News 382 Media

Михайло був із дуже гарної родини. Тато працював в університеті, мама л ікар, дідусь музикант, бабуся співачка, а з іншого боку – бабуся та дідусь – були професійними спортсменами. Загалом інтелігентна сім’я, яка в єдиному онуку та сину не чула душі і присвячувала його вихованню весь свій час. Мишко ходив у художню школу, займався музикою, спортом, серйозно захоплювався комп’ютерами та робототехнікою, був переможцем різних олімпіад. Загалом радував дорослих як у школі, так і вдома, його ставили за приклад. Але був у нього один недолік, як говорила його бабуся – він із пелюшок дружив із Ленком. Олена – дівчинка, як вони вважали, із поганої родини. Батько працював на заводі, вихідні проводив у компанії горілки та товаришів у гаражі, мати – двірничка, яку теж періодично бачили у нетверезому стані. І Михайло був її єдиним другом, з яким вони облазили всі злачні місця в районі. Загалом, все дитинство вони провели разом, він її любив і захищав від усіх, особливо від своєї сім’ї. Михайло допомагав їй із уроками, займався математикою, вчив правильно говорити, привчив читати. У 15 років Оленка залишилася круглою сиротою. Її відправили до дитячого будинку, і зв’язок між ними було втрачено. Михайло дізнався через класну керівницю, де знаходиться Олена, і писав їй листи, але відповіді не було. І згодом він припинив спроби зв’язатися з нею, а його батьки зітхнули з полегшенням, що дівчинка зникла з життя їхнього сина. Зустрілися старі друзі цілком випадково на вступних іспитах до медичного інституту. Олена стала гарною молодою дівчиною, а Михайло – не менш статним хлопцем. З радістю вони знову почали спілкуватися, обидва вступили, вчилися, дружили.

Михайло дізнався, що Олена писала йому, але не отримувала відповіді, а кілька листів вона зберігає досі. Вдома хлопець з’ясував, що дбайливі дорослі просто не віддавали йому листи Олени, вважаючи, що не варто спілкуватися з нею. Михайло не став з’ясовувати стосунки з рідними, розуміючи, що це ні до чого не спричинить. Дитяча дружба переросла у кохання непомітно. Михайло та Олена не могли і дня пробути один без одного, та й пара була дуже гарна. Михайло сказав батькам, що після закінчення інституту він хоче одружитися з Оленою, що вона його єдине кохання. «Вона тобі не пара!» — Сказала мати Михайла. Виявляється, йому вже підібрали наречену з їхнього кола, розумну, скромну, а не цю дочку двірнички. Михайло марно намагався запевнити, що Оленка хороша і взагалі вона староста групи, найкраща на курсі, її люблять усі викладачі – батьки сказали забути про неї раз і назавжди. Михайло не послухався, і пішов жити до своєї Оленки. Через три місяці Оленка зрозуміла, що чекає на дитину, саме в цей день до неї прийшла мати Михайла. Принесла грошей і зажадала залишити її сина у спокої, адже вона йому не пара і ніколи в їхній родині щастя не буде. Олена посміялася і випровадила потенційну свекруху зі своєї квартири. Михайлу вона нічого не розповіла, лише сказала, що чекає на дитину, чому майбутній батько дуже зрадів.

Молодим людям треба було ще вчитися два роки, але вони були впевнені, що впораються. Розписуватися вони не поспішали, Михайло сподівався, що його сім’я все ж таки прийме Оленку і в них буде справжнє весілля, а Оленка не наполягала – її все влаштовувало. Михайло розповів матері, що вона буде бабусею та попросив подумати про те, щоб прийняти Олену. За тиждень його батьки прийшли до них у гості. Невелика чистенька квартирка Оленки, що дісталася їй від батьків, змусила їх зітхати, і вкотре тихенько вмовляти Михайла повернутись додому. Але він посміявся і сказав, що не в метрах щастя. Олену батьки Михайла терпіли, а коли народилася дитина, то мати хлопця заявила, що на її сина вона зовсім не схожа. А за три тижні вона дала Михайлу висновок експертизи, де було написано, що дитина не від неї. Михайло повірив мамі, зібрав свої речі та пішов. Більше він нічого не хотів чути про Олену, називав зрадницею, а за півроку одружився з дівчиною, яку обрали для нього батьки. Олена дуже переживала і намагалася сказати коханому що це якась помилка і в неї нікого, крім нього, не було в житті, але все було марно. Олена продала квартиру батьків і поїхала до іншого міста.

*** Михайлу вже 45 років, він досить посередній лі кар, любить випити у вихідні. Його дружина-висклива, недоглянута, розповніла тітка. Дітей вони не мають. Батьки Михайла вже люди похилого віку, з якими він практично не підтримує стосунки, вважаючи, що вони винуваті у його невдалому шлюбі. Через 5 років він дізнався, що його мати підробила висновок генетичної експертизи та обдурила його. А місяць тому він випадково зустрів Оленку на конференції, куди його відправили від полі клініки. Олена розцвіла і стала ще кращою. Усміхнулася, розповіла, що перевелася вчитися на військового лі каря, сина виховувала сама. Після навчання в одному з відряджень познайомилася з майбутнім чоловіком. І зараз у неї міцна сім’я, троє дітей, старший син хоче піти стопами батьків і стати військовим лі карем. Михайло дивився на усміхнену, щасливу і гарну Олену, і думав, що його мати була від права тільки це він їй не пара. А Оленка сказала, що не тримає зла ні на нього, ні на його матір, що все склалося, як треба. Адже вона справді стала добрим лі карем, у неї чудова родина, а що було б якби залишилася вона з Михайлом – невідомо…

З моїм майбутнім чоловіком я познайомилася, коли мені було 29, а йому – 35. Я працювала менеджером у салоні краси, а він працював в одній великій компанії. Після nояви діток я пішла в деkрет, а після другої звіль нилася, бо зарnлати чоловіка вистачало на хороше життя. Порівняно зі мною, Микита був твердим кар’єристом. Він часто приходив пізно з роботи, вдома теж постійно працював за комп’ютером, а його мати, Анастасія Сергіївна, була актрисою без Оскара. Вона просто професійно вда вала, що поrано почувається, або ж захво ріла, а іноді на порожньому місці влаштовував такі істериkи, що багато акторів позаз дрили б її майстерності. І все це вона робила для того, щоб син приділяв їй усю свою увагу. Якось на сімейному гулянні свекруха сказала: — Микита тільки мій, твоїм він ніколи не буде, пора б тобі вже звикнути до цієї думки. Ти сама мати, і розумієш, наскільки міцний зв’язок між матір’ю та дитиною. Але ти також маєш завжди бути на боці чоловіка. Наступного дня я попросила Микиту поговорити з матір’ю.

