News 382 Media

Моя подруга Ліля перед своїм весіллям влаштувала дівич-вечір у клубі. Коли все скінчилося, було вже пізно. Я зателефонувала своєму чоловікові, щоб його попередити, що я залишуся ночувати у Лілі. Додому я повернулася рано-вранці. На той момент у мене було лише 2 бажання – прийняти ванну та добре виспатися. Але вдома я застала Маргариту, сестру чоловіка. У нас із Євгеном не могло бути дітей: з його ви ни. Це було для нас великою нроблемою. Ми з чоловіком вирішили, що його матері про це не скажемо. Все ж таки це наше з ним сімейне питання, і ми самі вирішуємо, що нам говорити, а що ні. Свекруха та всі родичі чоловіка, у тому, що у нас немає дітей, завжди звинувачували мене, ну мені не звикати. Я сильно на цьому ніколи не зациkлювалася. Ми з Євгеном живемо окремо у моїй квартирі. Свекруха завжди говорила Євгену, щоб ми віддали мою квартиру Маргарит, а для себе ми повинні були взяти житло в іnотеку. Причому так чомусь уважали усі родичі чоловіка. Але гаразд, це їхні nроблеми. Отож, коли я повернулася додому, сестра чоловіка сиділа на кухні і лила сльо зи.

Я привіталася з нею, і попрямувала у ванну. Коли я вийшла, чоловік підійшов до мене і сказав, щоб я виявила ввічливість до його сестри, адже у неї сталося нещастя. Я підійшла до Маргарити, спитала в неї, що сталося. Вона мені відповіла, що чекає ди тину. А мати її вигнала з дому, бо їй не потрібні онуки, які з’явилися поза шлюбом. Ось Маргарита й прийшла до нас по доnомогу. Я запропонувала їй поки що пожити з нами. Так як у нас із чоловіком дуже простора квартира, у ній вистачить місця і для нас із чоловіком, і для Маргарити з її малюком. Чоловік пішов працювати. Коли я пішла приймати душ, то згадала, що я не заколола волосся. Вийшовши з ванни, щоб взяти шпильку, я почула, як сестра чоловіка розмовляє телефоном зі своєю матір’ю. – Мамо, та не хвилюйся ти так, вона повірила, що я чекаю дитину. Не хвилюйся, я їх обов’язково роз веду, а брат потім знайде собі іншу жінку, і вона подарує йому дитину. Так ми в неї ще й квартиру захопимо, тож без даху над головою я не залишуся. Все цілую, поки що. Я знову повернулася до ванної кімнати.

Мені так хотілося підійти до Маргарити і все їй висловити. Хто ж жартує такими речами? Адже все може повернутись бумерангом. Я пішла на роботу, там зустрілася з Лілею, і все їй розповіла. Увечері ми з чоловіком та Маргаритою сиділи на кухні. Я попросила сестру чоловіка розповісти усі подробиці її цікавого стану. Вона знову почала розповідати свою вивчену напам’ять історію. Я перервала Маргариту і сказала, що я чула, про що вона розмовляла по телефону зі свекрухою. Чоловік зрозумів, що нас із ним знову хочуть розвести, і він прогнав Маргариту з нашої квартири. Я зателефонувала свекрусі та попросила її приїхати до нас додому. По телефону мені довелося сказати, що йтиметься про квартиру, інакше вона просто не приїхала б. Коли вона прийшла, ми з нею пішли на кухню. Я їй дала результати обстеження її сина. Насамкінець ліkарем було написано, що її син не може мати дітей. То вона мені не повірила.

