News 382 Media

Син проводжав мовчки — він старше, доросліше сестри на цілих 1,5 року. Через два дні дізналася, що в сусідньому містечку, в одне з відділень, потрібна медсестра. Її взяли. Вдалося купити старенький будиночок на околиці. У кредит. Весь цей час вона була немов бульдозер: не можна повертати, тільки вперед, не думаючи про труднощі. Прийшла до тями, коли поїхала вантажівка, залишаючи за собою осідаючий пил, а в кімнатці з низькими стелями — вежу з речей. Коли підняла з колодязя відро чистої смачної води. Коли розпалила грубку і будинок наповнився теплом. У цьому маленькому старому будиночку вони повинні бути щасливі! Щастя було багато: сонце в маленькому віконці, ранкові купання в річці, теплий ганок, на якому приємно стояти босими ногами, перші сходи кропу і моркви на грядці, кава на сніданок. І нічого, що кава була найдешевшою, розчинною, а на вечерю були пісні макарони.

Зате на душі було спокійно. Вона оберігала їх маленький світ від батька, який намагався повернути сім’ю, згадуючи заплакану дочку. Ніколи! Після щомісячних платежів в банк, грошей залишалося небагато, але через кілька місяців «увійшла в колію», стала планувати залишки зарплати і на їжу, і на речі. Вона вчилася сподіватися на себе, не нити, просто йти вперед. А діти притягли бездомну собаку. Щеня-підліток, він ледве стояв на лапах, гойдався від слабкості і дивився на неї гнійними очима. Зробив два ковтки теплого молока і впав. Через 10 хвилин набрався сил і ще кілька ковтків. Вижив. Потім з’явилося кошеня. З обвугленими пеньками від вусів. Теж вижив. Всі вижили. Майже відразу, як тільки зрозуміла, що вони твердо стоять на ногах, що восени у них будуть свої овочі, посадила яблуню. Завжди вважала, що якщо є свій будинок і клаптик землі, обов’язково повинна бути і яблуня. — Вам яку? — питала жінка, яка продавала саджанці.

— Не знаю, — відповіла вона і посміхнулася. — Візьміть цю. Вона несла додому гілочку і навіть не уявляла, що через кілька років всі будуть дивуватися медовими прозорими яблукам, з яких виходить дуже смачна шарлотка і дивовижне ароматне повидло. Один з куточків ділянки виявився зачарованим: він, незважаючи на сонячність і відкритість, був покритий зеленим мохом. Гілки малини тут ставали неприродними і засихали, немов їх посадили в піски Сахари, а не в удобрену та политу землю. Саджанець три роки стояв там в стані глибокого сну, потім відростив на тонкому стовбурі величезний відросток і засох. Вона плакала над ним, немов над близькою людиною, а потім посадила сливу. Гілочка сливи, прийшовши до тями після гучної і багатолюдної площі, де її виставляли на загальний огляд, випила багато смачної колодязної води, озирнулася, побачила навколо зелений моховий килимок і вигукнула: Те, що треба! На третій рік життя порадувала десятком перших плодів, а морозною малосніжною зимою замерзла. Але не засохла.

Наступного літа відростила на останньому живому залишку стовбура товсті гілки, а на другий рік так обвисла сливами, що всі дивувалися, не забуваючи при цьому набивати свої кишені величезними щільними і солодкими плодами. А ще їй віддали саджанець вишні: якщо не візьмеш — викинемо. Посадила. За три роки вишня перетворилася в дерево, але плодоносила мало. Вона підійшла до нього ранньою весною з сокирою, постояла … — Гаразд, живи. У серпні дерево було таки обвішано великими, матово-блискучими на сонці плодами, з бурякового кольору боками ягодами, що знову всі дивувалися і дивувалися, не забуваючи спльовувати кісточки. В її житті більше не було чоловіків. Всю чоловічу роботу по дому взяв на себе син. І ніколи, як би важко не доводилося, не шкодувала про минуле життя. Світ, щастя і спокій в маленькому старому будиночку краще, ніж життя з пияком в квартирі зі зручностями. Вона це знає, як ніхто інший. Сьогодні вона варить собі вранці дорогу каву.

Найкращу. Це їй діти купують. А з чашкою в руках любить стояти біля великого вікна. Вже немає тих маленьких віконець, як немає і самого старенького будиночка з низькими стелями. Тому що будинок тепер інший: новий, з великими вікнами. Інша собака лежить тепер на теплому ганку, а в кріслі — з іншого боку кіт … Але все ті ж дерева зацвітуть цієї весни, порадують всіх солодкими яблуками, величезними сливами і розсипом бордовою вишні. А вона буде варити повидло і пекти шарлотку. І в будинку буде солодко пахнути ваніллю, корицею і щастям …

