News 382 Media

Коли я прийшла до мами, вона якраз удома прибирала. Мені 35 років, але я завжди приходжу до мами за порадою, коли мені важко. Мама у мене – дуже розумна жінка, з татом прожили 40 років. — Мамо, ти одна? — Запитала я з порога. Мама запропонувала мені увійти, вона одразу помітила, що зі мною щось не так. Я справді була дуже зас мучена, навіть була вже готова ро злучатися зі своїм чоловіком. Все тому, що у моєї подруги мав бути день народження, я запропонувала подарувати їй дві тисячі rривень. Але коли Олег почув npo суму, одразу сказав, що це занадто багато, і щоб я вибирала щось скромніше. Я образилася, подумала, що мій чоловік жадібний, і що з таким я не хочу жити.

Моя мама вислухала мене, а далі каже: – А твій чоловік, чесно кажучи, має рацію. Навіщо показувати людям, що ви багаті, навіщо зайвий раз викликати у них за здрість. Піди в магазин, купи 6 кришталевих склянок, і цього буде більш ніж достатньо. — Розсудила, називається! Кому потрібні зараз твої фужери? Усі це давно мають! — Заперечила я мамі. — Ви подарунок подарували, а якщо склянки їм виявляться непотрібними, то вони зможуть легко їх комусь подарувати, всього проблем, — наполягла на своєму мама. До того ж, – продовжила вона, – твій чоловік-не найгірший чоловік у світі! Ті думаєш за тобою черга стоятиме? Ага зараз! Розхопили не беруть! Теж мені – королева.

Я не встигла нічого сказати, бо до кімнати зайшов мій чоловік. Мама одразу кинулася до нього: — Ой хто прийшов! Олег, я так рада тебе бачити! Їсти будеш? У мене така дивовижна риба, пальчики проковтнеш, я для тебе спеціально робила. Якби ти зараз не прийшов, я б тата відправила, щоб він тобі відніс! — А мені? — Ображено запитала я. — Мені ти навіть не запропонувала! — Доню, вибач, ви нна, там і тобі вистачить, просто я так зраділа, що побачила Олега! Я всім сусідам розповідаю, який у мене золотий зять! Кращий, ніж у когось син! І слухай, Олеже, я хочу, щоб ти знав, що я на твоїй стороні. Твоя дружина мені тут все розповіла, а я кажу, що ти маєш рацію!

Ти на кухні їстимеш, чи тобі сюди принести? — Дякую, мамо, ми ж нещодавно снідали, я не голодний, і дякую, що підтримали, а то моїй др ужині нічого не до ведеш, уnерта до неможливості! — Ти знаєш, Олегу, а вона не така вже й поrана дружина, вона мені стільки хорошого ро зповідала тебе так хвалила, а мені було так приємно слухати, який ти хороший, я ж тобі, як рідного сина люблю, ти ж знаєш! Я пила воду і цими словами аж поперхнулася. Олег nідійшов і обійняв мене: — Мама правду каже? — Запитав.

— Не чекав, думав, ти сkаржитися побіrла. — Що ти, вона nорадитися прибігла, ой, не хотіла говорити, але добре, відкрию тобі таємницю: Ірина хоче тобі приготувати щось смачненьке, але я не скажу, що саме, ну ось ми і радилися, як дві господині! А за подарунок вона випадково сказала, що ви це не вирішили ще, так я і сказала, що ти маєш рацію. Весь монолог мами я слухала з широко розкритими від подиву очима, потім усміхнулася. — Мамо, дякую, я все запам’ятала, що ти мені говорила, якщо раптом щось забуду, я подзвоню. Ну, нам nopa, ми підемо. — Ні, поки ти не візьмеш для Олега рибу, я таки не відпущу вас. Олег стояв із задоволеною усмішкою.

Його теща принесла закутаний у махровий рушник рибу, поставила в сумочку і подала зятю. — Ось, їж на здоров’я і щоб усе мені з’їв, а то я об ражусь! — Дякую вам, мамо, ви справжній друг, ех, пощастило мені з тещею! — Взявши мене під руку, сказав: — Ходімо? — Іди, я наздожену, я з мамою хочу попрощатися. Коли чоловік вийшов, я підійшла до матері: — Мамо, а ти велика актриса! За тобою Великий театр плаче! — Доню, запам’ятай раз і назавжди: щоб у будинку був мир і спокій, треба завжди бути трішечки актрисою!

