News 382 Media

Ми з чоловіком одружилися шість років тому і давно мріємо про дитину. Ми обидва маємо хороші роботи, у нас велика двокімнатна квартира і можемо забезпечити своїм майбутнім дітям хороше життя. Щомісяця я сподівалася, що, нарешті, тест на вагітність покаже дві лінії, але цього не случалось.Тогда ми з чоловіком вирішили звернутися до лі карів. Після обстеження і аналізів мені сказали, що я здорова і все у мене в порядку. Мій чоловік також пройшов обстеження, але лі кар попросив його здати додаткові аналізи і ми з нетерпінням чекали результату. Через два дні прийшли результати і лі кар запросив мого чоловіка на особисту розмову. Я дуже переживала, бо вони довго розмовляли в кабінеті. Коли Андрій вийшов, то виглядав засмученим і нещасним. Я хотіла з ним поговорити, але він сказав, що хоче побути на самоті. Після розмови з лі карем він довго не повертався додому, я дзвонила йому, але він не брав трубку. Повернувся чоловік пізно вночі і розповів, що лі кар сказав йому: він не може мати дітей.

Ми довго думали і вирішили усиновити дитину, але так, щоб ніхто з наших рідних і друзів про це не знав. Я дев’ять місяців одягала широкий одяг і носила накладний живіт, тому всі наші знайомі і родичі думали, що я дійсно вагітна. А тим часом ми готували документи для усиновлення — і ось нам дали позитивну відповідь. А потім ми поїхали за дитиною і нам показали кількох малюків і сказали, що ми можемо вибрати. Ми взяли гарненьку дівчинку, яка солодко спала. Вона мені тоді відразу сподобалася і я відчула, що це повинна бути моя дочка. Ми назвали її Валентиною. Дівчинка прокинулася і подивилася на мене і я відчула себе найщасливішою жінкою в світі. У неї були дуже гарні блакитні очі і маленький акуратний носик. Мені здалося, що вона схожа на мене. Ми приїхали додому з чоловіком і сказали ро дичам, що я нар одила дитину. Вони нас вітали і навіть не здогадувалися, що дівчинка нам не рідна. Минуло кілька місяців і я дбала про дитину, намагаючись бути для нього хорошою мамою.

Одного разу мені стало погано, і я вирішила звернутися до лі каря. Після аналізів він мені сказав, що я вагітна. Я була шо кована, адже мій чоловік не може мати дітей. Я дуже боялася розповісти, що у нас буде дитина. Я довго приховувала, але живіт став помітніше і я була змушена розповісти Андрію. — Ти мене зрадила? Я не можу мати дітей! — кричав він на мене. Ми посварилися, тому що він думав, що я його зрадила. Вранці чоловік поїхав в лі карню, до того самого лі каря, що сказав йому, що він безплідний. Володимир Олександрович ще раз запропонував здати аналізи. А через кілька днів попросив мого чоловіка знову приїхати. — Це чудо, в моїй практиці я вперше стикаюся з таким. Ви абсолютно здоровий! — сказав лі кар. Андрій приїхав додому і просив у мене вибачення, він подарував мені мої улюблені лілії і сказав, що більше ніколи не буде в мені сумніватися. Я його простила, а через кілька місяців у нас наро дився син. Зараз у нас двоє дітей: донечці два роки, а синові три місяці. Я щаслива мама і кохана дружина. А одного разу мені моя знайома, яка працює в дитячому будинку сказала, що таке чудо, як у нас трапляється у багатьох людей, які усиновили хлопчика або дівчинку.

Вся ця історія сталася на моїх очах, коли я ще тільки після інституту влаштувалася на одне велике підприємство у відділ бухгалтерії. Моєю начальницею, головним бухгалтером, була жінка вже у віці. Десь через три місяці після того, як я прийшла на підприємство, у моїй начальниці чоловік відійшов в інший світ. Він довго хво рів і під кінець хво роба його здолала. А у нас в той момент почався звітний період. Моя начальниця, як людина відповідальна, на роботу вийшла вже на наступний день. Ми з дівчатами домовилися ні на секунду не залишати її одну. І ось якраз була моя черга бути з нею. Повертаємося ми з нею після обіду, як до нас підбігає жінка з іншого відділу. Захекалася вся і буквально викрикує:

— Галина Василівна (так звали мою начальницю), ви уявляєте … до мене уві сні сьогодні ваш чоловік приходив, — відразу випалила вона. Мені тоді це здалося дуже неправильним вчинком з боку тієї жінки, ну хіба мало хто кому приснився. — І що? — сухо запитала моя начальниця. — Він просив вам переказати, що з донькою бачився. Дивно це якось … у вас же на кшталт дітей-то і не було. Але дуже сильно просив, щоб я вам це передала, — повідомила безцеремонна тітонька. Подякувавши її, моя начальниця поспішила піти. Ясно, що я пішла за нею. Повернувши за ріг, Галина Василівна присіла на лавку і важко задихала. — Була у мене дочка, — несподівано почала вона, — Пом ер ла вона тільки, коли ще зовсім молодою була. Їй всього-то двадцять років було. Чоловік мій довго хв орів і прекрасно розумів, що недовго йому залишилося. Він мені обіцяв, що якщо зустріне він там її, то пришле мені звісточку. Ось тільки не зрозумію, чому це він уві сні прийшов до неї, а не до мене.

Ми ж з нею ніколи не дружили навіть. Вимовивши все це, вона закрила очі і якийсь час сиділа, важко дихаючи. Ясна річ, що я її не чіпала, а просто стояла поруч. — Але ж він все правильно зробив. Приснився б він мені, я б вирішила, що це просто моя свідомість видало бажане за дійсне. Я б засумнівалася, що він мені дійсно передав звісточку. А так, через чужу жінку … Тим більше, вона нічого про нашу дочку не знала ніколи, — не відкриваючи очей, шепотіла вона. Потім, відкривши їх і подивившись на мене, вона сказала: — Значить, є там щось … на тому світі.

Минулого місяця я була ошелешена новиною — у сина Стасика з’явилася дівчина. І навіщо йому це потрібно? Я для нього все роблю: готую, прибираю, перу, відправляю на роботу, рано прокидаюся … Він же ще дитина! Поведінка Стасика раптово змінилася. Він раз у раз виходив з дому, пропадав цілими вечорами або замикався у себе кімнаті. Я хвилювалася. Підозрювала, що у нього про блеми. Може, він потрапив не в ту компанію або вплутався в конфлікт? Адже в наші часи на вулицях стільки зла … Я задавала йому питання, але він говорив: — Не переживай, мамо. Хвилюватися нема про що, все як завжди. — Синку, ти ж розумієш, що коли не стало тата, у мене одна надія тільки на тебе. Я відчуваю бі ль і самотність. Ні з ким посидіти вечорами. Ти так відгородився від мене останнім часом … — я вже відчувала, як мої очі наливаються слізьми. Все, не можу! — Мам, я граю в футбол з друзями. Ну добре, спробую тебе не кидати так часто, — сказав він. Не те, щоб я була проти футболу, але мене не покидало відчуття, що Стасик щось приховує від мене.

«Напевно, у нього є дівчина. Він симпатичний, не дурний, вже є борода, виглядає серйозним, так що не дивно », — сказала Олена, наша сусідка, коли я зізналася їй в своїх про блемах. Я покрутила пальцем біля скроні. Стасик і дівчина? Ха, теж придумала! Навіщо йому вона? Адже я готую, прибираю і стираю. Зрештою, всі ці чоловічі і жіночі питання не так вже й важливі. І не в його віці! Ще є час для цього! Але Ленка посіяла зерно тривоги … Я навіть почала шкодувати про те, що сказала їй! З тих пір я ще більш уважно спостерігала за поведінкою Стасика. Іноді, якщо я добре себе почувала, то робила вигляд, що гуляла по місту, а сама сідала на лавці біля якогось під’їзду або магазину і дивилася, куди і з ким іде мій син, поки він не пропадав з поля зору. А потім вставала і йшла далі. І справді! Щось стало не так! Він почав більше стежити за собою. Він ходив на тренування. І пізно! Тренуватися з 6 до 10 вечора? Якось довго. А у вихідні він часто повертався після опівночі, виправдовуючись, що засидівся в гостях, був на дні народження і т.