Виявилося, що ми з Сергієм — дядько і племінник, і зовсім не рідні діти нашим батькам. Аріна і Назар жили разом вже багато років, але діточок у них не було. Тоді ще ніякі ЕКО «простим людям» не робили, тому єдиним способом обзавестися дітьми було усиновлення. Але Аріна і Назар все якось не вирішувалися, якби не той випадок … Чоловік і дружина часто їздили в село допомогти батькам. Мама Орисі працювала в місцевій школі вчителем і часто розповідала про своїх учнів. Ось і в цей приїзд дітей Ольга Степанівна почала журитися, що одна її п’ятнадцятирічна учениця, Галя, ось-ось має наро дити, з’їздила в літній табір і повернулася з таким ось «сюрпризом». А наро джувати куди, одна мати у неї й то не путня, хоче відмовитися від дитини відразу як нар одить цю дівчину. Аріна і Назар переглянулися: — Може, нам забрати у неї малюка? Ольга Степанівна переговорила з дівчиною, та була згодна, більше того, вона дуже зраділа такій перспективі. А ввечері в будинок вчительки прийшла її мати.

Дивна пошарпана жінка заявила з порогу: — А ще одну дитину вам не треба? Трирічного? Аріна і Назар знову переглянулися, і запитали: — А що, ще один є? — Так, Василько, Галчин брат … Ну, син мій виходить. Набрид він мені гірше гіркої редьки, хочу в притулок його здати. — Не треба в притулок. Приводь, подивимося на нього … — Галь, поклич Ваську! Сестра з круглим животиком відкрила двері і підштовхнула хлопця до кімнати. Маленький, щупленький, рудоволосий хлопчик дивився великими очима. Ну як не взяти такого ?! Назар взяв його на руки і сказав, звертаючись до жінки: — Коли відмову писати поїдеш? — Стривай … давай про оплату домовимося … ми вам двох дітей, а ви нам що? — Ах, ти яка! Здали б в дитбудинок, ніхто б вам нічого не заплатив, це точно! — Так, ладно тобі … Ну, дайте хоч скільки-небудь …

— Добре, заплатимо ми вам, але небагато. І документи спочатку оформимо! Додому подружжя вже поверталися зі мною, рудоволосим синком, а через місяць і «братика» привезли, Сергієм назвали. Так і росли ми з братом багато років, не знаючи, що батьки нам не рідні, а між собою ми і не брати зовсім, а дядько і племінник … Розкрилося все тільки коли Сережіна мати, Галина, з’явилася у нас вдома двадцять років по тому. Батьки вийшли поговорити з цією жінкою в під’їзд, але ми з братом були вдома і дещо почули. — Грошей нам з мамкою треба ще, зовсім туго живеться … — Галя, ми вам заплатили сповна багато років тому, та й документально у нас все оформлено … За що ми повинні вам платити? — А за те, щоб не розповіла я хлопцям, що не рідні вони вам!

Чи не дасте грошей, вони про все дізнаються! — Гаразд, скільки вам треба? Ми з Сергієм вийшли в під’їзд, щоб позбавити батьків від цієї шантажистки: — Не треба, тато, нехай розповідає! Галя фиркнула, розвернулася і пішла, а ось з батьками у нас відбулася серйозна розмова. Того вечора ми з братом дізналися, хто ми є насправді. Батьки переживали, що щось зміниться в нашій ро дині, якщо ми дізнаємося правду. Але ми навпаки стали ще більше поважати цих золотих людей, які виростили і виховали нас і дали нам, що рідним, все найкраще! Наші батьки — найкращі люди у світі!

У цей день у Ірини був ювілей. Святкували вони вдома, так як другій дочці, ще не виповнилося й року. Після того, як гості розійшлися, я вирішила допомогти, прибрала зі столу, перемила посуд. Уже було близько одинадцятої вечора, як я йшла додому. — Ігор, проведи Галину; як ні як, ніч на вулиці. Мені так буде спокійніше, — сказала подруга. Якби вона знала, чим все закінчиться . З Іриною ми дружили ще зі шкільної лави, потім разом вступили до університету. Вона завжди була красунею, тому вже на другому курсі і вискочила заміж за нашого одногрупника. Ігор був звичайним хлопцем із села, але з неймовірно добрим серцем. Уже коли в Ірини та Ігоря з’явилася дочка, я також вийшла заміж, але мій шлюб виявився не таким, як я планувала. Разом з Антоном ми прожили трохи більше року і розбіглися. Дітей так і не нажили. Я часто зустрічалася з Іриною.

Вона підтримувала мене після розлучення. А коли у них наро дилася друга дочка, навіть взяли мене за куму. Після того моменту, я ще більше зблизилася з їхньою родиною. — Мені так тебе шкода. Навіть не знаю, щоб я робила, якби залишилася одна. Але навіть думати про таке не хочу, адже мій Ігор не такий як усі. Він любить мене і ніколи не зробить мені боляче. Одного разу у Ірини був ювілей. Святкували вони вдома, так як другій дочці, моїй хрещениці, ще не виповнилося й року. Після того, як гості розійшлися, я вирішила допомогти, прибрала зі столу, перемила посуд. Уже було близько одинадцятої вечора, як я йшла додому, а живу я на сусідній вулиці. — Ігор, проведи Галину, як не як, але ніч на вулиці. Мені так буде спокійніше. В ту ніч ми йшли по освітленій ліхтарями вулиці. Не знаю як, але у самого під’їзду ми з Ігорем поціл увалися.