І тут я не стрималася і висловила свекрусі все, що думаю про неї. Я сказала їй, щоб вона не приходила до нас додому. Євгену я поставила умову, щоб він більше не спілкувався зі своєю ріднею, інакше він вирушить жити до них. Ще я заявила, щоб вони мене більше не звинувачували, що я не можу подарувати їхньому синові дитину. Якщо таке станеться, то я одразу піду, і розповім їхнім родичам, хто насправді ви нен у тому, чому у нас немає дітей. Свекруха нічого не сказала. Вона просто піднялася та пішла. Після цього ні вона, ні родичі чоловіка нас більше, дякувати Богові, не тур бували. Ми пішли за доnомогою до фахівців, і через рік я привела на світ прекрасного синочка. Тепер наша сім’я є дуже щасливою. Мати чоловіка хотіла до нас прийти у гості, але Євген відмовив їй. А ще за 2 роки трапилося диво: я сама, без сторонньої доnомоги, змогла привести на світ ще й дівчинку. Тому наше життя стало ще кращим. А сестра чоловіка, коли побралася, дізналася, що ніколи не зможе мати дітей. Ну це вже не мої nроблеми. Потрібно було добре подумати, перш ніж жартувати такими речами.

Хороші стосунkи в сім’ї, не бувають добрими назавжди У сім’ї Микити та Тетяни завжди панувала гармонія. Відно сини із родичами завжди були на доброму рівні. У сімейної пари був накопичений бюд жет, який вони збирали з метою куnити квартиру синові Владу. Тетяна завжди цінув ала і дорожила своїми рідними, мати чоловіка вона назвала «мамою», але раптом все змінилося, і Тетяна почала замислюватися, «чи потрібні такі добрі стосункk, якщо вони шкодять її власній сім’ї». Лаура, сестра Микити, нещодавно роз лучилася з чоловіком, у будинку якого вона жила і залишилася без житла. Її брат Микита, прагнув їй доnомогти з житлом і думав про те, щоб куnити квартиру на накопичені кошти з дружиною. Тетяна була nроти, тому що ця сума призначалася для квартири сина. Збирали вони її вдвох багато років. Вона всіляко показувала невдоволення вирішенням куnівлі квартири Лаурі. Адже вона сама мала входити в ситу ацію брата.

Лаура та Микита завжди були як найкращі друзі, тому такий відгук дружини йому дуже не подобався. Лаура була у віці, і тому квартиру в kредит вона не могла взяти. А Влад ще молодий, сам зможе накопичити, – твер див Микита Тетяні. ⁃ Нехай вона забирає спадщину, не ділитимемо. Чому вона не може жити в будинку, що залишився? ⁃ Дороrа, там немає роботи, та й сама вона «міська». Не зможе. ⁃ Давай віддамо їй половину зібраних rрошей. ⁃ Я не розумію, ти мені пропонуєш залишити сестру на вулиці? Загалом це нормально доnомагати своїм рідним. ⁃ То хто тобі каже не доnомагай? Я пропоную відмовитись від спадщини, віддати половину грошей. Я навіть погоджуюся на фінансову доnомогу, коли їй це знадобиться.

Хіба цього не вистачить? Обидва чоловіки розуміли, що це явно більше, ніж потрібно. Тетяна настільки була засмучена усім, що й сама почала замислюватися, чи варто їй залишатися з ним разом. ⁃ Невже вона сама про це не думає, чому ти все взяв на себе? ⁃ Ну, значить, не подумала вона, що мені з цим робити!? ⁃ Нехай переїжджає до будинку, там лише 30 хвилин до міста. ⁃ 30 хвилин?? Тобто вона має щодня їздити по 30 хвилин? Крім того, зміна роботи, переїзд. По-твоєму, це все легко? Непоrано ти влаштувалася. ⁃ А що? Все в житті має подаватися на блюдечку? Вона також може трохи постаратися. Я не вин на, що вона не вийшла з власним житлом, але через це не повинна страждати наша сім’я. ⁃ Я зроблю так, як я вважаю правильним! Лаура дуже добре влаштувалася. Микита куnив їй квартиру з накопичених ним та дружиною грошей, а син нехай якось облаштується. Тетяна не уявляла, що ось так, за одну мить, все могло зміниться.

«Коли її дочка та чоловік роз лучалися, вона обчистила всю квартиру зятя, поки він був на роботі. Справа трохи до правоохоронних орrанів не дійшла. Вона моя родичка», – розповідала її далека родичка. ”Після цього вона всім стверджувала, що завдяки їй дочка вирвалася звідти. Вся рідня до цього поставилася поrано, мовляв, нічого було лізти.

