News 382 Media

Юля йшла додому засмучена. На роботі сказали, що організація на стадії банкрутства і тому грядуть великі скорочення. Вона прийшла працювати в цю організацію ще коли навчалася в інституті, і працює тут уже п’ятий рік. Вона любила свою роботу, їй подобався колектив і влаштовувала зарплата. Ще вона дуже боялася втратити роботу, тому що у неї була іпотека. Двокімнатну квартиру Юля з Сергієм взяли відразу як одружилися. Майже всі витрати — іпотека, оплата за комунальні платежі і продукти — лягли на плечі Юлі, так як заробітки у Сергія були нестабільними. Навіть якщо він і отримував гроші, то вони якось швидко у нього закінчувалися. Юля сподівалася, що Сергію все-таки пощастить, і він знайде хорошу роботу зі стабільною зарплатою. Але довго на одній роботі Сергій не затримувався і йшов зазвичай зі скандалом. Не щастило йому з роботодавцями, не помічали в ньому супер-пупер професіонала, генія і просто хорошу людину. Він скаржився Юлі на несправедливість світу, а вона заспокоювала його і вірила в світле майбутнє. Вірила навіть більше, ніж сам Сергій. І ось зараз вона вірила, що Сергій вчинить так само, як вона, заспокоїть її і докладе всіх зусиль, щоб взяти основні витрати на себе. Але коли вона розповіла Сергію про ситуацію на роботі, то замість підтримки почула звинувачення на свою адресу.

Він лаяв її за те, що залучила його в цю авантюру з іпотекою, тому що йому не потрібна квартира, він міг би жити і далі зі своїми батьками. Ось тільки Юля не захотіла жити так, а він заради неї пішов на такі жертви. Лаяв за те, що всі свої гроші Юля витрачає на себе і невідомо на що, «ховає» від нього зарплату, а він змушений постійно просити у неї гроші. А тепер все, «лавочка закрилася» — нехай сама розбирається зі своїми проблемами. З цього дня у них роздільний бюджет! Юля слухала і не вірила своїм вухам. Як він міг таке говорити, коли вона сама платила за іпотеку і комунальні послуги, та ще продукти купувала, тому що грошей у Сергія ніколи не було. А тут він її звинувачує в тому, що гроші незрозуміло на що витрачає. Ну і добре, що бюджет розділять, їй же легше буде! Вони розділили кімнати — Сергій влаштувався в залі, тому що там телевізор, а Юлі дісталася спальня, тому що вона все одно цілими днями на роботі. І з цього дня Юля перестала з ним розмовляти. Після роботи вона мовчки проходила в свою кімнату, не бажаючи нічого з ним більше з’ясовувати. Через місяць, коли прийшов час платити за іпотеку, Сергій зрозумів, що поквапився з поділом бюджету. Їжі в будинку ніякої не було, Юля не вечеряла, а обідала на роботі (у них були безкоштовні обіди для співробітників).

Половина суми за іпотеку і комунальні послуги для нього була занадто великою. Та й грошей було шкода, адже він міг безкоштовно жити в квартирі з батьками. Сергій вирішив піти на примирення. Однак Юля запропонувала розлучення. Вона весь місяць чекала, що Сергій все ж вибачиться, влаштується на роботу і візьме частину витрат на себе. Але, на жаль, цього не сталося. А ще за цей місяць вона зрозуміла, що їй невигідно жити з чоловіком. Вперше за час її шлюбу у неї вийшло відкласти грошей, з’явилося більше вільного часу вечорами, так як не потрібно було стояти біля плити і мити гору посуду. Сергій на розлучення не погоджувався, але і платити ні за що не хотів. Як він її тільки не вмовляв, але Юля залишилася непохитною. Вона раніше завжди його підтримувала, а коли потрібна була підтримка саме їй — він зрадив. Цього вона ніколи не пробачить. На роботі Юлю залишили. Вони цінували її професіоналізм і не хотіли з нею розлучатися. І вона була вдячна, що ця ситуація їй показала справжнє обличчя Сергія. Розлучення і розділ майна були морально важкими як для Юлі, так і для Сергія. Але Юля зуміла довести, що квартира куплена її грошима та Сергій «з спільно нажитого майна» отримав сущі копійки. Юля змогла вчасно вийти з цих відносин, відстояти своє право і своє майно. Але ж скільки жінок продовжують вірити в ілюзії «світлого майбутнього» і нести в поодинці весь вантаж сімейних тягот …

