News 382 Media

Зрештою, вихідний! Ми з чоловіком могли дозволити собі спати аж до 11 години! Але не тут було! О 7-й із чимось задзвонив мій телефон. Я вже перебирала всі знайомі матюки у себе в голові і тяглася за телефоном. — Ну, привіт, Оленко, скільки ми вже не спілкувалися! Як ти, як синочок? Це була моя дальня родичка із села. Вона любила іноді з’являтися з несподіваним візитом. Я вже побоялася, що вона зараз опиниться у нас на порозі. — Привіт, Сашко, та на якийсь час дивилася? — Ну яка господарка так довго спить? Ми вже все встигли доробити, а ви ще в ліжку. — Так, скажу більше, ми спимо. Щось термінове? — Та ось думаємо, до вас у гості зайти днями. Ми ж так давно не бачилися… Мабуть, Сеня вже дорослим хлопчиком став. Ми вже все обговорили: свекруха залишиться у нас – доглядати будинок, а ми приїдемо до вас на тиждень.

Поспілкуємося, згадаємо минулі часи, погуляємо містом… Зізнатися, я не була здивована, тому що такі прохання були не поодинокі у випадку моїх родичів. Зараз наша сім’я намагається не приймати гостей, ми й самі нікуди не їздимо. Гостей приймати та ще й на тиждень зовсім не хочеться. Я повідомила про це свекруху, а вона з упевненістю каже, що на цей грип хворіли і раніше, зараз усі просто перебільшують, а вони, до того ж, міцні та здорові. Вона мене, коротше кажучи, не чула. Вона зателефонувала, вже наперед вирішивши, що вони до нас приїдуть. — Ну… гаразд, якщо ви так хочете з нами зустрітися, будь на вашу думку. Ви не раз у нас залишалися, а ми у вашому домі й одного разу не були.

Думаю, буде круто, якщо ми до вас на тиждень приїдемо. Подихаємо чистим повітрям після міського, відпочинемо вдалині від суєти, ви нас свіжим молоком наспіваєте… До речі, ти казала, що у вас багато курей. А я так люблю запечену курку в медовому соусі… Ось приїду і приготуємо! — Натхненно говорила я. Відповіді не було, а я й не вагалася. Я знала, що їй нічого буде сказати. Раптом вона сказала, що її звуть і поклала слухавку. Потім вона зателефонувала через годинку і сказала, що чоловік її кашляє, можливо вірус. І до них їхати буде вже небезпечно. Я сказала, що чекатимемо, поки він одужає. Звісно, ми до них не збиралися. Я

Я вже давно живу в Польщі, приїхала сюди понад 10 років тому. Сама я народилася та виросла у маленькому українському селі у Вінницькій області. Там у мене сім’я. Ми з чоловіком уже давно поїхали із села на заробітки, адже знайти хорошу роботу людині із села непросто. У місці тільки на базарі могли влаштуватися на роботу, але там зарплата мала, тільки на життя вистачає, а хотілося б, щоб і для своїх дітей щось відкласти. Загалом, вирішили, зібралися та поїхали разом із дітьми. У селі в мене лишилася мама з братом. Згодом він одружився, але пішов жити в будинок дружини, вона жила в тому ж селі десь через хат 10. У нас із чоловіком все складалося добре, золотих гір ми не заробили за ці роки, але купили тут двокімнатну квартиру, вчимо дітей, маємо хорошу роботу та друзів, загалом ми вже звикли жити тут, додому в Україну повертатися і не збираємось уже. Коли мама постаріла, постало питання, хто ж її доглядатиме.

Ми домовилися з братом, що я щомісяця висилатиму йому 3 тисячі гривень, плюс мамина пенсія – він доглядатиме за нею, гроші непогані, в селі жити можна. А ще Андрій сказав, що мамин будинок буде його. Я довго думала, але погодилася, адже іншого виходу не найшла. Рік я надсилала гроші, а потім приїхала з сім’єю в гості до мами. Виявилося, що брат взагалі нічого їй не допомагає, тільки на городі може картоплю допомогти посадити та викопати, а невістка взагалі не з’являється у ній. Мама моя старенька, їй все важко робити. Я вирішила поговорити з братом, пояснила, що ми про інше домовлялися. Мама робити нічого не може вже сама. Брат пояснив, що в селі жінки такі самі живуть і їх ніхто не доглядає. Я не знала, що робити, адже мені маму нікуди забрати, в одній кімнаті ми з чоловіком, в іншій діти, а за мамою цілодобовий догляд потрібний, а у нас робота.

