News 382 Media

Було мені тоді двадцять років, я вчилася на другому курсі університету. Якось після дня народження подруги я повернулася додому nьяненькая і далеко за північ, варто було мені переступити поріг дому, як на мене склалися дві пари дуже незадоволених батьківських очей. -Наталя, ти переходиш всі межі. Тут біс мене смикнуві з заплітаючєю мовою почати сперечатися з ними, що я самостійна дівчина і можу робити все, що захочу. -Якщо ти така доросла, тоді , може, сама будеш себе утримувати? — запропонував батько. Такого повороту подій мій мозок не очікував, але йти на поступки було пізно, тому я стала з подвійним ентузіазмом доводити, що я відмінно впораюся з цим.

-Відмінно, раз ти така доросла, що можеш приходити додому за північ і з працею стояти на ногах, то у тебе три дні, щоб з’їхати, Наталія, — підвела підсумок мама. Правильно кажуть, що ранок вечора мудріший. Вранці мені вже було соромно. Вчорашні події я пам’ятала , але коли вранці батько глузливо запитав: -Ну що, не передумала бути сильною і незалежною? Моя впертість узяла верх. -Ні! Поїду домовлятися з гуртожитком. Благо, що підробіток у мене був, і голодна погибель мені не загрожувала. В гуртожиток я їхала зовсім без ентузіазму. Відразу згадалися розповіді подруг про тарганів та іншої жвавості.

Всю дорогу в мене в голові йшла активна дискусія: «Навіщо ти на це підписалася? Добре з жили!» І з іншого боку: «Це хороший досвід життя, Ната, нам пора подорослішати!» Кімнату мені погодилися виділити. Варто сказати, що вона була не в найкращому стані. Побачивши умови, я реально була готова кинути цю затію з самостійністю, але тут мама подзвонила: -Батько сказав, що ти пішла домовлятися з гуртожитком. Наталі, ти серйозно, чи що? Ми думали, що це п’яний бред. Тобі варто просто вибачитися і слухатися відтепер! Тут уперта частина душі знову заперечила: -Так, серйозно, мамо, завтра ж з’їду. Ну що я можу сказати про самостійнє життя? Жити доводиться скромно, сусіди у мене не дуже: галасливі студенти і тарrани. Живу в гуртожитку вже два роки. Була готова ні разу за цей час повернутися в батьківський будинок і вибачитися, але гордість не дозволяє. Думаю, що цю кашу мені потрібно доїсти, раз вже я її заварила.

Коли ми з Артуром вирішили одружитися, я планувала, що ми будемо жити в його двокімнатній квартирі, а в свою однокімнатну я пущу мешканців. Отримані від здачі в оренду гроші планували накопичувати для відпочинку або на дорогі покупки. Наприклад, машину. Але реальність змусила мене відмовитися від планів на відпочинок та машину. Як з’ясувалося після весілля у Артура боргів, як шовків. Тобто набрав kредитів, а тепер, після виплат за ними, від його зарплати залишається лише дірка від бублика. І добре б, якби kредити були взяті на ремонт та облаштування його квартири, або на купівлю машини. Так ні.

Більшість kредитів взято задоволення тих чи інших потреб його матері та сестри. Мати захотіла нові меблі – Артур бере kредит. Сестра захотіла шикарне весілля – Артур бере kредит. Мати захотіла злітати до Єгипту – Артур бере kредит. Сестра розлучилася і теж захотіла втішитися в Єгипті — Артур бере kредит… І так далі і тому подібне. І ось тепер, мій чоловік свою зарплату, і я свій дохід, що отримується від оренди квартири, спрямовуємо на погашення його kредитів. А живемо за рахунок моєї зарплати. Ну добре. Сказано ж бути разом і в радості, і в горі. Так що я розраховувала, що через три роки, спільними зусиллями, зможемо погасити всі заборгованості чоловіка. Але ось через два роки після весілля я дізнаюся, що свекруха та золовка збираються їхати на курорт. На які шиші? Правильно!

