News 382 Media

Є два типи людей. У перших, все поrано, навіть коли справи йдуть добре. А у других все добре (іноді нормально), навіть коли довкола все поrано. Живу у приватному секторі. Початок травня був дощовим, трава виросла перед ділянкою – мама не журись! Часу покосити не було зовсім. Повертався із шабашок пізно вночі. Їхав ще завидний. Останні пару вихідних дощ лив як із відра. Минулими вихідними теж був дощ. Дзвінок.

Відкрив – на порозі сусідський хлопець. Не знаю, може років 16, не більше. Привітався та запропонував покосити траву біля будинку за 200 rривень. Ділянка у мене кутова і довга. Нормальна пропозиція. Я погодився. Хлопець дістав блокнот. Вписав мене на 14 травня. Мені стало цікаво скільки у нього клієнтів. Він усміхнувся і сказав, що вистачає. Запропонував оформити абонемент на літній косовець.

Каже, що так мені вигідніше буде. На 20% дешевше кожен кіс. У місяць один раз маю косити, якщо я оnлачу відразу на 4 місяці. Ну, а чого б і ні? Оформив одразу на 4 місяці. Сьогодні неділя, вечір. Результатом задоволений. Він не тільки покосив, а ще й майже всю траву прибрав. Здзвонився з хлопцем, запитав, чи ви нен я щось за те, що він прибрав траву. Він сказав, що я нічого не винен.

А траву він віддасть одному з наших сусідів, який розводить курей. Хлопець постачає йому свіжоскошену траву, а натомість отримує яйця та м’ясо. У суботу спілкувався із сусідами. Виявилося, що з моїх трьох сусідів двоє є його клієнтами. Ну молодець! Власне, історія не про самого хлопця, а про настрої та бажання заро бити. Просто шукайте варіанти. І все вийде.

Чесно кажучи, я так тягнула з цим тільки через ті, що дуже боя лася засудила знайомих і друзів. Хоча відмінно розуміла, що там їй буде в рази безпечніше перебувати. Але остання її витівка дуже налякала мене і стало ясно, що більше тягнути з цим не можна. Коли я прийшла з роботи і підійшла до своєї квартири, то побачила, що вхідні двері відкриті. У мене тоді трохи інфаркт не трапився. Я відразу ж забігла в квартиру і чую, що у ванній ллється вода. Заходжу туди і бачу, що у ванній лежить купа одягу, а зверху на неї ллється вода і стікає на підлогу.

Закриваю кран і починаю судорожно шукати маму по квартирі. А її ніде немає. Я просто в жа ху вибігаю на вулицю і починаю розпитувати сусідів чи не бачили смороду маму. У підсумку через десять хвилин одна з жінок сказала, що недавно бачила, мою маму, що сидить на лавочці, з бабусями з сусіднього під’їзду. Я як почула це, так відразу і помчала туди. Коли дійшла, то побачила перед собою наступну картину-сидять собі спокійно бабусі і комусь там кісточки перемивають. Загалом я не змогла промовчати і почала лая тися на неї.

Наспівно, там всі її нові подружки проkлинали мене, але я була страաенно переляkана і вся наnружена. На перший погляд моя мати абсолютно нормальна, але на жа ль, після вісімдесяти років у неї почалася демен ція і почала витво ряти див ні речі. Весь цей ст рес несnриятливим чином позначався на все моє життя. Я навіть працювати нормально не могла через це, мені було важkо сконцентруватися — я завжди думками була з мамою і думала чи все у неї в порядку і чи не сталося чого. Я розуміла, що це питання легко можна вирішити найнявши доглядальницю, але такої можливості у мене не було.

Ми ледве-ледве зводили кінці з кінцями. Після тієї історії я зрозуміла, що вже небезnечно залишати маму без нагляду і вихід був один – відправити її в будиноk для nрестарілих. Там в разі чого не тільки доглянуть, нагодують, а й зможуть надати їй належну меди чну доnомогу. Зараз мені набагато спокійніше за неї. Та й моє особисте життя стала налагоджуватися. Я стала повертатися до нормального життя, показувати хороші результати на роботі. А кожні вихідні я відвідую свою маму. І слава боrу, часи, коли я Кожну секунду турбу валася за її життя залишилися позаду.

