– Мамо, Віра сказала, ти сьогодні і їсти відмовилася, і серіал з нею дивитись. Що з тобою трапилося? Вона ще сказала, що помітила тебе, коли ти знову стояла біля вікна. Фото тата розглядала, плакала? – син не давав мамі слова вставити. – Сину, нецікаві мені ці ваші серіали, як ти не зрозумієш? А щодо обіду… вона мені постійно ці овочі сує, а сьогодні… Сьогодні твоя Віра, знаєш, яким бульйоном мене хотіла почастувати? Таким прозорим, несмачним! А я люблю, коли бульйон не з грудки, а з цільної курочки варять, а потім більше часнику, червоного перцю та зелені додають. А курочку – на розігріту сковорідку з олією, потім спецій туди – смакота! – Мам, ти краще за мене знаєш, що тобі ліkар порадив. Віра лише хоче доnомогти тобі стежити за правильним харчуванням, а ти…
Так, коли чоловік був живий, Надія Павлівна ні в чому собі не відмовляла. Вони любили свіжовпечені булочки з маком. Їли їх на сніданок з філіжанкою міцної ароматної кави. Зараз чоловіка немає, але щовечора, дивлячись із вікна в будинок навпроти, де горіла жовта лампа, Надія подумки уявляла, що вона спостерігає за своїм чоловіком у тому світі. Силует чоловіка, що повільно рухається в тому будинку, сильно нагадував жінці її чоловіка. Наступного ранку, почекавши, поки всі домашні роз’їхалися у своїх справах, Надія переодяглася і попрямувала до супермаркету неподалік. Перед входом тихо і смирно сидів собака: мабуть, чекав на свого господаря. Надя згадала, що вони з чоловіком завжди хотіли завести собаку. – Ох, ну, нарешті, геть правильне харчування! – Сказала Надія і пройшла у відділ хлібобулочних виробів, де якраз її чекали улюблені свіжоспечені булочки з маком. Надія не повірила своїм очам, побачивши в супермаркеті острівець з кавою.
Потім вона помітила чоловіка, який повільно перекладав булочки собі у паперовий пакет. Він простяг інший пакет Надії. – Теж любите з маком? – Усміхнувся він сором’язливо, – я, ось, обожнюю! Вже за п’ять хвилин вони сиділи на фудкорті з філіжанками кави та булочками, і весело розмовляли про своє. – Як я міг забути? Бобик на мене чекає. Надія з незнайомим чоловіком попрямували до виходу, де так само смирно сидів той собака. – Бобику, рідний, не образився? Знайомся це… я дурень, забув спитати, як вас звуть. – Надія Павлі… – Надія, – не дав їй домовити незнайомець, – а я Семен. Можна без по-батькові? Може, ми вас підвеземо? – Та ні, Семене, я тут зовсім поруч живу. Он, на тій вулиці, Надія пальцем показала в бік синового будинку. – Який збіг. Ми, схоже, сусіди. Ось таке життя штука цікава. З того дня Надя почала щоранку снідати з колись незнайомим, але таким рідним силуетом із того вікна. «Син мене зрозуміє. Не можна жити спогадами. Потрібно насолоджуватися кожним моментом та можливістю!» – думала Надія.
