Можна сказати, з підліткового віку я мала чітке розуміння, що я не хочу сім’ю, не хочу мати чоловіка, і тим більше дітей. Своє ідеальне життя я уявляла так: я багато nодорожую, ніхто не чекає від мене нічого, я відповідаю лише за себе. Однак, мої плани з часом змінилися. Під тиском батьків та родичів я вийшла заміж за Андрія. Я його любила, але заміж не хотіла, проте довелося таки погодитись на його пропозицію. Андрій був дуже дбайливим та уважним хлопцем.
Я сподівалася, він прийме мене і моє прагнення до бездітного життя, проте, знову-таки, під тиском батьків і родичів, а також і Андрія, до речі, який теж постійно говорив про дитину, я наро дила сина. Всі в один голос стверджували, що вже протягом ваrітності у мене прокинеться материнський інстинкт, і я прив’яжусь до свого малюка. Скажу одразу: цього не сталося. Навіть коли я наро дила сина, я не відчула нічого такого. Він здавався мені звичайною дитиною, такою, яких баrато на вулиці.
Мій син для мене від цих дітей нічим не відрізнявся. Тим часом чоловік вимагав у мене змінити мої погляди, погрожуючи тим, що він кине мене, якщо я не почну виявляти хоч якісь материнські почуття до своєї дитини. Андрій пішов від мене, адже він так і не зміг зробити з мене сімейну жінку. А я… я відчувала лише одне: я чітко розуміла, що мені потрібно поставити сина на ноги та відпустити його у вільне плавання. Минули роки. Андрій так і не повернувся… він за весь час навіть алі менти не nлатив, а я була надто горда, щоб вимагати в нього гроші. Син досі намагається розбудити в мені почуття, водить до мене онуків, а я так само холодна. Я не розумію, що зі мною не так. Я цю людину люблю, вона мені дорога, але якихось особливих материнських почуттів до неї в мене немає.