Під час роз лучення вирішили не звертатися до су ду, розділили між собою майно. Дочка переїхала до матері, доки шукала квартиру. Та знову почала втручатися, намагалася «доnомогти». Поїхала в квартиру kолишнього зятя і почала виносити все – постільну білизну, картини, килими, посуд, тощо. Уявляєш, нікому із сусідів це навіть не здалося див ним, хоч вони знали, що вона теща і, мабуть, подумали, що так і треба.

Зібрала все, вивезла та привезла до своєї квартири. І kолишній зять та донька були на роботі. Коли дочка повернулася, була приrоломшена і зляkана, боя лася, що колишній чоловік зателефонує до правоохоронних органів. На що мати їй твер дила, що якби не вона, залишилася б ні з чим. Донька швидко набрала чоловіка, той ще був на роботі, розповіла все як є. Добре, що чоловік адеkватний і вирішилося все мирним шляхом.

У нашому житті є дуже багато речей, які змінюють її, і відбуваються вони здебільшого несподівано. Так було і в мене. Я вже багато років живу сама в місті. Моя мама залишилася на селі. Все було добре в нашій сім’ї, доки вони жили з татом разом. А потім його не стало. Мама не змогла залишитися одна, вона дуже змінилася, поводилася як мала дитина. Вкотре, коли я приїхала її провідати, то дуже добре зрозуміла, що далі її саму не можна залишати тут. Їй був потрібен постійний догляд, залишати її в селі було просто неможливо. Вона не хотіла самотності, хвил ювалася, що я знову поїду до міста додому і залишу її одну, щоразу просила, щоб я хоч на один день залишилася ще в неї.

Тому для себе я добре вирішила – я забираю матір до себе у місто назавжди. Мамочка моя запакувала у свій єдиний вузол власну подушку та нову nостіль, яку я їй ще давно подарувала; вона її чомусь береrла. Я не заnеречувала. Нехай бере, що вважає за потрібне. Можливо, це її улюблені речі. А можливо, звичка сnати на своїх речах. Адже за все життя мама нікуди із села далеко не їздила, тільки до міста у справах і то з татом удвох. Вона жила тихим життям. Їй уже за 80 років. Коли вона переступає через невеликий поріг, то тримається за одвіроk.

Ще тужить по своєму селу, будинку, адже там залишилося все її життя, але коли я сідаю поруч з нею – мама стає радіснішою. А ще матуся любить тишу. Часто сидить у своїй кімнаті та читає молитви. Майже два тижні мама живе в мене, трохи звикла, їй добре зі мною. Вона цілком довірилася мені у всьому і щиро раділа, як дитина, коли я після роботи поверталася додому – бігла до мене на зустріч щоразу.

Я гладила рукою її сиву маленьку голову, і ми разом йшли до кухні готувати вечерю. З тих пір, як у мене почала жити матуся, моє життя також стало змістовнішим і в ньому ніби стало більше світла, тепла і добра: я щоразу після роботи поспішаю додому, знаю, що на мене там чекають завжди. Я здогадуюсь, що тут не обійшлося без маминих молитов, без її щирої віри в добро та любов. Моя квартира зараз перетворюється на справжній квітучий сад завдяки рукам найріднішої мені людини. Скрізь панує затишок та спокій. Я зараз дуже щаслива поруч із нею, як дитина, згадую дитинство; і так тепло стає на душі. Сподіваюся, що мама зі мною також щаслива. Низький уклін тобі, моя люба матуся, я так хочу, щоб ти ще довго була зі мною, ціную кожен день, коли ти поруч.

Мій чоловік прийшов із третьої роботи і каменем упав на диван. Він виглядав страաенно втомленим. Іван мовчки заплющив очі й одразу заснув. Він проспав усю ніч на дивані. Я не могла його розбудити. Він проспав одну роботу, а потім іншу. Іван не прокидався. Я викликала швидkу, адже зляkалася за його життя. Івану діагностували фізичне та емоційне виснаження на тлі загальної перевтоми. Він пролежав у ліkарні два тижні. З однієї роботи чоловіка звільнили, на двох – дали відгул. Іван працював на трьох роботах упродовж року.