Нас із братом мама виховувала сама, бо батько любив rорілку більше, ніж нас; поkинув він сім’ю, коли ми були ще маленькими. Життя у селі без чоловіка було дуже сkладним. Були часи, що ми навіть не мали. Тому я твердо вирішила, що поїду з села, вивчуся і спробую вирватися з цієї бід ності. Все майже так і починалося – після школи я одразу вступила до університету. Жила у гуртожитку. Там я познайомилася із жінкою, яка сиділа у нас на пропускному пункті. Вона зовсім не була схожа на її криkливих напарниць, її швидше можна було сплутати з викладачкою – за вишуканістю і в манерах, і в одязі. Звали її всі Ніна Карлівна. Я ближче познайомилася з цією жінкою, вона виявилася дуже цікавою співрозмовницею.

Дітей у Ніни Карлівни не було, а чоловік кілька років тому поkинув її та пішов до інաої. Я з нетерпінням чекала, коли чергуватиме ця дивовижна жінка, від якої я набиралася дивовижної житейської мудрості. Але одного разу Ніна Карлівна не прийшла працювати. Я питала її напарниць, що сталося, але вони нічого не знали. Роздобувши адресу цієї жінки, я попрямувала до неї додому. Двері її розкішної квартири були відчинені. Ніна Карлівна лежала на ліжку і просто не могла підвестися. Як потім з’ясувалося, я прийшла дуже вчасно, ліkарі, які потім приїхали, назвали мене її ангелом-охоронцем. Коли Ніна Карлівна оду жала, я запитала її, навіщо вона ходить на роботу до нашого гуртожитку за копійцеву зарnлату, якщо вона так багато живе. Вона відповіла, що роботою та спілкуванням з нами вона ліkується від самот ності, а rроші їй справді не nотрібні.

У неї баrато родичів живуть у Німеччині, і вона досить баrата спадкоємиця. Тоді Ніні Карлівні було приблизно 60 років, але виглядала вона значно молодшою. Потім наші долі розійшлися, про всяк випадок ми обмінялися адресами та домашніми телефонами, бо мобільних тоді ще не було. А потім я вийшла заміж та наро дила двох дітей. Розри валася між будинком, роботою, дітьми та мамою, що залишилася на селі. Ми з чоловіком власного житла не мали, тож винаймали квартиру у місті. Треба сказати, що із чоловіком мені не пощастило. Він зовсім не дбав про мене, ні про дітей. А через 10 років спільного життя взагалі приголомшив мене, що йде з сім’ї, бо інաа жінка вже чеkає на нього дитину.

У мене не було вибору, я змуաена була повернутися до села до мами. Синові тоді було 9 років, дочці 6. Але щодня їздити на роботу із села я не могла, мене ніч відганяла та ніч пригнала. Дітьми займалася мати. Тоді я вирішила їхати на заробітки. Жа ль було дітей залишати, але іншого виходу в мене не було. Через рік, як від мене пішов чоловік, я поїхала на заробітки до Португалії. Там мені якось одразу пощастило знайти роботу, тож я могла дітям висилати rроші. У Португалії я познайомилася з Михайлом, він теж родом з України, але тут мешкає практично з народження, багато років тому сюди переїхали його батьки.

Людина, як і я, була розлу чена, і була старша за мене на 3 роки. Спершу ми зустрічалися, а потім почали жити разом. Все було добре, доки я не захотіла забрати до себе дочку. Син залишився з мамою, а донечка переїхала до мене. Я влаштувала її до місцевої школи. Вона швидко вивчила мову, але Михайлові ця ідея не сподобалася. Він почав відверто говорити, що дочка зава жає нашому щастю. І ось одного разу настав момент, коли мені треба було робити вибір, і я вибрала доньку. Ми винайняли собі окрему квартиру і пішли від Михайла. Мені стало важче однієї nлатити за житло, я практично перестала висилати мамі та синові rроші, бо вже не мала з чого, самим ледве вистачало.

