News 382 Media

Ми з дружиною довго обговорювали плани на відпустку, перш ніж вирішили відвідати мою двоюрідну сестру біля моря. У той час, як дружина з нетерпінням чекала можливості поплавати і позасмагати, я віддавав перевагу спокійному відпочинку в родинному колі. Приготувавши подарунки, ми вирушили у довгу подорож, яка не потребує особливих зусиль. Пройшло 3 роки з того часу, як ми востаннє бачилися з моєю кузиною, яка переїхала туди по роботі.

Під час відпочинку мені було нудно. Я проводив час, говорячи з сім’єю або спостерігаючи за людьми з балкона. Я одразу звернув увагу на нашу сусідку – добру та скромну жінку – яка якось згадувала, що її син з сім’єю приїжджає сюди щороку. Одного разу я побачив, як вона тягне важку валізу, а її сім’я, яка приїхала до неї, ніяк не допомагає їй. Вражений цією сценою, я швидко спустився і допоміг їй з багажем, здивувавши її своїм жестом доброти. Пізніше, сидячи на балконі, я підслухав неприємну розмову між нею та її сином.

Той вимагав від неї грошей на оплату відпустки, погрожуючи, що більше не відправить онуків, якщо вона не виконає його прохання. Вона з небажанням віддала йому щось, що встигла накопичити. Коли канікули добігли кінця, я побачив, що її сім’я теж їде, а син знову тисне на матір, підвищуючи голос і вимагаючи ще грошей. Після їхнього від’їзду жінка стояла сама і плакала. Наступного дня, зворушений її ситуацією, я купив букети для своєї дружини, сестри та сусідки, а також трохи фруктів. Було дуже приємно побачити її посмішку – маленький знак радості на тлі її проблем. Моя дружина з усією душею підтримала цей жест…

Поліна та Сергій відсвяткували весілля, на якому були присутні всі родичі Сергія, включаючи його мачуху Єлизавету Максимівну та батька Руслана Дмитровича. На весіллі також були дві зведені сестри Сергія, обидві вагітні та незадоволені тим, що не могли повноцінно розважатися через своє становище. Після весілля молодята вирушили у невелику весільну подорож. Повернувшись, вони виявили, що у їхній квартирі, отриманій від бабусі Поліни, хтось є.

Виявилося, що це Руслан Дмитрович, котрий після сварки з Єлизаветою шукав притулок у них. Руслан розповів, що його дочка Маша народила раніше за термін і дізналася про невірність свого чоловіка. Єлизавета вимагала від Руслана грошей на покупки для онука, тоді як Руслан уже витратив усі кошти.

Після довгих роздумів та сварок Руслан вирішив розлучитися з Єлизаветою, оскільки вона намагалася контролювати його фінанси та життя. Єлизавета хотіла, щоб Сергій віддав їй свою частку у квартирі, але Сергій відмовився, заявивши, що квартира належить йому у спадок від матері. У результаті після численних сімейних перипетій Руслан і Єлизавета розлучилися. Сергій та Поліна у результаті переїхали у свою власну квартиру, куплену в кредит.

Я почала підозрювати зраду чоловіка до того, як дізналася про це офіційно. Його поведінка змінювалася: він почав дратуватися від моєї присутності, часто затримувався на роботі і на вихідних йшов під приводом важливих справ. Я намагалася не звертати уваги на його критику на адресу моєї зовнішності та постаті, намагаючись зберегти сім’ю заради дітей.

Для покращення стосунків я оновила зачіску і почала займатися спортом, незважаючи на те, що моя вага була в нормі. Я уникала конфліктів, відкладаючи серйозну розмову, побоюючись, що це може стати приводом для відходу чоловіка. Моя робота та самопочуття страждали від недосипання та стресу, що призвело до погіршення моїх результатів на роботі.

