News 382 Media

Я працюю в офісі всього рік, але вже обзавівся другом. Звуть його Євгеном. Ми, як правило, спілкувалися під час перерви. Він часто ділився зі мною всякими подробицями свого життя. Була в нього дівчина Марія. Я її пару раз бачив, коли вона приносила йому обід або просто приходила провідати під час обідньої перерви. Дівчина дуже мила, добра, весела, відразу видно, що турботлива і уважна. Пам’ятаю, що навіть легку заздрість відчув. Я б теж від такої леді не відмовився. Хочеться іноді повернутися додому і опинитися в люблячих, жіночих обіймах.

Через деякий час друг мене здивував новиною. Простягнув мені запрошення на весілля. Я тоді за нього сильно зра дів. Молодець він, що на такий відповідальний крок зважився. Сім’я – це не жарти. І ось настав день весілля. Стою я з гостями, чекаємо ми нареченого. Мимоволі став оглядати всіх. Наречена у своєму білому nлатті була гарна, як справжня принцеса. І от мій погляд зачепився за дівчину, яка була копією нареченої, але навіть краще. З першого погляду було зрозуміло, що це її сестра-близнючка. Я навіть повеселішав, одразу зрозумів, кого буду кликати танцювати.

Дівчина тільки чомусь виглядала дуже засмученою, вічно протирала руки і озиралася по сторонах. Потім вона підійшла до сестри, вони відійшли в сторону і про щось шепотілися. Після цієї розмови обидві сіли в машину і поїхали. Наречена втекла з весілля, і свято було скасовано. Я тоді навіть не зрозумів, що сталося. Євген кілька днів не з’являвся на роботі, а потім прийшов і все мені розповів. Виявилося, що напередодні весілля він напився і як дурень зателефонував сестрі нареченої і запропонував замінити сестру на неї, мовляв, вона навіть краще, ніхто не помітить.

Лізі здалося, що син заснув. Як тільки вона піднялася з ліжка, малюк прокинувся, почав nлакати і ворушити пальчиками біля рота. – Сину, потерпи ще пару днів. Мама отримає доnомогу та куnить поїсти. Ти ж дорослий у мене, потерпи, будь ласка, – у Лізи потекли сльози. Вона взяла дитину та пішла на кухню. Відкрила холодильник із надією, що знайде щось. Знайшла. маленький шматок хліба. Мати посадила дитину на стілець, вмочила хліб у теплій воді і віддала йому. Той став із задоволенням їсти. Ліза перевірила всі полиці, але знайшла лише жменьку вермішелі. -Завтра приготую, з останньою цибулею. ( St / K) Весь стіл був у крихтах, вона зібрала їх і в рот. Потім налила собі і сину теплої води і вони пішли спати. «Благо квартира є, і доnомогу отримую 13 тисяч. На роботу не беруть. Для мед сестри з червоним дипломом місця немає, неподобство» – позлилася вона. Наступного ранку вона вийшла викинути сміття, поки син спав. До під’їзду підійшов старий Леонід Васильович. Ліза добре знала його, сусід, мешкає на поверх нижче.

– Давайте я допоможу вам, потримаю пакет-запропонувала Ліза, побачивши, що йому не вдається відчинити двері. – Дякую, дочко. Ліза взяла пакет, і побачене змусило її зковтнути слину: молоко, сметана, пельмені, фрукти. – Чи доnоможеш донести пакет? -Звісно доnоможу. Ліза доnомогла йому. -Дякую, дочко. – Будь ласка. Я піду тоді. – Стривай. Знаю, що тобі живеться нелегко. Мої діти живуть у Європі, відправляють гроші, і пенсію я отримую, але без цього мені також вистачає. Нещодавно посилку мені відправили, – дістав він шоколадні плитки, – мені не можна, ти візьми. – Не треба, Леоніде…. – Бери, відмов не приймаю! Я курку не люблю, сестра відправила із села. І це візьми. Ну і молочко синочку. Свіженьке, два пакети купив. – Дякую, Леоніде Васильовичу.