Звільнитися не можу, адже ми ще кредит за квартиру не виплатили, продати її не можемо, щоби велику купити. Тому я поговорила з мамою, вмовила її продати будинок. Я маму забрала із собою до Польщі з грошима. Ми домовилися, що вона тимчасово житиме в будинку для людей похилого віку, поки ми не вирішимо питання з житлом. А що мені ще робити? Вже півроку мама живе там, там догляд хороший, перебування теж дороге, питання з житлом ми поки не вирішили. Я часто відвідую маму, їй там добре, не скаржиться ні на що, каже, щоб я не турбувалася, вона погодиться жити і там, там добрі умови. А ось брат із невісткою образилися на мене, адже чекали, що дім та мої гроші залишаться їм. А я вважаю, що зробила правильно, тепер я за маму спокійна, а гроші за будинок витрачаю тільки на неї.

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тому вона навіть не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, слово честі. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба. — Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються. І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забрати. — Куди це ти так вирядилася? — похмуро запитав він. — Не твоя справа, — озвалася Людмила. – Я тепер дівчина вільна. Артем насупився і сказав: — Людмило, ну скільки разів можна повторювати — я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди. — Ось держава нехай тобі дає шанс, — відрізала Люда. Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася. — Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? – спитав він. — Треба встановити у двері замок, бо, боюся, вкрадуть їх. Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати.

Наразі він оселився в кімнаті у гуртожитку, сусідами у нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся. — Залишай, — знизала плечима Люда. Побачення було просто чарівним. Ніколи у житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом із казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, все було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з подорожі до Індії. Це останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда ледве доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись уранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминому дерев’яному ящику, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованими батьком на випускному в школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артему в тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка й до поліції заявила; він не став її лаяти і навіть гроші відмовився брати за фотоапарати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри. — Як же ти працюватимеш? — хвилювалася вона. — Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся. Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу. Напередодні Нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, проте друг Артема займався цим уже не один сезон. — Може, взагалі там залишусь, — зізнався Артем. Він давно говорив про те, щоб переїхати до теплої країни, але Людмила завжди була проти. Нарешті він залишив їй подарунок і велів розкрити його на Новий рік. Звісно, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет.

А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив поліцію. Обручка теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно його бачити». Людмила дві години сиділа та дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони найважливіші для неї – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав? Таксі мчало в аеропорт так, ніби у нього виросли крила – недаремно Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Проте вона все одно запізнилася: коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно і на краще. Вона знесилена села на сидінні, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут… – Людмило? — Почула вона. — Що ти тут робиш? Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами. — Хотіла забрати своє обручку, — зрадницькі сльози котилися її щоками. — А ти чому не полетів? — Хотів повернути тобі обручку, — усміхнувся Артем. Через місяць вони відлетіли до Таїланду вже вдвох; щоправда, лише на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.

Мені 57 років. Два роки тому я поїхала до Італії на заробітки. Виїхала, зрозуміло, не від гарного життя. З чоловіком я розлучилася ще 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. Квартира у нас двокімнатна, і якщо її розміняти на дві однокімнатні, то потрібна доплата, а ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла, вона з чоловіком та дітьми живе у свекрух. Зять у мене добрий, роботящий, донька з ним, як за кам’яною стіною. А ми з чоловіком поділилися по кімнаті і жили так, як чужі люди в гуртожитку. Моя сваха вже багато років на заробітках в Італії дуже допомагає дітям. Якось сваха приїхала додому, запросила до себе в гості, а за столом і каже, мовляв, є для мене робота. Ось я наважилася і все покинула. Жаль було тільки роботи, бо до пенсії залишилося лише кілька років.