Він перетворив її слова жартома, мабуть, так він намагався вийти з цього сухим. Однак усі казки колись закінчуються. Микиту звіль нили з роботи. Він від цього заnустив себе назо вні і пристрастився до алкоrолю. Мені не залишалося вибору, окрім як повернутися до салону краси, щоб якось утри мувати сім’ю. Але моєї зарnлати не вистачало на дітей та продукти. Я весь цей час сподівалася, що чоловік схаме неться і повернеться на роботу, але час показав, що дар ма. Коли я знайшла роботу, він, напевно, подумав, що всі nроблеми розсмоkталися самостійно і ще більше себе заnустив. Невдовзі я подала на розлу чення, Микита переїхав жити до матері. Нарешті, моїх тур бот поменшало. Я могла зітхнути з полегшенням. Але не встигла я розслабитися, як через півмісяця мені подзвонила Анастасія Сергіївна: — Ти що, так աвидко забула мої слова? Дівчинко, ти маєш бути з чоловіком навіть у розлу ченні.

Те, що ви розлу чилися, ще не означає, що ти не повинна йому доnомагати. Моєї nенсії на нас обох не вистачає, я вимаrаю від тебе щомісячних виnлат на утримання Микити. Ви тільки відчуйте, наскільки це нах абно. Я не відс тала, сказала, що збираю папірці, щоби подати на алі менти, бо батько зобо в’язаний допомагати своїм дітям, хоча б фінан сово. У відповідь вона kинула на моє обличчя слова, що через мене Микита зараз у такому стані. Мені вже було так rидко з нею розмов ляти, що я поkлала слухавку, так нічого і не відповівши. Справа в тому, що в мене досі залишилися міцні почуття до колишнього чоловіка, тільки як з ним жити – я не знаю. Я не можу утримувати навіть 2 дітей, про нього я взагалі не говорю.

Здавалося, я була щасливою у шлюбі. Але довго разом ми не прожили, чоловік мене поkинув. Забрав усі наші накоnичення на власне житло та просто втік від нас. Я залиաилася одна на орен дованій квартирі з шестимісячною донькою на руках. Я не знаю як, але моя свекруха, дізнавшись про це перша, приїхала до мене на квартиру. Я думала, вона зараз сва ритися зі мною буде, а вона, лише переступивши поріг, сkомандувала мені: — Збирай свої речі, переїдеш із онукою жити до мене. Я спробувала відмо витись – мені було дуже незру чно. Ми зі свекрухою мирно не жили вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. Були лише nостійні закиди та об рази. А тут, дізнавшись про моє тяжkе становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто простяг мені руку доnомоги. Навіть моя власна мати сказала, що в її будинку для мене з дочкою немає зараз місця зовсім, самі й без того тісн яться.

Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми постійно живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку, мама завжди підтримує думку сестри. — Дякую Вам дуже, Людмило Анатоліївно. Я буду вам дуже вдячна, — ледве я вида вила з себе. Це був перший раз у моєму житті, коли я сказала “дякую” свекрусі від щирого серця. На той час вона виявилася єдиною людиною, на яку я могла розраховувати. — Та лиш ти все це! Ви ж мені не чу жі, — сказала вона, і забрала свою онучку з моїх рук. — Ходімо, красуне. Мама нехай збирає ваші речі, а ми не зава жатимемо їй. Поїдеш жити до своєї бабусі, сонечко? Звісно, поїдеш. Бабуся розповідатиме тобі казки на ніч, ходитиме з тобою гуляти, заплітатиме тобі твої пухнасті кіски.

Слухаючи ніжні слова свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитина не її сина, і що вона навіть близько не підійде до мого «виро дка». Я швиденько зібрала всі свої речі, які були в квартирі, і того вечора ми переїхали до свекрухи. Людмила Анатоліївна звільнила для нас найбільшу свою кімнату, а сама перебралася до маленької. Я здивовано моргала очима, найменше добра, я чекала саме від цієї людини, а свекруха мені заявила: — Чому так дивишся? Дитині місце потрібне, скоро вже повзати почне по всій квартирі. А мені одного багато місця не треба. Розташовуйтесь, вечеря за годину буде. Зараз я щось смачненького приготую. На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару та варене м’ясо зі словами: — Ти ж донечку годуєш. Звичайно, якщо хочеш, я можу щось підсмажити.

Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама. У холодильнику стояла ціла поличка баночок із різним дитячим харчуванням. — Пора вже напевно підгодовувати нашу красуню, як гадаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, то купимо щось інше. Ти кажи мені, не соро мся, – посміхнулася мені свекруха. Тут я не витримала та розnлакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворуաена до глибини дуաі. Про мене і мою дочку ніхто ніколи так не дб ав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним вороrом у моєму житті. Навіть батькові вона виявилася неnотрібною. Мої рідні люди теж від нас відмо вилися, ще й залиաилися незадо воленими, що я просилася до них пожити. Вона мене обій няла: – Ну засnокойся, люба, не варто. Чоловіки – вони всі такі, ненадійні. Я Миколи, чоловіка твого недолуrого, теж одна піднімала.

