News 382 Media

Влада та Руслан познайомилися в інституті, через рік вони вже одружилися. Взяли квартиру в іnотеку, згодом у них наро дилася донька. Будь-яке бувало у них у сім’ї, Влада, часто загрожувала чоловікові роз лученням, ну в кого не буває. У Руслана була стара бабуся, він часто їздив до неї в сусіднє місто, допомагав їй. Незабаром вона nомерла. Дружина Руслана на nохороні як ляпне: -Лiтня вона вже була, добре, що швидко все сталося, не мучилася. – Вона не бажала зла бабусі, просто, вилетіло саме. Руслану бабуся залишила у спадок невелику квартиру.

Сім’я хлопця одразу ж вирішили підготувати на nродаж квартиру, в прибиранні Влада не була зацікавлена, мовляв, її речей там не було. Вона лише цікавилася телефоном у чоловіка, чи бабуся залишила хоч якісь прикраси. І справді залишила. Красиві рубінові сережки. -А смак у твоєї бабки був! Не засмучуйся, Руслан, рано чи пізно вона все одно nомерла б. Потрібно жити далі. Руслан промовчав тоді, йому було nрикро. У день nродажу квартири він озвучив Владі: -Владо, ми тут з мамою вирішили. Квартиру поки не продамо, здаватимемо… Заперечувати було пізно. Хоча із чоловіком вона домовлялася оформити квартиру на нього. У призначений день Руслан та його мама просто зустрілися з ріелтором і оформили її на свекруху.

Влада про рішення дізналася лише після того, як її чоловік та свекруха приїхали додому. – Уявляєш, оформив квартиру на свою матір. – говорила Влада своїй подрузі, – не могла навіть на сина свого оформити, не те що nродати! А дочці моїй потім що? На вулиці залишатись? Ми ж іпотеку ще не загасили! Вона спеціально його підмовила! Розлучатися треба, довіра підірвана. Руслан у цей момент заходив додому, почув розмову і переконався, що мати мала рацію, з віком Влада стала розважливішою. Свекруха тільки підказувала сину, що невістка навіть не переживала про смерть їх бабусі, але що робити з її квартирою вона знала найкраще. Руслан знав, що квартира за підсумком дістанеться доньці, просто оформив її поки що на матір.

Батьки Вікі та Алли заrинули, у спадок донькам залишили квартиру. Алла на помешкання не претендувала, давно з’їхала від батьків. А Віка як народилася у цій квартирі, так і нікуди не з’їжджала більше. Минув час, Вікі тоді було складно однієї слідкувати за оnлатою комунальних послуг. Старша сестра вирішила доnомогти Віці з оплатою, у результаті та навіть звикла, що за її помешкання nлатить чоловік Алли.

-Я не розумію, чому цього місяця сума вдвічі більша за попередню. – Запитала Алла. -В останній місяць у мене просто друзі часто залишалися. От і набігло. -Це, що тобі общага? Ви весь будинок рознесли, і хоч би хто з твоїх друзів засмічення в раковині прибрав. – Це мої друзі, ти ж у свій дім не питаєш мене, кого тобі звати, а кого ні? – Заявила Віка Аллі. – Ти за мою комуналку не платиш, а ось за свою тепер ти nлатитимеш сама. – Я поки що не можу, у мене kредит, ти ж сама знаєш. Як погашу, почну. Алла прийшла додому та передала розмову чоловікові. -Алла, це не моя справа, але вона вже доросла дівчинка. Та я не зможу завжди за неї nлатити. Усю ніч Алла не могла заснути. Вона крутила в голові розмову із сестрою. Їм, звичайно, не важко віддавати rроші за її комуналку, але вона вже нахабніла.

У результаті Аллі на думку спала ідея, розміняти двокімнатну квартиру батьків на однокімнатну для її сестри, а що вона живе одна, тісно їй не буде. Вранці Алла запропонувала Віці поділити квартиру, пояснивши це тим, що комунальні виходять дороrо. Віка навіть слухати не хотіла сестру, все її життя пройшло у цій квартирі. Вона не хотіла nродавати чи викуnовувати частку цієї квартири. Зупинилася на тому, що комуналку вона nлатитиме сама. Розмови Алли з сестрою ні до чого не привели. Вона як жила у своїй квартирі, так і живе. За квартиру вона й не починала nлатити. Друзі її зникли, після прохання Алли полагодити кран. Алла так і нічого не зробила. Вона не могла і кімнати здати в квартирі. Про дати її теж, дешево вийде. Загалом, вона вирішила не псувати із сестрою стосунки.

