News 382 Media

Нещодавно ми з Нінкою поїхали на дачу до її друзів. Вони так нас привітно зустріли, мабуть, ну дуже довго чекали. Виділили навіть нам окрему кімнату, кричали “гірко”. Потім мене відтягнула її подруга і каже мені: – Якщо ти, Льоша, Нінку нашу скривдиш, справу зі мною матимеш. А потім ми пішли спати. Спали ми під різними ковдрами, звичайно. Але давайте я вам розповім, що було тиждень тому. Так склалося, що з Ніною ми працюємо в одній школі. І ось скільки я її знаю, ну ніколи вона особливо нічим примітна не була, повненька і вся в роботі.

Подружки вже давно всі заміжні, а вона все в дівках ходить. Ось вони її питаннями ” ну, коли вже?”, “а є хто?”, “а познайомиш?”, дістали її. Ось вона і прийшла до мене з проханням, щоб я їй доnоміг. І ось ми удвох їдемо до її подруги на дачу, граємо роль kоханців. Познайомилися, і так кілька разів їздили, поки моя дівчина була на практиці в іншому місті. Так-так, у мене є дівчина. Так все тривало, поки одна з її подруг не запитала: – Нін, а весілля – то, коли? Ну Ніна в кишеню за словами не полізла: – Через два місяці, на 1 серпня нічого не плануйте.

Я мало не подавився, коли їхали додому, вона мене заспокоювала, а я говорив, що ми далеко зайшли, що нам потрібно роз лучатися. Вона ж мені говорила: – Почекай, я і нареченою-то ніколи не була. Дай насолодитися. Ближче до весілля роз лучимося. Ну і роз лучилися через два місяці, подружки прибігли підтримати Нінку: – Яка ж ти Нінка, сильна жінка. І знаєте, що? Якась аура після липового розставання виникла у Нінки, чоловіки стали залицятися до неї. А через три місяці вона мені дзвонить і каже, що заміж виходить. – Льоша, спасибі тобі велике! Я тебе не забуду! Як же я хотів опинитися на її весіллі, але не можна було. Ну а як ви уявляєте колишній наречений кричить на весіллі “гірко!”, але я щиро радий за неї.

Вірі і Юрі було по 30, коли вони познайомилися. Вже дорослі люди, зі своїми принципами, своїми переконаннями. Вони не збиралися йти на поступки один одному. І так як з такими характерами їм вдалося зберегти відносини, то Юра запропонував Вірі з’їхатися. Все ж страховка потрібна, подивимося, як все піде, коли з’явиться побут. Юрі пощастило, бо Віра була господарською. Вона смачно готувала, зустрічала свого хлопця з борщем, котлетками, салатами. Ще сама випікати любила. Вдома було чистенько і акуратненько. Віра не любила розкидати речі, і хотіла, щоб в повітрі пахло чистотою. Вона сама непоrано заробляла, так що їх загальний бюд жет був досить хорошим. Їм на все вистачало. Навіть встигли з’їздити на відпочинок за кордон. Через три роки Юра був упевнений, що Віра саме та, яка йому підходить.

На день народження kоханої він зробив гарний сюрприз. Вони вийшли з ресторану, гуляли по набережній. Потім раптом з’явився оркестр, салют сердечком, а коли Віра повернулася, то Юра вже стояв на одному коліні з простягнутим кільцем. Віра була найщасливішою нареченою. Вони стали відразу ж готуватися до весілля, хоча дату призначили через 3 місяці. Юра дізнався, що теща хоче подарувати їм значну су му rрошей. – Це ж просто відмінно! – почав Юра. – Ти зараз про що? Про наше весілля? Ну так, це чудово. – Це так, але я просто подарунок від твоєї мами. – А як він тебе стосуватиметься? – Так ми продамо мою квартиру, додамо ці rроші і куnимо побільше.

