News 382 Media

Ольга Захарівна з чоловіком уже десять років живуть одні у своїй двокімнатній квартирі та звикли до розмірного способу життя. Чоловік у неї “сова”. Сидить допізна перед телевізором або перед комп’ютером. Ольга Захарівна ж, на відміну від чоловіка, “жайворонок”. Спати лягає раніше, а прокидається близько 6-ї ранку. За наявності двох кімнат вони один одному не заважають. Біда прийшла, звідки не чекали. Сина скоротили на роботі. А на новому місці стали платити набагато менше. Звичайно, син шукає роботу з більшою зарплатою, але це потребуватиме часу. А у нього на шиї виплати з іпотеки. Щоб якось викрутиться, син із дружиною вирішили тимчасово перебратися жити до батьків, тобто до Ольги Захарівни із чоловіком.

А у свою, в іпотечну квартиру, пустити мешканців. Тимчасово воно тимчасове, але як відомо – немає нічого постійнішого за тимчасове. І як довго вони з чоловіком витримають муки спільного життя, Ольга Захарівна не уявляє. – Тихого, мирного життя нам залишилося днів п’ять, – сумно ділиться із подругами Ольга Захарівна. – Потім син із сім’єю переїде до нас. Син із дружиною, два сини, ми з чоловіком – разом шість душ у двох кімнатах. Це буде не життя, а каторга. І з невісткою добрих стосунків не налагодилося. Будь-яке моє слово приймає в багнети. Я сама, можливо, так само не свята. І як ми на кухні співіснуватимемо? А онуки? Ці малолітні розбійники, п’яти та восьми років, бешкетні непосиди. Даша, невістка, її сини ростуть духовно розкуті.

А я говорю, що вони в’ють з батьків мотузки. Я до цього в їхнє виховання не сувалася, але тепер доведеться вбити їм у їхні дитячі голівки правила пристойності. Навіть якщо це призведе до конфлікту із Дашею. – То може не пускати сина з сім’єю до будинку? – Запропонувала одна з подруг. – Як не пускати? Не по-людськи це! – обурилася Ольга Захарівна. – І не за законом. Син тут прописаний. І має такі ж права на квартиру, як і я із чоловіком.

Мій будинок та будинок свекрухи розташовані у протилежних краях столиці. Їхати один до одного далеко, тому зустрічалися кілька разів на рік. Одного ранку я побачила дві яскраві смужки на своєму тесті. Почуття, що налинули на мене, на той момент важко описати. Здивування та божевільна радість, по шкірі бігають мурашки та невпевненість у собі… Коротше, все змішалося. Через кілька годин я вже сиділа в жіночій консультації, чекаючи своєї черги. Ва гітність підтвердилася, я стала на облік і мене записали в чергу на УЗД. Тоді ми із чоловіком ще не оформляли наші стосунки офіційно. Жили на моїй квартирі, яку подарували батьки. Від весілля ми відмовлялися свідомо, оскільки вважали цей ритуал марною витратою коштів.

Ми планували скромно зареєструвати наші стосунки в РАГСі і поїхати в подорож. Моя ва гітність проходила дуже тяжко. Мене час від часу катували нездужання. Майже нічого не їла, відвідувала поліклініку, де лежала під крапельницею. Так і вийшло, що до декретної відпустки ми не зустрічалися ні з мамою, ні з моїми батьками. Коли минуло тридцять тижнів і мене на роботі відправили у декретну відпустку, моє самопочуття покращало. Стала їсти, недоліком апетиту не страждала. Почала одужувати. Настрій від хорошого самопочуття так само з негативного перейшов у позитивний. Так як самопочуття у мене стало незрівнянно кращим, чоловік запропонував мені поїхати в гості до його мами. Перше, що видала свекруха, побачивши мене з великим животом, було:

“Господи, що ви наробили!” Я впала в прострацію, а чоловік, підхопивши матір, підвів її на кухню. Там вони досить довго сперечалися на підвищених тонах. Завершилася їхня розмова словами свекрухи: ” Дитину заробив, а одружитися не подумав!” Після завершення розмови ми з чоловіком одразу ж поїхали. До РАГСу, на церемонію одруження, ми її, звичайно, запросили. Через її істерику ми побралися до пологів, і звичайно ні про яку весільну подорож мови не могло бути.