Д. — Я все розумію, синку … але я тут трясуся від страху. Ти міг би мене попередити! — плакала я. Я бачила, що Стасику соромно. І це добре! Так поводитися з бідної матір’ю … З тих пір я стала розумнішою. Як тільки він йшов, я дзвонила. Не те щоб я прибіднююся, але у мене тоді дійсно були такі нервові болі … Грудна клітка розривалася так, що боюся згадувати. Зрештою, одного разу Стасик сказав мені: — Мама, у тебе завжди все добре. Не корч із себе жертву! Лягай, я скоро повернуся. Мені вже 22 роки, я доросла людина, можу вийти і провести час без мами! Ці слова ранили мене. Після того дзвінка не розмовляла з ним два дні. У підсумку, через майже рік такої боротьби і брехні, Стасик сказав мені правду. Я думав, що помилилася. — Мама, я зустрічаюся з дівчиною. Її звати Катя. Я більше не хочу тобі брехати і звітувати кожну хвилину. Мама, ти повинна зрозуміти одну річ, — сказав він. — Я люблю тебе, я тобі за все вдячний і ти завжди будеш для мене найважливішою жінкою в світі. Але я зустрів Катю і хочу побудувати з нею стосунки. Зустрічатися, гуляти, вечеряти, врешті-решт навіть жити з нею …

— Що ти мариш ?! — я не могла більше його слухати. — Навіщо тобі Катя? Навіщо жити з нею? Тобі погано з мамою? — запитала я, проливаючи сльози. — Мама, стій … — сказав він. — Ти не можеш тримати мене весь час на повідку. Я став дорослим і маю право на власне життя! Я не розуміла, що з ним сталося. Що з цими дітьми таке відбувається? Що я зробила не так, що вони так само зі мною поводяться? Тоді я посварилася зі Стасиком. Він пішов, але повернувся ввечері. Я була впевнена, що він хоче вибачитися і сказати, що ця Катя дура. Але я виявилася не права. Він сів поруч зі мною і спочатку знову сказав мені, як він любить мене і потребує мене. А потім ще раз заспівав іншу пісню: — Я знаю, що моя старша сестра заподіяла тобі бі ль, але тоді вона була права. Ти намагаєшся керувати кожним, ставиш свої умови, ізолюєш нас від світу. У тата друзів не було, він ніколи не виходив з дому. Насправді, у нас немає ніяких контактів ні з ким із сім’ї … Я хотіла його перебити, але він продовжив: — Я більше не мамин хлопчик, якому потрібно витирати соплі після кожного чхання.

Я працюю, мені 23 роки і я вже більше року зустрічаюся з прекрасною дівчиною, яка тобі заздалегідь не подобається і якій ти не даси ні найменшого шансу, хоча ніколи її не бачила. Мама, не змушуй мене вибирати — ти або вона — тому що це ненормально! — Ну, ти б її не вибрав! — вигукнула я — Справа не в тому, кого б я вибрав. Справа в тому, що Катя ніколи б не поставила мене перед таким вибором. Це нелюдяно, шалено, мама. Я люблю вас обох, хоча кожну по-своєму. Дай мені бути щасливим! І дозволь собі розділити зі мною цю радість. Я мовчала, сльози текли по моєму обличчю. — … Ой, як мені недобре. Відкрий скоріше вікно! — Мам, вистачить! Я молю тебе! Їй богу, одного разу тобі і правда знадобиться допомога, і ось тоді я вже не повірю! Яка допомога?

Щоб я прикидалася? Мені по-справжньому погано! Стасик сказав мені обдумати все і повідомив, що повернеться на наступний ранок. Завтра вранці? Він на всю ніч іде кудись? Я збожеволію від тривоги! І хто буде робити йому бутерброди? Хто його ласкаво розбудить? Ось же ця … Катя. Як мені бути? Невже він не жартував? Я ні в якому разі не хотіла нікого ізолювати. І навіть не думала встановлювати свої канони. У чому його претензії? Точно, дівчина запудрила йому мізки! Я зроблю мудро: покличу її на вечерю. Побачу наживо, поговоримо по душах, вивчу її навиворіт. Іншого виходу немає. Адже я не в змозі дозволити собі втратити останню близьку людину, яка у мене залишилася.

Жили-були чоловік і дружиною, хоча насправді — дід і баба. У 18 одружилися, в 68 відзначили золоте весілля. Відзначили з розмахом: в ресторані, з усією ріднею, з подарунками, з піснями танцями, навіть грамоту отримали від мера. Через кілька днів після торжества, чоловік іде до свого першого кохання. До дівчинки з двору, в яку він закохався в 14 і втратив в 17. Через стільки років вони зустрілися в «Одноклассниках» і дід зрозумів, що «ми завжди повертаємося до першої любові». Дід вирішив не псувати свято нікому. Після свята він поговорив з дружиною, пояснив їй все і пішов з дому. Дружина в шоці, діти і внуки в ш оці. Щасливий тільки дід зі своєю новою дівчиною.