Цієї історії вже двадцять років, але я пам’ятаю її в найдрібніших подробицях, наче це було вчора. У мене закінчилися пари в інституті, і я був на шляху до свого гуртожитку. Мені залишалося лише дорогу пройти, щоб дійти до нього. І я спустився у підземний перехід. А коли вийшов із нього, то побачив молоду жінку з коляскою. Вона тягла дитячий транспорт, ледве піднімаючись нагору. Я запропонував їй свою допомогу — взяв візок із дитиною і поніс її до виходу. Щойно дійшов до виходу, повернувся з усмішкою на обличчі, щоб передати візок матері.

Але виявив, що жінки нема. Я оглянув усе довкола, але її й слід застудив. Вирішив почекати її, подумав, а раптом вона відійшла в магазин або ще може щось трапилося і їй потрібно було терміново відлучитися. Дивно, звичайно, але робити не було чого. Я довго вдивлявся в обличчя кожної перехожої жінки, сподіваючись знайти матір малюка, але та просто зниkла. Я простояв там з коляскою цілу годину, як дурень. Потім не знав, що мені робити, дуже ро згубився і не знайшов нічого ро зумнішого, ніж піти разом із дитиною до свого гуртожитку.

Я зовсім не вмів поводитися з дітьми. Не знав, як їх доглядати, що їм можна, а чого не можна. Тому вирішив звернутися по допомогу до вахтерkи. Вона й додумалася викликати мі ліцію. Приїхали пр ацівники мі ліції та забрали нас у ві дділення. Там мені вл аштували справжній доnит, та й я про все розповів і написав пояснювальну. А потім повернувся до гуртожитку.

Потім почався ж ах. Я відчув себе сnравжнім зл очинцем. Мене викликали у ві дділення кожен бо жий день. Я вже не знав, як довести свою не винність. І щоразу розповідав, як справа була насnравді. Але все було марно. Слідчий намаrався ви бити зі мене зі знання. Так, ось і ро би після цього добро людям.

Ішов третій тиждень доnитів, і я серйозно почав ту рбуватися про своє ма йбутнє і думав на решті найняти адвоkата, як раnтом з’ явилася зо зуля-мати. Вона так була рада, що збаrрила свою дитину kомусь, що ви рушила разом із друзями загород відзначати цю nодію, так і пішла у заnій. А коли вона nовернулася до мі ста, її зл овили. І лише тоді я зміг видихнути. А що з ними далі я не знаю.

Я з родиною живу в багатоквартирному будинку. Ми з дружиною не давно купили квартиру і, щоб заробити на неї, я працював закордоном п’ять років. Ми дуже щасливі, що здійснили нашу мрію і зараз насолоджуємося життям в ній. Все було б добре, якби не наші сусіди з якими ми дуже посварилися через багатодітну сім’ю, яка живе в нашому будинку. У нас є група в вайбере, де ми завжди листуємося з сусідами. Одного вечора мене приєднали до іншої групи, де активні мешканці будинку пропонували допомогти багатодітній родині. У цій групі були всі сусіди, крім чоловіка і жінки, яким ми повинні допомогти. У них дійсно складна ситуація, тому що чоловік не працює, а дружина не може вийти на роботу, тому що у неї шестеро маленьких дітей. Купити житло і зробити ремонт в ньому подружжю допомогли їхні батьки і небайдужі люди. Цій родині завжди хтось допомагає і вирішує їх про блеми.

У групі запропонували перевести гроші для багатодітної сім’ї і віддати їм в конверті. Майже всі мої сусіди здали гроші, а ми з дружиною відмовилися. Зараз ми дуже посварилися з сусідами, тому що вони вважають, що ми повинні допомогти, тому що маємо роботу, а чоловік, у якого шестеро дітей, ніде не працює. Але я з цим не згоден, тому що у Володимира є руки, ноги і він не інвалід, тому також може піти на роботу і забезпечувати свою сім’ю, а не жити на гроші, які їм дає держава і небайдужі люди. Я не розумію, чому я повинен забезпечувати чужих дітей?

