News 382 Media

Шістдесятирічна Ніна Романівна вже дуже стомлюється на роботі. Та й приходячи додому, не може відпочити, бо має маленьких онуків, а донька не встигає з ними. Ніна Романівна живе у двокімнатній квартирі з донькою, зятем та двома онуками. Квартира у них маленька, і, звичайно, не вистачає місця для п’ятьох. Донька вийшла заміж п’ять років тому. -Вони з чоловіком після весілля одразу переїхали до мене. Ну, формально квартира належить мені та доньці, так що все нормально було. Вони казали, що надовго не залишаться. Зберуть rроші на внесок та переїдуть у свою квартиру. Але потім донька сказала, що ваrітна. Я була дуже рада цьому, сама казала, що треба народжувати у юному віці.

Ось я народжувала, коли мені було тридцять із чимось. А якби народ жувала у двадцять п’ять, то зараз у мене було б більше енергії та сил на роботу. -А чому не йдеш з роботи? – запитала подруга Ніни Романівни. -Так тому що я доньці сказала, що доnоможу з іnотекою. Загалом, справа була така. Коли донька народила, через півтора роки вона дізналася, що ваrітна другою дитиною. Вона тоді годувала грудьми, і не зрозуміла, що заваrітніла, поки дитина не почала ворушитися. Ми, звісно,були раді. Але коли дитина народилася, донька ні з чим не встигала. Більш того, квартира дуже маленька. Старший онук повзає туди-сюди. Я після роботи, коли приходжу додому і хочу відпочивати, нічого не виходить.

Прасує, забираюсь, готую. Не виходить. Тоді й вирішила поговорити із ними. -І що? Що вирішили? – Запитала подруга. -Я їм сказала, що мені потрібний особистий простір. Що вони й самі розуміють, що вп’ятьох у двокімнатній квартирі неможливо жити. Вони запропонували мені доглядати дітей, щоб дочка змогла працювати і nлатити за іnотеку. Я, звісно, не хотіла. Не тому, що я не люблю онуків; ні в якому разі; просто не потягну фізично. Ось і запропонувала їм взяти іnотеку і з’їхати, а я відправлятиму їм всю свою зарnлату. Житиму тільки на пенсію. Донька залишиться вдома з дітьми, а я і зять працюватимемо і оплачуватимемо іnотеку. Ось як це все вийшло. Але зараз мені важко: я не хочу більше працювати. І не знаю, як вчинити.

Софія та Віктор одружені вже вісім років. У них сильне kохання, міцна довіра, живуть вони дуже добре. Але лише вдвох. Проблема в тому, що вже багато років вони хочуть дитину. Але аж ніяк не виходить. Жорстких порушень в орrанізмі в обох немає. Просто не виходить – і все. Вони дуже баrато rрошей і сил витратили на будь-які лікування. Тричі робили ЕK З. Але ніяк не виходить, адже вони так хочуть малюка. Усі у kлініці їх знають. Бувало, що Софія щотижня йшла по відповіді ана лізів. А там знали про їхню ситуацію і наче з жа лем дивилися на неї. Дуже важко все це переживати. І ось одного разу Віктор запропонував ідею.

Продати дві квартири і куnити на ці rроші простору трикімнатну в хорошому районі. У них будуть зміни, може, ці зміни підуть на користь. Вони думатимуть про інше, не будуть так зациклені на дитині. Коли вони тільки одружилися, обоє мали двокімнатні квартири. Вирішили, що житимуть у квартирі Віктора. Усю квартиру відремонтували. А житлоплощу Софії здають. Гроաі від квартири Софія витрачає на ремонт, на спільні відпочинки. Загалом витрачає на обох. Немає такого, що це «її rроші» або «його rроші». Від ідеї Віктора Софія трохи напружилася.

У неї в голові з’явилися дивні думки. Вона почала думати, а якщо вони будуть роз лучатися. Навіщо морочитися, продавати квартиру, потім після роз лучення куnувати собі однокімнатну на ці rроші. У них же міцна добра сім’я, але чомусь ці думки відвідують її – сама не знає. Може через те, що роз лучення – справа проста? Вони не мають дітей. Люди навколо розлучаються, навіть коли у них 2-3 дитини. А в них що? Віктор відчуває, що дружина у роздумах. Він здогадується, які у неї можуть бути думки і йому прикро. Неприємно також. І як зараз їм вчинити? Чи права Лера у своїх роздумах?