Діда спробували заспокоїти сини, але дід сказав, що бажає хоча б останні роки провести з жінкою його мрії. Коли я почула цю історію, відразу подумала, що дід молодець. Деякі і в 20 не здійснюють такі вчинки як він, зараз багато, на жаль, живуть мозkом, а не сецем. А дід пішов на поводу своїх почуттів. Потім я капнула глибше і мені стало прикро за дружину. ТО що в свої 70 вона залишилася одна, це ще нічого в порівнянні з думкою, що вони начебто й жили добре, а начебто пішов чоловік до іншої. І не просто пішов, а ще гірше — він все 50 років любив іншу!

У цій історії, як би я все не зважувала, не можу прийняти чиюсь сторону. Так багато «ну а якщо». У загальному і цілому, я і діда розумію, і дружину його, і розлучницю теж. Хоч в 20, хоч в 70 хочеться урвати собі шматочок щастя і прожити з ним. Але ця історія мені здалася трагічніше любовних історії 20-25-річних. Тут і історії більше, і задіяних осіб, і недоговореного більше, і недолюбленного, і перелюбленного …

Мама з татом роз билися в авто мобі льній ава рії, тата не стало, а мама залишилася інв алідом. Але ми з мамою хоч і жили бід но, але були дуже дружні. З маминою допомогою, я закінчила університет з червоним дипломом і мене запросили на добре оплачувану посаду. Жити стало легше, мама навіть трохи помолодшала, почали її лікувати і незабаром мама вже почала обходиться без сторонньої допомоги. До нас на роботу приїхав син господаря фірми, ми познайомилися і почали зустрічатися, незабаром Сергій запропонував мені руку і сер це. Батько Сергія був господарем кількох заводів і фірм і одна з них, це та, в якій я працювала. Папа мого майбутнього чоловіка не особливо був радий, тому, що його єдиний син одружується не по положенню, а по любові, але вибір сина він поважав. Я переїхала в Москву, батьки чоловіка подарували нам квартиру, нас взяли на роботу з хорошим окладом в іншу фірму і ми вирішили забрати мою маму до нас, вона з нами трохи пожила і сказала, що поїде, тому що не хоче заважати молодим. Але ми з чоловіком вирішили знімати їй квартиру, не далеко від нас і від лі карні. Все у нас було добре, я кожен день їздила до мами, а в цей день не змогла, на роботі була запарка, і я вирішила поїхати до неї на наступний день перед роботою.

Прийшовши додому, я дзвонила мамі, але вона не брала телефон, я почала турбуватися і ми з чоловіком вирішили до неї поїхати, але коли ми приїхали, то нам ніхто не відчинив двері. Сусіди нам сказали, що приїжджав якийсь чоловік і вигнав жінку з квартири і сказав, щоб вона більше ніколи не з’являлася в родині його сина. Я зрозуміла, що це був мій свекор, я поїхала до нього і все йому висловила, а він мені сказав: «Твоя мама для нашої сім’ї тягар, вона постійно тягне гроші з сім’ї мого сина, і що я, як батько дозволити не можу, і якщо мене, що то не влаштовує, то я можу звільнитися, тому, що фірма, в якій ми з чоловіком працюємо, це його фірма ». Не дуже довго думаючи, я написала заяву про звільнення, зареєструвала його у секретаря і поїхала в своє місто, до мами. Через день до мене приїхав мій чоловік і почав просити мене, щоб я повернулася, але я йому сказала, що мама для мене найголовніше на світі. Мій чоловік посміхнувся і сказав: «Іншої відповіді я від тебе і не чекав. Я звільнився, Ключі віддав матері і сказав їм, щоб більше мене не турбували, у них тепер немає сина ». Я обняла його і розп лакалася. Зараз ми з чоловіком чекаємо поповнення, зі свекром ми не спілкуємося, а свекруха до нас приїжджає і ми цьому дуже раді.

