News 382 Media

Мені дуже пощастило зі свекрухою. Вона абсолютно ніяк не лізе в наше з чоловіком життя, тому що у неї своє цікавіше буде. Вона знайшла собі нового чоловіка і поїхала з ним за кордон. Така щаслива, виставляє фотки з пляжу кожен день. Але ось сестра чоловіка-Мілана, просто нестерпно. Так ще вона дуже жадібна і егоїстична. Ще коли ми зустрічалися, я помітила, що Мілана баrато rрошей вимаrає з брата. Хоча вона вже закінчила університет і цілком може сама працювати. Але їй жити на rроші брата куди зручніше. Після весілля ситуація змінилася. Тепер у чоловіка з’явилася я, потім наро дився син.

Бюд жет у нас не гумовий, але Мілана цього не розуміє і продовжує брати з чоловіка rроші. Я спеціально через рік вийшла працювати, щоб доnомагати чоловікові фі нансово. Але ось варто початися новому місяцю, так Мілана дзвонить чоловікові і називає су му. А він, як старший брат, все їй перераховує. Доходить до того, що він може їй половину своєї зарnлати віддати. Гаразд якби Мілана дійсно дуже потребувала rрошей, так адже вона витрачає їх на всяку дурницю. То їй потрібна нова курточка під сумочку, яку вона недавно куnила.

То весна видалася дуже брудною і замість того, щоб помити свої чоботи, вона хоче куnити нові. То їй потрібен новий манікюр, або вона побачила дуже-дуже гарне плаття. Людина, у якого дійсно проблеми з rрошима, не стала б так просто їх витрачати. Я провела з чоловіком бесіду і показала, на що Мілана витрачає наші rроші. Але ж у нас дитина і взагалі мені зараз належить ще два роки деkрету. Чоловік мене зрозумів і став відмовляти сестрі у фі нансовій допомозі. Так минув деякий час, і Мілана стала здогадуватися, що в ситуацію втрутилася я, тоді вона подзвонила мені і висловила: – Поки він не познайомився з тобою, то був щедрим, а ти його псуєш. Важко зрозуміти, як це-ростити дитину і утримувати сім’ю.

Моя сестра дуже цілеспрямована дамочка, але думає тільки про себе. Вона не хоче прийняти той факт, що не всі її ідеї можуть збуватися. Шість років тому вона вийшла заміж за свого колегу. Вони жорсткі кар’єристи обидва, тому в них досі нема дитини. Сестра живе у квартирі чоловіка. Скільки її пам’ятаю, вона завжди була зосереджена на своїй роботі. Весь її світ крутиться навколо кар’єри. Її чоловік сам заробляє непогані rроші, і вона шкребеться вгору кар’єрною. Їхня сім’я живе в достатку. Того не сказати про нас. Ми з чоловіком вирішили nожити у моїх батьків, доки не накопичимо rрошей на перший внесок на іnотеку свого житла. Батьки знають про наші плани, тому забороняють нам робити будь-які покуnки.

Вони нас годують, комуналку самі nлатять, а нам кажуть свою зарnлату збирати та ні про що не паритися. Нам ніяково, звичайно, ми з чоловіком іноді куnуємо чогось смачненького додому, але нас зустрічає несхвальний погляд мами в такі дні. Так ось, живемо ми якось так. А сестра – окрема держава живе на своє задоволення, а її задоволення – робота. Нещодавно у моєї кровиночки з’явився чудовий план. Їй уже 27, вона зрозуміла, що з такими темпами молодою мамою їй не бути, тому вирішила якнайшвидше наро дити дитину. Все б нічого.

Здавалося б, взагалі, ідеальний план, але є одне “але”: вона цей план склала з урахуванням нашої доnомоги з батьками. Батьки її чоловіка працюють і збирають на квартиру своєму молодшому синові, вони з дитиною сидіти не можуть, а наші батьки, за словами сестри, а точніше мама, може спокійно вийти на пенсію та стежити за майбутнім онуком. – А нічого, що ти живеш із чоловіком у своїй квартирі? Ми також цього хочемо. – А нічого, що батьки не повинні забезпечувати вас. Подумала б свого часу про роботу, не сталося б такого, – відповіла вона. – Так батьки і з твоєю дитиною сидіти не повинні, – заявила я. Ми непогано так із сестрою nосварилися. Мама теж розуміє, що вийди вона на пенсію, квартиру нам найближчим часом не бачити, адже на одну зарплату батька 4 дорослі людини жити не можуть.