Це було як уві сні. Не розумію, що тоді керувало нами обома. З тих пір ми почали таємно зустрічатися з Ігорем. Все було так романтично. Він дарував мені квіти, подарунки, ласку, якої мені так не вистачало. Я все рідше з’являлася вдома у подруги. Придумувала різні історії, аби не зустрічатися з нею. З Ігорем я жила немов у раю. Він все частіше навідувався до мене. Якось забігла до мене Ірина вся в сльо.зах. Вона говорила, що її Ігор сильно змінився, що вона серцем відчуває, що у нього хтось з’явився, і як їй тепер жити з цим далі. Я дивилася на неї, і у мене не було ніякого до неї співчуття. Я вважала, що також маю право на щастя, навіть чуже … Але все змінилося в один єдиний день. Я прийшла з роботи сильно засмучена. У мене бол іла голова, і в той час я, як ніколи, потребувала підтримки Ігоря. Він прийшов до мене як і домовлялися, але замість того, щоб мене пошкодувати, приголубити, він просто сказав, нічого страшного, краще дай мені поїсти.

У цей день суп не був смачний, котлети підгоріли. Він розсердився і сказав, що ніяка я не господиня, і все в тому дусі. Мені ніби пелена з очей зійшла. — Що я наробила? Для чого все це? Ірина мені довірилася, ми навіть стали кумами, а я ось так повелася. І не знаю як довго б це тривало, якби не та ситуація з котлетами. Я зрозуміла, що романтика триває не довго, починаються будні: брудні шкарпетки, не митий посуд, погано відпрасована сорочка. Я зрозуміла, що він самий звичайний чоловік, Яких так багато на цьому світі. Треба просто почекати, поки з’явиться твоє щастя на горизонті. Дорогі дівчата, запам’ятайте, перш, ніж закохуватися в чужого чоловіка, добре подумайте, чи варто робити це. Повірте, він такий, як усі. Романтика пройде дуже швидко і залишаться сірі будні.

Напевно нами і дійсно керує доля. У той день все пішло не так, як зазвичай.Чи не задзвонив будильник, потім перед виходом зрозуміла, що забула вимкнути воду в раковині, туди потрапила губка, і почався потоп. Далі повз мене просто пролетіла моя маршрутка і я вирішила зловити машину.Зупинився красивий позашляховик, щось мене в ньому збентежило, але я спізнювалася і села. Сказала куди їду. Мені здалося, що чоловік мене не зрозумів і я повторила, додавши до своїх слів орієнтир, який в місті знали точно все.Водій весь час мовчав, а коли ми прибули, то я намагалася дати грошей, але він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що не потрібно. До вечора я про нього вже забула.Робота мене стомлювала, тому я з трудом дочекалася вечора і вирушила додому.Але коли виходила, то побачила цю ж машину і поряд з нею водія, який мене підвозив. Він простягав мені букет квітів і записку: » Привіт, я Кирило. Я глx 0німий, але дуже хороший хлопець. Давай познайомимося».

Я не могла зрозуміти жарт чи це, він дописав на листочку: «я можу читати по губах».Я розвернулася і пішла, не взявши букет. Якщо це жарт, то чи не смішна, а якщо правда, то такі відносини мені не потрібні.Хоча звичайно я дуже хотіла відносин — я була давно одна — але в той момент мене чомусь це сильно збентежило і здалося складним.На наступний день він знову чекав мене, а потім знову, тижнів через два, я здалася. Підійшла і сказала, що згодна посидіти в кафе.Виявилося, що він і правда класний хлопець. Я говорила, він уважно дивився на моє обличчя, зчитуючи слова по губах — спочатку мене це бентежило, але потім я звикла. Відповідь він набирав швидко на смартфоні. Складно ще було, тому, що багато хто дивився на нас.Чотири місяці, що ми зустрічалися, були найщасливішими, весь вільний час я вчила мову жес тів. Звич айно часом сильно плута лася, але у мене виходило.

І ось він мені зробив пропозицію. Я погодилася вийти заміж.Знайомство з батьками було дуже ва жке. Мама погано сприйняла і його і новина про весілля. Коли ми з мамою залишилися наодинці — вона стала мене відмовляти, відмовляли і інші. Розповідати, як з ним буде важко спілкуватися в компанії, як важко буде дітям і т. П.Я пропускала повз вуха. Для мене його проблема просто дрібниця, це не впливало на наше життя, на мої почуття, але для них це булопросто неприйємлимо.Ми все ж одружилися. З моєї сторони прийшли тільки кілька друзів, батьки не прийшли на моє весілля — сказали, що я зра дила їх.

