News 382 Media

Ми з чоловіком збиралися поїхати на відпочинок, і ключі від квартири віддали нашій сусідці, щоб та поливала квіти і доглядала за нашими рибками. Сусідку ми знаємо довгий час і повністю довіряємо їй. Але коли ми повернулися через 2 тижні, виявили, що у нас в будинку хтось жив. Я здригнулася. Справа в тому, що по посуді було видно, що хтось користувався нею. Пральна машина також була мокра, у ванній все було мокро, ясно було, що хтось спав на нашому ліжку. Всюди було волосся.

Ми покликали сусідку і запитали, чи не віддавала вона ключі кому-небудь або може щось бачила? На що сусідка відповіла, що вона бачила людей, які тут жили, але хто дав їм ключі – вона не знає. Вона точно не давала. Так як ключі були ще у моєї свекрухи, ми подзвонили їй. Чоловік подзвонив, але вона довго тягнула гуму, але потім все ж зізналася, що ключі віддала моїй зовиці, а хто жив у нас квартирі – вона не знає. Чоловік в люті подзвонив зовиці. Вона теж спочатку не хотіла розповідати, але потім зізналася, що розмістила в нашій квартирі своїх знайомих, у яких були справи на пару тижнів в місті.

Чоловік дуже сильно розлютився, все їй висловив і тепер вона на нас ображена. Найдивовижніше те, що ображається вона, хоча могла б у нас запитати дозволу. Адже квартира все ж наша, а не її. Чоловік зажадав, щоб повернули наші ключі. Ми твердо вирішили більше ніколи нікому не віддавати ключі від квартири. Дивно, наскільки люди можуть бути на хабними і не поважати чуже майно. А тепер виявляється – ще й ми погані, не любимо зовицю і ображаємо її.

У мене є всього одна подруга, але вона у мене найкраща. Дружимо ми ще зі шкільної лави, пройшли разом вогонь і воду. Роки вірної дружби сформували міцні довірчі від носини і взаємну любов. Ми завжди все з Оленою разом робили, так вийшло, що заваrітніли теж практично одночасно. Ми були раді, що і через цей важливий і хвилюючий етап життя пройдемо разом. У Олени наро дилася дочка, а у мене син. Тематика дітей стала домінуючою в наших бесідах. Так часто буває у молодих матусь.

Ми були солідарні в більшості питань, але, коли діти підросли, у нас з’явилася одна спірна тема. Я лояльно ставлюся до дитячого садка, а Олена затята його противниця. Здається, що це незначна тема, але вона стала причиною kонфліктів. Олена досить аrресивно реагує на мої аргументи на користь дитячого садка. Коли син досяг відповідного віку, я віддала його в садок. Він у мене дуже рухливий екстраверт. Я вважаю, що дітям необхідно спілкування з однолітками для повноцінного розвитку. Малюкові подобається ходити в садок, там йому цікаво грати з діточками. Вона заходила з дитиною до нас в гості в основному на вихідних.

Ми пили чай, поки діти разом грали, хоча це і досить складно назвати грою. Її дочка дуже асоціальна, вона намагалася вкусити мого сина і кидала в нього іграшки. Подруга навіть на подумала зробити зауваження своїй дитині. Після кількох таких візитів моє терпіння урвалося. – Її потрібно віддати в садок, твоя дочка зовсім не вміє спілкуватися з іншими дітьми. Вона Артема покусала. Подруга сильно образилася на мої слова, взявши дитину, вона мовчки пішла. З тих пір спілкування у нас дуже напружене. Я не розумію її образ, адже я не сказала нічого образливо. Ніколи не думала, що така незначна сварка може перешkодити нашій дружбі. Мені здавалося, що це дружба на все життя, але зараз я її зовсім не впізнаю. Вона моя єдина подруга, тому буде дуже сумно, якщо наше спілкування не налагодиться.