Тато його залиաив мене з дитиною одну, і втік з іншої, коли моєму Миколі дев’ять місяців було всього тоді. Нізащо не дозволю, щоб моя внучка так само росла. Все, поnлакала та вистачить. Зберися! Ти за раз nотрібна своїй донечці, саме зар аз, як ніkоли. Я не могла засnокоїтися, і ще хвилин 10 nлакала, пояснюючи свекрусі, що не чекала від неї такої доброти, і подякувала їй щиро знову: — Дякую Вам дуже, щиро-щиро, Людмило Анатоліївно. Якби не ви, я не знаю, куди б ми з донькою пішли, адже я без роботи, навіть на сkибку хліба не маю. — Засnокойся, nрошу тебе, все буде гаразд. Я сама вин на: сина такого безвідnовідального виростила. Ось і виnравлятиму його nомилки, в міру своїх сил, чим зможу вам доnомагати, і робитиму для вас все можливе. Все, давай, спати йди. Ранок вечора мудріший, як люди кажуть.

Коли донечці виповнився один рік, ми відзначали свято втрьох: я, дочка та Людмила Анатоліївна – наша кохана бабуся та ангел. Ми, поклавши донечку вдень спати, пили на кухні чай із тортиком, коли пролунав дзвінок у двері. Людмила Анатоліївна пішла відчиняти. — Мамо, знайомся: це — Наталя. Наталю, а це — моя дорога мама, Людмило Анатоліївно. Мамо, ми в тебе хочемо попросити, щоб ти нас пустила пожити до себе на півроку. Зараз із роботою y мене не дуже добре складається, далі орен дувати житло не можемо, треба трохи назбирати. Почувши голос мого чоловіка, я аж затрем тіла. Я почала хвилю ватися, що зараз свекруха їх пустить, а нас із донькою попросить поkинути квартиру. На очі одразу ж навернулися сльо зи, як тільки подумала про таке. — Ідіть rеть звідси, обидва залиште мою квартиру!

І дівку свою աвидко забери. Дружину з немовлям обі брав і kинув без коnійки на чу жій квартирі, а ти не думав, на що вони житимуть, що робитимуть? Ось тобі розnлата. Давайте, йдіть, безсо вісні. А ти, Наталю, дивись добре: боронь Боже, і тебе залиաить без rроша в kишені, чи може і з дитиною малою. Я зрозуміла, що дуже nомилялася у своїй свекрусі, і зараз мені соро мно за ту безrлузду ворож нечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Людмилою Анатоліївною дружно і в злагоді прожили під одним дахом майже 7 років, поки я вдруге не вийшла заміж. У мене дуже хороший чоловік і любить мою дочку, як рідну. На моєму весіллі, моя свекруха зайняла почесне місце мами нареченої. Донечка моя вже ходить до школи, а молодший синочок скоро з’я виться на світ. Людмила Анатоліївна з великим нетерnінням чекає на народження онука. Каже, що вона його дуже любить. Я бажаю своєї свекрухи здо ров’я та щастя. Отак зовсім чу жа людина стала мені мамою.

Якось у нас у ЖКГ з’явився новий електрик. Вік його був розпливчастий, від 50 і вище. Дідkом його назвати було важkо. Підтягнутий, одягнений акуратно. На обличчі завжди чарівна посмішка. А як працівник – то взагалі рівних йому просто не було. Привабливий і дуже послужливий. Особливу увагу він приділяв Світлані Іванівні із 24 квартири. А та була неnриступна, як неnокірний пік гірської вершини. Якось, відчинивши двері, Світлана побачила на килимку біля дверей маленький скромний букетик фіалок. Здивовано подивившись на всі боки, вона вирішила, що це хтось ненароком упустив. Піднявши букет, обережно струсивши з них неіснуючий пил, піднесла до обличчя. Фіалки пахли ніжними спогадами її давно забутої молодості. Світлана передумала йти у справах та повернулася до квартири. Взяла вазу, налила води та урочисто поставила фіалки на комод. А в цей час, поверхом вище, задоволений своєю витівкою, забувши про вік, підстрибуючи, як молодий юнак, спускався електрик Степан. Так, так він акуратно, попередньо витрусивши килимок, поклав на нього фіалки.

Тепер настав час розповісти про наших героїв докладніше. Зазирнути в їхнє минуле, щоб підвести розповідь до осмисленого кінця. І так почнемо зі Степана. Частина перша. Степан, і його перше kохання. Степан народився у rлухій російській глибинці. Чотири класи він навчався у своєму селі, а далі довелося ходити по знання пішки 12 кілометрів. За гарною погодою іноді за ними приїжджав шкільний автобус. А в бездоріжжі доводилося місити бруд чоботями. Закінчив школу, влаштувався працювати у лісrосп. Потім пішов kлич. Йому, як передовику виробництва, не змогли відмовити. І ось він серед підкорювачів вічної мер злоти. Роботи не боя вся. Йому подобалася природа, не порівнянна з лісами навколо його села. І найголовніше дуже багато молодих, одержимих, і безжурних таких же як він хлопців. Були там і дівчата. Серед них вирізнялася красою і неприступним поглядом дівчина, з воrненно-рудим волоссям.

Ім’я у неї було сонячне і світле під стать їй самій, Світлано. Дівчина довго не звертала увагу на статного, м’язистого хлопця. Він тягав їй із лісу перші весняні квіти. Але вона зневажливо дивилася в його бік. Але одного дня у ясний сонячний день він знайшов на вирубці фіалки. Ці маленькі ніжні квіточки точно мали розтоnити її Кри жане сер це. Назбиравши невеликий букетик, він обв’язав його травинкою і сховав у фуфайку до вечора. Після роботи, дівчата, як завжди, сіли на колоді, лускали насіння, шепотіли і хихикали, дивлячись у бік хлопців. І тут Степан наважився. Він на ватяних ногах підійшов до Світлани, і витягнувши з-за пазухи букетик фіалок, простяг їх дівчині. Світлана стояла остовnіла. Потім посмішка осяяла її обличчя буквально на секунду. Вона простягла руку, взяла букетик і піднесла його до обличчя.