Але сваха запевнила мене, що так я виграю значно більше. Я справді зрозуміла, що це мій єдиний шанс хоч на старості років роз’їхатися з чоловіком. Ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я собі на однокімнатну квартиру зароблю. А потім подумаю, що робити із пенсією. Робота важка: доглядала я літню італійку; у мене ще й проблеми із здоров’ям, але що робити. Запропонували, із задоволенням погодилася. Повернулася я цього року додому як вичавлений лимон. Вдома, звичайно, бардак, все брудне, затерте. Приїхала я на два тижні у відпустку, планую знову повертатися назад до Італії. Відмивала свою квартиру кілька днів; Відомо, що чоловік не прибирав у ній нормально жодного разу. Чоловік, з яким ми ці два роки взагалі не спілкувалися, якось почав хвостом виляти, пробачити за свої дії. Дивно це все якось, і перше, що я подумала: йому від мене гроші потрібні.

Почав про бізнес-плани говорити, а я йому прямо, мовляв, не маю грошей. А він і так, і так, ходить кругами тиждень. Потім пішов на пролом, мовляв, допоможи, мені потрібна тисяча доларів, я на цьому зароблю, і протягом місяця віддам. Ага, зараз, а як же. Побігла до банку і валізи прихопила, щоби більше зняти. Відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість, це моя остання справа, каже, інакше мені світить будинок для людей похилого віку. Маячня. Дивлюсь і думаю: з ким я жила? Йому за 60, ми були одружені 25 років, я не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива; зараз терплю, бо поки що немає можливості поділити квартиру. Він добре знає, що гроші в мене є, тож і просить їх у мене. Я йому одразу сказала, що не збираюся нічого давати чи бажати, бо гроші відкладаю на житло, щоб на старості його не бачити. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю я його рятувала і все йшло в нікуди. Він мені сусід, давно некоханий. Нічого я йому не винна.

Сварка між Любою та Дімою ставала все сильніше. — Я сказав тобі, нема в мене нікого-кричав Діма. — А жіночими парфумами тебе хтось випадково оббризкав. А ці вечірні повернення додому до півночі, це нормально? — Люба розпалювалася ще більше. — Набридло мені все це, кожен день одне і теж. Дограєшся, на розлучення подам — злився Діма. — Та мені вже все одно. Роби, що хочеш — розплакалася Люба. Вони відвернулися один від одного і раптом у двері подзвонили. — Іди, відкривай. Знову напевно якась подружка твоя приперлася, тебе пожаліти — глузливо сказав Діма. Люба витерла сльози і пішла відчиняти. На порозі стояв чоловік у старомодному костюмі і пошарпаної сумкою в руках. — Вибачте, це квартира Антоненко? Мені потрібен Дмитро Ігорович — ввічливо запитав він, ніяково стоячи на килимку в запорошених черевиках. — Зараз покличу — глухо сказала Люба і пройшла в кімнату. — Це до тебе, — сказала вона Дімі і взяла вишивку. Останнім часом, тільки вона заспокоювала. Діма вийшов в коридор. — Здрастуйте, я Дмитро — чоловік простягнув йому руку. — А я Андрій. Ваш далекий родич по дідусеві Івану. У нього була двоюрідна сестра, моя бабуся Марія. Я із Закарпаття. У нас там з роботою туго, ось я і вирішив спробувати в вашому місті влаштується.

Вашу адресу мені дала ваша сестра Надя. Я до вас ненадовго, тільки знайду роботу і житло. Чи не виженете? — посміхнувся він. Діма, незважаючи на поганий настрій, посміхнувся йому у відповідь: — Ну що ви. Проходьте. Поки Андрій влаштовувався в невеликій кімнаті, яку Діма з Любою планували під дитячу, між ними знову розгорівся скандал. — Своїх родичів поважаєш, а як моя мама приїде на пару днів, ти злишся — Люба вимовляла напівголосно. — Ну не на пару днів, а на цілий місяць, між іншим. І вчить тебе всяким дурниць, хоча все життя одна прожила. А Андрій ненадовго, він сам сказав. І взагалі дай мені грошей на завтра, мені потрібно купити дещо. Люба забувши про гостя, закричала: — Що, свою фифу в ресторан поведеш? Немає не дам. Діма підійшов до неї впритул: — Даси, куди ти подінешся, а то … Люба скрикнула: — А то що? Силою забереш … І тут в кімнату заглянув Андрій: — Вибачте, заради Бога, що втручаюся у вашу розмову. Я там у вас на кухні погосподарював трохи, чаю заварив. Гостинці наші дістав. Підемо. Діма з будь-переглянулися, їм стало соромно. Людина з дороги, голодний напевно, а вони тут сваряться. — Ну звичайно підемо. Вибачте, що я сама не здогадалася — вибачилася Люба. Андрій розлив по чашках ароматний чай. Люба вхопила ковток: — Який запашний, смачний. Андрій посміхнувся