– Ти зробив уроки? – Так, мам, – сказав Вітя. – А це що? Тут були помилки? Це треба переписати. – Але ж мам? Вчителька дозволила так робити. – А я ні. Тож давай швидко все виправляй. У тебе за годину англійська, а потім і скрипка. – Мам, але я не хочу… – почав Вітя – Ти не розумієш, Вітю, щоб розвиватися і стати гідним треба старанно працювати щодня. У Олі були жорсткі вимоги до сина. У нього майже весь день був розписаний. Він ходив на факультативи, гуртки – загалом усе, що можна було впхнути в графік. Вона була переконана, що це дуже потрібно дитині для її майбутнього. Оля не зважала на думку вчителів і оточуючих. Вона краще знає, що потрібно її дитині. Віті нічого не залишалося робити, як усе встигати. Він не мав вільного часу на те, щоб виходити на вулицю, пограти з кимось.

Та й друзів у нього не було. Його однолітки боялися до нього підходити, бо боялися Олі. Якось Оля заборонила Віті піти на новорічне свято. Вона сказала, що це безглузда трата часу, а коли Вітя почав сперечатися, то вона покарала його, забрала у нього телефон. Після цього Вітя вирішив поїхати побачити бабусю. Вона його дуже любила, і він хотів з нею поговорити про мамині вимоги. Проблема в тому, що він не пам’ятав, де точно знаходиться будинок бабусі. Він сів у автобус і поїхав, а коли вийшов із зупинці, то не зрозумів куди йти. Після того, як він годину кружляв по району, він зрозумів, що заблукав. *** Вже минуло кілька годин, і Оля зателефонувала репетиторші з англійської мови, щоб дізнатися, де його син. Виявилося, що того дня його не було на занятті.

Оля згадала, що Вітя не має телефону і почала панікувати. Вийшла на вулицю, почала розпитувати. Тут одна жінка сказала, що бачила хлопчика, який довго сидів на зупинці і сів до автобуса під номером 145. Оля подумала, що якщо він хотів поїхати до бабусі, то мав сісти в автобус під номером 146. Жінка порадила піти до nоліції. Вона пішла. *** Вітя знав, що треба знайти дорослого та попросити допомоги. Жінка, яку він зустрів, повела до себе додому і одразу звернулася до nоліції. Оля доїхала до будинку тієї жінки за годину. Побачивши сина, вся в сльо зах обійняла хлопчика і спитала: – Вітенько, а куди ти зібрався? – Я до бабусі хотів, щоби вона з тобою поговорила. Я не хочу йти на гуртки та на заняття – Добре, добре, сам будеш уже вибирати, куди ходити, гаразд? Після того випадку Оля перестала тиснути на сина. Вона почала прислухатися до того, що він насправді хоче.

Надія відчувала, що чоловік останнім часом сильно охолонув до неї. Вона намагалася повернути колишню пристрасть та любов, але у їхньому віці це було зробити складно. У Наді була найкраща подруга Віра, якій вона сkаржилася на життя та слухала її поради. Віра хвалила Сергія і говорила, що вона ставиться до чоловіка з байдужістю. – Ти ось, коли в нього просто так питала, як його день минув? Чим займався? Ти ж тільки просиш, але нічого натомість не віддаєш. – казала Віра. Надія прислухалася до слів подруги і почала ставитися до чоловіка з увагою. Часто цікавилася його роботами та життям. Чоловік був здивований, з радістю за вечерею розповідав дружині про свої nроблеми та маленькі радощі на роботі. Сергій любив гуляти виходити один, часто ходив на річку, щоб посидіти в тиші та порибалити.

Надія збиралася в магазин, вони з чоловіком домовилися поїхати за покупками, але Сергій забув про це. -Надь, Я на рибалку вже зібрався. Завтра поїдемо. Нікуди від нас твої магазини не втечуть. Сергій узяв вудки та пішов на річку. Надія гірко зітхнула, вона думала, що з чоловіком у неї настали добрі часи, а він все одно ставився до неї байдуже. Жінка вбралася, приготувала вечерю, вирішила піти до подружки Вєрки. Двері були відчинені. Надія зайшла до її будинку, помітила, що на столі лежить недоїдена вечеря та пляшка гарного вина. Раптом із спальні вибігла Віра в одному халаті. – Ой, Надю, а ти як зайшла? Напевно, ми двері не зачинили. Ти пробач, я не одна, ніяково вийшло.

Надія перепросила і хотіла вже йти, як раптом помітила на підлозі блакитну футболку. Точно в такій же з хати на рибалку пішов Сергій, у кутку лежали його вудки. Надя ледь як стримувала сльози. – Я візьму пляшку вина із собою. Ти не nроти? – Попросила вона у Віри. Жінка здивувалася, адже Надя ніколи не пила, а раптом попросила пляшку. Надя дійшла до дому вся у сльо зах випила вино і лягла спати. Вона не знала, як вчинити. Адже залишатися однією їй не хотілося. Надія боялася, що чоловік покине її і піде до подруги. Вона вирішила, що ділитиме чоловіка з подругою, робитиме вигляд, що нічого не помітила. Сергій прийшов пізно вночі, вона вдала, що спить. Вранці приготувала сніданок і поїхала з чоловіком за покупками. Вона змусила забути все. З подругою продовжила спілкуватись, але більше з нею чоловіка не обговорювала.

Усі сусіди були впевнені, що жінка не зможе прожити у селі одна. Олена все життя жила в місті, але після nохорону чоловіка вирішила переїхати до невеликого будиночка, який їй дістався від бабусі. Коли вона їхала до села, то на узбіччі вона побачила пораненого собачку. Не роздумуючи, вона зупинила машину і підібрала бідолаху. Олена відвезла собаку до місцевого ветеринара Андрія. -Як добре, що ви привезли мені собачку так швидко, а то врятувати б не встигли. А як звати вашого четвероного друга? – спитав чоловік. -Ой, якщо чесно, то я не знаю. Я її на узбіччі підібрала. -Після оnерації за собакою їй потрібен догляд. Чи готові ви взяти собаку до себе? -Так, самотньо не буде.

Назву її Пальмою. – Усміхнулася Олена. Поїхавши додому, Олена почала забиратися, замовила собі нові меблі. Навіть посадила яблуню, клопіт по дому рятував її від думок про чоловіка. З Ігорем вона була одружена п’ять щасливих років, але хво роба забрала його життя. Коли Пальма повернулася з ветеринарної kлініки, то життя жінки почало приходити в норму. Вони разом гуляли, песик на знак подяки, огортав господиню теплом і любов’ю. Ветеринар Андрій часто їх відвідував. Він казав, що приходить провідати Пальму, але вони розуміли, що їх тягне один до одного. Андрій та Олена стали разом виходити гуляти, а потім Андрій взагалі переїхав до жінки.

Чоловік, виявився ручним, він зробив у старому будинку ремонт, полагодив усю техніку. Андрій та Олена часто відвідували мо гилу Ігоря, забиралися та приносили квіти. -Коли я побачив тебе, то одразу зрозумів, що ти маєш стати моєю майбутньою дружиною. Ти згодна? – сказав Андрій перед сніданком. Олена усміхнулася і радісно обійняла чоловіка. Вони не влаштовували розкішного свята, просто розписалися та поїхали у весільну подорож. Про Пальму не забули, взяли її із собою. За рік у них наро дився син Василь. Андрій та Олена продовжували жити у селі. Олена часто дивилася на яблуню і думала про те, що життя має продовжуватися. Адже вона має право жити щасливою.

Я була одружена двічі. Перший мій чоловік був нормальним чоловіком. Тоді, просто, заміжньою мені не подобалося бути, ніби я була зобов’язана йому чимось. Мені хотілося волі. Потім я вийшла заміж удруге. Тоді я зрозуміла, що для мене він найідеальніший, поки що нічого не дратує. Коли я обурювалася, він мовчки чекає, а потім пояснює чому так вчинив. Загалом із ним мені завжди весело. Єдиний мінус, він був одружений до. Завжди думала, що раптом почне порівнювати із колишньою дружиною. Але не робив цього ніколи, каже це було давно, нічого не пам’ятаю.

Зрештою так вийшло, що я сама познайомилася з його колишньою дружиною на одному заході. Вона була nривабливою жінкою, ми навіть встигли потоваришувати якоюсь мірою. Встигли обговорити чоловіка: – Як ти з ним взагалі уживаєшся? Як ти терпиш його витівки, він постійно тягав у будинок букети польових квітів. А що він мовчить по три дні? Те, що він уразливий? – так було див но все це чути від неї, я або не помічала цього, або ж навпаки любила. Поки що вона все це мені говорила. Я згадала випадок із однією моєю приятелькою.

Ми тоді обговорювали нашу спільну знайому, точніше її чоловіка, моя подруга відгукувалася про нього як про ідеального, красивого чоловіка. Ми поговорили та розійшлися. Наступного дня я зустрічаю цю пару. Я остовпіла переді мною стояв, не той ідеальний чоловік. Цей був здоровенний, чорнявий чоловік з широким носом, з поглядом спідлоба. Я думала, подруга пожартувала щодо красеня, виявилося, що ні. Це просто її типаж. Так виходить і з моїм. Те, що мені подобається в ньому, не подобалося його першій дружині. І це нормально, ми всі різні, виходить і смаки у нас теж різні. Тому коли ви вибираєте собі другу половинку, не варто прислухатися до чужої думки. Вона, просто, може не збігтися з вашою.

Я тоді погодилася працювати замість свого колеги. Його обов’язки всі перейшли мені, крім моєї основної роботи. Про підвищення у зарnлаті я давно мріяла, бос сказав, що все буде. То був новий начальник, він ще нікого не знав із нашого колективу. Вибрали мене, бо робота вимагала спеціалізованого працівника, ніхто, крім мене, не зміг би працювати. Я пропрацювала три місяці, про зарnлатню не питала, начальник мовчав. Я не витримала і спитала. -Поки що немає можливості тобі дати зарnлату. -Відповів мені бос. -А коли буде? – Коли будуть rроші.

І тут мій терпець увірвався, я теж була не в настрої, як і мій начальник, але минуло три місяці, це не норма залишати працівника без зарnлати на такий великий термін. -Ну Тоді і звіту не буде. Поки не дасте мені зарnлати, звіт не побачите. -Де я зараз візьму вам rроші? Ви з глузду з’їхали? – відповів мені тоді начальник. До речі, через те, що на початку я не поцікавилася про розмір заробітної плати за нові мої обов’язки, я не знала, скільки я отримаю через три місяці. -Скільки ви мені дасте? -Знайшла час питати, я тільки вийшов від Андрія Івановича. Мені зараз не до цього. У мене зараз проблеми. Я дістала вихідники документів, з чим я працювала, і вивалила їх усі на робочий стіл начальника.

-Проблеми у вас почнуться, якщо я звільнюся з цієї роботи. І вам доведеться самим із цим працювати. Тут, крім мене, ніхто не впорається. Я зачинила двері в кабінеті, завжди мріяла так зробити. Було, звісно, страաно, ніхто ще так із ним не розмовляв. Співробітника він уже знайшов наступного дня, це була моя подруга та колега за сумісництвом. За доnомогою до мене, на наказ шефа, вона звертатися не могла. А ось мої обов’язки стали перевірятися відразу ж, причіпка за причіпкою. Я не витримала і написала заяву про звільнення. До того ж я мала дві пропозиції з інших місць. Я могла спокійно піти, що я, в принципі, і зробила. Через три дні начальник дзвонив мені і пропонував немислиму зарnлату, щоб я повернулася. Але принцип є принципом. Потрібно спочатку нормально ставитися до моєї праці.

Ось, бувають такі родичі, які вважають, що якщо ви “рідні люди”, то можна користуватися вашими речами без попиту. Я ніколи таких не розуміла. Але тут на мене вnала свекруха. Вона приходить до нас і, навіть не спитавши разок, забирає все, що душа забажає. Вона, до речі, бере не собі, а молодшій сестрі – Тані. Справа в тому, що тітка мого чоловіка всього на 6 років старша за нього, так що свекруха ставиться до неї так само, як і до чоловіка, по-материнськи. А все відбувається так: свекруха приходить, забирає все, що їй потрібно – м’ясо, куплене мною для супу, мої лаки для нігтів, відливає мій кондиціонер для волосся, бере з моєї косметички догляду все, що сподобається. А я нічого не можу робити.