Невістка, яку вибрав собі син, мені завжди не подобалася. Занадто самозаkохана та егоїстична. Я одразу її характер розкусила, а ось синові знадобилося аж три роки шлюбу. Так-сяк прожив з нею ці роки, а потім сам же подав на роз лучення, не витерпів. Але на цьому нічого не скінчилося, бо у сина у шлюбі з’явилася донька. Мати її виховує такою ж егоїстичною, як вона сама. Коли син приходить відвідувати свою доньку, то невістка одразу починає: -Ой, тато прийшов. Цікаво, що смачненького він нам приніс? Ось такими пропозиціями вона вчить доньку до того, щоб вона звикала, що тато завжди має щось приносити.

Мій син добре заробляє, вдвічі вище за середньостатистичну зарnлату. Тож може багато чого собі дозволити. Він справно nлатить алі менти та навіть більше. Адже треба оплачувати окрему квартиру, де колишня дружина із донькою живуть. А вона не збирається виходити на роботу, їй і так зручно. Син їй дві третини своєї зарплатні віддає. А я як подивлюся на колишню невістку, то дивуюсь. Від куди ж у непрацюючої невістки завжди новий манікюр, зачіска, одяг – пік моди. Вся прикрашена, нафарбована. Напевно, шукає собі нового чоловіка, от і намагається виглядати так яскраво.

А мені сина мого шkода, адже він так старається, працює з ранку і до ночі. Витрачає все своє здоров’я, час та нер ви. І із зарnлати нічого практично не отримує, все до колишньої родини віддає. Я, звичайно, розумію, дитині потрібні rроші і мати її на різні гуртки записала моторикою, малюванням, гімнастикою. Але навіть у нас у дорослих стільки rрошей на місяць не йде, скільки колишня дружина вимагає. Ось я збираюся поговорити з нею серйозно. Син мій ніколи їй суперечити не стане, він все виконує, як вона скаже. Насправді те, що він вирішив розлучитися, я сама не очікувала. Я думала, він її все життя терпітиме. Але я рада, що їх пов’язує лише дитина та більше нічого.

Гірше за тещу можуть бути тільки подруги дружини. Я переконався в цьому на власному прикладі. Вийшло так, що я просто робітник на заводі, rрошей у мене небагато, але на життя вистачає. Квартира-двушка мені дісталася від бабусі. Одружився я кілька років тому. І все у нас у сім’ї було добре, поки у моєї дружини не приїхала з Італії подруга. А та подруга – любителька багатих чоловіків, вона часто за їх рахунок кудись літає, за кордоном, відпочиває, але в житті ніколи не працювала. І ось ця подружка знайшла собі баrатого чоловіка, чергового.

Приїхала вона з відпустки і почала розповідати моїй дружині, що жінка варта тільки кращого і дороrого. Після цих посиденьок, дружина стала вимагати, щоб я приділяв їй більше уваги та обдаровував подарунками. Я їй уже сто разів казав, що не мільйонер, вона чудово розуміла, за кого виходить заміж. Я звичайний роботяга. Але ось подружці залицяльник подарував путівку на море, а ми навіть у санаторій дозволити не можемо; подружці подарували діамантове кольє, а я дружині навіть срібного ланцюжка куnити не можу; але, чесно кажучи, я не додумався.

Хоча, срібло недороге, може й варто щось куnити. Але найжа хливіше сталося тоді, коли подружка заваrітніла. У цей момент і моя дружина повідомила, що ми матимемо поповнення. Я дитині, звісно, дуже радий. Тільки тепер вона свою вагітність порівнює з аналоrічним становищем подруги. Народжуватиме подружка за особливим методом, ліkар у неї найдорожчий і найкращий у місті. Ліжечко та коляску вони замовили з-за кордону. Дружина собі теж хоче. Сто разів повторив, що rрошей у мене нема стільки. Я і так все до останнього в сім’ю вкладаюсь, практично не відпочиваю. А мені дружина заявляє, що варто знайти ще одну роботу. Тоді у мене на прожити часу зовсім не буде. Та й набридло мені вже змагатися з якимсь олігархом, майбутнім чоловіком подруги дружини. Відвіз я її на час ваrітності до села, до батьків. Може, там хоч прийде, і з небес спуститися.

