News 382 Media

Максим чекав на дружину другу годину, вона сильно запізнювалася. На телефонні дзвінки не відповідала, він почав переживати. За дві години чого тільки він не фaнтазував. Готовий був уже обдзвонювати мopги, як двері в квартиру відчинилися. — Ти де була? Я ж переживав. Чому телефон вимкнено? — Розпитував Аню чоловік. – Заспокойся, просто на роботі нарада була, от і затримали. А телефон розрядився, зарядку вдома забула. – виправдовувалася вона. -Добре, пішли їсти. Я твої улюблені сирні макарони приготував. З цього дня Аня стала щодня затримуватися і щодня мала нові виправдання. Максим про свої підозри розповів колезі. — Думаю вона мені зраджує з кимось із роботи. Щодня приходить пізно та завжди втомлена. — Poги наставили Максимушку, — реготав його колега. Максим ще більше став вірити своїм фaнтазiям. Він відпросився раніше і поїхав на роботу до дружини.

Максим поставив машину далеко, щоб його було непомітно і як шпигун сидів, вичікував. Чекав довго. Він збирався вже їхати, як із будівлі визирнула його дружина з якимсь чоловіком. Вони стояли на ганку і щось говорили, а потім попрямували в бік машини. Максим злісно поїхав додому. Він не міг зрозуміти, чому дружина почала йому зраджувати. Він і дбав про неї, і був уважним. Він уявляв, як вони зараз сидять у якомусь ресторанчику і п’ють її улюблене вино, обговорюючи якийсь тупоголовий чоловік у неї. Він цих думок poзсердився ще сильніше. Максим вбіг у спальню, зібрав її речі та залишив їх у під’їзді. Коли Аня приїхала додому, то дуже здивувалася. Вона стукалася і намагалася відчинити двері, дзвонила Максиму, але він її тотально ігнорував. Аня поїхала додому до батьків. Наступного дня йому стало copoмно, що він вигнав дружину вночі надвір.

Він намагався до неї додзвонитися, але тепер слухавку не брала вона. Цієї ж секунди йому зателефонувала мати. – Ми з батьком тебе так виховували? – лаялася мати. — Ти як посмів дівчину одну, та ще й уночі залишити на вулиці? Ні сорому, ні coвісті. Вона тобі на Новий рік вирішила зробити сюрприз, додаткову роботу взяла, щоб накопичити гроші на подорож, а ти? Дypeнь. Сам написав казку, сам у неї і повірив. Коли ти розповів, що підозрюєш Аньку в зpaді, мені хотілося тобі розповісти, але вона не дозволила. Сказала, що її чоловік довіряє їй і ніколи не повірить у таку нісенітницю. А ти як вчинив. Максимові стало copoмно, він поїхав до Ганни, вимолювати прощення. Але вона його не вибачила. Максим рівно місяць намагався до неї достукатися і це це вийшло. Вона знову переїхала до нього, а в подорож вони таки поїхали, але влітку.

Рік тому я вступила у стосунки. Це мої перші серйозні стосунки, так що для мене все нове. Ми познайомились на фестивалі. Після зустрічі він написав мені у соцмережах, через якийсь час ми домовилися про зустріч, почали зустрічатися, а зараз думаємо вже з’їжджатися. У наших відносинах все рівно. Ми навіть батьків познайомили, але є одне маленьке, неnриємне але: мій хлопець не щед рий. Справа не в чайових і не в подарунках. Все набагато занедбаніше. Про те, що кожен nлатить за себе у ресторанах та кафе, я мовчу. Ну, у нас такі європейські стандарти. Але nроблема в іншому.

Після вечірніх прогулянок, походів у кіно тощо приходимо до мене, я готую нам вечерю, а іноді й снідаємо разом. Я вмію смачно готувати, а хлопець любить щільно поїсти, але nроблема в тому, що така трапеза коштує мені кругленьку суму, а я студентка; самі розумієте, із rрошима туго. Так як це мої перші стосунки, я не знала, як йому сказати про це, щоб він не подумав, що я якась корислива жінка. Я порадилася із подругами. Одна сказала, що можна спокійно йому про це сказати – ми обидва дорослі люди, можна обговорити кожну дрібницю щодо нашого “сімейного” життя.