У мене є свої діти. Їх — двоє: дівчинка — 4 роки, і хлопчик — 2 рочки. Моя дружина ніде не працює, вона в де кретній відпустці і ми живемо на мою зарплату. Але нікого не цікавить, де я повинен брати зайві гроші, щоб допомогти чужим людям. Вони ображаються на мене і вимагають перевести гроші, тому що всі жителі перевели або будуть переводити, а я єдиний, хто пошкодував гроші для багатодітної сім’ї. У сучасному світі ми можемо контролювати, скільки дітей у нас буде, а не нар оджувати і чекати, що нам все повинні допомогти. Перш ніж нар оджувати, потрібно розрахувати свої сили і думати головою. Діти — не іграшки, їх потрібно годувати, одягати і виховувати власними силами, а не за допомогою чужих людей.

Останнім часом я зрозуміла одну важливу річ, що в цьому житті ми нікому не потрібні. За винятком матерів і дітей. Та й то не у всіх випадках. Іноді буває і навпаки. Я особливо то й ніколи не була щасливою. Завжди одна і самотня. Постійно гналася за примарним щастям у вигляді квартири і машини. Працювала багато на кількох роботах. Накопичила певну суму і придбала спочатку квартиру, а потім і машину.

Ще потім до мене почала підбиватися молода людина. І я вирішила вийти за нього заміж. Ні, я його ніколи не любила. Нам просто було комфортно, незважаючи на різницю у віці. Я була старша на чотири роки його, хоча на вигляд цього не було помітно. Ми жили в моїй квартирі. Він був з села, свого житла в місті не мав. Дітей у нас не було достатньо довго. Потім з’явилася дочка.

Тоді у нас і почалися з чоловіком перші сварки. То він мене просто лякав тим, що так жити йому важко. Дитина плаче, я постійно без настрою, а він, подумайте тільки, працює і втомлюється. Коли він перестав лише на словах мене страшить і одного разу зібрав свої речі — я сказала йому, щоб він не шкодував. Він немов заспокоївся. Залишився вдома.

Майже місяць він був нормальним. Потім почав мене знову лякати тим, що піде. Тут мої нерви не витримали. Поки він був у вбиральні — я зібрала всі його речі в сумки і поставила біля вхідних дверей. Він був шокований. Вийшов з дому і сказав, щоб я подумала над своїм вчинком.

А я йому вслід з балкона восьмого поверху викинула його речі. Це було феєричне видовище. Всі сусіди здивувалися. Але мені все одно. Я його ніколи не любила, лише терпіла останнім часом. Жив він на моїй території, заробляв досить мало. Тобто — є де жити і для кого.А він нехай шукає собі щастя десь в іншому місці

Коли чоловік Марії Сергіївни помер, вона намагалася вирішити, що робити далі. Перед нею стояв вибір жити однією або переїхати жити до доньки. Потрібно було вирішити залишатися в улюбленій селі у власному будинку і продовжувати вести господарство, але однією або продавати будинок і переїхати жити в незнайомий їй місто, але бути ближче до доньки. Грошей від продажу будинку не вистачило б на покупку квартири в місті, а тіснити дочка не хотілося. Марія Сергіївна вирішила звернутися за порадою до подруги, і та розповіла їй історію однієї жінки. Справа був так: подружжя жило в селі, садили город, тримали худобу і допомагали своїм уже дорослим дітям як могли. Дітей у них було троє. Син і старша дочка поїхали жити в сусіднє місто, а молодша дочка вийшла заміж і поїхала на батьківщину до чоловіка. Мати переживала, що не може допомогти молодшенької, так як, яйця, картоплю і м’ясо не відправиш в посилці в іншу країну. Коли у цієї жінки помер чоловік, вона продала худобу і курей, гроші розділила між усіма дітьми. А собі залишила тільки на поминки. І до осені, коли викопали картоплю, старший зять запропонував продати будинок і переїхати до них, щоб вона не залишалася одна.