— Тут збір, у нас в селі його називають ніжність. У нас такі майстрині чаї складають, кожен для особливого випадку — розповідав Андрій. — Розумієте, життя в нашому селі дуже відрізняється від міської. Там тихо, розмірено, спокійно. Ми живемо лісовими дарами. Ось спробуйте мед. Адже смачно — голос Андрія заворожував, заспокоював. Люба з Дімою розслабилися. — А ще ми любимо співати. Просто так, під настрій. Люба ви співаєте? У вас голос такий співучий. Люба збентежено кивнула: — раніше співала. Але це коли було — і з докором подивилася на Діму. А він несподівано згадав, що Люба після весілля дуже часто наспівувала. Коли мила посуд або просто прибирала по дому. А ось уже рік, він не чув її співу. А все через нього. Недарма кажуть, що жіноче серце віщун. Адже саме тоді він закрутив роман з Ольгою, бухгалтером з сусіднього відділу. Вона була молода і струнка, на відміну від Люби. Дружина після десяти років спільного життя, трохи попливла. З’явилися зморшки на лобі, друге підборіддя. Але зараз, дивлячись на неї співочу разом з Андрієм, він несподівано зрозумів, що вона дуже красива. Не такий гламурної красою, як у Ольги, а простий, жіночої. Андрій доспівав останню ноту і подивився на годинник. — Ой і засиділися ми. Нам завтра всім вставати рано. Ви йдіть, а я приберу. Як же тобі, Діма, пощастило з дружиною.

Люба почервоніла, а Діма обняв її за талію і поцілував в щічку: — Я і сам це знаю. На наступний день в обідню перерву до Діми підійшла Ольга. — Ну що, Діма, наш похід в ресторан ще в силі? — кокетливо запитала вона, сідаючи на край столу. Діма подивився на неї пильно і здивувався. І чим вона йому так подобалася? Густо нафарбованими очима з накладними віями. Штучним рум’янцем на щоках? Він згадав свою дружину, якою вона була вранці. Від неї пахло свіжістю і молодістю, а не дурманним ароматом парфумів. — Ні — сказав різко Діма — ніякого ресторану не буде. Ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І взагалі, злізь з мого столу, перед колегами незручно … Через місяць Люба обрадувала Діму новиною, про те що скоро вони стануть батьками. Але найцікавіше в цій історії було те, що ніхто не міг згадати жодного Андрія. А сестра так і зовсім здивувалася. Нікому вона адресу Діми не давала. І навіть записка незбагненним чином кудись поділася. А по дорозі йшов немолодий чоловік з пошарпаною валізою і запорошених черевиках. Біля багатоповерхового будинку дістав блокнот і звірився з адресою. Черговій сім’ї потрібна його допомога. Адже їх шлюб був визначений з самого їх народження …

— Ні, Валерко, і не вмовляй. Не потрібна мені твоя сестра у домі. Тим паче хвора. Як їй добре було, то майже носа не показували. А як злягла, допоможіть. Ні-ні-вимовляла Лариса чоловікові. — Ну, Лоріку, одна вона в мене і залишилася. З десяти років вирощувала. І що мені тепер накажеш, на вулиці її покинути – умовляв Валера дружину. Лариса розлютилася-вічно так, вирішувати щось обов’язково мені. Ти не забувай у чиєму будинку ми живемо. У моєму, який мені батьки подарували. А ви свій продали, щоб Іринці твоїй перший внесок за квартиру зробити було чим. А де тепер це житло? Правильно. Продала вона її та всі гроші на лікарів спустила. Зроду тільки для себе коханої намагалася. А як припекло, заберіть до себе. Тож я від неї хорошого в житті бачила – нічого. Валера також підвищив голос. – Так уже й нічого. А хто наше весілля сплатив? А хто тобі речі сумками із міста возив? А халупу, яку подарували твої, на чиї гроші відремонтували? А ти кажеш. Невдячна, – і нервово заходив по кімнаті. У хаті зависла тиша. Але не довго. Лариса вже спокійніше наводила свої аргументи: — Ну дивись.