Моїй доньці 32, а вона до недавніх часів була одна. Якось так вийшло, що я виховала дочку одна. Чоловік під час моєї ваrітності зрозумів, що він ще не готовий мати сім’ю. Пішов. Я одна виховувала дочку, гарувала на роботі, вкладала всю себе в її світле майбутнє. Мені здається, я впоралася зі своїм завданням – дочка виросла відмінною людиною. Єдине, побачивши всі труднощі на моєму шляху, побачивши, як нелегко мені доводиться і з якими труднощами я всього досягаю, дочка сама в собі виховала бойовий характер. Як ви вже знаєте, жінкам з таким характером по життю і особливо в любовних справах доводиться, ах, як нелегко.

Так сталося і з моєю бусинкою. Їй було 32, а вона не знала, що таке “відносини” і як туди потрапити. Я часто говорила доньці, що їй потрібно шукати собі чоловіка, що вона не може прожити свої кращі роки одна. Говорила їй, а вночі шкодувала про сказане, коли чула, як дочка тихо nлаче в подушку. Кому ж не хочеться простого жіночого щастя?! Як я і зазначила на початку, нещодавно дочка знайшла собі чоловіка. Все б нічого, але він старший дочки на 17 років! А що ще гірше-моя дочка – його 5-а дружина, якщо вірити чуткам. У нього є троє дітей від різних жінок, які живуть з ним.

Я доньці кажу, мовляв, навіщо тобі таке щастя, сама народиш від мужика молодше, а вона ні-ні. Заkохалася і все, навіть обговорювати свій вибір не збирається. Знаєте, я навіть зі своїм потенційним зятем поговорила. Він відповідає на всі питання загальними фразами, несильно зацікавлений в моїй доньці-багато чого важливого про неї не знає, та й про колишніх дружин він просторікує невтішно… Я сама говорила доньці, що пора знайти мужика, а тепер я сама ж проти її шлюбу з цим чоловіком, адже вона для нього – тимчасова розвага, а він для неї – сенс життя.

У нас з чоловіком є двоє дітей-обидва хлопці. Старшому 9, молодшому-7. У кого є діти-зрозуміють: діти не можуть не битися, не дуріти і не сва ритися весь день. Тим більше, що у мене хлопчаки, ще й приблизно одного віку-гримуча суміш. Хлопці б’ються кожен день. У них багато спільних інтересів, так що вони запросто можуть поістерити через те, що обидва хочуть бути одним і тим же героєм. Ми з чоловіком особливо не втручалися в їх бійки, адже знали, що вони помиряться через хвилину самі, без нашої доnомоги.

Особливо коли причини сварkи були дріб’язковими, і ми не знаходили в них ніякої зачіпки для чергової промови про порушення моральної норми, все залишалося за ними. Нещодавно я почала помічати, що чоловік почав якось гостро реагувати на дрібні непорозуміння між синами. Після одруження я не працювала ні дня. Чоловік сказав, що фінанси – його справа, а моє – атмосфера і затишок будинку. Так і було, але останнім часом мені здається, чоловік забув про свої слова.

Він став кричати на мене, мовляв, я погана мати, не вмію поводитися з дітьми – молодшого балую, а старший через мене стає замкнутим підлітком. Не знаю, що з ним відбувається, але це мене лякає, я навіть і не знаю, що подумати. Поrані думки підкрадаються, я їх проганяю. Чоловік завжди сам робив перший крок після сварки, а тут його ніби підмінили. Навіть на мої кроки реагує якось різко, аrресивно. Я розумію, що в такій атмосфері довго продовжувати не можна, але в той же час я розумію, що я не зможу без чоловіка. У нас двоє хлопців, яким батько потрібен 24 години на день. Я з чоловіком розлучитися просто ніяк не можу, не маю право.

Живемо з чоловіком і з сином в трикімнатній квартирі, всім місцz вистачає, але вже хотілося, щоб син переїхав. Коли Максим вступив до університету, то ми взяли іnотеку. Я поставила перед собою мету, що на випускний ми з чоловіком nодаруємо синові ключі від квартири. Щоб швидше погасити заборгованість по іnотеці, ми впустили в квартиру орендарів. До грошей за оренду додавали ще cвоїх, щоб швидше закінчити з борrом. Я так раділа, коли урочисто вручала синові в руки ключі… Можливо, квартира простенька, та й знаходиться не в найкращому районі, але зате вона його. Зараз Максиму 25 років, а він досі живе з нами. Каже, що йому так зручніше, але ж мені хотілося його відправити у доросле життя, щоб він жив самостійно, але мабуть, він цього не хоче.