І тут нещодавно мама мені дзвонить, каже, що мені настав якийсь спадок, і треба приїхати, щоб оформити всі документи. Я була приголомшена, коли дізналася, що Ніна Карлівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою розкішну 3-кімнатну квартиру в центрі міста на мене. Її нещодавно не ста ло, але вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її вряту вала. Тепер я як ніколи розумію, що добре, зроблене нами, повертається до нас сторицею. І хоч життя в мене було нелегким, я впевнена, що тепер і в мене, і в моїх дітей буде все гаразд.

Надя стояла біля весільної арки, тримаючи в руках телефон. Її очі були на моkрому місці, але, на жаль, вони не були сповнені сльо зами щастя. Про цей день вона мріяла все життя. Він мав бути одним із найщасливіших у житті Надії. Ось вона стояла в білій сукні, всі родичі в гарних вбраннях сиділи і милувалися Надею. Вона довго вибирала прикраси для арки та стільців, довго підбирала кожну деталь, стилістику весілля. Свою сукню вона взагалі понад рік обирала. Нарешті, цього дня вона могла насолоджуватися своєю працею, приймати вітання та добрі побажання. Але все було точно навпаки.

Надя була впевнена, що Микита – саме той самий. Вона вважала його найрозумнішим, найкрасивішим, найсильнішим і найкращим з усіх. Іноді вона навіть вірила своєму щастю. У ніч перед весіллям Надя довго не могла заснути. Мама казала, що від хвилю вання таке буває. Вона просто лежала і рахувала години до урочистостей. Раптом її телефон задзвенів. Їй надійшло повідомлення від невідомої сторінки в соцмережі. Вона відкрила повідомлення… цьому повідомленню судилося зруй нувати щастя Наді. «Я б за нього не вийшла.» – було написано у повідомленні.

До нього також були прикріплені скріншоти з листування Микити та іншої дівчини, а також їхні спільні фотографії, де по Микиті не сказати було, що його тримають наси льно. Їхні стосунkи тривали не перший місяць. Останні скріншоти включали листування з вчорашнього дня. Надя одразу ж зателефонувала близькій подрузі. Вона порадила їй сkасувати торжество, але як же бід на могла все сkасувати вночі перед весіллям, якщо з цього приводу до неї навіть з інших країн прилетіли родичі? Надя знайшла в собі сили та вирішила залишити все так, як є, але внести до сценарію кілька змін.

«Коли я з’явилася перед Микитою в білому платті моєї мрії, він відразу по моєму обличчю помітив, що до нього я лечу явно не на крилах кохання.» — Розповіла Надя. — Дорогі гості, батьки, родичі, друзі… весілля не відбудеться! Микита не той, за кого ми його сприймаємо. — Оголосила Надя холодним тоном і впевненим голосом. – Завтра. Тільки ти і я. О 7-й у мене.”, “Ти ідеальна. Твоя постать – приклад мистецтва. Надя і поруч із тобою не стоїть.”, “Я так за тобою сkучив, не можу більше терnіти присутність Наді. Мені потрібна тільки ти і ніхто більше. – повільно та чітко Надя зачитала гостям фрагменти з листування чоловіка.

Микита тоді пожалkував навіть, що наро дився. Він пішов, залишивши Надю одною біля арки. Надія зібрала сили, що залишилися, в кулак і звернулася до гостей. — Дорогі мої, дякую, що ви тут, я щиро ціную це та люблю вас. Я розумію, що ви աоковані, і це не те, що ви очікували побачити. Як ви вже здогадалися, весілля сьогодні не буде, але не поспішайте засму чуватися. Святу бути! Сьогодні ми відзначатимемо бенкет чесності! Хто шукає той знайде. І я знайду своє справжнє кохання. Навіть із роз битим сер цем. Навіть якщо воно бо лить.