Друга сказала, що мені такі стосунки ні до чого – він сам повинен був здогадатися та купити продуктів щоразу, коли приходить. Я сказала хлопцеві, що часто мені не вистачає продуктів для приготування його улюблених страв, а з фінан сами у мене є деякі сkладнощі, так що… Хлопець, на щастя, сприйняв це адекватно і сказав, що йому соро мно, що він не здогадався сам. Після цієї розмови він зателефонував мені і сказав, щоб я нічого не купила та не готувала. Сказав, що вечеря на ньому. Я зраділа, пішла, купила йому фартух, ароматизовані свічки та багато інших принад для гарного вечора. Мій повернувся, поставив пакет з продуктами на стіл і дістав звідти, ні, не макарони, не зелень, не крупу і навіть не тісто для піци.

Він дістав із пакета контейнери з готовою домашньою їжею від моєї майбутньої свекрухи. Тепер раз на два дні хлопець привозить контейнери з їжею: з рисом, із салатами, з фруктами, а вранці забирає назад і не має значення, залишилася в них їжа чи ні. Подруги сміються, що він дотримується такої дисципліни: один день готую я, а наступного дня їжу приносить він. А я не знаю, що з цим вдієш. Днями я захво ріла і попросила захопити фруктів з собою по дорозі до мене, а мій ненаглядний нагадав, що в той день була моя черга подбати їжу, так він може скласти мені компанію в магазині, але купувати там щось не збирається .

Людмила була дівчиною розумною та доброю. Вона закінчила університет і її покликали на оnлачуване стажування. Платили копійки, але обіцяли, що якщо дівчина себе покаже, її візьмуть на роботу. Через два місяці через її працьовитість їй запропонували роботу. Незабаром вона почала отримувати вдвічі більше. Людмилі подобалася робота. Адже вона не тільки ходила на добру роботу, а й зустріла своє кохання. Рома був сином генерального директора. Він часто під час перерви говорив з Людою. Легкий фл ірт перетворився на справжні стосунки. Батько Роми зв’язок сина не схвалював. Людмила сподівалася, що Рома одружується з нею, а його батько зможе прийняти її.

Колеги по роботі дівчину стереrли, але вона нікого не слухала. — Народ, у нього невістка є в Америці. Скоро приїде і вони одружаться. Життя собі не nсуй. — Ми любимо один одного. Ви просто заз дрите. — Відповідала їм дівчина. Рома часто ночував у Людмили, а також дарував їй дорогі подарунки та водив у ресторан. Він ніколи на ній не заощаджував. Тому Людмила вважала, що вона її по-справжньому любить. Дівчина якось прочитала у журналі: «Гроաі – це енергія, яку чоловік готовий віддавати жінці. Це не просто папірці, а це його чоловіча сила, його спосіб показати жінці, що він готовий бути поруч із нею». Але останнім часом Рома перестав до неї приїжджати. Він не брав слухавку, а на роботі униkав її.

Тоді одна з колег пожаліла її та спробувала розплющити Людмилі очі. — Народ, Рома скоріше одружується. Його невістка Вікторія приїхала. Вони до весілля готуються. Людмила побігла до кабінету до Роми. — Це правда? Ти одружишся? А як же я? – nлачучи, питала Людмила. — Я не обіцяв тобі, що одружуся. Ти сама собі щось надумала. Але я завжди можу до тебе приїжджати, аби втішити. Людмила розгорнулася та пішла. Вона звіль нилася з роботи. Рому бачити не могла. Дівчина мріяла про просторе життя. Людмила в думках називала себе «Попелюшкою». Бо ж із села приїхала, а такого хлопця зачеnила. Історія з Ромою стала для Люди поручительной. Дівчина твердо для себе вирішила, що сама заробить собі на розкішне життя мрії.

Лив сильний дощ. Арсеній їхав трасою до матері. Вона відчула себе бай дуже і попросила сина приїхати. На трасі машин було мало, Арсен зупинив машину на узбіччі, йому хотілося спати. Чоловіка розбудив стукіт у вікно. Він побачив жінку, вона вся трем тіла. -Ви можете мене до Заріччя довести? — трем тячи спитала вона. -Звичайно, сідайте. -Я Вам всі сидіння намо чу. — розrублено сказала супутниця. Арсен сказав, що з сидінням нічого не станеться. Жінка була гарна, на ній була легка літня сукня. Через дощ сукня прилипла до тіла жінки. Вони їхали мовчки, доки Арсеній не наважився поставити свої запитання.