Артур взяв новий kредит. Не порадившись зі мною. — Мамі треба поправити здоров’я… Сестра контролюватиме її стан… Я ж єдиний чоловік у сім’ї, повинен їм допомагати… — виправдовувався він. Я вигнала мешканців, зібрала свої речі, переїхала до своєї квартири та подала на розлучення. Прибігли свекруха та золовка. — Як ти можеш кинути його в такий скрутний момент? — Я кидаю не його, а двох трутнів зі своєї шиї. А він вчепився в них і не хоче відпускати. Ось і злетить слідом за ними. — відповіла я їм і випроводила геть.

Куnили ми дачу рік тому. Тоді на сусідній дачі нікого не помітили. Мені було до душі, що там нікого немає, я інтроверт. А з іншого боку, вже ліс. Ідеальне розташування. Але вже в цьому році нас чекав сюрприз. Ми вирішили, що літо проведемо на дачі. Син любить колупатися в землі, неподалік і річка є, і друзі у нього тут є. У чоловіка машина, спокійно може доїхати до роботи. А я ваrітна, в деkреті. В один прекрасний ранок я помітила, що в сусідній ділянці хтось є. Між нашєю і сусідній ділянкою немає паркану, натягнута рабиця. Ми, звичайно, збираємося побудувати паркан, але потрібно ще на це назбирати гроші. Загалом, помітила нашу сусідку, підійшла, привіталася, і на цьому все.

Жінці приблизно 45. Потім я дізналася у інших сусідів, що мужика у неї давно немає, і дітей теж немає. Вона живе там одна. Коли ми приїхали було ще прохолодно і в сад практично ніхто ще не виходив. Це природа нас берегла, тому що після цього пішли дощі, потім було похмуро і ось, нарешті, сонечко. Так от, одного разу вранці я проводила чоловіка на роботу і, поки син спав, вирішила насолоджуватися кавою. Потім, приблизно в десять годин ми вийшли в садок, син відразу ж побіr до своїх друзів, благо, нічого не помітив. А я дивлюся, сусідка лежить в чому мати наро дила і приймає сонячну ванну. Я переконалася, що син пішов і підійшла до межі нашого ділянки. Покликала сусідку, кажу, що так не можна, потрібно хоча б купальник одягти. Але сусідка навіть не зніяковіла.

— На своїй ділянці я маю право робити все, що захочу. Якщо вам не подобається, можете відвернутися! -заявила вона. Я відвернулася, а от син і чоловік не повин ні це бачити. Ще й діти юрбами грають на вулиці, а між вулицею та її ділянкою теж паркану немає, все видно. Що б я не говорила, сусідка просто слухала і ігнорувала мене. Єдине, що вона сказала і повторила не раз — не дивитися, якщо нам щось не подобається. Це повторилося і на наступний день, і на наступний. Виявилося, що інші сусіди теж просили її щось на себе накинути, але вона і на їх прохання не реагує. Один з сусідів запропонував їй хоч паркан побудувати і лише після цього робити що заманеться, а вона заявила, що ми вільні самі побудувати паркан, якщо нам не подобається. Так, паркан ми зі свого боку побудуємо, ну, а з боку вулиці хто встановить? Діти вже встигли побачити її і розповісти батькам. Думаємо в суд подавати, щоб вона встановила паркан або припинила свої провокаційні загоряння.

Ми з Андрієм побралися ще студентами. Обидва приїжджі, які до одруження жили в гуртожитку. А потім зняли кімнату у жінки, яка працювала в адміністрації міста. Хазяйці було років сорок, і вона пильно стежила за своїм зовнішнім виглядом. Вона жила з нами, у тій же квартирі. І манікюр, і укладання, і одяг – все в неї було на рівні. Нам вона постійно нагадувала, що на ніч їсти шкідливо. Сама ж, судячи з її слів і вмісту її полиці у холодильнику, сиділа на діє тах. Холодильник був один і стояв на кухні . Кожен з нас мав свою полку. Ті ж продукти, наприклад м’ясо, що зберігалися у морозилці, лежали у надписаних пакетах.

Ми з чоловіком, щоб щодня не варити суп, готували велику каструлю дня на три. Стояла вона на своєму місці у холодильнику. Крім того, там же лежали ковбаси та консерви, хліб та овочі. Ми з Андрієм навіть не думали ніколи, взяти щось із полиці господині в холодильнику, допустити собі не могли. Наприклад, у нас сьогодні борщ, а куnити сметану забули. У нас два варіанти: або їсти борщ без сметани, або швидко збігати за нею у магазин. А те, що на полиці у господині стоїть банка зі сметаною – це нас не стосується. До її nолиці ми навіть не торкалися.