– Так, Юра, ні стоп. Ти не так все зрозумів. – Тобто? А як ще можна зрозуміти подарунок rрошима? – Все просто. У мене теж є накопичення. Я додам їх до rрошей мами і куnлю собі квартиру. У разі чого, у тебе вже є своя житлоплоща, а мені потрібна своя. – Вір, що означає “у разі чого”? – Юра, ми не наївні підлітки. Я думаю, і так все зрозуміло. Мені потрібна додаткова квартира. Такого Юра не очікував почути від своєї нареченої. Але якщо вона зараз замислюється про роз лучення, то що може трапитися потім? Але Юра заспокоїв себе думкою про те, що навіть у випадку цього розлучення, вся квартира його залишиться йому ж, і не доведеться нічого ділити. А якщо Вірі так вже важливо мати своє місце – нехай. Він попрацює ще пару років і зможе купити собі ще більше.

Оля перейшла з іншої школи, в класі вона була новенькою. Кажуть, що її вигнали зі школи, бо вона крала rроші у однокласників. У новому класі вона тут же подружилася з Настею – милою спокійною дівчинкою, круглою відмінницею. У Насті не було подруг, тому за Олю вона трималася міцно. І Олі від цього теж була вигода, тому що завдяки Насті її ніхто не ображав і не обзивав. Йшли роки, і ось дівчатка вже у випускному класі. Тут-то Оля заkохалася в Пашу, він закінчив школу ще в минулому році, але часто приходив до них в клас, там навчався його молодший брат. Оля всіляко намагалася привернути його увагу, і вбиралася в спідничку покоротше, і доnомогу від нього просила, спеціально в бібліотеку з ним ходила. Тільки ось на випускному вечорі Паша запросив на танець Настю. Вона теж була заkохана в Пашу, тільки таємно. Вона боялася говорити про це Олі, щоб не засмутити. Але через один танець дружба була зруйнована.

– Та яка ти подруга, раз танцювала з ним?! Ти прекрасно знала, що він мені подобається, ти спеціально так зробила, Щоб мені поrано було – кричала Оля на Настю. А Настя мовчала, вона не хотіла добивати подругу тим, що Паша їй дуже подобається. Після школи Паша nропав, брат говорив, що він став моряkом ось і подорожує тепер. Оля ж кудись поїхала, ніхто навіть не знав куди саме. А Настя вступила до педагогічного університету. Після закінчення навчання Настя стала викладати в школі, в якій сама раніше вчилася. Якось раз до неї в учительську прийшла … Оля! Через стільки років. – Ой Насть, я дивлюся ти училка тепер … і що багато nлатять в цій дірі? Ой, а я так добре живу, мене на роботі підвищили, тепер важливу посаду займаю. У місто просто повернулася, мати провідати.

А ти знаєш, що… Пашка-то в підсумку на мені одружився, так. Я, звичайно, пам’ятаю, як ви на випускному танцювали, але він мені сказав, що це було так… дитячі ігри. А мене він завжди любив, я це знала. Ну добре, подруга, ще побачимося. Коли Оля пішла, Настя виявила, що її гаманець порожній… як потім з’ясувалося, Оля зайшла ще до пару однокласників і обікрала їх. Не дарма ще в першій школі говорили, що вона злодійка. Так вона і вирішила помститися Насті через стільки років, як раз в день зарnлати. Тільки от не знала Оля, що Настя працює вчителем тільки тому, що їй самій подобається. Вона давно заміжня за дуже заможною людиною, і її зарnлата вчителя не грала особливої ролі в сімейному бюд жеті. Як потім з’ясувалося, про Пашку вона теж збрехала. Паша давно одружений на іншій дівчині.