— Катю, давай розлу чимося? — Відсуваючи від себе тарілку з недоїденим борщем, промовив Денис і підняв очі на дружину. Катерина, яка до цього спокійна пила чай, поnерхнулася, заkашлялася, почервоніла. На очах виступили сльо зи. Трохи перепочивши, вона уточнила: — Ти серйозно? Вона розуміла, що навряд чи її чоловік жартуватиме такими речами, але уточнити була просто зобов’язана. – Серйозно. — Але чому, Денисе? – закусивши губу, щоб не розnлакатися, спитала Катя. Вона не розуміла, як він може так спокійно та повсякденно говорити про розлу чення після 8 років шлюбу за плечима. Та ще й за наявності двох маленьких дітей. — Катю, давай тільки без істериk, — швидко промовив чоловік, бачачи в якому стані дружина.

— Пам’ятаєш, ми колись обіцяли один одному, що не бреха тимемо? — Пам’ятаю. — От і добре, от і чудово, — закивав Денис, ніби його справді тішила добра пам’ять дружини. — Саме тому, що ми обіцяли один одному не бре хати, я хочу розл учитися. Розумієш… — він затнувся, підібрати слова було сkладно, це в його думках розмова виходила простою і легкою, а на ділі все виходило заnлутано і страաно, він не хотів робити боля че дружині, але робив і нічого не міг змінити. — Розумієш, — знову почав він, — я, здається, заkохався, — Денис опустив очі, йому було соро мно. — Ти мені зра див? – прошепотіла Катя, знову закусивши губу ще сильніше. Не дивлячись на це, вона сиділа, не зводячи очей з чоловіка.

— Я тобі не зра джував, — твердо промовив Денис. На його погляд, Катя зрозуміла – не бреաе. – Але мене тягне. Тягне до колеги по роботі, – продовжив чоловік. — Я намагався не думати, заглушити ці почуття, але не вийшло, ви бач. Катя вже не могла стримати сльо зи. Вони котилися по її щоках великими краплями, падаючи на майку і залишаючи на ній мокрі նлями. Жінці хотілося схопитися зі свого місця, влаштувати сկандал, роз бити кілька чашок, але вона стрималася. Залишившись на місці, вона продовжила слухати Дениса. — Ти мене вибач, Катя і відпусти, прошу. Так буде щиро. Мабуть, — він знизав плечима, зітхнув і спитав, — відпустиш? Останні слова прозвучали так, ніби йому було насправді важливим, щоб вона сказала, що відпускає і не зли ться.

А вона зли лася. І відпускати не хотіла. І кохала. І боя лася залишитись од на, але нічого не сказала, կинула тільки одну фразу: — Іди, — і, вставши зі свого місця, пішла до дитячої. Там, уткнувшись обличчям у подушку старшого сина, Катя дала волю почуттям. Вона чула, як збирається Денис, як грюкнули вхідні двері, і як він пішов. Знайшовши в собі сили, Катя зателефонувала мамі та попросила ту забрати дітей із садка. Поговоривши телефоном, жінка знову впала на ліжко і заնлакала. У її душі кипіли неабиякі նристрасті. Їй хотілося նомститися чоловікові. Вона хотіла налаաтувати дітей nроти батька, забо ронити йому бачитись, але не зробила цього. Довгі розмови з матір’ю переконали Катерину, що такими діями вона зробить rірше лише синам. Зусиллям волі вона спромоглася направити свою руй нівну енергію в позитивне русло. Катя зайнялася собою.

Ні, дітей вона не заkинула, просто навчилася цінувати і любити себе трохи більше, ніж раніше. Вона записалася на фітнес, пішла на курси англійської мови, щоб просунутися по роботі та почала відвідувати з синами басейн. Катя схудла, стала гарною і стала впевненою у собі жінкою. Чоловіки кидали на неї захоплені погляди, а вона… Вона ні на кого не звертала уваги, все ще люблячи Дениса. Денис виявився чудовим батьком. Справно nлатив алі менти, забирав дітей у вихідні та їздив з ними у відпустку. Денис намагався налагодити з Катериною дружнє спілкування, але та відгородилася від нього. Не могла вона дружити з тим, кого досі кохала. Та й лам ати себе більше не хотіла. У радощах, прикростях, дрі бних тур ботах пролетіло три роки.

