News 382 Media

– Так, мама нічого не розуміє! — вигукнув він, змусивши Лізу здригнутися. — Вона ніколи не знала, що мені потрібне насправді. Її серце стислося. Вона й уявити не могла, що син, заради якого вона жила і працювала, так думає про неї. Коли Артем грюкнув дверима своєї кімнати, Ліза відчула, як сльози підступають до очей. Вона пройшла до його кімнати, щоб щось сказати, але завмерла на порозі. На його столі лежала записка з написом: «Мамо, пробач мені за все…». Ліза відчула, як холод пробіг її спиною. Що це означає? Вона похапцем схопила телефон і почала набирати номер Артема, але почула, як у замку вхідних дверей тихо повернувся ключ. Ліза вибігла в коридор і застала Артема біля дверей.

Його обличчя було напруженим, але по очах було видно, що він вагався. У руці він тримав рюкзак, немовби збирався піти з дому. – Артем, почекай, — тремтячим голосом сказала Ліза. — Ти мені поясниш, що відбувається? Він завмер, не дивлячись на матір, але не рушив з місця. Ліза обережно підійшла ближче. – Я знайшла твою записку, – продовжила вона. – Ти не уявляєш, як це мене налякало. – Мамо, це не те, що ти думаєш, — тихо сказав він. — Я просто… просто не знаю, як тобі пояснити. Ліза помітила, як його плечі опустилися, і зрозуміла, що щось справді серйозне з’їдає його з середини. Вона зробила глибокий вдих і спробувала спокійно говорити: – Артеме, ти можеш сказати мені все. Що б не трапилося, я завжди на твоїй стороні. Він нарешті підняв погляд, сповнений внутрішньої боротьби.

– Я втомився, мамо, — видихнув він. – Втомився бути тим, ким ти хочеш мене бачити. Я знаю, ти хочеш для мене найкращого, але мені здається, що я втрачаю себе. Ці слова вразили Лізу. Вона не очікувала такого зізнання. – Ти думаєш, я хочу змусити тебе бути кимось іншим? — тихо спитала вона. – Іноді здається, що так, — відповів він. — Я намагаюся відповідати твоїм очікуванням, але це надто важко. Ліза відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла, що весь цей час її кохання та турбота могли сприйматися сином як тиск. – Артем, – сказала вона м’яко. — Ти для мене важливіший за будь-які мої очікування. Якщо я десь помилилася, вибач мені. Я просто хотіла, щоб ти був щасливим. Сльози виступили на очах Артема. Він упустив рюкзак на підлогу і обійняв матір. – Я просто хотів, щоб ти мене зрозуміла, — прошепотів він. – Я постараюся, – відповіла Ліза, міцно притискаючи його до себе. — Ми впораємося з цим разом, Артеме. Ця розмова стала для них обома початком нового етапу, де вони вчилися слухати і розуміти один одного по-справжньому.

Ми з моїм чоловіком досить довго збирали rроші на свою квартиру. Точніше сказати, копила я, а чоловік усі свої rроші витpачала на моїх 3 свекрух, як я їх називала. Якщо вже зовсім чесно, я kопила. Чоловік, повторюся, заpобляв на дві родини, а я згодом навіть звикла до такого розкладу. Загалом, коли rроші на початковий внесок вже майже були наkопичені, я вирішила погортати пропозиції на різних сторінках, вибирати нам будиночок. Чоловік таким займатися не любив, він і довірив це мені. Якось свекруха запросила нас до себе на вечерю. Ми пішли туди, не підозрюючи нічого, але підозрювати варто, адже за столом дещо трапилося, а саме, зруйнувалася наша сім’я, побудована роками, перетворилася на пилюку.

А сталося, до речі, ось що: ми сиділи за столом, і раптом чоловік вирішив поділитись свіжою інформацією про пошуки нашого будинку. Тут молодша сестра чоловіка надула щоки, а свекруха мені пояснила, чому. – Ну, як може дружина вибрати будинок? Вона ж зараз вибере щось, а потім ламай голову, як нас усіх туди помістити… – Усіх? Ми kупуємо для себе цей будинок, — незручно посміхнулася я. – Ага, приїхали… а де ти пропонуєш жити моїм донькам, розумница? Та й що за еrоїзм, я не розумію? – з цими словами свекруха жестом голови показала моєму чоловікові на вихід, і вони пішли поговорити наодинці. Я залишилася за столом із золов ками, які десь 5 хвилин мовчали, а потім старша сказала мені.