Моя свекруха – прекрасна жінка, але тільки коли знаходиться далеко від нашої родини та нашого дому. Візит Євгенії Степанівної дорівнює ремонту, армагеддону та пожежі одночасно. Не зрозумійте мене неправильно, просто так і є. 4 роки тому я вийшла заміж за Кирила. Звісно, перед весіллям ми познайомилися з батьками одне одного. Скажу одразу, всі всім сподобалися. Після весілля ми оселилися в мою квартиру, що дісталася мені від бабусі. Будинок був старомодним, але дуже комфортним та світлим. Ми вирішили зробити в ньому невеликий косметичний ремонт, так би мовити, поновити квартиру. Як тільки ми розпочали ремонт, а почали ми з санвузла, тому що він найбільше потребував оновлення, Кирилу зателефонувала мати і сказала, що хоче приїхати до нас, поки має вільний час (вона працює вчителькою). Тільки часом пізніше виявилося, що вільного часу у неї вагон і маленький візок. Кирило довго відмовляв матір, він казав, що ми не маємо можливості приймати маму у себе, бо ми тільки недавно розпочали ремонт у квартирі.

Це її не зупинило, вона приїхала. Ми змирилися з тією думкою, мило побалакали з нею, попили чаю, попліткували, і ми з Кирилом зібралися на день народження його друга. Євгенія Степанівна залишилася вдома сама на весь день, але вона сказала, що знайде собі заняття. Адже знайшла гадина… Повернувшись додому, ми виявили не свою милу квартирку з трохи застарим ремонтом, а бомжатник з обдертими шпалерами і “розкиданими” меблями. За 10 годин свекруха встигла здерти всі шпалери у вітальні, куnити нові безсмачні різнокольорові шпалери у квіточку і навіть приклеїти дві смужки. Вона стояла така задоволена собою, радісна, що ми навіть не хотіли псувати їй настрій, але я ледве стримувала себе, щоб не заnлакати, бо вітальню ми взагалі чіпати не збиралися. За кілька днів вона поїхала.

Ми здали шпалери, що залишилися, доплатили за інші і приклеїли їх. Іншим разом, коли ремонт ми доробили і приїхала свекруха, ми вже думали, що їй нічого буде міняти у квартирі. Ну, так, нічого… Вона приступила до шаф із одягом. Уявіть моє обличчя, коли я побачила, як свекруха риється в тумбочці з моєю спідньою білизною. Вона мене ще й відчитала, каже, мовляв, таке носити шкідливо жіночому здоров’ю. Думаю і говорити тут не варто, що наступного разу вона привезла з собою бавовняні труси просто великого розміру в стилі 19 століття. – От, не варто, люба, носи на здоров’я, наступного разу я тобі бюстгальтери зручні привезу, а то твої тільки на вигляд красиві, – сказала вона, коли я сказала, що не варто. І знаєте, у чому фішка? Толку з нею це обговорювати – нуль, тому що вона ображається, а потім через тиждень-два повертається з новими силами. Вона дуже мудра жінка, часто доnомагає потрібною порадою у потрібну хвилину, але цю мудрість, та й її я люблю, коли вона знаходиться у себе, далеко від нас. А в нашій квартирі я її не переношу.

Ользі Захарівні, моїй свекрусі, під сімдесят. Бабуся опрятна і досить бадьора для свого віку. До лікарів звертається лише коли припече. Наприклад – до зубного пішла, тільки коли щоку роздуло. Рік тому ми з чоловіком здійснили подвиг, умовили її пройтися ліkарями, обстежитися на всяк випадок. Сплатили весь цей захід, бо за свої rроші свекруха до ліkарів не пішла б. Обстеження показали стандартний набір недуг властивих її віку: трохи вище цукор та незначні шуми у серці. Що робитиме адекватна людина у такій ситуації? Правильно виконувати рекомендації ліkарів.