– Давно вже доросла, дітей народила, а образа на матір досі душить! – розповідала Ольга подрузі. – Не вибачу їй жебрацького дитинства. Поношеного одягу, розношеного взуття, знущань однокласників! – Але ж у тебе мати-одиначка! – Спробувала заспокоїти подруга. – Їй було складно… – Ага, “складно”! – Скипає Ольга. – Своя квартира, гарна робота в держустанові, де ніколи не було затримок зарплати. Навіть у “лихі дев’яності” її колеги жодного разу не бідували, а ми жили в режимі жорсткої економії. Точніше, не “ми”, а “я”. Про свій гардероб мати дбала… – А для тебе? Скажеш, не купувала? – Так у цьому вся проблема.

Я носила чужі обноски. Те, що добросерді сусіди передавали “бідненькій, самотній матері, що піднімає дочку”. Ось у сусідів було двоє синів. Старшому купили обновку, молодший за ним доношував, і потім це діставалося мені. Такий одяг, після двох хлопців, тільки на смітник викидати. А мене до школи у такому відправляли. Наді мною знущався весь квартал. Ольга тяжко зітхнула. – Але, якби проблема була лише в одязі. Наслідки її скупості я досі лікую. Мені в дитинстві лікар рекомендував плавання, щоб вилікувати викривлення хребта, зуби у мене криві, проблеми зі шлунком… Ні на що вона не знайшла грошей.

– Ну, може, в неї справді не вистачало грошей? – Ксюша, як тільки я переїхала до гуртожитку, вона собі квартиру купила. Економила на мені, щоб квартиру собі купити. …Мати Ольги, Лариса Йосипівна, проживає одна в двійці, яка вже дуже давно залишилася їй від батька з матір’ю. Живе непомітно і самотньо. На відміну від багатьох інших пенсіонерів, вона не страждає на відсутність коштів. У “нульові” купила собі квартиру “на старість”. Добре, ціни тоді були божні. Нині ж здає її за серйозні гроші.

– Ой, ви не уявляєте, що у нас твориться вже який день… свекруха нашої Оленки, стара кочерижка, з’явилася через 6 років. Ви не повірите, що вона зараз вимагає від нашої Оленки-онука! З нашого селища міського типу всі жителі молодше 50 років намагаються втекти. Воно повільно з’їдає і висмоктує всю життєву енергію з людей. Всі, хто залишають місто, селяться в містах ближче до нього. Тільки найсміливіші вибирають Москву, наша Оленка опинилася в списку цих людей: вона змогла влаштуватися на хорошу роботу, знайти багатого, корінного жителя столиці і побудувати зразкову сім’ю. Оленку завжди ставили в приклад багатьом – її однокласницям, подругам з села, навіть незнайомим людям. А тут Оленка змогла підкорити столицю-це вважалося справжнім досягненням в її колі.

Світлана Сергіївна, мати Оленки, радісно розповідала всім навколо, як пощастило її доньці, як вона вдало вийшла заміж і пишалася тим, що дочка досягла всього сама. Втім, самі земляки активно стежили за соцмережами Олени, де вона викладала фото з шикарними букетами, в розкішних нарядах, за кермом дорогої машини або з баrатим інтер’єром на задньому фоні. Олена жила добре-дороrо-баrато, ні в чому не потребувала, здавалося, крім уваги і любові з боку чоловіка і його родичів. Через рік у Олени народився син, а ще через рік вона приїхала до матері з валізкою і малюком в руках. Всі сусіди тоді гадали, на скільки ж до них приїхала Олена. Може, як того разу, перед від’їздом до Дубая? На два тижні? Виявилося, всі поголовно помилялися. Олена повернулася назовсім. З 2-річним сином. Світлана Сергіївна довго ні про що не розповідала, але правда з’ясувалася швидко: чоловік Олени, “баrатий” представник столичної молоді, полюбив іншу і вигнав Олену з дитиною з дому.