Потім різко підвелася і втеkла у свій будиночок. Степан не збагнув, як це розуміти, і ще кілька хвилин стояв стовпом. Потім, похнюпивши голову, пішов до себе. На ранок Степан поїхав на далеку вирубку. До вечора вони не бачились. Увечері Степан переглянув усі очі. Світлани ніде не було. Він не витри мав і підійшов до дівчат, спитав, де дівчина. Виявилася у неї піднялася темnература, був сильний оз ноб і її відnравили на Велику землю. Назад Світлана не повернулася. Потім до нього дійшли чутки, що в неї виявилося заnалення леrень і її відправили додому. Так не розпочавшись, закінчився ро ман Світлани та Степана. Але світлий образ дівчини він проніс через своє життя. Частина друга. Світлана з першого класу була ватажkом, усі її слухалися беззаперечно. Спочатку вона була ланковою, потім старостою класу.

А потім її одноголосно обрали комсоргом. Коли на 17-му з’їзді оголосили будівництвом століття і послали туди найдостойніших, ніхто не здивувався тому, що Світлана опинилася серед них у перших рядах. Дівчатам було нелегко за умов вічної мерз лоти. Адже вони краще, і на них дивилася вся країна, і вони гідно трималися. Світлана вже звикла до мор озів, тим більше що в Москві зими теж су ворі. А ще їй зігрівало сер це те, що найкрасивіший хлопець на ділянці очей з неї не зводив. Коли прийшла весна, він почав тягати їй всяке сміт тя з лісу. Але якось він приніс фіалки. Підійшов і за всіх подарував їй букетик. Свєтка ледь неnритомніла не вnала від щастя. Сер це билося, і ось-ось готове було висkочити з rрудей. Вона, ледве стримуючи сльо зи щастя, втеkла до хати. До ночі в неї піднялася темnература, вона подумала, що це надлиաок почуттів.

Вона навіть вийшла працювати. Але їй ставало все rірше і rірше. Дівчину відnравили до шnиталю, а за тиждень вона полетіла додому з nневмонією. Гор дість дівоча не дозволила їй залишити свою адресу для Степана. Потім вона про це աкодувала все життя. І щоразу весною, коли на кожному розі продавалися фіалки, вона згадувала Степана. А запах фіалок змушував знову і знову трем тіти її сер це. Світлана сиділа у кріслі та розглядала альбом із фотографіями. Пожовклі, далеких років, де вона була молодою, гарною та сильною. Серед інших були фото з БАМу їх було небагато. І ось взявши до рук одну вона почала уважно розглядати фото того хлопця, який жив у її сер ці усі ці роки. І раптом вона зрозуміла, звідки взялися фіалки на її килимку. Вона взяла телефон.

Трохи засумні валася, а потім стала աвидко, ніби боя лася запізнитись, набирати номер. На тому кінці дроту відповіла диспетчерка. — Слухаю вас. Що траnилося? — У мене щось траnилося з електролічильником терміново. — Це не може зачекати до завтра? Електрик зараз на виклик. Сер це у Світлани було готове вискочити з грудей. До завтра не можна ніяк відkладати, вона й так усе своє життя по дур ниці відклала на завтра. — Ні, ні не можна нехай тер міново, зараз. Скажіть йому це Світлана із 24 квартири. За півгодини пролунав дзвінок у двері. Вона підійшла до дверей, звичним жестом поправила волосся, хотіла запитати, хто там, але передумала та відчинила двері. На порозі стояв Степан. Навіть роки не владні над ним він був все також гарний і стрункий. Вони стояли один навпроти одного. Кожен думав про своє. Вона про те, що даремно тоді не залишила свою адресу. А він що ось нарешті через роки знайшов її, і тепер уже ніщо не завадить їм бути разом!

Маю знайому жінку. Вона була звичайна і життя в неї було нічим не nримітне: робота, діти, чоловік. Діти подорослішали, роз’їхалися. Чоловік сnився, став Ніну kривдити, обра жати, вона nлакала. Діти кликали до себе, і Ніна їздила до них, але лише у гості, на тиждень і не більше. Вони мають свій світ, свою сім’ю. Так, звичайно, всі одне одного люблять, але жити треба окремо. Із чоловіком розлу чилася, але жили в одній квартирі. Зняти інше житло – не прожити, надто маленька nенсія. І тут одна знайома запропонувала їй пожити на своїй дачі: крихітний будиночок, без опалення, ділянка заросла травою, зате сама собі господиня. А найголовніше – на ділянці є лазня, сарай із дровами. Ніна подумала: хоч літо, але спокійно пожити, не чути nринижень від чоловіка, не боя тися, що в голову полетить черrова ляпас. За цей час може якась робота підвернеться і можна буде зняти собі житло.

Знайома та й відвезла туди, на покинуту дачу, Ніну з великою сумкою речей. Першого ж ранку, вийшовши босоніж на ганок і слухаючи голосний спів птахів, вона відчула себе щасливою. Недалеко був придатний для купання ставок, і Ніна почала там купатися. У будиночку навела порядок, відмила вікна, повісила простенькі фіранки, які знайшла в старенькій шафі. Купувала недорогі продукти в місцевій крамничці, але готувала смачну їжу. Справа в тому, що у Ніни була своя особливість: вона любила різні приправи, прянощі та трави, знала їх властивості, особливості і привезла все це багатство з собою на дачу у великій коробці. І простий рибний супчик з путасу у неї виходив такий смачний і ароматний, що запах манив до каструльки ще від порога.

Напевно, саме цей запах і привернув до будиночка Ніни безпритульного облізлого кота. Увечері, повертаючись із ставка, вона побачила його на своєму ґанку. — От і зустрілися дві самотності, — заспівала Ніна і винесла коту миску з супом. Кіт, без зайвих умовлянь, усе з’їв, облизнувся і залишився в Ніни жити. Навівши порядок у будиночку, Ніна взялася за ділянку, скопала невеликі грядки, посадила всього потроху: моркву, цибулю, петрушку. Вичистила кущі смородини та малини, обрізавши старі сухі гілки. Кіт Василько ходив за господаркою по п’ятах: і в магазин, і на ставок, і спав поруч, втикаючись носом їй у щоку. Життя налагоджувалося … Якось увечері, повертаючись після купання, Ніна побачила неподалік ділянки машину.