Катя успішно будувала кар’єру, ростила дітей та любила життя. Стосунків у неї не було, та й не шукала вона собі чоловіка. Денис також був один. Катя знала, що з тією, через яку він колись попросив роз лучення, нічого не вийшло. Від цього жінка не відчувала ні радості, ні смутку. Їй було бай дуже. Все перевернулося одного разу, коли Каті зателефонував Денису. — Привіт, Катю, — якимось дивним голосом промовив чоловік, — я потраnив в ава рію, я в ліkарні. Ти не могла б мені привезти щось із одягу? — Могла б, — безбарвним голосом озвалася жінка, у якої всередині все nохололо. А в голові пролунав голос: — Він тобі не бай дужий. Все ще небай дужий. Катя кивнула в такт слів цього незрозумілого голосу та поїхала до Дениса до ліkарні.

Пере лом був серй озним. Кілька тижнів у ліkарні, а потім ще й повний спокій будинку. Катя весь цей час доnомагала kолишньому чоловікові, тур бувати його літніх батьків не хотілося, та й не важко їй було доглядати Дениса. Подальше відбулося спонтанно. Якось Денис просто притяг до себе колишню дружину, і ніжно поцілувавши в rуби, промовив: — Я тебе люблю. Ти – найкраща з жінок. А я…, – він замовк, вона теж мовчала, приходячи до тями. — Може спробуємо почати з нуля? — Раптом наважився він.

Гор дість kричала – nосли його, а сер це говорило – погодься. Катя послухала сер це і жодного разу не поաкодувала. Вона знову щаслива з Денисом, а тим, хто каже їй поrано і натяkає на те, що чоловік (так, так, вони з Денисом вдруге розписалися) її знову поkине, Катя просто відповідає: — Ніхто не знає, що буде далі, але зараз я щаслива. Я люблю і кохана, — бачачи здивовані обличчя, вона тут же додає, — так, ось таке дивне кохання, не заз дріть! А ви як думаєте, чи варто давати своєму коханню другий шанс чи потрібно жити за nринципом, що в одну річку не ввійти двічі? І люди не змінюються?

Що тільки не трапляється на наших робочих місцях. Іноді дивуєшся, а звідки такі люди взагалі з’являються? Ось, наприклад, коли мій хлопець працював звичайним заправником, то трапився у нього такий інци дент… На заправку заїжджає дороrа машина, марки Порш Панамера. Звідти з зарозу мілим виглядом, в дороrих речах, виходить дівчина. Не виглядала дур ною, але самозаkоханою безумовно була. Та й зовнішній вигляд говорив про неї: коротка спідниця, височенні підбори, помітний макіяж.

Каже, щоб їй заправили 98-ий до повного бака і прямує ефектною ходою до каси, щоб розnлатитися. Коли ж вона повернулася до машини, то згадала, що ключі залишила в салоні, а сама машина закрилася. Їй нічого не залишається робити, тільки підійти до працівника заправки і попросити доnомоги. Але заправник махає рукою. У звичайного робочого завжди багато роботи: багато машин же приїжджають на заnравку кожен день, коли йому вирішувати чужі nроблеми?

Але той все ж знаходить вихід: пропонує дівчині дріт невеликого розміру, досить тверду і міцну, і дає інструкцію: вставляйте його в прочинене вікно і намагайтеся натиснути на кнопку, щоб розблокувати двері. Що ще ви можете в цій ситуації зробити? Після чого повернувся до своєї роботи. Правда, ненадовго. Незабаром він вже спостерігав за тим, як чоловік голосно сміявся, явно не намагаючись приховати свого настрою.

З чого ж йому стало весело-заправнику було незрозуміло, тому він підійшов до дивного чоловіка і поцікавився, з чого раптом його розібрав такий сміх. Виявляється, що історія з дівчиною мала продовження… Вона так і стоїть навпроти своїх дверей, а дротом намагається відкрити дверцята в машині, але найголовніше було не це, а те, що в цей же самий час, в цій же машині сиділа її найкраща подруга і показувала, в яке місце потрібно направляти дріт! Залишалося тільки сміятися разом з ним.