Продавши шубу і пару туфель, Олена змогла куnити квитки в рідне місто. Вона вирішила почати тут все з нуля. Без старих помилок, без чоловіка і кого-небудь з його рідні. Як би там не було, і чоловік Оленки виявився не таким вже й баrатієм, судячи з алі ментів, над якими Олена довго сміялася в перший раз. Хлопець жив за рахунок батьків, а конкретніше, за рахунок процвітаючого біз несу мами. І Олена, і її чоловік після цього роз лучення залишилися одні – їм не хотілося навіть дивитися в бік інших людей, і потенційних пар. Днями Олені подзвонила колишня свекруха з дивним проханням-відправити онука до неї , щоб вона виховувала його в златі і в баrатстві. Олена спочатку і думати про це не хотіла, а потім одного разу вона сказала мамі: – Що я можу дати синові? Хороша освіта? Ні. Перспективне майбутнє? Теж ні. А що я можу йому дати? Тільки материнську любов, але хіба тільки цього вистачить в наш-то час? А свекруха його любить дуже. Напевно, хоче повернути собі молодість… Свєта ще не прийняла остаточне рішення, але швидше за все, вона погодиться з пропозицією свекрухи. Може, Свєта права? Може, варто іноді залишити осторонь свій материнський егоїзм і судити, виходячи з інтересів дитини? Адже, об’єктивно, бабуся могла б дати хлопчикові більше, ніж мати.

– Свєт, я неважливо себе почуваю, будь ласка перевір, чи правильно я написала всі цифри-запитала Ольга Миколаївна свою невістку. – Миколаївно, вам nогано? – запитала Свєта, – ось сядьте на крісло. Свєта посадила свекруху в крісло, принесла їй склянку води і відкрила вікно. Вони посиділи так кілька хвилин, а потім Свєта помітила, що на обличчі свекрухи з’явився рум’янець — значить, їй краще. Історія у цих жінок не схоже ні на одну іншу. Вони удвох працюють і повністю забезпечують всю сім’ю. Цьому є, звичайно ж, пояснення: коли Дімі, синові Ольги Миколаївни, було 15, його батько пішов з сім’ї, залишивши сім’ю ні з чим. Хоча, ні, він все ж залишив дещо-борrи. Ользі Миколаївні довелося поодинці виховувати сина, вона почала працювати на декількох роботах, щоб син ні в чому не потребував. Але коли справи стали зовсім погані, Дімі довелося залишити школу. Починаючи з 16 років, Діма поневірявся по підробітках — тут прибирай, там обслуговуй.

За все це Ольга Миколаївна винила себе. Вона не змогла дати синові гарну освіту. Звичайно, Діма потім закінчив школу екстерном, але по факту, освіти у нього не було. Зараз Ольга Миколаївна повністю забезпечує сім’ю сина. Вона хоч і немолода, але на nенсію не йде — знає, що в такій до лі сина є її вина. У Діми зараз троє дітей: він сидить вдома — готує обіди, водить дітей до школи, вчить з ними уроки, робить дрібні роботи по дому, а мати і дружина працюють. Ольга Миколаївна безмірно вдячна Свєті за те, що вона не побоялася фі нансових труднощів і вибрала її сина. Так, багатьом здається така поведінка Діми дармоїдством, але по факту, у нього немає іншого вибору.

Офісну роботу зараз і з хорошою освітою знайти складно, а дрібні підробітки хоч і принесуть rрошей, але не такі, щоб залишити дітей і віддатися роботі. А може, це все неправда, і Дмитро прекрасно може знайти роботу? Адже він якось завів трьох дітей (хоча Ольга Миколаївна безмірно рада з цього приводу; вона любить онуків більше життя, душі в них не чає), залишивши їх на шиї матері; значить, повинен був і про завтрашній день подумати. Це дуже слизька історія. Так, з одного боку, Ольга Миколаївна позбавила свого сина права отримати освіту і забезпечити собі хороше життя самостійно, але з іншого боку, зараз, в століття технологій, можна з легкістю отримати освіту за допомогою інтернету, і вже за 10 років Дмитро міг би знайти собі хорошу роботу. Напевно, тут вся справа в людях – ми самі творці свого життя.