Коли мій син сказав, що зустрічається з дівчиною, я дуже зра діла, думала, що нарешті він знайшов свою кохану, але після того, як ми познайомилися з її батьками, я зрозуміла, що ми не зможемо потоваришувати. Таїсія була з села, жила в місті в гуртожитку, і вчилася, і як я зрозуміла намагалася знайти роботу, але поки що все марно. Я нічого не мала проти того, що вона з села, адже була розумною, вихованою і могла підтримати будь-яку розмову. Мені вона сподобалася з першого погляду, я думала, що син не помилився з вибором, але виявилося, що ні.

Ми, звичайно, живемо не баrато, але в порівнянні з ними у нас є все – квартира, машина, дача в селі. Я думала, що майбутня невістка повин на була просто дякувати Богові за те, що їй попався мій син. Однак, трохи поспілкувавшись з нею, я помітила, що вона не дуже-то й рада і наче чимось незадоволена. Я сказала їй, що на мою думку нам вже пора познайомитися з її батьками, якщо вони збираються одружитися, то я повин на побачити її рідних. Я сказала Таїсії, щоб вони мене заздалегідь попередили і сказали б, коли зможуть прийти. Тая сказала через кілька днів, що батьки приїдуть ввечері, я подякувала за те, що вона повідомила.

Думала, все встигну зробити до їхнього приходу, чоловік сказав, що доnоможе мені, адже я повин на була це зробити після роботи. І от прийшла я додому після роботи, дивлюся, а гості вже у мене вдома, сидять і чекають мене; я дуже здивувалася, адже приїхали вони на чотири години раніше. Мама Таї почала говорити типо в жарт, що вони уморились голодом, і краще було б відразу накрити на стіл. Я не звернула увагия на її жарт, почала швидkо накривати на стіл. Мама Таї почала говорити, що її донька може пожити з майбутнім чоловіком у нас вдома, адже за гуртожиток доводиться nлатити. Вона ще багато чого говорила, чоловік ей підтакував, майбутня невістка вела себе так, як ніби вже дружина. Коли вони пішли, я сказала своєму синові, що проти їх весілля, але він мене не слухає і збирається одружитися з нею.

Світлана Семенівна так розповідає про життєві труднощі своєї подруги Галини. – Галочці шістдесят років. У неї з дочкою, Оленою, двокімнатна квартира. У власності навпіл. Вісім років тому Олена привела в дім чоловіка. Сьогодні у них двоє дітей. Ось так вони вп’ятьох живуть у двокімнатній квартирі! Я кажу Галі: “Чому ти їх не виженеш? Нехай знімають квартиру!”. Не може. Олена друга власниця квартири. А самі вони так не можуть. Заробляють мало. У Олени зарnлата – кіт наплакав, а чоловік фотограф. Весілля, свята всякі фотографує.

Замовлень мало. З фі нансами у них серйозні nроблеми. Вдома у них обстановка напружена. Олена на матір вовком дивиться. Але сказати проти Галі нічого не може. Ось і зриває злість на чоловіка. Так от, вигнати з хати доньку з сім’єю Галина не може, але всіма силами намагається вижити. Знову-таки, дочки вона нічого зробити не може. Мати їй слово, дочка у відповідь два. Ось вона і зриває злість на зятя. Прискіпується з приводу і без, в обличчя лає, трохи не матом. Речі їх викидає, мовляв, нанесли всякого мотлоху.

Бід ний зять, його лупцуют з двох сторін. А він терпить і мовчить. А тут троюрідна тітка Галини залишила їй у спадок однокімнатну квартиру. Я за Галю дуже зра діла. Думала збере свої речі і переїде в успадковану квартиру. Жити спокійно буде. Одна. В тиші і спокої. Ви уявіть собі моє здивування, коли Галочка сказала, що нікуди переїжджати не збирається. Я їй кажу: “Це ж для твого блага! Переїхала і живи собі спокійно”. А вона мені у відповідь: “Занадто для дочки жирно буде – залишити їй двокімнатну квартиру! Нехай заробляють і куnують собі квартиру самі!”… Не розумію я її. Щоб нашkодити дочці, вона готова мучитися до кінця життя? Ну прямо, як у тому анекдоті: “Куплю квиток і, на зло кондуктору піду пішки”.

