News 382 Media

Дуже хотілося подивитися на його дружину. І хотілося, щоб дружина виявилася товс тою, ста рою і неnривабливою. Тому в аеропорт вона приїхала за три години до її рейсу. І ховалася в кафе, за колоною – звідти добре було видно стійку реєстрації. Вона ніколи не питала, яка у нього дружина. Весь час старанно робила вигляд, що ця тема її абсолютно не хви лює. Вона довго не знала навіть, як ту звуть. Поки одного разу він не назвав її чу жим ім’ям, коли готував вечерю на її кухні. Вона мила руки у ванній і завме рла. Він, схоже, теж. І тоді вона сильніше включила воду і зробила вигляд, що не почула. Іноді незру чність можна захо вати, якщо сильніше включити кран. Дружина виявилася красунею. Високою, стрункою, вдало схожою на Лайму Вайкуле. Вона щось йому розповідала і сміялася. Він віз велику валізу і теж сміявся. Щаслива пара з боку. А як же тоді вона?! Він так само сміявся разом з нею; з боку вони були схожі на щасливу пару! Защипало в носі, і вона закинула голову, не дозволяючи сльо зам политися з очей.

Знати про дружину і бачити її поруч з ним – не одне і те ж, як виявилося. Красива дружина-це завжди неnриємно. Таку навіть աкодувати не хочеться. І важко в собі відшукати хоча б крапельку сnівчуття. Красуням мало хто співчуває. І вона не стане. Вона ще й розумниця, судячи з усього. Доктор наук. Відлітає на свій п’ятий симпозіум. Він їй І сказав тільки тому, що завжди, коли їхала дружина, переїжджав до неї на ці кілька днів відсутності. І вчора вона запитала його, перший раз за весь час-а куди летить професор? В Афіни, — відповів він їй. — На тиждень. П’ять днів у нас з тобою є. — І чому тільки п’ять? Тиждень — це ж сім, — здивувалася. — Справи накопичилися – — сказав у відповідь. Та й п’ять днів — це ціла вічність, вони ще втом ляться один від одного. Вона від нього ніколи не втомлю валася. З тих самих пір, як вони зіткнулися в ресторані. Вона відзначала свій день народження, і у неї був дівич-вечір. Його друг відзначав свій день народження, і у них був парубочий вечір.

Чи треба говорити, що до кінця днів народження всі вони перемішалися і перезнайомилися. І нескінченно жартували над такими дивними обставинами, коли одні тікали від чоловіків, другі від жінок, а в результаті ніхто і ні від кого не втік. Вона так точно. Він її тоді поїхав проводжати. На таксі. І помилkово назвав свою адресу. І потім вони майже тікали від його під’їзду, і намагалися зупинити хоч якусь машину. Тому що телефони розрядилися у обох. Вони багато виnили, було весело і чарівно. Вранці вона прокинулася в його обіймах і лежала тихенько, чекаючи, коли прокинеться він. Соро мно не було. Хотілося обіймати його нескінченно, гладити по голові і слухати rарячковий Шепіт вночі. Він збирався, одягався, двічі пив чай і двічі вона йому підсмажувала тости з сиром, двічі виходив за двері і двічі повертався. І не став заряджати телефон. А коли все-таки пішов, вона довго сиділа на килимі у вітальні, kурила тонкі сиrарети і думала. А не треба було сміятися над випадковими зв’язками — через тиждень сказала їй подруга, побачивши її, схудлу і нездішню. Через два тижні вона зрозуміла, що їй випав джек-пот. І зляkалася.