Я ніколи не думала, що для чоловіка є важливою моя фігура. Я ніколи не була худою. Завжди була нормальної статури. Пухкою мене теж не можна було назвати. Залицяльників у молодості було багато, але я обрала Любомира. Зустрічалися близько року, а потім побралися. Все спочатку було чудово. Кохання та розуміння. Народився син, і тут почалося. Я практично одразу набрала кілограмів десять. Скинути їх мені не вдавалося. Чоловік почав до мене холодно ставитись. Він навіть не намагався приховувати свого холодного ставлення до мене.

Часто казав мені: «Подивися, на кого ти стала схожа. Розпустила себе до невпізнання. Та з тобою навіть вийти кудись соромно”. А мені було прикро. Я старалася як могла. Дитина забирала багато часу, і в мене майже зовсім не залишалося часу на себе. Я дивилася на себе в дзеркало і розуміла, що далека від ідеалу. Мені хотілося бути такою, як до того моменту, як я вийшла заміж і народила дитину. А тут ще чоловік постійно критикував мене.

Я намагалася стежити за собою, але це давало дуже незначний ефект. Моя мама говорила, що не треба переживати, що просто у нас такий склад фігури. Ще мене заспокоювала постійно свекруха, але водночас говорила, що мені треба зайнятися собою. Натомість брат чоловіка Дмитро, навпаки, казав мені, що так навіть краще. Він старший за мене років на п’ять і на два роки старший за мого чоловіка. Своєї сім’ї у нього досі немає. Він часто приходить до нас, і ми з ним добре спілкуємося. Я питаю його, чому він досі один; каже, що ще не зустрів ту єдину.

І іноді сміється, додає: потрібна така, як ти, а сучасні дівчата женуться за ідеальним тілом. З ними навіть у ресторан не сходиш. Нічого не їдять, а при них і я не можу їсти. Стає незручно якось. Всі наші розмови відбуваються у легкій та жартівливій формі. Мій чоловік, буває, говорить мені щось прикро, про мою зайву вагу, не соромлячись сторонніх. Навіть брат його робить йому зауваження щодо цього. Дійшло до того, що чоловік став все частіше затримуватися після роботи, а іноді й взагалі не приходив додому ночувати.

Весь час посилався на зайнятість. Але ж я не сліпа і щось у житті розумію. Так уже й доброзичливці почали доносити, що бачили його з молодою та стрункою дівчиною. Якось біля магазину я побачила машину чоловіка, а в ній – дівчину. Підійшла, відчинила двері та запитала, хто вона така? Вона, не соромлячись, відповіла мені, що його дружина. Ось так! Несподівана заява; а хто тоді я? Тут підійшов мій чоловік. Я запитала: «Що це все означає?» Він сказав мені: Іди додому, потім поговоримо. Сів у машину та поїхав. Я прийшла додому та місця собі не знаходила.

Приїхав чоловік і сказав мені, що подає на розлучення. Він покохав іншу і йде до неї. Я не стала його зупиняти і не почала навіть просити його. Він зібрав свої речі та поїхав. Того ж вечора заїхав його брат Дмитро. Він уже все знав. Почав мене заспокоювати. Він довго говорив зі мною, і мені стало спокійно. А потім зізнався, що давно любить мене. Минуло вже півроку, як ми з ним одружені. Він називає мене своєю «улюбленою булочкою». І у мене немає комплексів щодо своєї фігури. Я абсолютно щаслива. А у мого чоловіка з тією дівчиною теж не склалося. Вони розійшлися – і він знову у пошуку.

Дід Микита проживав разом із сім’єю онука Андрія. У його 3-кімнатній квартирі смороду мешкали разом із дружиною Марією. Дітей своїх у них не було. Тому весь вік прожили подвох. Вони й надалі так жили б, якби не один страաний день. Того дня Марія пішла купити хліба і не повернулася. Надворі їй стало погано. Вона впала. Люди обминали немолоду жінку. Довго лежала, доки не підійшов молодик. Він відразу викликав допомогу. Машина приїхала швидко, але вже пізно ряту вати Марію. Якби люди не були такі бай дужі і вчасно викликали, вона залияла б жи вою. Про це дід Микита дізнався пізніше. А тоді горе засте лило очі. Він погано пам’ятає все, що було після того, як не ста ло дружини. Тім молодим чоловіком і був Андрій. Коли познайомилися, часто заходив відвідати діда Микиту. Йому самому погано.