Одного разу перед пологами, мама сказала, що нам потрібно поговорити всім разом. Вона посадила нас з чоловіком і попросила нас, щоб ми помирилися з батьком Сергія, я сказала, що більше не хочу це обговорювати, Але мама наполягла, щоб ми помирились, адже, він нас любить, але по-своєму. Вона встала і подзвонила моєму свекру, він чекав цього дзвінка 3 роки, ми поговорили, він попросив у мене і у мами вибачення, коротше, ми помирилися. Свекор купив нам великий будинок в Москві, ми все переїхали в цей будинок, я народила двійнят, хлопчика і дівчинку, мама живе з нами, допомагає нам по господарству, свекор обожнює своїх онуків, він дуже змінився. Чоловік працює разом з батьком, він передає йому свої справи і хоче насолоджуватися спілкуванням з онуками. Люди, які хво рі, теж люди, і душа у них може бути набагато більше, ніж у здорової людини; не обманюйте хв орих, доля може вас покарати і дуже сильно.

Хочу поділитися з вами історією, яка сталася зі мною буквально вчора. Чи то це збіг, чи то й справді мені, як програмісту, життя постійно підкидає чужі телефони. Як мінімум раз на рік я знаходжу на вулиці втрачений телефон і повертаю його власнику. Чесно кажучи, я навіть не розумію, як можна його втратити Ось, як?! Ну менше з тим, зараз не про це. Вчора, повертаючись з магазину додому, виявив ще одне безгосподарне майно — телефон Самсунг. В голові промайнула перша думка: «Хех, знову?».

Так як зараз майже у всіх людей стоїть блокування паролем або відбитком пальця, доводиться забирати телефон додому і чекати, поки хто-небудь на нього подзвонить, а потім вже домовлятися про зустріч. Але у цього, на подив, нічого такого не було. Не довго думаючи, я протер екран і розблокував його. Ніяких пропущених дзвінків не було, а значить власник ще не дізнався про зникнення. Я почав гортати контакти і думав, кому б подзвонити — зазвичай шукаю «дружина», «син», «мама, тато». Але жодного з перерахованих не було. Чесне слово, я сам здивувався. Довелося лізти у Ватсап і читати повідомлення. Відкрив перше ж і побачив листування з дівчиною. Цитувати не хочу, тому що там були одні образи. Один мат-перемат на адресу дівчини.

Я просто був у шоці: не розумію, як так можна з людьми спілкуватися, як тварина просто! Завжди не любив таких людей — і в школі, і в універі … Ну, поверну я йому тепер телефон, а в підсумку, я впевнений, що він мені навіть «дякую» не скаже. Не люблю я таких людей. Подумав, а може його доля як раз покарала таким способом? Ну, тоді не буду їй заважати. З цими думками, залишив телефон на сусідній лавці і пішов. Як на мене, то найголовніше в цьому житті — бути людиною. А це «істота» — не людина, а просто його подобу. Будьте добрими і людяними, і тоді інші до вас будуть ставитися точно так же.

Холодний осінній ранок, невеликий дощ. Молоденька дівчина, зовсім ще дитина, кутаючись у промокле покривало, тремтячи від холоду і швидким кроком прямує в бік лісу. В руках, притискаючи до гру дей, вона тримає зовсім крихітний пакуночок. Озираючись назад, вона додає крок … — Я люблю тебе! — Я тебе теж, ми завжди будемо разом! Тримаючись за руки, Леночка і Максим гуляли вулицями рідного села. Мріяли закінчити школу, вступити в один інститут, одружитися і жити довго і щасливо.

Оленка почала відчувати нездужання, з’явилася ну дота вра нці. Що таке відбувається? Наташка, подруга Оленки, відразу поставила їй діа гноз: — Та ти ваг ітна … Леночка побігла до Максима: — Ти що, ду рна? Я ще школу не закінчив, у мене немає професії. На що ти хочеш жити? Єдиний вихід — це поз бутися дитини. Леночка йшла додому, слова Максима немов досі різа ли її слу х. Незабаром став помітний жи віт. Мама завела розмову з дочкою. Олена не стала нічого приховувати: вони завжди були з мамою як подружки — розповіла все як є. Ба тьки покладали на дочку великі надії; пообіцяли Олені, що все буде добре. пол ого вий будинок;

