News 382 Media

Оля поверталася додому із магазину. У неї були важкі сумки і тому вона зупинилася, щоб трохи перепочити. Її син Андрій мав її зустріти, але не прийшов. Напевно, знову пішов на рибалку із друзями. – Прийде додому, покажу йому! — Подумала про себе Оля. А їй багато треба було зробити сьогодні, Їй треба було забратися у дворі, приготувати щось на вечерю та речі випрати. Вона вже займалася приготуванням, коли у двір приїхала машина. Це були син їхньої сусідки Валентини Іванівни Сергій та його дружина Аліна. Вони жили у місті, у них була квартира. Оля дивилася на Аліну і заздрила їй.

Адже вона завжди була з ідеальною зачіскою, макіяжем. А в неї зовсім часу не вистачає на такі речі. Задумавшись про це, вона не помітила, що тісто втекло. Вона швидко збігала до плити. Оля поралася на кухні і почула гавкіт собаки. Коли вона вийшла на подвір’я, то побачила Аліну, у якої з носа йшла kров. Оля швидко привела її додому, повела у ванну, щоб та помилася. Потім дала води та посадила на крісло. Оля не ставила жодних запитань. Чи не її справа. Думала захоче – сама розповість. Аліна сиділа, приходила до тями. — Вибач, що так налетіла до тебе. Просто не було до кого більше піти. — Не хвилюйся, Аліна все нормально. Вони трохи помовчали. — А чому не питаєш хто це зробив? — Ну, ну моє діло, — простягла Оля. – Це був Сергій. Має напружену роботу.

Іноді напивається та б’є. Навіть бувало таке, що з дому виходити не могла. — А що не розлучаєшся? — Не можу. Не можу я інакше жити. Звикла до комфорту. Я вже відвикла від готування, прання та решти. Та й до того ж, він не так часто так поводиться. Він добрий, просто, коли напивається, починається. Після недовгої паузи Аліна запитала: — Не засуджуєш мене? — Ні, любе, це твоє життя. — Ну так. Гаразд, піду я. Сергій уже заснув, мабуть. Аліна пішла, а Оля все думала, чи варте таке розкішне життя. І відповіла самій собі: – Однозначно ні. Кожному своє!

Ми з чоловіком живемо в двокімнатній квартирі в невеликому містечку, у нас одна донечка. Мар’яна зараз вчиться в столиці, вона живе в гуртожитку. У селі живе у мене мама з моєю рідною сестрою Ольгою. Ольга старше мене, але заміж не вийшла, не склалося у неї з особистим життям, на жаль. Сестра 5 років доглядала за мамою, останніх два вона вже просто лежала. Я намагалася частіше приїжджати, як тільки з’являлася можливість, допомагала грошима, чоловік мій робив всю важку чоловічу роботу біля будинку. Сестрі було важко, я це бачила і розуміла, тому хоч і жила далеко, завжди підтримувала у всьому її і за найменшої необхідності, ми мчали з чоловіком до них. Олексій у мене дуже добрий і людяний чоловік, мені пощастило, як жінці.

А коли матері нашої не стало, то я відмовилася від будинку на користь сестри, навіть не обговорювалося це питання в нашій родині, ми з чоловіком самі так вирішили, моя Ольга багато здоров’я вклала в догляд за лежачою мамою. Якось на вихідні приїхала з навчання наша Мар’яна і я, як-то зовсім не думаючи, почала говорити з Олексієм за столом, що Ольга вже закінчила оформляти документи на спадщину; добре, що вже все закінчилися. Мар’яна здивувалася і дуже засмутилася.

Вона образилася на нас, це було видно. Дочка стала говорити, що у неї були свої плани. Вона хотіла, щоб ми продали свою двокімнатну квартиру, купили однокімнатну. А до решти грошей доклали б суму, яку оплатила б тітка Оля за бабусин будинок в селі, плюс, щоб ми з батьком взяли кредит і купили б її однокімнатну квартиру в столиці. Мар’яна була незадоволена, що ми з чоловіком не порадилися з нею. Ми з батьком мовчали, образи на дочку я не тримаю, адже вона ще молода, не розуміє, що таке догляд за старою людиною.