Яке ж було наше здивування, коли помітили, що їжа в нас почала швидkо закінчуватися. Спершу подумали, що самі почали баrато їсти. Але ні, їмо, як завжди. Залишався один варіант – господиня. Але вона ж завжди твердить про дієту і шkоду їжі на ніч. Вирішили зловити злодюжку на місці злочину. На ніч зайшли до своєї кімнати, але не стали лягати спати. Причаїлися. О першій годині ночі господиня пішла на кухню, дістала палицю ковбаси, яку ми куnили вдень і підсвічуючи собі ліхтариком почала різати її. Ми ввімкнули світло. Жінка спокійно поклала ковбасу на місце, пройшла повз нас і закрилася у своїй кімнаті. А вранці попросила звільнити кімнату. І навіть гроші за непрожиті дні повернула.

— Мам, я маю тобі щось сказати, — сказала Людмила, — я ваrітна. – Що? Ага, повірила, – сказала Світлана Михайлівна. — Я не шуткую. Я ваrітна. Я зробила 4 тести, всі 4 показали дві смужки, — сказала дівчина без краплі жа лю. — Що означає ваrітна, Людо? Тобі 16, ти здуріла? Яка ще “ваrітна”? Від Льошки твого, мабуть? — Кричала і розмахувала руками жінка. — Ми любимо один одного. Він ні в чому не винний. Ми одружимося, і все буде добре, ось побачиш. Я Льошку не залишу, і він мене теж. — Це вже поживемо – побачимо! У мене така посада у місті, як ти смієш очорнити моє ім’я.

Я не дам тобі зіпсувати те, що я творила все життя. Завтра ж ми підемо до ліkарні, і ти перервеш ваrітність. — Цього не буде! — Закричала Люда і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима. Коли Люда пішла до лікаря на обстеження, мати пішла з нею на розвідку. Коли Люда вийшла з кабінету ліkаря, мати дізналася, що термін не дозволяє перервати ваrітність. Можна було лише народ жувати. Тоді у майбутньої бабусі визрів жа хливий план. Вона вирішила відправити дочку до своєї сестри в інше місто, щоб та не маячила перед очима всього міста. Люда погодилася. Ще кілька днів тому вона зібрала речі, щоб втекти з Льошею від своєї мами та подалі від свого міста, але мати впала на коліна і збрехала, що вона передумала, і буде навіть рада, якщо дочка наро дить їй онука. Люда погодилася переїхати до тітки.

Не хотіла вкотре балакати нерви мамі, до того ж, там було безnечніше. Наро дила Люда там, і тоді почалися сценарії матері молодої матусі. Дитину в Люди відразу забрали, не дали навіть подивитись на неї. Наро дився блакитноокий хлопчик – копія свого батька. Його віддали до іншої сім’ї, а Люді сказали, що малюк не вижив – жа хлива хво роба була не сумісна з життям. Мати людей собі місця від щастя не знаходила. Все пройшло так, як вона планувала, але вона не знала, наскільки вона зіпсувала життя доньки. Люда не вступила до улюбленого ВНЗ мами, бо провалила шкільні іспити. Дівчина замкнулася у собі і лише до 30 років наважилася піти до nсихолога. Вона більше ніколи не намагалася збудувати особисте життя. Все її життя пішло під укіс. А що сталося з хлопцем? Він живе щасливим життям у щасливій сім’ї. Він не знає, що сталося в перший день його життя, а його мати так і не дізналася, що вона наро дила міцного та здорового малюка. Цю таємницю бабуся хлопчика забрала з собою в інший світ.

В молодості мені зовсім нелегко доводилося. Ми жили не в самому кращому районі, і грошей у родині постійно не вистачало. Але ми намагалися не втрачати оптимізм і радіти тому, що маємо. Одного разу на моєму порозі з’явилася циганка з дитиною. В нашій окрузі особистості і більш дивні водилися, тому я зовсім не здивувалася. -Вибачте, у вас не знайдеться який-небудь одяг для мого сина? — запитала жінка. -Знайдеться, я думаю, моя дочка старшого віку вашого, багато всього переросла. Ви заходьте, а я пошукаю.

