News 382 Media

Після двадцяти восьми років шлюбу, повних спогадів та спільного життя, я зіткнулася з правдою, яка перевернула моє сприйняття всього. Чоловік, з яким я ділила кожен день, виявився чужим. “Нам треба продати будинок,” – несподівано оголосив він одного вечора. Його очі уникали мого погляду. “Продати наш будинок? Навіщо?” — спитала я, не приховуючи подиву. Наш будинок був сповнений спогадів про дорослішання наших дочок, про кожен прожитий день. “Через моїх синів, у них проблеми з грошима,” – він глянув на мене, його слова звучали як вирок. “Яких синів, про що ти?” — моє серце завмерло. Саме тоді він розповів про інше своє життя, про двох хлопчиків у сусідньому місті, про другу дружину, з якою він зустрічався, їдучи в “відрядження”. Моє життя, здавалося, валилося на очах. Відчуття зради було надто сильним. “Ти обманював мене всі ці роки…” – слова вирвалися в мене, змішані з образою та болем. Мені стало ясно, що не можна так жити. Я зібрала речі і поїхала до порожнього будинку батька, де можна було побути наодинці з моїми думками та болем. Мені потрібен був час, щоб переосмислити своє життя і вирішити, як жити далі. “Нехай він продає все, що хоче, і допомагає своїм синам. Я не можу бути частиною цієї брехні,” – вирішила я, залишивши позаду будинок, повний брехні та обману. Розлучення стало неминучим. Я не могла залишатися з людиною, яка жила подвійним життям, живлячи мене ілюзіями щастя. Ця глава мого життя закрилася, залишивши після себе шрами, але також і уроки, які я мала перенести у своє майбутнє.

Коли я вийшла заміж за свого чоловіка, я щиро прагнула налагодити теплі стосунки з його ріднею. Спочатку все здавалося можливим: ми сміялися, ділилися історіями та планами на майбутнє. Але згодом я почала помічати неприємну тенденцію. Ми живемо у квартирі, яку мої батьки подарували мені за рік до нашого весілля, і поступово я усвідомила, що родичі чоловіка бачать у мені не особистість, а скоріше “ходячу нерухомість”. Спочатку я намагалася ігнорувати натяки та коментарі про “вашу зручну квартиру” або “як пощастило, що не довелося купувати своє житло”.

Однак на сімейних зборах я все частіше відчувала себе чужою. “Тобі так пощастило, що ти маєш квартиру,” сказала якось тітка чоловіка, не приховуючи заздрощів. “Ми теж частина сім’ї, так що – це, як би, наше спільне місце.” Я намагалася зберігати спокій і доброзичливість, але їхнє ставлення ставало все більш наполегливим і менш прихованим. Пік мого терпіння настав, коли на черговій сімейній вечері дядько чоловіка відкрито заявив:

“Ну, тоді ми приїдемо наступного місяця, ти не заперечуєш, правда?” Я відчула, як мій терпець урвався. “Я ціную, що ми стали сім’єю,” – сказала я, намагаючись зберегти спокій, – “але моя квартира – не громадське місце. Я рада гостям, але нам усім потрібно поважати особистий простір один одного.” Після цього мої спроби налагодити стосунки згасли зовсім. Я зрозуміла, що щирої поваги і уваги, що здавалася таким явним на весіллі, більше не було. З того часу я вирішила не намагатися змінити їхні погляди, зосередившись на підтримці власного добробуту та поваги у нашому будинку.

Нашому шлюбу вже два роки, і ми маємо чудове маля, якому всього рік. Живемо ми у квартирі моїх батьків, а останнім часом я почала відчувати, що в будинку у мене не одна, а дві дитини. Мій чоловік, безумовно, добра людина. Він не палить, не п’є і не скандалить. Іноді допомагає по дому або сидить з дитиною – але це і є вся його допомога. Як голова сім’ї, він не виконує своїх обов’язків: його заробіток навряд чи вищий за мій, і більшість відповідальності в сім’ї лежить на мені.