Ніколи, особливо, не бачила, як Ольга з вологими очима трималася за спину, коли допомагала мамі перевертатися на бік, як годувала її, мила. І так кожного дня. Навіть півхати не зрівняється з тією турботою, яка сестра дала мамі. Я не могла постійно бути з ними, тому віддала свій сестринський борг. Я вважаю, що я поступила справедливо, по совісті. Ну хіба не так?

Єдиний син ошел ешив нас тим, що хоче одружитися — йому ж всього 22 роки. Але ми з чоловіком вирішили, що перечити не будемо, адже ми самі свого часу одружилися дуже молодими. Чоловікові ледь виповнилося 22, а мені 19. Значить, така доля. Та й наречена нам подобалася: Мар’янка вчилася з сином в університеті в одній групі. Коли ми зрозуміли, що справа вирішено, почали готуватися до торжества. Ми вирішили, що оскільки Віктор у нас єдиний син, треба робити йому весілля. Як годиться, зібралися ми з чоловіком до батьків цієї Мар’яни, нашої майбутньої невістки, в гості. Про дівчину ми нічого не знали, так, бачили її кілька разів з нашим сином. Вона розповідала, що живе разом з мамою в селі, недалеко від нашого міста. Так що ми поїхали свататися. Про свій приїзд, майбутньої свахи ми, звичайно, попередили заздалегідь. Чоловік купив квіти, я спекла торт і ми вирушили на знайомство з майбутньою, так би мовити, сім’єю. По приїзду, перше, що нас вразило, це дуже чистий і охайний двір.

Сам будинок, хоча і старий, теж був дуже охайний і чистий. Нас зустріла ще з порога наша майбутня сваха Олена. Вона відразу нам сподобалася: красива така, приємна жінка. Лена запросила нас до столу. Частування було і справді смачним, видно було, що вона готувалася. Ми посиділи добре, Олена виявилася чудовою жінкою, але про весілля ми так нічого і не домовилися. Справа в тому, що сваха відразу нас попередила, що у неї немає грошей на весілля. Після цих слів було видно, як ніяково почуває себе Мар’яна. Наш син теж був дуже розчарований таким поворотом. Весілля він хотів не для себе: він просто знав, як про неї мріє Мар’яна. Ми з чоловіком вирішили не відмовлятися від весілля. Ми пообіцяли синові, що зробимо його за свої гроші, а далі буде видно, життя покаже.

Свахи сказали, що нехай вона запрошує певну кількість важливих гостей зі свого боку. Люди ж з порожніми руками не прийдуть. А то, що вони принесуть в конвертах, і піде на оплату їх столів в ресторані. І хоч Олена довго вагалася, чи приймати нашу пропозицію, все ж ми умовили її підтримати дітей. У середу, практично перед весіллям, в наші двері подзвонили. На порозі стояла сваха. Ми були дуже здивовані її візитом, запросили на чай. Олена довго не знала, як почати, а потім витягла з сумки білий конверт, а з нього — гроші. Виявляється, їй було настільки незручно від нашої пропозиції, що вона пішла в банк і взяла цю суму в кредит. Ми просили її віддати гроші банку, тому що не хотіли, щоб вона втягувалася в кредити, адже коли ми були у неї вдома, бачили, як просто й невигадливо вони з дочкою живуть. Але сваха і чути нічого не хотіла, мовляв, рішення вона вже прийняла. Весілля ми відгуляли на славу.

Діти були дуже задоволені. На самому весіллі сваха ще раз здивувала нас: ми з чоловіком побачили, що вона не тільки розумна, але і красива жінка. Олені було всього 45, вона давно розлучена, дочка виховувала одна. На весіллі ми її просто не впізнали: Олена розцвіла — зачіска, макіяж, сукня зробили свою справу. Це побачили не тільки ми, а й усі гості, серед яких був і молодший брат Василь. Василю 46, він розлучений, вже 10 років живе і працює в Польщі. А на цей раз приїхав спеціально на весілля до свого племінника. Весь вечір Василь дивився на Олену, а після весілля сказав, що планує ще трохи залишитися в Україні. І про причини я здогадувалася … Так що вже на наступну неділю ми знову їхали в село до свахи, знову свататися, але тепер уже до неї самої. У Василя з Оленою все склалося добре, вони одружилися і через кілька місяців брат забрав свою дружину до себе в Польщу. Так моя сваха стала ще й моєї родичкою. Вона дуже хороша людина і заслуговує на щастя.