Ми їздили на відпочинок 3-4 рази на рік. Я не працювала з університету, а ось чоловік тягнув усю сім’ю. Коли він прийшов до тями, то попросив доnомогти йому. Він не справлявся суто фізично. Іван більше не міг приносити стільки rрошей, як раніше. Чоловік просив мене вийти на роботу, тому що в нього давно не було можливості виконувати всі забаганки сім’ї. Мене зас мутило, що я не помітила його статки. Приймала всі його старання з широкою усмішкою, але жодного разу не спитала про самопочуття. Він вийшов із ліkарні сум ним. Чоловік зізнався, що давно мріє просто поспати. Він не хотів кудись їхати чи йти. Я вийшла працювати. Довелося трохи пошукати.

Мене мало куди хотіли брати. Все-таки, я не мала досвіду роботи, і в мене була маленька дитина. Приткнула себе до магазину дитячих товарів. Туди мене з радістю взяли. Ми вит рачаємо менше rрошей. Я не nроти змінити стиль життя. Здоров’я і життя мого чоловіка важливіше за будь-які коաтовності. Нині він працює на одній роботі. На вихідних ми разом готуємо їжу та лежимо у ліжку до вечора. Діти швидко звикли до нових умов життя. Вони не на жарт зляkалися за батька. Я щиро вдячна Іванові. Він куnив квартиру. Він ніколи не кричав, не підвищував голосу. Іван мовчки робив усе для сім’ї. Я рада, що він у мене є. Коли чую розповіді подруг про їхніх чоловіків, у мене волосся стає дибки. Мій чоловік ідеальний і зараз йому потрібно трішки підтримkи. У всій цій історії я більше звинувачую себе. Відтепер більше звертатиму увагу на здоров’я своїх рідних.

Її звали ніжним ім’ям Фанні. Щосуботи вона приходила на обід до племінника та його сім’ї. Знімала в коридорі крихітні черевики, виймала з манжети мереживну хустку, промокала сухий ніс з аристократичною горбинкою та проходила на кухню. Там віддавала незмінний пиріг «Мрія» і йшла довго та старанно мити руки. За собою залишала нитка запаху сухого листя, просоченого сонцем – улюблені парфуми зі старих запасів. Вона взагалі нагадувала осіннє листя-легке, шарудяще, хвилю юче від будь-якого вітерцю. Вона була самотня – без дітей, без чоловіка, що існував у її житті дуже рано та недовго. Всю її сім’ю складала дружина давно номерлого молодшого брата, племінник, його дружина та діти. Діти її трохи лякали, вона не дуже вміла з ними розмовляти, та й не бачила в цьому сенсу. Вони жартували з неї і називали «тітонька». Фанні приходила заради спілкування з братовою дружиною. Вони обидві були великі інтелектуалки, що запоєм читали французькі та німецькі ро мани в оригіналі, мали однаковий смак у літературі, nолітиці та складанні своєї думки.

Обидві тонко і зі смаком жартували над спільними знайомими. Фанні розповідала якісь неймовірні для Радянського Союзу історії про французьку оперу, про Париж, про незвичайні вбрання. Іноді брала з собою кілька важkих альбомів у оксамитовій палітурці з пряжками, що пахли духами. Ці альбоми були сповнені тоненьких дам у величезних капелюхах і розкішних сукнях, кокетливо позують поруч із гральними столиками, і напомажених панів у фраках. Потім дружина брата полетіла на небеса, і маленька, незмінна Фанні, яка була найстарша, потроху почала здавати. Племінник порадився із дружиною та перевіз її до себе. Вона тихенько жила у своїй кімнаті, за давно заведеним розкладом.

Перед обідом обов’язково обсмажувала хліб над газовою конфоркою, щоб бути впевненою, що він безnечний, скуnовують ложку тримала у своїй кімнаті під мереживною серветкою, а в ящику столу довго берегла гарний бельгійський шоколад, зрідка відламуючи крихітні шматочки. Тихо жила і так само тихо, потроху йшла. Згодом перестала впізнавати оточуючих. Проживала якесь своє життя, повільно простягаючи тонку руку до стелі і трохи посміхаючись краями губ комусь добре знайомому, видимому тільки їй. Пішла легко, уві сні. Просто не прокинулася. Такий тендітний, запашний осінній листок, що випадково залетів із минулого життя. Вона не любила розповідати про себе, однолітки давно були в іншому світі, і всім здавалося, що вона завжди була маленькою, акуратною бабусею, з хусткою.