“Чому я завжди маю приймати рішення?” – Запитала я його одного разу, коли ми обговорювали чергове питання домашнього господарства. “Ну, ти ж знаєш, як краще,” – відповів він, посміхаючись і не розуміючи суть проблеми. Ця заява змусила мене замислитись про наш шлюб. Я люблю його, але мені потрібен партнер, а не ще одна дитина, яку потрібно доглядати. Одного вечора, коли син уже спав, я вирішила серйозно поговорити з чоловіком.

“Мені потрібна твоя участь не тільки у догляді за дитиною чи будинком,” – почала я. “Мені потрібен партнер, який візьме на себе частину відповідальності, у тому числі й фінансову.” Він вислухав мене, здавалося, вперше розуміючи, що я відчуваю. “Я зрозумів, – сказав він, – я дійсно повинен більше включатися до сімейних справ. Давай разом планувати наш бюджет і майбутнє.” З того часу ми почали працювати над покращенням нашого партнерства. Чоловік почав активніше брати участь у сімейних справах, і я відчула, що я маю не тільки чоловіка, але й справжнього супутника життя.

Мої дні часто починалися з протікаючого крана – звуку, який став нестерпним фоном нашого життя. “Скільки ще можна терпіти ці краплі? Коли ти нарешті полагодиш кран?” – Знову і знову нагадувала я чоловікові про проблему. “Так, так, потім,” – щоразу відповідав він, але це потім так і залишалося на потім. Наступного дня, коли капання крана злилося з моїм роздратуванням, я вирішила діяти. “Досить,” – подумала я і зателефонувала сусіду, майстру на всі руки. Коли сусід розпочав роботу, чоловік повернувся і влаштував справжній театр абсурду.

“Що це тут відбувається? У тебе, що, чоловіків у будинку немає?” — кричав він, його голос лунав у кожному кутку. “Якби він був, не довелося б просити допомоги в інших,” – моя образа вилилася в слова. Майстер, збентежений незручною ситуацією, кинув інструменти і пішов, бурмотячи вибачення. Коли ми залишилися наодинці, чоловік продовжував кричати, стверджуючи, що я підриваю його авторитет.

Сльози самі потекли моїми щоками. Я пішла до кімнати, почуваючи себе пригніченою та самотньою. Всю ніч роздуми про роки, проведені в тіні його грубості, не давали мені спокою. На ранок, на мій подив, я виявила, що кран більше не капає, та й усі дрібні поломки по будинку були виправлені. Чоловік зробив це у тиші, не шукаючи визнання. Сидячи за чашкою ранкової кави, я запитувала себе: “Це тільки мій чоловік такий?” Але більше мене хвилювало інше: як нам обом знайти шлях до порозуміння, щоб будинок став місцем спокою, а не вічної боротьби.

Ми завжди жили в достатку і ніколи собі ні в чому не відмовляли. Син у мене відучився на лікаря, пішов по стопах покійного батька. Для сина я завжди шукала невістку з нашого кола, тобто з багатої сім’ї. Ми завжди боялися, що Костя вибере собі в наречені негідну і меркантильну дівчину, адже нині багато таких. Одного разу він привів до нас додому дівчину на ім’я Аліса. Вона мені відразу не сподобалася, так як була неохайно одягнена і родом з села. Для мене це показник того, що вона не зможе стати гідною дружиною для мого сина. -Синку, вона нам не підходить. Ти розумієш? Я не прийму її в якості своєї невістки. Краще знайди собі дівчину більш гідну і з нашого кола. Що ти з селом робити будеш?

Але він і слухати мене не хотів і сказав, що вона буде його дружиною — і все. Я не знала, що робити і від кого допомоги чекати. Минуло кілька місяців, і вона поступово почала мені подобатися. Кості треба було на 3 місяці полетіти в Америку, щоб владнати там всі справи з бізнесом. Він планував зробити візу і для Аліси, щоб переїхати туди разом з нею. Але в підсумку він поїхав один. Одного разу Костя подзвонив і сказав, що є серйозна розмова. — У мене тут з’явилася дівчина і нам з Алісою треба розлучитися. Я хочу тут залишитися жити, з Ребеккою. Скажеш їй? — запитав Костя.