Настя спробувала закрити очі, але сл ьози не давали — Люблю. Як так? За що? Тут же їй згадалися слова бабусі Марії про невдячності чоловіків, яких люблять. — Сама винна, любиш сильно, прощаєш. Шматок побільше в тарілку кладеш, а він все одно там де солодше голову поверне. І повернув Приїхала в село вчителька. Молоденька, висока і тоненька немов билина. Начитана. І мова така ж тонка, співуча. Спочатку все в клубі по суботах лекції читала на міські теми. Андрюша після однієї такої лекції проводив вчительку до дому і захопився. У дивину. Новеньке. Що там Настя з її важким після трьох дітей пухким тілом, величезними надутими від роботи руками, сережки ще ці півмісяцем в вухах. Тут інше. Піднесене чи що.

Легке, повітряне, ручки білі, ніжні. Шкіра гладка, прозора. І ім’я у неї Любов Сам не посмів сказати, що захопився, розлюбив і додому не повернеться. Маму свою умовив сходити до дружини, в очі подивитися. Настя ніяково повернулась, і синок прокинувся, хоче їсти. Довелося повернутися назад і заспокоїти сина. Чекати світанку було неймовірно довго. Роботи по дому накопичилося більше, ніж впоратися. Насті хотілося якомога швидше піднятися і забутися в справах. А вітер вив в трубах, розкидав все, що траплялося на шляху, наганяючи ще більшу ту гу. В обід прийшов Андрій. На хвилину Насті здалося, що нічого не змінилося. Вона вже за відпрацьованою звичкою підійшла до печі і раптом опустила руки з рушником. -Я це — почав Андрій, — мені деякі речі потрібно забрати. Багато не візьму, кімнатка маленька. Зимове доведеться залишити поки. — Добре, — Настя раптом трохи обм’якла, — зимову Світланиних заверну і в шафу приберу, а Даринка віддати треба буде, їй в наступному році вже мала буде, коли ще Іванко підросте.

Андрій зніяковів, переминаючись у власному будинку з ноги на ногу, і мимрив далі. — Кожушок мій — І кожушок твій заверну, але до зими. Обживешься — забереш. -Девочок збирати? Стіл для школи забереш відразу? — Який стіл? — оторопів Андрій. — Як який? Для школи, де дочки уроки у вас будуть робити. — А при чому тут Світлана з Дашею? — Як до чого? Сім’єю ми були-жили, діти загальні. Так і тепер поділимо порівну: вас двоє — вам старших двох дочок виховувати, а я жінка, яку залишив чоловік, мені синочок, його годувати треба, молоко треба. Чоловік зб лід, але від дочок не посмів відмовитися. Настя, як і обіцяла, зібрала дитячі речі до неділі, і як б не тремтіло материнське сер це, відправила з батьком в новий будинок, точніше в нову кімнату, знімала вчителька біля школи.

Перший тиждень Настя все сиділа біля вікна. Дівчата зі школи відразу до матері. Вона їх нагодує, форму попе і назад зі словами відправляє: — Чим більше в тій хаті жити будете, тим швидше додому повернетеся. Старша дочка Світлана відразу зрозуміла, що робити треба — кмітлива дівчина. Через місяць Андрій привів дітей з усіма речами назад додому, а сам на ганку сіл задумливо. Настя не вийшла. Увечері пішла корову доїти, подивилася на нього і сказала все, що хотіла і не хотіла. На цьому і залишила. Пробачила. З тих пір Андрій, як кажуть в селі, більше всіх свою дружину — єдину і справжню любить — навіть ро злучитися не встигли толком. І на інших навіть не дивиться.