Таємниця чоловіка розкрилася завдяки спільним друзям. Після того, як я згадала про можливі докази його зради, він почав звинувачувати мене у всіх проблемах. Це стало останньою краплею, і я подала на розлучення. З того часу минуло чотири роки. Зараз я знову заміжня, у мене є маленька дочка і я щаслива. Мій колишній чоловік досі не одружений, але підтримує зв’язок з дітьми. Я вдячна тим, хто наважився мені допомогти, адже багато хто уникає втручатися у чужі сімейні справи.

Тим прохолодним осіннім днем Віра чекала на маршрутку на зупинці, одягнена в коротку сукню і шкіряну куртку – з оптимізмом чекаючи теплого дня. Вона запізнювалася на заняття до університету та, не витримавши затримки мікроавтобуса, вирішила поїхати автостопом. Саме тоді, коли вона вже майже втратила надію зловити машину, незнайомий молодий водій на ім’я Матвій зупинив машину і запропонував підвезти її. Між ними відразу виник зв’язок.

Вони невимушено балакали, поки їхали, фліртували і жартували дорогою, і він підвіз її до університету. У теплі зароджуваного тяжіння вони обмінялися номерами і запланували зустрітися знову. Наступного дня, після занять, вони провели романтичний вечір, гуляючи по набережній, насолоджуючись какао та круасанами, і зрештою опинилися в нього вдома, щоб продовжити вечір на терасі з вином та музикою. Все було схоже на кохання з першого погляду, і незабаром вони стали нерозлучними. Згодом вони стали рідше бачитися через зайнятість Віри на роботі. І ось на одній з вирішальних вечерь Віра познайомилася з батьком свого хлопця Матвія, який щойно повернувся з-за кордону.

Їхня миттєва симпатія призвела до несподіваного роману, що похитнув основи її відносин з Матвієм. Коли правда спливла назовні, розбите серце хлопця змусило його залишити рідне місто. Через роки ситуація у сім’ї різко змінилася. У Віри та батька Матвія народилася дочка, і коли хлопець повернувся на її хрестини, то пробачив минуле та прийняв свою нову роль брата. Історія Віри – про те, наскільки драматичним може бути поворот долі. Але головне у ній те, що з цього повороту всі вийшли цілими і щасливими.

Я виросла в сім’ї з двома молодшими сестрами, Катею та Людою, і нашим вихованням займалася бабуся Ярослава, яку ми ласкаво називали баба Рося. Вона була не лише бабусею, а й опорою всій нашій родині, поділяючи свою скромну пенсію між нами і допомагала у всьому. Моя бабуся завжди була для нас прикладом безкорисливого кохання та турботи. Вона вміла розділити будь-яку нашу біду та радість, і це залишалося зі мною на все життя.

Після її смерті, коли в мене з’явилися власні діти, і виникла потреба у допомозі з вихованням, ми з чоловіком попросили його мати, Віталіну Семенівну, допомогти нам. Незважаючи на свій вік та відсутність професійної освіти, вона погодилася та переїхала до нас, щоб зайнятися онуками. Проте за місяць вона зажадала за свої послуги зарплату, що стало для нас несподіванкою.

Незважаючи на початковий подив, ми виплатили їй необхідну суму, визнаючи, що виховання дітей – це праця, яка має бути винагороджена. Цей момент змусив мене задуматися про відмінності у підходах до сімейних обов’язків та про те, як змінюються часи та погляди на роль бабусь у сім’ї. Коли моя бабуся бачила у турботі про онуків свою життєву місію, для моєї свекрухи це було скоріше справою, яка вимагала винагороди. Ця ситуація поставила перед нами питання про те, чи варто продовжувати такі грошові відносини у сім’ї чи шукати інші шляхи вирішення.

Чотири роки тому я розлучилася з чоловіком, коли він пішов до іншої жінки, залишивши мене з дочкою. Мої батьки допомогли нам вижити, надавши квартиру та матеріальну підтримку. Чоловік платив скромні аліменти, які ледве покривали потрібні витрати. Ситуація різко погіршилася рік тому після автокатастрофи, в якій загинули мої батьки, а я зазнала серйозних травм.

