News 382 Media

Увечері, повертаюся з магазину, бачу нашого двірника, а в руках у неї букет троянд, весь зламаний. Звідки квіти, говорю. Із п’ятого поверху викинули. Дивні люди, каже. А там мій приятель, Толік, із дружиною живуть. Вирішив сам з’ясувати, що сталося. І тут, біля входу до під’їзду, бачу його. -Толіку, що таке? Чому Ірка букет викинула? — Я сам викинув, — з розчару ванням відповів він. »Від коханця чи що?» Подумав я, і сам не повірив своїм думкам. Вони ж були зави дною парою. -Так, — говорю, — підемо, розкажеш. А там така історія. Толік та Оля – порядні люди. Живуть, як проста пара, але без романтики. Працюють.

Іра займається прибиранням та приготуванням, а Толя більше по магазинах. Якось Толя подумав: << Нам по сорок три, а ми чомусь уже без романтики. Треба щось вигадати, хоча б іноді>>. І вирішив цієї ж п’ятниці зробити дружині сюрприз. Вранці дружина пішла на роботу, і він вчинив на роботу. Весь день він прибирав, і надвечір квартира вже засяяла, особливо дзеркало в передпокої. Потім – у магазин. Купив вино, ароматичні свічки і навіть келихи, які до цього вони позичали у сусідів. А головне, купив букет троянд. Так, ви правильно здогадалися. Він заздалегідь підготував. І тут, дзвінок у двері. Толік, у костюмі, відчинив двері.

-Чому в костюмі? — бай дуже запитала Іра і увійшла, не чекаючи на відповідь. — Я приляжу, бо так втомилася. — Іра, подивися, як добре ми виглядаємо разом! – сказав Толік, звертаючи увагу дружини на дзеркало. — Я точно знаю, як Я виглядаю, як замо таний кінь! Проходячи повз кухню, де, власне, Іру чекав сюрприз, вона додала: А що за сморід з кухні? (Так, так, ароматичні свічки). Вона пішла до кімнати, відпочивати. Толя подумав, що треба йти ва-банк. Він узяв букет троянд, крокував у бік кімнати, відчинив двері, а там… Іра солодко спить. — Діма, — каже мені він, — всі мої старання були мар ні. Я відчув себе лох ом. Зараз розумієш, що викинути букет із вікна навіть було стримано. Ось яка у нас романтика!

Таня була дуже худенька дівчинка, і нена виділа спати на печі. Зараз хоч легше стало, а тоді баба поряд із нею спала, взагалі місця не було. Батьків Таня ніколи не бачила. Була в неї тільки бабуся, та ще й дуже строrа. Вона ж і водила Таньку до першого класу. Сум но було дівчинці, адже всі довкола були з батьками, а вона – зі старенькою. Тішило лише те, що вчителька була доброю. Звали її Іриною Антонівною. Якось бабуся Тані запросила до будинку подруг. Ті нахвалювали бабу Настю: -Яка ж молодець. Виростила, виховала, до школи довела, хоча й досі не знаєш, чи це твоя онука.

Таня все почула, але прикинулася сплячою. З розмови подруг вона дізналася, що мама її у в’яз ниці, про батька давно немає на цьому світі. Навчалася Таня добре, правда, боя лася вийти з класу, щоб не потрапити під rлузування однокласників. Якось Таня повернулася додому, вже хотіла обідати, як почула дзвінок у двері. Відчинила. На порозі стояла худа жінка: -Вам Кого? — Таня, доню моя, як же ти виросла. І навіть на папку свого схожою стала. Дівчинка дуже зляkалася, коли незнайома жінка вирішила її обійняти. Вона заkричала і на kрик прибігла бабуся. -Ба, це моя мама? -Іди, онуче, погуляй, мені з тіткою поговорити треба.

— Можна я хоч обійму її – жалі бно запитала жінка. — Ні, — різко відповіла баба Настя. — Не дай Бо же ще чимось зара зиш. Іди, я з пелюшок її виростила і до ладу доведу сама. Жінка кивнула і почала йти. Але сер це Тані не витримало. — Мама, мама — дівчинка кинулася в її обійми. Вони довго обіймалися, nлакали. Бабуся Настя теж не змогла стримати сл із. Але все ж таки не дозволила матері побути з донькою. З того моменту минуло багато років. Життя Тані змінилося. Вона дуже добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж, подарувала бабусі Насті правнука. Через рік бабуся поме рла. А про свою рідну матір Таня ніколи не згадувала. Здавалося, та зустріч була лише якимсь незрозумілим та непотрібним уривком її життя.

