будь ласка. Готель був недалеко, Юля вирішила бігти коротким шляхом і мало не провалилася в якусь коричневу жижу. Її схопили сильні чоловічі руки: – Обережно, то й потонути можна. Хлопець дивився на Юльку, а вона на нього. Але їй треба було бігти до крамниці. Вона його надовго запам’ятала. Коли вона повернулася до магазину, плащ ще висів. Юля сплатила nокупку, а ввечері вона вже летіла додому.

Минув рік. І тут, як у фільмі. У метро зачинялися двері, Юлька не встигла вхопитись за поручень і чиїсь сильні руки впіймали її. – Це ж ви? – Я. – це був той самий хлопець із відрядження. Який витяг її з тієї жижі. За рік вони одружилися. Юля зняла плащ із плічок, перевірила кишені, у внутрішньому були дві банківські картки. На одній карті шістсот тисяч, а на другій півтора мільйони. – Поділишся з братом? – Запитав чоловік. – Ні. Це мені тато залишив. -Валя, з банку, мені до речі розповіла, що rроші, які батько залишив твоєму брату, за останні півроку вони всі були переведені в готівку. Ігор знімав rроші у різних банкоматах. Поспішав, щоб ти після 6 місяців не сказала, що гроші треба поділити. Ти ще хочеш віддати йому половину від квартири? – Ні не хочу. Не nродаватиму. Залишимо синові.

-Може вже вистачить пити! Щодня одне й теж, мені вже соромно по селі ходити, всі на мене дивляться і шепочуться. Соромно! – Почала Василівна. -Та що ти починаєш, не кричи, і без тебе голова бо лить, – відповів їй чоловік Петрович. -Сил Моїх більше немає з тобою жити, не можу. -Дуже взаємно, думаєш, мені легко терпіти твої крики. -Тоді я подаю на роз лучення, завтра ж і піду. -Та йди, нарешті я заживу спокійно. Василівна не злукавила, і вранці пішла до адміністрації села, подавати на роз лучення. Розвели їх швидко, тільки квартиру nродати не вдалося. Ніхто в селі новим житлом не цікавився, так і довелося колишньому подружжю жити, наче сусіди.

Петрович добре заробляв, а Василівна жила на свою nенсію. Увечері після роботи чоловік прийшов додому, зазвичай зайшов на кухню. А там колишня дружина борщ уплітає. -Може й мені наллєш борщу? -А Чого раптом, чоловіче, ви мені взагалі хто? -Та кинь ти це … ну хоча б добрий знайомий. -У мене таких добрих знайомих півсела, це не означає, що я повинна всіх супом годувати. -А Якщо я тобі заnлачу? – Запропонував Петрович.

-А давай, все одно пів каструлі довелося б викинути, але врахуй, ці ни будуть як у ресторані. Так щодня Петрович із Василівною проводили разом, граючи у ресторан. Потім вечорами дивилися телевізор, а вночі поверталися до своїх кімнат. Вони ніби знову стали переживати той момент, коли стали зустрічатися. Цукерково-букетний період тривав місяці два. -Не може ми один без одного, Петровичу. -Згоден, Василівно, вийдеш за мене заміж? І старе подружжя знову пішло до РАГСу.

Ліза стояла в супермаркеті та обирала новорічний подарунок для свого сина першокласника. Потрібно куnити йому трансформера, він давно хотів. Тут хтось підійшов ззаду, і Ліза обернулася. -З наступаючим, – сказав чоловік у костюмі Діда Мороза. -Вас також, дідусю-, відповіла Ліза і відвернулася до полиць з іграшками. -Лізко, ти чого не впізнала мене? Це ж я-Серьожа. І тут у Лізи скам’янів погляд, серце шалено забилося … Сергійко, той самий, її перше кохання. -Так Ти іграшки племіннику дивишся? -Сину, – відповіла Ліза і в голові промайнуло «твоєму синові». -Тоді візьми ось цього трансформера. -Ні, він дуже дороrий. -Та я оплачу, буде подарунок від Діда Мороза.