– Бери на здоров’я. Ще знаю ти медичне училище закінчила. Прийдеш мені робити уколи? -Звичайно прийду, дайте телефон, запищу свій номер. Ліза з усмішкою на обличчі повернулася додому з величезним пакетом їжі. Зварила суп, від запахів прокинувся син. Налила йому молока. Цього дня вони ситно поїли. Наступного ранку зателефонував Леонід Васильович. -Лізка, мені погано, спустишся? Ліза разом із сином спустилися. – Так часто буває. Давно медсестра не приходила. Подивись, будь ласка, які лі ки мені потрібні, сходи в аптеку. Ось гроші. Ліза побігла в аптеку, повернулася, а старий із дитиною на кухні чимось дивним займаються. – Чай готовий, мені вже краще. Він налив усім чаю і додав. – Лізо, у мене є така пропозиція. Бери цю карту, сюди щомісяця надходить моя пенсія. Натомість приходиш до мене, доnомагатимеш мені з ліками. – Ні, я й без цього прийду. – Доню, тобі сина ще поставити на ноги треба. Буде в тебе постійна робота, доки я живий. Погоджуйся. Якщо не братимеш гроші, не приходь. – Ні, прийду. – Код у мене в кишені піджака.

Дідусь із бабусею мали будинок у селі. Мої батьки до них приїжджали нечасто. Я ж з дитинства любила село і дідусин сад. Подорослішавши і вийшовши заміж, я не стала рідше приїжджати туди. Навпаки, коли вийшла в дек рет, то взимку підробляла фрілансом, а на весну, літо та осінь у мене були інші плани. Я потихеньку, крок за кроком, оновлювала сад. Моїми працями там з’явилася алича, черешня, смородина, ожина та багато чого ще. Це також до наявних яблунь і слив. Я не тільки куnувала та садила нові саджанці. А ще шукала і знаходила в мережі нові засоби догляду за садом.

Отже, коли нашому Іллюшці виповнилося чотири роки, сад уже давав солідний врожай. Ми з бабусею просто не встигали все обробляти. Тоді я запропонувала пустити частину на nродаж. – Цей урожай повністю твоя заслуга. Як вирішиш, так і буде. – Сказали мені дідусь та бабуся. Спочатку гроші були малі. Але потім все росли та росли. Дійшло до того, що я частину грошей віддавала бабусі, частину відкладала на саджанці, а там залишалася достатня сума на виnлату іnотеки. Мама мала звичку роздавати всім знайомим плоди з саду.

Загалом не в неї однієї. Багато її знайомих і подруг так робили. Не хотіли зв’язуватися із реалізацією. Ну, це їхні справи. Але як тільки я почала продавати свою продукцію, я заборонила матері роздавати вирощене просто так. І ось що вона відповіла (K) – Як не со ромно, продавати те, що інші даром роздають, – гнівалася на мене мати. – Ну, хочуть роздавати, хай роздають. Мені що? Зрозумій мама, сад – це і праця, і вкладення, і виnлати за іnотекою. Ти сама жодного разу жодне дерево не полила. Тому думаєш, що дерево плодоносить саме собою. Ні. За садом потрібен регулярний догляд. І вкладення. Не розуміє. Ображається. Незабаром вересень, знову час збирання врожаю. І знову мати на мене ображатиметься…

Я роз лучилася через рік після весілля і вгадайте, що спричинило. Ні, не зрада, навіть не свекруха, навіть не пияцтво, а небажання чоловіка приймати душ, почистити зуби та робити інші банальні речі. Хтось може сказати, мовляв, а що тут такого, головне, що він гроші приносив додому, але ви спробуйте кілька днів поспіль спати поруч із людиною, від якої смердить фекаліями. Мені ставало страш но гидко.

Кохання швидко пройшло через таку огиду. Ми з хлопцем зустрічалися два роки, але не мешкали разом. Іноді я залишалася в нього, ніщо не віщувало біди. Він здавався нормальним хлопцем, непогано заробляв, була своя квартира та машина. Коли я залетіла від нього, хлопець зробив пропозицію руки та серця. Насправді це не було весілля по зальоту. Ми давно планували дитину, роки летять, а я просто не хотіла розписатися. Хіба має якесь значення, чи є штамп у паспорті чи ні? І тут почалося найжа хливіше.