Леночка просить принести сина, але їх зустріч чомусь відкладають. Що таке? Що тра пилося? Увечері, коли всі ме дсестри зібралися в сестринської, Леночка пішла хоч одним ок ом подивитися на сина. Проходячи повз сестринську, вона почула розмову: — Завтра потрібно все рано підготувати. Мати Оленки приїде за її сином і відвезе його в будинок мал ятка. А Оленці завтра потрібно повідомити, що її сина більше немає. Леночка не змогла стулити очей. Не чекаючи світанку, вона закуталась в покривало, взяла сина на руки і обережно спустилася в вікно пал ати першого поверху. Вона бігла, бігла і всю дорогу шепотіла синові: — Я тебе нікому не віддам! За лісом було маленьке село, в якому жила бабуся Оленки. Вона прибігла до неї, ридаючи, розповіла все, що сталося. Бабуся притиснула Оленку разом з сином до себе: -Не пл ач! Я вас нікому не віддам!

Ірина наро дила в 15 років, в 10-му класі. І на протязі більше 5-и років приховувала, хто батько дитини, яку вона наро дила. Мати Ірини дізналася про ваг ітність дочки досить-таки пізно. Дівчинка завжди була повною, і мати думала, що та просто поправилася. Але серйозна надбавка у вазі спантеличила мати, і та вирішила зводити дочка до ендокринолога. На прийомі у спеціаліста вся правда і розкрилася. Мати була в сказі. Вона ростила дочку одна, і ось тепер ще й внучку! Гаразд би, в більш старшому віці, але ж не в 15 років! До того ж Ірина ретельно приховувала ім’я батька дитини. На всі розпитування вона відмовлялася і не говорила, хто батько. У школі ваг ітність десятикласниці викликала справжній фурор.

Всі навперебій говорили про те, від кого ж «зале тіла» школярка. Але Ірина наполегливо зберігала мовчання. На літніх канікулах наро дилася Аліса. Розумна блакитноока дівчинка. Мати Ірини взяла декретну відпустку, щоб сидіти з онукою. Ірина закінчувала 11 клас. Намагалася з усіх сил, хотіла вступити на бюджет. У неї це вийшло. Ірина поїхала вчитися в сусіднє місто, майже всі турботи про Алісу лягли на бабусю і прабабусю. Правда дівчина відразу ж влаштувалася підробляти. Крім цього, у неї щомісяця надавалася невелика грошова сума. Вона вперто не говорила ім’я батька Аліси і відмовлялася пояснювати, звідки у неї гроші. Коли Алісі виповнилося три рочки, Ірина забрала її з собою. У той час вона працювала в одному з рекламних агентств і вчилася, орендувала квартиру. Аліса росла не по роках розвиненою дівчинкою. У 3 рочки знала букви, була допитливим малятком.

Ірина влаштувала її в садок і жила разом з дочкою. Мамі вона так і не зізналася, хто батько Аліси. Закінчивши університет, дівчина стала повноцінно працювати в компанії, в якій підробляла під час навчання. Це сталося влітку: Алісі мало виповнитися шість років. Ірина прийшла додому з чоловіком. Це був батько Аліси … Одні і ті ж очі, русяве волосся і вуха. Ірина розповіла, що це Андрій весь час допомагав їй. Вони разом вирішили приховати від всіх факт батьківства Андрія. Він збирався вступати до військової академії і нар одження дитини могло порушити його плани. Але весь цей час молодий чоловік передавав Ірині гроші і крадькома зустрічався з донькою. Він закінчив навчання і вирішив одружитися з коханою, яка чекала його довгих 6 років. Нещодавно в ро дині Ірини та Андрія наро дився син Макар, а його старша сестра Аліса вже закінчує третій клас.

Величезний чорний джип зупинився у похилих кованих воріт. Молода людина в короткій шкіряній куртці і чорних рукавичках вийшов з машини і швидким кроком попрямував прямо по доріжці. Він йшов, часто озираючись, намагаючись знайти кого-то. Одинокий перехожий з подивом поглядав на хлопця. Раптом чоловік зупинився, підняв комір і голосно сказав: -Привіт мама. Ось я і прийшов. Дві самотні верби далеко на краю яру зашуміли на вітрі, перебираючи листям: «Прийшов». Володя відчув цю тишу всім тілом і закинув голову до неба. Хмари. Білі. Ватяні. Вони пливли далі, не помічаючи його на цьому п’ятачку землі. Сліз не було. Був грудку. Тягучий і розростається. — Володька? — почув юнак за спиною і обернувся. — Дід Ігор. Здрастуй. Я. Ігор Анатолійович жив у брата по сусідству, коли Володька був зовсім маленьким. Ігор Анатолійович цурався людей, насував все нижче кепку і на людях мало з’являвся. — А чого це ти тут? Річниця два місяці тому була?