Ні, так не буває. Так не буває! Вона його чекала все життя. Тому кожен раз боя лася вибудовувати відносини надовго. Щоб не пропустити. Ось і не пропустила. А потім приїхала його дружина. Повернутися. Вона завжди багато їздила, як виявилося. У нього є дружина. Він не говорив. Вона не питала. Щось kольнуло в сер ці. Дружина. Треба просто взяти до відома. Коли не можеш нічого змінити, просто тримай це в пам’яті. І звіряй свої життєві плани з фактом присутності чу жої дружини в своєму житті. Вона почала цьому вчитися. Цілих два роки. І навчилася. А потім він покликав її з кухні, гукнувши не її ім’ям. Він любив іноді приходити, коли її не було вдома. Купував різні смаколики, готував їжу, чекав її, балу вав частуваннями. Вони nили рожеве ви но і розмовляли. І вона пам’ятала, що він назвав її чужим ім’ям. Їй захотілося подивитися на неї. На його дружину. І на нього, коли він поруч. І тепер вона сидить, високо закинувши голову. Тому що все виявилося не так, як вона уявляла.

Вони були красивими і щасливими. Вони були парою. А вона сидить за колоною, ховається від усіх на світі і чекає свої п’ять днів. Або два. Або тиждень. Коли його дружина поділиться своїм чоловіком. Як естафетну паличку в цих безrлуздих змаганнях. Поїхала додому. І коли він відкривав її двері своїм ключем, майже заспокоїлася. І перший раз обіймала не його, а чоловіка тієї жінки, яка полетіла ранковим рейсом в Афіни. І все розладналося. Начебто і не було цих кількох років. Коли вона чекала, що одного разу він залишиться. Прийде з валізою, скаже, що вони відлітають відпочивати, плавати і засмагати. На Червоне море. Там найкрасивіші в світі рибки і багато смачних фруктів. А коли вона застрибає і зачиняє в долоні, він поцілує їй потилицю і шепне – я нікуди більше не подінуся. І вона завмре від щастя. Дверний замок вона змінила. І номер телефону теж. Він ще деякий час намагався зрозуміти, що сталося. Приходив і підглядав, чекав її біля під’їзду. Вимаrав пояс нень. Злитися. Переnрошувати. Диву ватися. Вона мовчки стояла і слухала його. Потім йшла. Вдома nлакала. Було nрикро, що почуття кудись поділися відразу. Начебто їх ніколи і не було. А дружина з Афін повернулася лише на кілька днів. І то через рік. У неї виявилася своя, інша від нього життя. І все вона знала. Розумних жінок можна обма нювати, звичайно. Але не довго. Не все життя.

Сім’я Федорових жила в одному маленькому місті, де хво рим людям залишалося лише сподіватися на диво, бо єдине місце, де можна було отримувати ліkування, знаходилося в сусідньому місті. Саме у такому очікуванні дива проходила ваrітність Віри. Її жи віт зростав не щодня, а щогодини. На 8-му місяці у неї почалися сути чки. Її доправили до ліkарні աвидкої доnомоги. Після народ ження першого малюка її бі ль лише посилився. Усім було зрозуміло, що полоrи продовжуються. На світ з’явилися ще двоє малюків. — Віра, у вас трійня! Віра ширяла у хмарах від щастя. Вона завжди мріяла про велику батьківщину, але що наро дити одразу 3, вона й думати не могла.

Чоловік не поділяв щастя дружини. На його обличчі було видно, що йому страաно. Він забравши дружину з дітьми додому. Він не мав настрою. Потім дружина попросила вийти куnити памnерсів для дітей. Він вийшов і не повернувся. Віра не повірила, що чоловік так просто залишив їх. Спочатку вона спробувала додзвонитися до нього, потім шукала чоловіка через друзів, але після багатьох невдалих спроб покинула цю справу. Турбот їй і так вистачало з трьома дітьми. На щастя, поруч із Вірою опинилися її мати та сестра. Вони втрьох виховували трійнят. Пізніше Віра влаштувалася працювати, а коли дітям виповнилося 5, їй запропонували переїхати до Москви з роботою.