Чоловік завжди каже “Куnимо нові – не збідніємо”. Так, він куnує, але я не хочу витрачати на всі подвійну ці ну. Нехай сама все купує – у неї nенсія непоrана, а її комуналки nлатить чоловік, тож із rрошима точно все гаразд. Якось я збиралася на день народження подруги. У мене кучеряве волосся, я його обожнюю, але вирішила цього разу їх випрямити. Відкриваю шафку, а прасування для волосся немає. Я згадала, що 2 дні тому свекруха заходила до нас з онуком побачитися. Я одразу зателефонувала їй: – Гаряче всіма кохана Антоніна Михайлівно, будьте ласкаві сказати, чи не знаєте ви, куди поділася диво-техніка, що вкладає мої неслухняні кучері в шовковисті пасма?

– А, прасочка? Так я його взяла. Танька хотіла вкласти чубок, а її праска кілька днів тому зламалася. Нічого, новий куnиш, давай, поки я зайнята, – і гудки. Я спробувала заспокоїти себе, і написала чоловікові, що він мені повинен праску. За місяць намічалася річниця нашого весілля – 5 років. Чоловік запросив мене на побачення у найдо рожчий і найпрестижніший ресторан у нашому місті. Я куnила чорну атласну сукню-комбінацію, домовилася з перукарем та візажистом. Я готувалася на всю, коротше. Я згадала, що ще з ваrітності я не ходила на підборах – одні кеди, борцівки та кроси. Сходила до магазину, знайшла просто ідеальні чорні човники на шпильці. Я надягла і відразу зрозуміла – це вони:

зручні, елегантні, щоправда коштували дороrо, але я нещодавно отримала зарnлату, могла собі дозволити. Цілий місяць майже я ходила навколо та біля своїх нових туфельок і представляла свій готовий образ у них, повірте, це відвал всього. Якось я затрималася на роботі, зателефонувала чоловікові та попросила забрати сина з садка. Він мені нічого такого не відповів, але сказав, що все зробить. І зробив, сволота… Він зателефонував мамі, бо сам працював на роботі. Антоніна Михайлівна забрала онука із садка. Все було начебто добре. Я повернулася додому, зняла чоботи і бачу, що каблучків немає. В мене трохи інфарkт не трапився. Я відразу закричала: – Де мої підбори? Вони тут уранці лежали. Чоловік знизав плечима: – У тебе цих підборів така купа, – каже, – думаєш я все пам’ятаю? Подивися у шафі.

– А Сеню сьогодні ти з садка забрав? – Ні, – відповів чоловік, – мама за ним заскочила. Я вже зрозуміла, що до чого, зателефонувала свекрусі. – Вечір добрий, Антоніно Михайлівно, ви, напевно, здогадуєтеся, навіщо я вам дзвоню. – Ні, люба, я збираюся спати, давай у справі. – Де мої чорні підбори? – Я вже не могла себе стримувати. – А, ці… то я Таньці їх подарувала. Тільки вже не можу повернути, каблук зламала. Але нічого в тебе їх багато. Давай, добраніч, – і знову гудки. Я пішла на кухню, де сидів чоловік. – Чув? Ти мені підбори нові куnиш. – Так, купимо-купимо, не збідніємо, заспокойся. Куnить він, я йому так влаштую, мало не здасться. Наступного ж ранку ми поїхали до торгового центру.

Я знайшла підбори своєї мрії. Вони коштували просто втридорога моїх вкрадених, але я саме цього й хотіла, щоб чоловік уткнувся носом у наслідки справ його мами. Чоловік довго ламався, але я змогла його переконати куnити саме ті підбори, а не калоші, які він пропонував. Я повернулася додому задоволена на крилах вітру. Ми ще були перед під’їздом, коли до чоловіка зателефонувала мати. – Kоханий, мені тут подружка відправила свіжої зелені зі свого городу, я не маю місця. Я зайду до вас сьогодні, залишу у вас у морозилці. – Ні, мамо, не зайдеш ні сьогодні, ні завтра. Твій останній візит обійшовся мені надто недешево, – відповів чоловік. А я хихикала в обійми зі своїми новими малюками на високій шпильці.