Моє життя зовсім не відрізняється від того, що було раніше. У компанії часом важко, мова же стів наші знайомі не розуміють, а чекати, поки чоловік набере на телефоні, для них довго. Я, звичайно, озвучую, що він говорить, але знайомих це бентежить.У шлюбі ми вже вісім років — наш семирічний син прекрасно знає мову жес тів і спілкується з батьком. Зі слухом і мовленням у нього про блем немає.Тільки через кілька років після наро дження онука мама почала відтавати і приходити до нас в гості, але, бачу, що з чоловіком їй досі ніяково сп ілку ватися.Не знаю через що; сподіваюся, що це ж аль, що не прийняла його відразу.

Моя мама була коханкою одного одруженого і багатого чоловіка. В результаті їх роману народився я. Батько нам нічим не допомагав і не приходив до мене. У нас не було постійного житла, весь час переїжджали, мама часто змінювала роботи.Коли мені було п’ять років, вона познайомилася з черговим чоловіком і захотіла бути з ним, але він поставив їй умову, що візьме її, якщо вона буде одна. Та легко і просто проміняла сина на цього мужика. Просто привезла мене до мого батька, давши в руки всі необхідні документи. Вона подзвонила в двері його квартири, почула як відкривається замок і втекла. А я залишився стояти.Двері відчинив батько і онімів, побачивши мене. Він відразу зрозумів, хто я. Завів в квартиру.

Його дружина прийняла мене добре, як і їхні діти, дочка і син. Батько хотів спочатку віддати мене до притулку, але його дружина не дала цього зробити, сказавши, що я ні в чому не винен. Просто свята жінка.Я спочатку чекав свою рідну матір, думав, що вона ось-ось повернеться за мною. А потім перестав, і почав дружину свого батька називати мамою.Мій рідний батько не мав ні до кого з дітей теплих почуттів, не кажучи вже про мене. Мене він вважав це зайвим ротом, але продовжував утримувати, як і інших членів сім’ї.Сам він був дуже деспотичною людиною. Коли приходив додому, ми замикалися всі разом в дитячій кімнаті і намагалися не попадатися йому на очі. Його дружина не могла піти від владного чоловіка, дітей він би не віддав їй з принципу. Вона просто роками і терпіла все його гуляння і напади злості. Вона навчилася його уникати і коли потрібно, придушувати його гнів, захищала нас від скандалів і криків. У будинку була тиша, ми знали розклад і не нервували батька. Головне, ми не відчували потреби ні в чому, а мама дарувала нам любов і ласку за двох.

І коли він все-таки пішов до чергової молодої коханки, ми всі зітхнули з полегшенням. На той момент ми вже були практично дорослими. Сестра і брат закінчували школу. За збігом обставин, ми були ровесниками, тому я теж готувався до випускних іспитів в школі. Ось так, троє випускників. Ми допомагали один одному, підтягуючи з предметів.Кожен з нас мріяв вступити до престижного інституту. Батько, хоч і не був з нами ласкавий, але оплатити навчання обіцяв і дотримав свого слова. Ми успішно вступили і вивчилися, отримавши ті спеціальності, про які мріяли.А потім сталося так, що наш батько помер. Після нього залишилося хороший спадок.Його останньою коханці не дісталося нічого — вона просто не встигла його одружити на собі. Ну а ми всі стали повноправними господарями його фірми і великих грошових рахунків.Ми продовжили розвивати бізнес. І настав той момент, коли потрібно було їхати за кордон, відкрити філію. Вирішили, що головним в тому філії буду я.

Я запропонував забрати з собою нашу маму — вона, як ніхто інший, гідна була виїхати в теплу країну. Мої сестра з братом, підтримали мою ідею.І ось настав той день, коли ми повинні були їхати. І тут раптом приїхала моя рідна мати. Я дізнався її відразу. Моя дитяча пам’ять закарбувала її образ на довгі роки.Вона вирішила раптом згадати про мене, дізнавшись, що я їду:»Синку, я твоя справжня мати! Невже ти забув мене? Ти став таким дорослим. А я так сумувала і переживала, як ти живеш. Давай нарешті житимемо разом! »Я був вражений її нахабством:»Звичайно я пам’ятаю тебе! Пам’ятаю, як ти тікала від дверей, залишивши мене зовсім ще маленьким. І ти мені не мама. Моя мама зараз їде разом зі мною. А тебе я навіть знати не хочу ».

Розвернувся і пішов. І ні краплі не шкодую про це.Моя мама — та, яка не побоялася взяти дитину свого чоловіка від сторонньої жінки, яка виховала мене в любові і ласки. Вона сиділа зі мною, коли я хворів, вона була поруч коли мені вперше розбили серце, вона заспокоювала мене після сварок з друзями, вчила мене, прощала мені пустощі і дурості, терпіла мої капризи в підлітковий вік, ніколи не нагадувала, що я їй не рідний. Для неї я став сином, для мене вона стала мамою! Інший у мене немає!Ми поїхали з нею в іншу країну. Там я зустрів свою майбутню дружину, маму вона дуже сподобалася і у них хороші відносини. Мама не завадила моєму особистому щастю, більше того, вона вирішила влаштувати своє життя. Вона зустріла милого чоловіка, я був тільки за. Вона заслужила своє щастя! Зараз мама багато подорожує, часто відвідує своїх дітей і онуків.Я дивлюся в її радісні очі і розумію — я радий, що вона є в моєму житті. Вона мій ангел-охоронець!