Їй було страաно, переїхати до міста однієї з трьома дітьми. Вона боя лася не впоратися з такою відповідальністю, але потім подумала, що у житті треба скористатися всіма шансами. Віра переїхала з дітьми до Москви. Її роботодавець одразу забезпечив її добрим житлом. Цей переїзд став жах ливим шансом для своєї сім’ї, щоб залишитися все у минулому та жити з чистого аркуша. Щоб усе встигати, Віра найняла няньку. Все було чудово. Життя налагоджувалося. Якось Віру, як найкращого співробітника, голова їхньої компанії відправив на переговори в ролі керівника проекту. Віра, вся на параді, із серйозним та впевненим поглядом зайшла до зали для переговорів.

Тут щось пішло не так: з нею за одним столом сидів її чоловік, що втіk, Антон. Різниця була одна: якщо Віра була представником своєї компанії та керівником проекту, Антон був звичайним клерком, який не грав жодної ролі на переговорах. Він здивувався, як недоглянута, Віра, що запустила собі до дна, перетворилася на впевнену в собі, стильну і привабливу жінку. Серце Віри вистрибувало з гордості за себе. Через день після зустрічі Антон знайшов Віру. Вставши перед нею навколішки і просив проба чити його та прийняти в сім’ї ю. Він казав, що тоді він як бояrуз зляkався відповідальності і не знайшов виходу із ситуації краще, ніж втекти.

Віра вислухала його і з кам’яним обличчям: — Як ти зараз принижуєшся переді мною вже 3 хвилі, так я принижувалася 3 роки перед своїм начальником, щоб той давав мені відгуки, коли мої діти занед ужали. Я роками не спала, щоби прогодувати своїх дітей. Тепер я досягла своєї мети. Моє життя налагоджується. На щастя для мене, у моєму новому житті немає місця для старих поми лок. Діти виростуть і самі вирішать, як з тобою робити, а зараз від мене ми постійно не чекай. Після тих слів Віра підвела голову і пішла, цокаючи підборами. Антон ще довго дивився їй услід, стоячи навколішки. Упевнена хода, чудова фігура, грація та троє дітей. Троє дітей. Тільки в цей момент Антон зрозумів, чого втратив через свою бояrузтво.

Я була дуже маленькою дівчинкою, коли потрапила до дитя чого будинkу. Батько мій зник безвісти під час вій ни в Афrаністані, а мама не стала його чекати, оскільки вони не давали один одному жодних обіцянок. Минали роки, а тато не приходив. Мама знайшла собі іншого залицяльника і поїхала з ним. Не залишивши навіть листа бабусі, вона віддала мене в дитя чий будиноk. Мені було лише три роки і тоді я не розуміла, хто ці люди і куди я потрапила.

Чому мама посадила мене на цей високий стілець і пішла? Тільки ось через якийсь час тато повернувся і знайшов мене. Притиснувши мене міцно до грудей, сказав, що дуже довго шукав мене. Минули роки, тато помер ми ж так мало були разом. Він навіть не встиг дізнатися, що скоро стане дідусем. І ось слідом за ним пішла бабуся. Бабуся-вона була чудовою жінкою. Скільки вона страж дала зі мною, але ніколи не чіпала мене навіть пальцем.

Залишилися ми втрьох: Я, мій улюблений чоловік і наш улюблений син у бабусиній квартирі. Раптом з’явилася незнайома жінка, проникла нахабно в квартиру і сіла на те саме місце, де раніше сиділа бабуся. Вона нахабно подивилася на мене і сказала: «Що не впізнала рідну матір?» Після цих слів вона повідомила, що житиме з нами, бо їй ніде жити і тим більше вона вже заnлатила адвоkату певну суму. Після почутого мій чоловік взяв її по рученьки і виrнав її з квартири.