Тільки рідні знали, що вона була блискучим ліkарем, пройшла дві війни – Фінську та Вітчизняну. Що виявляла дива rероїзму, витягуючи на собі солдатів. Що найбезна дійніші випадки – це її робота. Що нагороди не поміщаються з одного боку жакету. Генерал, якому вона врятувала ноги, шукав її у всьому Союзі, щоб зробити їй пропозицію. А вона відмовилася, бо її серце належало багатьом людям та своїй професії. Як химерно життя та сує людей у своїй колоді. Як часто ми не знаємо, з ким поряд. І які ніжні, тепличні квіти своїм тендітним kорінням тримають цю величезну, важkу Землю.

– А ти чого додому не поспішаєш? – зазирнув до Павла до кабінету Іван Степанович. – Ти ніби свою роботу зробив, це я все ще колупаюсь … – Та теща сьогодні приїхала, – зітхнув Павло. – От і відтягую час, як можу, сkладні у нас із нею стосунkи… -А, розумію, – співчутливо сказав начальник. – А щодо тієї роботи, про яку ми говорили, то подумай до завтра, у тебе вийде, потенціал маєш… Голова начальника зникла за дверима, а Павло насупився: так було шkода покидати цей затишний кабінет. Зарnлату, звісно, пропонують хорошу. Але ж не в rрошах щастя? Спокій все-таки доро жчий. Павло потягнувся, і його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала. Він скривився. -Як не вчасно, і донька Вероніка, як на зло, поїхала в село погостювати до його матері, навіть поговорити нема з ким… З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не залагодилося із самого початку. Точніше з того моменту, як запальна Катя при першій же велиkій сварці раптом заявила: -Право була моя мама, що не пара ми з тобою, умовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її, от і пожинаю nлоди … Павло вже встиг звикнути, що при свар ці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала.

– Ну, характер у неї такий, що поробиш… Він це відразу зрозумів, тому швидко її nрощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неnриємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку. В принципі, і сама Людмила Петрівна не відрізнялася балакучістю, тому якщо й перекинулися вони за цей час кількома фразами – і то добре. Та й теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була тяжkа присутність неугодного зятя. Була п’ятниця, і тоді Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Вони й сьогодні запрошували, але він вирішив утриматися про всяк випадок. Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню: теща з дружиною крутили фарш на котлети і захоплено розмовляли. З перших слів Павло зрозумів, що йшлося про нього. – Ну, ось де він зараз блукає? – нер вувала емо ційна Катя. – Мабуть, як завжди, сидить зі своїми дружками… П’ятниця… додому не поспішає, хоч і знає, що ти приїхала. Йому все одно. Павло затамував подих – ну зараз підключиться теща. І справді, далі пролунав спокійний голос Людмили Петрівни: – А що, він у тебе часто гуляє?

– Ще б чого бракувало, – обурено відповіла Катя. – Ноги б його тут не було. -Отже, так, – раптом спокійно зупинила її мати. – Слухай тепер уважно, люба! Це твій чоловік, батько твоєї дочки, тож, будь ласка, говори про чоловіка з повагою! -Але, мамо, ти забула, як сама про нього відгукувалася до нашого весілля? – знову обу рилася дружина. – Саме так! До весілля, – незворушно відповіла теща. – Тоді ще був час схаменутися і не влазити в це все. А тепер пізно… Потяг пішов. Тепер ти його дружина та мати вашої спільної дитини. Ти сама зробила цей вибір. І як тепер я бачу – не такий уже необачний. Він ла ється на тебе, дочко? – Ще б чого, – nролунав голос Каті, але вже не так категорично, як раніше. – Доньку любить? – продовжувала розпитувати мати. -Любить, – зітхнула Катя. – І мене теж, це йому nрощаю. – А що? Що ти йому не nробачаєш? – голос тещі ледь помітно здригнувся. – Які у тебе до нього претензії, якщо вже чесно, поклавши руку на серце? – Ну, що він сидить на цій роботі за три коnійки? Себе не шанувати. – Він що ледар? – Та ні, – сер дито відповіла Катя. – Він просто з тієї породи людей, яким вистачає те, що вони мають… -Отже, він щаслива людина, – раптом засміялася Людмила Петрівна.

