У дверях кухні з’явився Семен у костюмі з краваткою, він вклонився до нової гості. – Семо, знайомся, моя подруга по інституту, Наталя. Разом навчалися, у місці мешкали в одній кімнаті у гуртожитку. Наталя з подивом дивилася на цього вусатого чоловіка, що нагадує своїми манерами маленького слухняного хлопчика. Було таке враження, що Семен розумово неповноцінний, якби Ірина не сказала, що її син закінчив педагогічний інститут і зараз викладає фізику у школі. Рівно за десять хвилин Семен з’явився у спортивному костюмі. Він поїв, подякував усім присутнім, перепросив і пішов у свою кімнату. Ірина зачинила двері кухні. – У тебе дивовижний син! – сказала Наташа.
– Ось у цьому і моє лихо, – зітхнула Ірина. Чоловік мене кинув із маленьким Семеном на руках, а я його біля подолу постійно тримала. У дитинстві він з однолітками спільну мову не знаходив, якщо кривдили – мені скаржився, аж до закінчення школи. Потім інститут. Була в нього дівчина, він квіти дарував їй, читав вірші. Але я сказала, що розпущеним дівчатам у цьому віці лише гроші потрібні. Незабаром вони розлучилися, і з того часу Семен замкнувся у собі. Молоді дівчата його серйозно не сприймають. Та він і сам на жіночу стать не ласий, весь у науці, щось там винаходить. Але онуків дочекатися, мабуть, не судилося. Тридцять п’ять років, а зовсім дитина.
– Слухай, у мене племінниця є, вона трохи молодша за твого сина, незаміжня, дітей немає. Чи не красуня, але розумна дівчина, вихована. Може їх із Семою познайомити? За тиждень було запрошено племінницю Людмилу. Маленька, повненька, з неймовірно круглими щоками та губками бантиком. Сіли вечеряти. Семен намагався не дивитись на Люсю, мабуть, здогадувався, що це сватання. Перекусивши, він подякував усім присутнім, перепросив і вийшов. Іра з Наташею майже не помітили, як Люся зникла. Обидві жінки вийшли подивитися, але завмерли на порозі кімнати. Семен із Люсею сиділи за столом, схиливши голови один до одного. Сема тихо розповідав Люсі про свою роботу і щось паяв.