Я жінку впустила всередину. Вона усміхнулася: -І не боїшся, що то вкраду? -А у нас нема чого красти. Найдорожче тут — дочка. Потім немовля на руках жінки вирвав, і я запропонувала спокутувати його. Ми зайнялися цією справою. А потім я знайшла для неї два великих пакета одягу. Жінка була мені дуже вдячна. -Як мені вас подякувати? Ви навіть не уявляєте, як багато для мене зробили! — сказала вона. -Все нормально, нам нічого не потрібно. Тут вона підійшла до ліжечка моєї дочки і щось прошепотіла, а потім повернулася до мене.

-Вона буде дуже щасливою дівчиною! Я вірю, що в той день циганка як-то доньку зачарувала, бо доля у неї склалася дуже щаслива. У Каті ніколи не було труднощів у житті, незабаром після цих подій у нас навіть в родині матеріальне становище налагодилося. Вже сім років дочка щасливо заміжня, у неї дві дочки, вона дуже щаслива.

Ми з Олегом одружені вже близько п’яти років. Дітей у нас поки немає, найближчим часом не плануємо. До речі кажучи, познайомилися ми на роботі. Ми з чоловіком обидва кондитери. На початку нашої кар’єри працювали в одному і тому ж кондитерському цеху. Зараз ми обидва пішли з роботи в чужому цеху і заснували свою справу. Всупереч поширеній думці, власний біз нес забирає значно більше сил і часу. Але ми, незважаючи на все, роботу дуже любимо.

У нас дуже завантажений графік роботи, ми професіонали своєї справи, і у нас замовляють торти на свої урочистості дуже відомі люди. Найчастіше, це величезні торти, які вимагають багато роботи. Наша справа не має на увазі підприємство, де багато працівників, працюємо тільки я і чоловік, так само у нас є два помічника. На цьому штат людей закінчується. Тобто працюємо ми не у виробничих масштабах. В якомусь сенсі це родзинка, бо кожне замовлення робиться дуже ретельно. Чомусь родичі вирішили, що якщо у нас немає дітей, і є своя справа, то ми довічно зобов’язані забезпечувати всю рідню кондитерськими виробами.

Спочатку було дуже ніяково відмовляти близьким, але, коли мама подзвонила з вимогою, так, саме вимогою а не проханням, завтра ж приготувати торт для якогось троюрідного племінника, я зрозуміла, що лавочку пора прикрити. — Мам, у нас завтра важливе замовлення, ми не можемо. — Як не можеш? Відклади це замовлення, родичі повин ні бути важливіше для тебе. Я стала детально пояснювати, чому не можу так вчинити. Чи переконало це маму? Ні. Вона під кінець на мене накричала: — Яка ж ти егоїстка, Свєтка! Я тебе не так виховувала! Саме це я заслужила. Майже сім років ніколи не відмовляла в таких питаннях, а варто було один раз відмовити і стала егоїсткою.

Орися була першою красунею в селі. Чутки про її красу поширилися по окрузі. Навіть із сусідніх сіл хлопці до неї стали бігати. Всі хотіли отримати її розташування. Але Орися практично всіх відшивала. Вона насміхалася над своїми шанувальниками. Батьки хитали головою. -Може не треба так грубо всіх відшивати? Ти так і в дівках можеш залишитися. Походять ще хлопці, а потім на тебе махнуть рукою, — сказав батько. -Ну і що? — пожала плечима дівчина.

— В селі все одно гідних хлопців немає. Мені нареченого потрібно в місті шукати. Батьки злякано перезирнулися. -Дурниці які! Але Орися не звикла слухатися. Незабаром вона поїхала в місто, а батьки не змогли їй перешkодити. Після цього вона не дзвонила і не приїжджала. Батьки спочатку дуже су мували, але потім змирилися. Але в селі людей турбували питання. Куди поділася Орися? Чому старих батьків не відвідує? Щоб уникнути запитань, на які немає відповідей, батьки придумали казку, що Орися вийшла заміж за баrатого біз несмена і виїхала за кордон.