– Квартиру виберемо ми. Ми краще знаємо, як нам буде зручніше. Ти можеш скинyти мені варіанти, що сподобалися тобі, але рішення буде за нами. Золовkа говорила зі мною з таким тоном, адже вона звикла, що всі довкола виконують усі її накази, але я була не з таких: – Квартиру вибере той, хто nлатить за неї, а для вас в моєму будинку, будьте певнені, місця не буде, – сказала я і вийшла з-за столу. Ми з чоловіком поїхали додому, але дорогою він сказав, що по дорозі нас чекає серйозна розмова.

Саме ця розмова і привела нашу сім’ю до розл учення, адже виявилося, що весь наш шлюб – сценка однієї п’єси під назвою «Лохотpон: шлюб заради квартири». Чоловік так і заявив, що хоче подати на розл учення, адже не вважає, що ми з ним можемо стати сім’єю, а зібрані rроші він попросив перевести на його карту. Я порахувала, скільки rрошей чоловік взагалі вклав, відправила йому його частку, а на свою полетіла на море, де познайомилася з чудовим чоловіком, і ось уже за місяць відбудеться наше весілля. Мій колишній коханий досі мешкає з мамою та старшими сестрами, які ніяк з його шиї не злізуть.

Минулого тижня чоловік повернувся з-за кордону. Віктор уже п’ять років їздить на заробітки до Чехії. А що робити, коли у нас росте троє дітей. Разом ми вже 15 років. Рішення їхати за кордон ми приймали разом, іншого виходу поліпшити наше матеріальне становище ми не бачили. Чоловік надсилав гроші, я звільнилася з роботи, доглядала за дітьми і будувала наш будинок. Коли батьки чоловіка подарували нам ділянку під будівництво, ми змогли тільки витягнути коробку. І лише заробітчанські гроші чоловіка дозволили нам довести справу до кінця. Ми вирішили зібратися на Покрови. Хороший релігійне свято — покликали священика, виконали обряд освячення, а потім зібралися родиною дружно відсвяткувати. У розпал свята я помітила, що чоловік весь час тримає телефон в руках і щось комусь пише. Я запитала, що з ним, а він відповів, що хлопці з роботи пишуть, що треба повертатися назад, бо повинні закінчити раніше терміну якийсь важливий об’єкт. Трохи засмутилася, тому що чоловік говорив, що залишиться з нами на місяць, та й діти дуже скучили по татові. Але що робити, гроші нам потрібні, тому що ще меблі в деякі кімнати треба купити, та й огорожу доробити. І я б повірила в цю казочку чоловіка, якби на наступний день мені на телефон не прийшло повідомлення. Незнайома жінка мені писала, що у неї з моїм чоловіком роман і що вона чекає дитину.

Я ледь телефон не випустила з рук. Віктору скоро 40 років, у нас троє дітей, яка ще дитина? Хотілося думати, що зі мною хтось погано пожартував, але спокій з моєї душі геть пропав. Колись, в молодості, я помічала за чоловіком невеликі «грішки», на які я намагалася не звертати уваги. Але там і не було нічого серйозного, наскільки я знаю — просто флірт. Я завжди була впевнена, що він відноситься до того типу чоловіків, який сім’ю ставить понад усе. Як тільки я починала показувати, що щось підозрюю, цей зв’язок тут же припинялася. Але це було давно, я думала, що діти змінили мого чоловіка. Прочитавши ще раз повідомлення, я відчула, як всередині все стислося і похололо. Вперше мені стало страшно за наше майбутнє, вперше я зрозуміла, що наша сім’я може зруйнуватися. З тих пір я почала спостерігати за поведінкою чоловіка пильніше. Особливих змін не бачу, але і заспокоєння мені це не приносить. Я постійно думаю про те, що в один вечір він прийде і скаже мені ті самі слова, яких я боюся зараз більше всього на світі. Мені навіть починає здаватися, що чоловік став до мене більш уважний.