Моя дочка тимчасово переїхала до батька, тому що на мене чекало тривале лікування. Я почала працювати віддалено та переїхала до батьківської квартири, яку тепер здаю, щоб звести кінці з кінцями. Іронічно, але тепер я плачу аліменти колишньому чоловікові на утримання дочки, і сума цих аліментів на сто гривень більша за ту, яку він колись платив мені.

Його скарги на недостатність цих коштів змушують мене лише посміхнутися, згадуючи, як сама колись виживала на аналогічну суму. Наразі я зосереджена на відновленні після травм, щоб знову взяти на себе повне виховання доньки. Незважаючи на складнощі, я прагну того дня, коли знову зможу повністю піклуватися про свою дитину.

Син народився пізно, і Ганна твердо вирішила, що він має жити поблизу, щоб піклуватися про неї в останні роки життя. Її будинок був святинею для її речей, захаращеною важкими, запорошеними портьєрами та забрудненою оббивкою, яку Ганна вважала надто цінною, щоб чистити належним чином. Незважаючи на її заяви про те, що вона цінувала ці речі, їхній стан свідчив про зневагу, а не про благоговіння.

Ганна не довіряла сучасним методам прибирання, дотримуючись застарілої практики та уникаючи будь-якої допомоги чи змін. Її презирство поширювалося і на мене, невістку з села, яку Ганна вважала нездатною поводитися зі своїми цінними, хоч і пошарпаними речами. Її квартира, музей накопичених за все життя речей, була недоступна для будь-якого значного прибирання заради затишку. Ганна чинила опір змінам, але її оточення та здоров’я погіршувалися.

Розуміючи, що у неї погіршився зір, я запропонувала їй нові окуляри, оформивши це як подарунок, який Ганна з небажанням прийняла. З більш чітким зором Ганна нарешті побачила, в якому стані знаходиться її будинок. Запрошення до доглянутого будинку моїх батьків підштовхнуло її до дії. Побачивши контраст, Ганна погодилася на ремонт будинку, викинула потертий диван і знайшла оновлений життєвий простір, причому без сімейного розладу, якого ми побоювалися. Цей прорив змінив наші відносини та умови її життя, довівши, що перспектива, іноді в буквальному значенні, може змінити все.

Присвятивши своє життя дітям, я опинилася перед несамовитою дилемою. Мій старший син влаштував своє стабільне життя в Іспанії, тоді як моя дочка, значно молодша, мешкає тут. Моя гордість за те, що я забезпечую її, зокрема купую їй квартиру, різко контрастує з нещодавньою тривожною пропозицією.

Після народження онуки моя донька та її безробітний чоловік прийшли у гості, натякнувши на свої фінансові труднощі. Розмова прийняла несподіваний оборот, коли зять запропонував перетворити мій заповітний, хоч і скромний, заміський будинок – мій притулок для садівництва та усамітнення – на орендовану нерухомість для фінансування їхнього бізнес-підприємства, припускаючи, що я переїду на постійне місце проживання в менш гостинні зимові умови в селі.

Приголомшена і вражена такою зневагою до мого благополуччя, я зіткнулася з тим, що вони припустили, що я підкорюся їхнім вимогам, а мій зять засумнівався у своїй любові до дочки на тлі моєї відмови. Їхнє прохання відчувалося як зрада, що підкреслює відсутність взаємності та вдячності за мої жертви. Тепер, коли моя дочка уникає спілкування, мабуть, з почуття сорому, а зять продовжує наполягати, а я борюся з суперечливими бажаннями підтримати дочку і зберегти свій притулок. Розриваючись між сімейним обов’язком і особистим благополуччям, я зіткнулася з болючим усвідомленням: моя непохитна відданість потребам дітей, можливо, прийшла на шкоду моїм гідності і щастю.

Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку. – Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя. – Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала. – Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу. – Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася. Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу. Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву. Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками. Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва. Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку.

Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни. – Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня. Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо. Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано. Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою. – Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися. Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши. За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни. – Доброго дня, – сказав він. – Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього. – Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.

– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки. Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений. – Мене Григорій Петрович звуть. А вас? – Антоніна. – Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато. Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік. – Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут. Григорій Петрович зайшов у гараж. – У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій. – Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить. – Співчую. А я три роки як удівець. – Ви коли забиратимете все? – У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте. – Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер. Антоніна та Григорій обмінялися телефонами. Тоня повернулася до міста. Наступного дня їй зателефонувала донька. – Мамо, привіт. Як ти себе почуваєш? – Запитала Олена. – Добре, Оленко. Вчора із села приїхала. У тата прибирала. Спина трохи ниє тільки, а так добре. – Мамо, я тобі казала, давай продамо будинок. Що тобі там робити? Втомлюєшся тільки. Адже там навіть зв’язку немає. Якщо що, то й швидку не викликати. – Та добре все в мене, не хвилюйся, Олено.

Минув тиждень, Антоніна знову приїхала до села. Вона чекала, коли приїде Григорій по інструмент. Пішов дощ, і вдома стало холодно та сиро. Антоніна пішла по дрова. Тільки вона нахилилася, як схопило спину. Вона ледве дійшла до ліжка. За вікном почалася сильна злива. Антоніна почула, як у вікно постукали. – Як не вчасно, – подумала вона. Вона простягла руку до телефону, що лежав на підвіконні. – Григорію, я не можу встати. Спину схопило. Я не можу двері відчинити. – Ой, що ж робити? – Ви відчиніть хвіртку і через город зайдіть. Григорій відчинив стару іржаву хвіртку і зайшов у город. Трава була йому до пояса. Раніше Юрій косив траву, а тепер город був покинутий. Григорій через двір увійшов до хати. Антоніна лежала на ліжку. – Григорію, заходьте! – гукнула Антоніна. – Здрастуйте. Давайте вам допоможу встати. – Григорій простягнув Антоніні руку. – Дякую вам. Я ось дрова хотіла принести, нахилилася і все… Антоніна трохи посиділа, стало краще. – Я дивлюся, у вас город не кошений. Давайте я вам приїду, скошу.

– Та що ви! Незручно. Адже ви й сам не молодий хлопчик. – У мене сил, як у молодого хлопця, – засміявся Григорій. – Ми раніше з дружиною скандинавською ходьбою займалися, у турпоходи їздили… А зараз я один ходжу. А вам, якщо не секрет, скільки років? – Шістдесят. – То ви ще зовсім молода жінка. Давайте разом ходити? – Не знаю, – засумнівалась Антоніна. – Так це ж так здорово. Краса, природа. Тай корисно дуже. Чисте повітря… Палиці в мене є. Я вас навчу. – Та я того тижня місце на собі, біля чоловіка купила, – засміялася Антоніна. – А ви мені про ходьбу… – Туди ми з вами завжди встигнемо, правда ж? Хіба хотіли б наші другі половинки, щоб ми швидко пішли? Тож давайте просто жити… Антоніна погодилася. Вони з Григорієм почали разом займатися скандинавською ходьбою. Григорій спочатку допомагав Антоніні упорядкувати город і будинок, а потім вони вирішили, що разом їм буде веселіше. Олена була рада, що мама знову розцвіла і не збирається на той світ. Життя продовжується, поки нам є заради кого жити і треба цінувати кожну мить.

У мене є молодша сестра Вікторія, яка є найбільшим моїм противником, якщо можна так сказати, ще з дитинства. Віка завжди хотіла отримувати все й одразу. Вона порівняно зі мною ділитися не любила. Споживати чуже – будь ласка, ділитися чи хоча б створювати своє – ні-ні. Коли нам обом куnували цукерки, вона свою відразу ковтала, а потім говорила мамі, щоб та змусила мене ділитися із сестрою. Мені доводилося ділитися. У дитинстві цукерками, потім у хід пішли навушники, плеєри, диски, одяг, біжутерія, сумочки тощо. За це я ненавиділа сестру. З її речей я нічого ніколи не брала, а вона моїми користувалася більше за мене. Згодом ми виросли.