Ми з чоловіком одружилися шість років тому і давно мріємо про дитину. Ми обидва маємо хороші роботи, у нас велика двокімнатна квартира і можемо забезпечити своїм майбутнім дітям хороше життя. Щомісяця я сподівалася, що, нарешті, тест на вагітність покаже дві лінії, але цього не случалось.Тогда ми з чоловіком вирішили звернутися до лі карів. Після обстеження і аналізів мені сказали, що я здорова і все у мене в порядку. Мій чоловік також пройшов обстеження, але лі кар попросив його здати додаткові аналізи і ми з нетерпінням чекали результату. Через два дні прийшли результати і лі кар запросив мого чоловіка на особисту розмову. Я дуже переживала, бо вони довго розмовляли в кабінеті. Коли Андрій вийшов, то виглядав засмученим і нещасним. Я хотіла з ним поговорити, але він сказав, що хоче побути на самоті. Після розмови з лі карем він довго не повертався додому, я дзвонила йому, але він не брав трубку. Повернувся чоловік пізно вночі і розповів, що лі кар сказав йому: він не може мати дітей.

Ми довго думали і вирішили усиновити дитину, але так, щоб ніхто з наших рідних і друзів про це не знав. Я дев’ять місяців одягала широкий одяг і носила накладний живіт, тому всі наші знайомі і родичі думали, що я дійсно вагітна. А тим часом ми готували документи для усиновлення — і ось нам дали позитивну відповідь. А потім ми поїхали за дитиною і нам показали кількох малюків і сказали, що ми можемо вибрати. Ми взяли гарненьку дівчинку, яка солодко спала. Вона мені тоді відразу сподобалася і я відчула, що це повинна бути моя дочка. Ми назвали її Валентиною. Дівчинка прокинулася і подивилася на мене і я відчула себе найщасливішою жінкою в світі. У неї були дуже гарні блакитні очі і маленький акуратний носик. Мені здалося, що вона схожа на мене. Ми приїхали додому з чоловіком і сказали ро дичам, що я нар одила дитину. Вони нас вітали і навіть не здогадувалися, що дівчинка нам не рідна. Минуло кілька місяців і я дбала про дитину, намагаючись бути для нього хорошою мамою.

Одного разу мені стало погано, і я вирішила звернутися до лі каря. Після аналізів він мені сказав, що я вагітна. Я була шо кована, адже мій чоловік не може мати дітей. Я дуже боялася розповісти, що у нас буде дитина. Я довго приховувала, але живіт став помітніше і я була змушена розповісти Андрію. — Ти мене зрадила? Я не можу мати дітей! — кричав він на мене. Ми посварилися, тому що він думав, що я його зрадила. Вранці чоловік поїхав в лі карню, до того самого лі каря, що сказав йому, що він безплідний. Володимир Олександрович ще раз запропонував здати аналізи. А через кілька днів попросив мого чоловіка знову приїхати. — Це чудо, в моїй практиці я вперше стикаюся з таким. Ви абсолютно здоровий! — сказав лі кар. Андрій приїхав додому і просив у мене вибачення, він подарував мені мої улюблені лілії і сказав, що більше ніколи не буде в мені сумніватися. Я його простила, а через кілька місяців у нас наро дився син. Зараз у нас двоє дітей: донечці два роки, а синові три місяці. Я щаслива мама і кохана дружина. А одного разу мені моя знайома, яка працює в дитячому будинку сказала, що таке чудо, як у нас трапляється у багатьох людей, які усиновили хлопчика або дівчинку.