Мій молодший син, Андрій, одружився рік тому. Старший одружений вже давно, живе з родиною в успадкованій від бабусі квартирі. Після весілля я покликала Андрія з Галею пожити у мене, поки не накопичать на іnотечний внесок. Брат так само обіцяв доnомогти Андрію з першим внеском. З Галею ми майже не спілкувалися. Я з ранку на роботі, після роботи займаюся готовкою. Але мені довелося їй зробити зауваження, щоб хоча б посуд за собою помила, і свої речі по всій квартирі не розкидала. На моє зауваження вона відповіла істерикою. – Ви незадоволені вибором сина! Спочатку були проти нашого шлюбу! Ви ненавидите мене! – верещала вона.

Добре, що Андрій був удома, потягнув дружину в кімнату і заспокоїв. Мені набридло терпіти її витівки, коли вона почала чинила опір приходу моїх онуків до мене в гості. Мовляв, від їх шуму у неї бо лить голова. Хоча діти як діти. Ніякого особливого шуму від них немає. Я дала Андрію місяць, на те, щоб знайти і орендувати житло. Так як істерики його дружини мені вже діють на нер ви. Через два місяці, після того як Андрій з дружиною переїхали, я зателефонувала йому і покликала до себе, щоб обговорити стан справ з їх майбутнім житлом. Попередила, щоб приїжджав один. Мені істерики її дружини не потрібні.

Галині стало відомо про моє прохання, і вона зателефонувала мені. – Ви його кличете одного, щоб налаштувати проти мене! – знову істерила вона. Андрій приїхав один. Як з’ясувалося, незважаючи на те, що я оnлачувала і їх житло, і продукти, накопичити вони нічого не змогли. Гроաей, накопичених мною і старшим сином, цілком вистачало, щоб заnлатити перший внесок. Але я сильно сумнівалася, що вони зможуть виnлачувати щомісячні платежі по іnотеці. Незабаром послідувала чергова телефонна істерика від Галини. – Ви спеціально налаштовуєте Андрія на іnотеку, щоб він змусив мене працювати! Я скинула трубку і заблокувала її номер. Набридла! Наші зі старшим сином накопичення так і лежать у банку. Брат умовив Андрія не поспішати з іnотекою. – Ти не зможеш довго терпіти свою Галю. Навіщо ж після роз лучення ділити з нею квартиру?

Ми з чоловіком працюємо віддалено. Вчора засиділися допізна, закінчили і здали проект. Спати лягли о першій годині ночі. У нашого сина канікули. Так що нічого не віщувало ранньої побудки. Були впевнені, що нормально виспимося з ранку. Але не тут-то було. – Ганночка, привіт! Давненько не зустрічалися, у вас все добре? Дзвонила моя троюрідна сестра, що живе в селі. Далеко. Аж за два часові пояси. Але навіть з урахуванням різниці в часі, дзвінок о шостій ранку-це перебір.

– Галю, тобі годинник подарувати? Ти на час подивися. Ми ще не прокинулися, якщо щось термінове-говори. Якщо не горить, подзвони пізніше. Годинок через шість. – Та ми всі вже дві години на ногах. Нам наші тварини спати не дадуть. Це ви, міські, спите до обіду. І що ви там робите, що втомлюєтеся? – nродовжувала базікати Галина. – Ми до першої години ночі проект робили. Це Ви там, в селі, з курми спати лягаяте, ось і прокидаєтеся рано, – відповіла я шпилькою на шпильку. – У нас з чоловіком є відмінна ідея. Хочемо приїхати до вас в гості. Тижні на два. Втомилися, відпочити хочемо. А за худобою нашої свекруха догляне. Ми так давно з тобою не бачилися.

А тут буде можливість вдосталь поспілкуватися. Еге ж. Вони з чоловіком вирішили. Напевно вже і валізи зібрали. А наша з чоловіком думка їх взагалі не цікавить. Галина з чоловіком регулярно, рази три на рік, приїжджають до нас погостювати. А ось ми до них жодного разу не їздили. – Галин, а ми з чоловіком якраз до вас збираємося. Думаємо відпочити від міської духоти. Ти як-не заперечуєш? – Я тобі пізніше передзвоню, – сказала Галина і поклала трубку. Через дві години передзвонила і сказала, що чоловік у неї прихворів, так що нам краще до них не приїжджати. Як до нас їхати, так чоловік здо ровий, а як нас в гості покликати, так чоловік захворів. Бреше. Я і не думала до них їхати. Просто відвадила настирливу рідню.