Вона лежача, це раз. Ти на полях цілодобово, це два. Доглядати її буде хто? Мені? Ти уявляєш, що це таке? Брудні пелюшки, дорогі памперси. А де гроші взяти? Валера змахнув рукою: »Вирішуй, Ларисо. Відмовишся, я теж з дому піду. Орендую житло і за Іриною сам доглядатиму. А ти живи як хочеш. На розлучення можеш сама подати” – і вийшов із кімнати. Лариса замислилась. Красою і поступливим характером вона не може похвалитися. Щоб за Валерку вийти, стільки інтриг вона провернула. Не моргнувши оком, у подруги під час вагітності забрала. А Валерку переконала, що не його син, а від приїжджого хлопця. Він і повірив, і тепер у бік Гальки і не дивиться. А таке кохання було. І не працює Лариса, бо кому хочеться ламатися за три копійки. А Валера в неї молодець, завжди гроші добрі приносить. А раптом справді піде? Вона кинулася слідом і обняла чоловіка за плечі. — Ну, вибач ти мене, недалеку. Просто розгубилася я, адже ніколи не доглядала. Везь сестру, Валера. Нехай у нас мешкає. Може, й полегшує їй. Він обернувся і зі сльозами на очах, поцілував її: — Я знав, Ларочко, знав. Ти в мене найкраща у світі. То завтра ж і виїжджаю. А ти поки їй місце прибери, щоб було зручно.

За день до будинку під’їхала спеціальна машина і з неї на ношах винесли Ірину. Лариса як побачила, ахнула. Замість активної повненької жінки, на ношах лежала втомлена і худорлява жінка. Жаль мимоволі кольнула її серце. І почалися будні. Якщо спочатку Лариса, долаючи емоції, обтирала чоловіка сестру, то через тиждень збунтувалася. — Не можу більше. То їй води подавай через кожні п’ять хвилин. Годувати починаю, все негаразд. А мені все це пері – скаржилася вона чоловікові. — Ну, потерпи трохи. Скоро Новий курс лікування починається, може, легше буде – заспокоював її Валера. – Я навіть сходити нікуди не можу. Ні в кіно, ні до подруг. Сиджу як прив’язана, — плакала вона. Зрештою, їй усе це набридло. Поки Валера був на роботі, вона почала залишати Ірину одну. Приходила пізно перед приходом чоловіка. -Тільки спробуй. До притулку відправлю – казала вона Ірині. Та покірно опускала очі й мовчала. Мабуть, не хотіла сварок між подружжям. А восени послали Валереві збирати зерно в інший район на тиждень, два. Жінки залишилися самі. — Воду я тобі на тумбочці поставлю, захочеш, дістанеш. Менше під себе ходи, а то так і мокрою лежатимеш. А я піду з подругами погуляю. Ірина тихо почала благати: -Не йди, Ларисо, будь ласка. Відчуваю, погано мені зовсім.

А я віддячу тобі. Лариса пирхнула: -Чим? Памперс? Ірина показала рукою на валізу: — Відкрий його. На чорний день відкладала. Лариса квапливо відпорола нерівний шов і відкрила скриньку. — Нічого собі. Ось куди ти гроші витрачала. Який ланцюжок, які обручки — і квапливо начепив усе на себе. Покружляючи перед дзеркалом – гарне — і побризкала духами. — Ну, я пішла. Таку красу треба обов’язково дівчатам показати. Нехай заздрять – Ірина простягла безсило до неї руки. — Ларисо, ти ж обіцяла — але почула тільки цокіт підборів на ганку. Лариса прийшла під ранок, напідпитку. Такого фурору вона не чекала. Навіть хлопці молоді та гарні, навперебій на танець запрошували. — Ну, як ти тут? Вибач, що затрималася трохи, — захихотіла вона і ввімкнула світло. І застигла. Ірина лежала на підлозі, а в сантиметрі від неї валялася розбита склянка. Старенькі шалено хрестилися і шепотіли: як прикро. А Лариса, відчуваючи свою провину, удавано сумувала. І лише боялася, щоб чоловік не довідався, що тієї ночі Ірина була одна, поки його дружина на танцях стрибала. Коштовності вона завбачливо приховала. Минуло сорок днів.