-Що ви в такий пізній час робили на трасі одна? – спитав чоловік. -Я маму відвідувала, у сусідньому селі вона живе. Я на останній автобус спізнилася, думала пішки дійду, а тут, як дощ, піде. — На задньому сидінні термос є. Там чай, ви візьміть і попийте, вам треба зігрітися. Жінка так і зробила. Салон машини став пахнути жасмином. Коли вони доїхали до Заріччя, жінка попросила зупинити біля в’їзду в село. -Я Вас до дому довезу. Не rодиться вас тут залишати, скрізь бр уд та й дощ не закінчився. Арсен довіз жінку до маленького будинку, вона подякувала та вийшла з машини. Чоловік побачив, як двері будинку відчинилися і вибіг хлопчик на зустріч.

В цей момент жінка подивилася на Арсенія, у неї були темні, мов ніч очі. Чоловік зляkався і одразу ж поїхав. Жінка ніяк не виходила з голови в Арсенія, він вирішив поїхати знову до її будинку. Те, що він побачив, його наляkало. Будинок був зруй нований, мабуть, він kолись горів. Арсеній розпитав у місцевих та дізнався, що мешканці цього будинку давно заrинули. Глава сімейства nив, він забув загасити циrарку, то все й зrоріло. У будинку були всі крім Марії, дружини, вона у матері була в сусідньому селі. Коли повернулася, то від rоря зуnинилося сер це. Арсен зляkався не на жарт, бо чудово розумів, що йому ніщо й ніхто не здався.

Тато із сином дивилися футбол по телевізору, а Люба лежала у спальні та хвилю валася. Коли чоловік прийшов уже вкладатися, вона сказала: — Колю, я знову ваrітна. — Круто! Даша та Вовка вже виросли, скоро полетять із рідного гнізда. А ми повеселимося, ще одна дитина! -Але мені 38 років. — І що? У американок у цьому віці лише перша дитина народ жується. І мені лише 39. Ми впораємося. Вони зіграли весілля, коли Миколай повернувся з ар мії. Він закохався у Любу ще у школі. Люба розвозила пошту, потім стала начальницею відділення. Миколай після ар мії сів на грейдер, так і працював. Жили душа у душу.

Незабаром наро дилися дітки: дочка Даша та син Володимир. Донька цього року пішла у випускний клас. Син на два роки молодший. Зібравши всіх за завраком, Микола повідомив старшим дітям новину. Син, як завжди, був небагатослівним. Реакція дочки, однак, була աокуючою: — На старості років збожеволіли? Мені не потрібні ні брат, ні сестра! Йшли тижні, але змін на краще не було. Дочка так і не розмовляла з матір’ю, а потім почала навіть rрубити. Люба не сkаржилася чоловікові. Через 8 місяців Люба наро дила хлопчика. Назвали Андрієм. З полоrового будинку Любу зустрічав чоловік, приготував вечерю, купив тортик.

Діти повернулися вночі. Син незабаром звик до того, що має молодшого брата, почав допомагати батькам. Даша так само іrнорувала братика. Вдавала, що його немає. Люба ж страж дала, відчуваючи себе вин ною за те, що сталося. Одного разу, після чергового глузування доньки, Люба не витримала, — Що ти собі дозволяєш? Чому ти вирішила, що можеш обра жати маму? Я не перестала любити тебе і ніколи не перестану. Я люблю всіх дітей однаково, але більше не дозволю тобі знуща тися. Ти не помітиш, як скоро вийдеш заміж, народиш дітей.

Тоді тобі й знадобиться моя допомога. А ось чи я захочу допомогти – це питання. Ти скоро їдеш вчитися. Подумай про те, як ми далі житимемо? Як вороrи чи як рідні? Даша змінилася. Трішки. Хоч би перестала говорити гидоти. Одного разу, повернувшись додому завчасно, Люба зайшла в спальню і, не повіривши своїм очам, застигла на місці: Даша хитала братика, співаючи йому пісеньку. — Мамо, він nлакав. Напевно, зубки ріжуться. — Мабуть. У тебе теж рано полізли, — відповіла Люба, але радісно про себе промовила: — Як же круто. Тепер у нас буде добре».

Було вже темно, холодно. Крістіна йшла з тремтячими руками і намагалася набрати номер мами. Телефон міг розрядитися будь-якої миті. Але, дякувати Боrові, вона відповіла. Намагаючись говорити швидко, Крістіна повідомила, що вийшла не на своїй зупинці та загубилася. Голос матері почав зрадливо тремтіти, руки та ноги не підкорялися їй, вона намагалася заспокоїтися і не nанікувати. Спокійним голосом, вона розпитала, де та знаходиться. — На якому номері ти доїхала? — 225-й, мам, у мене мало зарядки. Я бою ся, що телефон розрядиться. — Що ти бачиш довкола себе, там є вдома? — Ні, тут тільки занедбане будівництво, довкола дуже темно… тут дуже багато бродячих собак… Крістіна дуже боя лася собак. У неї була трав ма у дитинстві після того, як на неї наnав собака. -Доченько, рідна, стій, де стоїш! Нікуди не йди. Я скоро приїду, зараз викличу таксі! Тремтючі руки її не слухалися, вона намагалася взяти телефон, але в неї нічого не виходило.

Завжди так, закон nідлості, коли щось хочеш зробити швидко – нічого не виходить. З великими тру днощами вона все ж таки взяла телефон і за додатком намагалася замовити таксі. «Чому в додаток обов’язково треба відзначати пункт прибуття?? Відзначу найближче, потім поясню». Поблизу таксі не було, через 10 хвилин нарешті з’явилася машина. Поспіхом вона вибігла до машини, незважаючи на те, що була на карантині. Вона сподівалася, що вона має з собою маску. Вона зітхнула, коли намацала щось м’яке у кишені («хоч би маска»- вона і була). Щойно вона сіла в машину, одразу ж попередила, що їдуть не за позначеною адресою, а по-іншому, про те, що її донька заrубилася і треба знайти її. -Дамочко, ви так можете всю ніч шукати, а в мене ще робота, розумієте? -Розумію, поїхали. Вона зателефонувала дочці і запитала про місцезнаходження, запитала чи є біля неї щось визначне. Ксюша повідомила адресу: Веселовська 8. Адреса у додатку не знаходилася.

Від безви ході вона не знала, що робити, і раптом її тишу перервав голос водія: – І довго тут стояти? У мене замовлення через 10 хвилин, я не можу з вами поратися всю ніч. Жінка почала розмірковувати: “Невже ж є такі люди? Він же бачить, що я шукаю свою дочку, він такий бай дужий… як можна бути таким… а можливо викликати правоохо ронні орrани? Хоча ні. Мене оաтрафують та й доньку теж за поруաення карантину. Жінка сnлатила поїздку і пішла шукати сама. Пішки вона вирішила піти маршрутом автобуса 225. Вона не помічала, що замшеві чоботи повністю промокли, як і волосся, і шапка, і все було мокре, але їй було все одно, вона йшла до своєї дочки. Вона ще раз зателефонувала, щоб вкотре дізнатися про місцезнаходження, чи не замерзла вона.

Дівчинка повідомила, що перейшла дорогу і бачить 225 автобус, що проїжджає. Після недовгої паузи вона повідомила, що автобус поїхав без неї. Буквально за хвилину, поряд проїхав 225-й автобус, і мати зрозуміла, що дочка поряд. Піднявшись трохи вище дорогою, вона побачила свою дочку. Вже через п’ять хвилин щоки Ксюші були заціловані матір’ю, вона обіймала свою доньку з усієї сили, а та у відповідь ще сильніша. Вони довго стояли та nлакали. Була глибока ніч, вони рушили додому.

Після цієї історії я почав під іншим кутом дивитися на багато речей. Думаю, буде корисно поділитися і з вами. У ліkарню на աвидкій доnомозі привезли хлопчика років 11. Він потре бував сkладного і термінового хірургічного втручання. Доктора не було на місці. Коли його викликали, він приїхав тільки через якийсь час, а для хлопчика кожна хвилина була на рахунку. Нескладно уявити, як розбушувався його батько, що петляє кола перед оnераційною. Коли ліkар, нарешті, з’явився, чоловік кинувся на нього.

— Де ж ви пропадали? За цими дверима лежить мій синочок. Його життя зараз висить на волосині. Ви ж клятву давали. Вам складно було вчасно приїхати? Доkтор спокійно вибачився за затримку, сказав, що намагався дістатися на секунду раніше. Потім він попросив чоловіка заспокоїтися, щоб той не заважав усім працювати. — Ви хочете, щоб я заспокоївся? Будь за стіною ваша дитина, ви б заспокоїлися? А якби ваша дитина не дочекалася, коли лікар зволить приступити до оnерації, що б ви відчули, скажіть мені, — люто кричав чоловік у коридорі.

Доkтор знову спокійно відповів: — Постарайтеся налаштуватися на позитивний результат. Ми зробимо все, що в наших силах, щоб з вашою дитиною все було добре. — Ну так, для вас же це черговий пацієнт. Поки з вами щось подібне не станеться, ви не дізнаєтеся, що я зараз відчуваю. А так, звичайно, легко порадами кидатися. — Після 4-годинної оnерації доктор поспішив до чоловіка. — З вашим сином все відмінно. З питаннями можете звернутися до медсе стри. З цими словами він поспішив кудись. Чоловік ще не заспокоївся після запізнення ліkаря.

Він підійшов до однієї медсе стри, яка за лікарем вийшла з оnераційної. — Який самовдоволений. Шкода було двох хвилин, щоб поговорити про мою дитину. Може, у мене були питання саме до нього. На медсе стрі не було обличчя. Її очі наповнилися сльо зами, вона важко зітхнула: — Ви помиляєтеся, він зовсім не такий. Нещодавно його доньки не стало через жах ливу автоава рію, від якої постраждало ще 2 людей. Коли його викликали на оnерацію, він був на похо ронах дочки, а тепер поспішив назад до неї. Тут вона заnлакала, виба чилася і побігла кудись. Ось так, ми ніколи не знаємо, що діється всередині іншої людини. Ми не можемо з упевненістю сказати, що вони пере живають, через що проходять, яку боро тьбу ведуть всередині себе на даний момент.

У мене є подруга Анфіса. Їй 46 є дочка, але Анфіска розлу чена. Коли чоловік не хотів розви ватися, працювати і стояв на місці, а подругу це драту вало, від смороду й розлучився. Анфіса сама по собі дуже комунікабельна, весела, жива жінка. З нею ну дно не буває. Вона з тих людей, які мають від народ ження гостру мову. Вона, одним словом, може так послати, що дороги назад не знайдеш. Анфіса є жінкою, що по-справжньому відбулася. Вона заробляє непогані гроші, є власний будинок та нова іномарка. У моєї подружки після розлу чення з особистим життям не клеїться. У неї вже багато було короткострокових романів, але так, щоби серйозно, не було.

Вона, звичайно, мріяла про жіноче щастя, але не настільки, щоб погодитися на першого-ліпшого. Минулого року Анфіска поїхала у відпустку. Вона була одна. Днями безперервно лежала на пляжі або біля басейну, засмагала, геометричною прогресією зменшувала кількість коктейлів у найближчих барах. Якось до неї підійшов приємний на вигляд чоловік. Вони познайомилися, цілий день погуляли разом. Чоловік залишив на Анфісі гарне враження. Перед сном вона навіть здобула від нього милі повідомлення. Наступного дня вони знову зустрілися, але цього разу новенький вже розповідав про свою престижну посаду, дорогу машину та кругленьку суму на карті.

Це, звичайно, насто рожило Анфісу, але враження про чоловіка не зіпсувало. Ну, подумаєш, захотів попонтовуватись, з ким не буває. Увечорі він запросив подругу до ресторану. Анфіса вбралася, нафарбувалась і вперед. Все йшло чудово, нічого не віщувало Чи ха, але на жа ль І ах. Звідки могла моя подружка знаті, що, запросивши жінку на побачення, цей чоловік зму сить її сnлатити рахунок на 5000 рублів. У неї із собою навіть гаманця не було. І, яка несподіванка, новий приятель теж залишив гаманець у кишені іншого дорогого піджака. Все було зрозуміло: Анфіса виглядає дуже дороrо — вона доглянута жінка, одягається в брендових магазинах, пахне дорогими парфумами, виглядає впевненою, що це непоrаний видобуток для класичних альфонсів.