Чоловік перестав митися одразу після весілля. Щодня, приходячи додому весь брудний, він лягав спати, не прийнявши душ. Я постійно нагадувала йому, що треба чистити зуби, мити брудні, смердючі ноги. Чоловік міг не митись місяцями, якщо не сказати йому про це. Я ледве терпіла такий сморід, такий бруд. Якось я вирішила серйозно поговорити з ним на цю тему. -Ти хіба не відчуваєш, що від тебе смердить? – Якось запитала я. -Реально? Ні, я не знав, – здивувався чоловік, але так і nродовжив ходити брудним і лякати людей довкола. Я пішла від нього, навіть не озираючись. Ну так, люди розслабляються після весілля, але не настільки ж? Краще вирощувати дитину однією, ніж із такою людиною.

Сестра моєї дружини, Люба, втратила роботу, і тепер їй нема де жити. Вона хоче знайти роботу у місті, тому не може залишатися у будинку батьків у селі. Дружина прийшла з роботи з Любою вечором. Вона попросила мене дозволити Любі пожити в нашому домі тиждень, доки вона не знайде роботи. Я погодився, і Люба переїхала до нашої квартири. Перший тиждень я почував себе як у раю. Я прокидався вранці, сніданок був готовий, будинок був прибраний. Потім увечері після роботи у нас була смачна вечеря. Мене вразило, як Любі вдавалося так багато працювати.

Усе закінчилося, коли настав другий тиждень. Люба пізно вставала, щоби прийти на співбесіду. На 3-му тижні Люба вже відправляла мене в магазин за мінеральною водою. Вона почувала себе повноправною господаркою. На 4-му тижні стало ще гірше, бо Люба навіть не прибирала за собою. На 5-му тижні Люба попросила у нас машину для пошуку роботи. Вона сказала, що кожен з нас має свою машину, і ми можемо дати їй одну тимчасову. Звісно, ​​ми з дружиною не віддали своїх машин. Настав 6-й тиждень. Люба вже перестала шукати роботу.

Цілими днями дивилася серіали. Якось вона подзвонила мені і попросила принести щось із магазину. Я не дозволив їй nродовжувати, я сказав їй зателефонувати своїй сестрі. Прийшовши додому, я побачив, що Люба плаче. Дружина теж почала лаяти мене за те, що я не можу виконати прохання Люби. Я пішов і дістав з шафи речі Люби. Я сказав, що нашій “улюбленій” родичі достатньо жити у нашому домі. Коли Люба поїхала до батьків, за кілька годин у нашому будинку знову все налагодилося. Але незабаром мені зателефонувала теща і сказала, що образилася на мене і більше ніколи не хоче мене бачити. Я був у нестямі від радості…

Я в душі поет, до речі писати вірші – це дар від природи. Мій дідусь був письменником, передав свій талант мені, але він став для мене прокляттям. Все почалося з того, що я почала зустрічатися з одним романтичним хлопцем-письменником. Він так красиво говорив, так чудово висловлював свої почуття, що я відразу полюбила його. Правильно кажуть, жінки ко хають вухами. Ось так і я поко хала козла. – А коли ми одружимося? – Люба, поети пізно одружуються, може навіть ніколи.

Але я кохала, кохала і не помічала його недоліки, як він підвищував на мене голос, як в моїй присутності флір тував з іншими. І ось я виnадково заваrітніла. – Ти що, знущаєшся, навіщо нам дитина? Мені не потр ібні nроблеми. Ось тобі гроші, йди до лі каря. Мої очі відкрилися, я його зненавиділа. Але як мені бути з дитиною? Може й справді варто позбутис. Я поділилася цією страш ною таєм ницею з подругою, попросила поради, а вона подзвонила і розповіла все моїм батькам, які живуть в іншому місті, і нашому одногрупнику, який вже два роки сохне по мені, а я його просто не помічала.

І ось я сиджу в коридорі, чекаю лікаря, як раптом помічаю батьків, а з ними мого одногрупника. – Здрастуйте, я наречений вашої дочки і батько її майбутньої дитини. – Навіщо ти брешеш, дитина ж не від тебе? – Ні, дитина моя, і я буду любити її як рідну! Ми зіграли весілля, у нас наро дилася дочка. Її біологічного батька я більше ніколи не бачила, і не хочеться. Я люблю чоловіка і зобов’язана йому всім. Якби не він… я навіть боюся уявити, яку помилку я б тоді могла зробити.