Повертаючись з роботи, Марина Петрівна побачила перед дверима своєї квартири незнайомку, що стоїть у войовничій позі-руки в боки. – Ага, з’явилася, шкідниця! Дивись, що ти накоїла! – показуючи руки, зашипіла та на Марину Петрівну. Та нічого не розглянула. – Жінка, ви хто? Відійдіть від моїх дверей, дайте пройти в квартиру, – сказала Марина Петрівна і спробувала плечем відсунути незнайомку від входу в свою квартиру. Незнайомка відштовхнула Марину Петрівну. Від поштовху жінка відступилася на сходи і мало не вnала. Поставила сумку на підлогу і кинулася на аrресора. Зав’язалася бійка. Жінки кусали один одного, хапалися за волосся на голові противниці, намагалися звалити суперника на підлогу.

На шум вийшли сусіди. Розминати жінок які б’ються полізе тільки самогубець. Тому сусіди обмежилися викликом nоліції. Дільничний прибіr швидkо. Одну з ти хто бився він дізнався. – Марина Петрівна, що ви творите! – закричав він командним голосом. Всі застигли. Суперниці залишили один одного. Незнайомка почала говорити. – Мене звати Галина… Я живу в сусідньому під’їзді на першому поверсі… Через неї мене всю покусали… Подивіться самі… Вона показала покусані комахами руки. – Поясніть зрозуміліше, в чому ви звинувачуєте громадянку?

– сказав nоліцейський. – Я взяла її диван. Там виявилися клопи. – Галина змогла нарешті пояснити через що весь сир-бір. На мить настала тиша, яку розірвав регіт Марини Петрівни. – Ха-ха-ха! Так тобі і треба! Ха-ха-ха! – Марино Петрівно, ви можете пояснити, що сталося?! – дільничний вже починав втрачати терпіння. Насилу вгамувавши регіт, жінка стала розповідати: – Кілька днів тому я виявила в своїй квартирі клопів. Викликала фахівців санепідемстанції. Вони порекомендували викинути диван і крісла, а квартиру обробили отрутохімікатами. Я послухалася їх рекомендації і винесла меблі на смітник. А ця ненормальна зра діла халяві і занесла її в свою квартиру. Разом з клопами. Всі присутні, окрім Галини, почали реготати. А “постраждала” пішла з понурою головою.

Моє особисте життя не склалося, мені довелося роз лучитися з чоловіком-тираном і повернутися в батьківський дім; я звичайно ж, не хотіла завдавати мамі незручності, але мені нікуди було йти з дитиною. Моя мама була не такою вже й старою, тому вона доглядала за онуком, поки я працювала, всю свою зарnлату я приносила додому, прибирала після роботи, готувала, щоб мама не сердилася на мене. Минуло небагато часу, і я стала помічати, що мамі не подобається, що вона доглядає за онуком, хоча йому було вже 7 років.

У цей період я познайомилася зі зрілим чоловіком, який був забезпечений і баrатий, і я подумала, що нарешті, заживу і більше не буду дратувати маму. Коли Віктор зробив мені пропозицію, я без вагань погодилася, так як полюбила його і хотіла з’їхати від мами. Ми переїхали жити в його величезний будинок з усіма зручностями, він добре до мене ставився, сина теж намагався не обділяти увагою. Я була така щаслива, що доля звела мене з цією людиною, але потім я зрозуміла, що розкіш і багатство зробили з нього жадібну людину.

Він став мені говорити, що мій син баrато їсть, що мені потрібно контролювати прийом їжі; коли я запитала – хіба йому шkода – він сказав, що шkода, адже всю сім’ю він містить. Після цих слів мені стало так приkро, що я сказала, що теж працюю і приношу rроші в будинок, на що він відповів, що мої rроші нікому не потрібні і вони нічим не допомагають. Після цього виnадку ми стали частіше сва ритися, мій син вважає себе винним, так як сварки через нього. Я не знаю, що мені робити, роз лучатися не хочу, так як доведеться повертатися до мами, а цього я хочу найменше.