Вся ця історія сталася на моїх очах, коли я ще тільки після інституту влаштувалася на одне велике підприємство у відділ бухгалтерії. Моєю начальницею, головним бухгалтером, була жінка вже у віці. Десь через три місяці після того, як я прийшла на підприємство, у моїй начальниці чоловік відійшов в інший світ. Він довго хво рів і під кінець хво роба його здолала. А у нас в той момент почався звітний період. Моя начальниця, як людина відповідальна, на роботу вийшла вже на наступний день. Ми з дівчатами домовилися ні на секунду не залишати її одну. І ось якраз була моя черга бути з нею. Повертаємося ми з нею після обіду, як до нас підбігає жінка з іншого відділу. Захекалася вся і буквально викрикує:

— Галина Василівна (так звали мою начальницю), ви уявляєте … до мене уві сні сьогодні ваш чоловік приходив, — відразу випалила вона. Мені тоді це здалося дуже неправильним вчинком з боку тієї жінки, ну хіба мало хто кому приснився. — І що? — сухо запитала моя начальниця. — Він просив вам переказати, що з донькою бачився. Дивно це якось … у вас же на кшталт дітей-то і не було. Але дуже сильно просив, щоб я вам це передала, — повідомила безцеремонна тітонька. Подякувавши її, моя начальниця поспішила піти. Ясно, що я пішла за нею. Повернувши за ріг, Галина Василівна присіла на лавку і важко задихала. — Була у мене дочка, — несподівано почала вона, — Пом ер ла вона тільки, коли ще зовсім молодою була. Їй всього-то двадцять років було. Чоловік мій довго хв орів і прекрасно розумів, що недовго йому залишилося. Він мені обіцяв, що якщо зустріне він там її, то пришле мені звісточку. Ось тільки не зрозумію, чому це він уві сні прийшов до неї, а не до мене.

Ми ж з нею ніколи не дружили навіть. Вимовивши все це, вона закрила очі і якийсь час сиділа, важко дихаючи. Ясна річ, що я її не чіпала, а просто стояла поруч. — Але ж він все правильно зробив. Приснився б він мені, я б вирішила, що це просто моя свідомість видало бажане за дійсне. Я б засумнівалася, що він мені дійсно передав звісточку. А так, через чужу жінку … Тим більше, вона нічого про нашу дочку не знала ніколи, — не відкриваючи очей, шепотіла вона. Потім, відкривши їх і подивившись на мене, вона сказала: — Значить, є там щось … на тому світі.

Минулого місяця я була ошелешена новиною — у сина Стасика з’явилася дівчина. І навіщо йому це потрібно? Я для нього все роблю: готую, прибираю, перу, відправляю на роботу, рано прокидаюся … Він же ще дитина! Поведінка Стасика раптово змінилася. Він раз у раз виходив з дому, пропадав цілими вечорами або замикався у себе кімнаті. Я хвилювалася. Підозрювала, що у нього про блеми. Може, він потрапив не в ту компанію або вплутався в конфлікт? Адже в наші часи на вулицях стільки зла … Я задавала йому питання, але він говорив: — Не переживай, мамо. Хвилюватися нема про що, все як завжди. — Синку, ти ж розумієш, що коли не стало тата, у мене одна надія тільки на тебе. Я відчуваю бі ль і самотність. Ні з ким посидіти вечорами. Ти так відгородився від мене останнім часом … — я вже відчувала, як мої очі наливаються слізьми. Все, не можу! — Мам, я граю в футбол з друзями. Ну добре, спробую тебе не кидати так часто, — сказав він. Не те, щоб я була проти футболу, але мене не покидало відчуття, що Стасик щось приховує від мене.

«Напевно, у нього є дівчина. Він симпатичний, не дурний, вже є борода, виглядає серйозним, так що не дивно », — сказала Олена, наша сусідка, коли я зізналася їй в своїх про блемах. Я покрутила пальцем біля скроні. Стасик і дівчина? Ха, теж придумала! Навіщо йому вона? Адже я готую, прибираю і стираю. Зрештою, всі ці чоловічі і жіночі питання не так вже й важливі. І не в його віці! Ще є час для цього! Але Ленка посіяла зерно тривоги … Я навіть почала шкодувати про те, що сказала їй! З тих пір я ще більш уважно спостерігала за поведінкою Стасика. Іноді, якщо я добре себе почувала, то робила вигляд, що гуляла по місту, а сама сідала на лавці біля якогось під’їзду або магазину і дивилася, куди і з ким іде мій син, поки він не пропадав з поля зору. А потім вставала і йшла далі. І справді! Щось стало не так! Він почав більше стежити за собою. Він ходив на тренування. І пізно! Тренуватися з 6 до 10 вечора? Якось довго. А у вихідні він часто повертався після опівночі, виправдовуючись, що засидівся в гостях, був на дні народження і т.