— Совісті у тебе ніякої, донечко! До рідної сестри чужу людину поселити! — видала мама. Після того, як дядько Петро повертав мені борг півтора року, я навіть ро дичам стала давати гроші під розписку. А жебракували р0дичі у мене постійно. Хоча і посміювалися над моїм способом життя. Ні, я не дочка мільйонерів, не спадкоємиця багатого спадщини. Я просто була до остраху економною. Я заморожувала курячий бульйон для супу, завжди вимикала світло, виходячи з приміщення і, при наявності гарячого водопостачання, милася в тазику, нагріваючи воду. У мене була ультракоротка стрижка — так я економила на шампунях, бальзамах і укладках. Я одягалася в секонд-хендах, брала продукти по акціях в магазинах і ніколи не дозволяла собі сьогохвилинних «хотілок». Чи не заперечую, я в чомусь була схожа на бездомного. Тільки в більш-менш доглянутій жіночій версії.

Я збирала гроші, як божевільна. Вся справа в тому, що у мене була мрія. Я до сих пір хотіла купити свій будинок. Невеликий, з маленькою ділянкою, але свій. Посадити під вікном півонії і пити чай в альтанці під яблунями. І щоб в майбутньому до мене приїжджали дорослі діти і внуки. Альтанка, маленький надувний басейн для діточок, гойдалки. Багато зелені, запашне сіно і кізоньки. Такий собі маленький пасторальний рай. До своєї мети я йшла. Звичайно, не семимильними кроками, але все ж. Поки я судорожно перераховувала кожну копійку, більшість моїх ро дичів і знайомих жили і ні в чому собі не відмовляли. Поїздки, гулянки, шмотки-гаджети. А потім майже всі різко переженилися, нар одили дітей і влізли в іпотеки. Все, скінчилося веселе життя, хай живе економія. З роботи звільнили? Затримали зарплату? Дитина захворіла і терміново потрібні гроші на ліки? Вихід є — дзвінок Маринці. Коли дядько Петро зайняв у мене 20 тисяч на ремонт машини і зник на 1,5 року, я перестала довіряти людям, в плані «дай в борг».

Хочеш зайняти — пиши розписку і залишай заставу. Безкоштовна крамничка «Маринка» прикрилася. Все частіше і частіше я чула образи на мої відмови дати грошей у борг. Але мені було байдуже. Я б ще кілька років тому могла дозволити собі купити такий бажаний будиночок. Але, з кожним роком будиночок в мріях ставав все більше. Отже, і коштів на нього потрібно все більше і більше. Коли мені виповнилося 33, давно прийшла пора думати про заміжжя і дітей, а я все ніяк не могла викинути з голови свої мрії про безглуздий будинок. Рік тому велику суму грошей у мене зайняла рідна сестра. Їм з цивільним чоловіком не вистачало на квартиру. І навіщо брати іпотеку, якщо є я — гаманець? Вона випросила у мене 500000. Я взяла з Галини розписку і паспорт. — Через кілька місяців спадок від діда у чоловіка продати вже можна буде. Я тобі відразу і віддам! Чотири-п’ять місяців — крайній термін! — запевняла мене сестра. Я їй повірила. А оскільки жити кілька місяців без паспорта з 2 дітьми, які часто хворіють дуже важко, вона обміняла паспорт на закордонний паспорт.

Гроші мені Галя так і не повернула. Спадщину-то вони про дали, вирішили зробити ремонт і з’їздити відпочити. Адже «один раз живемо!» А у мене в борг? — Почекаєш! У тебе все одно ні батьківщини, ні прапора, ні сім’ї, ні дітей. Навіщо тобі гроші? Загранку Галі у мене випрошувала вся сім’я. А до того ж, я ще і знайшла ідеальний для себе будинок. І гроші мені були ой як потрібні. Від моєї пропозиції оформити в мою власність третину їх квартири, Галю відмовляли всі. Але спрага відпочинку зіграла свою роль — вона погодилася. Я віддала їй закордонний паспорт з розпискою і стала шукати покупця на частку в Галининій квартирі. Нарешті, я переїхала зі своєї знімної кімнати в свій будинок. Щастю моєму не було меж. І навіть численні ро дичі, що ганили мене на кожному кроці, не стали на заваді моїй радості. — Відгукнуться тобі сестринські слізки! Чому твоя сестра повинна з чужою людиною жити або частку у нього викуповувати?