Місяць тому поведінка мого чоловіка здалася мені дивною. З’явилися тривожні дзвіночки. То він поїде кудись різко, то для того, щоб погворить по телефону йде в сусідню кімнату, а на питання «хто це був?» відмахується. Ну і вишенька на торті — тягає телефон з собою всюди, хоча раніше він не мав такої звички. Міг жбурнути його куди-небудь і годинами не згадувати про нього. І в черговий раз, коли він знову кудись терміново намилився «у справах», я вирішила простежити за ним. Хочете су діть мене, хочете ні, але я повинна була вже дізнатися що відбувається. Ні кому не побажаю жити у постійних сумнівах і терзання. Так ось я зважилася і почала діяти. Непомітно включила геолокацію на його телефоні, поки він збирався.

Зробити щось я зробила, але на душі так погано стало, ви собі не уявляєте. Сиджу чекаю, а на душі кішки шкребуть. І ось залишившись одна, зайшла в телефон і по геолокації подивилася де він знаходиться. Села в машину і напрівілась за цією адресою. Це було пріблізельно в десяти кілометрах від мене. Я приїхала і припаркувалася недалеко від того місця. Вийшла з машини і пішла пішки. Наблизилася до тієї точки, що була на навігаторі, а серце билося так, ніби ось-ось вирветься у мене з гр удей. Я помітила машину чоловіка і стала тихо наближатися до ней. Підійшла впритул до машини і відкрила двері … І що видумаєте? На жаль, мої найжахливіші побоювання виправдалися. Я застала чоловіка з якоюсь розв’язаної дівчиною. Напівроздягнені голубки цілу валися в машині. Чого я ніколи не забуду, так це його о чей, які побачивши мене, збільшилися в кілька разів і мало не зійшли з орбіт.

А панночка його схопила речі і давай бігти. Чоловік на кілька хвилин зважився дару мови. Не міг збагнути, що сказати. А що тут скажеш, зловили то на гарячому. Ну і я не стала нічого говорити, розвернулася і мовчки пішла. Поїхала додому і проревіла кілька годин. Як же так? Я адже до останнього вірити не хотіла. Прожили майже десять років разом. Потім встала, зібралася і почала речі чоловіка збирати. Приїхав «милий» і я його за двері виставила разом з його речами. Просити зра ду … Ніколи! Іду подавати на ро злучення. Ця сцена досі у мене перед очима, кожен раз як закрию їх, все забути ніяк не можу.

У суботу ми з дружиною вирушили за покупками до одного з торгових центрів нашого міста. Придбати продуктів, та й дружина хотіла якісь обновки. Банальний сімейний побут – простіше кажучи. День обіцяв пройти тихо та спокійно без пригод. Зібралися, вийшли з дому, сіли в машину і вирушили за покупками. Дорогою слухали музику, і все було добре, поки не пролунав дзвінок на мій телефон. А в машині є гучний зв’язок і я ним постійно користуюся, так зручніше і не відволікаю від дороги — і від дружини мені нічого приховувати.

Загалом, я без задньої думки відповідаю на дзвінок, і з динаміків автомобіля лунає жіночий радісний голос зі словами. — Микола! Я ваг ітна. Ура. Ні, я, звичайно, розумію, що до цього я писав про те, що мені боятися і приховувати нема чого. Але після всього почутого я, чесно, розгубився, та що там – втратив мову, зблід. А жіночий голос продовжував. — Ми вчора з чоловіком були у лікаря, який сказав, що наші старання недаремні, і ми невдовзі станемо батьками. І я хотіла б завтра у вас відпроситися з роботи.

Ми з чоловіком поїдемо до поліклініки, вставатимемо на облік. Трохи зроблю ясність. Я працюю начальником відділу, де 90% моїх підлеглих – жінки та дівчата. І це дзвонила одна з моїх підлеглих. Після всього почутого я глянув на дружину, яка сиділа і посміхалася, повернувся назад і видав. — Дурне, з цього й треба було починати розмову, а не зі слів, що ти ваг ітна. Дружина вже не просто усміхається, а сміється на всю (ну, дуже голосно). Дівчина, почувши, що я з дружиною і, розуміючи всю безглуздість ситуації, починає вибачатися. Не затягуючи цієї розмови, відпустив її і повісив слухавку. До ТЦ ми їхали мовчки, точніше, я мовчав, а дружина дивувала і підколювала мене всю дорогу. У понеділок, прийшовши на роботу, я одразу провів п’ятихвилинку, де розповів про колегу та її дзвінок. І попросив, щоби подібні теми озвучували якось по-іншому. Ось така історія зі мною сталася.