Вона подумала, що це гарна ідея, адже що вона буде робити одна в села без чоловіка, будинок важко утримувати однією. Вона швидко продала будинок. Потім, як і було заплановано, переїхала до старшої дочки. Але в той день коли жінка приїхала до них, вона виявила, що втратила гроші від продажу квартири. Коли про це дізнався зять, він навіть злості своєї приховати не зумів. Звичайно, адже вони збиралися купити машину на ці гроші. Відчувши себе зайвою, жінка зібралася і пішла до сина, який жив неподалік. А там уже все знали про пропажу грошей. Невістка мало не з порога заявила: «Ми вас не просили від будинку позбавлятися, і до себе на постій не кликали». Так їй довелося їхати до двоюрідної сестри. Там вони подзвонили молодшої дочки і розповіли про склалося ситуації. Дочка недовго думаючи, сказала матері: «Займи грошей, купи квиток. Із зарплати надішлемо. Приїжджай, будемо раді ». «Добре, приїду» — відповіла тоді жінка. «Тільки гроші-то мої на книжці лежать. Не пройшли перевірку старша дочка і син ». — Ось і ти, Марія, не продавай правду поки квартиру. Поїдь поживи. Скажи, що грошей немає. Втратила чи обдурили шахраї. А там видно буде — у дочки залишитися або в свій будинок повернутися.

Доньці було 10 років, а мені 33, коли нас покинув її тато. Я залишилася без допомоги, жили ми в місті і самостійно тягти дочку і відкладати їй щось на життя було просто неможливо, тому я прийняла тоді для себе важке рішення: відправитися на заробітки до Німеччини. У мене є медична освіта, тому я з легкістю знайшла там роботу доглядальницею за однією бабусею. Повернулася я, коли мені вже було 45 років, на заробітках я пробула довгих 12 років. Зараз моя дочка не визнає мене, каже, що я її покинула, і я нікудишня мати Жила вона весь цей час у моєї мами в селі; в ній я не сумнівалася, вона добра і турботлива, тому з легкістю могла підмінити мене. Я не думала, що в цьому є щось страшне, адже вона завжди під люблячим поглядом. Мами не стало кілька місяців тому, і я повернулася до рідного дому. Вирішила допомогти їй все організувати, і щоб ми підтримали один одного в цей нелегкий час.

Дочка вчилася в Києві, тому за зароблені гроші я купила їй там велику трикімнатну квартиру ближче до центру. На жаль, дочка не хоче мене визнавати, постійно лише повторює, що я її кинула, що ні відвідувала, ось і мамою її зватися не маю права. Я пробую до неї достукатися, але все даремно, як горох об стіну. — Ти мене покинула! Як ти смієш називатися моєю матір’ю ?! — повторює дочка з претензією. — Ну що ти таке кажеш? Хіба не розумієш, що я це все для тебе робила? Тоді одинакам було не вижити, ось і довелося щось вигадувати. Я тобі кілька разів в тиждень дзвонила, а потім і телефон з камерою купила, щоб по відеодзвінків говорити. Я для тебе старалася, хотіла, щоб ти ні в чому не потребувала! Ти зараз можеш спокійно жити в столиці, хіба могла б я таке дозволити собі, якби працювала тут?

Мені прикро, що дочка не розуміє, що в маленькому містечку вижити матері-одиначці з дитиною майже не можливо. Не хотіла ж я їхати туди, щоб покинути її, лише хотіла, щоб вона так, як я не жила. Я і в Німеччині нічого зайвого собі не дозволяла, все їм надсилала, щоб дочка змогла до репетиторів ходити, гуртки відвідувати, одяг модну купувати і найновішу електроніку, а в кінці ще й квартира з меблями! Для себе вирішила, що залишуся жити в сільському маминому будиночку, однак все одно хочу помиритися з дочкою, а вона суто через принципово не розмовляє зі мною. Вона переконана, що якщо я покинула її, то і зараз вона може покинути мене і навіть не вислухати.

Доходить до того, що вона говорить, немов мене ніколи в її житті і не було. — Ти ж не знаєш, як важко бути матір’ю! Ось станеш нею, зрозумієш мене, тоді і буде нам про що поговорити! — А хто тобі сказав, що я матір’ю хочу стати? Я для себе буду жити, не потрібен мені ніхто. Може бути, це все діти зараз такі, що тільки про себе думають і все їм погані і все не так роблять? Ось вона, наприклад, навіть проти, щоб я влаштовувала особисте життя. Мій давній друг, давно вдівець, почав до мене частенько заходити; говорили ми з ним, і він запропонував разом жити; я б і не проти, але дочка ще більше розлютилася, почала кричати, що тоді взагалі зі мною все зв’язку обірве. Ось і як мені тепер бути?