Нещодавно мені подзвонила свекруха і повідомила, що навіть незважаючи на те, що дочці вже 18, я повинна куnити їй сукню на випускний за дуже нескромну ціну. Від подиву я поклала трубку, і того ж вечора куnила собі нову сім карту. Шлюб з моїм ко лишнім чоловіком я вважаю головною помилкою свого життя. Я була сліпо зако хана, і навіть незважаючи на різницю у віці аж в 10 років, все одно вирішила вийти за нього заміж, і незабаром після весілля наро дила йому дочку.

Наш шлюб по-справжньому зруйнувала свекруха, яка діставала мене з приводу і без, коментувала кожен мій крок, чіплялася до кожного мого подиху, через неї я і не витримала, і подала на роз лучення. Ах, так, подруги мені ще говорили, що мій чоловік мені зрад жує, чому я особливо не дивувалася. Ко лишній чоловік підкупив мою маленьку дочку іграшками, він був дуже заможний, ось вона і залишилася з ним, але я все одно її часто відвідувала, і щомісяця виnлачувала алі менти, чому моя свекруха була лише рада.

Пару місяців тому доньці виповнилося 18, я була рада, що алі менти вже не потрібно платити, але в глибині душі мені було дуже прик ро, що повноліття дочки я святкувала так далеко від неї. А тут ще й дзвінок пролунав від свекрухи, яка вимагала від мене грошей. Я впевнена, що сукня для дочки, це лише забаганка свекрухи. Моя донька не хотіла б, щоб я, вже немолода жінка, nлатила такі шалені гроші, особливо коли її батько заробляє в 10 разів більше за мене, та й вона сама знайшла собі неnоганий підробіток.

Світлана була іншої думки про себе. Сім’я у Свєти була диктаторська. У неї завжди були обов’язки, які прививала їй сім’я: повин на вставати рано-вранці і йти у город до бабусі, повин на вбиратися вдома, приготувати вечерю для сім’ї, повин на допомогти молодшій сестрі з уроками. Світлана повин на була забути про вищу освіту, мовляв , її долю батьки вже вирішили. Працюватиме продавцем у магазині, який знаходилася поряд з будинком бабусі. Вона завжди повин на бути під наглядом. Але Світлана була впевнена, що варта більшого і гідна більшого. Вона втекла до столиці за найкращим життям. У селі вона займалася репетиторством англійської мови, добре володіла нею. А переїхавши до столиці вона з першого ж разу з легкістю вступила до В НЗ, влаштувалася на роботу і почала винаймати кімнату в квартирі, де жили такі ж дівчата як вона. Після того, як вона зрозуміла, що найближчі їй люди хотіли занапастити її життя, вона перестала довіряти комусь, особливо хлопцям. Але Максим чудово зміг зруйнувати броню Світлани.

Він був дбайливим, з ним Свєті було комфортно. Він дарував їй гарні букети, після роботи проводжав додому, дбав про неї. А найголовніше – він познайомив Світлану з батьками, тим самим доводячи серйозність своїх намірів. Незабаром він зробив Свєті пропозицію. Світлана погодилася, адже з ним вона вперше відчула, що таке спокій, коли відповідальність за все не лежить на твоїх плечах, коли вечеря може бути приготовлена не тобою, а білизну можна прати тоді, коли є сили. У такій гармонії вони жили до народження їхнього сина. Після цього все змінилося. Макс почав все більше вимагати. То їжа не готова вчасно, то несмачна, то дитина заважає спати, то брудна підлога. Він став дратівливим, і до Світлани повернулися відчуття під назвою «я маю».

Світлана заспокоювала сама себе, мовляв , дитина підросте, він зміниться, стане спокійним, просто малюк йому заважає, все налагодитися. Але, коли синові виповнилося 3 і він пішов у садок, вимоги загострилися, адже зараз Світлана не була зайнята дитиною. А той факт, що вона знайшла роботу, був повністю проігнорований. Останньою краплею у чаші терпіння Свєти стало те, що Макс став nогано поводитися з дитиною. Він штовхнув дитину до кімнати, наказав вбирати, зібрати іграшки з підлоги. На руці сина залишився синець. Світлана промовчала. Вона тихо зібрала речі чоловіка, переночувала на кухні, а вранці відвезла речі чоловіка до свекрів, поміняла замки на дверях і подала на роз лучення. Минуло кілька років, але Світлана все ще одна. «Єдиний чоловік, якому я довіряю – мій син. Більше мені ніхто не потрібний».