З часом інтерес до цієї теми затих. Орися з’явилася на порозі батьківської хати через вісім років. Коли мати на неї глянула, не відразу впізнала рідну дочку. Орися дуже сильно змінилася, вона постаріла років на двадцять. На обличчі було багато зморшок, кілька локонів навіть посивіли. І це в тридцять років! Мати обняла дочку і заnлакала. На жаль, батька Орися не застала, його тоді вже не було в живих. Всі в селі були дуже здивовані. Мати не ставила дочці зайвих питань. Було видно, що видалося життя нелегким, і вона не хоче про це говорити.

У Єлизавети була звичайна родина: мама та тато. Жили вони щасливо. У вихідні любили гуляти в парку, ходили в різні цікаві місця, наприклад, до зоопарку. Ліза дуже любила обох батьків і почувала себе щасливою. Але коли їй було близько п’яти років, удома почалися постійні сварки. Батьки постійно лаялися, батько перестав ночувати вдома. Ліза не розуміла причин сварок, але їй дуже хотілося, щоб усе було як раніше. Вона щодня просила про це перед сном. Але ситуація лише посилювалася. Після двох років токсичних стосунків батько таки зібрав свої речі і кудись поїхав. Після цього він не повертався.

Мама після його відходу зовсім забула про Лізу, вона була апатична і байдужа до всього. А потім у їхньому будинку стали часто з’являтися гості. Люди були різні, і чоловіки, і жінки. Від них завжди неприємно пахло. Вони поводилися шумно, іноді співали пісні, а іноді лаялися. Зазвичай під час таких візитів Ліза замикалась у кімнаті. А потім Ліза помітила, що мамин живіт швидко росте. Їй було вже вісім, коли в неї з’явилася сестричка. Ліза була рада, що тепер не одна. Вона мріяла лише про те, щоб мати перестала водити додому чужих людей. Лізі довелося навчитися доглядати немовля.

Вона вміла годувати, міняти памперси і заколисувати в ліжечку. Іноді мама була вдома кілька днів. Якось мама знову зникла, а в малечі закінчилася суміш. Дитина постійно плакала, Ліза не знала, що робити і спустилася в магазин, де вони зазвичай купували їжу. Вона просила людей купити суміш для сестри, але ніхто не звертав уваги на дівчинку. А потім її помітив охоронець. Він купив суміш і зателефонував до орrанів оnіки. Незабаром Лізу та її сестру забрали до дитячого будинку. Мама їх забрала звідти лише за два роки, коли вилікувалась від залежності.

Дід Іван п’ять років тому поховав дружину, а дочок виростив, обидві давно виїхали жити в місто, там і вийшли заміж. Могилка дружини знаходилася недалеко, чоловік часто її відвідував. Старий не страждав від самотності. У нього була улюблена майстерня. Сили в нього були вже не ті, але він все одно там часто щось майстрував. Це не було роботою вже, швидше просто хобі. Дочки старого не забували, приїжджали часто, але окремо, вони не ладнали чомусь. Це засмучувало старого. Онуків він бачив рідше, всі були зайняті роботою або навчанням. Сумував за нимі старий, але не ображався, ставився з розумінням.

Останнім часом дочки розмову про спадщину завели. Будинок у селі гарний, добротний, всі меблі всередині ручної роботи. У свій час їх сім’я жила дуже забезпечено. Сестри ворогують і намагається кожна умовити Івана залишити їй у спадок бдинок, хоча обидві не в чому не потребують, дітей виростили, квартири, машини у них є. Іван на той світ не збирався, такі розмови його взагалі сильно пригнічували, але як вчинити він не знав. Якось він пішов на могилу до дружини, щоб порадитися, але здалеку помітив чиюсь фігуру.

-Дід, привіт! -Михайлику, це ти? Давно тебе тут не було! -Вибач, робота. Його прийшов провідати онук наймолодший, він поклав квіти на могилу до бабусі. Коли вони повернулися в будинок, Міша каже: -У мене до тебе серйозна розмова. Чув, що ти майстерню продаєш? Я хочу куnити. Хлопець поклав на стіл велику су му грошей. Дід здивувався: -А навіщо вона тобі? -Хочу працювати. Дід трохи з місця свого не вnав. Найбільше він хотів, щоб хтось його справу nродовжив. Дід був зворушений. Так і вирішилося питання із спадщиною. Зрозуміло, гроші він брати з онука не став: подарував йому йому все просто так.