Валерій, як завжди, приїхав із роботи. Лариса метушливо ставила вечерю на стіл. Але він, як сів, так і сидів. — Ну, може вистачить уже, Валерчику. Усі ми там будемо. Він підняв голову і глухо сказав: — Це правда? — Лариса, почувши недобре, прошепотіла. -Що правда? Він підвівся і вперся в неї важким поглядом: — Що тієї ночі тебе вдома не було? — Та ти що, не вір нікому. На моїх руках Іринки не стало. — Обдурюєш! Все ти вигадуєш. Я від тебе йду. Не хочу тебе більше бачити. Егоїстка зі зміїною душею! Валерій пішов до Галини та сина. А Лариса до міста подалася. Не дуже приємно, коли тебе все засуджують і навіть батьки. Продала будинок за безцінь і поїхала. Зняла собі квартиру, насолоджувалася міським життям. А як гроші почали закінчуватись, вирішила прикраси у ломбард віддати. Сама їх одягати не могла. Від кілець пальці одразу набухали. Ланцюжки свербіли, а від сережок вуха хворіли. Принесла все своє «багатство» оцінювачу, той не поскупився і дав гарну суму. На радощах вона вирішила порадувати себе. Купила красиву сукню та різних делікатесів. Імпровізований бенкет закінчився стаціонаром. Щось із продуктів було неякісне. Так Лариса у свої неповні тридцять п’ять стала прикутою до ліжка. Довелося повернутися до рідного села до батьків та із заздрістю спостерігати за щасливими Валерою та Галиною. Ось, а ви кажете, що бумеранга не існує. Ще як є.

6 років тому мама вийшла заміж удруге. З батьком вона розлучилася, коли мені було 17 років. Він поїхав до рідні на південь, а мати залишилася жити в тій же квартирі. Я їх розлученню не здивувалася, бо завжди бачила, що вони не підходять один одному. Тато спокійний і м’який, а мама обличчя з характером таким, що не кожен із нею і витримає поруч. Я вже була доросла, тому мені нічого пояснювати не довелося. Я нормально спілкувалась і з мамою, і з татом. Найчастіше, звісно, з мамою, бо ми живемо в одному місті. Але саме, що спілкувалась, разом ми більше не жили. Спочатку я жила у гуртожитку при університеті, а на моє 20-річчя тато зробив мені королівський подарунок – купив однокімнатну квартиру. Мама активно займалася своїм особистим життям і до мене не лізла ще раз. Я до неї також. Тому, що вона зійшлася з чоловіком, я дізналася, коли вони вже збиралися узаконити свої стосунки. Це був вибір мами, але мені цей товариш не сподобався відразу. У мами характер не подарунок, а там ще краще. Але мама мліла і дивилася на нього, як щось велике.

Та й нехай собі, якщо подобається. Жили молодята на маминій території. Її новий чоловік сам був без колу та двору, колишня дружина теж пустила його до себе, а після розлучення він вибув у нікуди. До того, як перебратися до мами, він винаймав кімнату в гуртожитку. — Уявляєш, він у квартирі колишній ремонт зробив, всю ситуацію купив, а вона з ним так! — Зі сльозами розповідала мені мама. Я знову промовчала, хоч і вважаю, що жінка вчинила абсолютно правильно, остаточно я в цьому переконалася після наступної фрази. — Правильно він робить, що аліменти не платить. Вона все одно все на себе витрачатиме. Ще й дитині про тата щось там говорить, і той не хоче з нею навіть розмовляти. Синові там, якщо я не помиляюся, вже років 15, тому “наговорити” такій дитині вже нелегко. Йому вистачить разок із татом поспілкуватися, щоби все зрозуміти. Але й цю думку я лишила при собі. Сенсу доводити щось мамі я не бачила. Не мені ж із таким подарунком жити.