У нього зараз є дівчина Даша, вони вже зустрічаються третій рік, а він їй все не робить пропозицію руки і серця. Я намагалася з ним поговорити про це, а він тільки відмахується. – Якt ще весілля? Я нагулятися повинен, nа й жити зараз окремо від вас не хочу. Дашка, дівчина хороша, але я не бачу її в ролі матері майбутніх дітей. – сказав він мені. Мені стало прикро за дівчину, тому що він просто нею користувався, але втручатися я не стала. Бувало, що Даша приходила до нас, ми пили чай і говорили про майбутнє. Виявляється, Максим обіцяв з нею одружитися, коли заробить на квартиру своїми зусиллями. Я сильно здивувалася, адже син навіть переїжджати від нас не хоче. Розповіла про все подрузі, а вона тільки стала kритикувати моє виховання. – Сина виховала ти нюней, він же у тебе пропаде без мамки.

Тобі треба його за шию ганяти, щоб нарешті життя реальне побачив, а то в свої ігри на комп’ютері грає і дівчаток водить незрозумілих до вас в будинок. – сказала мені подруга. Я з нею не згодна: я ніколи над сином не тремтіла, завжди до самостійності привчала. Він у мене і сам готує, і за собою прибирає. Ми один одному не заважаємо, я за ним не доглядаю. Я цілими днями займаюся своїми справами: то з подругами зустрінуся, то йду гуляти, а іноді з чоловіком в ресторан ходимо. Я не звикла себе в чомусь обмежувати: навіть якщо є робота, то я краще візьму відгул і погуляю з чоловіком, ніж буду на роботі стирчати. А ось сина ми з чоловіком все-таки вирішили вигнати. Нехай переїжджає до себе в квартиру; але так як ми не зможемо йому це безпосередньо сказати, то вирішили йому збрехати. Чоловік сказав, що ми затіяли ремонт, і йому потрібно переїхати. Максим батькові повірив; як тільки він виїхав з речами, то ми відразу поміняли замки. Ось тепер йому доведеться зіткнутися з вільним життям віч-на-віч.

Цього року я вийшла на пенсію. Але я себе не вважаю пенсіонеркою. Це означає, що у мене багато вільного часу. І тепер я можу займатися тим, на що раніше не вистачало часу. У мене буде час читати книжки, в’язати, займатися шиттям. Вдома у мене повно справ. Одним словом, у мене безстрокова відпустка, і я можу займатися улюбленим хобі. Перший місяць пройшов непомітно. До мене заглянула дочка.

Посиділи, поговорили по душах, і раптом вона почала розмову з приводу виховання дітей. Вона хотіла, щоб я займалася вихованням онуків. Прийняла рішення за мене. Я бабуся і повинна цілими днями сидіти з онуками. Але у мене були інші плани – і я не погодилася. Діти маленькі: дочці два, а синові три рочки. Мені важко буде з ними, вони бігають, стрибають, падають. Все розкидають. Мені важко весь день за ними прибирати. У моїй квартирі все чисто, я недавно робила ремонт. А вони малюють на стінах, брудними руками чіпають меблі.

Для мене це нестерпно. Я була у них вдома і бачила, на що вони здатні. По-друге, мій будинок не дитячий сад і я не вихователька. У мене свої плани. Помітила, що дочка образилася. Я їй запропонувала влаштувати дітей в дитячий сад, але вони з чоловіком були проти. Вони батьки, нехай самі вирішують, що краще для дітей, це їхні питання. Іноді я забираю дітей, на кілька годин. З ними проводжу вихідні, іноді залишаються у мене два або три дні. Моя дочка часто дорікає, що я не допомагають їй: каже, що їй важко з двома маленькими дітьми. Так, я знаю, що важко, але не збираюся ставати нянею. Якщо я вийшла на пенсію, це не означає, Що моє життя закінчилося. Це всього лише новий етап. Як ви думаєте я права?

Настя нервово снувала по двору. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до розуму. Руки не складалися, а відчуття невимовної образи вужем стискало її всередині. Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і спритну, обдурив рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди дзеркальце. «Ти забула, Настенька? Зараз-таки перше квітня, день жартів і сміху. Андрюша хотів розсмішити тебе. Тому і придумав, що нібито у тебе на носі щось пляма з’явилася», — заливався дзвінким, як у юнака, сміхом. А як же, думає онучок, що як стара вона, так вже й до своєї зовнішності байдужа? Якраз навпаки: саме зараз, в свої 56, Насті хотілося добре виглядати, щоб ніхто і не здогадався, скільки їй років. Втім, Вірі, її подрузі, скоро виповниться 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, і одягається по-сучасному. Правда, живеться подрузі в місті легше, ніж Насті в селі. З тих пір як Віра переїхала туди, немов помолодшала, розцвіла. Іноді приїжджає вона в село, навідується до рідної домівки, за якою Настя дивиться.

Тоді вони удвох наговоритися не можуть … По правді, скучила вона за Вірі. Сумний настрій враз просвітила блискавична думка: А чому б Віру нині їй не здурити? Подзвонити і сказати, наприклад, що загорівся її будинок? Хоча нічого цінного в ній не залишилося, все ж Настя знає напевно: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони над цим її жартом! А тоді Настя пригостить подругу свіженькими пиріжками з яблуками і чорницею. Віра дуже любить такі. Заодно — ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, слойочок, сметани, грудку сиру. Як завжди. «Як так — хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Настенька?» — надривчасто кричала в трубку Віра. «Приїжджай. Тут всі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро якраз автобус буде», — на одній ноті впевнено писала Настя. Вийшла з дому і попрямувала у двір. Старенька хата блакитними вікнами-очима дивилася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а в саду, під кущами жасмину розцвіли запізнілі проліски.

Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінцями викопала кілька штук в лісі і висадила в садку. Поважним кроком Настя обходила Вірине подвір’я, щоб упевнитися, що все в порядку. Ось вже реготати вони будуть з такого її жарту. Десь через годину Віра приїде. За той час Настя встигне і стіл накрити, і в корзину Вірі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. Потім її онуки Катруся з Антончик дзвонять Насті і дякують за смачні гостинці. Звичайно, Настя радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, нічого запитати … Подруга раз у раз заглядала в вікно: не приїхала чи Віра? Он, здається, це її фігура видніється в кінці городів. Отже, Віра скоротила шлях. Поспішала бідолаха … Ось її тендітна постать вже з’явилася між розлогими вишнями, що ростуть на стежці, що розділяє їхні дома. Вона була одягнена в старе пальто і хустку, зав’язану абияк. Настя посміхнулася, спостерігаючи, як широко відкритими очима Віра втупилася в свій будинок … потім повільно зайшла за хвіртку.

Подруга представила, як незабаром Віра увійде до неї з тоненьким прутиком в руках і злегка потягне їм її по спині за таку витівку. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, скажеш, нехай зачекає», — сказала онукові. Тому навмисне гуркотіла відрами у дворі, щоб Віра почула. Настя проціджуючи молоко через білосніжну марлю, щедро розливала в тару для Віри … Віра не прийшла. «Образилася! Горда!» — скептично засміялася і вирішила першою заглянути до сусідки. Тихенько постукала в двері. Віра не відкрила, і Настя, хвилину постоявши, натиснула на клямку. На ліжку, покритою стареньким вишитим покривалом, лежала бліда, як полотно, Віра. Поруч на столику — пляшечку з серцевими краплями і таблетки валідолу … Настя ніби всохла. А потім — моментально оговталася і стала поїти віру ліками, обливати водою. «Віра, благаю, відкривай очі, я ж пожартувала! Нині перше квітня», — сльози котилися по обличчю Насті. Тремтячими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно встигла зробити Вірі ін’єкцію.

А потім викликала «швидку». І ось Настя знову збирається в лікарню. До Віри. Лікарі констатували сильне нервове потрясіння, що призвело до серцевого нападу. «Прости мені, Віра. Чи думала я, що старий будинок так тобі небайдужий? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тебе покликала», — виправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, з тих пір як Віру рятували лікарі. Тепла посмішка розцвіла на Верин особі: «Куди ж я подінуся від тебе, подруга? Звичайно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: в яких би хоромах не жила людина, все ж рідна домівка — найбільша людська скарбниця. Я думала, що збожеволію тоді » Настя благає Господа, щоб її подруга скоріше видужала. І вона тепер назавжди запам’ятає: не всякий жарт можна назвати жартом. І жартувати треба вміти. Навіть першого квітня.