Іра і Ксенія працювали разом. Вони і за межами офісу дружили. Іра була спокійним, домашнім дівчиськом, а Ксенія – навпаки, була активною тусовщицею. Напередодні Нового року дівчат вирішили відправити у відрядження. Ксюша відразу зраділа: по-перше, вона була в передчутті нових пригод, а по-друге, вона хотіла відправитися до батьків в інше місто, а тут, яке щастя, як раз в місті батьків у них пересадка. Іра ж відрядження не любила. Вона взагалі з дому неохоче виходила. Їй було комфортніше перебувати вдома-далеко від незнайомих людей і нових знайомств. Дівчата повинні були їхати 3 дні до рідного міста Ксенії, а потім ще день до кінцевого пункту. Було вирішено так: Ксенія з донькою на літаку летить до батьків, чекає там Іру 3 дні, вони разом їдуть далі на поїзді, а дочку забирають вже на зворотному шляху. Звичайно, Іра була не в захваті від перспективи їхати 3 дні на поїзді одній, але хіба у неї був вибір? Перед посадкою Іра вирішила походити по вокзалу, подивитися, що там продається в цих міні-магазинчиках.

Підійшовши до стенду з магнітиками і різними сувенірами, Іра зупинилася: “Невже, хтось куnує це?”- думала вона. І тут знайшовся цей хтось-високий, красивий чоловік з легкою щетиною, темним волоссям і з аристократично блі дою шкірою. – Скільки коштують магнітики з пам’ятками? – запитав він у продавця, потім, почувши відповідь, додав, – дайте 6. “Такі розбивають серця на кожному кроці,” – думала Іра, дивлячись на нього, — “він на мене навіть не гляне. Не дарма ж мене мишкою називають. Такі, як він, на таких, як я, не дивляться…”. Раптом оголосили посадки, і Іра стрімко пішла в бік поїзда. Незнайомець розчинився в натовпі. Іра зайшла в купе, розташувалася на своїй нижній полиці, сховала валізу. Тут в купе зайшла жінка з дитиною: – Дівчина, я з дитиною не можу на другій полиці спати. Чоловік брав квитки – не помітив, що там верхня полиця. Можете, будь ласка поступитися місцем? Ксюша влаштувала б мирову, адже: а) квитки на нижню полицю коштують дорожче б)з якого дива вона повинна була поступитися їм місцем? Але Іра не така.

Вона спокійно зібралася і полізла на верхню полицю. Вночі Ірі не спалося. Вона вирішила вийти-обполоснути обличчя холодною водичкою: кажуть, це допомагає спати. Повернувшись, Іра виявила якогось довгоногого мужика, сплячого на її місці. – Вибачте, ви зайняли моє місце… — сказала Іра впівголоса. – Дівчина, молю, не будіть дитину, он, сусідня полиця вільна, спіть там, будь ласка, — сказала жінка з нижньої полиці. Ірі нічого не залишалося. Вона забралася на другу полицю сусіднього ліжка і, на подив, швидко заснула. Вранці всі прокинулися разом. Першим всіх розбудив голодний малюк. Коли всі встали з місця, жінка, яка просила Іру спати на верхній, раптом видала: – Семен Аркадійович, що ви тут робите? – О, — промовив чоловік, що спав на місці Іри , — і справді… Це був він, той красень з магнітиками … він зістрибнув з полиці і почав вибачатися перед Ірою. Та просто реготала, адже треба ж, як круто все змінилося…

Інші 2 дні Семен та Іра провели разом. У них знайшлося багато спільних інтересів і рис характеру. Вони жили в одному місті. Магнітики Семен купив для своїх колег, а так він був вільний. Ксюша чекала, коли ж з’явиться Іра, але дівчини на пероні не було. Раптом вона побачила недалеко від себе Іру з якимось незнайомцем. Вони обіймалися, хихикали, поводилися, як заkохані підлітки. Потім до чоловіка підійшла інша жінка, Іра поцілувала незнайомця, і вони розійшлися. -Так-так-так, — почала Ксюша, роздивляючись незнайомого красеня , — це хто? – Мій майбутній чоловік, — впевнено відповіла Іра, — ми знайомі цілих 3 дні. – Ага, дурочка, хокеїст? – Нейрохірург, — відповіла Іра , — та жінка-колега, вони поверталися в рідне місто після важкої оnерації. Ми зустрінемо Новий рік разом – так вирішили. – Дурепа ти моя … — сказала Ксюша, обійнявши Іру. Іра і Семен зустріли Новий рік разом і зіграли весілля вже через місяць: їм здавалося, що вони знайомі вже ціле життя, а не днів 30. Так вони і живуть досі.

