Моя дочка Серафима останнім з часом зовсім знахабніла. Вона думає, що важливішої за неї нікого на світі немає, вона всьому голова, цар і бог. Нещодавно я просто ненароком запитала, що в неї нового, і вона сказала, мовляв, її чоловікові запропонували нову роботу, і вони мають намір продати мій будинок, щоб купити квартиру в іншому місті. Ні, ну ви уявляєте, мій чоловік залишив мені будинок, а дочка вже збиралася його продати, навіть не порадившись зі мною. Зять запитав, що я хочу забрати собі з дому, тому що йому потрібно було сфотографувати кімнати та виставити на сайті продажу нерухомості.
Коли я сказала, що не збираюся нічого продавати, він розлютився так, що з його очей аж іскри летіли. Я вже боялася залишатися з ними в одному будинку. Щоб мені було спокійніше, я пішла до нотаріуса і написала заповіт, щоб після мене мій дім перейшов до сільської ради. Дізнавшись про це, дочка із зятем назвали мене божевільною і сказали, що я можу на них більше не розраховувати, мовляв, у мене більше немає рідних, але я і раніше їхню підтримку не відчувала. Я пішла і розповіла все своїй подрузі, Галі, з якою я дружу з моменту переїзду до цього будинку.
Вона знала про мою сім’ю все і як ніхто краще розуміла, що я відчуваю через холодне ставлення дочки до себе. До речі, Галя сказала, що я вчинила правильно, адже все, що я зробила – лише забезпечила собі безпечне та надійне життя в старості. Хто знає, як би зі мною зверталися в цих будинках для людей похилого віку, куди мене хотіли відправити мої рідні. Коли я повернулася додому, дочка пакувала речі. Вони ще раз назвали мене старою божевільною і пішли з мого дому назавжди. Про свій вибір я ні крапельки, якщо чесно, не шкодую.