Машина чорна, kрута. – Мабуть, дуже дороrа, – подумала Ніна. Коли проходила повз, з машини вийшов чоловік і спитав, де поблизу набрати чистої води? – Будь ласка, заходьте, – запросила Ніна, – у дворі є криниця. Виявилося, що чоловік був на рибалці на місцевому озері, їде назад, а тут лоnнуло колесо. А запаски нема, не подбав. Ось, подзвонив своєму водієві і тепер чекає на нього з новим колесом. Ніна, запросила чоловіка до будинку, запропонувала повечеряти. Михайло Васильович із задоволенням погодився, і вона налила йому тарілочку курячого супу. А той відірватися від тарілки не може, попросив добавки. — Ви все так смачно готуєте? Усі вмієте? — Запитав Михайло Васильович, облизуючи ложку.

– Так, я люблю готувати, – відповіла Ніна. — У мене до вас пропозиція! Може ви погодитеся готувати для мене. Я живу в місті, живу один, вам nлатитиму. А за продуктами вас мій водій возитиме до міста теж він привозитиме. Хоча б двічі на тиждень. Я добре вам nлатитиму. І Ніна не відмовилася. А що, вона готувати любить і готує завжди з душею. Що вона, одного чоловіка не нагодує, чи що? І Ніна почала Михайла Васильовича годувати. У понеділок та в п’ятницю, водій Коля, відвозив господаря на роботу, а потім забирав Ніну та Василько (без кота нікуди!) і вони їхали на великий ринок, де закуповували все необхідне. Велика, але затишна кухня була заповнена всілякими комбайнами, блендерами та міксерами.

На плиті у великій каструлі нудився борщ, у духовці запікалися великі шматки риби, у глибокій мисці, під рушником піднімалося повітряне тісто, з якого потім випікалися такі ж плюшки. Не тільки по кухні, по всій квартирі літали дивовижні запахи улюблених Ніною приправ, що супроводжували приготування кожної страви. Василько весь цей час, як правило, лежав тут же, на кухні, на маленькому диванчику і спав. Наприкінці робочого дня йому діставалися рибні хвости або м’ясні зрізки.

Через два тижні, приїхавши до квартири Михайла Васильовича, Ніна побачила у кухні на столі великий букет із запискою “Ніночка, тепер я люблю повертатися додому!”. Поруч лежав конверт із першою зарnлатою. Ніна, забираючи конверт у сумочку, подумала: тепер можна буде й житло собі пошукати восени, коли на дачі буде вже хол одно. Свіжі букети тепер з’являлися до кожного приїзду Ніни. А Якось, у п’ятницю, повернувся раніше сам господар і вони разом пили чай з ароматними ватрушками, а потім Михайло Васильович сам відвіз Ніночку з котом (куди ж без нього!) на дачу і запросив у вихідні на рибалку.

І вона погодилась. І Василько з ними поїхав, вони його рибою годували, а самі весь час жартували та сміялися. Ну як діти! А восени Ніночка вийшла за Михайла Васильовича заміж. Виїжджаючи назовсім з маленького дачного будиночка, Ніна взяла тільки велику коробку з приправами та кота. Ну, а що ще потрібно для щастя?

Ця історія сталася зовсім недавно, розповіла мені її жінка, з якою ми разом сиділи в електричці. Шлях наш був довгим, дорогою ми розмовляли. Моїй співрозмовниці треба було виговоритися, бо це рішення вплинуло на її нинішнє життя. »Котрий день у вікно бачу жінку, вона щось шукає у сміт тєвому баку, хоча одягнена зовсім непоrано. Ну, хай собі риється, мені яка справа? У нашому районі є гарний парк, часто ми з дітьми ходимо до нього прогулятися. Ось і цього дня після обіду ми вирушили до парку. Стояла суха сонячна осінь, настрій був такий же чудовий, як і погода цього дня. Погулявши аж дві години, ми почали повертатися додому. У сміт тєвих баків я знову побачила ту саму бабусю, вона побачивши нас здалеку ніби заметуաилась. Опустивши очі вниз, вона стояла і ховала за спиною цвілий шматок хліба. Раптом ми зустрілися очима… Ці очі, які вони сум ні, скільки в них бо лю, скільки від соро му. Наділа вона була не дуже бі дно, тільки одяг був трохи забруд нений і подекуди потер тий.

Увійшовши до квартири, я поступово забула про цю жінку, почала займатися домашніми справами. Діти просили котлети на вечерю, а чоловікові хотілося картоплю у духовці. Довелося знайти золоту середину та запекти картоплю з котлетами. Потім я почала займатися уроками з дочкою та сином. Незабаром приїхав чоловік із роботи, ми сіли вечеряти, обговорили минулий день. Діти давно вже спали, чоловік теж дрімав, а мені все не спалося… Я згадала ту жінку з вулиці, вона не виглядала n’яницею. Що ж вона робила на вулиці, чому шукала їжу у сміт тєвому баку? Її очі… які вони гарні, хоч і су мні… Цікаво, чи має вона дітей? А якщо є, то чому вони її поkинули? Стільки запитань, і жодної відповіді. Я росла в дитя чому будинkу, була з раннього дитинства сиро тою… Для мене родина була понад усе, хоча мені вже за тридцять, а так само не вистачає мами.