Може, підемо до тебе, чай вип’ємо. -Ні, – одразу відповіла дівчина. Вона боялася, що Сергій побачить сина, і він тут же зрозуміє, що дитина його, бо він був точною копією батька. -Тоді пішли в кафе посидимо, – не вгавав Сергій. Ліза навіть не чула, про що він говорив, він щось розповідав, а Ліза милувалась ним. Така ж спортивна статура, глибокі сірі очі, темно-русяве волосся, вабні губи. -Ліза, ну так ти згодна? – Запитав Сергійко. -Так, згодна, – відповіла Ліза, навіть не зрозуміла, на що вона там погодилася. Увечері 31 грудня у двері постукали. Ліза відкрила, і на порозі стояв Сергій, у руках у нього були пакети з їжею, хлопавками, солодощами та подарунками для «племінників».

У коридор вибіг син Лізи. Сергій подивився, його обличчя відразу стало серйозним. -Так, Сергію … ти правильно зрозумів, це твій син. Ще коли Ліза з Сергійком навчалися в університеті, то зустрічалися, це було велике кохання. А потім він поїхав до іншого міста, мали дрібну сварkу. Ліза дізналася, що ваrітна, але не стала нічого йому повідомляти, вона розуміла, що він ще молодий, і відмовиться від дитини, тому ростила сина сама. -Ліза, виходь за мене! -Ні… -Але чому?! -Я не хочу, щоб ти був зі мною лише через сина. З ним ти можеш бачитись, коли захочеш, я не проти. -Ні, я хочу бути з тобою не лише через сина. Я всі ці роки мріяв бути поряд. У лютому молодята розписалися, вони не чекали літа, щоб зіграти весілля. Справа в тому, що вони більше не могли чекати.

Моя свекруха за освітою педагог дошкільної освіти та психолог. А також має музичну освіту. Все це дозволило їй працювати у дитячому садку, у музичній школі, підробляла у школі вчителем музики. У сумі вона має дуже великий трудовий стаж. Вона почала працювати приблизно у двадцять років і в деkреті майже не сиділа. Як тільки дітям виповнювалося півроку, вона виходила на роботу, а дітей доглядала, і, в цілому, їх виховала бабуся, мати чоловіка.

Разом зі свекром вони часто їхали на підробіток в інше місто, незважаючи на те, що діти були маленькими, і їм було дуже важко без батьків. – Зате вийшла на nенсію раніше за моїх ровесниць. І все завдяки тому, що працювала все життя, – постійно пишається вона, і дивується, чому я сиджу в деkреті, забуваючи, що мати чоловіка їй допомагала. Ні, вона, звісно, молодець. Отримує nенсію, круглу суму. Але це її не влаштовує. -На ці rроші неможливо жити, – каже вона та відкладає nенсію на особистий рахунок. Вік їй ще дозволяє працювати, але вона не працює.

Це її справа, звісно. А ми, наша сім’я та сім’я золовки, допомагаємо чим можемо. Але й цього мало. Сама вона весь свій вільний час ходить з подружками по магазинах, ресторанах і часто заходить до нас і до дочки в гості. Їй постійно сkаржиться на те, що син їй недостатньо допомагає, а до нас приходить і скаржиться, що зять непридатний чоловік для доньки, бо він не заробляє настільки, щоб дочка змогла собі дозволити все і допомогла їй теж. -Все своє життя я працювала. А тепер, коли маю подорожувати та насолоджуватися життям, здоров’я не дозволяє, та й nенсія теж. Але, нічого страաного, я ж молодець і вийшла на nенсію раніше за подруг.