Рита і Саша були в свар ці вже 3 роки. Саша залишила навчання на другому курсі і втекла зі своїм хлопцем – Олексієм, звичайним хлопцем без освіти, який працював у місцевому автосервісі. Рита була проти союзу Саші та Олексія. Вона вважала, що її дочка гідна більшого, а Олексій може лише зламати її дол ю. Так рідні люди і розбіглися. Ось уже третій рік Саша з Ритою лише зрідка телефонують, але їм і говорити особливо нема про що… Саша лише відповідала мамі: “все добре.”, і на цьому розмова закінчувалася. Того дня Рита раптом відчула недобре-з донькою щось не так. Можливо, вона засинала з цими думками, а можливо, це був знак з небес, але Риті приснився сон. Там її покійна мама до неї підійшла і сказала: – Подаруй Саші мою шубку. Їй потрібніше. Тоді Рита вже переконалася, що з Сашею трапилася бі да. Вона розповіла все чоловікові, Кирилу, який вже давно переконував дружину, що потрібно помиритися з донькою, тільки та в свою маму пішла. Мати Рити теж була проти її шлюбу з Кирилом. Через це вони довгий час не спілкувалися. Ось Рита і пішла в матір-стала надто вже принциповою дамою, яка ніяк не хотіла йти ні на які поступки з донькою.

Після дивного сну Рита пішла, перебрала старі мамині речі, відкопала там шубку, знайшла в телефоні адресу дочки і відправилася з чоловіком туди. Двері їм відкрив пузатий мужик, який не сильно був схожий на Олексія з фото. – Вам чого? – запитав той грубим тоном. – Ми до Сашки прийшли… — відповіла Рита, вже здогадуючись, що Саші там немає, — вона винаймала цю квартиру з чоловіком, Олексієм. – Ах, Сашку шукаєте. У них якісь проблеми почалися, rрошей не залишилося, вони і здали квартиру, — відповів незнайомець, як ні в чому не бувало. Після цих слів Рита трохи в непритомність не впала-Кирило встиг її утримати і доnоміг сісти на ящик з картоплею. – Рит, отямся, ми знайдемо Сашку не переживай. – Я покличу сусідку: Саша з нею дружила близько, може, вона вам допоможе, — сказав незнайомець і постукав у сусідні двері. Тітка Віра виявилася ровесницею Рити. Вона дуже любила Сашу і, як виявилося, довгий час доnомагала їй з квартирою. Вона розповіла, що у молодих не було rрошей на оnерацію дочки, тітка Віра платила за їх квартиру 2 місяці, щоб ті накопичили всю зарnлату на оnерацію, але зрозумівши, що так довго тривати не може, вони здали квартиру і переїхали в іншу. – Дочка? У них є дочка, а ми про це навіть не знали… — сказала Рита в сльо зах. Кирило заспокоював дружину як міг.

Тітка Віра дала їм адресу Саші і Льоші. Вже через пару годин Рита з Кирилом стояли перед дверима Саші. Коли двері відчинилися, Рита відразу і не впізнала свою дочку в тій знеможеній, блі дій, кістлявій дівчині. Вона впала на коліна перед донькою і стала просити вибачення. Саша сама розnлакалася і обійняла матір. Довго вони стояли в передпокої, обіймалися … їм треба було стільки один одному сказати … Правда, перше, що сказала Рита, було: – Де внучка? Що з моєю онукою? Саша стала nлакати ще сильніше. Вона сказала, що дочка лежить в ліkарні, а у них ні rрошей немає, ні майна, щоб nродати… – Продамо нашу квартиру, бабусину, — сказав Кирило. Тоді Рита раптом згадала про шубу, яка лежала у чоловіка в рюкзаку. Вона дістала цю шубу і протягнула Саші. – Це тобі: бабуся просила передати.

– Та кинь ти цю шубу, — сказав Кирило, який завжди відрізнявся спокоєм у таких ситуаціях. Яким чортом вона нам здалася? Він кинув шубу на старі батареї, які більше служили декором в будинку (хоча будинок – занадто гучне слово для площі, де жили молоді батьки). Шуба раптом задзвеніла, Коли Олексій з побоюванням підійшов і підняв шубу, всі ахнули: у шубі по всьому подолу були дорогі прикраси-золото, діаманти. – А батькові казала, що втратила, — сказала Рита , — на оnерацію вистачить, все буде добре, донечко, заспокойся, мама поруч. Рита обняла Сашу. Вони чекали цих обіймів цілих 3 роки. Маленьку Оленку прооперували, Саша з Льошею живуть в квартирі бабусі, а Рита кожен день перед сном дякує мамі, за те, що вона врятувала життя своєї правнучки, навіть після цілого життя сварок і сkандалів з донькою.