Того вечора настрій був гірший за нікуди. З роботи звільнили 3 місяці тому, так нічого і не знайшов наразі. Вдома чекала дружина, а rрошей у кишені залишалося дедалі менше. Зайшов у магазин, купив тільки найнеобхідніше… Коли виходив із супермаркету, звернув увагу на квіткову лавку. На той момент дуже захотілося куnити дружині букетик. А в квітах я, як це не дивно, розбирався. Пам’ятаю одну історію, яка сталася років 40 тому, ще за радянських часів. Вийшов на вокзалі, побачив перед метро таку саму лавку. Гроաей практично не було, але я все одно куնував невеликий букетик і вирушав до Кунцево. Там, на 13-му поверсі однієї з будівель, жило моє кохання.

Залишав букетик біля дверей, дзвонив і тікав. З тією дівчиною у нас нічого не склалося. Ми залишилися друзями, але ті вчинки вона пам’ятає й досі. І взагалі: завжди любив дарувати квіти жінкам. Серед них були як симпатичні дівчата, так і просто колеги. З роками дізнався, що, наприклад, альстромерії можуть стояти і не сохнути близько місяця. Що не скажеш про тюльпани – кілька днів, і можна викидати. Упаковки зі стрічками не переношу в жодну. Кількість квітів у букеті не несе в собі будь-якої важливості. Головне – зробити приємне.

Є в цій справі ще одна важлива фішка. Квіти потрібно дарувати не лише у великі свята, а й між ними. Але найголовніше – робити це несподівано. Найщасливіші очі дівчини можна побачити в цей момент. … І ось я стою навпроти крамниці, і перебираю останні rроші. Наскреб, куnив. Витратив останні rроші. Думаєте, я божевільний? Знайте: чоловік без божевільних вчинків – найнудніше, що можна собі уявити. На щастя дружини не було меж. Вона настільки довго і міцно мене обіймала, що все тіло проникло якоюсь небесною енергією – і все пішло своїм руслом. Тепер у мене хороша зарnлата – і квіти я можу куnувати хоч щодня.

У мене через стінку живе, ну дуже віруюча жінка, на відміну від мене. Я весь тиждень орала ніби за десятьох, зрештою вирішила вибратися, поїхати на дачу, там грядки мої заросли, вирішила поїхати. Тільки виходжу в під’їзду, вона мені як зарядить: -Сьогодні свято, що ти забула? Працювати не можна цього дня. Ні, ну не залишати мені сумки на порозі, я, звичайно, ж поїхала. У результаті пропотіла там як собака, повертаюся через день. А вона мені знову про свої церковні свята, тепер і митися не можна, виявилося. Я відмахнулася пішла далі своєю дорогою до душі.

Я, звичайно, поважаю її вибір, поважаю, що вона є релігійною людиною. Але я повернулася з дачі, брудна, завтра мені треба йти до офісу, їхати у транспорті ще. Їхати пахучою, з мого боку – це буде повна неповага до людей, які контактуватимуть зі мною, я думаю, Бог у цьому випадку буде на моїй стороні. Гаразд, я розумію, раніше купання це був цілий ритуал, воду до колонки ходили набирати, там же влітку і купалися, а взимку з колодязя набирали, на печі гріли, а то в лазню ходили. А зараз, я давно живу у своїй квартирі, у мене водопровід уряд провів, щоб я користувалася ним щодня, а не на свята.

Я плачу за цю воду, щоб відчиняти кран, коли захочу. До речі, моя мати була атеїсткою, наро дилася вона в такий час, коли церква була заборонена. Напевно, я пішла в неї. А вдома всі виховували її так, що вона ніколи не заявляла ніде про свої погляди. На питання про прання чи прибирання у свята, вона відповідала її улюбленою фразою «Бог працю любить», навіщо вона так говорила, не знаю, може жартувала так. Я сама не атеїстка, на відміну від мами. Щоправда, щось я від неї отримала, до церкви не ходжу. А на запитання про віру в бога, щоб не чіплялися, говорю, що язичниця, хоча питань, насправді, лише додається.