Ще й до суду квартирант непроханий подав, щоб кімнату йому окрему виділили. Що, потерпіти не могла? Жага наживи охопила? До рідної сестрі чужу людину поселити — совісті у тебе немає! Не дочка ти мені більше! — видала мені мама і наказала видалити її номер і забути її адресу. … Мені почав приділяти увагу сусід Микита з будинку навпроти. Думаю, справа у нас йде до весілля. Тепер у мене є гарні сукні, нові туфлі і смачна їжа. Більше над златом я чахнути не збираюся. У свої 35 я тільки почала жити! Ну а ро дичі — що ж, не пройшли вони випробування закриттям гаманця, проживу якось і без них.

Копаємо ми з невісткою на городі грядки. Будинок у нас новий, придбали минулого літа. Город і сад засадили, очікуємо першого врожаю. І тут невістка викинула таке … Ну, хоч стій, хоч падай! Я аж розплакалася. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти я їй тепер не зможу ніколи. Будинок ми ще минулого літа придбали. Не далеко від міста, дачу собі взяли. Ми з невісткою обидва з села. І так нам не просто на тому сьомому поверсі всидіти. Ось трошки грошей назбирали і купили недалеко від нашого міста будиночок з землею. Ремонт зробили косметичний, але основне — це город.

Сад посадили неабиякий: малину, смородину, аґрус, чорницю, барбарис, ну і полуниці соток п’ять. У мене троє онуків, є кому все те їсти. А якщо купив, то яка гарантія, що воно щось корисне і не має там якихось добавок. Ми з невісткою кожні вихідні їздимо сюди сапати город, ну і в саду нашій молодій лад наводимо. А як же ми перші ягоди чекаємо! Дітки до тієї полуниці ще з весни бігають. Малі зроду не бачили, як вона росте і дозріває, а тут диво таке. Я дивлюся, аж сльози на очах від щастя. Повноцінного врожаю в цьому році, звичайно, не очікуємо. Он у полуниці ягоди на пальцях порахувати можна. Всі чекали, поки дозріє. А вчора ми з невісткою в саду разом возилися. І тут я бачу таке: невістка спокійнісінько нахиляється, зриває першу дозрілу ягоду полуниці і з’їдає. Я і слова мовити не встигла. Аж сльози на очі повиходили. Садили разом.

Разом чекали, щоб спробувати. Діти до тієї ягоди щодня бігають, а вона спокійнісінько в рот. Сама! Одна! Так я вже про себе мовчу, дітям першої ягідки з власного саду не дати! Я їй відразу ось там на городі все і висловила. Так плакала, аж захліпалась. Ну як так? Так занеси ти в хату, на всіх поділи. Це ж своє, перше. А вона ще й на мене образилася. Бачте, я їй в рот заглядаю і вважаю крихти. Але не в тому справа. Мені не шкода, хоча немає, все-таки шкода. Тому що можна було на всіх поділити, щоб кожен хоч шматочок першої власної ягідки довгоочікуваної з’їв. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти їй тепер не зможу ніколи.

Степан і Стефанія любили один одного, самі не пам’ятали, відколи. Тікали ще малими від всіх в волошкові пшеничні поля, придумували там свої казки, розповідали-шепотіли їх тільки один одному, щоб не чув ніхто, крім вітру … Росли. Стефа гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралися золотого кольору того колосся, серед якого був їх дитячий рай. Ох і кавалерів за нею стелилося! Але вона любила свого Степанка, звичайного, невисокого, русявого, кароокого. Степана зшбрали в ар мію, Стефа залишилася чекати. Під час служби зі Степаном стався прикрий випадок, і хлопець залишився одноруким. Написав Стефанії: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене. Стефа не хотіла вірити. Не хотіла

Але поруч опинився Олексій, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, справний, ні на крок від Стефанії не відходив. А їй так пік душу той Степанков вчинок! Представляла, що біля нього інша і сама притулилася до іншого. Мотрона, Алексєєва мати, Стефу не хотіла. З голодранців дівка, ні грошей за пазухою, ще й хлопці навколо неї табунами в’ються. А Альошка її як теля біля неї довірливий Весілля зіграли тиху, не до душі Мотрі була невістка, тому і чоловіка вмовила не викладати на гуляння. Коли Стефанія носила дочку під серцем, в село повернувся однорукий Степан. Вона все зрозуміла Степан тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив на привезені з ар мії гроші. Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоча складно було, тому що будинок батьків Олексія, в якому жили молоді, стояв на одній вулиці з будинком Степана.

Стефа наро дила дівчинку, схожу на неї саму, як дві крапельки води. І почалося Ні дня не минало, щоб не дорікала свекруха: дитина не Льошкіна, нагуляна, вона же ні крапельки ні на нього, ні на весь їхній рід не схожа! Стефа терпіла, чоловікові не скаржилася, сказала лише раз, на що почула: — Не звертай уваги, дорога, мамці аби щось говорити. Стефа рік намагалася не звертати, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано пройшла, і борщ пересолила, ще й «нагуляний» мала усе пиріжки з вишнями понадкушувала … — Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! — вигукнула Стефанія. Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Стефа швидко зібрала речі свої і малої — скільки їх там? — вийшла на вулицю, пройшла кілька будинків, постукала у вікно до Степана.

