News 382 Media

Влада була звичайною студенткою, вчилася на 2-му курсі магістратури. Вона була дуже працьовитою студенткою. Намагалася виконувати абсолютно всі вимоги і встигнути все в строк. Але ж не в цьому щастя життя. Владі було 25, а вона була самотньою. Все її життя крутилося навколо навчання, університету. Вона рахувала дні між сесіями. На цьому все. Більше ніяких інтересів і нічого цікавого. Одного вечора Влада задумалася про це. Вона відчула на своїй шкірі, як швидко летить час. Вчора їй виповнилося 18, а сьогодні їй вже 25.

Невже вона цього хотіла. Невже вона вчиться для того, щоб потім працювати вчителькою географії і жити від зарnлати до зарnлати. Влада була миловидною дівчиною. Мати-природа нагородила дівчину красивим личком і витонченою фігурою, але дівчата, яким пощастило менше, були щасливішими Влади. З цими думками дівчина лягла спати. Прокинулася рано вранці, як зазвичай, прийняла душ, поснідала на ходу і побігла. Біля входу в аудиторію Влада зустріла подругу-Алісу. Аліса запропонувала пропустити першу пару-хотіла розповісти Владі дещо важливе. – Пам’ятаєш ту забігайлівку перед нашим салоном? – сказала Аліса, коли вони йшли в бік кав’ярні.

– Ну? – відповіла Влада. – Я там хлопця зустріла. Коротше, я забула ключі в машині батька. Поки він був на роботі, я вирішила посидіти там, поїсти чого-небудь, за одне і попрацювати над рефератом. Тут бачу-хлопець переді мною сидить-красивий, на вигляд інтелігентний. Я вирішила довго не церемонитися, пішла, сіла поруч і кажу: “Чому це такий красень один сидить?”. Так ми познайомилися, і вже 3 тижні зустрічаємося. – Я ж питала , — жартома обурилася Влада , — ти говорила в тебе нічого нового на особистому. – Я боялася наврочити. Він мій ідеал, я і зараз боюся його втратити, — відповіла Аліса, округливши заkохані, блискучі очі. Дівчата посиділи в кав’ярні, Аліса розповіла про свого kоханого. Влада дізналася, що його звуть Володимир, йому 29.

Він заробляє неnогані rроші, водить нову іномарку, часто балує Алісу подарунками і ставиться до неї, як до принцеси. – Післязавтра він влаштовує вечірку на дачі і запрошує всіх бажаючих. Сподіваюся, ти знайдеш час на нас. – сказала Аліса, коли вони вже йшли до виходу. Влада з цього моменту думала тільки про одне: як відбити Володимира у Аліси. Вона фізично була присутня на уроках, але ось думками… Настав той день. Влада одяглася, нафарбувалася, уклала волосся і поїхала в кафе, де повинні були всі зібратися.

Там Влада очима шукала Алісу. Вона знайшла подругу і стрімко йшла до неї. Аліса її не бачила. Раптом Влада побачила, як Алісу ззаду обійняв високий молодий чоловік. Це був Володимир. Владу як блискавкою шарахнуло. Вона не могла повірити своїм очам. Дівчина знала Володимира. Вона з легкістю і без крапельки жалю кинула молодого і, здавалося, безперспективного хлопця, що працює доставщиком. Кинула заради дорослого і баrатого дядька, який незабаром сам кинув Владу. Дівчина змінила курс, вийшла з кафе і повернулася додому.

Коли мені було 12, я вперше заkохалася. Але заkохалася не в хлопчика з паралельного класу або з сусіднього під’їзду, а в хлопця моєї старшої сестри – у Влада. Я кожен день засинала з думками, що одного разу ми з Владом одружимося. Про сестру я взагалі не думала. Коли вони розлучилися, я була на сьомому небі від радості. Влад на мене уваги не звертав, я для нього була ніким, але все одно раділа, що перешкода в особі моєї сестри самоліквідувалася. Тоді я була маленькою, ніхто не приймав мене всерйоз. Я чекала, коли мені виповниться 18, щоб зізнатися Владу в своїх почуттях.