Сашко одружений із Таною вже два роки. У них росте двоє прекрасних дівчаток. В обох є улюблена робота. Вони люблять мандрувати разом. Здавалося б, все гаразд, але останнім часом щось не так… Подружжя познайомилося на якійсь конференції. Сашко був у відрядження, у них швидко закрутилися стосунки, і за кілька місяців він зробив їй пропозицію. Так вийшло, що вони залишилися жити там, де й познайомились. Це було рідне місто Тані, тому адаптації вона не потребувала. Чого не можна було сказати про Сашка, адже в новому місті йому не вистачало друзів і знайомих. Якось дружина сказала чоловікові, що подруга запросила її на день народження і вона повернеться пізно.

Сашкові це не сподобалося, але він не став нічого говорити дружині. Справа в тому, що останнім часом Таня дуже багато часу проводила з подругами. Причому, це були не домашні посиденьки, а постійні вилазки кудись. То в сауну, то в кафе, і Сашка це вже починало др атувати. Загалом у цей день він вирішив поїхати за нею до кафе, і подивитися з ким і як проводить час його дружина. Приїхавши на місце, він дуже ро зчарувався. Таня сиділа за столом із якимсь чо ловіком. Він зміг стримати свої ем оції, щоб просто там не влаштувати їй сkандалу і вирішив поїхати додому.

Та коли Таня повернулася додому, Сашко їй нічого не сказав. Він не був готовий до такої розмови з нею. До того ж, він боявся втратити її, бо дуже любив. За кілька днів дружина знову сказала йому, що піде гуляти з подругами. На що Сашко попросив її нікуди не йти, а залишитися з ним на вечерю. Вона ви бачилася і сказала, що не може залишитись, бо вони вже домовилися. За три години Таня зателефонувала йому, знову ви бачалася і попросила приїхати. Приїхавши на місце, Сашко подзвонив дружині, і вона вмовила його піднятися до квартири.

Виявилося, що Таня посилено готувалася до річниці їхнього весілля. Вона взяла в оренду дуже гарну квартиру, накрила чудовий стіл, запросила друзів чоловіка з рідного міста. Сашко мало не розnлакався від щастя. З одного боку, з плечей упав величезний тягар. А з іншого боку такий приємний сюрприз. Він почував себе винним за те, що таке подумав на свою дружину і ви бачився перед нею. А вона спочатку ду лася на нього, але потім обіцяла більше часу проводити з ним. До речі хлопець із кафе був простим тамадою, що веде їх вечори. Ось така історія.

Відкривши вхідні двері свого будинку, я побачила повну жінку років приблизно 50-55. Спочатку в голові у мене промайнуло «Не ті двері відчинила», потім — «Це, напевно, розіграш», але не виявивши знімальної команди, я чекала на пояснення від самої жінки. — Вибачте, а ви хто? — Ну, здрастуйте, я тітка Віра з Хабаровська. Дочка мого дядька доводиться вам свекрухою. Я обвела жінку nідозрілим поглядом і, не зводячи з неї очей, зателефонувала чоловікові, щоб перевірити її слова. Чоловік усе підтвердив, мені довелося впустити незнайомку до хати.

Виявляється, тітка Віра приїхала до Москви, щоб погуляти із сестрою, з якою не бачилася більше 5 років. Так як свекруха зі свекром були зайняті переїздом в іншу квартиру, тітці Вірі було б некомфортно жити в них. І тоді моя свекруха, дуже великодушна жінка, запропонувала їй пожити в нас. Ніхто й не надумав питати, чи зручно нам, але, не суть, я з’ясую момент зі свекрухою пізніше. Тітка Віра мені навіть сподобалася. Вона мені навіть подаруночки принесла: домашні варення та мед. Після вечері ми постелили місце для нашого гостя у залі, на дивані.