— Я , — Володимир замовк і не знав що відповісти. — На поминки сім років тому не приїхав, а зараз те чого? У сестри був? — Ні, у Рити не був. — Все справи, дід Ігор, справи, — повторив протяжно молода людина. — Справи! Ось і у мене справи, я піду, — діловито перевалюючись, дід поплентався зі своїм відром в руках далі. Володимир сів на лавку. Мовчки став дивитися на пам’ятник, розглядаючи фотографію. Мати і тут була в тої самої хустці. Синій. З червоними цятками квітів. Володька любив цю хустку. Вона була для нього в дитинстві дороговказною зіркою. Завжди і скрізь. Хустка. Він був єдиним цілим з матір’ю. І пах нею, коли вона його обіймала і притискала до себе. Коли Володьки виповнилося шість років. Мати взяла його з собою на ярмарок, купити куртку в школу і шапку за розміром. Батькова була хлопчикові занадто велика і занадто стара. Володька чіплявся за поділ материнської спідниці і тягнув її вниз. -Синку, не тягни, — просила мати. — Я боюся загубитися. Народу багато, — виправдовувався син. — А ти на хустку дивись, якщо загубишся, то побачиш. Я на місці стояти буду.

Хустка у мене помітна. Володька заспокоївся і відпустив поділ. Мати ходила від прилавка до прилавка і торгувалася. Володька теж дивувався, розглядаючи різноманітні товари. Задивився. Хлоп-хлоп очима. Ні матері. Хотів злякатися. Потім згадав про хустку і поліз на стіг біля стайні. Варто мати. Хустка і, правда, яскрава. Оглядається. Володька зліз з копиці і бігти. — Знайшовся? — притискаючи до себе, пестила мати, — підемо, шапку бачила недорогу. — Так і сидиш? — Володя відкрив очі. Ігор Анатолійович повертався назад. Він залишив тару біля хвіртки і сіл з чоловіком поруч. — Сниться почала, немов пливе від мене вдалину і хустка синя її вабить мене. Ні спати, ні їсти не можу. Хустка перед очима. Ось і прийшов. Може, простить. Верби на краю яру знову зашуміли: «Чи пробачить, простить». -Е-е, — дід Ігор хотів було поплескати хлопця по плечу, але стримався. — В тої хустці її і … ти себе прости. Вона що, їй зараз все одно.

А у тебе душа болить. Мабуть дорослий ти став. Це добре. Бережи себе. Поговори з нею, очисти душу, а я піду, справи. Володька кивнув і хотів вже закрити очі. — А до Рити зайди. Вона на останні гроші зробила пам’ятник цей, огорожу бачиш якусь поставила. — Дід Ігор, передай їй це, я поїду зараз, — Володька дістав гаманець і вийняв всю готівку. — Передай, будь ласка, соромно мені. -Ні, синку, сам. Я тут не провідник. Брат з сестрою бачитися повинні. Нехай п’ять хвилин, але рада буде вона. Зла на тебе не тримає. Вона на матір сильно схожа стала. Володимир ще трохи постояв і пішов. Старша сестра і, правда, стала з віком схожа на матір. Володя трохи зам’явся на порозі. Хустка. Синя. У цяточку. -Володька, рідненький, — кинулася вона до нього і обняла. Стиснула, що було сил і покотилися по шкіряній куртці тихі сльозинки. За столом трохи поговорили. Володимир почав збиратися, залишив грошей, хоча сестра не бажала брати. — Рита, а хустка ця у тебе звідки?

— Так матері хустка ця. Дві було таких. Одну вона носила, а другу тільки на ярмарок одягала, — сестра з надією дивилася на брата. — Ти приїжджай частіше. На риболовлю з Миколкою сходіть. -Делі, Рита, всі справи. Бізнес в гору пішов. Якщо грошей потрібно, ти не соромся. Я допоможу. — В гору — це добре. Головне, що ні з гори. Так, що я. Дітей шкода. Школу у нас закрили. У райцентр возимо. За синів страшно. А я… — А зі мною не хочеш? — Ой, ні, Володя, ми тут звикли. ти знай , Що ми у тебе є, і завжди тобі раді, а решта — справа така. На зворотному шляху мелькали в вікні автомобіля дерева. Рання осінь фарбувала все навколо. Серед ялинок раз у раз Володі здавалося, що йде від нього матір або сестра вже не розгледиш і миготів синю хустку. Через тиждень Володі подзвонив Микола, чоловік Рити, і повідомив, що її більше немає. Серце. Коли Володимир поклав трубку, він підійшов до вікна і подивився вдалину. Чи не мати кликала, не її синя хустка. Хустка сестри. Синій. У цяточку…