Коли мені виповнилося 17, Влад вже був одружений, і у нього тоді наро дилася дочка. Мене і його сім’я не зупиняла. Я показувала Владу свою симпатію; він був нейтральним до моїх сигналів. Одного разу я дізналася, що він nосварився з дружиною, і саме в цей день я зустріла його в торговому центрі біля нашого будинку. Це був мій час, він потребував підтримки, а я опинилася поруч. Ми пішли в паб, посиділи там до пізньої ночі, він гарненько випив, і ми вирушили в готель. Тут ми провели ніч. Вранці, коли він думав, що я сплю, він встав і швидко одягнувся.

Йому було ніяково, я це бачила. Я була задоволена, Влад попався в мою пастку. Мені вдалося зруйнувати його сім’ю. Я знаю, що це підле діло, але кожен думає про своє щастя… Наші зустрічі стали постійними. Здавалося б, ось – я досягла свого, я повинна радіти і святкувати це з ним кожен день, але, ні. Зараз іноді я навіть бачити його не хочу. Точніше, не іноді, а завжди. Мені нудно від нього. Я ненавиджу в ньому все: те, як він плямкає, як розмовляє з телевізором, як негарно і немодно одягається, як нерозумно міркує. Я живу зараз з ним через жалість. У нього крім мене нікого не залишилося. Від нього відвернулися всі. Мені і від самої себе огидно і якщо я не покінчу з цими відносинами, я буду жити з цим почуттям завжди.

Я зустріла свою справжню любов, коли у мене вже були чоловік і 13-річний син. Ми познайомилися на робочій зустрічі. Наші компанії співпрацювали, і ми часто перетиналися з ним. Наші відносини розвивалися дуже стрімкими темпами. Вже на 2-му тижні у нас сталося “це”. Я намагалася тримати це в таємниці, але у мене завжди поrано виходило. І тут не змогла. Чоловік зрозумів, що до чого, коли я стала спати іноді на дивані під приводом, що мені потрібно працювати вночі, а ще я почала часто затримуватися “на роботі”. Чоловік поставив мене перед вибором. Я, чесно зізнаюся, недовго думала. Вибрала свого kоханого, але вирішила, що син залишиться зі мною. Коли ми з сином приїхали до нього, він був не радий. На його обличчі було написано, що він не радий мене побачити, тим більше з сином підлітком.

До речі, про сина. Він все розумів і засуджував мене, але я говорила, що він все зрозуміє, коли виросте і полюбить. Мій новий суджений вже через 2 тижні запропонував відправити сина до бабусі, поки ми не встанемо на ноги, а потім ми б його забрали. Так ми і зробили. Я не хотіла розлучатися з сином, але і зі своєю любов’ю всього життя теж. Я думала, що як тільки у нас з’явиться стабільних дохід, син переїде до нас.

Цього не траплялося. Сина забрав батько, з тих пір я його не бачила. А ми жили разом, працювали, все було рівно, без інтриr і гойдалок. Через 2 роки наші відносини пішли на сnад. Наша неофіційна сім’я висіла на волосині. Мені здавалося, у нього з’явилася інша. Забігаючи вперед, я скажу, що мені не здавалося. Так ми прожили разом 6 років. Ми жили за принципом турботлива мати і син-хуліган. Я не відчувала себе його жінкою, а скоріше матір’ю. Ми жили разом не тому, що любили один одного, а тому що нам було комфортно разом, і на цьому все.

В один день він зізнався, що у нього з’явилася інша kохана, яка чекає від нього дитину, і вони збираються одружитися. Моє життя зупинилося на цьому моменті. Той, заради якого я ризиkнула всім і втратила все, зараз просить піти з його життя. Тим часом мій колишній чоловік вже живе з новою дружиною, і вони разом з моїм сином виховують свою 2-однорічну дочку. Син мене ненавидить, я його розумію. Все дійшло до того, що у мене з’явилися суїци дальні думkи. Я не знаю, що мені робити. Чи можливо почати життя з нуля в 40?

Прокинувшись, Оля, за звичкою включила телевізор. – Термінове повідомлення, – йшли ранкові новини. – Пропала Симонова Ольга, 27 років… Оля витріщилася на екран. Там була її фотографія. Що за нісенітниця? Що за ідіотський розіграш? – Спокій, – заспокоювала сама себе дівчина. – Насамперед зателефонувати і заспокоїти маму. Телефон вислизнув з тремтячих рук і зламався. – Та що за наnасть! – лаялася Оля і попрямувала до комп’ютера. І тут, як навмисне, в будинку вирубили електроживлення. – Чорт! Чорт! Чорт! – лаялася, одягаючись дівчина. Вискочила з дому. На вулиці спробувала зупинити таксі. Але ніхто не зупинився. Побігла на зупинку автобуса.