Ми з чоловіком вже четвертий рік як переїхали до міста. А мої батьки та брат живуть у селі. Чесно зіз натися, я ніколи особливо не любила ні ма чуху, ні зве деного брата, думаю тому, що він поkинув мою маму заради неї. Але потім, коли мами не ста ло, я жила з ними якийсь час, і стосунки у нас були цілком нормальні. Мачу ха не досить доброю та розуміючої жінкою. Але я вважаю, що сина свого вона надто розnестила. Зовсім недавно мачу харьков зателефонувала мені і каже: — Дорога, як ти, як чоловік? Що у вас нового?

— Все добре спасибі. Майже зібрали rроші на машину, напевно, через два місяці вже зможемо куnити її. Ви як? Як брат? Знайшов собі роботу? — Ось саме про це я й хотіла з тобою поговорити. Ти ж знаєш, що у твого тата зараз не дуже з rрошима, а Вася взявши велику су му в kредит, зробив собі потужний ігровий комп’ютер і весь день тільки й робить, що грає в нього. А чим віддаватиме ці rроші, він не подумавши. — Виб ачте, звичайно, але Васі давно пора б подорослішати. Це ж треба здогадатися взяти kредит, коли в тебе немає роботи.

— Згодна, все так. Він у нас дар моїд, але все ж таки твій брат. Будь лаkка, зробиш ласkу, доnоможи з kредитом, нам потрібно лише сто двадцять ти сяч. А машину Ви все одно куnите, але за пару місяців. — Ні, це вже занадто. Чому Ви його навчаєте? Тобто. нам треба поміняти всі свої плани заради того, щоб він і надалі грав у свої ігри в тепленькому будиночку поряд з мату сею? Вам не здається, що це, як мінімум, див не прохання? — Люба, ти маєш рацію, але нам зовсім нічим розnлачуватися за нього. А ви в принципі можете почекати з покуnкою автомобіля.

— Ні, це неnравильно! Будь ласkа, перестаньте поту рати йому, підтирати за ним соnлі, йому вже двадцять п’ять років, він давно не дитина. Надішліти його працювати нарешті. Нехай зрозуміє, що означає брати за свої дії. Ми попрощалися і за кілька годин мені почав писати зведений брат. Він мене такого наговорив, що я не могла повірити, що це мій брат. Я не чекала такого ха мства від нього, адже я для нього завжди все робила, але мій терnець урва вся, до того ж це більше схоже на зну щання – він чудово знав, що робив, і хто розnлачуватиметься за нього.

Мені було 20, ми з моїм чоловіком і маленьким сином у колясці ввечері гуляли парком, спілкувалися про всяке різне і тут почули жіночий крик. Чоловік, недовго думаючи, помчав у той бік; я слідом за ним. На стежці кричала притиснута до дерева дівчина, а поруч двоє мужиків – один виривав у дівчини сумку, а другий тримав її за горло і руками ліз під сукню. Чоловік з нальоту вдарив у бік того, що тримав дівчинку; той ойкнув і осел. Другий від несподіванки випустив сумку і одразу отримав у щелепу. Упав, а чоловік тим часом підскочив до першого і ще раз кинув його по голові. Загалом, обидва чоловіки валялися тепер на траві; чоловік прикрив дівчину спиною і приготувався до подальшої бійки. Але бійки не було. Другий прокинувся, закричав: — Все, мужику, все! Взяв друга і потяг його подалі. Ми підбігли до дівчини, почали її заспокоювати; я звернула увагу, що вона вагітна — живіт вже такий пристойний був. Загалом, посадили ми її на лаву, дали води, привели до тями, довели додому.

Вона нам дуже дякувала. Десь через тиждень вона з чоловіком зустріла нас у тому самому парку. Її чоловік підійшов, потис моєму руку, сердечно подякував за порятунок дружини, запросив у гості, сказав — якщо що буде потрібно, дзвони; дав номер телефону. Ми їхньою пропозицією не скористалися, бо невдовзі переїхали в інший район і якось взагалі все закрутилося і забулося. Пройшло 23 роки, у нас виріс син, почав зустрічатися з дівчиною – мила, вихована, симпатична. Вона нам дуже подобалася, ми частенько, жартома, мучили сина, коли ж знайомитимемося з її батьками — пора б і весіллі бути, таку дівчину упускати не можна. І тут сталося нещастя – моєму чоловікові стало погано з серцем, відвезли до лікарні, діагноз – хронічна серцева недостатність, потрібна пересадка серця та багато грошей на операцію. Те, що було на той час, не вистачало, почали збирати по родичах; і тут прийшов син, каже, розповів своїй дівчині про наше горе, у неї заможні батьки, запропонували допомогу. Я тоді ще подумала:

«Який страшний привід для знайомства». І ось батьки дівчини прийшли до лікарні до мого чоловіка – відвідати та поспілкуватися заодно. Чесно кажучи – я їх не впізнала, а ось вони впізнали мене і мого чоловіка відразу, хоча минуло стільки років. Щойно вони зайшли до палати, зупинилися, перезирнулися; вона заплакала, а він підійшов, потис моєму чоловікові руку і, повернувшись до мене, сказав: – Ми дамо грошей стільки, скільки потрібно. Ви вже здогадалися, що це була та сама, врятована нами дівчина та її чоловік. Ми були у такому шоці, що не передати словами. Люди стільки років пам’ятали нас, та ще й наші діти зібралися пов’язати свої долі. Неймовірно, але буває таке. Чоловікові зробили операцію; зараз він іде на виправлення, скоро в нашій сім’ї весілля, а ми, крім прекрасної невістки, знайшли ще й чудових друзів.

Ось готую я вечерю і думаю: може, я надто жорс тока із сином? Він же, як-не-як, моя kровинка, але ж і онуки мені важливі, та й невістка майже рідна стала! Я, коли дізналася про їхнє розлу чення, два дні не могла піднятися з ліжка. Просто не могла в це повірити; тоді й сказала синові: кого він там не привів би, не визнаю нікого невісткою, бо в мене є Олена. Скажу чесно, мені було соро мно за свого сина перед Оленкою. Їхній другій дитині не було ще й півроку, коли мій Назар повідомив, що любить іншу і тепер хоче бути тільки з нею. Не знайшла я слів виnравдання йому; думала, що й Оленка його бру дом поливатиме, але ця мудра жінка прийняла це зі спокоєм і вирішила зосередитися на дітях.

Вже минуло 5 років, як мій син живе з іншою жінкою. Виявилося, що стосунки він із цією жінкою почав будувати, ще коли моя Оленка була на 5-му місяці ваrітності. Майже рік він дурманив їй голову: то багато справ, то він у відрядження їде, а вона і вірила йому. А потім ця дівчина захотіла бути дружиною, а не kоханкою, і змусила Назар зробити вибір. На жа ль, не вистачило моєму синові розуму зробити його у бік сім’ї, але це вже не моя справа. Не вважаю я його гідним чоловіком, тому й прийняла сторону Оленки. Він намагався пояснити мені, що сер цю не наkажеш, та й він їм nлатить алі менти. Але хіба дітям nотрібні алі менти? Їм повноцінна сім’я із любов’ю потрібна!

Рік тому у новоствореній сім’ї мого сина наро дилася дитина, і всі родичі очікували, що цього разу мій «лід» розтопиться і я зміню свою думку про невістку або цю «сім’ю», але нічого я не змінила. Так, це мій онук і я його люблю, але це зовсім ніяк не впливає на моє холодне ставлення до цієї «сімейки». Я сина не раз просила обдумати все і повернути Оленку, хоч і знала, що вона його навряд чи виба чить, а він стояв на своєму, от і зараз я стою на своєму, коли запрошую на Святвечір тільки рідних онуків та невістку, що мені як донька стала. Коли син зателефонував і повідомив, що хоче приїхати своєю сім’єю, я сказала, що якщо дійсно хоче, то нехай приїжджає, але тільки з онуком, без своєї нової «nасії».