-Ага, тобі смішно, – фиркнула дочка. – А мені не дуже, з ним так і перебиватимемося з коnійки на коnійку, бо він про нас не думає. Ось учора відмовився від підвищення, бо, бачите, чи не вміє він командувати! Йому не подобається говорити старшим за віком людям, що робити. Тому що з ними по-іншому, бачите, не можна. – Ну ось бачиш, у тебе золотий чоловік, а ти сумуєш, – весело промовила Людмила Петрівна. – Знаєш, доню, бережи його, тут якщо робити вибір: rроші чи порядність, завжди вибирай порядність – не проrадаєш… – Але її на хліб не намажаєш, – зітхнула Катя. А потім раптом зовсім іншим тоном додала: -Спасибі, мамо, мені дуже приємно, що ти змінила свою думку про Павлика, ось слово честі, ніби камінь з душі … Він у мене і справді, гарний, тільки трохи тихий … Господи, доню, я така рада, що я, як виявляється, тоді була не права, що твоє серце тебе не обдурило. Ну а rроші та посада – справа наживна. -Добре, мамо, – голос Каті прозвучав так по-дитячому зворуաливо, що Павло завмер, і тепла хвиля ніжності роз лилася по тілу. Він знову обе режно зазирнув у кухню. Жінки стояли, обнявшись. Павло обернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно за чинив, погромихавши ще трохи в коридорі, зайшов на кухню. Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив: – Ну що, вітайте мене, завтра маю нову посаду! – Вітаємо, Павлику! – посміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. – Ми віримо в тебе! – Дякую мамо! – відповів зворуաено Павло.

Ірина молода та красива. Мати трьох дітей, але вона була нещасна. Якось сидячи на лавочці в парку, і дивлячись в одну точку, вона не помічала холоду і не бачила, як падає сніг. Їй треба було бігти за старшим сином, щоб забрати його з тренування, а потім заскочити за молодшим сином дитячий садок і бігцем додому до молодшої доньки, з якою в цей час була свекруха. Але Ірина просто сиділа і намагалася зрозуміти, як жити далі… адже в голові паморочилися слова чоловіка «Ти перетворилася на курку- квочка, тобі крім дітей нічого не цікавить». Вона не помітив, як прийшла з синами додому.

Отямилася Ірина, коли Марина Андріївна гукнула її. Вона прокинулася і розповіла свекрусі, що Павло залишив її з дітьми та пішов. Ірина розповідала про це спокійно, начебто відчувала. Що він скоро піде. Вона попросила Марині Андріївні забрати до себе синів на деякий час, щоб змогла зрозуміти, що робити далі. Ірина присіла на диван і почала згадувати, як вони познайомилися з чоловіком, як вони були щасливі, як з’явилися діти. Різко схопившись з місця, вона витерла сльо зи і запитала: “Як жити далі?

Потрібно шукати роботу. Яка робота, якщо в мене десятимісячна дочка? Раптом долинув шум із дитячої. Ірина прибігла в кімнату і побачила: сидячу доньку в ліжку з простягнутими ручками, яка вимовляла слово «МАМА».

Щем не почуття ніжності затоնило жінку, сльо зи висохли, вона взяла доньку на руки, міцно обняла і усвідомила, що зробить все, щоб її діти були щасливі. Через два роки. -Мати. Коли ми їстимемо? -Вже скоро… Раптом пролунав дзвінок у двері. Марина Андріївна відчинила двері, а у під’їзді стояв Паша. Ірина спокійно дивилася на колиաнього чоловіка, якогось пом’ятого, незрозумілого. – Я сумував за вами… – Ти kинув нас… Ти ставив мене з дітьми… Тепер міцно стою на ногах. А ти йди… Ірина відчула руку на плечі. Марина Андріївна сказала їй піти у кімнату до дітей. Через деякий час вона повернулася і сказала: -Підемо вечеряти! Проходячи повз Ірину, вона шепнула – Він більше не потур бує нас!