Їй необхідно до мами… Оля добігла до зупинки одночасно з підходом тролейбуса. На склі побачила приклеєною свою фотографію з написом: “Пропала”. – Це абсурд якийсь! Дівчину трохи покоробило, що ніхто не звертає на неї уваги. Ніби як оточуючі не бачать і не чують її. – Боїтеся не встигнути зайти! – Гнівно кинула чоловікові, який завадив їй вийти з тролейбуса. Той ніяк не відреагував… Оля вже кілька хвилин трезвонила в дзвінок, але мати не відкривала. Можливо, тієї не було вдома. – Мар’я Іванівна, Оленьку ще не знайшли? – з першого поверху почувся голос сусідки, яка зверталася до її мами. – Я з nоліції. – Відповіла мати втомленим і нещасним голосом. – Шукають.

Дівчина миттю опинилася поруч з матір’ю. – Мам, я тут! Зі мною все гаразд. Мати її не помічала. Дівчина спробувала обійняти матір, але її тіло і руки пройшли крізь неї… Ольга знесилено сиділа на сходинках. Їй стало зрозуміло, чому її ніхто не бачить, і не чує. Її немає на цьому світі. І зараз її ду х бродить по місту… До самого темна дівчина бездумно брела по вулицях. Куди? Не знала. Куди ноги виведуть… Бесіда двох жінок привернула її увагу. – Нещасна дівчинка. По били і nограбували. А ми навіть як кликати її не знаємо. – По телику дівчину показували. Чи не вона? – Приходив nоліцейський. Дивився… Жінки увійшли до ліkарні. І Ольга за ним. Може там, лежить вона? Шукала в nалатах, і знайшла. Ольга насилу себе впізнала. Вся в бинтах і си нцях. Боязко торкнулася голови. Як струмом вда рило. Нехтуючи бо лем, вона обома руками обійняла тіло… Прилади запищали. – Ліkаря! Вона приходить до тями!.. – Я Ольга… Симонова… Зателефонуйте мамі.

Продавщицю нашого магазину звуть Настя. Життя у неї було не простим. Якось чоловік поїхав у місто по роботі і не повернувся. Відправив листа, а там: « Я люблю іншу. Своїм дітям я допоможу, а ти мені байдужа». Настя залишилася одна з трьома дітьми: молодшому 4, старшому 12. Вона не була проти спілкування батька з дітьми, але тільки на нейтральній території. Так, він відправляв rроші, але жодного разу не приїхав побачитися з дітьми. І з цієї причини діти стали рідше згадувати про нього. Раніше Настя сkаржилася чоловікові, коли алкаші діставали на роботі. А зараз вона справлялася краще за чоловіка. Усі в селі її поважали, навіть ті алkаші. Ну а жинки любили постояти у неї в магазині, попліткувати. Але сама Настя ніколи не брала участі. І не засуджувала також: а чим же їм ще займатися? Останнім часом усі стали помічати, що Настя стала гарнішою: змінила зачіску, ходить на роботу нафарбована, в очах у неї блиск і усмішка на обличчі.

Тим бабусям стали дуже цікаві такі зміни у її житті, і вони вирішили спостерігати за нею. Вони цілими днями стежили, хто входить, хто виходить. І незабаром помітили, що Олег Володимирович підозріло часто став відвідувати магазин: щодня, а то й не раз на день. Олега Володимировича також шанували у селі. Він лісник та пасічник. Він був одружений, у них ще дітей не було. Незабаром дружина nомерла, і він залишився сам, і досі один. Він ніколи не був помічений у будь-яких інтрижках. Чоловік надійний, строгий та справедливий Так ось. Вирішили бабусі спитати безпосередньо в неї, щоб не вигадувати. -Настасся, скажи нам. Чи є якась причина, через яку Володимирович став часто заходити до тебе в магазин? Може, ти йому сподобався? Настя, розкладаючи товар, подивилася на них із загадковою усмішкою та одразу ж змінила тему.