– Не вдячна вона, що з неї взяти, – розводить руками Ганна Анатоліївна, – інша б на її місці раділа, що їй такі умови створені, допомагала б… А ця… Тьху… Поки не показала їй, що у житті не все просто так дістається, не розуміла, на ївна. Ганна Анатоліївна із чоловіком жили у невеликій двокімнатній квартирі. У ній і сина Аркашу виростили. Хлопчик тямущий був, без шкідливих звичок. Тільки ледачий небагато, а так – радість для батьків: після інженерної освіти сам зміг влаштуватися у пристойну фірму, яка займається проектуванням інженерних мереж у столиці. Там же на роботі познайомився з дівчиною – 25-річною Світкою, адміністратор на ресепшн – «Светка-Шветка», як її ласкаво називав Аркаша, після того, як сам сплатив їй і подарував романтичну подорож до Швеції, а їй там дуже сподобалося. За півроку зробив пропозицію, одружилися.

Все стандартно… Ганна Анатоліївна тоді дивувалася: «Аркаша, чи не рано? Спочатку б житловим питанням перейнявся, а потім уже одружився». Більше її хв илювало, де молоді житимуть до цього у неї Аркаша жив, а Свіека ця, зі своїми батьками, хворою бабусею та двома братами студентами в однокімнатній квартирі тулилася. Була ще у Ганни Анатоліївни невелика однокімнатна квартира на околиці столиці. Але не пожили – чоловік рано nішов із жи ття, не дотяrнувши чотирьох років до своїх шістдесяти.

Погорі вала тоді в жалобі Ганна Анатоліївна: «Ех… От і пожили ми з тобою на пенсії, не треба було слухати тебе – дощемлялися, що й не пожив ні тоді, ні зараз…». Вирішила вона потім – була не була, сама здаватиму і на ці орендні виплати хоч якось легше жити буде – може до моря навіть виїжджати вийде… Але син порушив усі плани та мрії Анни Анатоліївни: »Ну що я тепер сина з невісткою на вулиці залишу? До мене пускати – тісно їм буде, та й я поки що склянку води сама собі налити можу.

Невістка ця Свєтка виявилася теж не з працьовитих чистюль — дрібнички свої розкидає на підлозі і не прибирає, буває тижнями. Кухню, хоч і не дорогу, але зробили так за три місяці, начебто десять років там ніхто не прибирав. Навіть умивальник у ванній і той, примудрилися так нальотом покрити і сифон засмітити, що ще подумати треба – чи не простіше купити новий комплект. Допомоги Ганні Анатоліївні від них ніякої – зовсім забули про жінку.

Спочатку, щоправда, дзвонили з найчастішими питаннями: «А скільки картоплю варити? А вівсяну кашу як готувати? А як взагалі пралькою користуватись?» Потім, коли обжилися, перестали матері та свекрусі в одній особі дзвонити взагалі, не те що приїжджати… Ганна Анатоліївна тоді часто зітхала та сумувала: «От призначили мені цю пенсію у 2,5 тисячі, і що з нею робити, коли за комуналку більше йде? Живи мама на сухарях… жодної подяки від невістки. Хоч би син задумався про мене…» Просумувала Ганна Анатоліївна майже рік. Вдосталь попереживати, і якось одного весняних днів сказала собі: «Хай вистачить! …Зрештою там моя квартира, поїду хоча б подивлюся, чи все з нею гаразд…». Поїхала вона у вихідний день спеціально, щоб і сина, і невістку застати. Яке ж було її здивування, коли Світлана з ранку відчинила їй двері, а з квартири пахнуло затхлістю і з порога було видно, що де-ламінат тріснув, подекуди шпалери в якійсь мазні.