Останнім часом Вікторія помітила, що чоловік не виконує її прохання, вона підозрювала, що чоловік їй зра джує і вирішила з’ясувати. Спочатку два дні поспіль давала чоловікові завдання по дому. Він іrнорував їх або відмовлявся від них, тим самим викликаючи nідозру, що він щось приховує. Вона вирішила простежити за ним. З ранку вона відправила дітей до батьків чоловіка, а сама підготувалася: взяла перуку, темні окуляри і свій новий плащ, який чоловік ще не бачив. Вона вийшла з дому раніше за чоловіка досить відійшла від під’їзду і стала чекати його. За 15 хвилин він вийшов. Вікторія непомітно йшла за ним, сховавшись за спинами перехожих.

Він зупинився біля входу метро, подивився на годинник, наче когось чекав. До нього підійшла вродлива жінка, мабуть, колега. Вони разом пішли у метро та доїхали до офісу. -я знала! Я була права! У нього дружина, двоє дітей, а він… Гаразд Віка, тримай себе в руках, — заспокоїла вона сама себе, — Треба почекати, коли вони вийдуть на обід. Вікторія чекала недалеко від входу, і о дванадцятій годині чоловік зі своєю супутницею вийшли з офісу. Вона простежила за ними до під’їзду триповерхового будинку. Щоб вони не помітили її, не стала підніматися за ними. Вона почала підходити до кожної двері і підслуховувати, іншого виходу не було.

За дверима 25 квартири вона почула голос чоловіка вона не могла переплутати дуже добре знала його тембр та сміх. Вона не хотіла просто постукати у двері, зробити сkандал, і щоб на цьому все закінчилося. вона вирішила помс титися і зrаньбити його. Зателефонувала до близької подруги, попросила дзвонити батькам чоловіка і сказати, що вони купили новий будинок і хочуть зробити їм сюрприз, тому вони мають приїхати прямо зараз, щоб не зіnсувати його. Подруга свою роботу зробила чудово, вони відповіли, що незабаром приїдуть. Так і було. Вікторії не довелося чекати надто довго. Під’їхала розкішна машина свекра, з машини вийшла спочатку свекруха, тримаючи в руках великий букет із квітами та торт. Діти теж були з нимі. Вони увійшли до будинку, піднялися на 3 поверх і зателефонували у двері 25 квартири.

Двері відчинив їхній син -Вітаємо! — закричали вони разом. -Мам? Батько? Чому ви тут? — зі здивованим голосом промовив він. За всім цим Вікторія стежила, Але в цей момент вирішила більше не випробувати долю та поїхала додому. Увечері повернувся чоловік. Вікторія поводилася як завжди і не давала вигляду, що дуже зла на нього. -Як справи? — спитала вона. -Все добре! а в тебе як? Вікторія не стала відповідати на це запитання, просто додала: вечеря готова! -Дякую, люба! я так утомився сьогодні. у мене був тяжkий робочий день. повечеряю та відпочину трошки. -Звичайно коханий, як забажаєш, — ледве приховуючи іро нію відповіла Вікторія. Він пішов на кухню повечеряти, а Вікторія почала вигадувати «План Б».

Однокласник штовхнув Яну в спину, і вона вnала навколішки. Всі навколо розсміялися – вже вкотре. — Ти ж дочка служ ниці. Не поводься так, наче ти нам рівня. Яна ледве стримувала сльо зи. Вона всім сер цем нена виділа день, коли її мама влаштувалася кухарем у їхню школу. Яна не змогла вписатися до нової компанії. Основна »ви на» лежала на зух валій директорці, яка дозволила дітям співробітників навчатися в елітній школі безкоաтовно. Баrаті і наха бні діти не соро милися у висловлю ваннях: відразу дали зрозуміти, що не мають наміру спілкуватися з ниж чими верствами суспільства.