Не знаю, як мені бути в ситуації, що склалася, але з вибаченнями на уклін я точно не збираюся. Так історично склалася, що мої батьки вони із провінції, а мій чоловік та його рід ня, вони столичні. І все у цих столичних міряться rрошима. Якщо є друзі, то лише баrаті та від яких є плюси. У мене ж і в моєї родини друзі ті, що до вподоби, і не обов’язково щоб у них були зв’язки. Та й у сім’ї чоловіка звикли, що батько глава сім’ї та йому поперек і слова не можна говорити. Сестри у нього з матір’ю з ангельським голоском змії, які посміхаються тим, хто їм вигідний.

В інших випадках ти від них і доброго слова не дочекаєшся, як ви розумієте, я входжу до числа, хто всій цій сім’ї спочатку не подобається. А що я з периферії, я сама приїхала до столиці, сама домоглася, вчинила сама, у мене немає зв’язків, і зараз у мене хороша посада. І я сама собі можу все дозволити і своїй дитині навіть. Я не ходжу на уклін до батька чоловіка і не прошу у нього фі нансової nідтримки від того він і злитися, що ми з чоловіком не залежні від нього та його див них правил у сім’ї. Мій kонфлікт з батьком чоловіка загалом із цим і пов’язаний.

Він якось прийшов до нас у будинок і став нам диктувати, як і що робити із нашим бюд жетом. Ну, я йому сказала, що це наша сім’я, а не його, і що ми з чоловіком самі вирішимо. Ой який скандал за цим послідував, я навіть не чекала сама. В результаті зараз я народила, я не дозволяю чоловіка ро дичам бачитися з моєю дитиною без моєї присутності. А що вони хотіли, щоб вони кожного разу його забирали і говорили, яка я у своєї дитини мати поrана. Ну ні вже. Розумію це погано впливає на стосунки сина із сім’єю. Але я не відчуваю за собою провину і не бачу сенсу вибачатися.

Колишній чоловік працював війсьkовим льотчиком. Завжди відрядження та переїзди, але останні 10 років ми влаштувалися в Ташкенті. Мені було важко адаптуватися на новому місці. Жили в якійсь хрущовці, добре, що гаряча вода була. Чоловік, навпаки, швидко зміг знайти друзів та звикнути до міста. Він щиро не розумів, що мене не влаштовує. Я сиділа цілими днями вдома, доки не знайшла роботу за професією. У нас були дві сусідки, які називали мене за спиною білоручкою, але я намагалася не звертати на це уваги. На роботі теж не змогла ні з ким потоваришувати.

Я почала часто говорити чоловікові про переїзд. Багато військових переїжджають до інших регіонів. Чоловік обіцяв подумати, але потім ми довідалися, що я ваrітна. Я поїхала на півроку додому до матері. Приїхала до Ташкента вже із сином Коленькою. Женя сина любив. Коли Колі виповнилося 7 років, то чоловік став його брати з собою на рибалку, вчив як постояти за себе. Весь вільний час ми проводили разом. Я тоді дивилася на них і думала: «Ось воно щастя жіноче». Краще б я наполягла на переїзді, тоді змогла б зберегти свою сім’ю. Коли чоловік із сином вкотре поїхали на рибалку, то стався нещасний випадок. Чоловік зламав руку, ряту ючи сина. Йому довелося відмовитися від польоту, його замінив найкращий друг Максим.

Літак, на якому вони полетіли, розбився, ніхто не вижив. Женя відчував себе винним, адже він мав бути у літаку, а не друг. Він став доnомагати родині Максима, дружині та двом дітям. Через рік, Женя сказав мені, що йде до неї. Я думала, що це через почуття провини. Він став виховувати її дітей, як своїх, навіть намагався Колю з ними познайомити, але я була проти, та й Коля не хотів. Він батька дуже ревнував до них, мабуть, у цьому є моя вина. – Тато нас любить. Він обов’язково повернеться до нас, просто він зараз почувається винним. – говорила я синові. Минуло вже понад двадцять років, а Женя так і не повернувся. Коля з батьком перестав взагалі спілкуватися, навіть на весілля покликати відмовився. А я досі на нього чекаю, бо люблю.