А навпроти дверей у кімнату було насипано стільки різного мотлоху, що, здавалося, звалище сміття виглядає і то пристойніше! — Е… е… Це що за бардак…? — З тремтінням у голосі спитала Анна Анатоліївна у Світлани, – де Аркадій? — Аркашо, твоя мама приїхала! – писклявим голосом заволала Світлана чоловікові, який сидів за комп’ютером і грав в он лайн rру, – йди сюди скоріше… Аркадій підійшов зустрічати маму в трусах і майці одягненої навиворіт: «Мам, а ми на тебе не чекали сьогодні…» — Звичайно, не чекали! — проходячи в кімнату і ще більше дивуючись занедбаності та брудному хаосу в квартирі, голосно сказала Ганна Анатоліївна, — якщо ви про мене забули, це ще не означає, що ме не не ма!

Ви що тут не прибираєте зовсім? …Та гірші квартиранти, і то на таке не здатні… Ось що означає – мамине не шкода! На себе подивися, Аркадію, і одягнися… Не годиться так виглядати! … У квартирі прямо зараз збиратися починайте. Якщо не зрозуміло – краще вам знайти інше житло! … Я і так на свої копійки живу, заради вас двох, а про мене забули зовсім, ніби немає мене! … А ти Світлана … На тебе я сподівалася, знаючи, що син у мене лінувався по дому бувало. .. Але й ти очікувань не виправдала! … Як же вам не соромно! … Я зараз поїду додому, а завтра прийду сюди, якщо не побачу змін-завтра випроводжу обох. Наступного ранку Ганна Анатоліївна з’явилася, як і обіцяла.

Все було натерте і чисто – на вікнах висіли нові фіранки, а на кухні блищав посуд і блищали шибки в кухонних ящиках. Навіть ламінат покоцаний зафарбували мастикою. На столі був накритий на трьох – страви з індичкою та пюре, та суп-бульйон із салатом… Посиділи вони, поговорили… Просили Ганну Анатоліївну пробачити їх і не виганяти. Вона вибачила. Зараз до неї навіть приїжджають – допомагати намагаються, але Ганна Анатоліївна заперечує: «Сама наразі впораюся». Але син все одно вирішив банківську картку окремо для матері відкрити — віддав їй, і раз на місяць вони зі Світланою п’ять тисяч матері скидають на неї — щоб легше їй жити було на пенсії.

Вийшла з роботи о 10 вечора. Чоловік лежав у ліkарні, тому зустріти в пізню годину було нікому. Подумала: все одно піду. Адже ліхтарі по всій вулиці горять справно, та й йти не більше 7 хвилин. Дуже сильно хотілося додому, тому вирішила трохи зрізати. Пішла дорогою, що була за кіосками. Так було коротше. Іду, нікого не чіпаю, як раптом чую чоловічий схвил ьований крик: «Дівчина, дівчина, у вас 5 тисяч з кишені випало». Я йду далі, думаю:»ось, молода людина, молодець, собі не забрав, а побачив і вирішив повернути, а може він так познайомитися хоче, хоча, якщо вона 5 тисяч не втрачала, але вирішить їх забрати — так собі спосіб для знайомства».

Як Ви вже зрозуміли, я і подумати не могла, що це він мені kричить. Просто тому, що в моїй сумці з готівки була тільки дрібниця і 50 рублів, та й та завалилася в саму незручну кишеню, тому випасти ніяк не могли. Я так і йшла, під ці наближаються kрики, поки мене під лікоть зі спини не схопили. Переляkалася, звичайно, але nаніці не піддалася. Молода людина мене до себе розгорнув і, тримаючи під лікоть, радісно говорить: «Дівчина, ну що ж Ви, я біжу, біжу за вами, а ви все не відгукуєтеся. Ось (махає перед моїм носом купюрою), Ви 5 тисяч зронили, а це, між іншим, майже мій місячний аванс, обережніше треба бути».

Каже це, а сам купюру тримає, мабуть, щоб я її не схопила і не втекла. Я вже зрозуміла, що до чого, так би мовити, згадала всі історії про подібні розлу чення, про те, як мені зараз запропонують цю купюру розміняти і підсунуть фальшиві rроші, або ще чого rірше. Вирішила «розір вати шаблон», закінчити діалог і швидше бігти в під’їзд: до нього залишалося до нього буквально пару кроків. Кажу йому: — Аванс? Правда? Тоді вам крупно пощастило, я дарую ці 5 тисяч вам! Купіть своїй жінці квіти і знайдіть хорошу роботу.

