Як зараз пам’ятаю той день місяць тому. Сиджу на кухні, дивлюся у вікно, де вже другу добу мів сніг, а на душі така туга, що хоч сідай і плач. А все через вишиванки, які я почала шити ще навесні. Якось на Великдень я побачила в церкві людей у традиційних сорочках, і подумалося: «А зроблю я своїм дітям і онукові гарний подарунок до Різдва. Нехай буде пам’ять про мене та наші традиції».
На Львівщині українська вишивка – це святе. Неважливо, багатий ти чи бідний, але кожен поважає свою культуру і має хоча б одну вишиванку чи сукню. Але невістка Марта виявилася зовсім іншою. З самого початку вона мені не дуже подобалася, але що тут скажеш — син закохався, одружився. Вони живуть в Одесі, приїжджають рідко, а коли бувають, Марта завжди якась зарозуміла, ніс верне. — Це що? — якось спитала вона, зазирнувши в каструлю. — Бограч. — Він такий жирний, що мені стає погано вже дивлячись на нього! Ще не вистачало гастрит заробити! Я тримаю невелике господарство, маю своє молоко, сир, масло. Але Марта навіть каву з домашніми вершками пити гидує. Каже, що це псує смак і «пахне хлівом». Ще в перші наші зустрічі вона заявила: — Мамо, я сучасна жінка і не живу за цими старими традиціями. У нас в Одесі все інакше. Я ніколи їй нічого не казала, бо син просив не конфліктувати. Але коли я вишила три сорочки — для Олега, Марти та онука Андрійка — була щаслива.
Вночі працювала, очі сльозилися, але я намагалася підібрати візерунки, які підійдуть кожному. Для Олега — чорну з червоним, як для справжнього чоловіка. Для Марти — білу з синім квітковим орнаментом, щоб наголошувала на її ніжності. А для онука — невелику зелену з червоними вставками, адже він ще маленький, бешкетний. Коли думала про них, мені легше було жити. І ось на Різдво вони приїхали. З ранку накрила стіл, все як має бути: кутя, узвар, вареники, голубці. Але найбільше чекала на момент, коли подарую їм вишиванки. Поставила коробку під ялинку і думала: «Ось вийде Марта з онуком, і я зроблю їм сюрприз». Але де ж там! Дістаю коробку, відкриваю і говорю: — Ось, діти, це вам. Подарунок від щирого серця. Довго вишивала, щоб до свята ви всі були гарними. Одягнете завтра у церкву? Невістка глянула, і обличчя в неї одразу змінилося. Губи скривилися, і вона сказала: — Мамо, що це? Ви жартуєте? — Як що? Вишиванки! Це наша традиція, рідне, з любов’ю для вас. — Вибачте, але я таке не носитиму. Це якась шароварщина. У нас в Одесі так не ходять. Син мовчить, як води в рот набрав, а Марта продовжує: — І Андрійка ми не одягнемо. Не хочу, щоб з нього сміялися. Я виховую його за своїми правилами.
У мене сльози на очі навернулися, але я стрималася. — Марто, це не просто сорочка, це душа, вкладена в кожну нитку. Це історія! — Ваша історія — не наша, — різко відрізала вона. — Ми маємо інші цінності. І взагалі, я не збираюся ганьбитися в такому. Я подивилася на сина, але він опустив очі. Ні слова на мій захист, жодного «Дякую, мамо». Онук тим часом бігав біля ялинки, щось собі наспівуючи, і я подумала: «Може, він виросте і зрозуміє бабусю?». А на Марту вже немає надії. Вони погостили лише два дні та ввечері 25 грудня поїхали назад до Одеси. А мої вишиванки так і лежать у коробці. З того часу серце у мене не на місці. Виходжу вранці надвір, дивлюся на сніг і думаю: де я припустилася помилки? Чому традиції більше нікому не потрібні? Невже так складно вдягнути сорочку хоча б на свято, щоб зробити приємне для того, хто для тебе намагався? Знаєте, я не злюся на невістку. Вона просто інша. Але син… Чому він мовчав? Чому не сказав: «Мамо, дякую»? Хіба важко було хоч раз підтримати мене?