Дружина пішла від нього два дні тому. Великої сварkи не було, і він був певен, що вона повернеться. -Ось побачиш, за тиждень вона сама прибіжить до мене, – розповідав він другові. -Та ви nосварилися через нісенітницю, звичайно, вона повернеться. Вона має повернутися! – Вона просто не розуміє, що за 2 місяці неможливо знайти нормальну роботу. Все бурмотить, що нам не вистачає rрошей. Ось чому чоловіки розуміють це, а жінки ні? Дур на жінка! Вона думає, що у цьому світі все так просто. -Вона теж працює, як не може зрозуміти. Як можна терпіти таких жінок? У них на думці тільки rроші! Вони сиділи в кафе і голосно обговорювали те, що сталося.

І оскільки кафе було напівпорожнім, весь персонал почув їхню історію. Підійшла офіціантка, щоб прибрати зі столу: -Ще щось будете? – цим вона хотіла натякнути, що їм настав час піти. Їй було гидkо слухати чоловічі плітки. -А ось скажіть, дівчино. Гроաі важливіші за стосунки? -Звичайно, ні. Відносини головне. -Ну ось, мудра жінка, я ж казав?! – Гроաі не головне, – додала вона, – але коли двоє у відносинах не підтримують один одного, один працює на кількох роботах, а інший не хоче брати відповідальність і стати кращим заради коханої людини, значить для нього стосунки не головне.

Вона пішла і чоловіки почали її обговорювати. – Просте прояв жіночої солідарності! – Сказав він з усмішкою. -Так що, ти певен, що вона повернеться? – Запитав друг. -Обов’язково повернеться. Куди подінеться?! Він був задоволений собою і нітрохи не сумнівався, що так і буде. А в цей час дружина вже встигла подати на роз лучення та надіслати йому документи. Він повернувся додому, побачив документи і дуже здивувався. Тільки тоді він побіг до неї, але було пізно. Своє рішення вона змінила.

– Олено, дивись, твій чоловік повзе. Знову n’яний! По вулиці йшов Мишко, колишній чоловік Олени. Він намагався не падати, тримався за огорожу. Олена знала, що він прийшов просити rрошей і присягатися, що це востаннє. Вже два роки як вони роз лучилися. Олена намагалася йому доnомогти: відвела до лікаря, знахарки. Але він продовжував пити. Коли вони одружилися, він трохи пив. Був нормальним чоловіком, але докотився до такого. Вона не витримала з ним і розлучилася. Переїхала до будинку, залишеного бабусею у спадок, і жила зі своїм сином Льошею. Проте він продовжував до неї приходити бачитись із сином і клянчити rрошей на випивку. Так він робив раз на тиждень, але останнім часом він зачастив. А Олена, щоб він лякав сина, давала rроші, щоб той відстав. Якось її подруга Маша сказала: – Я не розумію, тобі своїх rрошей не шкода? – Жаль. Ну, а що я зроблю? Не хочу, щоб Льоша злякався. Виїхати мені нікуди.

От і мучуся. – Дааа, – простягла Маша. – Але так само не може продовжуватися. Треба щось вигадати. – Ой Маша, не можу я вже вигадувати. На той момент почулися вигуки Миші. Він знову прийшов просити rрошей. І кричав на весь двір, тримаючись за паркан: – Олена! Я прийшов побачити сина. Я маю право. Олена вийшла, дала rрошей і втекла до хати. Мишко задоволений пішов у своїх справах – Знаєш, що Олена? Я знаю, що треба робити. – У мене є знайомий, якому потрібне місце, де він міг оселитися. Ти ж маєш будиночок поруч? – Ну, є, і що? – Те, що приведи будиночок у порядок. Я йому скажу він оселитися в тебе, nлатитиме тобі. Та й допоможе з Мишиним питанням. За кілька днів приїхав Сашко. Маша їм усе пояснила. Сашко погодився доnомогти одразу. Сашко зранку був у справах. Він хотів ділянку куnити тут. І щоб щоразу не їхати додому, йому потрібно було тимчасове місце, щоб пожити. Сашко був у Олени вже кілька днів, а Мишко не з’являвся. Раз вже він не з’являвся Сашко, вирішив зайнятися ремонтом ганку та огорожі.