Я сама вийшла заміж, маю сина. Мама до онука приїжджала сама, бо її чоловік “не переносить шуму та дитячого плачу”. Мене це не засмучувало ні краплі, вкотре перетинатися з ним у мене бажання не було, а довелося б. Нині синові вже п’ять років, іноді ми з ним заходимо до мами у гості. Іноді доводиться перетинатися з її чоловіком, і жодного разу він ще не промовчав. Завжди щось про виховання дітей видасть, хоча ось не його б корові мукати, сам той ще батько року. Але найчастіше ми приходили, коли він був на роботі. А працював він добу за три, десь вахта на якомусь об’єкті. Коли його не було вдома, ми навіть на ніч онуковій мамі залишали. Нещодавно нас із чоловіком покликали на весілля старі друзі. Захід проходив за містом, тому планувалося, що ми затримаємось там із ночівлею. Брати з собою дитину було б проблематично, вона ще занадто маленька, щоб без проблем переносити такі тривалі поїздки та заходи. Я спитала у мами, чи не посидить вона два дні з онуком. Мама уточнила числа, дізналася у чоловіка, який у нього графік та сказала, що зможе.

Її чоловік якраз на добу йде, а до його приїзду мати відвезе сина до нас і там нас дочекається. Все складалося ідеально, ми з чистою совістю поїхали. Але на ніч ми вирішили не лишатися. Обстановка не мила якась. Вирішили поїхати додому, що я забула попередити маму. Коли приїхали до неї, на мене чекало щось неймовірне. Ми двері своїм ключем відімкнули і отетеріли. Мій син спав у коридорі на розкладачку. У мами трикімнатна квартира, а дитина спала не на ліжку, а на старенькій розкладачці в коридорі і без світла, хоча я просила маму, щоб вона була поряд з ним, адже той іноді вночі може прокинутися. Мама зі своїм чоловіком у залі кіно дивляться. Я заходжу з німим питанням на обличчі. І знаєте, що? Той пан мав собі таку корону на голові, що почав обурюватися, чому я до його будинку без попередження прийшла.

До його будинку? Та його в ньому лише діряві тапочки та помазок линялий, а півквартири за законом мої. Я так і сказала, а ще попередила, що якщо моєму сину виділили розкладачку в коридорі, то я роблю так само і завтра ініціюю обмін квартири, щоб забрати свою частку. Малого ми забрали: він спав і нічого не відчував. З мамою наступного дня мала розмову, і вона вже співала, як соловушка. Говорила, що вони дитину не мали наміру в коридорі спати класти. Він там просто грав на розкладушці та заснув. Ага! Заснув у піжамі на подушці та простирадлі, які я привезла; я одразу і повірила. Чоловікові теж ця ситуація неприємна, але він просить не гарячкувати і не псувати людям життя, адже вони напевно зрозуміли. А я не хочу заспокоюватись. Я заберу своє, а вони нехай живуть собі як знають. Який привіт, така й відповідь. Чи я не маю рації?

5-річний Вовка повернувся з садка, весь на емоціях, і одразу ж кинувся на шию до батька: «Тату, тату, я тобі таке скажу! Таке! — Ой, — дуже здивувався Гена і подивився на дружину. — Таня, чого з хлопцем? Його аж трясе. — Сама не зрозумію, — відповіла Тетяна. — Мовчав всю дорогу, а тебе побачив, його прямо прорвало. — Ну, тату! – нетерпляче перебив розмову батьків Вовка. – У нас у групі нова вихователька. Вона така… така… — Ну яка? — усміхнувся батько. — Приваблива – ось яка. – Що? – у Гени миттю відпала щелепа. У Тетяни теж обличчя трохи перекосило, але вона швидко прийшла до тями: — Вовка! А-ну, Замовчи негайно! – Чому? – здивувався син. — Я ж не винен, що вона вродлива жінка. Вона коли входить у нашу групу, ми прямо всі божеволіємо. Тату, вона б тобі теж сподобалася. — Замовчи, я сказала! — повторила мати гнівно, і з запитанням глянув на чоловіка. — Треба буде завідувачці садка зателефонувати і розібратися. Це кого вони там на роботу приймають, що навіть діти, розумієш, від неї збожеволіють?

Вона що, у спідній білизні перед ними вирується? — Не заводься, Таня, — посміхнувся чоловік. — Тут щось не те… — Як це не заводься? Ти чув, що тобі сказав син? Вона б тобі теж сподобалася. Це як розуміти? Гена уважно подивився на сина. — Вовка, звідки ти взяв це слово? — З дому, — охоче відповів син. — З якого ще вдома? — Тетяна нахмурилася ще дужче. — З нашого дому, — сказав синок і чесними очима подивився на батька. — Чого? – Тетяна знову подивилася на Гену, але вже з підозрою. – Це кого це ти так називав? — Тебе, мабуть… — усміхнувся Гена. — Раптом… — Колись… — Чогось я не пам’ятаю. – А я пам’ятаю! — скрикнув син і хитро глянув на маму. — Він тебе так часто називає, коли мене поряд з вами немає. Мамо, ну ти що, невже ти це слово забула? — А-ну, тихо… — Тетяна стурбовано дивилася на свою дитину, не знаючи, що їй відповісти.