Я не знала, як сказати Алісі про те, що мій син її зрадив. Костя прилетів і розлучився з нею. На наступний же день вони подали на розлучення. Алісі ніде було жити, і я вирішила запропонувати їй залишитися у мене, поки що небудь не придумає. Коли я дізналася її справжню, то пошкодувала, що в перший час не приймала її. Вона доглядала за мною краще, ніж будь-хто. Всі думали, що через гроші, але мови про це ніяк не могло йти. Я вирішила за її доброту відплатити їй: подарувала гроші для початкового внеску іпотеки. Вона орала кожен день, а будь-яка праця оплачується. Аліса взяла квартиру в іпотеку: думаю, що вона дуже скоро закриє борг. Головне, щоб їй попався хороший хлопець, а не такий — схожий на мого сина.

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями стати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими, і зараз їм уже два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала.

Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки. Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо в п’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і в таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають. Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам із дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам з татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені для себе пожити. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двійці. Олег має дочку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться. Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

Коли я подорожую сама, заздалегідь завантажую серіали, книги з собою беру, складаю бадьорий плейлист – і вперед. Час у дорозі (а це в моїх напрямках не більше чотирьох годин) минає непомітно, і я відпочиваю навіть сидячи та отримую задоволення. Але якщо я їду з дітьми, то віддаю перевагу купе, особливо на зворотному шляху. Адже перед поїздкою ми зазвичай довго гуляємо містом, і у поїзді всі вже хочуть витягнути ноги. Нас троє, і купе я намагаюся викупити цілком. Я не соціопат, але коли ми їдемо сім’єю, мені не хочеться взаємодіяти зі сторонніми. Так спокійніше і нам, і оточуючим. Адже у всіх різні уподобання в дорозі: хтось хоче спати, хтось їсти, хтось дивитися фільми, хтось просто дивитися у вікно.

А хтось мандрує з дітьми, які менш спокійні, ніж мої. З такими мені їхати теж не хочеться, вибачте. Нещодавно на зворотному шляху нам трапилася така гіперактивна дитина, яка навіть з сусіднього купе втомила мене. Уявіть собі: дитина забігає в чуже купе і кричить: «Привіт! А як вас звуть?», коли я сплю. Коли я встала і закрила купе на ключ, він почав стукати і кричати, доки я не знайшла його батьків і не попросила стежити за дитиною уважніше. З такими в одному вагоні важко, а в одному купе було б нестерпно. Тому для мене існує лише один спосіб подорожі звичайним потягом — з соціальною дистанцією. Я завжди купувала чотири квитки замість трьох, і ніхто ніколи не висував претензій. А тут у травні сідаємо ми в потяг, показуємо документи, і провідник запитує: «Чому на вашу дитину взято два місця замість одного?» «Бо мені захотілося викупити купе цілком!» «Чому на дитину, а не на себе?» «Бо так оформили у додатку, та й ціна квитків однакова. Знаєте, для вашої компанії моя дитина вже не вважається дитиною, і квиток їй продають за повною вартістю, тому питання дивне». І тут провідник каже: «Недобре так робити. Заборонити таке треба.

Через таких людей може місць не вистачити». Якби я була без дітей, я б популярно пояснила, куди йому варто подіти свою думку та скільки разів її там провернути. Але, намагаючись бути доброзичливим батьком, я відповіла, що коли заборонять, то й поговоримо. А поки що квитки перевіряйте, повертайте документи, і ми пішли в наше купе, за яке я заплатила повністю. Ця ситуація, звісно, обурила мене. По-перше, це був не південний напрямок та потяг був далеко не заповнений. По-друге, яка різниця, товариш провідник? Я сплатила місце, яке не потрібно ні готувати, ні прибирати. Чи зазнала я докору сумління від його слів? Ні краплі. Про совість має думати залізниця, питаючи, чому в них дефіцит потягів і квитки не дістаються всім охочим. Я купувала і купуватиму рівно стільки квитків, скільки мені потрібно для комфорту. Чи заборонять це? Дуже сумніваюся. Люди скільки завгодно можуть обурюватися, що «мажорам, які все купе викупають на одну особу», потрібно це заборонити, але залізницю, на мою думку, цікавлять насамперед гроші. Заплатили за місця чотири особи чи три, дві, одна — яка різниця?