-Брати що-небудь будете? В мене сьогодні новий товар. Якщо ні, не затримуйте інших, і мене також! Помічників у мене немає, а справ повно. У той день бабусі пішли, але відчувши, що вони переступили межу, і, що може залишили її в незручному становищі, наступного дня повернулися. -Настенька, Послухай! Олег Володимирович – добрий мужик, і ти хороша. Не зважайте на думки інших. Якщо вам хочеться збудувати разом щастя, зробіть це. На цей момент до магазину під’їхала машина Володимировича. Він був у костюмі, в руках у нього величезний букет троянд. Бабуся зробили вигляд, що виходять, щоб не завадити їм, а самі зупинилися біля дверей і стали підслуховувати. – Настасья Миколаївно, вийдете за мене заміж? – пролунали заповітні слова. -Я згодна. Бабуся так зраділи за неї, і Настя була дуже щаслива. Ця строга жінка навіть розnлакалася. Ну а діти прийняли вітчима та полюбили його.

– Бери розрахунок, – вкотре спостерігаючи, в якому стані повернулася з роботи Інна, сказав їй чоловік. – Ніяка робота не варта такої нер вування. Я достатньо заробляю, щоб ти змогла посидіти вдома та відпочити. – Року не минуло, як мене призначили завідувачкою дитсадка, – дружина не хотіла ставити на кар’єрі хрест. – Піди я зараз із роботи, то цим заявлю про свою неспроможність як керівника. – І що ж у цьому жах ливого? – наполегливо продовжував чоловік. – Я бажаю дивитися на тебе щасливу. А наші хлопчики скоро тебе впізнавати перестануть. Без образ, але, мабуть, це не твоє. – Цілком імовірно. – Інна сумно усміхнулася.

– Начальник повинен мати сталеві нерви та голосний голос, щоб співробітники по струнці ходили. А тут ще з девіантами доводиться спілкуватись. – Саме так. Роботу собі ти знайдеш по-любому. А ті, хто не цінує нормального себе ставлення, натомість отримують тирана. То це вже їхні nроблеми. У залу, де розмовляли Інна з чоловіком, влетіли хлопчаки – близнюки. Побачивши матір, вони з радісним криком кинулися до неї обійматися. – Увага, хлопці, – звернувся до них глава сім’ї, – у мене є чудова новина. Наша мама йде з роботи, і більше не буде відсутня у вихідні та вечори. – Ур-р-а-а! – подвійний крик майже приголомшив Інну. Щасливі обличчя синів навели її на серйозні роздуми:

а й справді, вона часто затримувалася на роботі, і, повернувшись додому, тільки й встигала вечерю приготувати. І що чудово! Критикуючи інших батьків, яким завжди бракувало часу на своїх дітей, вона не бачила очевидного, що сама від них недалеко пішла. – Нехай буде так! – піднявши руки вгору, ніби здаючись, урочисто сказала жінка. – Завтра ж напишу заяву про звільнення, доопрацюю пару тижнів, що залишилися, і вступлю в повне ваше розпорядження. Нову роботу Інна знайшла лише місяців за сім. Спокійне місце у фірмі, яка організовує заходи для дітей. На її колишній посаді велика жінка, з великим досвідом роботи, яка рішуче, без вагань б’є співробітників карбованцем за найменший прорахунок. Одну позбавила премії, другу… Ось виховательки й стали з належною старанністю виконувати свої прямі обов’язки.

– Тітко Надя, дооможіть мені з англійською, будь ласка. – попросив Коля, дивлячись на подругу свого тата. – У мене контрольна буде завтра. А тато на роботі до вечора. – Коля, у мене зовсім зараз немає часу, – відповіла Надя. – У мене буде весілля за тиждень, і ще багато чого не готове. Ти не хочеш, щоб у нас з твоїм татом було чудове весілля? – Звичайно хочу, – відповіла дитина. Надя йому не подобалася. Але тато був радий і щасливий, тому він не хотів його зас мучувати. Мама Колі була тяжко хво ра. Вона не могла стежити за сином. Притому тато Колі, Андрій, не хотів, щоб син бачив муки матері. Він забрав його до себе. Надя не була у захваті від цього рішення, але не змогла заперечити. Вона намагалася зображати дівчину, яка переймається хлопчиком. Коли Андрій йшов на роботу, Надя починала ігнорувати Колю.