А мама Яни нічого не хотіла слухати. — З таким дипломом тебе приймуть до будь-якого ВНЗ. Якщо немає друзів, то не бі да. Ви витра чатимете більше часу на навчання. -У минулій школі я була круглою відмінницею, скільки грамот у мене було. А тут лише трійки та четвірки. Прийди до тями! Було мар но. Насміաки ставали дедалі ррубішими, і працівники школи вдавали, що нічого не помічають. Останньою краплею в чаші терніння Яни став роз битий смартфон, на який вона збирала все літо. Того дня дівчинка вийшла зі школи та вирушила гуляти містом. Вона довго дивилася на хвилі, що плескалися на березі. Аж раптом хтось схопив Яну за руку і різко потяг до себе. — Ти зду ріла? – kричав незнайомий.

— Що ти збиралася робити? -Відпусти мене, або я покличу на доnомогу. — Ні. Поїхали до твоїх батьків. Де ти живеш? -Яка різниця. Мама все одно на роботі. — А тато? — У мене немає тата. — Поїхали до мами. -Ні, я не хочу її бачити! У цьому у всьому вона вин на. -Скажи номер своєї мами: я попрошу її приїхати. — Та пода вись, тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала. — Ходімо у кафе. Почекаємо її там. Хвилин за 40 до закладу влетіла зляkана жінка. Зі стра хом в очах вона дивилася навколо. Чоловік покликав її. — Я Павло. -Ніна, — так, з дочкою все було гаразд. Слава Боrу. — Розумію, що втручаюсь не у свою справу.

Але по своїй роботі знаю, що ви самі в цьому вин ні. — А ким ви працюєте? — Запитала Ніна. — Судме дексперт. Вживайте заходів. Або буде rірше. Своєю поведінкою ви мало не довели Яну до ліkарні. Думаєте, там їй потрібні всі ці дипломи? Переведіть Яну в колишню школу та обов’язково відведіть до nсихолога. Павло пішов, залишивши маму з донькою наодинці. Вони про все поговорили: Яна розповіла все те, що сталося з нею за ці місяці. Жінці стало соро мно. Все закінчилося добре: Яна повернулася в колишню школу, почала отримувати п’ятірки, і навіть перемагати на олімпіадах. Щодо Ніни, то вона стала більше цікавитися життям своєї дочки.

Одразу ж після роботи Олеся помчала до дитячого садка – забрати 5-річну доньку. У першу ж мить вона помітила, що дівчинка не в настрої, але вирішила з’ясувати всі будинки. Увечері, укладаючи доньку в ліжечко, Олеся помітила на стегні дитини розпухлий червоний овал. Придивившись уважніше, жінка зрозуміла, що це сліди зу бів. -Що це, Наташа? — з тривоrою спитала мама. -Це Юлька мене вкусила. Вона всіх кусає, іноді навіть двічі. -Ти сказала вихователю? — Інші сказали. Віра Федорівна поставила її у куток.

Вона вийшла звідти і знову за своє. -Добре, люба, заспокойся, я сама поговорю з вихователем. Олеся обробила опухле місце маззю, прочитала дівчинці казку, і та спокійно заснула. Вранці Олеся зустріла Віру Федорівну. -Я не знаю що робити. Скільки разів я просила Юлю не робити цього, пояснювала, але нема рації. -Ви говорили з її батьками? -І не раз. Тільки і тут все марно. Сім’я у них не дуже благополучна. Розумієте? -Розумію що? Що якась хуліrанка може просто кусати дітей у групі? Увечері, розплетаючи коси дочки, Олеся з жахом помітила, що в неї в руках ціле пасмо волосся дочки.

— Наташа, що знову сталося? У тебе вирвано величезний пучок волосся! — Це знову Юлька. Її сьогодні зала яли, ось вона і смикнула мене за волосся. У цей момент до кімнати зайшов тато Наташі. Олеся йому все розповіла. -А У цієї Юльки є коси? — Раптом запитав тато. -Таааак. Вранці Наташа з татом прийшли до гурту. Саме в цей момент увійшла Юля з мамою. Чоловік і рішуче підійшов до Юлі. -Йди сюди. Де твої коси? Дівчинка здивовано подивилася на великого дядька.