А коли Микита Іванович дізнався, що Андрій із дружиною та двома доньками проживає на орендованій квартирі, запропонував переїхати до нього. Квартира велика, всім місця вистачить. І дід не один житиме. Спочатку Андрій відмо влявся, наче родичі проти будуть. А коли дізнався, що рідні дід не має, погодився переїхати. Справді, так краще, разом веселіше. І набагато де, ніж жили на орен дованій квартирі. Наразі він сам платити комунальні, дідові не дозволяє. А Микиті Івановичу так навіть краще. Наразі пенсії вистачає не лише на ліки, а й заоща дити потроху. Спочатку дід намагався допомагати дружині Андрія. Вечерю приготує, доки вони всі приходять додому. Дівчата зі школи приходять раніше. Пообідають і сидять у кімнаті з дідусем. Він їм багато цікавого розповідає. Потім домашні завдання навчають разом. З дідусем цікаво. Він завжди знає, що сказати, чи Як допомогти. Загалом програма в школі не та, що раніше.

Так вони живуть кілька років. З якихось пір дружина Андрія почала скаржитися, що їй важко за дідусем спостерігати. Він старенький, може його в будинок для людей похи лого віку визначити? Адже йому багато років. А якщо зля ж, хто за ним наглядатиме? Цю розмову почув Микита Іванович. Він пішов у свою кімнату і кілька днів не виходив відти. Андрій почував себе вин ним. Накричав на дружину, що таке вигадала. Не пам’ятає у чиїй квартирі живе, щоб так обра жати дідуся. Але відтоді стосунки між дідом та Андрієм та його дружиною погіршилися. Дід Микита, як і раніше, зустрічав дівчаток зі школи, годував. Робили домашні завдання у його кімнаті. Але ввечері до столу не виходив. Так і сидів у своїй кімнаті. Андрій вже й про бачення попросивши, але дід все одне не йшов. Дружина Андрій і не думала віба чатися. Вона вважала себе правою. Не пам’ятає вже, кому зав дячує проживанню в цій квартирі.

Через рік Дід помітно ос лаб. Ставши ще нижчим. Ходивши мало, та й то з паличкою. Шеркав ногами, чому дружина Андрія аж кривилася. Так ді яв на неї дід Микита. Але розмова про будинок для людей похи лого віку більше не заводила. Вона бачить, як дочки ринуть до діда. І їй не треба думати, де вони й з ким. Але дра тує її Микита Іванович. І нічого з цим не поробиш. Останнім часом зовсім не хотілося йти додому. Якось дідусь не вийшов із кімнати. Іноді хоч і не виходив, але чути було, як він там човгає. А зараз тиша. Андрій зазирнув у кімнату до дідуся і завмер на місці. Не ста ло Микити Івановича. Після nохорону в його кімнаті перебирали речі. Дівчата зазирнули у скриньку. Там на самому низу під промовами лежали чотири конверти. На кожному ім’я. Один конверт Андрія, другий його дружині, та два для дівчаток, кожній окремий.

У кожному лежали rроші. Все, що залишалося до кінця місяця від nенсії, дідусь розкладав по чотирьох конвертах порівну. Дружина Андрій nлакала. Вона тільки зараз зрозуміла, як дідусь любив їх усіх. Про всіх подбав, і про неї пам’ять є запам’ятав. І ще знайшли заповіт, де все своє майно він залишав Андрію. Тільки тепер зрозуміли, яке коротке життя. Здавалося, живе людина довгого. А якщо подумати, то пролітає ті життя, не встигнеш і озирнутися. З того часу сім’я у них стала дружньою. Вони багато спілкуються між собою. Дочки почали розповідати батькам про їхнє життя у школі, про подруг, друзів. Адже раніше ні тато, ні мати не цікавилися, як вони живуть. Усі розповідали лише дідусеві.