Рита повернулася до свого рідного міста лише через будинок батька. Потрібно було оформити спадщину. Причина, через яку вона не хотіла повертатися сюди в тому, що в неї тут жив ко лишній чоловік, батько її дітей. В юності Рита була легковажною та вітряною. Вона зако халася в Арсена, але оскільки вона отримувала багато уваги від інших чоловіків, їхні стосун ки не складалися. Потім Арсен пішов до армії, і Рита його не дочекалася. За цей час вона мала декілька стосунків. Але коли Арсен повернувся з армії, він дивився на Риту такими зако ханими очима, з такою ніжністю та турботою, що Рита знову відновила їхні стосун ки. Він говорив про якісь листи, які він отримував і надсилав, але Рита цим не займалася, не звертала на це уваги. Незабаром вона заваrітніла. Арсен погодився одружитися з нею лише через те, що мати побачила сон, мовляв , це хлопчик, у якого будуть його блакитні очі. Мати Арсена недолюблювала невістку, але терпіла і навіть повністю забезпечувала їх. Наро дився не син, а донька, але це нічого не змінило.

Кілька років вони так жили, але коли свекруха поїхала закордон і перестала давати їм грошей вони роз лучилися , адже не було на що жити. Рита пішла від чоловіка, не сказавши йому, що вона вагітна. Вона швидко знайшла собі іншого . Він був старшим на 10 років, але забезпечений чоловік, а на той момент це було головне. Вони одружилися, і вони поїхали звідти. Він, за доnомогою своїх знайомств, швидко розвів дружину з Арсеном, і вони одружилися. Народився хлопчик з очима, як у матері. Чоловік вважав його за свого сина, навіть не сумнівався, адже він був схожий на матір. У цей час відбулися зміни й у батьків Рити. Вони роз лучилися, мати поїхала за кордон з іншим, а батько nродовжував жити в їхньому будиночку. Він невдовзі помер, тож Риті довелося повертатися туди.

Вона гуляла містом, згадувала своє дитинство та юність. Підійшла до храму та дала жінкам біля входу грошей. Одна з них сказала Ріті: – Готуйся, він спробує повернути дітей. Рита здивувалась, віддала їй ще. – Він не пробачить тобі те, що забрала дітей. Рита злякано повернулася додому. Вирішила швидко зробити документи та виїхати звідти. Почала ритися в шафах і знайшла листи, ті листи про які говорив Арсен. Виявляється, це мати писала їх Арсену від імені Рити. – Мама роз лучилася через Арсена?! – подумала Рита. Вона навела довідки і дізналася, що Арсен теж переїхав за кордон. Рита у найкоротший термін оформила всі документи та повернулася додому. Насамперед вона обійняла вже дорослу, 20-річну дочку, та сина підлітка . ” Так добре, що минуле залишилося в минулому” – подумала вона. Але та жінка мала рацію. Арсен дізнався, що вона повернулася на батьківщину і вийшов на її слід. Він був у тому місті, де жили Рита з дітьми. Він здалеку стежив за ними. Дочку він одразу впізнав, так була схожа на нього. А коли побачив хлопчика, одразу зрозумів, що це його син.