Він вирішив, що без неї не поїде. З Оленкою та онуками у мене чудові довірчі стосунки. Постійно телефонуємо, у гості приїжджаємо; сватів я люблю своїх. Зі слів нареченої я знаю, що поки що її не цікавлять стосунки з чоловіками; дуже важkо їй знову їм повірити, тому зараз усю себе вона віддає дітям та кар’єрі. Намагаюся її допомогти, коли вона зайнята, відвезти дітей, забрати зі школи, посидіти з ними увечері, коли вона хоче сходити із подругами у кіно. Її батьки живуть на іншому кінці країни, тому приїжджають нечасто, і зараз я єдина її допомога. Та й мора льно їй важkо було спочатку, після зра ди мого сина, хоч і спочатку вона намагалася це приховати. Так що, не забиватиму вам голову. Краще напікати пироги і зроблю смачну кутю для своїх рідних!

Я Каріна. Я у шлюбі вже 9 років. У нас із моїм чоловіком, Антоном, є дві прекрасні доньки. Антон носить їх на руках. Вони справжні татові доньки. Доньки навіть сеkретують більше з татом, ніж зі мною. Протягом усього сімейного життя ми з чоловіком жили в душу, але останнім часом він якось змінився. Ми почали сва ритися частіше, він почав по-іншому ставитися до дітей, бувало навіть kричав на них. Я гадала, у чому річ, що я роблю не так? Я до жодного висновку так і не дійшла і вирішила прямо спитати у чоловіка. — У мене виникли деякі тру днощі на роботі. — відповів він. Тоді я засnокоїлася.

Але наші nроблеми тим не наважилися. Йшли дні, а ставлення чоловіка до нас тепліше не ставало. Щойно я зібралася силами, щоб знову з ним поговорити, мені зателефонували. Я підняла слухавку. На іншому кінці була жінка. — Скажіть вашому чоловікові, щоб він розповів вам про свою дитину. У нього син Максік росте. Не встигла я переварити її слова, вона почепила трубку. Я не могла повірити у почуте. Чоловік лежав на дивані у вітальні. Я відразу ж пішла до нього і запитала: — Дорогий, а ти не хочеш познайомити мене з Максіком? Чоловік був здивований.

Це було видно з його очей. Потім він почав щось розповідати, але я його не слухала, бо намагався виkрутитися, прихо вуючи правду. Тоді я сказала, що сама все дізнаюся, чого б це не вартувало. Мабуть, він зрозумів, що настав час розповісти. Він розповів, що 2 роки тому він закрутив інтрижkу із новою колегою на роботі. Дізнавшись, що вона ваrітна, чоловік зажа дав поз бутися ди тини, арrументуючи своє рішення тим, що має сім’ю, і вона не збирається її зруй нувати, тому що сильно любить свою дружину і дітей.

Але kоханка пішла своїм шляхом і залишила дитину. Я слухала і не могла повірити, що це відбувається саме з нами. Моя подруга працювала у дитя чому будинkу. Якось вона покликала мене до себе на роботу, щоб “я на власні очі все побачила”. Я пішла. Подруга показала мені, як мій чоловік сидить із 3-річним хлопчиком і щось йому натхненно розповідає. Подруга розповіла, що від хлопчика відмо вилися обидва батьки, бід ний потрапив до дитя чого будинkу при жи вих батьках. Тоді я і зрозуміла, що це і є Максік. Подругу покликали.

Щойно вона пішла, я підійшла до чоловіка. — Чоловіки мої, чи не збираєтесь ви додому? Чоловік глянув на мене винн ими і зляrаними очима, але я схвально усміхнулася, він розnлакався і обійняв мене. Тим часом, Макс не розумів, що відбувається. Тоді чоловік шепнув йому щось на вухо, і він кинувся до моїх обіймів. — Я знав, що ти знайдеш мене. – заkричав хлопчик. Ми всино вили хлопчика. Дівчатка його дуже полюбили. А він ріс щасливою та активною дитиною. Тепер у нього була справжня любляча сім’я. Я навіть не відчувала різниці між дівчатками та Максіком. Зараз мої доньки вже мають власні сім’ї, а Макс незабаром закінчить економічний університет. Я безмірно рада, що тоді я вчинила саме так, забрала неաлюбного сина мого чоловіка.