Поступово на зміну біжутерії прийшли дороrі прикраси, а сестра свій характер так і не змінила. Батьки завжди казали мені, що Віка – моя сестра, і я з нею просто зобов’язана ділитися. До неї претензій ніколи не було. Чомусь усі пред’являли саме мені. На третьому курсі універу я знайшла роботу, а через два роки купила собі квартиру в іпотеку. Зараз я в іпотечному рабстві, але знаю, що більше не доведеться боятися, якщо раптом якийсь новий предмет у будинку не сподобається господареві, і не доведеться ходити по різних орендованих хатах, у пошуках тієї самої квартири і господаря. Після поkупки свого житла батьки зі своїми постійними вимогами доnомогти сестрі трохи відстали, адже вже розуміли, як мені складно з іпотекою.

Ось сестра не відставала. Вона просила собі квартиру в батьків, а сама не хотіла напружуватися. Звичайно, їй було легше просити у когось, ніж заробляти на це самій. Тоді мати вперше показала сестрі її місце. Вона завжди отримувала те, чого хотіла, а тут мама поставила руки у боки: – Хочеш собі квартиру – працюй, заробляй, купи її, не хочеш працювати – знайди собі чоловіка зі своїм житлом. Ми сестрі не допомагали із житлом, і тобі не збираємось. Нам би самим доnомога не завадила. Ці слова мами були як діжка меду на душу. Нарешті, мама сказала те, що мала сказати вже давно. Я вже другий рік живу у своїй квартирі і тішуся з життям. Мені в житті все вистачає, скаржитися мені нема на що.

Нещодавно трапився інцидент, через який я досі не можу вибачити сестру. Мені треба було виїхати в інше місто по роботі. У мене вдома є кіт та рослини. Я залишила ключик у мами, щоб вона годувала кота та поливала квіти. За місяць я повернулася. Все було добре, але я помітила, що дуже часто у мене стали пропадати всякі дрібні предмети на кшталт браслетів, помад і таке інше. Я думала, що сама їх розкидала, а потім дивувалася, що вони зникли. Тільки потім я зрозуміла, що справа була не зовсім у мені. Якось я захворіла і залишилася вдома. Лежала собі спокійно на дивані і тут у домофон зателефонували. Я нікого не чекала, тому й відчиняти не рвалася. У домофон зателефонували разів зо два. Потім дзвінки припинилися, і тут почали дзвонити у двері. Двері я теж не відчинила.

Встала та пішла на кухню. Від цих дзвінків я спати вже не могла, вирішила бодай чаю собі заварити. Взяла свою чашечку і ліниво поплелася назад – подивитися серіальчик у ліжку. Тут я чую – хтось копається ключами у дверях. Я завмерла на місці. Страх облив мене з ніг до голови. Двері відкрилися. Я стояла у дверях кухні. То була не мама, а Віка. Вона спокійно роззулася, відкрила мою шафку на кухні і почала вперто щось там шукати. Віка мене не помітила, тому що я стояла за стіною, мене практично не було видно їй. Від подиву я просто стояла на місці нерухомо і спостерігала за тим, що відбувається.

Потім Віка пішла у бік моєї спальні і дорогою побачила мене. Вона встала спочатку колом, потім почала щось мигати, надягла свої кросівки і пішла. Я прийшла до тями і зателефонувала мамі. Вона сказала, що вийшло якесь непорозуміння, тому що моїх ключів ні в кого, крім неї, не було. Але принаймні мама пообіцяла поговорити з Вікою. Моя сестра сама пізніше пояснила. Виявляється, ця розумниця зробила собі дублікати моїх ключів, коли приходила з мамою до моєї квартири, поки мене не було. Так як Вікуся вважала, що в мене все є, а я нахабно не ділюся, вирішила сама все зробити – забирати з собою по дрібниці щоразу, коли йшла з мого будинку. Звичайно, у мене ж навалом, я б не помітила. Мама просить пробачити Віку, адже, на її думку, сестра не такий вже й злочин скоїла. Я не налаштована її прощати. Якби була моя воля, я б взагалі її в поліцію здала.