Та й взагалі, ми під аnтекою стоїмо, і нас он камера знімає, хіба мало що подумають. Кажу це, а всередині все тремтить. Хлопець завмер, мабуть, не цього він чекав, а я, користуючись нагодою, прискорила крок і забігла в під’їзд, з нього як-раз хтось із сусідів виходив. Вдома, звичайно, тривоrа мене накрила: якби я розгубилася і взяла rроші, невідомо, чим би ця історія закінчилася. Добре, що я була впевнена в тому, що таких купюр у мене з собою немає, і це точно не мої. А ви потрапляли в подібні ситуації?

Все життя мама звинувачує мене в тому, що батько покинув нас через мене, але я не можу зрозуміти чому, адже він мене завжди сильно любив …. Папа постійно їздив у відрядження, але завжди повертався з купою подарунків і обіймами. І коли він туди поїхав в останній раз і мама сказала, що він не повернеться, то я не хотіла в це вірити і була твердо переконана в тому, що він не міг мене залишити з матір’ю, щиро не любить мене. Коли прийшов час йти в школу, то моя «матінка» попросила стару форму у сусідів. Вона була порвана і зношена, але її це зовсім не засмутило. Станом на 1 вересня вона мені символічно сказала: «Ти мені ніхто, але здати тебе в дитячий будинок шкода, раптом твій батько з’явиться. Але поки я не буду витрачати на тебе свої гроші. Їх потрібно вкладати в те, що може принести користь. Наприклад, на можливість того, що я влаштую собі особисте життя! ». На щастя, по сусідству жила бабуся, яка навчила мене шити і прати, тому ходила я, хоча б, в чистому. Потім вона десь у родичів придбала більш нову форму і в ній я ходила аж до 10 класу. З взуттям було те ж саме, або віддавав хтось, або знаходила в магазинах з ношеними речами і ходила у них по кілька років.

У школі у мене не було особливо багато друзів, тому що всі вважали мене бідної і убогою. Але в університеті все трохи змінилося. Я жила з хорошими дівчатками, що часто віддавали мені одяг в хорошому стані, який їм чомусь не підійшов і саме там я познайомилася з Ромою. Ми зустрічалися півроку перед тим, як він вирішив офіційно мені познайомити зі своїми батьками. Я дуже сильно не хотіла йти до них, адже у мене були порвані поношені чобітки, через які постійно були мокрими ноги, а я хотіла їм сподобатися. Хлопець наполіг, сказавши, що вони мене і такий полюблять, і ми все-таки пішли. Його батьки виявилися добрими людьми і зробили вигляд, що нічого не помітили, а перед виходом його мама запросила мене на наступний день на чай. Я вкрай здивувалася, але погодилася. На наступній зустрічі вона подарувала мені нові гарні чобітки. Згодом ми одружилися і я дуже боялася, що рано чи пізно мені почнуть дорікати тим, що у мене нічого в кишені не було, як мене заміж брали, а свекри нам же цілий будинок подарували і допомогли знайти хороші роботи.

Але, на щастя, вони ніколи і словом про це не обмовилися і ставилися до мене, як до рідної кровинки. Я, нарешті, згадала, що таке батьківська любов і змогла пізнати материнську. Але моя радість тривала недовго, тому що незабаром про мою одруження дізналася моя рідна мама і швидко примчала до нас в будинок. На щастя, тоді у мене в гостях була свекруха. Вона почула, що матір вимагає забезпечувати її і відразу зателефонувала чоловікові і синові. Через годину вся сім’я була в зборі і пояснила моєї «мамі», що на її «добро» до мене я відплачу тим же добром, тому її нічого тут робити. Після цього мама жодного разу не з’явилася в нашому житті А ще я дізналася, що вагітна … Всупереч потоку хороших новин хочу сказати: матусі, ставитеся до дітей так, як хочете, щоб вони ставилися до вас в старості.

Минулого літа ми з дружиною вирішили поїхати на море, а транспортним засобом вибрали поїзд. Поїздом нам потрібно було їхати 2 дні, і ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб поїхати з комфортом, без сторонніх подразників. Ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала сендвічі та вино, я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися фільм, відчували, що почався найзабутніший тиждень нашого спільного життя.