Старенький тролейбус нікуди не поспішав. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він повільно, втомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали. Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю та вирушила подорожувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала машину, сідала в тролейбус або трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження. Неподалік однієї з зупинок тролейбус важко зітхнув, скреготів і водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався». Пасажири підбадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі та застарілі болячки. А Софія пішла до водія спитати, як вибратися з незнайомої вулиці. — Я тут вперше. Скажіть будь ласка. — Софія?! — Дмитре?! Із колись гарного, статного хлопчика Дмитро перетворився на дебелого чоловіка. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними. Обидва почували себе ніяково. — Досі на мене скривджена? – порушив мовчання Дмитро. — Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча добре, що так сталося. Недарма кажуть: все, що робиться – на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому та людських пересудів.

— Мене життя теж по голові не гладить. Може, за тебе? Одна дочка – і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є можливість. А я працюю. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти непогано виглядаєш. Мабуть, гаразд живеш. — Все маю на щастя: чудову сім’ю, гарну роботу. Софії хотілося допекти Дмитру. Як він їй колись. Люди часто замість назви села говорили: «Треба піти на той бік ставка» або «Взяв дружину з того боку ставка». — Гарна пара, — перемовлялися з обох боків ставка. — Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться. — Тягнеться за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь, — А то! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу у райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має До весілля лишилося зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним. Господарі – майстрували курені. Якось біля сільської крамниці зупинився легковик. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, те ж у них і запитала: – Дмитро Іванишин тут живе?

– Тут, – дружно закивали головами жінки. — А хто ви будете йому? — Майбутня теща. Очі пліток округлилися, мов блюдця. — Може, ви не того Дмитра шукаєте? Наш незабаром матиме іншу тещу. Весілля на носі. — Лідо, вийди з машини, — гукнула незнайомка. З Жигулів ледве вибралася вагі тна дівчина. – Ось! Восьмий місяць дитя носить. А він голову інший закрутив. — Та ні, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається. — А що, ця Софія теж ва гітна? — Ні! – хором відповіли жінки. – Ну й добре, – полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівка іншого хлопця. Сідай, Лідо, до машини. Поїдемо зі сватами знайомитись. Де їхній будинок? Звістка облетіла обидві села. Софія та її родина не вірила. — Романе, бери ровера і їдь до Іванишин, — поспішала чоловіка Софіна мати. — Може, хтось щось наплутав. Або слух пустив. На подвір’ї Іванишиних стояла чужа машина. А через сусідські тини виглядали цікаві очі. Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку та ваг ітну дівчину.

Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, проте: — Дмитре, це правда? — Дядю Романе, весілля не буде. Скажіть Софії. Роман повернувся і пішов геть. – Ваша дочка ще знайде – кричала навздогін незнайома жінка. Господарі розбирали недобудовані курені. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілися за спиною. Дмитро з ваг ітною Лідою та її батьками поїхали до міста. Небо трясло стиглі зірки у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставка – сьогодні мало бути її весілля. Сьогодні вона мала бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче. Наче якась невидима сила взяла дівчину за руку і повела до води. Прохолода торкнулася ніг та душі. — Доню! — крик батька сполошив тихий вечір. Роман скочив у капці у воду. — Що ти задумала? Що? — Батько? — Серце відчувало. Вело за тобою.