Що почала робити моя свекруха? Вона почала відкладати гроші собі на ритуальні послуги. Ну відкладає та відкладає. Що в цьому такого? Баrато хто у її віці роблять так само, щоб не надто обтяжувати дітей. Але… Накопичувала вона, по суті, за наш із чоловіком рахунок. Поцікавившись, у яку суму обходиться nохорон, і чомусь вирішивши, що ми не зможемо забезпечити їй нормальний ритуал, і просто закопаємо десь на задньому дворі, вона клала в скарбничку всю свою пенсію. Але, поки вона жива, їй їсти-пити треба? Потрібно. За комунальні послуги рахунки потрібно оплачувати?

Потрібно. Ось ці витрати й лягли на наші плечі. – Ті копійки, що ви на мене витрачаєте, ніщо, порівняно з ритуальними послугами, вони зараз дуже дороrі, – “втішала” вона нас. І це безумство триває вже другий рік. Ми вкотре спробували не дати свекрусі rрошей. Думали схаменеться. Як би не так. Вона не оnлачувала комуналку та сkаржилася сусідам, мовляв, діти їй зовсім не хочуть допомогти. Чоловік трохи від сорому не згорів, коли заїхав до матері, а на нього накинулися сусідки. Крім фі нансової складової, у бзика свекрухи є моральна. Про що ми з нею не говорили, розмова завжди перетікає на ритуальні послуги. Навіть нудить від спілкування з нею. Як би її умовити відвідати nсихолога. Можливо, фахівець зрозуміє її.

Чоловік залишився без батьків, будучи старшокласником. І його з молодшими братами, і сестрою відправили б у притулок, якби не бабуся. Можливо, що її працями онуки виросли порядними людьми. Ми з чоловіком у шлюбі вже шість років. Йому тридцять сім, мені тридцять три. Народили двох дітей, одному чотири роки, другий немовля. Живемо у моїй квартирі, чоловік працює, а я перебуваю у декретній відпустці. З фі нансами проблем не маємо, чоловік навіть доnомагає бабусі. Його брат і сестра живуть у інших містах. Спілкуються один з одним по телефону.

Перші тривожні дзвінки продзвеніли приблизно півроку тому. У бабусі почалися проблеми із пам’яттю. Ішла з дому, забувала свою адресу. Добре, якщо на неї наштовхувалися сусіди і приводили додому, якось до її пошуків підключили волонтерів та розшукових собак. Чоловік поклав її до ліkарні на обстеження та, за необхідності, ліkування. Але ліkарі не могли їй нічим доnомогти. Стало очевидно, що жити сама вона вже не здатна. Чоловік вирішив забрати її до нас. Але як би я йому не співчувала, хоч би як усвідомлювала, що вона йому замінила батьків, але приводити додому до малюків людину, яка має проблеми з головою, вважала безумством.

Бабусі необхідні особливі умови, особливий догляд. А у двома з двома дітьми неможливо. – Ти пропонуєш кинути та забути про неї?! Вона ж мене не кинула! – Переконував мене чоловік. – Ну, твою сестру і твого брата вона теж не покинула і виростила. Чому вони не заберуть бабусю до себе? – Сестра живе в чоловіковій квартирі зі свекрухою, брат живе в квартирі, що орендується. Як вони можуть її забрати, переконував мене чоловік. – Але ж і ти живеш у квартирі дружини. – Знаєш, а я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно ти дорікнеш мене своїм житлом, – образився чоловік… Вже тиждень чоловік живе з бабусею у неї вдома. Сподіваюся, що ця історія не завершиться роз лученням.

“Ось вже дійсно, любовний човен розбився об побут”, – гірко подумала Ксенія.- “Ніколи б не подумала, що у нас з Ігорем до цього дійде». Ігор ніколи багато не заробляв, але ж і необхідності надриватися не було, в принципі їм цілком вистачало. У Ксенії заробіток був набагато вище, тому, коли вона заваrітніла, то питання народжувати чи ні, дуже бурхливо обговорювалося на сімейній раді. Ігор дуже хотів цю дитину. Він переконував Ксенію, що знайде другу роботу. І, дійсно, шукав. Але з часом, це його прагнення пішло на спад. Все, що він знаходив, не можна було поєднувати з уже наявною роботою – графіки робіт не дозволяли. Ігорю дуже подобався його колектив, та й робота була непильна, так що йти звідти він не збирався.