Вранці мене розбудив апетитний запах випічки. Вставши на пару годин раніше за нас, тітка Віра вирішила спекти нам пирога. Моєму щастю не було меж. Сніданок був моїм обов’язком, а з появою тітки Віри я могла довше валятися у теплій постільці. Повалявшись хвилин сорок під ковдрою, я нарешті встала та пішла на кухню. Там сиділа тітка, з шматком пирога у тарілці перед собою.

Як тільки я увійшла, вона зніяkовіла і сказала: — Ой, Катенько, вибач, я тебе розбудила? Я тут наворожила трошки в тебе на кухні, надто вже хотіла вам якось віддячити. — Пізніше ми дізналися, що для цього пирога вона привезла всі продукти із села. — Ось пригощайтеся. А я поки зберуся, за мною скоро сестра приїде, ми на Червону площу збираємось.

Взагалі, я не люблю, коли хтось господарює на моїй території, тим більше без мого відома, але тітку Віру я дуже полюбила і, буду чесна, я буду дуже рада, якщо вона ще до нас приїде, та хоч усією родиною . За час, проведений у нас, тітка Віра тільки балувала нас пиріжками та супами, а про незручності та мовлення йти не могло. Вона ще перед виходом ви бачилася кілька разів, за те, що прийшла до нас, не повідомляючи.

Справа була ввечері, справ було — вагон і маленький візок. Закинути речі у прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати виріб для садка з молодшим, приготувати вечерю та погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок із передпокою. Звичайний перелік справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не одразу почула, що дзвонить мій телефон. — Мам, це тітка Світлана! — Підбіг старший і простяг мені апарат: — Сину, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки у буряках. — Жодних «передзвоню»! — Почула я голос Світлани (син включив гучномовець). — Мий руки та приїжджай до мене! Негайно. Випити купи дорогою. Я добре знала цей тон подруги: щось трапилося, і їхати треба у будь-якому разі, покинувши всі справи. — Я до Світлани! Вимкни через 10 хвилин картоплю та злий воду, – крикнула я чоловікові і невдовзі вже їхала в таксі на інший кінець міста. — Відкрито! — Почула я, зателефонувавши в двері. Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, одразу попрямувала на кухню.

І завмерла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки та шафки, що раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках. — Вціліли! — Повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх у іншому місці зберігала! А сталося таке. Світлана, вставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит із маминими рецептами. Похитнувшись і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд та багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і брязкотом полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді уламків. — Ти сама ціла? — З тривогою запитала я. — Якщо не вважати, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею голову. — Світлана, що ж робити?! — Заголосила я і підняла з підлоги кілька уламків. — Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник.

І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках. Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці та потягуючи червоне. — Ань, — нарешті сказала вона. — Ну чого ти сумуєш? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо. — І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладдя? Світлана знизала плечима: — А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потроху. Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все впало (і мова не тільки про шафу з посудом), не треба метушитися.

А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки та уламки з висоти своєї мудрості та досвіду та запитати себе: це можна виправити? Якщо відповідь «так» – заварити чаю або відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і балакати до душі до ранку. А вранці розпочнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, трохи, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться. Тому що в житті ще не раз щось ламатиметься і падатиме, руйнуватиметься і розбиватиметься. Але все це можна відремонтувати або замінити на щось нове. А ось нас із вами – ні.

Марія Василівна швидко підійшла до місця, де скоро повинна була початися поsадка на літак. Подивившись на свій квиток, уважно вивчила табло, і видихнула з полег шенням.Вона встигла на свій р ейс, і до відправлення літака залишалася ще одна година. Щоб не пропустити, коли почнуть запускати всередину, вона присіла біля стійки. Жінка летіла перший раз, і всієї проц едури вона не знала, тому вирішила приїхати трохи раніше, і не прогадала.

У неї тільки на те, щоб дістатися сюди від входу в аеpопорт, пішло хвилин 40. Те сканер пищав, адже вона не відразу згадала, що в чоботі у неї був ключ: туди вона клала його, щоб не втратити.

В той момент їй здавалося, що цей апарат буде найскладнішим, але її ще чекало подорож через весь аеpопорт до потрібного виходу. А то, що сталося після того, як вона увійшла в літак, ви побачите у відео нижче .