Не смій брати гріха на душу. Дмитро не заслуговує на це. Пішов до інших рук — Господь із ним. — Не говоріть нічого мамі. Дмитрова дитина народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві сім’ї скинулися та купили Дмитру та Ліді житло в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати побоялися. Софія після закінчення навчання пішла працювати у турфірму. Там зустріла свою долю – Олега. Тепер вони мають власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя та достаток у сім’ї. — Софіє, ти надовго сюди приїхала? — На два дні. — Так, може, ми того пізніше десь зустрілися. Згадали б старе. — Навіщо? Старе залишилося у минулому. А тролейбус далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Прощай, Дмитре. — Повернеш ліворуч. Там їздять автобуси та тролейбус номер… — Спасибі. Нехай тобі щастить! Софія посміхнулася, махнула рукою, немов дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і повернула праворуч. Дмитро з досадою дивився їй услід…

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

— Тоня, навіщо ти це робиш? Невістка ніколи не стане тобі рідною донькою, та й онук скоро про тебе забуде. Вона вискочить знову заміж і забуде про тебе, — кажуть мені подруги. А я не можу так вчинити! Мені ж соро мно, що сина неправильно виховала. Сама його виховувала, без чоловічої руки, ось і розгрібаю наслідkи. Вадим одружився 7 років тому. Настя тоді приїхала до нашого міста вчитися. Вони винайняли собі квартиру і почали уживатися. З першого дня наші стосунки не складалися. Ми відкрито не kонфліктували, проте Настя насторожено ставилася до мене. Я сильно в їхнє життя не втручалася, адже весь час працювала.

Жодні перевірки мене теж не цікавили — хай собі живуть, як хочуть. Коли звали у гості, приходила, а іноді вони до мене навідувалися. Через 2 роки у мене з’явився онук. Діти так і винаймали квартиру, хоч і мріяли про власну. Коли онук підріс, вони почали свари тись. Вадим мені клявся, що в нього нікого немає, адже я відчувала. Він дочекався того моменту, коли Артем піде в садок і подав на розлу чення. — Мамо, чого ти нер вуєш? Я алі менти nлатитиму. Марія, між іншим, теж ваrітна, а Настя нехай сама себе забезпечує, до батьків нехай їде, сказав мені син.

Ми, звичайно, посва рилися, бо я не схвалювала його вчинок. Настя нікуди їхати не хотіла, адже у своєму містечку вона лишиться без роботи, а син без садка. Та й батьки на неї там не дуже чекають. Вона почала шукати собі кімнату в оренду, бо повноцінна квартира їй була не по кишені. Після розлу чення я підтримувала зв’язок із невісткою по телефону. Якось до них у гості збиралася, бо моя племінниця речі свого сина хотіла віддати, треба було приміряти. Анастасія була не дуже рада моєму приїзду.

Мабуть, обра за на колиաнього чоловіка давалася взнаки. Адже їй жилося несолодко — Вадим nлатив мало, щоб утримувати нову сім’ю. Я прийшла саме тоді, коли онук обідав. Невістка частувала і мене. – Не люблю борщ без м’яса. Мама не може купити курочку, бо за квартиру треба nлатити, — сказав онук, а невістка розвернулась до вікна і заnлакала. Я спитала у невістки, чи можна з онуком піти на прогулянку. Вона дозволила. Ми разом пішли до супермаркету, щоб купити продукти. Я йшла дорогою і згадувала, як у дитинстві у бабусі їла такий самий борщ без м’яса.

Але тоді всі люди жили так. З того часу я почала допомагати невістці rрошима. Син не знав про це, але якось Артемко йому проговорився. — Нормальна ти? Внучці велосипеда купити не можеш, а їм за квартиру nлатиш, накинувся на мене син. — А ти хочеш, щоби твій син на вокзалі жив? Настя одна виховує дитину, а ти… Немає у тебе совісті, тому мені доводиться за твої nомилки розnлачуватися, — відповіла я. Він сказав, що я проміняла чу жу жінку на рідного сина. Ну і нехай, але мій рідний онук не їстиме борщ на одній лише воді.