— Відвези нас кудись далеко, Стьопа .тому що тут нам життя не буде. У Степана бабуся в сусідньому районі в селі сама в будинку вік доживала. Туди і відвіз. Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся в кращий світ відійшла, доглянута і радісна від такого щастя на старість — малюків поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися. Стефа після того втечі лише через кілька місяців вперше до батьків зважилася приїхати в рідне село. Односельці на той час уже погуділи, як бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їх драмі, бо в житті все таке швидкоплинне. Розлучилися з Олексієм, розписалися зі Степаном. Наро дили ще двоє діток. Всі вже виросли. А стара Мотря доживає віку зі Степаном і Стефою. Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі залишилася. Тиха-тиха тепер Мотрона стала, і кожен раз, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з ароматним супом або пирогами, цілує Стефі руки …

Тоня з маленьким синочком приїхала з Полісся в невелике херсонське село піднімати нову ферму, оселилася на краю села, в маленькій глиняній хатині. Важко було одній жінці з дитям, дуже важко, все люди це бачили. Чоловіка не мала — ні вдовою була та розвідок. Поплескали люди мовами і нарешті стихли. Тому що такий трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тому укорінилася, стало їй чуже село рідним, а колись незнайомі люди, такими близькими і добрими. А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав в місті роботу і не повертався назад у село працювати. І вимолила у Господа — її хлопець вибився в «вчені». Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо працював вже в інституті, який закінчив з відзнакою. Не знала Тоня навіть, коли і одружився. Тому що привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені.

Глянула на Світлану: висока, красива! Ніби треба ж порадіти за сина. Але в серці так боляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тому у відповідь на вітання сина тільки сльоза просилася, а не слова. Стояла, як укопана, і плакала. Навіть в хату пройти не запросила. — Та що ви, мамо, розридалися, — заспокоював Іван. — Живий я, здоров. Ось вам привіз невістку. Скоро онуків мати. Радійте за мене! — Вибач, Іванко, за мої старечі сльози то любов моя до тебе плаче. Так давно ми не бачилися. Чи не стрималася. — Ну, годі вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, — пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував — і вона повеселішала. Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали? — Яке вінчання, мама? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обидва А ще за душу взяв синів докір. — Мені і без церкви за вас дістається, — вирвалося у Івана. — Тому що, бач, батька у мене немає. І не було нікол На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрухи стало зовсім погано. Накрапав їй заспокійливого в стакан і провела в кімнату.

Там допомогла Іванової матері лягти на ліжко, накрила її теплою хусткою, яку привезла в подарунок. І, дочекавшись, поки жінка засне, повернулася в кухню. — Навіщо ти так? Бачиш, матері і так гірко. Чи не діставай, — різко сказала Івану. — І так все життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Чи не знати, якого я роду. Увечері Тоня піднялася з ліжка, а гостей вже немає. І знову вмилася сльозами. Відкрила таємницю в свій день народження Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донькою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз або два на рік. Тільки й чула відмовки на своє питання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по баюрах бити. Всі намагалася зрозуміти, сприйняти. І знову плакало її материнське серце. Літа летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдалину, в вир. За цей час Тоня геть постаріла. Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят наближалося 90-річчя.

І вирішив Іван матері зробити сюрприз — чи не вперше в житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти в гості приходили. Як завжди, в свій день народження Тоня вранці зібралася в храм. Хоч не неділя була, але знала, що священик відкриє для неї церква, висповідаєтся, причетниться, заспіває «многії літа». Ледве пришкандибала, відкрила двері — а всередині стояла вся сім’я: син з невісткою, їх дочки з чоловіками і дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого тривалого віку або що нарешті побачила біля себе всіх своїх найрідніших і дорогих разом? З церкви повезли мати в район, в ресторан. Стара Тоня в житті не бачила таких страв, що там подавали, і не пробувала такого доброго торта, виготовленого на її честь. Забава підходила до завершення. Поважної ювілярці, здавалося, вже все сказали тости. Тут до речі знову попросився Іван: Мати встала з-за столу, розгублено глянула навколо. На неї дивилися десятки очей. Здавалося, кожен чекав від неї той відповіді. Собралась з думками, перевела подих і зізналася: — А я, син, не тільки хто твій батько не знаю, але і хто … твоя мати. І гірко розплакалася.

У залі запанувала тиша. Все ніби скам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван піднявся. — Що ви таке, мама, говорите? — Правду, дитя. Якось йшла я з лісу, чую — десь хлопчик плаче. Я озирнулася і знайшла в траві пакуночок. Так ти лежав сповитий, а навколо — нікого. Чи не захотіла тебе мати згубити, а ростити, напевно, не могла. Раз поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. Ось я і забрала. Документи на тебе виробила і з малим світ за очі подалася, щоб ніхто тобі ніколи правди не розповів. Кинувся Іван матері руки цілувати, прощення просити. А вона його зупинила: — Все життя боялася цього дня, що все тобі розповім — а ти мене покинеш. Бо хто я тобі — Ви — мама моя. Інший у мене немає. Після маминого одкровення став Іван частіше відвідувати матір. Тому що зрозумів ціну материнської жертовності.