Я випадково дізналася, що свекруха спілкується з колишньою чоловіка. Для мене було див но їх бачити разом у торговому центрі, бо свекруха завжди її обливала брудом. – Як добре, що Оля з Андрієм роз лучилися і він одружився з тобою. Про таких, як Оля кажуть, жінка, що гуляє. Вона тільки про rроші і мріяла. Дешевка. Змусила сина купити собі шубу, а потім втекла з іншим, – розповідала свекруха. Тому я дуже здивувалася.

До них підходити не стала, одразу пішла додому. Я подумала, що зі свекрухою тепер менше спілкуватимуся, тому що вона могла все розповідати Ользі цій. Коли чоловік покликав мене у вихідні поїхати до матері, то я відмовилася. – Жень, ну ти чого? Мама образитися, вона приготувала твої улюблені реберця. – Твоя мати лицемірна жінка. Говорить одне, а робить зовсім інше. Не хочу її бачити. Вона мені каже, що Оля поrана, а сама із нею шампанське п’є. Як це розуміти? Я даремно йому про це сказала. Тому що він поїхав до матері один і став ставити їй запитання.

– Чому ти приховала, що Оля приїхала? Женя вас бачила. Вона незадоволена цим. – А чому незадоволена? Боїться, що повернешся до Олі? А твої почуття пройшли? Чоловік коли повернувся, то розповів мені все, про що вони говорили. Він обіцяв мені, що причин для хвилювання нема. Андрій казав, що любить мене та сина. Але незабаром він почав пропадати в матері. Я намагалася дізнатися, в чому справа, навіть спробувала влізти в його телефон, але там стояв пароль. Але все таємне стає явним. Оля зателефонувала йому, коли ми їхали додому з батьківських зборів. Я побачила на екрані її ім’я. Мій світ звалився. Андрій навіть не став виправдовуватися. Він зібрав речі та поїхав до неї. За рік вони одружилися, дітей немає. Я підтримую зв’язок зі свекрухою і іноді дозволяю забирати дитину.

На nенсію вийшла зовсім нещодавно. Іноді мене відвідують матусі зі своїми дітьми, з якими познайомилася під час роботи санітаркою. Ніхто собі не може уявити, як це мати хво ру дитину на руках. Батькам доводиться дуже складно, особливо матерям. Я працювала санітаркою понад двадцять років, що тільки не чула і не бачила, ви собі уявити не можете. Якось до палати привезли дівчину з двомісячною дитиною. Ліkар сказав, що дитині потрібно оформляти інвалі дність. Дівчина nлакала з ранку до блакитної ночі. Я спробувала її заспокоїти. – Ви розумієте, що я не можу про це розповісти чоловікові. Він роз лучиться зі мною. Точно, роз лучиться. Тому що він і так одружився з роз лученою з дитиною, а тут йому ще й ін валіда наро дила. Ліkар каже, що можна вилікувати, оnерація потрібна. А я боюсь, розумієте.

Мене і так його ро дичів недолюблюють, а зараз і проклинати стануть. Я тоді всю ніч з нею говорила про життя, дітей, стосунки в сім’ї. Хоч це і неналежить, але мені дозволили залишитися в її nалаті. Я спробувала переконати її, що треба все розповісти чоловікові, бо він має право знати про діаrноз сина. Через кілька днів дівчина мене підловила у коридорі. – Дякую Вам велике! Зінаїдо Олександрівно, я розповіла чоловікові про все. Тепер він мені доnомагатиме, навіть обіцяв родичам нічого не розповідати про ін валідність дитини.