Мій чоловік – найстарший із дітей. Свекруха його завжди обділяла. Вона його змалку не любила, а все тому, що він народився від випадкового чоловіка. Батько Яшки приїхав на заробітки, але коли дізнався, що його кохана ва гітна, то швиденько зробив ноги. Марія Степанівна не розгубилася, вона змогла закохати у себе успішного чоловіка. Павло Сергійович прийняв пасинка як рідного. У шлюбі з Марією у нього народилося двоє своїх дітей: дочка Марина та син Артем. Вітчим ніколи не ділив дітей на своїх та чужих. Він не шкодував ні грошей, ні уваги, ні кохання. Але Марія Степанівна не втрачала можливості, щоб образити нелюбиму дитину. – Навіщо ти на світ з’явився? Псуєш нашу ідеальну сім’ю. Хоча, як кажуть «у сім’ї не без виродку», мабуть, це звання присуджено тобі. – частенько казала мати Яшці. Чоловік ніколи не розумів, чим він так заважає матері. Вітчим у ньому душі не чув. Яша нічим матері не заважав, вона змогла і своє життя побудувати, і дітей народити. Ресурсів у сім’ї вистачало, щоби всіх дітей нагодувати та одягнути. Та й Яша не вибирав сам, народжуватись йому чи ні.

Марина та Артем з дитинства вловили, що Павло Сергійович – рідний тільки для них, тому вони його теж гнобили, а мати тільки рада була цьому. “Ти ніхто. Наш батько тебе не любить. Ти нам чужий» – говорили брат із сестрою. Яша завжди казав мені, що найріднішою йому людиною був вітчим. Тільки він по-справжньому любив його. Свекруха зі мною не спілкувалася. Вона лише один раз зайшла до нас, щоби забрати якісь документи. Після нашого весілля Марія Степанівна заявила, щоб ми на них із чоловіком не сподівалися. Вона так і сказала: “Живіть, як хочете і де хочете”. Так ми й жили, доки не помер вітчим Яшки. Павло Сергійович заповів дружині будинок, а дітям кожному по двокімнатній квартирі. Щодо бізнесу нічого сказано не було. Нотаріус заявив, що оголосить рішення лише за півроку. Обуренню свекрухи, золовки та діверя не було меж.

– Навіщо тато Яшці квартиру залишив? Він нам чужий, він нічого не заслуговує. – кричала Марина. Інші її підтримали, але ніхто не міг оскаржити рішення батька. Ми жили у своїй квартирі спокійно місяць, а потім до нас з’явилася свекруха. – Квартиру отримали, а тепер відпрацьовуйте. За матір’ю Павла потрібен догляд. Завтра привезу її до вас, вона мені не потрібна. Ще б я доглядала хвору маразматичку, – скомандувала Марія Степанівна. Ми були не проти бабусі, бо вона добре ставилася до Яшки, а ще тому, що від неї відмовилися. Олена Ігорівна була жінкою веселою, вона не давала нам нудьгувати. Хоч і сама трохи понурилася. Їй було прикро, що рідні онуки від неї відмовилися, а чужа людина її притулила. Тоді я відповіла, що рідня – це не тільки одна кр ов. За півроку нота ріус оголосив рішення Павла Сергійовича щодо бізнесу. Виявляється, всі гроші та бізнес він залишив матері. Тоді всі й похопилися за голови. Олена Ігорівна переписала все на нас із чоловіком. Тепер ми маємо непоганий заробіток, а наші родичі намагаються налагодити з нами стосунки, але ми з ними спілкуватися навідріз відмовилися.

Був у мене друг на ім’я Микола. Спілкувалися ми з ним більше семи років, але коли він розлучився з дружиною, і я дізнався про причину, то пошану до нього я втратив. Напевно, я ще ніколи не зустрічав таких слизьких типів, як він. Микола був затятим ба бником, жодної спідниці не пропускав. Коли він розповів мені, що закохався, то я не міг йому повірити. – Дань, вона випромінює якусь магію. Мене так і тягне до неї. Заради неї я готовий на все. Знаєш, на інших дівчат навіть дивитися не можу.