— Запам’ятай, Вово, це слово може говорити не кожна людина. Зрозуміло тобі? Тобі говорити так про жінок поки що не можна. Запам’ятав? — Ага, — кивнув син. — І все одно, щось тут не так… — Гена здивовано хитав головою. — А ось я завтра подивлюся на цю виховательку на власні очі, і тоді… — Тетяна уявила, що вона зробить з новою вихователькою. — Тоді все одразу стане на свої місця… — Вовка, а ну, скажи мені, приваблива жінка, ця яка? — раптом запитав Гена. — Ти чого, з глузду з’їхав? – замахала на чоловіка руками Тетяна. — Ти прямо зараз вирішив просвічувати сина, так? У такому віці? — Тихо, тихо, — відмахнувся від неї чоловік. — Не заважай.

— Це добра, — відповів син. — І все? – усміхнувся Гена. — Ні не все. Ще вона ласкава… та дбайлива… а ще казки розповідає цікаво. — Тепер все? — Ну так. Вона така сама, як мама. Я ж говорю, тату, вона б тобі теж сподобалася. — О Боже! – Тетяна раптом зігнулася навпіл і почала трястися від сміху. Син здивовано глянув на маму, потім на батька, який ледве стримував сміх. — Тату, а чого ви смієтеся? — Та нічого, Вовку, все нормально! — Гена пошматував сина по голові. — Це ми радіємо, що в тебе така вихователька з’явилася. Але все одно ти це слово в розмовах поки не вживай. Добре? — Гаразд, — погодився син, — і, дивлячись на маму, теж захихотів.

Анна відпросилася з роботи раніше, тому що на вісім вечора у неї був зарезервований столик у ресторані. Цей заклад був поряд із будинком Ганни, тому вона ще встигала зайти, щоб переодягнутися та навести красу. Вона домовилася зустрітися з Лізою, її найкращою подругою. Вони збиралися відзначити одну важливу подію. Справа в тому, що три місяці тому Анна подала на розлучення. Чоловік був проти, і тому в РАГС не пішов. Але це її не зупиняло, вона була рішуче налаштована.

І того дня їй зателефонував секретар судді і сказав, що через десять днів вона може забирати рішення. Розлучення відбулося. Дізнавшись про цю новину, дівчина зателефонувала подрузі, і вони домовилися зустрітися і відзначити цю справу. Ганна у відмінному настрої кулею вилетіла з офісу десь о шостій годині. І поїхала додому, щоб причепуритися надвечір. Вона піднялася на свій поверх і одразу помітила якийсь пил та сміття на майданчику. А коли зайшла до квартири, то була просто шо кована побаченим.

Спочатку їй здалося, що в хаті були злодії та обчистили квартиру. Але потім все стало ясно. Відсутнє все, що можна було забрати: побутова техніка, меблі та навіть простирадла та рушники. За десять хвилин їй зателефонували у двері. Прийшов сусід віддавати ключі, сказав, що їх мені передав мій чоловік. Тоді все й прояснилося. Виявилось, що речі вивіз колишній чоловік. «Коли потрібно, виявляється можна все так оперативно зробити?», — подумала Ганна, — «Він одну розетку намагався майже рік відремонтувати.

А тут стільки всього виніс, за один день!». Щоб ви розуміли дріб’язок цієї людини — він навіть розетки та вимикачі демонтував у ванній, на кухні та у передпокої. А у вітальні не було люстри. Звичайно, їй уже було якось не до походу до ресторану. І подруга прийшла до неї додому. Вони обговорювали подію. Як раптом Ганні надійшло повідомлення на телефон: «Все що моє – забрав, решту ділитимемо в суді». Ось так колишній чоловік вирішив помститися Ганні. Адже він хотів лише комфортно жити з дружиною і розважатися з коханкою.

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.