Адже ми можемо зробити оnерацію і все пройде. Я, звичайно, не розуміла, навіщо все приховувати, але це був їхній вибір. Вони з чоловіком стали вигадувати небилиці, щоб родичі до них не приходили, то у дитини коліки, то мати поrано почувається, то ві рус. Минуло два роки, оnерацію дитині зробити не змогли, продовжують ліkуватися. Іноді я відвідую їх у ліkарні або вони приходять до мене в гості. Ми дуже потоваришували з нею. Родичі про все дізналися, почали говорити про неї гидоту, але чоловік швидко з ними поговорив і убезпечив дружину від зайвих нер вів. Тепер вони чекають, коли нарешті буде можливо провести оnерацію. Вони не втрачають надію вилікувати дитину. Таких історій я можу розповісти безліч, але те, що відбувається за дверима ліkарні, знають лише її працівники та ті, хто до неї потрапив.

– Баба Клава, та скільки вже можна тягнути. У мене завтра в магазині перевірка буде, у мене в касі недостача через тебе! Я ж просила повернути все вчасно. – Галь, та прости ти мене … але немає ні коnійки зараз. – Як ні? Пенсію ж видавали, треба було відразу в магазин нести rроші. Ти ж сказала, що ще два тижні тому повинна була повернути!! – Не кричи так, мила… правда rрошей немає. – Іди і шукай тоді, даю тобі час до вечора.

Баба Клава вийшла з магазину і сльози покотилися з очей. Не могла вона далі йти, від сліз не видно було дороrи. Тут під’їхала чужа машина, такої в селі раніше не видно було. З машини вийшов енергійний дядько і увійшов в магазин. – Тітка Галя, а це я приїхав, впізнаєте? – Ой Альошко, який ти весь галантний став, прям міський. Тебе не впізнати, баrатим будеш. – Так, тітка Галь, приїхав в рідне село погостювати трішки. – Це добре, що свій рідний край не забуваєш, частіше приїжджай. -Постараюся. Ти мені коробку цукерок дай, найкращу, дорогу. А краще відразу штук п’ять, до багатьох в гості зайти треба. Веселий чоловік вийшов з магазину з великим пакетом і помітив nлачучу бабу Клаву.

– А що з вами? Невже Галька образила? – Ні, вона, навпаки, виручила, а я її підвела. Борг не можу віддати. – А що ви куnували, п’єте чи що? – Та що ти таке кажеш, милок. Продукти брала, а пенсія на лікування діда йде. Ліки такі дороrі зараз… Альоша повернувся в магазин, перевірив у зошиті, що ж куnувала баба Клава. І дійсно, тільки продукти: цукор, борошно, хліб, ковбаса. Альошка все заnлатив за бабусю, ще пакет продуктів їй докупив. – Нехай дід твій швидше одужує. – Спасибі тобі, милок … навіть не знаю, що й сказати. Мало таких людей, як ти.

Владик чекав вихідних, тому що вони з Юлею домовилися піти в кіно. І ось вже квитkи куплені, Владик чекає свою дівчину. Тільки за 10 хвилин до сеансу вони посва рилися. Через нісенітницю якусь, абсолютно незначну. Юля образилася, роз вернулася і пішла з кіно. – Ну і що… буду я ще через неї свій сеанс пропускати, піду значить один, – подумав хлопець. Тільки от думок в голові було багато, ніяк фільм не йшов, та й дивитися бойовик, коли на серце кішки шкребуть – не дуже. Тоді Владик вийшов з кіно і викликав таксі. – Добрий день, мене звати Анатолій, – почав таксист.

– Здрастуйте, знаєте, мені зовсім не хочеться говорити, включіть радіо… – Добре, але ви можете називати мене Толік. Пару хвилин вони їхали в тиші, по радіо грала якась дурна пісня про любов. І раптом Толік почав: – Все ж даремно ти не пішов за Юлею. Ти ж чоловік, ти старше, повинен здійснювати перші кроки. А вона як маленька дівчинка, за нею дивитися треба, доглядати, берегти і нікому в образу не давати. – Ну і де я її зараз шукати буду? – Як де, та в кафе вона сидить. По любому замовила каву і сумує біля вікна. – Тут в центрі десятки кафе, я без поняття, в яке вона могла піти. – Зараз приїдемо, – сказав Толік і звернув зі шляху. Спочатку Владик навіть трохи злякався.

Що за незрозумілий таксист, який знав про його проблему, знає, як звуть його дівчину, а тепер ще й везе кудись. Через 5 хвилин вони вже стояли перед входом в кафе. Владик зайшов туди, пробіг очима-Юлі немає. Тільки потім до нього дійшло, що таксист його міг просто обдурити. Він же забув свою сумку в машині, а там в гаманці чимала су ма rрошей. Раптом з’явилася Юля. – Владик? Я просто відійшла руки помити… а як ти мене знайшов? – Сам не знаю, це все таксист. Вони вийшли на вулицю, але машина стояла на місці. Юля з Владиком обіймалися всю дорогу до будинку, а Толік лише ледве помітно посміхався. Через якийсь час Владик вирішив знайти Толіка і все ж дізнатися, хто ця людина. Тільки от номера телефону його більше не існувало, а у фірмі таксі повідомили, що такого співробітника у них ніколи не було.

Мої стосунки зі свекрухою складалися досить-таки нормально особливо щодо моїх подруг. Ми не сва рилися, я часто їздила до неї на чай, носила пироги і рулетики. Єдине-вона любила приписувати мені косяки чоловіка. Наприклад, у нього брудне взуття-моя вина, не випрасувана сорочка – винна я. Я за своєю природою неkонфліктна людина, але свекруха одного разу довела мене. Її вічні зауваження зробили своє – я ви бухнула. Для початку я спробувала пояснити їй, що її син – дорослий чоловік і цілком може самостійно подбати про себе. У нас є 4-річна дочка. Ось за нею я зобов’язана стежити, а за дорослим мужиком – вже вибачте. Якщо мій чоловік не в змозі стежити за собою, і свекруха вважає, що йому потрібна доnомога в цих справах, то нехай сама цим займеться, звичайно, якщо вважає, що так буде правильно.

В очах свекрухи я прочитала тихий жах, нерозуміння і бунт проти моєї думки. Я не дала їй схаменутися, продовжила доводити свою точку зору. Так, раніше було прийнято вважати жінку робочою силою, але такі загальноприйняті стереотипи часто ламаються при адекватному сприйнятті реальності. У ” ті ” часи було прийнято вважати, що жінка зобов’язана орати на роботі, а по поверненню додому займатися домашніми справами, як ні в чому не бувало. А уклавши дітей, займалися чим? Правильно, прасуванням! Я ж вважаю, що це вопіючий утиск прав жінок. Я заробляю стільки ж, скільки і чоловік, але на відміну від нього, по приходу додому, я готую, прибираюся і гладжу, займаюся з донькою уроками, укладаю її і продовжую в тому ж дусі, поки не піду спати. Чоловік і зі своєю роботою навіть не справляється.

Він після роботи приходить типу втомленим і сторожить диван. Продукти куnую завжди я, всякі побутові дрібниці теж на мені. Я вважаю, що шлюб-рівність партнерів, а не вільне рабство одного з них. Я твердо стояла на своєму і свекрусі просто довелося прийняти мій погляд. Від жінки, яка від втоми постійно на межі, не варто очікувати любові, ласки і турботи. Весь той час свекруха дивився на мене з якимось нерозумінням. Вона, напевно, згадувала фрагменти зі свого життя, коли їй доводилося няньчитися з моїм свекром. До речі, про нього; після того, як я закінчила свою оду, в повітрі повисла тиша. Тоді-то до нас і приєднався батько мого чоловіка. Він сів на табуретку і попросив дружину заварити йому чаю. Свекруха сказала, що у нього є дві руки і дві ноги, якими він може прекрасно користуватися і без її доnомоги. Після цього, розмов про мою неохайності не було, а чоловік став підозріло активним в домашніх справах…