– Ти гарна дружина, Ганно. Гарна мати. Хазяйка хоч куди. Та ось тільки життя з тобою прісне. Немає в ньому запалу та емоцій. Набридло воно мені. – З такими претензіями чоловік кинув мене та пішов назустріч до іншого життя. – Про гроші не турбуйся. Підкину я їх тобі. Ось тільки облаштуюся, налагоджу своє життя і відразу ж допомагатиму… Висловився, зібрав свої речі, поцілував синів і пішов шукати запал та емоції на свою п’яту точку. Ми з Ігорем були одружені вже п’ятнадцять років. Разом придбали двокімнатну квартиру, народили двох синів: старший навчатиметься вже у дев’ятому класі, молодший у шостому. Я їх відправила до мами, сама поревіла пару днів, потім почала налагоджувати життя. На мені двоє дітей. Треба жити. Нехай без запалу та емоцій, але гідно. Заради дітей і на зло чоловікові, що пішов.
Контактів із колишнім не підтримувала, діти теж прощати батька не збиралися. А ось свекруха, з якою ми регулярно гризлися, підтримала мене. Лає сина на чому світ стоїть. Від неї я й дізналася, де колишній шукає емоції. – Пішов до малолітки-екстремалки! Тепер вони на пару різні фортели викидають. З парашутом стрибають; на гумці цій, тарзанці, висять; у походи ходять. Дурдом! Ні-і. Я на це не страждаю. Для мене найкращий вид відпочинку – книга. – Ругаються вони регулярно. Не буває тижня, щоб день-другий не ночував у нас удома. – розповідала свекруха.
А я насилу можу згадати кілька скандалів, що трапилося між нами за час спільного життя… Минуло чотири місяці. Повертаюся з роботи, біля дверей на мене чекає Ігор. З валізою. Тут же став навколішки, благав вибачення, просився назад. Я його до хати не пустила. Він пішов жити до матері. Раз на два-три дні приходить, дивиться на мене очима бездомного собаки. Знову починає нити, проситься назад, клянеться-божиться, що це було вперше і востаннє… Але я йому не вірю. І додому не пускаю.