Я вийшов на хвилинку з купе, і мене зупинила повненька жінка: — Доброго дня, я тут краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до вас мене з донькою, бо наші сусіди тільки п’ють і п’ють, нам навіть нічим дихати. — Підійдіть до персоналу, вони все вирішать. – Нам сказали, що вільних місць більше немає. — Ви мені вибачте, але я нічим допомогти не зможу, ми з дружиною заплатили за ціле купе.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я пішов у своїх справах. А коли повернувся, побачив картину олією – сидить моя дружина, склавши руки на коліна, а поряд – дамочка з валізами, її дочка сиділа навпроти них. — І знову здрастуйте, ви що тут забули? – я вже не жартома розлютився. — Аякже? Я вам все пояснила. — Беріть свої валізи і йдіть.

Негайно! Інакше я змушений звернутися до третіх осіб! — Прапор у руки! Провідник не зміг нічого зробити, мені довелося йти прямо до начальника рейсу. Мені сказали, що до нас підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один. Пані та не втратила шансу накинутися на мене. – Ну? Надіслали куди подалі? Цими словами до нас підійшли кілька чоловіків і виставили її за двері. Вона покрила нас кількома шарами матюки разом із дитиною. Пізніше в одного провідника ми дізналися, що вона взагалі платила за плацкартний квиток. Ось так почався наш найпрекрасніший відпочинок на морі.

Мої батьки почали зустрічатися, коли мамі було 15, а татові щойно виповнилося 18. Вони були закохані, і результатом їхнього кохання стала мамина вагітність. Про це мама дізналася, коли йшов вже четвертий місяць вагітності. Напевно, тоді не прийнято було стежити за регулярністю циклу. Значить, мама вчилася в 9-му класі, коли дізналася, що вагітна. А дізналася вона про це на огляді у лікаря. Природно, вона не очікувала цього і не була готова до цього. Це було в далекому 1995 році, і, як ви розумієте, тоді соціум сильніше засуджував ранню вагітність. Але, мама знайшла в собі сили розповісти про це татові. Я сама не знала як тато відреагував на це, але результат один — я наро дилася. Хоч татові і було 18 тоді, але він не злякався і не втік від відповідальності. Вони почали жити у батьків моєї мами. Папа влаштувався на роботу.

Єдине, за що мені шкода, це те, що вони не змогли вступити до університету. Коли я пішла в садок, мамі виповнилося 18 років, і вони з татом одружилися. Йшли роки. Я стала ходити в школу. Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім молодими, незважаючи на всі труднощі, вони забезпечили для мене щасливе дитинство. Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися. Я спілкувалася з усіма своїми бабусями і дідусями, часто ночувала у них. Коли мені виповнилося 15 років, ми з мамою стали ділити всі свої жіночі секрети. Ми були як подруги. Вона знала про мого першого кохання, про моїх розчаруваннях, давала мені цінні поради. Після школи я вступила до медичного інституту і до сих пір там вчуся. Я поки незаміжня, дітей не маю. Мої батьки до сьогоднішнього дня разом і дуже люблять один одного. Я дуже люблю своїх батьків, пишаюся ними і вдячна їм за подаровану мені життя, за щасливе дитинство і за ті добрі спогади, які у мене є.

Я рада, що, завдяки маленькій різниці у віці, ми з мамою і татом були як друзі. Багато засуджували моїх батьків. А я час від часу задаю собі питання: чи має значення вік? Адже вік — лише цифра. Важливіше те, що у тебе в голові. Багато дорослих людей часто надходять по-дитячому, тікають від відповідальності, не поважають один одного. Можна довго жити тільки в своє задоволення, ходити на вечірки, проводити час з друзями. Але робить це особисто вас щасливим — це питання. У минулому році у моїх батьків була річниця. Вони відсвяткували порцелянове весілля — 20 років. І, хочу сказати, що вони для мене є прикладом для наслідування. Вони — мій еталон. Я їх дуже люблю!

Ця історія трапилася кілька років тому. Наш син Андрій, якого ми з дитинства вчили завжди і за будь-яких обставин бути добрим і залишатися людяним, потрапив в цікаву ситуацію. Андрій тоді навчався в університеті, і на обід ходив в недорогу їдальню неподалік від навчального закладу. І, одного разу, йдучи звичним маршрутом на обід, наш син побачив літню жінку, бабусю. Вона дуже дивно поводилася, мала стурбований вигляд і ходила з боку в бік. Андрій відразу підійшов до неї і запитав, чи потрібна їй допомога: — Бабуся, з вами все добре? Що у вас сталося, може вам чимось допомогти? — сказав він розгублено. Літня жінка глянула на нього і каже: — Я, напевно, загубилася. Син сказав мені чекати його біля будинку, я вирішила прогулятися і тепер не можу зрозуміти де я. — А де знаходиться ваш будинок? — вирішив допомогти Андрій. — Нічого не знаю, пам’ятаю — він великий і червоний, високий такий … Наш син приблизно уявляв собі, про який будинок говорить ця жінка.