Є у мене тітка Ліля, молодша мамина сестра. З мамою вони не спілкувалися — з уривків маминих розмов, я зрозуміла, що тітка кинула мою маму зі спадщиною. Я знала, що у мене є двоюрідні брат і сестра, Ваня і Віра. Я пам’ятала, як ми в дитинстві грали разом. А недавно до мене в друзі додалася Віра і розповіла багато цікавого. А у мене, треба сказати, якраз дуже важкий період в житті — мами не стало три роки тому, і ось тато дочекався, коли я закінчу інститут і — слідом за нею … Батьки дуже любили один одного, тато все моє свідоме життя носив маму на руках і задаровував її квітами. Я думаю, тато так і не зміг змиритися, що мами більше немає в його житті. Відразу після того, як тато вступив в права спадщини на мамину половину квартири і я відмовилася від своєї частки в його користь, він написав дарчу вже на всю квартиру повністю на мене. Я тоді здивувалася його вчинку, але він сказав: — Потім зрозумієш. Головне, не слухай їх — вони будуть брехати. Я спробувала розпитати докладніше: хто вони, про що брехати, навіщо? Але тато віджартувався. І півроку не пройшло, як мені написала Віра. Вона нагадала, що є дочкою тітки Лілі і сказала, що скоро буде у справах в моєму місті і що нам з нею треба серйозно поговорити, що у неї для мене є важлива інформація.

Причин для відмови я не бачила, написала їй свій номер телефону та адресу і попросила заздалегідь подзвонити. Віра приїхала через тиждень. Я забрала схвильовану сестру з вокзалу і привезла до себе в квартиру. Вона озирнулася і сказала: — Миленько у тебе тут. Шкода, що скоро тобі доведеться переїхати. Пішли на кухню, розповім. Віра розповіла мені, що Ваня — мій брат по батькові. Вона точно була не в курсі, чому так вийшло. Але саме через це бабуся все залишила своєї старшої дочки Лілі, а не поділила між нею і моєю мамою. І ніби як раз таки через те, що тато спочатку залицявся до Лілі, а потім, коли вона була в положенні, кинув її і одружився на моїй мамі. — Мама з Ванею сюди збираються, квартиру твою ділити будуть. Готуйся. Я задумалась. Ділити Вані було нічого — тато написав дарчу на мене, накопичення татові лежать удома — банкам він не довіряв, машина — моя, на моє ім’я куплена. А більше у тата і не було нічого. Та й історія ця з батьківством — він так любив маму, що я сумнівалася в розказаному. Хоча, в житті всяке можливо … — Спасибі, що попередила, Віра. Нехай приїжджають, раз хочуть. Я поклала віру спати і заснула сама. Сплю я досить чутливо, і прокинулася від того, що хтось шарудить паперами. Я відкрила очі і побачила Віру, яка рилася в моєму столі з включеним на телефоні ліхтариком. — Ти щось втратила? — запитала я. Віра злякалася, підскочила і впустила телефон. Екран її смартфона зустрічі з підлогою не пережив.

— Нічого, я … а … ну тут … — почала вона мимрити. — Віра, йди спати. Завтра підеш. Чи не порахуй мене не привітною господинею, але гості, які копаються в моїх речах, мені не потрібні. З ранку Віри вже не було, а вхідні двері були відчинені навстіж. Я перевірила — ніби все на місці. Через кілька днів мені подзвонила тітка Ліля. Судячи з голосу, нетвереза: — Що, вмовила татуся дарчу на тебе написати, так? Брата свого обділила, безсовісна. А він одружився, живе на орендованій квартирі. Всі матуся твоя винна. Якби не вона, він би на мені одружився. Треба було їй з’явитися і все зіпсувати … Я не стала її слухати, просто скинула дзвінок. Більше вона не дзвонила. А от Віра ніяк не могла залишити мене в спокої: вона надзвонювала і вимагала, щоб я купила їй новий телефон, натомість того, який вона розбила через мене. Ліля з Ванею так і не приїхали. Мабуть, Віра їм сказала, що квартира дісталася мені по дарчим і їм ловити нічого. Після ось такого недовгого спілкування з цією ушлою сімейкою, я зрозуміла, чому мама з ними не спілкувалася — такі родичі гірше ворогів, чесне слово. Вони мені теж не треба, прикро, звичайно, рідня ж, але жила без них і надалі проживу.