News 382 Media

Увечері я зайшла до подружки, колишньої однокласниці, щоб поділитись останніми новинами. Але я встигла вимовити лише одне речення, а Оля почала сміятися. -Галя вийшла заміж? Та ти жартуєш! Оля схопилася за живіт і почала нестримно іржати. У неї навіть сльо зи на очі виступили. Я намагалася їй все пояснити, але вона продовжувала реготати. -Хто ж такий без смаку і зневірений? -Кать, вона вийшла заміж за Павла, сина Лариси Петрівни …

Тут обличчя Олі витяглося в повному потрясенні. -Галя та Павло? Так бути такого не може! -Може… Оля мені не повірила. Але ми потім разом їх зустріли. Оля позеленіла від заздрості. Галю було неможливо дізнатися, із забитої сірої мишки вона перетворилася на солідну даму. А ще вона в чоловіки взяла Павла, найзаповітнішого нареченого нашого містечка.

Він був старший за нас на два роки, син директорки, тому його всі знали. Батько його був багатим бізнесменом. Ми навчалися в одному класі з Галею. З неї всі знущалися. Її дід виховував один. Вона постійно ходила в одязі з чужого плеча. Дивлячись на неї зараз, я мимоволі думаю; «Може даремно ми так з нею? Могли б зараз мати дуже корисну подругу. Але хто ж знав, що все так буде?»

Я – пізня дитина, мама народила мене у 34 роки. Незважаючи на це, дитинство у мене було чудове. Мама намагалася дати мені все найкраще: ми відпочивали на морі в Одесі, їздили за кордон, вона купувала мені іграшки, книги та гарні сукні. Батька в мене не було – він пішов від мами ще до мого народження. Однак я ніколи не почувала себе обділеною, а, навпаки, була найщасливішою дівчинкою. Багато моїх однокласників навіть заздрили мені: у мене були модні гаджети, гарні речі, все, про що вони мріяли. Мама добре заробляла, і в нас вдома була ігрова приставка та спортивний велосипед. Заміж я вийшла пізно за мірками наших сусідок і подруг – у 27 років. Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та пристойно заробляти.

Але з працевлаштуванням особливо не щастило, адже не всі роботодавці хотіли брати молоду студентку без досвіду. Своє щастя в особі Павла я зустріла у 26 років на роботі. Він одразу почав до мене виявляти симпатію: говорив компліменти, пригощав кавою на перерві, приносив солодощі. Було очевидно, що Павло – надійний і добрий хлопець. Через рік ми зіграли весілля. Мама навіть взяла кредит і позичила гроші у родичів, щоб подарувати мені гарну сукню та сплатити ресторан. Павло був не місцевий – з села, тут він винаймав житло з другом. Ми планували взяти квартиру у кредит, але банки нам відмовляли. Ціни на житло різко підскочили, а оренда залишала мало шансів накопичити на щось своє. Мама знову прийшла на допомогу:

– Навіщо вам мотатися з квартири на квартиру, як цигани? І я не хочу жити одна у нашій трикімнатній квартирі. Тож збирайте речі та живіть у мене. Квартира була в центрі міста, поряд магазини, зупинки, та до роботи недалеко. Та й мама вже у віці, у неї постійно проблеми зі здоров’ям: скаче тиск, болять коліна, а спина вимагає регулярних масажів, щоб не доводилося лежати пластом. Ми з чоловіком домовилися оплачувати комунальні послуги та купувати продукти для всіх. Перші три місяці все було гаразд, ніхто не сварився, нам жилося зручно. Але незабаром я помітила, що мама почала уникати нас, особливо Павла.

Вона намагалася не виходити на кухню, коли ми там були. – Мамо, ти що, нас боїшся? – Та ні, просто не хочу вам заважати… Якось я повернулася додому раніше і почула, як Павло голосно на когось кричить: «Та скільки можна жерти? Ми що, роту солдатів годуємо?!». Я тихо підійшла до кухні та побачила, як Павло вимовляє моїй мамі за те, що вона взяла трохи сиру. – Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Думаєш, я мільйонер? – Але я лише шматочок узяла… – Купуй собі їжу сама! З таким апетитом я залишусь без штанів! Я була шокована такою поведінкою Павла.

– Ти що собі дозволяєш? Чому ти на мою маму кричиш? – Вона вже мене дістала! Жере все поспіль, намотує купу комуналки. Щовечора у ванній хлюпається – це нормально? Я мовчки зайшла до спальні, зібрала всі його речі, навіть не обтяжуючи себе складанням, і виставила за двері. – Все, йди. – Ти мене через одну сварку виганяєш? – Ти можеш робити що хочеш, але на маму кричати я не дозволю. – Ти ще пошкодуєш про це, на колінах проситимеш повернутися! Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама одна-єдина. Вона зробила для мене дуже багато, щоб я зараз її залишила.

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями ставати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими і зараз їм уже по два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала. Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки.

Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо вп’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і у таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають. Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам з дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам із татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені пожити для себе. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двошці. Олег має доньку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться. Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

На своїй дачній ділянці мені був потрібен сарай. Я вирішила, що не звертатимуся до жодних компаній, які займаються будівництвом. Подумала, що достатньо буде й одного слюсаря, який знається на основах будівництва. Сусідка порекомендувала знайомого, який раніше працював на будівництві будинків, тому зі звичайним сараєм повинен був точно впоратися. Мені пощастило, і цей чоловік виявився якраз вільним. Він відпочивав після того, як у нього закінчився проект, який тривав півроку. Йому не хотілося витрачати свій час на сарай, але мені все ж таки вдалося його вмовити. Він сказав, що за тиждень впорається, а мене це влаштувало.

У суботу сказав, що приїде і все огляне, а наступного дня придбає всі необхідні матеріали для сараю. Те, що стосувалося важкої роботи, ми також обговорили. Слюсар сказав, що йому кілька разів знадобиться помічник і він сам знайде, кого взяти, адже знайомих у нього вистачає. Основним моментом було те, що весь тиждень я буду в місті, тому що у мене робота, тому при будівництві не зможу бути присутньою. Тому я віддала ключі від дачі до наступних вихідних.

Віталій же пообіцяв, що з усім впоратися, адже він добрий фахівець. Тому оплату за свої послуги він попросив відповідну, досить високу. Я була згодна. До суботнього вечора сарай був готовий, і я приймала роботу. Все було супер, як я й хотіла, зауважень у мене не було. У Віталія за цей час не виникало жодних проблем. Єдине, що мені не сподобалося те, що Віталій за тиждень з’їв усі мої запаси їжі, які знаходилися в холодильнику. Наприклад, два кіло свинячого ошийка, з якого він разом з помічником приготував шашлик. Ще не було двох десятків яєць, кількох упаковок молока, соусу та випитої пляшки вина. я вважаю таку поведінку неприпустимою. І тут справа не в тому, що мені шкода, а в тому, що мене ніхто не спитав, чи можна взяти.

Просто поставили перед фактом, коли приїхала на дачу. Я підрахувала, що всі продукти коштували і з принципу відняла 2800 з оплати слюсаря. Очевидно, що це крапля від загальної суми, але це для мене стало важливим. Віталію це зовсім не сподобалось. Він почав сперечатися зі мною з цього приводу. Пояснюючи тим, що будівельників завжди годують, і це вважається нормальним. Ще додав, що в процесі будівництва були різні моменти, коли він витратив трохи більше сил і коштів, але підсумкову суму не змінював. З одного боку, я хотіла погодитись. Але з іншого, все ж таки вважаю, що всі умови, які ми обговорили, я виконала, а про всі нюанси треба було попереджати. Отак ми й розійшлися. А як ви вважаєте, правильно я вчинила чи ні?

Моя сестра мешкає в Україні, місто – Київ. Загалом ми всі були мешканцями Луганська, але у 2010 році роз’їхалися різними містами. Я поїхала жити до Якутська, а моя сестра зі своїм чоловіком до Києва. Також до Києва переїхала моя мама. Я хотіла забрати маму з собою, але сестра сказала, що мені нічого не можна довірити, бо я дуже інфантильна. Звичайно, з цим можна посперечатися, тому що їм не можна довірити навіть кота (раніше я писала про цей випадок). Нині сестра з сім’єю проживає у Києві. Живуть вони дуже бідно. Вони й раніше жили не багато, а тепер взагалі ледве зводять кінці з кінцями. Нещодавно сестра вдруге стала матір’ю.

На додачу до материнства вона отримала проблеми зі здоров’ям. Незважаючи на це, їй все одно довелося вийти на роботу, адже грошей катастрофічно не вистачало. Її чоловік має маленьку зарплату, тому він не зміг повністю забезпечити сім’ю. У мами теж мізерна пенсія, от і довелося сестрі йти заробляти на хліб. Раніше сестра часто зверталася до мене з проханнями про переказ грошей.

Коли я мала можливість, я відправляла гроші. Однак, коли побачила справжнє ставлення сестри до мене, то допомагати перестала. Навіщо мені це потрібно? Я просто так давала гроші, а мене ще й обзивали всякими словами. Кому це сподобається? Іноді я скидала гроші мамі, але не сестриці та її родині. І знову вкотре отримую повідомлення від сестри, що у них все погано у фінансовому плані. Сестрі зменшили зарплату, а дітям треба купувати одяг, їжу, іграшки. Також у них борг за квартиру, взяту в іпотеку. В Україні немає такого поняття як материнський капітал. Також відсутні різні пільги на дітей.

Тому виплатити іпотеку дуже важко. Я показала це повідомлення своєму чоловікові. Він має схожу ситуацію, тільки грошей вимагає не сестра, а син. Тим не менш, навіть синові чоловік не налаштований сильно допомагати, оскільки вважає його дорослою людиною, яка може впоратися самостійно. Щодо моєї сестри він сказав, що я можу чинити так, як вважаю за потрібне. Звичайно, мені шкода сестру, але я не розумію чому саме я маю вирішувати її фінансові проблеми? Я казала їй, що не варто народжувати другу дитину, а вона мене не послухала. Тепер скаржиться та просить про допомогу. Я не знаю, що робити: допомогти чи сказати, щоб сама вирішувала свої проблеми?

Так вийшло, що я живу з братом, він одружений. Я збиралася виходити заміж, але мій хлопець покинув мене. Я навчаюсь на юридичному факультеті, вже на останньому курсі. Ми живемо у двокімнатній квартирі, яка дісталася нам від батьків. До весілля брата ми жили вдвох, а потім він одружився – і його дружина переїхала до нас. Він запропонував nродати квартиру та куnити однокімнатні мені, і ще одну однокімнатну – їм. Але я відмовилась. Сказала, що не проти, щоби жили втрьох. І стали жити разом, ніхто нікому не заважає. На початку жили спокійно, мирно. Через три місяці дружина брата заваrітніла.

Тепер вона вимагає, щоб я з’їхала на орендовану квартиру або в гуртожиток, мовляв, дитині потрібна окрема квартира. Але я не згодна, чому я маю піти? По-перше, квартира належить нам із братом, отже це і мій будинок. По-друге, я не можу переїхати, я не маю rрошей: я студентка. Я підробляю, але заробляю мало. Отримую 1500 rривень, плюс моя стипендія, але цього дуже мало. Дружина брата спочатку просила, натякала, але потім почала вимагати. Я не звертала уваги, думала, що зрозуміє, але вона продовжує в тому ж дусі.

Щоразу, коли я приходжу додому, вона одразу влаштовує сkандал, каже, що я егоїстка, не люблю брата. Вона казала йому, що моя кімната перкасно підійде дитині, бо світла, простора кімната і дитині потрібна саме така. Вона навіть збиралася зробити ремонт у моїй кімнаті, показувала шпалери, які їй сподобалися. При мені вона говорила так, ніби мене вже нема. Але я нікуди не збираюсь. Виходить, вона виганяє мене з мого будинку. Тут я почуваюся зайвою. Я вирішила поговорити із братом. Не хотіла налаштовувати його проти дружини та розповіла все, як є. Він посміявся і сказав, що поговорить із дружиною. Пояснив, що в період ваrітності жінки стають емоційними та трохи неврівноваженими, тому кажуть усяку нісенітницю. Після розмови з братом, невістка стала аrресивніше наполягати на моєму переїзді. Що мені робити?

– Як тільки ми одружимося, одразу почнемо збільшувати нашу родину! – Замріяно сказав Андрій, посміхаючись Світлані. – Одразу? – Дівчина подивилася на нареченого з ніжністю. – А навіщо відкладати? Хіба варто створювати сім’ю, якщо не плануєш дітей? Саме така серйозність Андрія у питаннях сім’ї підкорила юну мрійницю Світлану два роки тому. Всі дівчата їхнього курсу були без розуму від високої, інтелігентної та привабливої молодої людини, сина професорів. Які тільки красуні не намагалися завоювати його серце! Але Андрій вибрав скромну ніжну Світлану, чиї батьки були звичайними робітниками. Мама працювала кадровиком на місцевому підприємстві, батько – головний механік. Як і багато студенток, Світлана була закохана в Андрія. Яка ж вона була щаслива, коли він запросив її на побачення! Але ще більше здивувалися її батьки, дізнавшись, з ким зустрічається їхня дочка. Час минав. Молоді люди продовжували зустрічатись. Андрій закінчив університет та вступив до аспірантури, а Світлана готувалася до державних іспитів. У день захисту диплома Андрій зробив їй пропозицію і дівчина з радістю погодилася. Батьки з ентузіазмом почали готуватися до весілля. Світлану запросили працювати на велике підприємство. Все складалося якнайкраще.

Advertisements
Але потім Андрій зробив несподівану заяву. – Андрію, може, почекаємо з дітьми? – обережно спитала Світлана. – Поживемо для себе, облаштуємо власне житло. Адже ми спочатку збираємося жити з твоїми батьками, та й незручно йти в декрет одразу після початку роботи. – Свєта, ми два роки зустрічаємося. Житло у нас є – велика квартира батьків. Та й у тебе бабуся. А роботу ти маєш повне право перервати заради народження дитини! – Стривай, але бабуся живе у своїй квартирі! – Здивувалася Світлана. – Якщо ми туди переїдемо з дітьми, як ми там будемо поміщатися? – Я не кажу, що ми одразу до неї переїдемо. Але бабуся не вічна, її квартиру можна буде продати. Твої батьки зможуть розміняти свою, додати різницю, і ми матимемо просторе житло! Вперше Світлана засумнівалася у ідеальності свого нареченого. Як можна будувати плани, коли бабуся ще сповнена сил? І її батьки навряд чи погодяться розміняти свою квартиру. Вирішивши уточнити, вона запитала: – Тобто ти хочеш, щоб ми продали бабусину квартиру, мої батьки розміняли свою, і все заради нашого житла? – Звісно! – Андрій усміхнувся. – Ех ти, дурненька моя! – Сказав він, розтріпавши їй волосся. – А твої батьки чимось допоможуть? – наважилася спитати Світлана. – Навіщо?

Нам цього вистачить. Тим більше, що їхнє майно все одно дістанеться мені як єдиному спадкоємцю. Світлана все ще сподівалася, що Андрій говорить з найкращих спонукань. – Але я не можу поки що мати дітей. Якщо я піду в декрет, мене звільнять. – Ну й нехай! Нехай потім шкодують, що втратили такого фахівця! – засміявся Андрій. – А якщо мене звільнять, ми залишимося на твою зарплату… – Не хвилюйся! Своїх дітей я зможу прогодувати. – А мене? – Вирвалося у Світлани. – Тебе? – Андрій здивувався. – А твої батьки хіба не допоможуть? Вони ж допомагають зараз. Світлана втратила дар мови. У її голові роїлися несформульовані питання та відповіді. Андрій, насупившись, запитав: – Ти що, вирішила, що я тебе утримуватиму? – Але я втрачу роботу через вагітність… – пробурмотіла вона. – На що я житиму? Я ж носитиму твою дитину… – Мою? – обличчя Андрія потемніло. – Вона буде й твоєю дитиною! Діти – це загальна ответственность. Я їх забезпечуватиму, а ти доглядатимеш їх. Все чесно! – Весілля не буде! – Твердо сказала Світлана, підвівшись.

– Ось на кому я хотів одружитися! – Крикнув Андрій їй услід. – Меркантильна дівчина! Тобі й діти не потрібні, вигадала привід їх не заводити! А чому я маю утримувати дорослу жінку? Світлана навіть не обернулася. Коли мати дізналася, що весілля скасовано, вона не могла стриматися. – Як ти могла? Такий наречений! Ти розумієш, що втратила? Ну і що, що він не хоче тебе утримувати! Він має рацію! Ти доросла, повинна дбати про себе сама. А він хоче сім’ю та дітей! – Мамо, ти не розумієш?! – Світлана була шокована. – Я не зможу працювати у декреті! На що я житиму? Але мати наче не чула. – Можна підробляти, поки дитина спить! Ми з батьком не даремно тебе вчили! Заради сім’ї можна й потерпіти! – Ні за що! – Тоді на нас більше не розраховуй! Ми з твоїм батьком нічого для тебе більше не зробимо! – Чудово! – Крикнула Світлана, грюкнувши дверима. Минув місяць. Мати не розмовляла з дочкою. Світлана намагалася не помічати її ігнор, зосередившись на роботі. На корпоративі Світлана познайомилася з Сергієм – скромним та мовчазним механіком. Вони розмовляли, швидко порозумілися. Їхнє спілкування переросло у міцні відносини. Світлана не пошкодувала, що розлучилася з Андрієм. Вона знайшла любов, повагу та турботу.

Терпіти не можу приїзди свекрухи. Вона у нас «дама-заробітчанка» із заскоками. Навіть діти, як тільки чують фразу «бабуся приїде», починають вдавати хворих, скаржаться на погане самопочуття, чи знаходять інші відмовки, щоб уникнути зустрічі. З того часу, як Марія Петрівна поїхала працювати в Іспанію, у неї ніби корона виросла. Вона поїхала за кордон три роки потому, коли її звільнили з підприємства, а нову роботу у нашому маленькому містечку їй знайти не вдалося через вік. У результаті вона через знайому, яка вже була у Валенсії, влаштувалася туди працювати. Ми отримали ключі від її квартири з проханням іноді поливати квіти. Тепер свекруха вважає себе королевою. Працює вона покоївкою в готелі, але щоразу, приїжджаючи додому, розповідає, як чудово живе. — Ось купила новий телефон, сукню та делікатеси. У ресторані пробувала пасту з креветками та кальмарами!

Нам вона ніколи не допомагала матеріально, хоч ми з чоловіком і самі добре заробляємо. Я працюю помічником директора в банку, Олег – головний інженер на будівництві. Однак, свекруха постійно намагається нас принизити. — Ну що, тяжко вам працювати? Сидиш с цими папірцями до ночі, а заробляєш менше, ніж я. — Мені подобається моя робота. І я завжди поряд з дітьмию — Робота має приносити гроші, а не задоволення. Та й виглядаєш ти так собі, жодної презентабельності. Цей коментар мене остаточно добив. У мене немає дорогих суконь чи брендової косметики, але я завжди доглянута: роблю манікюр, ходжу до салону. Половина моєї зарплати йде на дітей — спортивні секції, гуртки, одяг та іграшки. А ще ми сплачуємо кредит за машину. Цього літа, на свято Спаса, свекруха приїхала у гості. Жодних подарунків для онуків — ні шоколадки, ні фруктів. Але одного разу, коли я затримувалась на роботі, а чоловік був у відрядженні, я попросила її допомогти: забрати старшого сина з тренування та відвезти до лікаря. — Гаразд, 500 гривень, — відповіла вона. — Що?

500 гривень? Адже це просто допомога . — За допомогу. Я не збираюся безкоштовно працювати бабусею. Я перевела їй гроші, думаючи, що це жарт, але вона їх так і не повернула. За кілька днів діти самі пішли до бабусі у гості. Я сподівалася, що вона зводить їх до парку або на майданчик, але вони весь день сиділи вдома і дивилися мультики. — Бабуся сказала, що якщо хочемо подихати свіжим повітрям, можемо вийти на балкон чи відчинити вікно, — поділився син. — А на вечерю щось готувала? — Ми хотіли їсти, але вона сказала, щоб ми самі зробили чай з бутербродами. Це мене остаточно розлютило. Я одразу зателефонувала свекрусі. — Чому ви не погодували дітей? — А що я маю ваших ненажерливих годувати безкоштовно? Дала б грошей — купила б продукти. — У нас холодильник повний їжі. Чи для онуків окремо потрібно купувати? — Я сама заробила на цю їжу, мої гроші не рахуй! Я не стрималася і накричала на неї просто при дітях, а потім заблокувала її номер. Чесно, у мене вже не лишилося сил. Як можна ставити гроші вище за рідних? Я сказала чоловікові, що на старості нехай його мама не чекає допомоги від нас. Раз така багата, хай наймає собі доглядальницю.

Після народження дитини я трохи набрала. Вага особливо не збільшилася, але це стало приводом для претензій з боку чоловіка.

Він почав висловлювати невдоволення: мовляв, що це за вигляд і таке інше. Замість сказати:

– Все гаразд, люба. Ти все одно найкрасивіша жінка у світі!

і почекати, поки я прийду до тями, він просто пішов «ліворуч».

Причому настільки серйозно, що одного дня він взагалі не повернувся додому. Я залишилася сама на руках з дитиною.

Якоїсь миті я втомилася страждати і вирішила взяти себе в руки. Собачку завела, стала бігати разом з нею вранці. Потихеньку почала качати прес. Це було морально тяжко, але спорт чудово відволікав від похмурих думок.

З часом я звикла до фізичних навантажень. Коли влаштувалась на роботу, записалася на фітнес. Тренер там виявився терплячим та уважним.

За кілька років завзятих тренувань я не тільки повернула колишню форму, а й у деяких місцях покращила її. Я назад полюбила себе, своє тіло, своє життя.

Якось, коли додому йшла з тренувань, я побачила біля під’їзду свого колишнього чоловіка. Він стояв з букетом квітів та коробкою цукерок. Ймовірно, до домофону дзвонив, але син не відкрив йому.

І тут я зрозуміла: у мене є шанс прямо зараз здійснити мрію, думаю, більшості покинутих жінок— змусити його жалкувати про свій вибір.

Я закинула за голову руки, присіла кілька разів, груди поправила і зробила крок у його бік.

А він заявляє мені:

– Дівчино, ви живете у цьому будинку? Можете двері відчинити?

Я засміялася дуже гірко, закрила руками обличчя і, відчуваючи неймовірну радість, відійшла.

– Я щось смішне сказав? – спитав він, помітно нервуючи. – Що вас так розвесело?

– Сказав… якось у РАГСі… коли любити присягався та захищати… – Обернувшись до нього, відповіла я.

– Лідо? ЛІДА?! – Він буквально остовпів, розглядаючи мене.

– У тебе 10 секунд, щоб забратися з цього двору, – заявила я холодно.

– Чи можна сина хоч побачу? Павла! – почав благати він.

– Його Сашко звуть… – Уточнила я, здивувавшись. – Іди. Геть!

Він пішов.

Я дивилася йому вслід, він постійно оглядався.

Але це вже нічого не означало.

Мрії здійснюються, коли дуже захочеш.

Що ви думаєте про цю історію?

Мені 53 роки, я доросла, досвідчена жінка. Я прожила в шлюбі 26 років, але зрештою розлучилася, тому що зрозуміла, що заслуговую на краще. Я дочекалася, поки син поїде вчитися, і одразу пішла від чоловіка. – Що ти вигадуєш? Кому ти така потрібна? – сказав мені тоді чоловік. – Ну, побачимо. До цього я здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася від матері. Раніше ми з чоловіком думали, що віддамо її синові, але зрештою я сама в ній оселилася.

Син молодий ще заробить собі на житло. Чоловік умовляв мене повернутись, але я твердо вирішила, що не повернуся. Минув рік, і я почала звертати увагу на інших чоловіків. Подруги вважали, що я збожеволіла, але мені просто хотілося відчути себе жінкою – гарною та бажаною. Минуло кілька років, і я познайомилась з Віктором. Він жив у сусідньому будинку, і іноді ми разом гуляли у парку неподалік. Потім він нарешті зважився запросити мене на побачення. Я сама наполягла, щоб зустріч пройшла в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними талантами. Як і домовлялися, він прийшов о сьомій вечора. До цього часу я вже була готова:

вбралася, накрила на стіл. Відчиняю двері – він стоїть без квітів і без коробки цукерок. Я не витримала: – Ти що, прийшов з порожніми руками? – А що? Адже ми вже не діти. – Тим паче! До побачення! Я зачинила двері прямо в нього перед носом. Мене переповнювала злість. Ну як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я зрозуміла одне – себе треба цінувати. І якщо чоловік так поводиться з самого початку, його вже не виправити. Пізніше він усім у дворі розповів, що я зарозуміла і залишуся сама до кінця життя. Але, як на мене, краще бути однією. Днями зателефонував колишній чоловік, сказав, що змінився і благав повернутися. Але я поки що подумаю, може, ще зустріну справжнього чоловіка. Чи такі вже вимерли? Як думаєте, чи правильно я вчинила?