Одразу погано стає, – розповідав він мені. Я помітив, що він почав витрачатися на цю дівчину. Купував дорогі подарунки, відвозив до розкішних ресторанів, навіть одного разу повіз її на пікнік. Микола ніколи не був таким романтичним. Він зустрічався з дівчатами щонайбільше два-три тижні. Отримував від них, що хотів і кидав напризволяще. Через три місяці він зробив своїй дівчині пропозицію. Я був на весіллі. Микола світився від щастя, танцював, пив і просто насолоджувався моментом. Я був радий за друга, але коли дізнався правду, мене просто окотило почуття гидоти. – Я ж її використовую.

Як мені можна було повірити, що я міг закохатися. Я з нею спеціально одружився, щоб із салону, де вона працює, тачку собі купити. – гордовито розповідав Микола. Виявляється, що для співробітників салону та їхніх сімей роблять великі знижки на покупку автомобіля. Коли йому вдалося підкопити та купити машину, то він подав на розлучення. Він просто хотів охмурити дівчину, щоб скористатися її. Такий вчинок я вважаю огидним і бридким. Микола повівся не як чоловік, а як якийсь альфонс. Після цього випадку я з ним не розмовляю. Мені такі друзі не потрібні. Обманювати дівчину надто жорстко та неправильно.

Мені 55 років, живу у невеликій двокімнатній квартирі з трьома онуками. До такого життя я прийшла завдяки своїй недолугій доньці. Мені складно цілими днями сидіти з онуками, бо їх треба годувати. Пенсія у мене маленька, а додаткового прибутку немає. Я сама винна, що потрапила до такої ситуації. Коли я була молода і тільки вийшла заміж, то зав аг ітніла. Лі кар сказав, що дитина наро диться з відхиленнями у розвитку. Чоловік зажадав, щоб я позбавилася дитини, але я відмовилася. Коли я наро дила дитину із серйозним ді агн озом, то чоловік залишив нас. Він побоявся труднощів. Я можу його зрозуміти, хоч тоді я його зненавиділа всім серцем. Через час я змогла впустити у своє життя нову людину. Павло зміг прийняти мене і мою хвору дитину.

У шлюбі з ним у нас наро дилася донька Христина. На жаль, Павла на довго не вистачило. Він залишив мене, але обіцяв допомагати грошима. Я не здавалася, виборювала своїх дітей. Робила все, щоб вони ні в чому не потребували. Коли п 0 м ер син, то мене начебто підмінили. Я забула про доньку і згадала про п ляш ку. Довгий час я безпробудно пила. Христина росла сама собою. Вона навчилася бути самостійною, знайшла підтримку та розуміння у поганій компанії. Вилі куватись мені допомогла сусідка. Вона мене змусила закодуватися. Коли я повернулася додому, то Христина влаштувала у нашій квартирі справжнє кубло. Я й подумати не могла, що з тендітної та милої дівчини виросте егоїстична хамка. Я розумію, що в цьому є моя помилка.

Я намагалася виправити ситуацію, але в мене нічого не вийшло. Якось вона повернулася зі школи додому та заявила, що переїде жити до свого хлопця. Я не змогла її зупинити. Рівно 8 років я її не бачила. Христина максимум могла зателефонувати кілька разів на рік, щоб попросити грошей. Місяць тому вона прийшла до мене із трьома дітьми. Я була дуже здивована, адже про онуків нічого не знала. Вона попросила посидіти з ними кілька хвилин, доки не залагодить свої справи. Минуло півмісяця, а її досі немає. Дітки по мамі не нудьгують. Коли я вперше побачила дітей, то жа х нулася. Брудні, голодні, погано говорили. Я не могла зрозуміти, як рідна мати могла так поводитися з ними. Я не засуджую її, адже сама покинула її. Віддавати дітей у дитячий будинок совість не дозволяє, але й дбати про них я не можу. Тепер не знаю, що робити. Ця ситуація мене кидає у мандраж. Сподіваюся, що у Христини прокинуться материнські почуття, і вона повернеться за ними.