Д. — Я все розумію, синку … але я тут трясуся від страху. Ти міг би мене попередити! — плакала я. Я бачила, що Стасику соромно. І це добре! Так поводитися з бідної матір’ю … З тих пір я стала розумнішою. Як тільки він йшов, я дзвонила. Не те щоб я прибіднююся, але у мене тоді дійсно були такі нервові болі … Грудна клітка розривалася так, що боюся згадувати. Зрештою, одного разу Стасик сказав мені: — Мама, у тебе завжди все добре. Не корч із себе жертву! Лягай, я скоро повернуся. Мені вже 22 роки, я доросла людина, можу вийти і провести час без мами! Ці слова ранили мене. Після того дзвінка не розмовляла з ним два дні. У підсумку, через майже рік такої боротьби і брехні, Стасик сказав мені правду. Я думав, що помилилася. — Мама, я зустрічаюся з дівчиною. Її звати Катя. Я більше не хочу тобі брехати і звітувати кожну хвилину. Мама, ти повинна зрозуміти одну річ, — сказав він. — Я люблю тебе, я тобі за все вдячний і ти завжди будеш для мене найважливішою жінкою в світі. Але я зустрів Катю і хочу побудувати з нею стосунки. Зустрічатися, гуляти, вечеряти, врешті-решт навіть жити з нею …

— Що ти мариш ?! — я не могла більше його слухати. — Навіщо тобі Катя? Навіщо жити з нею? Тобі погано з мамою? — запитала я, проливаючи сльози. — Мама, стій … — сказав він. — Ти не можеш тримати мене весь час на повідку. Я став дорослим і маю право на власне життя! Я не розуміла, що з ним сталося. Що з цими дітьми таке відбувається? Що я зробила не так, що вони так само зі мною поводяться? Тоді я посварилася зі Стасиком. Він пішов, але повернувся ввечері. Я була впевнена, що він хоче вибачитися і сказати, що ця Катя дура. Але я виявилася не права. Він сів поруч зі мною і спочатку знову сказав мені, як він любить мене і потребує мене. А потім ще раз заспівав іншу пісню: — Я знаю, що моя старша сестра заподіяла тобі бі ль, але тоді вона була права. Ти намагаєшся керувати кожним, ставиш свої умови, ізолюєш нас від світу. У тата друзів не було, він ніколи не виходив з дому. Насправді, у нас немає ніяких контактів ні з ким із сім’ї … Я хотіла його перебити, але він продовжив: — Я більше не мамин хлопчик, якому потрібно витирати соплі після кожного чхання.

Я працюю, мені 23 роки і я вже більше року зустрічаюся з прекрасною дівчиною, яка тобі заздалегідь не подобається і якій ти не даси ні найменшого шансу, хоча ніколи її не бачила. Мама, не змушуй мене вибирати — ти або вона — тому що це ненормально! — Ну, ти б її не вибрав! — вигукнула я — Справа не в тому, кого б я вибрав. Справа в тому, що Катя ніколи б не поставила мене перед таким вибором. Це нелюдяно, шалено, мама. Я люблю вас обох, хоча кожну по-своєму. Дай мені бути щасливим! І дозволь собі розділити зі мною цю радість. Я мовчала, сльози текли по моєму обличчю. — … Ой, як мені недобре. Відкрий скоріше вікно! — Мам, вистачить! Я молю тебе! Їй богу, одного разу тобі і правда знадобиться допомога, і ось тоді я вже не повірю! Яка допомога?