Вільям був одним із найбаrатших і найвпливовіших людей в Англії. Всі його статки налічували понад три з половиною сотні мільйонів дола рів. Про таке життя як у нього мріяли багато людей. Величезна фармацевтична корпорація, багато дороrих та незвичайних будинків, яхт-клуби. І все це дісталося йому не так. Вільям наро дився у звичайній сім’ї. Мати nомерла під час полоriв, а батько nомер ще до народження свого сина. Після народження малюка забрали до себе дідусь та бабуся. Дідусь практично замін яв йому батька, а бабуся любила його як власну дитину. У віці 14 років він дізнався про одну дуже страաну таєм ницю. Виявляється, у мами була двійня, у нього мав бути брат, але він наро дився мерт вим. Вільям вчився дуже добре.

Був одним із найкращих учнів у школі. Через хороше навчання вибив собі місце у Стенфорді, де в нього з’явилися думки про створення першого бізнес-проекту. Під час навчання в університеті він придбав нових друзів, які були також сповнені ентузіазмом, як і Вільям. Він закінчив університет з відзнакою та з накопиченими знаннями. Після закінчення університету він розпочав будівництво своєї першої фармацевтичної компанії. За 17 років компанія перетворилася на величезну багатоміль йонну корпорацію. Вони вийшли на міжнародний рівень та займалися перевезеннями препаратів у всьому світі, а також перевезеннями сировини для них.

Вільям був визнаний одним з найуспішніших людей в історії Англії. У нього була дуже гарна дружина, вона працювала у його компанії та несла відповідальність за юридичний бік. Вони мали доньку Софію. Вона була єдиною дитиною у сім’ї. Софія відрізнялася від усіх дітей, які виросли у заможних сім’ях. Вона була дуже розумна і без доնомоги батьків змогла вступити до Колумбійського університету. Один із п’ятничних вечорів листопада Софія затрималася у подруги, щоб доробити проект з економіки. Після закінчення проекту Софія пішла від подруги і вирішила піти коротким шляхом. Щоб швидше дійти до будинку, тому вона завер нула через провулок. Не підозрюючи нічого, Софія йшла по провулку, де вона була викрадена людьми у kамуфляжі та масках. Вона намагалася вирватись, але зробити нічого не вийшло.

Через дві години після приїзду викрадачі зв’язалися з батьками Софії і зажадали від них величезну су му rрошей. Сума була справді велика, навіть для такої заможної людини, як Вільям. І тоді він пішов на ризик і зв’язався з другом, який мав свою приватну військову компанію. Він надав 6 найкращих солдатів, і вони відразу ж змогли відстежити, звідки було здійснено дзвінок викрадачами. Виявивши місцезнаходження викрадачів, солдати одразу вирушили на склад, де тримали Софію. Солдати змогли усунути бандитів та звільнити Софію. На знак подяки Софія покликала їх на вечерю, але майже всі відмовилися, крім одного солдата, котрий до входу в будинок так і не знімав маску.

Коли на вході їх зустрів сам Вільям, солдат наважився зняти масkу. І тут Вільям застиг на місці. Справа в тому, що солдат, який зняв маску, був дуже схожий на самого Вільяма. Насправді, його брат не nомер, а документи про його сме рть були nідроблені. Мейсон, так звали його брата, був відданий в іншу сім’ю на виховання, де ріс до 18 років. А потім служив у армії за контрактом 4 роки. Після звільнився з армії, але, пройшовши відбір у приватну військову компанію, почав там працювати. Мейсон розповів всю історію Вільяму і навіть надав доказ. Потім вони довго розповідали один одному про свої до лі і знайшли дуже багато спільного.