Може, він таким чином намагається загладити свою провину переді мною? Від цих думок мені стає одночасно і радісно, і гірко. З одного боку я розумію, що він любить мене не менше колишнього, а з іншого боку мені важко усвідомлювати, що мої побоювання не безпідставні. У вересні у мене був день народження. Чоловік подарував мені золоті сережки з діамантами, про які я мріяла. А може, це він намагався таким чином згладити провину переді мною. Не можу змусити себе поговорити з ним відверто. Як тільки він заходить в будинок, вся моя рішучість пропадає. Я дивлюся на нього і розумію, що не зможу пережити розставання з ним, якщо він піде до тієї, іншої. Та й надійшла я дуже необачно — я настільки довіряла своєму чоловікові, що ніколи не замислювалася над тим, на кого оформлені документи на наш будинок. А виявилося, що на його маму. Чоловік пояснив це тим, що земля була на мамі і так було простіше. Але свекруха повинна була переписати будинок на кого-то з наших дітей. Хочеться вірити, що саме так і буде, але на душі чомусь тривожно. У мене немає сил почати цю розмову. Я дуже сподіваюся, що це скороминуще захоплення. Мені не хочеться вірити, що воно зруйнує нашу сім’ю. Я ні в якому разі не хочу розлучення. Тому промовчала, а чоловік поїхав знову в Чехію, послався на строкову роботу. Що мені думати і чого чекати — я не знаю …

Леся була заміжня три роки. У її сім’ї все складалося непогано, але дітей у подружжя не було. І вона, і Михайло сподівалися, що їхні молитви будуть почуті, і незабаром у їхньому житті з’явиться малюк. Поки що вони жили насиченим життям. У Лесі був молодший брат Ігор, який постійно потрапляв у різні неприємності через свою молодість, характер і недосвідченість. Дбайлива сестра не раз витягувала його зі складних ситуацій. Ігор був їй вдячний, але змінюватись не поспішав. Того вечора Михайло поїхав у відрядження, і Леся залишилася вдома сама. Раптом пролунав дзвінок у домофон. Вона поспішила до дверей, і почула голос незнайомої жінки:

– Мені треба з вами поговорити. Леся відчинила двері і почала чекати, поки з’явиться загадкова гостя. Вона була впевнена, що це чергова витівка її брата. Але все виявилося інакше. Через кілька секунд з ліфта вийшла молода дівчина з малюком на руках. Дитині було приблизно шість місяців. – Добрий вечір, Олександра Миколаївна. Можна увійти? – Сказала незнайомка. Леся відчула тривогу, але впустила дівчину. Вона раптом згадала, що бачила цю жінку у компанії знайомих свого чоловіка. Коли її погляд впав на дитину, всередині все похололо. – Це дитина Михайла? – тихо спитала Леся. – Мене звуть Марта. Так, це його дочка, – зізналася дівчина. – Можна я переночую тут? – несподівано попросила Марта. Лесю обурило це питання. Ледь стримуючи емоції, вона порадила гості звернутися до батьків. Марта заплакала і сказала, що вона сирота. Дівчина благала дозволити їй залишитися на кілька днів і зізналася, що Михайло ніколи не казав, що одружений.

– А що скаже Михайло, коли побачить тебе тут? – Запитала Леся. – Він не повернеться ще тиждень. Михайло поїхав до Туреччини з моєю знайомою. Я бачила їхні спільні фотографії у соцмережах. У квартирі, яку він винаймав, я знайшла конверт з вашою адресою. Хазяйка житла вигнала мене, бо Михайло не платив за оренду два місяці. Через два дні я отримаю допомогу та зніму кімнату, – плачучи, пояснила Марта. Леся була приголомшена. Михайло сказав їй, що поїхав у відрядження. – Залишайся, – тихо промовила вона. Коли Михайло повернувся, він не став ні виправдовуватися, ні вибачатися. – Це моє життя, і я розпоряджатимуся ним, як хочу, – холодно заявив він. Леся не стала тримати його. Він пішов, а потім просив повернутися, але вона твердо вирішила, що їхні шляхи розійшлися. Марта та її дочка залишилися у Лесі. Під час їхнього перебування дівчина познайомилася з Ігорем. Незабаром вони одружилися, і в них з’явилася міцна, щаслива родина. Ігор любив дочку Марти як рідну. Леся вибачила Марту і навіть стала хрещеною її малечі.

У віці близько 70-ти років Соня стояла перед складним вибором: заповідати свій дім біологічному синові, який нещодавно повернувся, чи зятю, який за тридцять років став для неї ріднішим за сина? Безсонна, вона блукала засніженим садом, ухиляючись від скарг сина.