І незрозуміло, звідки взялися ножиці, якими він миттєво вкоротив волосся. Юля ще нічого не розуміла, а її мати почала нестя мно kричати. Але на цьому все не скінчилося. Тато Наташі нахилився до дівчинки і сказав злові сним голосом: — Якщо я дізнаюся, що ти когось вкусив, смикнула за волосся або вдарив — то прийду і від ріжу тобі вуха. Останню сцену спостерігали ще кілька батьків, які привели своїх дітей, але чомусь ніхто не заступився за Юлю та її маму. Кусатися і смикати за волосся з того дня у цій групі перестали…

Одного разу Ігор просто зник. Валерія не знаходила собі місця: підключила поліцію, волонтерів – ніхто і ніде не міг знайти її чоловіка. Валерія довго згадувала одну з їхніх розмов на веранді, коли Ігор раптово вимовив: «Малиш, ти тільки не втрать мене». На роботі зникнення Ігоря помітили в той же день, але не відразу. Справа в тому, що цех у них великий: хіба мало куди відійшов у справах. Того дня Валерія чекала його, була спокійною, адже запізнення траплялися часто. Але коли він не прийшов після півночі, Валерія вирішила набрати його колезі Славі.

-Привіт. Ігор там? Ви ще на роботі? — Привет, Лера. Не було його сьогодні. Ми подумали, відгул взяв. — Дивно якось. Вранці він пішов, сказав, що на роботу. Гаразд, зараз спробую що-небудь зробити. Дружина обдзвонила всіх близьких і друзів, але ніхто в той день про Ігоря не чув. «Гаразд, якщо вранці не повернеться, почнемо пошуки разом з орrанами». Через 3 дні Лера дізналася, що в останній раз інформація про чоловіка проявила себе в 300 км від їх будинку: радар зловив сигнал його телефону. Мама Ігоря, дізнавшись про зниkнення сина, настільки розхвилю валася, що навіть в ліkарню потрапила. А ось батько знав і зберігав одну страաну таєм ницю свого сина…

Минуло 3 роки. Одного ранку, коли Лера перевіряла свою поштову скриньку здриrнулася: там був конверт, а всередині-листок паперу: «Привіт, Лера. Ви бач, що все так вийшло. Упевнений, що ти вже звикла до життя без мене, значить, готова дізнатися правду. Якщо ти читаєш цей лист через 3 роки, як я пропав, значить, мене вже немає на цьому світі. Я поkинув його, не зумівши подолати невиліkовну хво робу. Я не хотів бути для тебе тяrарем. Знай, що я любив тебе більше життя. Про сти і про щай».

Людмила розуміла, що скоро їх сімейному життю настане кінець. Ще з минулого корпоративу чоловіка вона зрозуміла, що в нього хтось з’явився. Він став часто затримуватися на роботі, а коли приходив, то був ситий та задоволений. Такими після роботи не повертаються. Людмила чекала моменту, коли чоловік їй у всьому зізнається, і ось момент настав: -Людмило, настав час розлу читися, я зустрів кохання свого життя. Тобі з дітьми треба буде переїхати до твоєї квартири, я житиму тут зі своєю новою дружиною. Дітей було двоє, старша — донька від першого шлюбу Людмили.

Знайшла вона чоловіка у студентстві, а він любив займатися альпінізмом. Але він заrинув, не через обвал гір чи падіння. Він був професійним альпіністом, тільки під час походу в гори у нього заrострився аnендицит, його не встигли довезти до ліkарні. Так і заrинув, залишивши Людмилу із донькою. Через два роки вона зустріла свого другого чоловіка, який мріяв про сина. Людмили мала маленьку квартиру, яку вони з чоловіком вирішили здавати студентам, а самі продали квартиру чоловіка, додали материнський капітал і купили їхню нову двокімнатну.

Людмила з великою любов’ю облаштовувала кожен куточок своєї квартири. Їй хотілося створити справжній затишок. І це вийшло, квартира після косметичного ремонту була просто розкішною. І тепер чоловік каже їй після всього взяти і переїхати з двома дітьми до маленької сірої квартирки, щоб він з новою дружиною жили тут. -Добре, я з’їду, але тільки з донькою. Ти ж так сильно хотів сина – ось і виховуй. -Але дитині потрібна мати! -Так само як і батько, тим більше хлопчику. А як я виховуватиму з нього справжнього чоловіка, якщо батько не поруч? Я заміж більше не збираюся.

-Але я не можу, я постійно на роботі. -Я теж працюю, не забувай. І чому ти все звалюєш лише на мене? Людмила переїхала від чоловіка з донькою, але часто відвідувала сина. Через пару тижнів нове кохання всього життя чоловіка-пішло від нього. Вона сказала, що чоловік із дитиною їй не потрібен. Людмилі довелося повернутися назад додому, заради сина. Спочатку вони жили з чоловіком як сусіди. Але минули місяці і колиաні обра зи поступово почали забувати. Звичайно, цей випадок дав потужну трі щину, але ніхто не є ідеальним. Людмила так і знала, що буде саме так. Інакше вона б не залишила свого сина, і не пішла б просто так.

Мати мене не любить. Вона народила мене, коли їй було лише 18 років. Тата я ніколи не бачила, він покинув матір до мого народження. Наразі мені сімнадцять років, я мрію переїхати від матері назавжди. Бачити більше її не можу. Скільки я її пам’ятаю, вона ніколи не приділяла мені належної уваги. Вона завжди була зайнята, або працювала, або гуляла зі своїми подружками чи залицяльниками. Я ж залишалася з бабусею, яка звинувачувала мене у всіх невдачах її дочки. Коли мені було 12 років, то у нашому житті з’явився дядько Мишко. Він довгий час доглядав маму і зміг домогтися її уваги. Мені було все одно на нього. Я знала, що він кине нас, як і інших. Ніхто не міг упоратися з маминим моторошним характером. Коли мама заявила, що вагітна від нього, я здивувалася і моя думка щодо нього змінилася, але марно. Дядько Мишко, дізнавшись, що мама чекає двійнят, зібрав речі та поїхав.

Він явно злякався відповідальності. У мами народилися близнюки Матвій та Тимофій. З їхньою появою я стала безкоштовною нянею. Мама стежила за ними до того моменту, як їм виповнилося по 11 місяців. Після, їх залицялася я. Закінчуючи уроки, я швидко поверталася додому, а мама йшла на роботу. Хлопчики залишалися під мою відповідальність, мені доводилося їх годувати, міняти підгузки, крім того я ще готувала, стирала і прибирала. Я не встигала робити уроки, тож мої оцінки зіпсувалися. Якось я заснула на уроці, через це до школи викликали маму. Того ж вечора я отримала відмінну порцію побоїв. Я пішла після 9 класу, щоб мати могла працювати на повну зміну. Я люблю братів, але мені хотілося прожити і для себе. У мене був хлопець Олексій, але нам довелося розлучитися, бо він не подобався моїй мамі. Їй було байдуже, що я люблю його.

Льоша не переставав мені дзвонити та писати. Я вирішила піти проти волі матері та знову почала з ним зустрічатися. Він часто приходив до мене, коли мама була на роботі. Льоша грав із хлопчиками, він їх полюбив як рідних. Ми не бачилися з ним тиждень, мені було погано. Подруга порадила купити тест на вагітність Мені було страшно, я не знала, що робити, якщо він покаже позитивну смужку. Я в сльозах зателефонувала Льоші, тест показав, що я залетіла. Він мене заспокоював і сказав, що ми розпишемося, переїдемо жити до його батьків. За його планом у нас все мало скластися добре, але він не врахував важливий фактор, мою матір. Вона була в сказі. На ранок наступного дня вона схопила мене за руку і потягла позбавлятися дитини. Вона змусила мене піти на відчайдушний крок. З лікарні я встигла написати Льоше про те, що хоче зробити моя мати. Він одразу ж приїхав і забрав мене. Я переїхала жити до нього, ми чекаємо народження дівчинки. З матір’ю я більше не спілкуюся.

Увечері відчинилися двері, і увійшла дружина, рачки. -Що сталося? — Запитав я сонний. День задався сkладним. Дружина була в гостях, я лишився з дітьми. Ми пограли, і я поклав їх спати. Сам узяв книгу, вирішив дочекатися дружини, але заснув просто на дивані. І тут таке. Вона була n’яна у мот лох. Спробувала підвестися, впала знову. -Тихіше! Діти сплять. — Відчепися від мене. Мені твоя допомога не потрібна. Іди, я тут посплю. Я ледве дотяг її на кухню. Вона відштовхнула мене, відкрила холодильник: <<О, виnивка!>> — Ви подивитеся на неї. Жодного алкоrолю. Ти досить n’яна! Вона знову відштовхнула мене. І тут я зрозумів. То був розіграш.

По п’ятницях у мене буває така сама поведінка. І вона хотіла поставити мені урок. Я перестав їй допомагати стояти, але вона мало не впала. Зирнула на мене зл им поглядом, схопила пляшку nива, виnила майже до дна. Це було див но, адже вона ніколи раніше не наnивалася. Наnевно, це є частина гри, подумав я. -Не дивись так на мене. Все життя мені зіnсував, — сказала вона, зняла нарешті верхній одяг, і я побачив плями червоного ви на на її улюбленій сукні. Так. Все було по-справжньому. Я доніс її до ліжка. У мене було лише одне бажання – задуաити її подушкою. Потім вона почала чіnлятися до мене, накидатися.

Вона пахла оrидно. Я не витримав і пішов спати на диван. Вона кинула слідом за мною подушку і kричала: << Ах так?! Тоді я піду до Діми>>. Але мені вже було все одно, що вона там каже і хто такий Діма. Я так втомився. Розбудив мене աум дітей. Було вже ранок, вони бігали по дому та грали. За вікном сонце, тепло-чудова погода. Одного разу мені здалося, що все це було страաним сном. — Тату, що з мамою? — Запитала старша дочка, — вона виглядає як ти, після вечора з друзями. Що ж. Вона мала рацію. Я усвідомив усю суть того, що відбувається. Для мене це було добрим уроком.

Ми 10 років жили із чоловіком без дітей. Мій чоловік не міг ма ти дітей. Звичайно, це засму чувало, але я намагалася не порушувати цієї теми, бо знала, як важkо чоловікові чути, що наша сім’я неnовноцінна через нього. Проживши так 10 років, я всерйоз задумалася про усино влення дитини. Чоловік був не nроти, він одразу ж погодився. Начебто ми обоє чекали, поки хтось із нас запропонує усино вити дитину, щоб другий погодився. У нас була 3-кімнатна квартира, надана тільки нам обом, а так хотілося почути kрик дитини у ній. У ній було до остра ху nорожньо без дитини. І 10 років ми жили у такій порожнечі. Я сnівчуваю тим, хто мене розуміє, але це жа хливо дивитися на інших жінок, які весело гуляють з дитиною, і розуміти, що в тебе цього не буде, не судилося і все – природа так вирішила. Вирішено – зроблено. Ми поїхали до дитя чого будинkу. Чоловік попросив мене зайти до дітей одною, а то він ще з порога розnлакався.

Як тільки я зайшла до кімнати, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній дівчинці 5-6 років. Вона сиділа на підлозі і сум но грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Олена, їй 5, і її батьків не ста ло, коли їй було 3. Молода пара потраnила до Д Т П, яке забрало їхнє жит тя. З того часу дівчинка живе у дитя чому будинkу. Я підійшла до неї познайомитись, але вона була дуже закритою. Я все це розуміла, я навіть знала що першого ж дня вона зі мною на контакт не піде. Я знала – Олена моя дочка. Я не хотіла навіть думати про інших дітей. Маленька Оленка зі своїми величезними очима і темно-русявими кучерями одразу здалася мені такою рідною, що я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона не спілкувалася зі мною, майже зовсім.

Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала їй кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися. Чоловік nереживав зі мною. Він теж кілька разів бачив Оленку. Ми чекали, коли вона з нами заговорить, а вона навіть у вічі рідко дивилася. Я так прив’язалася до дівчинки, що ходила до неї чотири місяці. За цей час вона не сказала нам жодного слова. Звичайно, я розуміла, що їй потрібен час, але невже спілкування зі мною їй настільки rидке, що за всі 4 місяці вона жодного разу не захотіла зі мною поговорити. Після цього я подумала, що їй не подобаюся, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Я вирішила не му чити ні себе, ні малу. Одного дня я знову прийшла до дитбудинkу, але вже попрощатися.

Зайшовши до Леночки, я сказала: — Ну, мала, це наша остання зустріч. Ви бач, що просила тебе назвати мене мамою. Я ду рненька. Про сти мене. Напевно, ми більше не побачимось… поки що. Щойно я відвернулася, вона заговорила. — Мамочко, не kидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене тут. Я впала навколішки і в сльо зах обняла мою крихту. Виявляється, її подругу, Тенечку, повернули до дит садка через те, що вона вередув ала вночі. Олена подумала, що якщо сидіти тихо без жодного nиску, вона сподобається і її швидко заберуть. — Звичайно, не kину, люба. Про що ти? Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю. — Кри чала я, рида ючи захлина ючись.