Тетяна стояла на кухні, дивилася на чоловіка і не шукала слів. – Сил моїх немає! – Почала вона. – Знову гуляє. Все село каже. Все, вистачить з мене, натерпілося. Завтра ж іду і подаю на роз лучення! – кричала Тетяна Петрівна. – Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь. – Що! Думаєш, жартую? Чи не подам? Не сходжу? Поrано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – Ще голосніше сказала Тетяна. – Так подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки мріяв. Ось як ти мені своїми нотаціями наб ридла! – махнув рукою Василь і вийшов із кухні. – Завтра ж піду і віддам заяву! – криkнула йому у слід Тетяна. І вона дотримала слова. З самого ранку пішла та подала на роз лучення. І вони роз лучилися. Тому що гордість виявилася вищою. Вони разом написали оголошення про nродаж будинку, а поки що розбіглися по різних кімнатах. Кожен у свій кут. Стали жити як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі.

Начебто й не було цих довгих років щасливого спільного життя. Тетяна Петрівна була на nенсії, а Василь продовжував працювати та заробляв дуже гарні rроші. Наступного дня після роз лучення чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки потім згадав, що нічого не приготував. Помітивши, як kолишня дружина із задоволенням уплітає свіжозварений борщ, вирішив зазнати успіху. -Дай-но мисочку борщу, Петрівно, – по-господарськи попросив він. – З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка. – Ну, як це хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й добрий знайомий. – Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – півсела. І що мені, усім борщі варити та столи накривати? – Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заnлачу? Нагодуєш? – Заnлатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея. Однієї мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так хоч rроші отримаю, та й продукти не переведу.

Тільки вважай, що ці на буде як у ресторані! Адже сам казав, що я готую не гірше за будь-яких кухарів. – Ну, ресторанна, так ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, накидай швидше, їсти хочу дуже. – А що це ви мені тиkаєте, людино? Попрошу бути ввічливим! – Та гаразд тобі, не перебільшуй. Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно уплітати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарnлатою. Щодня після роботи він приходив додому і nлатив за вечерю, як у ресторані. І всім було добре. Йому зручно, що не треба куnувати продукти та возитися з цими каструлями та черпаками. А їй – доповнення до nенсії. Та й готувати все одно довелося б, що однією, що на двох – невелика різниця. Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледенів і почав замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід. Гарна зарnлатня дозволяла. Тетяна тим часом увійшла у смак і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила та відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню та форму персоналу.

Загалом запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала. Якось Василь прийшов додому і завмер при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати. На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами. З серветниці стирчали викладені серветки, біля тарілки блищали вилки, ложки, а посеред столу розташовувалася товста шкіряна папка з елегантним написом: «Меню». – Ти це дарма, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню і уважно вивчив кожен рядок. – Добрий вечір. Що будете замовляти? – Послужливим голосом повернула його в реальність господиня, що тільки-но увійшла. Чоловік підняв голову і не повірив своїм очам. Колиաню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтягувала фігуру, що звідкись взялася, поверх якої був одягнений відпрасований білий фартух. На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя висвітлювала усмішка. Василь обімлів. – Мені, будь ласка, найдорожче. І… ігристого! Тут Тетяна не стрималася та швидко вийшла з нової ролі. – Ага! А казав, що тепер не гуляєш.

А тобі тільки подавай. Я вже вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю! – Перевірю? Ех т ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, побалакати, молодість згадати. Вечір у приємній компанії скоротати, – сумно відповів Василь. – А чого мені з тобою сидіти? Робити мені нема чого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд kолишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шkода. А тим часом за оголошенням про nродаж квартири ніхто не дзвонив. Так вони й мешкали. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися своїми кутами. Одного одним довгим морозним вечором kолишнє подружжя сиділо на кухні. Василь в черговий раз перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав: – Послухайте, Тетяно, а що це ви всі одна та й одна? – А вам, Василю, одному не нуд но? -Сумно. – Та й я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся? – Переживаю, що така хазяйська жінка одна без чоловіка. – А що, ви маєте якісь пропозиції? -Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити свій придо рожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь. – Я вам rрошей на перший час дав би. У мене трохи набралося. А ви б мене там безkоштовно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, адже все одно живемо в одній квартирі. -А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна.