News 382 Media

– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Всяке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина. Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василино, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла.

Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся судитися з цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь. А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила?

Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися. Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом.

– Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постереж касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Але щось ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію. Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій.

Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, коли терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.

З 16 років Ганна працювала на різних роботах, щоб утримувати матір, пожертвувавши можливістю здобути вищу освіту. До 20 років, втомившись від поїздок на роботу та спілкування з важкими начальниками та клієнтами, вона перейшла на віддалену роботу, зайнявшись бухгалтерією.

Ця зміна значно покращила її життя, скоротивши витрати та звільнивши час для дозвілля. Її чоловік захоплювався її гнучкістю, але після весілля його мати розкритикувала її спосіб життя. «Що це за робота – сидіти вдома цілий день?» – насміхалася свекруха під час одного з візитів. «Я теж хотів би сидіти вдома», – втомлено простягнув її свекор. «Необхідно мати нормальну роботу», – наполягала свекруха, сумніваючись у законності роботи з дому. Розчарована нерозумінням, Ганна відповіла під час сварки:

«Моя зарплата вища, ніж у Артема!». Ці слова коштували їй підтримки чоловіка, а свекруха використовувала це, щоб ще більше вбити клин між ними. Тепер, відчуваючи себе ізольованою та незрозумілою, Ганна задумалася, чи варто взагалі намагатися захищатися від звинувачень родини. «Чи варто мені продовжувати виправдовуватися, якщо все проти мене?», – міркувала вона, намагаючись донести до оточуючих свою точку зору. І є ж люди, які досі вважають роботу з дому марною тратою часу…

Олена приїхала зі столиці в рідне невелике містечко. Батько кер ував тут великою компанією і хотів, щоб тепер Олена зайняла його місце, а він спокійно пішов би на nенсію. Приїзд Олени збігся із зустріччю випускників. Їй дуже не хотілося туди йти, але довелося. — Ой, Олена, що з тобою сталося? Ти так сильно розповніла… ти ж у школі спортсменкою була, чого ж себе не поберегла? — запитав однокласник Паша. — Це після пологів. Чоловік довго дівчинку чекав, ось і заваrітніла. Тільки важко все пройшло, ще на збереженні кілька місяців лежала. Так після пологів рік пройшов, ще не встигла прийти назад у форму свою.

— Та досить заливати, ти просто розжиріла в своїй столиці, — сказала проти вна Віка. — Віка, ти як була скалкою в школі, так і залишилася, — відповів Паша. Тут в кафе прийшов Саша. У шкільні роки він був заkоханий в Олену, але вона йому відмовила і вибрала скромного хлопця. Потім з ним поїхала в столицю будувати своє майбутнє.

Саша ж через злість намагався довести, що Олена багато втратила. Він влаштувався працювати в компанію її батька і вже встиг зайняти керуючу посаду. Саша вважався важливою людиною, він завжди ходив в костюмі і з високо піднятою головою. — Боже мій, що це з Ленкою стало… яка страшила. Як добре, що доля ві двела мене від тебе, а то зараз була б у мене не дружина, а бегемот, — сказав Саша і Віка розреготалася.

— Ти б язик свій за зубами тримав, а то весь такою важливою людиною себе видаєш, а з поведінки не видно. Соромно має бути, — заступився Паша. — А мені все одно… я тут єдиний з вас невдах домігся успіху. А чого домоглися ви в своєму житті? Ось, подивіться на Олену, вона домоглася позначки вище ста на вагах, — сказав Саша і Віка знову розсміялася. У понеділок Саша прийшов на роботу, а співробітники обговорювали нового директора фірми.

Якого було здиву вання Саші, коли перед ним встала Олена. Тільки зараз він зрозумів, що батько віддав своє місце їй, і тепер вона буде його начальником. Наступного дня Саша пішов, залишив тільки заяву про звільнення. Через рік на зустрічі випускників Саша вже не поводився так нахабно. Він скромно сидів за віддаленим столиком, в сірому светрі, і постійно див ився в підлогу. Мабуть, йому було сором но.

Іван, як завжди, вставав о пів на п’яту ранку. Щоденний розпорядок був звичним: подоїти корову, погодувати кіз та курей, а потім повернутись додому, щоб приготувати сніданок для дітей. Три пари дитячих очей, що мирно сплять за стіною, наче нагадували йому: немає права на слабкість, помилки та зайві емоції. Хоча… однакові будні притупляли почуття. – Діти, сніданок готовий. Їжте, а я скоро повернуся, – сказав Іван, одягаючи кросівки. Він попрямував на інший кінець села до свого знайомого Сергія. Роботи в селі було небагато, тож Іван погоджувався на будь-які пропозиції, аби лише заробити. – Тату, мені сьогодні мама наснилася, – сказала молодша донька, поки він зав’язував шнурки. – Така справжня, наче жива. Іван не встиг нічого відповісти – поспіх підганяв його.

– Упораємося за хвилин десять, – сказав Сергій, побачивши друга. – Треба постаратися якнайшвидше. Сьогодні треба молодшу до бабусі відвезти, а старших до школи, – пояснив Іван. – Тоді відправляй старших до мене, я зі своїми їх завезу. А ти спокійно їдь до матері, – запропонував Сергій. До їхньої розмови приєдналася дружина Сергія. Вона протягнула йому мішечок: – Це пиріжки. Нашим подобаються, гадаю, і твоїм сподобаються. Іван подякував і поспішив додому. Сергій проводив його поглядом: – Молодець мужик. Замість того, щоб шкодувати, його за приклад ставити потрібно. Один з трьома дітьми… я б давно збожеволів. Дружина підтримала: – Так, непросто йому. Ще й мати… Але й її зрозуміти можна – люди похилого віку важко залишають господарство. Іван уже був удома. Молодша донька зустріла його з нетерплячим проханням: – Тату, купиш мені зайчика? Тільки справжнього, не іграшкового. Іграшковий не їсть. – Справжньому зайцю місце у лісі. Що він у нас вдома робитиме? – відповів Іван з усмішкою. – А кролика? – не вгамувалася дівчинка.

– Ну, щодо кролика можна подумати, – поступився він, піддаючись її маминим очам. – Ура! Тільки сіренького, – обійняла його мала. Поки старші діти були у школі, Іван відвіз молодшу до бабусі та поспішив на черговий підробіток. Той день був особливо вдалим: він заробив 2000 гривень. Іван заїхав на ринок, щоби купити продукти на кілька днів. Коли він збирався йти, помітив чоловіка, який торгував взуттям. – Дивлюся, твої кросівки зовсім розвалилися. Бери ці за 600, тобі за 500 віддам, – запропонував продавець. Іван подивився на свої пошарпані кросівки і на тисячу гривень у кишені, розмірковуючи. Раптом він почув жіночий голос: – Кролики! Купуйте кроликів, недорого! – Є сірий? – спитав Іван. – Є, але слабенький. Віддам за 400 замість 550, – відповіла продавщиця. – Вибач, чоловіче, – звернувся Іван до продавця взуття. – Я обіцяв доньці. Того дня успіх ніби йшов за ним по п’ятах. Іван купив доньці кролика, запас продуктів та трохи відклав. Але найнесподіваніший подарунок чекав на нього вдома. Мати, яка зважилася залишити господарство, приїхала жити до сина. Вона розуміла, як складно йому одному з трьома дітьми. Тепер Іван знав: тепер він справлятиметься трохи легше.

На нашому весіллі багаті родичі мого чоловіка подарували лише конверти. Ми були сповнені очікувань, сподіваючись побачити усередині значні суми грошей. Увечері, коли всі гості розійшлися, ми зачинились у кімнаті, щоб відкрити подарунки. Але коли ми почали розкривати конверти, наше збудження швидко змінилося розчаруванням. Всі конверти виявились порожніми, хоча на кожному з них були вказані імена дарувальників. Ми розгублено дивилися один на одного. “Що це означає?” – Запитала я, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Мій чоловік, Андрій, теж виглядав приголомшеним.

“Не знаю,” – відповів він. “Але це явно якийсь дивний жест.” Ми вирішили зателефонувати до одного з родичів, щоб з’ясувати, в чому справа. Андрій набрав номер тітки Ольги, і я чула її голос на іншому кінці дроту. “Привіт, тітко Ольга, це Андрій. Ми хотіли б дізнатися: чому конверти, які ви подарували на весілля, виявилися порожніми?” Відповідь вразила нас. “А твоя мама про що думала, коли дарувала порожній конверт на весілля мого сина?” – сказала Ольга максимально холодно. Андрій почервонів від сорому і, вибачившись, поклав слухавку. Він був явно засмучений і одразу ж зателефонував своїй матері.

“Мамо, що трапилося на весіллі тітки Ольги? Чому ти подарувала порожній конверт?” Мати відповіла з гіркотою в голосі: “У той час у мене не було грошей, синку. Я просто не могла собі дозволити щось подарувати, але хотіла бути на весіллі. Невже це так важливо тепер?” “Це створило стільки проблем зараз”, – сказав Андрій. “Ти навіть не уявляєш, як було соромно.” Сварка з матір’ю залишила неприємний осад. Андрій був розчарований, а я почувала себе між двома вогнями. Ми довго обговорювали цей інцидент і дійшли висновку, що гроші та подарунки не мали стати причиною розбіжностей. Проте, образа і нерозуміння все ж таки залишили слід у наших стосунках з родичами. Зрештою, ми вирішили, що цінуватимемо одне одного і будуватимемо наше майбутнє, спираючись на взаємну повагу та любов, а не на матеріальні аспекти. Але цей інцидент нагадав нам, як важливо бути уважними до почуттів інших та прощати помилки минулого…

— Такого я ще не бачила, щоб жінка, котра стільки років пропрацювала за кордоном, тепер хотіла продати своє золото! Тамаро, адже ти тільки нещодавно повернулася додому, — вигукнула Ольга, не приховуючи обурення. — Пробач, я просто спочатку до тебе, як до рідної сестри, прийшла, — виправдовувалася Тамара. — Я знаю, що тобі завжди подобалися мої прикраси. Але якщо тобі вони не потрібні, то піду в ломбард. Вона нервово почала збирати свої ювелірні вироби зі столу, уникаючи погляду сестри. Ольга спостерігала за нею, вражена тим, як людина, яка 22 роки тяжко працювала за кордоном, тепер опинилась у такому тяжкому становищі. — Так, сестро, годі скиглити, збирай своє золото і витри сльози, — твердо заявила Ольга. — У мене є краща ідея, — з хитрою усмішкою додала вона.

Незважаючи на родинні узи, Тамара та Ольга були зовсім різними. Тамара рано овдовіла і одна виховувала двох дітей – сина та дочку. А коли вони виросли, вона, не замислюючись, поїхала на заробітки, щоб забезпечити їм гідне майбутнє. Всі роки, що вона працювала в Греції, вона відкладала кожну копійку, заощаджувала на собі, аби забезпечити дітей. І результат був: за її тяжку працю син і дочка отримали не просто дах над головою, а два просторі будинки, збудовані на зароблені нею гроші. Тамара пишалася собою — адже не кожна жінка навіть із чоловіком могла б зробити те, що їй удалося поодинці.

Вона щиро вірила, що робить правильно, і що після повернення додому діти приймуть її з радістю. Але коли вона нарешті вирішила залишити роботу за кордоном і повернулася, то зіткнулася з суворою реальністю: їй не знайшлося місця ні у доньки, ні у сина. Спочатку вона вирушила до дочки, але та незадоволеним тоном заявила: — Мамо, а чому ти в мене живеш? Іди до брата, у нього дім більший. Але й у сина її не чекали: — Мамо, це несерйозно. Ти не хочеш жити у рідної дочки, а не в мене? Адже у нас з дружиною своя родина. Розчарування та образа здавили Тамарі груди. Вона ухвалила нелегке рішення — повернутися до старої батьківської хати у селі, де ніхто не жив уже понад 20 років.

Але хата вимагала серйозного ремонту, а грошей у неї не було. Ось тоді вона й вирішила продати свої старі ювелірні прикраси, що дісталися їй ще з часів радянської молодості, щоб на ці гроші впорядкувати будинок. — Так, сестричка, залишайся поки що в мене, — несподівано запропонувала Ольга. — А в неділю запрошу до себе твоїх дітей. Тамара розгублено подивилася на сестру, не розуміючи її задуму. Але сперечатися не стала. Про сина та дочку Тамари Ольга нічого не сказала. Вони охоче прийняли запрошення тітки, не чекаючи, що за столом їх зустріне мати. Коли всі зібралися, Ольга не стала ходити навкруги. Вона одразу оголосила: — Отож, діти. Ваша мати повернулася з-за кордону, але будинку у неї немає, хоча обидві її дитини живуть у будинках, які вона для них збудувала.

Син і дочка завмерли, передивляючись. — До речі, все майно, як і раніше, записано на Тамару. Так що у вас є два варіанти: або ви разом скидаєтеся і робите в будинку матері хороший ремонт, або вона залишає собі один з ваших будинків, і вам доведеться жити в одному. Тамара приголомшено подивилася на сестру. А її діти відразу зрозуміли, що тітка не жартує. Вони знали характер Ольги та усвідомлювали, що якщо вона щось вирішила, то так і буде. Не гаючи часу, син і дочка домовилися, найняли робітників і за літо упорядкували будинок. Провели воду, облаштували усі зручності. Тепер Тамарі не треба було виходити на вулицю навіть у холодну пору року. Але Ольга на цьому не зупинилася. — А тепер, племінники, уважно слухайте…

Як зараз пам’ятаю той день місяць тому. Адже я стільки років пропрацювала у Франції прибиральницею, доглядальницею, і не дарма. Повернулась додому не з порожніми руками – я маю накопичення. Завжди мріяла, щоб моя сім’я була щасливою. Тому, коли народився мій онук Андрійко, я зібрала дві величезні сумки гостинців і відразу помчала до дочки та зятя. Але, зізнатися, моєму здивуванню не було межі, коли я побачила, як все влаштовано у зятя та його батьків. Робота у Франції та повернення додому Колись мені не вдалося здобути хорошу освіту, а заробляти хотілося. Тож я вирішила поїхати на заробітки. Так і виявилася у Франції.

Пропрацювала там 15 років: наполегливо працювала, накопичувала гроші та змогла допомогти своїй родині. Ми з чоловіком збудували невеликий бізнес, виховали двох дітей, купили житло. Звичайно, було складно, адже у нас завжди було господарство, та й здоров’я у чоловіка не найміцніше. Робота за кордоном тоді була рідкістю, і мені пощастило влаштуватися з добрими умовами та зарплатою. Я бачила багатьох жінок, які поверталися додому з порожніми руками, не зумівши втриматись на місці. Мені пощастило, і я це цінувала. Дочка, зять та весілля Моя дочка Уляна вирішила вийти заміж, а її наречений Назар був, здавалося, пристойним хлопцем. Спочатку він здався мені сором’язливим, але начебто порядним.

Я приїхала додому саме за день до їхнього весілля. Знала, де пройде свято, скільки буде гостей, адже банкет оплачувала я. Сторона нареченого відмовилася, пояснивши, що вони не мають можливості заплатити за весілля. Навіть ресторан знаходився у їхньому місті, але й це не допомогло. Подарунок сватів виявився скромним – якийсь сервіз чи щось подібне. Ми з чоловіком подарували молодим квартиру у місті. Адже Уляна хотіла жити з чоловіком окремо, і це було її право. Я нічого не сказала сватам. Розуміла, що зайві гроші є не у всіх. Навіщо псувати стосунки? Народження онука Через півтора року дочка повідомила мені радісну новину – вона чекала на дитину. Я приїхала додому, коли вже народився Андрійко. Звичайно, з порожніми руками я не поїхала: привезла дві сумки з дитячим одягом, іграшками та всім необхідним. А от батьки зятя прийшли з пакетом дешевих іграшок та солодощів. Дивлячись на них, я розуміла: далеко не всі городяни живуть так добре, як здається. Сам Назар виявився молодцем: влаштувався на роботу, почав підніматися кар’єрними сходами. Так, машину купив не нову, але все одно іномарку без кредиту.

Донька казала, що він старається для сім’ї. Повернення додому За півроку я вирішила повернутися остаточно. Сумувала за чоловіком, хотілося зайнятися ремонтом будинку. Та й втомилася. Усіх грошей не заробиш, а жити теж треба. Коли приїхала, насамперед відвідала дочку, онука та зятя. Хотіли зустрітись і зі сватами, але у них «не вийшло». Живуть в одному місті, але чомусь їм завжди щось заважає. За тиждень домовилися з ними поїхати за будівельними матеріалами. Приїхали вони до нас, попарились у лазні, смачно поїли. Чоловік хотів запропонувати настоянку, але сват був за кермом. І тут почалося найцікавіше. На шляху до міста сват пропустив сигнал світлофора та влетів у бордюр. Добре, що обійшлося без постраждалих.

Але коли ми повернулися, він заявив, що я та мій чоловік повинні компенсувати половину ремонту машини, бо ми їхали з ним. Спочатку я подумала, що це жарт, але виявилося, що все серйозно. Довелося пообіцяти, що гроші поверну при наступній зустрічі, адже з собою я мала тільки гроші на будматеріали. Що далі? Іноді життя підносить такі сюрпризи, що просто дивуєшся. Зять – нормальний хлопець, працьовитий та порядний. Але його батьки – це щось з чимось. Сподіваюся, онук успадкує найкращі риси, бо жити з такими родичами доньці буде непросто. Бажаю всім миру та добра!

Як зараз пам’ятаю той день місяць тому. Сиджу на кухні, дивлюся у вікно, де вже другу добу мів сніг, а на душі така туга, що хоч сідай і плач. А все через вишиванки, які я почала шити ще навесні. Якось на Великдень я побачила в церкві людей у традиційних сорочках, і подумалося: «А зроблю я своїм дітям і онукові гарний подарунок до Різдва. Нехай буде пам’ять про мене та наші традиції».

На Львівщині українська вишивка – це святе. Неважливо, багатий ти чи бідний, але кожен поважає свою культуру і має хоча б одну вишиванку чи сукню. Але невістка Марта виявилася зовсім іншою. З самого початку вона мені не дуже подобалася, але що тут скажеш — син закохався, одружився. Вони живуть в Одесі, приїжджають рідко, а коли бувають, Марта завжди якась зарозуміла, ніс верне. — Це що? — якось спитала вона, зазирнувши в каструлю. — Бограч. — Він такий жирний, що мені стає погано вже дивлячись на нього! Ще не вистачало гастрит заробити! Я тримаю невелике господарство, маю своє молоко, сир, масло. Але Марта навіть каву з домашніми вершками пити гидує. Каже, що це псує смак і «пахне хлівом». Ще в перші наші зустрічі вона заявила: — Мамо, я сучасна жінка і не живу за цими старими традиціями. У нас в Одесі все інакше. Я ніколи їй нічого не казала, бо син просив не конфліктувати. Але коли я вишила три сорочки — для Олега, Марти та онука Андрійка — була щаслива.

Вночі працювала, очі сльозилися, але я намагалася підібрати візерунки, які підійдуть кожному. Для Олега — чорну з червоним, як для справжнього чоловіка. Для Марти — білу з синім квітковим орнаментом, щоб наголошувала на її ніжності. А для онука — невелику зелену з червоними вставками, адже він ще маленький, бешкетний. Коли думала про них, мені легше було жити. І ось на Різдво вони приїхали. З ранку накрила стіл, все як має бути: кутя, узвар, вареники, голубці. Але найбільше чекала на момент, коли подарую їм вишиванки. Поставила коробку під ялинку і думала: «Ось вийде Марта з онуком, і я зроблю їм сюрприз». Але де ж там! Дістаю коробку, відкриваю і говорю: — Ось, діти, це вам. Подарунок від щирого серця. Довго вишивала, щоб до свята ви всі були гарними. Одягнете завтра у церкву? Невістка глянула, і обличчя в неї одразу змінилося. Губи скривилися, і вона сказала: — Мамо, що це? Ви жартуєте? — Як що? Вишиванки! Це наша традиція, рідне, з любов’ю для вас. — Вибачте, але я таке не носитиму. Це якась шароварщина. У нас в Одесі так не ходять. Син мовчить, як води в рот набрав, а Марта продовжує: — І Андрійка ми не одягнемо. Не хочу, щоб з нього сміялися. Я виховую його за своїми правилами.

У мене сльози на очі навернулися, але я стрималася. — Марто, це не просто сорочка, це душа, вкладена в кожну нитку. Це історія! — Ваша історія — не наша, — різко відрізала вона. — Ми маємо інші цінності. І взагалі, я не збираюся ганьбитися в такому. Я подивилася на сина, але він опустив очі. Ні слова на мій захист, жодного «Дякую, мамо». Онук тим часом бігав біля ялинки, щось собі наспівуючи, і я подумала: «Може, він виросте і зрозуміє бабусю?». А на Марту вже немає надії. Вони погостили лише два дні та ввечері 25 грудня поїхали назад до Одеси. А мої вишиванки так і лежать у коробці. З того часу серце у мене не на місці. Виходжу вранці надвір, дивлюся на сніг і думаю: де я припустилася помилки? Чому традиції більше нікому не потрібні? Невже так складно вдягнути сорочку хоча б на свято, щоб зробити приємне для того, хто для тебе намагався? Знаєте, я не злюся на невістку. Вона просто інша. Але син… Чому він мовчав? Чому не сказав: «Мамо, дякую»? Хіба важко було хоч раз підтримати мене?

Я поїхала працювати до Барселони, щоб вивчити сина та пізніше купити собі житло, адже свою квартиру я вирішила залишити Олегу. Але коли минулого місяця я не відправила синові 1000 євро у встановлений день, як він звик за ці роки, мені зателефонувала невістка з цілою промовою. Почну з того, що я – одинока мати, і син у мене єдина дитина. З його батьком ми давно розійшлися, і він зник з нашого життя. Я намагалася, як могла, щоби підняти Олега на ноги. Працювала, але грошей завжди не вистачало, особливо коли він вступив до університету. Тоді я поїхала за кордон, спочатку до Польщі, а потім до Іспанії. Там я влаштувалась на постійну роботу і щомісяця відправляла гроші синові, підтримувала його у всьому.

Коли Олег повідомив, що одружується, я зраділа. Хотілося, щоб він був щасливий, і я вирішила зробити їм подарунок – квартиру, переоформлену на нього. Через півроку мені повідомили, що я чекаю на онука. Я розуміла, що синові з дружиною буде важко, і почала допомагати. Купувала все необхідне для дитини, а потім почала надсилати їм гроші – 1000 євро щомісяця, а іноді й більше. Потім у них народилися двійнята, і я продовжила підтримувати їх фінансово. Мене це не обтяжувало – я працювала, у мене було житло, а синові гроші потрібніші. Але нещодавно подруга розповіла свою історію: все життя допомагала дітям, а тепер вони навіть не хочуть жити з нею. Це змусило мене замислитись. Мені вже 61 рік, скільки ще зможу працювати?

Я вирішила купити собі квартиру у Львові, щоб було куди повернутися. Тож минулого місяця не відправила гроші синові. За кілька днів мені зателефонувала невістка, вперше за всі роки. Запитувала, чи все в мене гаразд. Я відповіла, що купила житло, хочу зробити ремонт. Вона нічого не сказала, але невдовзі зателефонував Олег. Сказав, що має проблеми з роботою, а дружина вдома з дітьми. Розмова була неприємною – мене звинуватили в тому, що я лише грішми можу допомагати. Але на цьому все не скінчилося. Останній дзвінок був знову від невістки, і я не впевнена, чи знає син про це. Вона погрожувала, що я не побачу онуків, якщо не продовжу відправляти гроші. Більше того, сказала, що піде від Олега та забере дітей. Я розгублена. Хотіла повернутись через рік, а тепер не знаю, що робити: продовжувати працювати чи терміново їхати до Львова? Як бути?

— Заходь, сестро, коли вже прийшла. Не минуло й року, як ти згадала про борг! — Такими словами зустріла мене моя рідна сестра Леся. Я стояла на порозі її будинку і не знала, як вчинити: роззуватися і заходити всередину, або просто віддати гроші тут і одразу піти. — Ось я принесла гроші. Почула, що ти повернулася, і одразу вирішила зайти, — сказала я, ніби виправдовуючись. Леся глянула на мене з легкою зарозумілістю і неохоче запросила: — Гаразд, заходь. Ми сiли на кухнi. Я дістала акуратно загорнутий скруток, у якому лежала рівно тисяча євро — сума, яку я займала у Лесі рік тому. Вона взяла гроші та почала перераховувати. Але раптом її очі округлилися. — Тут не вистачає.

Ти винна мені ще 200 євро, — заявила вона. Тепер мої очі широко розплющилися. Я точно знала, що в згортці була тисяча євро. Я перераховувала цю суму незліченну кількість разів, відкладаючи гроші буквально по копійці. — Подивися ще раз, там рівно тисяча, — розгублено сказала я. — Тисяча є, — сухо відповіла Леся. — А де відсотки? Вона подивилася на мене так холодно, що я відчула, як у мене всередині все стислося. І тут я зрозуміла: сестра вирішила, що я маю повернути борг з відсотками, хоча ми про це ніколи не домовлялися. Для мене і тисяча євро була величезною сумою, а ці додаткові 200 євро — просто непідйомна ноша. Ми з Лесею ніколи не були особливо близькими, хіба що в дитинстві. Потім їй пощастило вдало вийти заміж. У них з чоловіком було все, про що я могла тільки мріяти: велика хата, дорога машина, гроші. Лесі має сина, і коли він вступив до університету, вона здивувала всіх заявою, що збирається їхати на заробітки до Італії. Для мене це стало несподіванкою. Адже в неї і так все було, навіщо їй їхати?

— Грошей багато не буває. Під лежачий камінь вода не тече, — пояснила вона тоді. Вона радила мені їхати за кордон, але чудово знала, що я не можу залишити будинок. Ми з чоловіком завжди жили скромно. У нас троє дітей: старша дочка та двоє синів. Я працювала продавщицею в місцевому магазині, щоб бути поряд з будинком. Спочатку я доглядала хвору матір, яка довго була прикута до ліжка, а потім за батьком. Турбота про батьків повністю лягла на мене. Леся навіть чути про це не хотіла. Її думка була простою: якщо я залишилася жити в батьківському будинку, то всі турботи про них — мої проблеми. Я ніколи не скаржилася і доглядала батьків до самого кінця. Але через це я не могла навіть подумати, щоб поїхати працювати за кордон.

А Леся поїхала. Згодом вона заробила гроші на квартиру для свого сина в новобудові та купила йому нову машину. Минулої осені мені терміново знадобилися гроші, і я попросила Лесю позичити тисячу євро. На щастя, вона опинилася в гарному настрої, бо приїхала додому у відпустку і дала мені гроші. Ми не домовлялися про термін повернення, і я вирішила, що поверну борг, коли вона знову приїде. Цілий рік я збирала кожну копійку, відкладала гроші та обмінювала їх на євро. Тепер коли Леся знову приїхала, я принесла їй борг. Але мене шокувало, що вона зажадала додаткові 200 євро як проценти. — Зрозумій, сестро, сім’я — це одне, а гроші — зовсім інше. Ніхто б не дав тобі тисячу євро без відсотків, а я ще й цілий рік чекала, — спокійно пояснила Леся. Я була збентежена. Мені стало дуже прикро. Як рідна сестра могла вимагати відсотки? Для неї 200 євро — дрібниця, а для мене — величезна сума. Я пішла від неї засмученою. Вона навіть не запропонувала мені чаю, не передала дітям ніяких гостинців, але зажадала повернути більше, ніж я займала. Що ви думаєте про таку ситуацію? Як мені бути?