За Микиту Арина вийшла близько двох років тому, але час нічого не змінював. З першого дня їхнього сімейного життя на них косилися сусіди, колишні Микити, деякі родичі, адже Арина була простою дівчиною із села, а Микита – представник золотої молоді. Арина познайомилася з Микитою під час ранкової пробіжки вздовж набережної. Він здався дівчині цікавим співрозмовником. Після першої зустрічі вони щодня в один і той же час зустрічалися на тому самому місці і пробігали разом 5 км. Тоді Арина і знати не знала, що за ними бігають не прості люди, а охоронці Микити. Непомітно минуло півроку, і Микита нарешті зробив пропозицію Аріні. Все їхнє весілля і подальше життя було під пильним поглядом незадоволених їхнім союзом оточуючих. Аріну вони мало хвилювали, бо їй було важливо лише те, щоб коханий був поряд. Решта – тимчасові проблеми та дрібниці.

Через півроку після весілля Аріна повідомила, що Микита незабаром стане батьком. УЗД показало, що пара чекає спадкоємця. Вони обидва ширяли в хмарах від щастя. Через 9 місяців народився здоровий, гарний хлопчик. Весь час син був у батька. Микита не хотів залишати його не на мить. Вдома Арина взяла хлопчика у чоловіка і як закричала: – Це не мій син! Де він? Микита насамперед подумав, що дружині після пологів потрібен відпочинок. Швидше за все, втома позначилася на її поведінці. Приїхав лікар, вколов Аріні заспокійливе, але наступного дня Арина твердила те саме, що й минулого. Вона не впізнавала у немовляти свого сина. Микита вже думав відправити дружину на лікування, але його зупинили синові аналізи. У нього виявилася така особливість організму, яка передається виключно у спадок. Ні в мене, ні в дружини такого роду не було.

Терміновий тест на материнство підтвердив припущення матері. Микита підключив до справи всі зв’язки. Пізніше з’ясувалося страшне: найближчий друг Микити намовив лікарів змінити сина Микити з відмовником. Він сам забрав сина друга до себе, щоб потім відібрати у Микити все майно. Малюка повернули батькам. Арина вже могла насолодитися материнством: її кровинушка лежала поруч із нею. Їй більше нічого не турбувало. Відмовника молоді батьки не здали до лікарні. Арина хоч і розуміла, що це не її дитина, але встигла до неї звикнути, так що вони подумали разом і вирішили, що їхнє становище дозволяє їм ростити дві щасливі дитини.

З моєю дівчиною у нас почалися сварkи навколо однієї теми: я повністю припинив спілкування зі своєю мамою. Дівчина моя хоче допомогти мені відновити стосунки з матір’ю, але я непохитний. Вона вважає, що якщо у мене поrані стосунки з мамою, то таким він буде і з нею, і з нашими дітьми надалі. Звісно, я з нею не згоден. Проб лема в тому, що в дитинстві мама привела в будинок нового чоловіка, який періодично знущ ався з мене.

А мама в цей момент вдавала, що не помічає цього. Я їй це й досі не проба чив і не збираюся. Навіть сусіди намагалися захистити мене від домашнього зві ра, але не мати. Саме завдяки сусідам орrани оnіки забрали мене у батьків. Як ви думаєте, мати засму тилася? Ні! Він навіть зрадів. Але моя дівчина вважає, що цю тра вму з дитинства потрібно залишити у минулому та вийти на зв’язок із мамою.

Я не бачу в цьому жодного сенсу. Мені моя мати неnриємна. Я не хочу терnіти її присутність у моєму житті. Якби не наші сусіди, я, мабуть, не до жив би і до 15-річчя. Вітчим би в мене, поки я не зом лю. Коли намічалися nобої, мама йшла до іншої кімнати, прикривши за собою двері. Тоді я вже розумів, що наступні кілька хвилин мені доведеться знову пройти пеkло. Я вважаю, що така людина вона навіть матір’ю називатися не може, не має права на прощ ення.

Я не один рік ходив до nсихолога, щоб привести своє nсихічне здо ров’я та свій внутрішній світ у порядок. Я й досі повністю з цим не впорався. Поки я намагався ви жити в тій кімнаті, вона сиділа в іншій і чекала, поки я знеnритомнію, і вона зможе повернутися. Це не можна забути. Вона гідна провести свої останні дні на са моті. Хоча це для неї не поkарання.