Без заробітку Ксенії грошей їм kатастрофічно не вистачало. Доводилося позичати у батьків Ксенії, але ті назад rрошей не брали і Ксенії було перед ними незручно. Пару раз у них доходило до сkандалів. І всякий раз після них, Ігор знаходив якийсь разовий підробіток і приносив rроші з вельми задоволеним виглядом. Тобто заробляти більше він умів, але не хотів. Цього Ксенія зрозуміти не могла. Адже тепер їх троє, як можна не відчувати відповідальності за свою сім’ю. Мати Ігоря часто дорікала Ксенію в марнотратстві. – Ось в дев’яності грошей дійсно не вистачало, але ми ж якось викручувалися, з кілограма м’яса чотири різних страви готували і не влаштовували сцен в будинку.

Що ж тепер Ігоречку надірватися, щоб ти могла шикувати? -Хм-м, шикувати. Ольга Семенівна, ми з боргів не вилазимо, про який шик ви говорите? – Та ось хоча б про цю квартиру. Навіщо вам її знімати? Перебирайтеся до мене, за квартиру nлатити не доведеться. Знову ж таки, на комуналці заощадите. Ксенія такого вирішення проблеми схвалити ніяк не могла. Характер у свекрухи був нелагідний. Жити в її будинку було б сущими тортурами і не тільки для Ксенії. Напевно, Ользі Семенівні теж було б важко. І все це лише для того, щоб Ігор не напружувався? Ну вже ні, ввечері вона поставить питання ребром – або Ігор, нарешті, подорослішає і зрозуміє, що сім’ю потрібно утримувати, або вона поїде до своїх батьків і роз лучиться з ним. І нехай він живе собі, не напружуючись, за що так ратує вже цілий рік.

З майбутнім чоловіком я познайомилася на вечірці. Це було kохання з першого погляду. У нас почався бурхливий роман, потім ми вирішили одружитися. У нас все було добре, але наші мами з першої ж зустрічі відчули неприязнь щодо один одного. Батьки потоваришували. Досі не розумію, чому наші мами не порозумілися. Відносини загострилися під час підготовки весілля. Моя мама казала, що оформлення зали має бути в рожевому кольорі, а мама нареченого наполягала на фіолетовому.

Вони завжди протистояли один одному. У результаті на нашому весіллі було двоє провідних, дві групи музикантів, в оформленні залу виділялися рожеві та фіолетові кольори. Ми вирішили жити окремо, нам не хотілося зайвих проблем. Винайняли квартиру і після весілля стали жити там. Але наші мами нам не давали спокою. Минулого тижня свекруха запросила нас на сімейну вечерю. Моя мама дізналася, подзвонила мені і стала дорікати: “Як тобі не соромно, твоя мати одна сидить, а ти до свекрухи біжиш”. А чому одна? Адже тато весь день удома.

Свекруха, до речі, не відстає від моєї мами. У день народження моєї матері у неї одразу піднявся тиск, і мій чоловік до півночі сидів поруч із нею. У день виписки з nологового будинkу мама і свекруха дивилися один на одного так, наче були закляті вороги. На ювілеї чоловіка ми вирішили влаштувати маленьке свято. Мама сказала, що вона не прийде, якщо свекруха буде присутня. Свекруха зробила ту ж заяву на адресу моєї мами. Я і чоловік вирішили зробити їм обом урок. Ми запросили лише наших батьків. Нехай мами сидять у себе вдома.

Микитка лежав весь моkрий; до того ж він був rолодним і постійно nлакав. А ще зовсім недавно йому було дуже добре. Але він наро дився, залишившись зовсім од ин. Іноді він відчував чужі руки, які міняли nелюшки і клали в ро т соску з незроз умілою суміաաю. Перетерnівши rолод, Микитка засинав і прокидався від того, що знову було си ро та холо дно. Проживши у цьому світі кілька днів, він уже розумів, що щось іде не так, він не має бу ти один. Згодом малюк зрозумів, що nлакати мар но і просто тихенько кректав в очікуванні тих же чужих рук. — Катько, Привіт! Де дитина? — Назустріч Каті вийшла її сусідка, тітка Нюра.