По мережі давно гуляє історія, яка багатьом здасться неправдоподібною. Але ми пам’ятаємо що насправді, життя закручує такі «сюжети», що «відпочивати» може будь-який режисер. Дивіться до кінця буде цікаво. Іван повертався з нічної зміни, втомлений донезмоги. Хотілося прийти і розтягнутися на ліжку, провалившись в глибокий сон. Робота була важ кою, але крім рудника влаштуватися після звільнення з колонії нікуди не вдавалося. Йому ще пощастило більше багатьох — хлопця взяла в знімну квартиру бригада вахтовиків. В його становищі можна було сподіватися тільки на вагончик поруч з роботою. Щоб зрізати дорогу, він звернув через парк, сподіваючись швидше дійти до під’їзду. Попереду на лавці він побачив великий згорток. Підійшовши ближче, хлопець оторопів. Загорнутий в якусь тканину або ковдрочку перед ним лежало немовля.

Іван зупинився в глибокому розпачі. Тіло просило сну. Душа здригнулася від того, що, можливо, дитина пролежала пізньої осені в парку багато годин. Обережність попереджала, щоб він зі своєю судимістю не вплутуватися в цю історію. Нарешті, молодий чоловік зважився. Тягти маленьку дитину в квартиру, де жили 15 мужиків, було немислимо. Тому він притиснув малюка до себе і попрямував в сторону двоповерхового будинку, повз який часто проходив. Там розташовувався дит ячий буд инок. Іван пояснив ситуацію. Це була дівчинка. Приймаюча сестра сказала: «Записки від матусі немає. А давайте назвемо її Іриною Іванівною ». «Ну, нехай буде так», — посміхнувся Іван. З цієї нагоди чоловік часто став замислюватися про своє життя. Родні у нього не залишилося, але якось хотілося тепла і затишку. Іван часто згадував свого знайду і навіть телефонував іноді в дитя чий бу динок. Коли Иришка підросла, став приходити до неї в гості з подарунками.

Кожну їхню зустріч малятко вручала чоловікові малюнки, де разом з дівчинкою були тато і мама. Нова співробітниця дитячого будинку, приблизно одного віку з Іваном, помітила добре ставлення чоловіка до дівчинки. Вона сама була колишньою вихованкою цієї установи і розуміла, наскільки дитині важлива сім’я. Але також Світлана розуміла, що самотньому чоловікові дівчинку не віддадуть ніколи. Жінка вирішила допомогти двом важливим для неї людям. Адже сподобався їй Іван, виявляється, відвідував названу дочку вже 10 років! Ірочка дуже чекала, коли тато забере її додому. І чоловік вже 5 років виплачував гроші за квартиру по іпотеці, благо, заробітки в майстри на руднику були значно вище, ніж у підсобного робітника. Але відсутність сім’ї робило ситуацію безвихідною! Світлана та Іван поговорили по душам. Вони вирішили, що відносяться один до одного досить добре, щоб офіційно зареєструвати стосунки і здійснити Иришкин мрію!

Вони оформили всі доку менти, обставили кімнату дівчинки і пішли в ди тячий бу динок. Дівчинка кинулася до Івана на шию, потім обняла Світлану. Вона зауважила, що сьогодні її тато весь світився від радості. Він опустився перед дочкою навпочіпки і тихенько сказав: «Ірочка, збирай свої речі. Ти їдеш додому! А ми тебе чекаємо ». Так збулася світла мрія дитини, якого чоловік знайшов одного на лавці — через 10 років сталося диво отримання справжньої сім’ї. Про те, чи залишилися разом Іван і Світлана, «історія замовчує». Але, швидше за все, так і сталося. Адже їх об’єднала радість доброти і щастя, подароване маленькій людині. Такими або схожими історіями не збідніє земля. Адже люди у нас живуть добрі і світлі, здатні на великі вчинки. На цьому все друзі, чи сподобалася вам ця історія?