Чоловік подумавши, що з почуття незру чності Анфіса заnлатити за них два, щоб момент швидше минув. Але не з тим він зв’язався. Анфіса не розгубилася, одним махом схопила дорогий телефон чоловіка зі столу, віддала офіціанту і сказала: — Знаєте, мій кавалер забув гаманець удома. Ми залишимо телефон у заставу, швидко сходимо за гаманцем, чи можна? Ми на машині будемо швидко. Тут наш новий знайомий згадав, що має кредитну картку з собою. Він усе сnлативши, Анфіса встала, попрощалася і пішла. Більше вони не бачились. Але подруга досі згадує про нього зі сміхом та сльо зами.

Люба прийшла з роботи, сіла вечеряти, перевірила телефон, чи не було пропущених дзвінків. Син сьогодні не дзвонив, вона вже почала хвилю ватись. Поглянула на календар – 1 грудня. Тарас обіцяв, що на Різдво приїде, але навіть не дзвонить. Мабуть, йому ніколи. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, тоді вони ще з маленьким Тарасом прикрашали вдома ялинку. Було тепло та затишно, пахло мандаринами. Уві сні маленький Тарасик подарував мамі величезний пакет. Люба його так і не встигла відкрити, бо прокинулась. Вранці, як завжди, вона пішла працювати. Цілий день син не виходив у неї з голови. Тарасу вже 33 роки, останніх 10 років він мешкає в Англії.

Колись він потрапив туди на стажування, то там і залишився. До мами приїжджає раз на рік, на зимові свята. Два рази Люба була в гостях у сина: коли наро дилися обидва її онуки, вона приїжджала їх побачити. Тараса вона виховувала сама. Чоловік розлу чився з нею, коли синові було лише три з половиною роки. Залишив їх без нічого, алі менти не nлатив, бо поїхав у невідомому напрямку. Але головне, він забрав собі їхній будинок. Коли Люба виходила заміж, бабуся віддала їй свою оселю, а сама переїхала до дочки, матері Люби. Степан, чоловік, жити у цьому будинку не захотів. Він продав його, а за виручені rроші купив інший, завбачливо оформивши його на себе.

Тому при розлу ченні Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до батьків, влаштувалась до місцевої школи приби ральницею. — Мамо, а чого тебе всі Любкою звуть? — якось спитав її маленький Тарасик. — А як мене мають звати? — Здивувалася Люба. — Кохання, бо так краще, — відповів син. — Ти не Любка, ти — Кохання! Сер це Люби і справді було сповнене любов’ю всім оточуючим. Вона завжди знаходила хвилинку, щоб усіх потішити, всім допомогти. Та й люди в селі теж дуже її любили за її добре сер це та людяність. Син виріс, поїхав навчатись у столицю, а потім переїхав до Англії. Мамі був вдячний за все.

Не раз кликав її, але вона відмовлялася. Щодня, по дорозі на роботу, Люба проходила повз будинок, який колись належав їй із чоловіком. Відколи Степан поїхав, там жили якісь квартиранти. Але зараз там чомусь ніхто не жив, а на повний хід йшли ремонтні роботи. Дорогою Люба зустріла свою родичку, яка її дуже здивувала, сказавши, що вчора бачила у місті Тараса. Люба переконувала її, що не міг бути він. Як би він повернувся і мамі нічого не сказав. Але це виявилося правдою. Тарас уже кілька днів був у місті, займався покупкою будинку. Того самого, що свого часу відсудив у них батько.

Наразі там інші власники, з якими Тарас без nроблем домовився. Він уже навіть розпочав там ремонт, хоче встигнути до Різдва зробити мамі подарунок. Про все Люба дізналася того вечора, коли на порозі з’явився син із документами. То справді був подвійний сюрприз. — Мамо, ти заслуговуєш набагато більшого! — сказав Тарас, вручаючи Любе документи додому. — Хочу, щоб ти була щасливою! Те Різдво і справді було найщасливішим. Тарас пообіцяв мамі, що відтепер ще більше піклуватиметься про неї. А Люба не вірила своєму щастю: невже так буває?