Щоб я прикидалася? Мені по-справжньому погано! Стасик сказав мені обдумати все і повідомив, що повернеться на наступний ранок. Завтра вранці? Він на всю ніч іде кудись? Я збожеволію від тривоги! І хто буде робити йому бутерброди? Хто його ласкаво розбудить? Ось же ця … Катя. Як мені бути? Невже він не жартував? Я ні в якому разі не хотіла нікого ізолювати. І навіть не думала встановлювати свої канони. У чому його претензії? Точно, дівчина запудрила йому мізки! Я зроблю мудро: покличу її на вечерю. Побачу наживо, поговоримо по душах, вивчу її навиворіт. Іншого виходу немає. Адже я не в змозі дозволити собі втратити останню близьку людину, яка у мене залишилася.

Жили-були чоловік і дружиною, хоча насправді — дід і баба. У 18 одружилися, в 68 відзначили золоте весілля. Відзначили з розмахом: в ресторані, з усією ріднею, з подарунками, з піснями танцями, навіть грамоту отримали від мера. Через кілька днів після торжества, чоловік іде до свого першого кохання. До дівчинки з двору, в яку він закохався в 14 і втратив в 17. Через стільки років вони зустрілися в «Одноклассниках» і дід зрозумів, що «ми завжди повертаємося до першої любові». Дід вирішив не псувати свято нікому. Після свята він поговорив з дружиною, пояснив їй все і пішов з дому. Дружина в шоці, діти і внуки в ш оці. Щасливий тільки дід зі своєю новою дівчиною.

Діда спробували заспокоїти сини, але дід сказав, що бажає хоча б останні роки провести з жінкою його мрії. Коли я почула цю історію, відразу подумала, що дід молодець. Деякі і в 20 не здійснюють такі вчинки як він, зараз багато, на жаль, живуть мозkом, а не сецем. А дід пішов на поводу своїх почуттів. Потім я капнула глибше і мені стало прикро за дружину. ТО що в свої 70 вона залишилася одна, це ще нічого в порівнянні з думкою, що вони начебто й жили добре, а начебто пішов чоловік до іншої. І не просто пішов, а ще гірше — він все 50 років любив іншу!

У цій історії, як би я все не зважувала, не можу прийняти чиюсь сторону. Так багато «ну а якщо». У загальному і цілому, я і діда розумію, і дружину його, і розлучницю теж. Хоч в 20, хоч в 70 хочеться урвати собі шматочок щастя і прожити з ним. Але ця історія мені здалася трагічніше любовних історії 20-25-річних. Тут і історії більше, і задіяних осіб, і недоговореного більше, і недолюбленного, і перелюбленного …

Мама з татом роз билися в авто мобі льній ава рії, тата не стало, а мама залишилася інв алідом. Але ми з мамою хоч і жили бід но, але були дуже дружні. З маминою допомогою, я закінчила університет з червоним дипломом і мене запросили на добре оплачувану посаду. Жити стало легше, мама навіть трохи помолодшала, почали її лікувати і незабаром мама вже почала обходиться без сторонньої допомоги. До нас на роботу приїхав син господаря фірми, ми познайомилися і почали зустрічатися, незабаром Сергій запропонував мені руку і сер це. Батько Сергія був господарем кількох заводів і фірм і одна з них, це та, в якій я працювала. Папа мого майбутнього чоловіка не особливо був радий, тому, що його єдиний син одружується не по положенню, а по любові, але вибір сина він поважав. Я переїхала в Москву, батьки чоловіка подарували нам квартиру, нас взяли на роботу з хорошим окладом в іншу фірму і ми вирішили забрати мою маму до нас, вона з нами трохи пожила і сказала, що поїде, тому що не хоче заважати молодим. Але ми з чоловіком вирішили знімати їй квартиру, не далеко від нас і від лі карні. Все у нас було добре, я кожен день їздила до мами, а в цей день не змогла, на роботі була запарка, і я вирішила поїхати до неї на наступний день перед роботою.