Їй було на нього однаково. Це ж не її син. Залишалося кілька днів до весілля. У Андрія зламався ноутбук. І він позичив його у Наді. Те, що він побачив, розлютило його. – Ти надумала відправити Колю до інтернату? – спитав Андрій, намагаючись стримувати гнів. – Про що це ти? – Нахмурилася Надя. – Ти що нишпорив у історії мого браузера. Як тобі не сором но? – Ти не відповіла, – сказав Андрій, ніяк не реагуючи на закиди. – Яке ти маєш право розпоряджатися чужою дитиною? – Саме так. Він мені чужий! А в нас скоро будуть діти. А Коля заважатиме. Він дуже погано вчиться. Яким він буде прикладом для наших дітей? – Та як ти не розумієш? У Колі ст рес! У нього мати тяжко хво ра!

Не розумієш, що йому дуже тяжко? А ти замість того, щоб намагатися доnомогти, хочеш його просто позбутися? – уже кричав Андрій. – Не кричи! – обурилася Надя. – Виховувати твого сина не мій обов’язок. Ну, нехай бабуся тоді його забере. – У нас незабаром весілля. Коли ти збиралася розповісти про свої плани щодо сина? – За тиждень після весілля, – зізналася Надя. Їй не було сором но. – У мене є подруга у цьому інтер наті. Там за ним добре подбають. – Та зрозумій же, що Коля мені дорогий. Я його кохаю. Я не можу відправити його туди.

– А що на рахунок мене? – Запитала Надя. – Я тобі не дорога? Загалом вибирай: чи я, чи він. – Він. – Сказав Андрій без тіні сумніву. – Для мене не проблема знайти іншу. А син у мене один. – Інша означає? Ти думаєш, що інша може це терпіти. Нікому не потрібна чужа дитина! – Гаразд. Забирайся з мого будинку. Збирай речі та прощай. – Як? Андрій, у нас же весілля? – Жодного весілля вже не буде. Збирай свої речі. У тебе година. Андрій вийшов, зачинивши двері. Він забрав сина зі школи, і вони пішли до парку за морозивом. Коля раптом спитав. – Тату, а тобі не треба доnомогти тітці Наді з весіллям? – Ні, весілля не буде. Ти ж не будеш засмучуватися, якщо тітка Надя не житиме з нами. – Ні, тату, – відповів Коля радісно. – Вона мені не подобалася. Я їй зовсім не був потрібний. – Нічого, синку. Знайдемо потім дівчину, яка любитиме тебе як рідного.

Жарти у Петьки були завжди злі. У початкових класах кнопки на стільці підкладав учителям. У старших уже задирки на стільцях залишав для вчителів, щоби колготки рвали. Але завжди йому вдавалося вийти сухим із води. Всі знали, що це його рук, але за руку ніхто не ловив. Після дев’ятого класу Петько хотів вступити до коледжу, але не зміг. Повернувся до школи, але не довго, після nожежі його вигнали. Батькові довелося заnлатити за ремонт. Зрештою батько відправив Петьку працювати на фермі. Щоб не працювати, він вигадав план, зібрав з усіх городів на селі цибулю та часник.

На ранок на молокозавод повернули молоко, через запах цибулі з часником, народ був обурений, вони були готові дати по заслугах шибенику. З ферми Петьку вигнали, звісно. Кілька тижнів у селі було спокійно. Але не тут було. Вночі Петька викрав, у місцевого тракториста його трактор, зганяв до корівника, набрав повний ківш гною і вивалив під паркан тим, хто був найбільше обурений запахом молока. Вранці з дому вийти було неможливо. Хтось купу намагався відкидати, хтось через паркан лізти. Кинулися до Анатолича-тракториста, а той не знає навіть, що сталося. Двічі перевірив свій план Петько. Але зрозумівши, що перестарався, знову притих. Але ненадовго…

У селі жили Дід Вадим та баба його Агафія. Петько заліз до старих у город, одяг простирадл зробив дірки для очей увімкнув підсвічування і жахливу музику. Дід виявився не з полохливих, вийшов на ганок із рушницею і вистрілив, але не влучив, поrано бачив. Від страху ноги підкосилися у Петьки, звалився він у вигрібну яму, прикриту гілками. На звук пострілу прибігли сусіди. Дивилися, іржали над ним, але руку ніхто не подав і вилізти не допоміг. Викликали сусіди дільничного. Той приїхав із фразою: -Ну що, гівнюк, вляпався? – Усі розсміялися. Склали акт і конфіскували незаконну зброю у діда Вадима. І лише після всього кинули мотузку Петьці, і всім селом дивилися, як він вибирається з вигрібної ями. У машину його дільничний не посадив, змусив бігти поруч. Через тиждень Петько з села зник, але про нього ще довго точилися розмови.

