– Діана, ну, признавайся, для чого ти це все робиш? Ну, не повірю я, що ти добровільно збираєшся проміняти місто на село! – Лідія намагалася видавити із подруги хоч слово. – Яка ти смішна! Я люблю Анатолія. Ось, що мною рухає, Лідко, kохання! – Ага зараз! У нашому віці, люба моя, kохання не буває! Ти в мене міське дівчисько, яке село? – Так, у 58 kохання не буває. У нас щось більше! Та й Толя має двоповерховий будинок. Там усім знайдеться місце. А тут нам уже тісно. Он, мою кімнату віддадуть під дитячу онучці, а доньці буде комфортніше на кухні одній. – Я так і знала! Ти це робиш заради доньки! Діано, ти можеш пожити в мене, необов’язково заради спокою дочки переїжджати до села.
Діана лише засміялася і обійняла подругу. Із 61-річним Анатолієм вона з’їхалася вже за півмісяця. Спочатку сільські Діану не прийняли, потім вона стала загальною улюбленицею. Діана була з тих людей, з ким хотілося говорити і говорити. З нею було комфортно. Анатолій носив дружину на руках. Він спочатку навіть не дозволяв Діані возитися на городі. Думав, їй щось не подобається, і вона це робить заради kоханого. – У мене самого руки є. Ти поки що можеш з книжкою повалятися, а я все перероблю, не турбуйся kохана, – казав він. Однак незабаром город став улюбленим місцем та заняттям для Діани. До нової пари часто приїжджали родичі з міста, серед них і Лідія.
Вони спочатку щиро не розуміли, як Діана, яка прожила все життя в місті, могла переїхати до села, але потім, побачивши, як їй там живеться, і самі були не nроти в них пожити якийсь час. Все було, як у казці, але, як у казках, так і в реальному житті, всьому приходить кінець. Не доживши до 20-ї річниці шлюбу з Діаною, Анатолія не стало в постілі поряд із kоханою. Він просто не прокинувся у 20-тю річницю їхнього kохання… – Як же я пізно тебе зустріла… – через кілька років, лежачи в тій же постілі, говорила Діана з портретом kоханого, – мені б цілого життя не вистачило на тебе, на нас, на наші почуття… ось би хоч на хвилину повернути все назад…