Прийшовши додому, я дзвонила мамі, але вона не брала телефон, я почала турбуватися і ми з чоловіком вирішили до неї поїхати, але коли ми приїхали, то нам ніхто не відчинив двері. Сусіди нам сказали, що приїжджав якийсь чоловік і вигнав жінку з квартири і сказав, щоб вона більше ніколи не з’являлася в родині його сина. Я зрозуміла, що це був мій свекор, я поїхала до нього і все йому висловила, а він мені сказав: «Твоя мама для нашої сім’ї тягар, вона постійно тягне гроші з сім’ї мого сина, і що я, як батько дозволити не можу, і якщо мене, що то не влаштовує, то я можу звільнитися, тому, що фірма, в якій ми з чоловіком працюємо, це його фірма ». Не дуже довго думаючи, я написала заяву про звільнення, зареєструвала його у секретаря і поїхала в своє місто, до мами. Через день до мене приїхав мій чоловік і почав просити мене, щоб я повернулася, але я йому сказала, що мама для мене найголовніше на світі. Мій чоловік посміхнувся і сказав: «Іншої відповіді я від тебе і не чекав. Я звільнився, Ключі віддав матері і сказав їм, щоб більше мене не турбували, у них тепер немає сина ». Я обняла його і розп лакалася. Зараз ми з чоловіком чекаємо поповнення, зі свекром ми не спілкуємося, а свекруха до нас приїжджає і ми цьому дуже раді.

Одного разу перед пологами, мама сказала, що нам потрібно поговорити всім разом. Вона посадила нас з чоловіком і попросила нас, щоб ми помирилися з батьком Сергія, я сказала, що більше не хочу це обговорювати, Але мама наполягла, щоб ми помирились, адже, він нас любить, але по-своєму. Вона встала і подзвонила моєму свекру, він чекав цього дзвінка 3 роки, ми поговорили, він попросив у мене і у мами вибачення, коротше, ми помирилися. Свекор купив нам великий будинок в Москві, ми все переїхали в цей будинок, я народила двійнят, хлопчика і дівчинку, мама живе з нами, допомагає нам по господарству, свекор обожнює своїх онуків, він дуже змінився. Чоловік працює разом з батьком, він передає йому свої справи і хоче насолоджуватися спілкуванням з онуками. Люди, які хво рі, теж люди, і душа у них може бути набагато більше, ніж у здорової людини; не обманюйте хв орих, доля може вас покарати і дуже сильно.

Хочу поділитися з вами історією, яка сталася зі мною буквально вчора. Чи то це збіг, чи то й справді мені, як програмісту, життя постійно підкидає чужі телефони. Як мінімум раз на рік я знаходжу на вулиці втрачений телефон і повертаю його власнику. Чесно кажучи, я навіть не розумію, як можна його втратити Ось, як?! Ну менше з тим, зараз не про це. Вчора, повертаючись з магазину додому, виявив ще одне безгосподарне майно — телефон Самсунг. В голові промайнула перша думка: «Хех, знову?».

Так як зараз майже у всіх людей стоїть блокування паролем або відбитком пальця, доводиться забирати телефон додому і чекати, поки хто-небудь на нього подзвонить, а потім вже домовлятися про зустріч. Але у цього, на подив, нічого такого не було. Не довго думаючи, я протер екран і розблокував його. Ніяких пропущених дзвінків не було, а значить власник ще не дізнався про зникнення. Я почав гортати контакти і думав, кому б подзвонити — зазвичай шукаю «дружина», «син», «мама, тато». Але жодного з перерахованих не було. Чесне слово, я сам здивувався. Довелося лізти у Ватсап і читати повідомлення. Відкрив перше ж і побачив листування з дівчиною. Цитувати не хочу, тому що там були одні образи. Один мат-перемат на адресу дівчини.

Я просто був у шоці: не розумію, як так можна з людьми спілкуватися, як тварина просто! Завжди не любив таких людей — і в школі, і в універі … Ну, поверну я йому тепер телефон, а в підсумку, я впевнений, що він мені навіть «дякую» не скаже. Не люблю я таких людей. Подумав, а може його доля як раз покарала таким способом? Ну, тоді не буду їй заважати. З цими думками, залишив телефон на сусідній лавці і пішов. Як на мене, то найголовніше в цьому житті — бути людиною. А це «істота» — не людина, а просто його подобу. Будьте добрими і людяними, і тоді інші до вас будуть ставитися точно так же.