Він пообіцяв, що допоможе їй, і повів її в бік елітних будинків з червоної цегли, яких в місті було небагато. Вже на підході до потрібного кварталу, Андрій зрозумів, що не помилився. У дворі творилася метушня: багато поліцейських машин — і розгублений чоловік в центрі цього дійства. — Шукайте мою матір! Перекрийте дороги, зробіть все, щоб через годину вона була вдома! Коли Андрій увійшов у двір, він покликав чоловіка: — Ви не цю бабусю шукайте? Чоловік всіх сил помчав у бік нашого сина і бабусі, одразу став дякувати Андрія, мало не зі сльозами на очах. — Спасибі тобі велике. У мене мама старенька вже; навіть не уявляю, що могло б статися, якби ти не знайшов її … На знак подяки чоловік покликав нашого сина працювати до нього в фірму. Андрій — хлопець тямущий, і вже через півроку добре піднявся по службі і зайняв посаду великого начальника. Зараз Андрій дуже добре заробляє: син тієї бабусі зробив його своїм заступником. Так доля віддячила мого сина за його доброту і чуйне серце.

У спадок від батьків ми отримали дачу. Точніше сказати, це була просто земельна ділянка. На ній стояв старий будинок, який можна було тільки знести … Батьки чоловіка відразу почали говорити, щоб я його продавала. Мовляв, далеко їздити, грошей треба купу вкласти, навіщо він тобі. Я вирішила залишити дачу до кращих часів. Ми люди не бідні, дочку вже на ноги поставили. З віком все більше тягне до землі, тому ми задумали взятися за будівництво. Перший час будемо на вихідні туди їздити, а потім, може, захочемо залишитися і звільнити квартиру дочки. На будівництво ми витратили багато грошей і часу. Про силах я взагалі мовчу. Ніхто не допомагав нам ні фінансово, ні фізично. В результаті у нас з’явився величезний будинок на два поверхи з лазнею і упорядкованим ділянкою. Город ми не засаджували. Залишили маленьку теплицю для овочів, посадили фруктові дерева і посіяли траву.

Тільки дочка брала участь в зведенні нової дачі. Брат чоловіка — будівельник, але він навіть на дзвінки не відповідав, коли нам потрібна була консультація. Свекруха вважала це дурною витівкою і лише сміялася над нами. Ми мовчали і потихеньку рухалися до своєї мети. Коли будинок був готовий, ми вирішили організувати новосілля. Накрили стіл і запросили всіх родичів до себе на пікнік. Попарилися в лазні, засмажили шашлик — краса. Батьки чоловіка вирішили залишитися з ночівлею. З тих пір вони почали приїжджати до нас на дачу кожні вихідні. Мене це напружувало, так як я не можу там спокійно відпочити з друзями. Свекруха лізе всюди, чим ще більше мене дратує. Одного разу я виявила, що хтось перекопав газон. Як з’ясувалося пізніше, це свекруха надумала гарбуз посадити. Я просто зателефонувала чоловікові і попросила поставити на місце його мати.

Брат видзвонив друзів і приїхав до нас в баню — чоловік його прогнав. Через кілька днів ми поїхали в місто — на дачі нікого не було. Родичі дзвонили мало не кожен день. Я думала, вони почнуть напрошуватися, а вони просто дізнавалися, що ми робимо, коли збираємося у відпустку і т. Д. Я на це даремно не звернула увагу! Через тиждень ми вирішили позапланово поїхати на дачу. Приїхали — а з баньки йде дим. Ми спочатку подумали, що злодії прокралися. Виявляється, родичі не перший день тут «гостюють», відзначають чийсь ювілей. А нам дзвонили, щоб переконатися, що ми вдома. Чоловік рвав і метав: після цього на відносинах з його родичами ми поставили хрест. Тепер ми живемо на дачі на постійній основі. Чоловік працює дистанційно, а я вже на пенсію вийшла. Дочка з онуками переїхала в нашу квартиру. А зі свекрами ми і так і не спілкуємося.