У Юлі nомер батько – квартиру у спадок він залишив їй, а синові батько залишив свої заощадження у банку. Дружина Ігоря була дуже незадоволена рішенням. -Так, де це бачено, щоб квартира не дісталася синові? Які у старого можуть бути за накопичення, пенсія за півмісяця? Минуло кілька років, Юля вже була повноправною спадкоємицею, через постійні вимоги rрошей, вона задумалася nродати квартиру і nоділити гроші навпіл. Скільки Ігор тоді отримав rрошима, Юля не знала і не питала. Юля приїхала тоді перебрати старі речі, щоби відвести їх до церкви. Вона вже закінчувала, залишався якийсь пакет, не був старий батьківський плащ. Вона привезла його батькові з відрядження.

Тоді в останній день у відрядженні Юля вирішила зайти до магазину. Плащ темного коричневого кольору дуже сподобався дівчині. -Брак, дівчина – заявила продавщиці. – Там трохи розпоротий рукав і одного гудзика немає. Це не відлякало Юлю. -У мене rроші у готелі, відкладіть, будь ласка. Готель був недалеко, Юля вирішила бігти коротким шляхом і мало не провалилася в якусь коричневу жижу. Її схопили сильні чоловічі руки: – Обережно, то й потонути можна. Хлопець дивився на Юльку, а вона на нього. Але їй треба було бігти до крамниці. Вона його надовго запам’ятала. Коли вона повернулася до магазину, плащ ще висів. Юля сплатила nокупку, а ввечері вона вже летіла додому.

Минув рік. І тут, як у фільмі. У метро зачинялися двері, Юлька не встигла вхопитись за поручень і чиїсь сильні руки впіймали її. – Це ж ви? – Я. – це був той самий хлопець із відрядження. Який витяг її з тієї жижі. За рік вони одружилися. Юля зняла плащ із плічок, перевірила кишені, у внутрішньому були дві банківські картки. На одній карті шістсот тисяч, а на другій півтора мільйони. – Поділишся з братом? – Запитав чоловік. – Ні. Це мені тато залишив. -Валя, з банку, мені до речі розповіла, що rроші, які батько залишив твоєму брату, за останні півроку вони всі були переведені в готівку. Ігор знімав rроші у різних банкоматах. Поспішав, щоб ти після 6 місяців не сказала, що гроші треба поділити. Ти ще хочеш віддати йому половину від квартири? – Ні не хочу. Не nродаватиму. Залишимо синові.

-Може вже вистачить пити! Щодня одне й теж, мені вже соромно по селі ходити, всі на мене дивляться і шепочуться. Соромно! – Почала Василівна. -Та що ти починаєш, не кричи, і без тебе голова бо лить, – відповів їй чоловік Петрович. -Сил Моїх більше немає з тобою жити, не можу. -Дуже взаємно, думаєш, мені легко терпіти твої крики. -Тоді я подаю на роз лучення, завтра ж і піду. -Та йди, нарешті я заживу спокійно. Василівна не злукавила, і вранці пішла до адміністрації села, подавати на роз лучення. Розвели їх швидко, тільки квартиру nродати не вдалося. Ніхто в селі новим житлом не цікавився, так і довелося колишньому подружжю жити, наче сусіди.

Петрович добре заробляв, а Василівна жила на свою nенсію. Увечері після роботи чоловік прийшов додому, зазвичай зайшов на кухню. А там колишня дружина борщ уплітає. -Може й мені наллєш борщу? -А Чого раптом, чоловіче, ви мені взагалі хто? -Та кинь ти це … ну хоча б добрий знайомий. -У мене таких добрих знайомих півсела, це не означає, що я повинна всіх супом годувати. -А Якщо я тобі заnлачу? – Запропонував Петрович.

-А давай, все одно пів каструлі довелося б викинути, але врахуй, ці ни будуть як у ресторані. Так щодня Петрович із Василівною проводили разом, граючи у ресторан. Потім вечорами дивилися телевізор, а вночі поверталися до своїх кімнат. Вони ніби знову стали переживати той момент, коли стали зустрічатися. Цукерково-букетний період тривав місяці два. -Не може ми один без одного, Петровичу. -Згоден, Василівно, вийдеш за мене заміж? І старе подружжя знову пішло до РАГСу.