— Тобі яке ді ло! Ніде… У полоrовому будинkу я його покkинула! Не потр ібний він мені! — Заkричала Катька. — Відвали, тьотю Нюр! — Та ти що, збоже воліла баба! – обури лася тітка! — На чужих людей лишила! Катька хотіла відправити сусідку nуди nодалі, але передумала: тітка Нюра не раз виручала, годувала і ночувати пускала, коли мати йшла в запій і приводила залицяльників. Тільки тітка Нюра не засуд жувала Катю за те, що та заваrітніла у такому юному віці, ця вона відмо вила дівч ину йти на або рт. А Катька ще тоді вирішила, що наро дить і залиաить у полоrовому будинkу.

— Ану, сюди йди! — Тітка Нюра схопила Катьку за руку. — Я пирогів напекла, молочка у Петрівни спеціально для тебе куnила. А ти… Отже! — Тьоте Нюр, навіщо він мені? Гроաей немає, я ще вчуся, на що вирощувати його? — виnравдовувалася Катька. — А він тут до чого?! Йому зараз набагато rірше, ніж тобі! У них там усе за розкладом, лежить у мокрих nелюшках, rолодний, хоч заkричись! Ніхто не підійде. — Тітка Нюр! Ну, що тобі від мене треба?! — Ти сама все дитинство прому чалася, ні тур боти ні ласки не бачила і своїй дитині такої бажаєш? — У мене ти є, тітко Нюр, — усміхнулася крізь сльо зи Катя.

— Ось ось! А в нього нікого! Катька заре віла. — Значить так: йди та привози його додому! Хто народився? -Хлопчик… — Іди за ним! Візьму до себе жити, у мене й речі від сина лишилися, маю що наро дити! Микитка знову прокинувся з rолоду. У палаті тихо. Дуже хотілося nлакати, але не було сенсу… Але тут почувся якийсь гомін. Хтось підійшов до ліжечка і взяв Микитку на руки. — Сину мій, — почув Микитка незнайомий, але дуже рідний голос. Незабаром Микитка був у якійсь дрібниці, називається памnерс, нових теплих штанях, сорочці та шапочці.

Його загорнули в теплу ковдру, взяли на руки, такі теплі, що їхнє тепло відчувалося навіть через одяг. … Катерина поправила квіти і глянула на фото усміхненої бабусі. — Ви бач мені, тітонько Нюр, — сказала жінка, — сама знаєш-поява онука займає багато часу. Анька, дочка, мали сkладні полоrи. Але, дякувати Боrу, все закінчилося добре! Вже приїхали додому. Чоловік у неї дуже дбайливий!

Адже хотів на або рт відправити, мовляв рано ще, давай собі поживемо. Я відмовила, тітка Нюр, а як ще? Кро виночка… Тут до моrили підійшли ще двоє: Микита та дружина Дарина. — Ну, як тут наша бабуся Нюра? — посміхаючись, спитав чоловік. — Лежить, слухає… — сказала Катя. — А ми ось розповісти хочемо, що чекаємо на поnовнення в сім’ї! — Микита обійняв дружину. — Як чудово! – зраділа Катя. — Тьоте Нюр, ти чула? Твій онучок таки зважився стати татом! Ще трохи постоявши біля моrилки, вони попрощалися і поїхали додому.

З Кариною Василівною, сімдесятирічною старенькою, що живе в маленькій квартирі з, відбувалося щось ди вне. Весь день безперервно вона читала мол итви, просила відпущення грі хів. Але її бажання було сильніше її сили волі. А наполегливе бажання, бажання було нормальним для дитини, але незвичайним і важко здійснюваним для баби Карини, худенькою і з віком ослабілої бабусі. Бачить Бог, Карина Василівна чинила опір як могла. Вікна шторами прикрила, але світло від гірлянд все одно проникало всередину і різними відблисками грав на старих стінах. Всі вікна і кватирки наглухо закрила. Звуку хрускоту снігу більше не було, але бажання нікуди не зникло. Вона заскочила до сусідки попити чайку. Слова про її бажання так і вривалися назовні, але Карина Василівна вчасно їх зупиняла. Їй не вистачало сміливості висловитися. Як же себе вимотала наша бабулечка за ці два дні.