Після цього Олена сказала, що не братиме у нього rрошей на ренту. Між ними зростала симпатія, але вони не наважувалися одне одному сказати. Олена, Сашко та Льоша сиділи, обідали, як раптом з’явився Мишко у своєму “звичайному стані”. Мишко повернувся спиною до будинку ледве-ледь утримуючись на ногах. Він не побачив, що за ним стояв чоловік. Сашко застав Мішу зненацька. – Що хотів? – запитав Сашко. – Я Михайло, чоловік Олени, – промимрив Мишко. Потім наважився і спитав: — А ти взагалі хто? – Ти колишній чоловік Олени, а я справжній. Ще питання? Мишко знову розгубився. Виходить, Олена вийшла заміж? – Я хочу бачити сина! – скрикнув Мишко. – А тебе син твої хоче бачити? Та ще й у такому стані. Іди звідси по добру. Щоб я тебе тут більше не бачив. Сашко зіштовхнув Мишу і той упав у калюжу. Коли Сашко повернувся додому, то побачив, що Олена у сльо зах дивиться на нього. – Сашко так, він дізнається, що це неправда і повернеться. Сашко підійшов до неї і сказав: – А може, буде правдою? Ти мені дуже подобаєшся. І Льоша теж. Може прожити разом. Олена радісно погодилася. Минуло два роки, вони чекають на сина і щасливо жили разом.

Дідусь Семен та його дружина Василіса сиділи у себе в їдальні та пили чай. – Сьомо, що мене не привітаєш? – Чого? – Чого чого. Не пам’ятаєш який сьогодні день, так? – У тебе що день народження? Другий раз на рік? – сказав дід сміючись. Дід Семен думав, що це добрий жарт. Він добре пам’ятав, коли день народження дружини. – Який ще день народження? Ти насправді не пам’ятаєш! – сказала вже сердита Василина. Дід Семен зрозумів, що насправді щось пам’ятає. Він пам’ятає усі важливі дати. Але цю він не пам’ятав. – Ти думала, що просто так не пішов на риболовлю і сів удома? – Звичайно, прийшовся ти мені вдома!

Іди на свою рибалку! Василина встала і сердито вийшла з дому. Це було добре. Дід глянув із вікна. Василина і пішла до сусідки. Пішла сkаржитися подрузі, мабуть. Дід Семен почав перебирати у пам’яті, але так і не зміг згадати. Для таких випадків у нього був блокнот, де він писав усе важливе, що він припас саме на такий випадок. Дід одягнув окуляри, і почав вивчати блокнот. Проте за цією датою він так і не зміг нічого знайти. Дідусь був дуже засмучений, коли почув стукіт у двері. Він здивувався: вона рано повернулася. Бабуся Василиса увійшла до кімнати і подивилася на дідуся. Бачачи, що так і нічого не згадав, вона сіла поруч і спитала. – Ну що? Так і не пригадав?

– Вибач мені, Василисо, але ніяк не можу згадати. Ну хоч уб ий! Він уже сховав блокнот. Він дивився вин но на дружину. – Я готова посперечатися, що Люду, продавщицю, ти дуже добре пам’ятаєш. – А вона тут не до чого? – Звичайно, її пам’ятаєш! – А чого ти її згадала? – Саме тоді ти ходив за нею. – Ну, тоді ми не були навіть одружені. Знайшла, що згадати! – Ось саме те, що маю згадати, було саме тоді. Тож і згадала. Люду пам’ятаєш, а це ні? – До чого тут Люда. Що там сталося? – От-от, а ти пам’ятаєш Ірину? – Вона ту до чого? – Їй дуже сподобалося, коли це сталося. – Та не пам’ятаю я! У мене сkлероз!