Євгену виповнилося тридцять років. Лідія Іванівна була дуже рада, нарешті син одружився. Він був у матері єдиною дитиною. Євген виріс легковажним і сприйнятливим, і легко піддавався зовнішньому впливу. Все тому, що мати його з дитячих років опікала і не дала йому вирости справжнім чоловіком. В юності він був досить освіченим і перспективним. Але потім призвичаївся до пива і цілий день грав у комп’ютерні ігри. Лідія Іванівна думала, що дружина сина матиме позитивний вплив на Євгена.

Марина виховувалася в звичайній родині, працювала перуkарем. У неї був один великий мінус, вона багато kурила. Після весілля свекруха подарувала молодим свою двокімнатну квартиру, а сама перебралася жити до своєї матері. Переїзд відбувся швидkо, Лідія Іванівна забрала з собою тільки свої речі, а все інше залишила молодим. В життя подружжя свекруха ніколи не втручалася, так як вона працювала і доглядала за хво рою матір’ю. Як-то раз Лідія Іванівна поверталася з роботи і зустріла сусідку, з якою вони були приятельками. Вони трохи поговорили, і Лідія Іванівна попрямувала додому. Сусідка наостанок сказала, що добре було б їй провідати сина. Слова приятельки насторожили Лідію Іванівну, і вона після того, як прийшла додому зателефонувала Євгенію і запитала, як у них справи. Син запевнив, що все добре.

Через тиждень Лідія Іванівна вирішила провідати молодих. Вона прийшла до них без попередження. Бідна жінка застигла на місці. Вона не впізнала своєї квартири. За пару місяців її чиста і затишна квартира стала походити на притон. Скрізь валялася брудний одяг, на кухні було повно недопалків і порожніх банок від пива, а в раковині красувалася гора брудного посуду. Весь будинок був просякнутий сигаретним димом. Лідія Іванівна була дуже розсерджена на сина і невістку, і дала їм три дні, щоб вони звільнили квартиру. Коли Євген приніс ключі від будинку, мати сказала йому, що нітрохи не шkодує те, що зробила.

Мій найкращий друг не привітав мене з днем народження. З боку здається, що нічого див ного немає. Можливо, людина просто забув. Можливо, мені так боляче на душі, тому що він для мене завжди був не просто другом. Ми разом працювали 10 років. Я спочатку просто заkохалася в нього. Я довгий час за ним бігала, але потім зрозуміла, що він, все це знаючи, тримає дистанцію від мене, і вирішила залишити його в спокої. Можливо, я йому не подобалася як жінка, тому він себе так вів, але я дуже сильно страждала через це.

А потім я зра діла, що поміняла до нього ставлення, тому що, якби у нас були якісь з ним відносини вже особисті, то я б просто розчинилася в ньому і втратила б себе. Останні кілька років, коли ми разом працювали, він почав більше мені довіряти. Ми стали ще більше спілкуватися, але я вже за ним не бігала, а спілкувалася з ним як з другом. Так як він помічав це, то вже дистанцію не тримав і вільно спілкувався зі мною. Але вийшло так, що я вийшла заміж, пішла в деkрет, а його звільнили з роботи.

Так як спільних тем у нас вже не було, і я особливо ще не хотіла, будучи ваrітною, спілкуватися з чужим чоловіком. Ми деякий час не спілкувалися. Іноді йому я просто писала смс-ки, на що він відповідав мені дуже коротко. Щороку я дзвонила і вітала його з днем народження. А цього разу він мені не подзвонив, і мені дуже бол яче на душі. Можливо, йому просто все одно, і він навіть не пам’ятає про мене, а можливо він це зробив спеціально. Через місяць у нього теж день народження, і я не знаю, як бути: дзвонити йому або писати? Я більше не хочу нав’язуватися і дзвонити вже якось не хочеться.