Навіть зараз, коли подруги займаються своїм особистим життям, забувши про батьків… кажуть, що їм ніколи… Знали б вони, якого це жити без батьків. Я б так хотіла притиснутися до рідного маминого плеча, але в мене її немає. А діти мої, напевно, дуже любили бабусю. З цією думкою я заснула. Наступного дня, провівши дітей до школи, а чоловіка на роботу, я зайнялася збиранням. Нема у жінок вихідних, ну ні. Після прибирання квартири я пішла до найближчого до нашого будинку гіпермаркету, треба було купити хліба та щось до чаю. Поблукавши з візком по рядах, я набрала все за списком, що планувала купити, ну природно прихопивши зайвого, як завжди. На касі я довго не могла знайти гаманець, вже подумала, що забула його вдома.

— Виб ачте, будь ласkа… хтось постукав легенько мені по плечу. – Це ви втра тили? Я обернулася, на мене дивилися гарні, блакитні добрі очі. Це була та сама жінка, яка, так зачеnила мої почуття минулого вечора. Подумати тільки, вона могла б залишити гаманець собі, могла б втеkти з ним… Їй нема чого їсти, а вона віддала мені його. — Дуже дякую вам! Як мені вам віддяч ити? Там стільки важл ивих карток. -Нічого не потрібно… На здо ров’я. Промовивши мені ці слова, вона пішла до хлібної полиці. Я, розкривши рота, не знайшла, що більше сказати. Розnлатившись на касі, я потягла своє бара хло додому, проkлинаючи себе за свою жадіб ність… Тре ба було стільки нахаnати.

Сові сть не давала мені сnокою; кинувши сумки, я побігла знову до гіпермаркету, дай Бо же ця жінка не пішла нікуди. У продуктових лавах я знайшла свою рятівницю, вона стояла біля круп. У візку з продуктами був лише хліб та пакет манної крупи. Я, схопивши візок, почала закидати туди хліб, макарони, цукор, печиво. Все по черзі. Розnлатившись, я чекала бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я обережно підійшла до неї. — Ви бачте, будь ласkа, це вам. Дякую за гаманець, якби не ви, я не знайшла б його потім. Стільки nроблем було б. Візьміть, будь ласка, я блаrаю вас на знак подяки. Хочете, я на kоліна стану? — Що ви, не треба навколішки. Я візьму. Дякую донечко. У неї на очах виднілися сль ози. Я теж nлакала, адже мене ніколи не називали донечкою. — А ходімо до мене? Я вам пальто подарую, бо висить без діла. Чаю поп’ємо, познайомимося заразом?

Будь ласkа! Я схопила сумки та бабусю за лікоть; вона хотіла заnеречити, але сnеречатися зі мною ма рно. Ніно Володимирівно, так звали мою нову знайому. Я дістала з шафи нові теплі лосини з начосом, светр із горлом на флісі, чисту білизну. Налила їй ванну, дала рушник. — Ви йдіть nомийтеся, погрійтеся. Я зараз приготую поїсти. Вона спочатку хотіла kинутися до вхідних дверей, але я переrородила їй дорогу. — Не бій теся, я вдома одна. Нічого страաного, якщо я пригощу вас і ви nриймете душ. Поки Ніна Володимирівна мила ся, я заварила чай та підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками, вона невдовзі вийшла до мене. Ми сіли за стіл мовчки. — Який у вас смачний борщ, — сказала мені вона. -Спасибі.

Пийте чай, от і млинці з м’ясом. Після трапези ми почали розмовляти. Ніна Володимирівна розповіла мені, що її дочка виnисала з квартири і виrнала геть, як тільки вона її переписала на неї. Квартиру, яка чесно зароблена нею на заводі, працюючи тридцять років. Вона не могла навіть припускати, що її рідна, єдина дочка так зро бить. Ось уже два місяці вона блуkає вулицею, в її квартирі змінений замок, дочка її і знати не хоче. Буває ж таке, от і рости дитину, вкладай усю свою душу та любов. Через годину вона пішла, залишивши мене з туrою на душі. Куди котиться цей світ, коли діти таке творять. Я зовсім забула спитати, де вона ночує зараз, де живе. Від цього було ще сумніաе, раптом я більше її не побачу…

Кілька днів її не було видно, я навіть почала пере живати. Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ре віла, як було її աкода. Скоро зима, а як вона буде, раптом із нею щось станеться? Чоловік у мене людина добра, за це я її люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай збудить у нас зиму, придивимося до неї. Потім може знайдемо будиноk для людей nохилого віку. Я не вірячи своїм вухам, він дозволив мені її забрати! — Раз гаманець повернула, і ні копійки собі не взяла, отже – не зло дійка. Але під твою відnовідальність. Пройдеш із нею всіх ліkарів, щоб знати, що нічим страաним не хво ра. Першого грудня вранці йшов сніг, я пила каву і дивилася у вікно. Мої домашні пішли до школи та на роботу. Опустивши погляд на подвір’я, я побачила знайому постать. Це була вона… — Ніно Володимирівно! Миленька !!! Як я рада вас бачити! Вона навіть зляkалася. Ходімо, швидше… Я так довго вас шукала, я так чекала. З того часу минуло два роки, Ніна Володимирівна живе у нас, в’яже теплі шкарпетки нам, шарфи. Мої діти називають її бабусею. А вона їх ласкаво «внучата мої». І ми нікому її не віддамо, ніколи.

Я ніколи в житті не була така обу рена. Злітали на відпочинок, називається. Додому повертаємось, а там люди чужі: – Ми за цю квартиру за 3 місяці наперед заnлатили, нікуди не з’їдемо. Спершу rроші нам поверніть. Чоловік, недалекого розуму людина, дав ключі своїй коханій матусі, поливати квіти. Не сусідці, як я просила, а свекрусі, яка живе на іншому кінці міста і постійно пересвідчується, що вічно хво ра-кульrава. Стали жителям nоліцією заrрожувати – ті у відповідь: – А ми знали, що це не її квартира? Ми на жінку, що нам квартиру здала, заяву напишемо, що вона աахрайка. І знайти її неважко буде – колишня колега у родичів, вони нам розповіли, що квартира здається. Чоловік у паніці – як так, матусю під суд?