Правду кажучи, моя свекруха – чудова людина, щедра і енергійна. Вона лікар на пенсії, завжди готова допомогти, не вимагаючи за це плати. Її стосунки з онуками, в тому числі і з дітьми від попереднього шлюбу мого чоловіка Матвія, свідчать про її доброту. Однак тепер життя стало складнішим. Матвій має двох дочок від першого шлюбу, і їхня мати, пішовши від нього до іншого чоловіка, тепер повернулася до нашого міста після другого розлучення.

Це сколихнуло старі почуття і проблеми, тим більше, що колишня дружина має схильність налаштовувати своїх дочок проти мене, що видно з їхньої поведінки під час відеодзвінків. Незважаючи на мій дискомфорт, свекруха планує прийняти всіх своїх онуків, включаючи дочок Матвія, у своєму заміському будинку на все літо. Вона бачить у цьому можливість для сімейного спілкування, але я побоююся впливу дочок свого чоловіка на наших близнюків, яким зараз чотири роки, і вони досить вразливі.

Я думаю про те, щоб не відправляти наших дітей на дачу або, можливо, запропонувати відвідувати бабусю в різний час.  Хоча я чудово розумію позицію свекрухи, але я також дбаю про благополуччя своєї власної сім’ї, відчуваючи необхідність захистити нашу сім’ю від можливих конфліктів. Уся ця ситуація змусила мене замислитись над складним вибором: як тепер забезпечити стабільність нашої родини?

З того часу, як моя дочка вийшла заміж, наші стосунки значно охолонули. Раніше ми були нерозлучними: вона ділилася зі мною кожною деталлю свого життя. Тепер вона здається мені чужою. Це особливо боляче, тому що вона – моя єдина дитина: чоловіка давно вже немає на цьому світі. Живучи одна, я часто знаходжу будинок нестерпно тихим, а готування на одного здається безглуздим. Я сумую за жвавими вечерями з дочкою.

Тепер, коли вона переїхала на околицю міста і нещодавно народила дитину, я турбуюся ще більше і часто дзвоню їй, сподіваючись на запрошення у гості. Однак вона рідко відповідає, а коли робить це, то я відчуваю у її голосі сильне роздратування. Вона наполягає на тому, що зайнята своєю новою сім’єю, і делікатно радить мені знайти собі заняття та друзів. Нещодавно я запанікувала, почувши про відключення електрики у її районі.

Після численних дзвінків, які залишалися без відповіді, я поїхала до неї. Я вже підходила до її будинку, коли вона все-таки передзвонила і зневажливо сказала, що все гаразд, і що мені не варто приходити. Така відмова глибоко засмутила мене, тим більше, що вона не передзвонила ввечері, як обіцяла. Коли ми нарешті поговорили, дочка вибачилася, але так і не зрозуміла всієї серйозності мого розладу. Зараз дочка просить простору, вимагаючи менше втручання з мого боку. Мені важко прийняти цю зміну. І тепер мені цікаво: чи відчувають батьки таке відчуження, коли їхні діти заводять власні сім’ї?

Мені 32 роки, і мені все важче будувати стосунки. Незважаючи на те, що я виглядаю молодо, на 23-24 роки, мої ровесники рідко розглядають мене як потенційного партнера, і це почуття взаємно. Рідко можна знайти вільну жінку старше 25 років, яка не була б вже глибоко залучена до свого сімейного життя або обтяжена минулими стосунками.

Молоді жінки, схоже, шукають лише розваги, що суперечить моєму прагненню серйозних стосунків. Хоча я не багата, маю стабільну роботу, невелику квартиру; я веду здоровий спосіб життя, включаючи спорт та гірський туризм. Нещодавно одна дівчина 20-ти з невеликим років, дізнавшись мій вік, відкинула мене як занадто стару, що мене дуже засмутило.

У міру того, як мої подруги вступають у сімейне життя та стають менш доступними, моя надія знайти партнера зменшується. Думка про те, що я постарію, а поряд зі мною нікого не буде, лякає, і хоча частина мене вважає, що я повинна змиритися з самотністю, але інша частина не здатна позбутися бажання спілкуватися з людьми. Думка про те, що я ніколи не знайду тієї самої людини, досі не дає мені спокою.