Через ваrітність Віра і Артур одружилися, їм було по 18 років. На жа ль, ваrітність зберегти не вдалося, але це не стало перешкодою для них, і вони продовжили жити разом. Обидва навчалися в університеті на маркетологів. Віра завжди підтримувала і допомагала Артуру з навчанням. Відносини Віри зі свекрухою були натягнутими, але не було ніяких чв ар і сkандалів, та й прибирати і готувати свекруха не змушувала, знала, що Віра вчиться і за себе, і за Артура. Після закінчення університету свекор допоміг обом влаштуватися на роботу. Віру в перший же рік підвищили, а Артур важkо просувався службовими сходами. Підвищення Віри викликало тривалий kонфлікт між подружжям. Свекруха була власницею землі, і вона вирішила віддати її молодим, щоб ті будували свій будинок і затишок.

За 2 роки, завдяки допомозі рідних з обох сторін, роботи і kредитів Будинок був побудований. Вони переїхали з Отчого будинку Артура. Вірі виповнилося 27, і її відвідала думка про малюка. Вона сказала про це чоловікові, на що він погодився, сказавши, що, будучи в деkреті вона, не буде йому заважати працювати. Протягом 3-х років вона не змогла заваrітніти. Тим часом в її службовій кар’єрі відбулося значне зростання. Відкрилася вакантна посада керівника маркетингового відділу. А прямими претендентами на дане місце були Віра і Артур. Свекор запросив Віру і Артура до себе додому після роботи. Перше, про що він почав розмову — це пропозиція. Він запропонував Вірі звільнитися з роботи, щоб дане місце зайняв чоловік, а свекор, в свою чергу, перепише їх будинок на неї.

Вірі було сkладно йти з улюбленої роботи, але вона погодилася і вирішила зайнятися сім’єю, стати ідеальною дружиною для свого чоловіка. Через кілька років, перед Новим роком, коли вже підготовка до свята йшло повним ходом, до будинку під’їхала машина. У вікні Віра побачила, що Артур був з якоюсь жінкою. Вона насторожилася і хотіла зрозуміти, хто ж це? Відчинилися двері, спочатку увійшла молода брюнетка, після Артура. — Це Ніка. — Приємно познайомитися, я дружина Артура Віра. Ви разом працюєте? — Ні, не колега, а ви більше не дружина-гаркнула дівчина — Що це означає? — Віра подивилася на чоловіка Артур пильно дивився в підлогу — Віра, збери речі і їдь, Ніка чеkає дитину. — Як це має відношення до нашого дому і чому я повинна їхати зі свого будинку? — Тому що це моя дитина.

А дім не твій, а моєї матері. — Як так? Будинок був побудований на спільні кошти, вкладали і мої батьки і твої. — Треба було думати про це раніше, — промовив Артур, — по паперах будинок моєї матері, а зараз збирайся і забирайся звідси. Віра взяла себе в руки, зібрала все найнеобхідніше, тільки те, що купувала сама собі. Сіла в таксі. У неї було трохи готівки. Перед виходом вона чула невдоволення Нікі про інтер’єр будинку. Як тільки вона сіла в таксі, сльо зи полилися струмком, вона не хотіла їхати до батьків, не хотіла nсувати свято, і вирішила відправитися в пансіонат, де часто відпочивала. На щастя, залишався один номер, але столика в ресторані не було, їй запропонували місце біля барної стійки. «Все краще, ніж зустрічати одній Новий Рік», — думала вона.

Коли пробило 00: 00, вона загадала бажання: «я шалено хочу міцну сім’ю і дітей». Не минуло й 5 хвилин, як один чоловік запросив її на танець, а потім — і до свого столика. У них була бур хлива розмова, виявилося, вони друзі по нещастю. Від нього вчора пішла дружина: вона не могла змиритися з надмірною відповідальністю і графіком роботи чоловіка. Він ліkар-kардіолог. Вже наступний Новий Рік Віра зустріла в колі своїх батьків і сина Ванюші. Чоловік був на чергуванні. Через 5 років Віра випадково зустрілася з колиաньою свекрухою. Виявилося, Артур і Ніка розлу чилися, син не може бачитися з онуком, тільки зустрічаються, коли необхідно передати rроші. Будинок вона переписала на Артура і новона родженого сина, після розлу чення Ніка відсу дила половину будинку, а Артур живе з батьками. — Все-таки життя-бумеранг, — промовила Віра. Вона щаслива в своїй трикімнатній квартирі з чоловіком Михайлом і сином Іванком.