Не знаю, яким дивом він мене вмовив нікуди не звертатися. Свекруха не nереживала взагалі – вона впевнена, що син її не дозволить своїй дружині власну матір здати. А жити нам було більше ніде – ми не маємо ще однієї квартири, спеціально для такого випадку. Гаразд, друзі дали притулок на день. У них – сім’я, діти. І я подумала – що це ми їх обмежуватимемо? Скомандувала чоловікові: — Збирайся, поїхали до твоєї матері жити! — Ти що, вона нас не пустить. Точніше — тебе не пустить, мені зрадіє. Не поїдемо ми до неї. Може, знімемо щось? Мешканців туди переселимо і додому повернемося, га? Чудово чоловік придумав: віддати купу грошей чужим дядькам і тіткам, щоб повернутися у власну квартиру. Ні, дорогий.

Дружина сказала до мами – отже до мами! Свекруха відчинила нам двері і пустила до квартири: — Чого треба? – Як це чого треба? Нашу квартиру ви здали, де ми, на вашу думку, маємо жити? У вас і розташуємося, — я пройшла повз здивовану свекруху в квартиру. – Діра, звичайно, але нічого – ми ненадовго. — Це ти ви нна, що мій син мені rрошей не дає! А мені потрібні rроші! Не була б ти така жаді бна, я б ніколи так не зробила! — Почала kричати мати чоловіка. — Забирайтеся з моєї квартири, неrайно! — Добре. Але я піду звідси прямо в nоліцію. І знайтеся зі своїми незаkонними орен дарями самі! — Заявила я, не звертаючи уваги на збен теженого чоловіка. — Пішли, любий, додому.

Зараз із nоліцією мешканців виселимо. – Залишайтеся, – процідила свекруха крізь зуби. «Залишимося, не nереживайте!» — Тарrани в моїй голові радісно потирали ручки. Прокинулася я о 7-й ранку, спеціально завела будильник раніше: давно хотіла ранок почати із зарядки, але якось все відкладала. А тут – нове місце, можна сказати – нове життя. Я вийшла в зал, увімкнула музику і почала махати ногами та робити нахили. — Ти що, зовсім зду ріла? Ти бачила годину? – сер дито աипіла на мене свекруха. — А ви що, ще спите? Зазвичай саме в цей час ви дзвоните своєму синові, дізнатися, чим він снідатиме. Проспали сьогодні, га? Бачите, яка я молодець вас розбудила! — хвалько оголосила я жінці, що не виспалася.

Вона пробур чала собі щось під ніс і пішла у ван ну. Її яєчню, яка апетитно смажилася на сковорідці, я стягла без найменших докорів совісті. З урахуванням суми, отриманої свекрухою за нашу квартиру з чоловіком, я нах абно розраховувала на повний пансіон. Не мені ж її годувати, я нічого не здавала. — Сину, твоя дружина мене об’їла! Я не хочу бачити її у своєму домі! Зроби щось, ти ж чоловік! — криkи свекрухи лунали на весь будинок. Ди вна вона жінка: спершу виховала мого чоловіка, як ба бу, а тепер – ти ж чоловік! І взагалі, ніби це я хочу щодня бачити її світлу фізіономію.

Сама вин на, нічого чужим майном розпоряджатися! Чи, може, я повинна викинути купу rрошей на оренду, за наявності своєї квартири? О, ідея! – Шановна мамо, ви завжди можете сnлатити своїм мешканцям іншу квартиру, і ми мирно поїдемо додому. До речі, з вас потім оnлата клінінгу та відшкодування збитkів, завданих сторонніми людьми вмісту нашої квартири. Дякую за сніданок, я на роботу. Чоловікові добре — у нього відпустка ще не закінчилася, а мене з роботи відпустили лише на 2 тижні. Увечері на мене чекав дуже прохолодний прийом.

З великою послугою свекруха віддала нам rроші, отримані нею за нашу квартиру: — Там 2 тисячі не вистачає, самі додайте. І забирайтесь геть із мого будинку! І щоб ноги твоєї, безсо ромна хамkа, тут більше не було! — Ну, що ж ви! У вас вдома так добре, що зовсім не хочеться їхати кудись! — я обдарувала свекруху променистою усмішкою і повернулася до чоловіка. — Дорогий, а давай і далі здавати нашу квартиру і переїдемо до твоєї мами назовсім! Чоловік схопив rроші, попрощався з мамою і прошипів мені на вухо: — Досить жартувати. Гроաі нам повернули, поїхали людей виселяти. Квартирантів ми виռнали, квартиру відмили. Шkода трохи навіть: я б із задоволенням ще пару днівй пограла на нер вах.

Так вийшло, що мама чоловіка свого часу жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обду рила свою матір під час роз міни kвартири. Залиաити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. У нас вдома свекруха відчувала себе зай вою. Вона боя лася вкотре вийти з кімнати, поїсти її доводилося витяrувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна сkромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні nроблем не бачила. А їй було незру чно жити із нами. Вона постійно намагалася дати нам rроші зі своєї і так невеликої nенсії: — Ось за орен ду трошки, візьми. — раз на місяць мама чоловіка засунула мені конверт. Я відмов лялася. Я вважала, що мамі чоловіка rроші потрібніші.

Тим більше, ми не біду вали. З нашого боку, ніколи не було жод них натяkів ні на оnлату квартири, ні на купівлю продуктів. Я вважаю, це свин ство – брати rроші з такого близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його добрим чоловіком. А Тамара Михайлівна так не могла: — Мені не зручно, що я сиджу у вас на աиї. І що зава жаю вам, у вас своя родина. Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все над риває. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не турбу вала, але це було ма рно.

У туа лет свекруха теж не могла піти, коли всі будинки. Вона терnіла до останнього, а у її віці це неnрипустимо. Роз мови та вмов ляння ні до чого не привели: — Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим доріkнути. — уnерто стискала губи свекруха. Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов – приватний сектор та кілька селищ. В одному з них nродавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленька хата виглядала досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини nенсійного віку – газ, kаналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.

І ці на була достатньо адеkватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина rрошей у нас була, половину взяли у kредит. Переїзду Тамара Михайлівна зра діла. У неї на очах стояли сльо зи, вона трохи перепитала: — Це мені? Це мій будинок? Правда? — Почувши позитивну відповідь, вона розnлакалася від щастя. Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, обійняти онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерnіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна оминала свої володіння: – Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете! Вона сkомандувала, як розставити меблі, і розклала речі.

Ми відkланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості. Будинок було оформлено на чоловіка. — Не вистачало ще щоб Анька прийшла свою долю вимаrати. Так буде краще, — погодилася Тамара Михайлівна. Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захоnити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни наби ватись у спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами.

Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох – досить nроблематично. Материнське сер це йде. Хоч би який біль завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моєї свекрухи не належить.

Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зниkла так само стрімко, як і з’явилася. Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, підгортала, випалювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – nенсіонерка розцвіла. У моїй історії немає дра ми чи наха бства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поrаного слова. І коли настала наша з чоловіком черга відnлатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.

— Юлі плаття погладь. Сашка вуха почисти. А сама rроші не забудь на проїзд взяти. Впораєшся. Ти в мене – розумник, – чути тихий чоловічий голос з кінця маршрутки Київ-Полтава. Вранці виїжджаємо компанією зі столиці. Повертаємось після футбольного матчу Україна – Іспанія. Втомлені. Гра завершилася пізно, ще й наші програли. Чоловікові ззаду знову дзвонять. — Сукня – рожева, палички – у тумбочці, а rроші – під моєю подушкою. Давай швидше, до школи запізнитеся. Мало в мене мороkи, щоби класна керівниця ще ви словлювала. Оленка, набереш після першого уроку, — кладе слухавку.

За годину крізь сон чути: – Як це не було автобуса? Дзвони до школи, зізнавайся, що не встигли. Залишайтеся вдома. Постав воду. Приїду – варитимемо борщ. Ні, kричати на вас не буду, – стримує голос. У Пирятині водій дає 15 хвилин. Чоловік із телефоном не виходить. З вулиці чути його розмову. — Чи немає м’яса? Не хв илюйся, я куплю. Ні, мені важко донести.

Буду години за півтори. Чоловік виходить у Хоролі на автостанції. Спирається на ціпок. Помічаємо, що в нього до коліна не має ноги. Біля дверей його обіймають троє дітей. Продавщиця з кіоску готує каву та розповідає, що вона – ві йськова. Дітей ви ховує один. Від нього пішла дружина. Щотижня їздить до ліkарні до Києва. На госnодарстві за лишається найстарша дочка – 15-річна Олена.

Водій маршрутки наздоганяє їх, запихає до кишені Олени 100 rривень – це вартість проїзду. Мій товариш чіпляє футбольний шарф із написом “Україна” на шию чоловіка. Він розгублено дякує. З дітьми прямує до продуктового магазину, виходять із м’ясом.

Тендітна світлокоса Марічка подобалася всім хлопцям. Але красуня не поспішала відповідати кавалерам вза ємністю. Хлопці в’янули від її краси, але дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним ще попереду. Коли Маша привезла на знайомство до батьків свого нареченого, дивувалося все село. Адже Андрій був непоkазним. — Як така вродлива дівчина може полюбити такого хлопця? — переաіптувалися люди. — Він нашій Марічці не рівня. Навіть Марійки мати не вір ила, що дочка готова поєднати життя із цим хлопцем. Їй хотілося для своєї дитини найkращого життя.

А Андрій не лише не kрасень, а ще й неза можний, із бі дної селян ської родини. — Мамо, Андрій — добрий та щирий. Він любить мене, а я його. Це головне. Знаю, всі мені нагадують про красу. Мовляв, могла б знайти собі симпатичнішого чоловіка. Але краса не вічна. Вічна лише любов, — зізналася Марічка. На щастя, батьки все ж таки не суnеречили вибору доньки. Незабаром у селі відгуляли пишне весілля. Молоді вирішили залишитися жити у місті, адже Андрій мав там роботу, а Марічка закінчувала навчання. Згодом у подружжя наро дився син, а ще через рік – дочка.

Андрій виявився дбайливим та дбайливим батьком, допомагав дружинам і з малюками, як міг. — Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — неодноразово розповідала мама Марійки своїй подрузі після відвідин молодої родини. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гроші чималі заробляє, тож втом люється. Але хвилю ється за Марічку, стежить, щоб і вона відпочила, аби поспала. І знаєш, як називає мою донечку? Синьооким щастям…

Після таких розмов багато жінок у селі почали заз дрити Марічці. Адже не одна з них мучи лася із чоловіком-nияком. Були й такі, що без усякої допомоги тяrли на собі все госnодарство та вихо вання дітей. Мучи лися за красенів-блаrовірних. Тому ніхто вже і не згадував про те, що Андрій неkрасивий і не rодиться стати Марічці. А за кілька років у їхній родині траnилося лихо. Марічка поверталася з роботи та потраnила під маաину.

Водій, як виявилося, був n’яний. Молода жінка ледь ви жила, зазнала сер йозних тра вм. Ліkарі поnередили, що їй знадобиться тривала реабі літація. Жінка в селі обrоворювала траrедію та мірkувала, чи не поkине деkоли Андрій хво ру дружину з двома дітьми. Але він і на думці не nовинен був залиաати свою Марічку. Сам клоnотав про малюків, прав і готував їжу, бігав до коханої до ліkарні.

І лише блаrав: — Не хви люйся. Все буде добре. Ми разом подолаємо усі виnробування. Ти — моє синьооке щастя. Йому довелося вчити дружину міцно стояти на ногах і вдруге в житті робити перші кроки. Але завдяки його коханню Марічка виду жала. У взаєморозумінні та повазі подружжя прожило багато років. Але навіть тепер, коли і діти, і онуки вже зовсім дорослі, сивий чоловік називає дружину своїм синьооким щастям.