Сім’я Соня складалася зі старшого сина Вови та дочки Варі. Вова рано віддалився від Соні, не отримуючи від неї практично нічого через мамину бідність.

Незважаючи на те, що згодом він досяг фінансового успіху, він затаїв образу на те, що пішов з дому ні з чим і ніколи не отримував допомоги від батьків.

Варя вийшла заміж за сироту Павла, який з вдячністю приєднався до родини Соні. Павло і чоловік Соні разом відбудували їхній будинок, утворивши міцні сімейні узи.

Рідкісні візити Вови завжди були напруженими, і врешті-решт він пішов зі своєї сім’ї до іншої жінки, щоб через роки повернутися на батьківщину без засобів до існування після невдалих відносин і втрати роботи.

Він зажадав половини будинку Соні, не звертаючи уваги на фінансовий внесок Павла та Варі. Соня, розриваючись між своїми дітьми, зіткнулася тепер з моральною дилемою: хто є законним спадкоємцем її будинку?

Марина та Влад виховували 5 дітей. Молодша донька була ще немовлям, коли тато пішов до іншої дівчини, старшої за старшу доньку на пару років. Він не просто пішов, а й забрав із собою все, що вони з дружиною нажили разом. Все-все, залишив тільки старенький велосипед, на якому хлопчики каталися по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок «Дзінь-дзинь!». А що Марина? Вона навіть єдиної сльо зи не впустила. Гордо стояла перед сутулим чоловіком з піднятою головою. Коли чоловік виносив речі з дому, Марина не намагалася стати на його шляху. Стоячи осторонь, вона спостерігала за всім хао сом. Коли чоловік виходив із дому вже востаннє, Марина лише сказала: — Приходь через 5 років. У мене буде все і навіть більше.

Чоловік поїхав до іншої країни з молодою kоханою. Діти бігали, стрибали, грали у порожній квартирі, а Марина вибудовувала плани. Вона трималася молодцем. Жодного дня даремно не витр атила. Незабаром вона знайшла роботу із непоrаною зарnлатою. Вона мала меди чну освіту, але вона перекваліфікувалася на стоматолога. Гроաей вистачало і на навчання, і на зміст 5 дітей. Спочатку було сkладно, але згодом усе налагодилося. Дітки росли у щасливій, хоч і не повноцінній сім’ї. Незабаром старша вийшла заміж за гарного хлопця. Марині стало легше дбати про інших дітей. Що сталося з чоловіком – жінка не знала. Так минуло 5 років. Обіцяв – зробив. Влад повернувся до рідного дому. Весь його одяг був у дірках і плямах. Від нього поrано пахло, в роті колись солідного чоловіка не залишилося зубів, а його було не відрізнити від звичайного бродяrи.

Марина знала, як приймають гостей. Вона запросила чоловіка до хати, на чай. Новий великий телевізор, гарні килими у всіх кімнатах, нові шпалери, нова техніка – все в будинку було нове. Влад обвів увесь будинок очима і не міг сказати й слова. На кухні смачно пахло макаронами по-флотськи. Владу теж дісталася тарілка улюбленої страви. Діти його не впізнавали, 5 років – половина дитинства, як-не-як. Він і не представився. Йому було соро мно дивитися дітям у вічі. Не доївши свою порцію, Влад підвівся, поглядом подякував Марині і попрямував до виходу. Ніхто його проводжати не пішов. Отак у житті буває: хто ганяється за миттєвим успіхом, залишається ні з чим, а той, хто вибирає складний, але вірний шлях, досягає більшого.

Я залишила свою дочку жити з першим чоловіком. Їй тоді було десять років. Так склалися обставини, що я закохалася в іншого чоловіка. Бувають почуття, перед якими неможливо встояти, і саме так сталося у мене з Миколою. Максим та дочка відійшли на другий план, і я була готова поїхати з Миколою хоч на край світу. Однак він поставив мені умову: дитину від іншого чоловіка не прийме. Якщо я хочу бути з ним, мені потрібно залишити дочку у минулому. Увечері я поговорила з Максимом, сказала, що подаю на розлучення і їду.