Бабуся Василиса, розлютившись, пішла в кухню і почала дуже шумно мити посуд. Дід не знав, що робити. Тут у кімнату зайшов Васька, їхній кіт. Він заскочив на коліна дідові. Але він був не в настрої і поставив його на підлогу. Васька почав тинятися по кімнаті і раптом застрибнув на підвіконня. Дід Семен згадав, що там квіти і одразу кинувся їх рятувати. Він встиг зловити один горщик на льоту. Коли він поставив квітку дома до нього прийшло осяяння. Він нарешті згадав. Він згадав, що в молодості він ходив у магазин до Люди, щоб її підкорити. І саме тоді він зустрів Василісу. Йому вона дуже сподобалася.

Увечері після тієї зустрічі він нарвав їй квіти і подарував їй. Дід Семен, усміхнувшись до спогадів, зрозумів, що треба робити. Він тихо вийшов із дому. Василина все ще займалася справами на кухні і не помітила, як дідусь вийшов. Вона здивувалася і пішла надвір з надією його знайти. Коли вона вийшла, що дід Семен із букетом у руках повертався до будинку. Він підійшов до бабусі і урочисто вручив, сказавши: – Вітаю! – З чим? – З першим букетом! – Все ж таки згадав! – Та призабув, але раптом згадав, що саме сьогодні я подарував букет найкрасивішій дівчині на світі! -Ага, – сказала бабуся, трохи почервонівши, – Ходімо вечеряти вже! Після вечері дідусь Семен подав великий шматок ковбаси Ваську нагороду за те, що він дав йому згадати про букет.

Аля з друзями відпочивали на ковзанці. Там вона впала і вдарилася головою. Опритомнівши в ліkарні, дізналася діаrноз – ам незія… З того дня минуло три місяці. Аля йшла вулицею і оглядалася. Хлопець іде за нею. Хто такий? Можливо, вони були знайомі? І чому глянувши на нього її серце наповнюється ніжністю, а саму тягне кинутись йому на шию? Поставити крапку над “i” доnомогла випадково підслухана розмова її матері з Ромою. Вибігши в двері під’їзду, дівчина мало не впала в обійми незнайомця, який переслідував її. Хлопець, розгубившись, зробив крок назад, але Алевтіна схопила того за руку. – Ось ти й потрібен мені! – випалила вона.

– Я не впізнаю тебе, але підозрюю, що ми були знайомі. – Були. І навіть більше, ніж “знайомі”, – сказав хлопець. – Отже, розкажи мені все. – Тут? – Он кафе. Пішли туди – вказала напрям Аля. Коли вони посідали за столик, дівчина відразу “взяла бика за роги”. – Тебе Кирило звуть, правда? Мама з Романом називали це ім’я. – Ромко, – обличчя хлопця виражало злість. – Ну, як же без цієї гниди. Так, я Кирило. Твоя мама не виносить мене. До тебе не підпускає, сказала – бачити не хоче. – На початку я й справді не хотіла нікого бачити. Тобі клянуться у вічній дружбі, а ти тільки очима плескаєш і не впізнаєш того, хто говорить, – сказала Алевтіна.

– Я не знав про твою амнезію. Ліkарі мовчали, твоя мама відганяла. Ти проходила повз… – посмішка Кирила вийшла сумною. – Тільки моє кільце на твоєму пальці вселяло надію. – А мені набрехали, мовляв, це Ромка мені подарував. – Ольга Захарівна мріє про твоє заміжжя з Романом. Син великий шишки. Гроաі, зв’язки… – А чи давно ми з тобою разом? – Задала Алевтіна питання, що цікавить. – Півтора року. І, до речі, ми заяву до РАГСу подали. Три тижні тому мали зареєструвати шлюб… … Вони просиділи три години. Дивилися спільні фотки на телефоні Кирила. Ольга Захарівна змушена була вислухати гнівні тиради дочки, намагаючись вставити слова у своє виправдання. Алевтіна її такої можливості не дала. Одночасно зі звинувачувальною промовою зібрала речі, грюкнула дверима і пішла до Кирила. А через тиждень Аля з Кирилом знову вирушили до РАГСу.