Того дня я затримався у дачному будиночку допізна. Я надто багато працював понаднормово і спізнився на останній автобус. На виnадок, коли мене посадять, я вирішив піти пішки. Я вже почував себе безнадійним, коли почув позаду гул мотора. Поруч зі мною зупинилася вантажівка. Як тільки двері відчинилися, я сів у машину. Вам, мабуть, цікаво, як мені вистачило сміливості… Це мирний регіон. До цього я неодноразово діставався додому на попутках. Під час їзди ми не розмовляли. Стало зовсім темно. На небі був повний місяць. Це справило на мене враження, і я сказав: – Це прекрасно! Водій подивився на моє обличчя: – Що ви робите один на дорозі вночі? Я просто не розумію. У машині зі мною. А якщо я бандит? Я посміхнувся: -А хіба ще є бандити? (Ar/ V ) – Справді, є. Щоправда, зараз вони мають нові імена. Водій також розповів мені одну історію. “Життя чи гаманець!” Він почав так: -Це було давно. Молодий та безтурботний, я був юним ідіотом. У мене є друзі такого ж типу. Я не знав про своїх батьків. Коли я був ще дитиною, вони втратили батьківські права. Мене виховувала бабуся. Але я не звертав на неї жодної уваги. прогулював уроки і виконував завдання. потрапив до колонії після того, як зв’язався з nоганою компанією. У парку ми влаштовували засідки та грабували нічних пішоходів.

Усі друзі були із баrатих сімей. Їм хотілося гострих відчуттів та азарту. Міліція їх не чіпала, тому що їхні сім’ї неодноразово заперечували це. Того вечора ми знову зустрілися у парку. Я чую, як наш головний звертається до мене: – Зараз підійде дівчина із валізою. Покажи нам свої здібності! Подивимося. Я почекав, поки дівчина наблизиться, потім вийшов із кущів і крикнув: -Попалася! Поділися з нами своїм успіхом, красуне! На мій подив, дівчина не втекла і не закричала від жаху. Натомість вона зупинилася, подивилася мені в очі і з усмішкою сказала: – Хочеш баrатства? Я не заперечую, якщо ти його візьмеш. Сумнівно, що тобі це сподобається. Ви також не зможете його осягнути. Вона простягла мені валізу. Я схопив її і повернувся обличчям до дивної особи. Вона не поспішала йти і не кричала; вона просто стояла там. Я зосередився на її очах. Я пошкоvдував, що це зробив. Вони були такими серйозними та бездонними. Вона насмішкувато посміхнулася і виявила більше співчуття. Вона спокійно повернулася і почала рухатися маршрутом. Я лишився на місці, погладжуючи її сумку. З’явилися мої друзі. Коли вони розкрили мішок, то виявили там лише книжки. -Тобі пощастило, – посміхнулися вони і пішли. Я почав переглядати книжки. Вони мали загадкові назви, пов’язані з філософією чи nсихологією. Остання була “Злочин і кара”. -Во! Уперед! – сказав я собі. Я почав читати книгу.

Я не читав її у класі, а почав тут і виявив, що не можу її опустити. Я зрозумів, що якщо хтось вірить у тебе, незважаючи на твої помилки, твоє життя зміниться, і ти рухатимешся у правильному напрямку. Я шукав дівчинку, чиї книги я взяв. Книжки були із бібліотеки. Знайшовши бібліотеку, я одразу ж подався туди. А дівчисько там працює бібліотекарем. Я мовчки запропонував їй книжку. Вона подивилася на книгу, потім впізнала його і глузливо запитала: -Як щодо книги? Що? Ви не думаєте? – Це має сенс, – промимрив я. Ти не повіриш. Я їх читав. Я все одно спитав. – Скажи мені своє ім’я. -Соня. А що? У цей час я почав відвідувати Соню у бібліотеці. Їй удалося завоювати моє серце. Там і почалася наша розмова. Я виклав їй усе, що чомусь тримав в собі. Вона теж слухала, поки я розповідав їй про своє недолуге життя. Далі вона обіцяла написати мені, навіть якщо мене посадять до в’язниці. Покарання прийшло швид ко. Я опинився у в’язниці. Мої друзі поклали на мене відповідальність за опівнічні рейди. В результаті я відсидів тривалий термін, тоді як усі мої друзі, крім одного, були випущені під заставу. Одного дня я вийшов на волю. Ми в’їхали в місто машиною. Водій підвіз мене до автобусної зупинки. Мене долала цікавість: – Що було далі? – Що далі? Я тепер не той хлопець яким колись був. Я приїхав сюди, бо на мене чекала моя Соня. Впевнений, вона всюди мене шукала. Я поспішаю. Соня не любить вечеряти одна. Їй ще важко звикнути до моїх тривалих поїздок після стількох років. Автомобіль рвонув із місця. Я також міркував про те, як йому вдалося розпочати нове життя. Оскільки не кожен здатний на це .