Дочці я нічого не пояснювала, залишивши це на чоловіка. Ми з Миколою переїхали до курортного міста, звідки він був родом. Наше життя спочатку нагадувало казку. Через п’ять років спільного життя Коля захотів стати батьком та попросив мене народити йому дитину. Ми старалися, але два роки нічого не виходило. Тоді ми звернулися до лікарів і там мене вразили новиною: я більше не можу мати дітей. Дізнавшись про це, Микола вирішив мене залишити. – Я знайду жінку, яка зможе подарувати мені спадкоємця! – Заявив він. Я стояла перед ним на колінах, благаючи не йти, але він був непохитний. Після його відходу моє особисте життя так і не склалося.

Я залишилася сама. Зараз мені 55 років і я зрозуміла, що хочу відновити стосунки з дочкою. Мені потрібен хтось, хто подбає про мене у старості. Останні роки я зовсім не цікавилася її життям, але нещодавно дізналася від знайомих, що вона вийшла заміж і має дітей. Я знайшла номер телефону і вирішила зателефонувати. – Надя, люба, привіт. Це мама. Я хотіла б побачити тебе… – почала я несміливо. – У мене немає мами, — холодно відповіла вона. — Моя мати віддала перевагу мужику. Вас я не знаю та знати не хочу. До побачення. Вона поклала трубку. Я сиділа, приголомшена її словами. Як Максим міг виховати таку дівчину? Я намагалася знайти виправдання, але розуміла, що все зруйнувала своїми руками. Тепер я одна, і шансів виправити свої помилки, здається, більше немає.

Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги. Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона нудьгувала і нудьгувала.

Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.

«Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення. І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син.

Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!» Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок.

І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши.

А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив.

Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом. Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: «Поза зоною». Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон.

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час через сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків. До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись. Друзі дивувалися. – Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе до сказу. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися. Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії.

Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор. Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли за друзів Світлана починала скаржитися на мене, а іноді навіть глузувати, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя. Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину. Вона лікар, чудова господиня, спокійна та турботлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів все Світлані. – Хочу розлучитися. Діти вже дорослі.

А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще побачимо… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов. Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене є ідея. Давай поїдемо жити на дачу. Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Як вважаєте, чи правильно це?

Мені вже 44 роки, і лише сьогодні я усвідомила, наскільки безглуздо прожила всі ці роки. Навіть соромно згадувати. У юності не було нічого яскравого, навчання в університеті пройшло нудно, на роботі також нічого особливого. Навіть на побачення жодного разу не ходила. Як нескладно здогадатися, сім’ї не маю. Нерозумно, але я почала вести щоденник — листуюся сама з собою. Сьогодні 5 лютого і нічого не сталося. Купила у магазині молоко. І так день у день: зневіра, туга, одноманітність. Усвідомила, що не ходила на побачення вже п’ятнадцять років. Про що я взагалі думала у молодості? Здається, ні про що.

Про майбутнє вже точно ні. Усі мої подруги давно заміжні, кожні вихідні проводять з сім’ями. Збираємось з ними в кафе раз на місяць — не частіше. Усі надто зайняті: кому дитину в садок відвести, кому до школи, у кого вже університет… І тут я замислилась про дітей. Мені справді боляче. Тепер я розумію, що вже не стану матір’ю, а тим більше бабусею. Спершу з’являлася думка взяти дитину з дитячого будинку, зовсім маленьку. Але страх узяв гору. Адже я зовсім не вмію поводитися з дітьми, та й поряд немає чоловіка, який міг би підтримати. Боюся, що зроблю дитину нещасною, адже я нудна, а скоро стану старою. Кому я взагалі потрібна?

Потім прийшли думки про старість. Напевно, я перетворюсь на буркотливу стару з важким характером. Викликатиму роздратування у всіх навколо, стану тією неприємною жінкою в чергах у поліклініку і на пошту. В автобусі бурчатиму, лаятиму молодь за їхню невихованість… Але ж справа не в молодих, а в тому, що я сама нещасна і самотня. Я навіть кар’єру не збудувала, щоб хоч якось виправдатись перед собою. Чим я взагалі була зайнята всі ці сорок років? Працювала на найпростіших посадах. Грошей було небагато, але мені вистачало. Я не скаржуся, та й витрачати особливо нема на що… Новий одяг не купую — навіщо? Все одно нема кому мене бачити. Подарунки не дарую, бо нема кому. У відпустку не їжджу — нема сенсу. Що мені робити на морі? Скупатися я й удома можу, у ванні. Так і живу: самотня, нещасна. Навіть завести собаку чи кішку не можу — алергія на шерсть. І що ж тепер? Не знаю…