Жінка і не подумала б, що ненависна свекруха врятує їх сім’ю. Таміла рано вийшла заміж, ще й двадцяти років не було. Подруги відмовляли дівчину, запевняли, що Ігор їй не пара, адже бабій, ще й випити любить. Та де там! Навіть слухати не хотіла. Це дівчата просто заздрять, що такого красеня відхопила. Не одна дівчина зітхала, дивлячись на Ігоря, коли той чекав після роботи Тамілу на прохідній швейної фабрики, де вона працювала. Тому несказанно раділа, бо серед такої кількості красунь він вибрав саме її — зовні не надто привабливу. Єдине, чим пишалася, — тоненька талія і великі світло-сірі очі, які аж світилися ясним сяйвом радості. За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Папа відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихенько зашепотіла, хитаючи головою: — Не сподобався він нам, дочка. Чи не щирий, очі злі. Здається, і жартує, і посміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш ніж з’єднати з ним свою долю. Добре подумай.

Але хіба воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всякими дурницями? Головне — Ігор її любить. Кожна зустріч — як казка. Кожен день — квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі … В його обіймах забувала власне ім’я. Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувалися щедрості її нареченого, називали багатієм. Так чи ні, але він вже два роки очолює один з цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у хороших відносинах, тому що до його думки прислухаються. Такий працівник — на вагу золота. Тому і премії, і позачергове житло … Перспективний жених … Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор повинен був отримати квартиру, була ще незавершеної, тому довелося тіснитися в квартирі з його батьками. Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спочатку терпіла, мовчала, ковтала все образливі слова. Терпець урвався тільки тоді, коли помітила, що з ящика, де тримала заощадження, зникла частина грошей.

— Ти брав? — запитала у Ігоря. — Ні, — здивовано розвів руками. А за вечерею похмурий Ігор поцікавився у матері: -Ти брала у нас гроші з ящика? Та аж підскочила від злості. — Так це ви з мене злочинницю робите? Прийшли на все готове, ще й наважуєтеся звинувачувати? Ігор люто жбурнув ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині: — Збирай наші речі, переночуємо у мого друга Володьки. У той же вечір вперше за весь час вилив Тамілі свою душу. — Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, захворіла, то не дала грошей на лікування. Сказала, що їй все одно пора вмирати, адже вже своє віджила. І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли все на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі один залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити … Вже через тиждень молоде подружжя зняли житло і переїхали туди жити. А потім Ігор і Таміла дізналися, що незабаром стануть батьками.

Донечка Софійка принесла в будинок ще більше радості. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. У ліжку він її навіть не торкався, а скоріше відвертався до стіни і засинав. А недавно взагалі прийшов додому напідпитку, і аж після півночі. На її німе запитання в очах, лише розвів руками і пробурмотів, ледь приховуючи задоволений вигляд: — Вибач. На роботі — аврал, довелося затриматися. Хіба міг він розповісти, наскільки пригнічений сірої буденністю сімейних турбот, постійним плачем дитини і зовнішнім виглядом дружини, тоненька талія якої сховалася під непривабливими складками зайвих кілограмів, від яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що найбільше хоче гульнути з друзями і заскочити в ліжко до якоїсь гарячої дівчині? Хоча б до Олени, яка вже місяць не дає йому проходу. Таміла — зовсім перестала за собою стежити. Волосся борщем і котлетами пропахло, а сама з халата і тапочок не вилазить.

Ні! Він так більше не може. Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то і під ранок, пропахлий алкоголем і чужими жінками. Таміла терпіла, поки вистачало сили. І в один день не витримала і зібрала речі. Тільки в двері, а на порозі — свекруха. — Куди зібралася? — пронизала її поглядом. — Додому. Туди, де мені завжди раді. — Я думала, що твій будинок у чоловіка. — До сих пір був. Але Ігор сам все зруйнував, — гірко схлипнула. Його мати майже силою вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні. — Ось що, невістка: наслухалася я про Ігоря, тому прийшла до тебе поговорити. Ти не звертай уваги на його витівки. Переказиться. Краще не тікай, а приведи себе в порядок. Коли останній раз на себе в дзеркало дивилася?

Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну зачіску, підтягни живіт, тому що вже талії не видно. Чи не таку тебе Ігор полюбив. Сама винна, що в гречку скаче. Тому повинна довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити … Таміла не знала, гніватися чи на свекруха або дякувати їй за пораду. Але в той же день подалася в перукарню і пробіглася по магазинах. А ввечері зустріла чоловіка в красивому платті і з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом. — Що за свято? — здивовано поцікавився. — День нашої любові, — прошепотіла і всім тілом притулилась до нього … Все знову стало на свої місця. Тепер Ігор від неї божеволів і дуже боявся її втратити.