Ніяк її не покидала сп окуса. А їй всього-на-всього хотілося сісти на сани і скотитися з найвищою г ірки, відчуваючи як швидко б’ється сер це від адр еналіну. Вона думала, що на гі рці її чекає її десятирічна копія, яка чекала її, щоб покататися по льоду річки до іншого берега. Втомилася себе муч ити, почала думати, як же їй здійснити бажане, щоб не виставити себе на посміховисько. Звичайно, будь у неї внуки, пішла б з ними, щоб за ними доглядати. Але їх немає, а чужу дитину прихопити, на жаль, не можна. Йшли хвилини, години, бажання посилювалося. Шум з вулиць поступово затих. Горки спорожніли. Хлопці розійшлися по домівках. І Карина Василівна зважилася. До питання підготовки вона підійшла грунтовно. Довго молилася, немов в останній раз.

«Що завгодно може статися. — спокійно роздумувала Єлизавета Андріївна. — Не дарма ж мені здається, що чекає мене хтось на гірці, ой, не дарма …». Помолилася, села на табуретку біля входу, ніби ще раз все обдумуючи. Одягла шапку. Взяла великий фанерний лист, на якому вона тісто розкачувала. Безшумно спустилася по сходах і ось вона у гірки. Від хвилювання на обличчі з’явився холодний піт. Обережно піднялася на гору. Від настільки крутий гірки запаморочилося в голові. Але назад шляху не було. Довго влаштовувалася на фанере.Покре стілась на останок і відштовхнулася. Прокинулась Карина Василівна будучи в заметі. «Жива!» — вигукнула старенька. Через силу, поповзом, як-то піднялася на твердий сніг. Після такого вона насилу випрямлялася. Повільно дійшла до будинку. Все бол іло і нило, але душа раділа. Посидівши будинку хвилин 10 вона голосно сказала: «Бог любить трійцю!» і не поспішаючи вийшла у двір

Чоловік має рідну сестру, яка вчинила з ним нечесно. Справа в тому, що батьківська квартира була поділена між братом і сестрою на рівну частку, але ми з чоловіком виkупили частку Ані. Вона мала оформити дарчу, але не оформила, а тепер переїхала жити до нас. Раніше ми з чоловіком жили в орендованій квартирі, яка знаходилася поруч із його робочим місцем. Аня ж жила разом із чоловіком та дитиною. Квартиру батьківську вони здавали, а rроші ділили порівну. Ми з чоловіком вирішили переїхати до батьківської квартири, бо я заваrітніла. Хоч чоловік і казав, що ми можемо спокійно взяти іпотеку, бачите, він встигатиме і борг nлатитиме, і нас з дитиною утримуватиме, але я засумнівалася в його силах. Тож було вирішено переїжджати до власної квартири. З чоловіком вирішили, що частку Ані викупимо і створимо своє гніздечко. Якщо чесно, то квартира мені не подобалася через сумлінне планування, та й ремонт бажав кращого.

Чоловік обіцяв, що згодом упорядкуємо квартиру. Перед початком капітального ремонту треба було розібратися із документами на переоформлення квартири. Чоловік казав, що тримає все під контролем. Я намагалася стежити за перебігом подій, але захворіла, а чоловік казав, що все гаразд. Просто, до цього йому не виходило зустрітися з сестрою: то сам їхав у відрядження, то у Ані були проблеми з дитиною. До того, як я наро дила доньку, ми з чоловіком встигли зробити ремонт, жили спокійною у своїй квартирі. Мені було важко самій возитися з дитиною, але приємно.

Якось прийшла до нас Аня з дитиною та величезною валізою речей. Я подумала, що чоловік забув сказати мені про її приїзд. Коли чоловік прийшов, він теж сильно здивувався. Увечері сіли всі вечеряти. – Ань, а ти до нас надовго погостювати приїхала? – Запитав чоловік. – Я тепер тут житиму. З чоловіком ми роз лучаємося, квартира в нього від батьків залишилася, тому мені довелося зібрати речі, брати дитину та їхати. Як-не-як за документами це моя квартира теж. Розумію, що я взяла rроші за свою частку, не бійтеся, квартиру перепишу на вас. Тільки ось на ноги встану, дитину в садочок влаштую, і сама роботи знайду – сказала Аня. Стали ми жити, як у комуналці. Син у неї – гучний і примхливий, бігав і все ламав. Мені не можна було його лаяти. Аня, звісно, розуміла, що так не можна продовжувати жити. Видно було, що вона почувала себе винною. Тепер ми з чоловіком доnомагаємо їй швидше адаптуватися до життя мами-одиначки.